Дуглас Адамс автостопом — по галактиці



Сторінка1/30
Дата конвертації01.05.2016
Розмір5 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   30

Annotation


КУЛЬТОВА СЕРІЯ, улюблена і критиками, і читачами. Серія, що послужила основою ПРЕКРАСНОГО ФІЛЬМУ, сценарій якого свого часу створив САМ Дуглас Адамс. Ви дивилися цей фільм? Ви захоплювалися його гумором і польотом уяви? Ви ще не читали КНИГУ? Прочитайте. Не пошкодуєте!

Дуглас Адамс

ПУТІВНИК ПО ГАЛАКТИЦІ ДЛЯ КОСМОТУРИСТІВРОЗДІЛ 1РОЗДІЛ 2РОЗДІЛ 3РОЗДІЛ 4РОЗДІЛ 5РОЗДІЛ 6РОЗДІЛ 7РОЗДІЛ 8РОЗДІЛ 9РОЗДІЛ 10РОЗДІЛ 11РОЗДІЛ 12РОЗДІЛ 13РОЗДІЛ 14РОЗДІЛ 15РОЗДІЛ 16РОЗДІЛ 17РОЗДІЛ 18РОЗДІЛ 19РОЗДІЛ 20РОЗДІЛ 21РОЗДІЛ 22РОЗДІЛ 23РОЗДІЛ 24РОЗДІЛ 25РОЗДІЛ 26РОЗДІЛ 27РОЗДІЛ 28РОЗДІЛ 29РОЗДІЛ 30РОЗДІЛ 31РОЗДІЛ 32РОЗДІЛ 33РОЗДІЛ 34РОЗДІЛ 35

РЕСТОРАН НА КРАЮ ВСЕСВІТУРОЗДІЛ 1РОЗДІЛ 2РОЗДІЛ 3РОЗДІЛ 4РОЗДІЛ 5РОЗДІЛ 6РОЗДІЛ 7РОЗДІЛ 8РОЗДІЛ 9РОЗДІЛ 10РОЗДІЛ 11РОЗДІЛ 12РОЗДІЛ 13РОЗДІЛ 14РОЗДІЛ 15РОЗДІЛ 16РОЗДІЛ 17РОЗДІЛ 18РОЗДІЛ 19РОЗДІЛ 20РОЗДІЛ 21РОЗДІЛ 22РОЗДІЛ 23РОЗДІЛ 24РОЗДІЛ 25РОЗДІЛ 26РОЗДІЛ 27РОЗДІЛ 28РОЗДІЛ 29РОЗДІЛ 30РОЗДІЛ 31РОЗДІЛ 32РОЗДІЛ 33РОЗДІЛ 34

ЖИТТЯ, ВСЕСВІТ І ВСЕ СУЩЕРОЗДІЛ 1РОЗДІЛ 2РОЗДІЛ 3РОЗДІЛ 4РОЗДІЛ 5РОЗДІЛ 6РОЗДІЛ 7РОЗДІЛ 8РОЗДІЛ 9РОЗДІЛ 10РОЗДІЛ 11РОЗДІЛ 12РОЗДІЛ 13РОЗДІЛ 14РОЗДІЛ 15РОЗДІЛ 16РОЗДІЛ 17РОЗДІЛ 18РОЗДІЛ 19РОЗДІЛ 20РОЗДІЛ 21РОЗДІЛ 22РОЗДІЛ 23РОЗДІЛ 24РОЗДІЛ 25РОЗДІЛ 26РОЗДІЛ 27РОЗДІЛ 28РОЗДІЛ 29РОЗДІЛ 30РОЗДІЛ 31РОЗДІЛ 32РОЗДІЛ 33РОЗДІЛ 34

ЗМІСТ

notes1234567891011121314151617181920212223

Дуглас Адамс
АВТОСТОПОМ — ПО ГАЛАКТИЦІ
Фантастичні романи

 

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література  



ПУТІВНИК ПО ГАЛАКТИЦІ ДЛЯ КОСМОТУРИСТІВ

 

Перекладено за виданням: Douglas Adams. The Hitch-Hiker's Guide to the Galaxy. Pan Books, 1981. Переклад з англійської Олега АНТОМОНОВА ВСЕСВІТ. — 1990. — № 8.  



Далеко від центральних магістралей, на західній околиці Галактики, у глушині є непримітне жовте світило. А за дев’яносто два мільйони з невеликим лишком миль від нього по геліоцентричній орбіті обертається нічим не показна блакитна планета. Вершини еволюції на ній сягнула біологічна форма, що походить від приматів. Яскравим свідченням примітивності цієї біоформи може бути хоча б той факт, що її представники й досі вважають найбільшим досягненням технічного прогресу електронні годинники. Єдине, що по-справжньому хвилює людство (саме так називали себе представники біоформи блакитної планети), так це проблема, як досягти загального щастя, при тому, що переважна частина мешканців планети не вважала себе щасливою протягом більшої частини свого життя. Було запропоновано чимало засобів вирішити цю проблему; більшість із них мали на меті змінити переміщення маленьких зеленкуватих папірців. Та, хоч це і дивно, самі зеленкуваті папірці не вважали себе нещасливими. Але, не зважаючи на всі зусилля, загальне щастя лишалося недосяжним. Здається, до нього і не можна було наблизитися, бо серед людей водилося немало жаднюг, а більшість, навіть володарі електронних годинників, вважали себе знедоленими. З кожним днем зростали лави тих, хто вважав, що людство як вид припустилося страшенної помилки, коли спустилось із дерев на землю. Дехто ішов ще далі і стверджував, що життя не слід було випускати з первісного океану. Нарешті одного чудового дня, через дві тисячі років по тому, як одного чоловіка прибили цвяхами до дерева (він намагався довести, що любити ближнього — це прекрасно), прийшло прозріння. В одному із барів Рікмансворта прозріла дівчина. Вона знайшла спосіб вирішити проблему, як зробити світ щасливішим і добрішим. Рішення було настільки логічним і простим, що аж ніяк не могло не спрацювати. І саме головне — не було потреби нікого ні до чого прибивати цвяхами. Шкода, звичайно, що перш ніж вона підійшла до телефону, аби сповістити про своє відкриття, трапилась прикра і безглузда катастрофа. Відкриття було загублено навічно. Але мова піде не про дівчину. Ітиметься про ту саму прикру й безглузду катастрофу та про деякі її наслідки. Оповідь також торкнеться книжки з дивною назвою «Путівник по Галактиці для космотуристів». Книжка ця ніколи не видавалась на Землі. А до цієї жахливої катастрофи жоден землянин навіть не здогадувався про її існування. Але це аж ніяк не применшує достоїнств книжки. Без перебільшення можна сказати, що «Путівник» — найкраща з усіх книжок, що були видані видавничим об’єднанням сузір’я Малої Ведмедиці. Мене беруть сумніви, що хтось із землян чув про це уславлене об’єднання. Крім того, «Путівник» набагато популярніший за «Небесний омнібус». За тиражем він лишив далеко позаду такі бестселери, як «П’ятдесят сім нових забав за умов нульової гравітації» і навіть філософську трилогію Улона Колюфіда «У чому помилився Бог», «Нові дані про найбільші помилки Бога», «Хто він, власне, такий цей Бог». У більшості високорозвинутих цивілізацій Зовнішнього Східного Кільця Галактики «Путівник» повністю замінив «Велику Енциклопедію Галактики». Не зважаючи на неминучі вади — друкарські помилки і неперевірені факти, що грунтуються на чутках, — «Путівник» досконаліший за ортодоксальну «Енциклопедію» з таких причин. По-перше, «Путівник» дешевший. По-друге, на титульному аркуші є прекрасна порада — «Без паніки», — набрана розбірливим, приємним для ока шрифтом. Історія про Четвер, у який трапилась та жахлива й безглузда катастрофа, а також про деякі її наслідки і про те, яку роль у всій цій справі відіграв «Путівник», починається досить ординарно. Історія починається з дому.  

РОЗДІЛ 1

 

На околиці села, на пагорбі, стояв дім. Фасадом він був повернутий до безкраїх нив Західної Англії. Звичайний цегляний будинок — нічого особливого: старий будинок, якому років із тридцять. Чотири вікна його були розташовані ніби навмисне так, щоб не викликати захвату у випадкового перехожого. Артур Дент був власником цього будинку і тому цей витвір архітектурного мистецтва так-сяк його влаштовував. Він жив у будинку майже три роки. Раніше мешкав у Лондоні, але виїхав звідти. Місто дратувало Артура. Йому було років тридцять, він був високий, чорнявий, і його весь час переслідувало почуття внутрішнього розладу. Артура непокоїло питання — з якої це причини люди завжди цікавляться, чому в нього такий занепокоєний вигляд. Артур працював на місцевій радіостанції й запевняв своїх друзів, що його робота набагато цікавіша, ніж вони можуть уявити. Та певно воно так і було: більшіть Артурових друзів працювали в рекламі. У ніч із середини на четвер пішов дощ, путівець розвезло. На ранок визирнуло яскраве сонце і його проміння востаннє осяяло оселю Дента. Місцева рада не попередила господаря будинку, що має намір розгорнути будівництво проїзду.  



У той самий четвер уранці Артур почувався мерзотно. Він прокинувся о восьмій, підвівся, мов сомнамбула, пройшовся по кімнаті. Відчинив вікно, побачив бульдозер, знайшов капці. Потім почовгав до ванної вмиватися. Паста. Щітка. Зуби. Дзеркало вирячилось на стелю. Він вирівняв його. У дзеркалі на мить майнув ще один бульдозер. Він знову його вирівняв. Тепер у дзеркалі з’явилася його щетина. Артур зголив її, змив мило, витерся. Пішов на кухню пошукати чогось смачного. Вода. Чайник. Холодильник. Молоко. Кава. Позіхання. Слово «бульдозер», що засіло в голові, спливло, на поверхню у пошуках асоціацій. Бульдозер за вікном мав таки значні розміри. «Жовтий», — майнуло в Артура при погляді на бульдозера, і він почвалав до спальні вдягатися. Спочатку зайшов до ванної кімнати, випив склянку холодної води, потім ще одну. Похмільний синдром? Чи напередодні пив? А напевно пив. Побіжно глянув на себе в дзеркало. «Жовтий», — подумав він і почвалав у спальню. Спинився й подумав. «Пивна! — згадав він. — Та я ж був у пивній!» Туманно пригадав, що сердився, гнівався через щось. І це щось було важливе. Принаймні для нього. Він говорив про це важливе якимось людям, говорив довго і переконливо, як йому здавалось. Пам’ятає, що люди дивились відчужено, скляними очима. Але ж це дійсно надзвичайно важливо. Здається, йшлося про новий проїзд, про який він щойно почув у пивній. Точно! Про це точилися суперечки мало не півроку. А все марно. Дивно. Артур випив іще води. «Усе владнається, — говорив він людям. — Кому потрібен цей паршивий проїзд. Вони не наважаться. Усе влаштується». До чого ж болить голова! У коридорі Артур зупинився перед дзеркалом. Показав йому язика. «Жовтий», — подумав він. Означення «жовтий» крутилося в мозку в пошуках асоціацій. Через п’ятнадцять секунд Артур лежав перед будинком. Точніше перед бульдозером, який поволі наближався до будинку.  

Містер А. Просер був звичайною людиною. Іншими словами, він був двоногою вуглецевою біоформою, що походила від приматів. Містеру А. Просеру було за сорок. Він був чоловік опасистий, не дуже стежив за своєю зовнішністю і працював у місцевій раді. Незвичним було лише те (але про це А. Просер навіть не здогадувався), що сам він був прямий нащадок Чінгісхана по чоловічій лінії. Зовні риси монголоїдної раси не виявлялися — численні покоління добре-таки перемішали вихідний набір генів, і єдине, що лишилось у нього від великого предка, це велике черево і незбагненний потяг до головних уборів з натурального хутра. За інших часів А. Просер мав би шанс стати великим воїном, а нині він був усього-на-всього нервовою, засмиканою людиною. Сьогодні додався новий привід для його знервованості та засмиканості — йому не вдавалося зробити те, що було його службовим обов’язком, а саме: знести будинок Артура Дента. А знести його треба було сьогодні. — Вставайте, містере Дент, — сказав він, — не робіть дурниць. Не будете ж ви, справді, лежати тут до скону віків. — А. Просер спробував надати очам зловісного блиску, але йому це не вдалося. — Пропоную вам заклад, — Артур хлюпнув на нього грязюкою, — хто заржавіє першим: я чи ваш бульдозер. — Гадаю, що вам краще не чинити опір, — сказав містер Просер, крутячи на голові хутрову шапку. — Проїзд однаково буде збудований! — Цікаво, — Артур тягнув час, — кому потрібен ваш проїзд? — Себто як «кому потрібен», — містер Просер зібрався насваритися на нього пальцем, потім передумав і засунув руку в кишеню. — Нам необхідно будувати дороги. Проїзди — це такі пристосування, які допомагають одним людям дуже швидко переміщатися із пункту А в пункт Б, а іншим — із пункту Б в пункт А. Мешканці пункту В, який міститься між А і Б, можуть до нестями ламати голову над питанням, що такого особливого е в пункті А, коли туди прямує стільки бажаючих із Б, і чим це знаменитий Б, який притягує, мов магнітом, стількох мешканців пункту А. Як було б добре, думають мешканці пункту В, коли б люди раз і назавжди обрали собі місце проживання і не гасали по світу. Містер Просер хотів би опинитись у пункті Г. Цей пункт був розташований далеко від пунктів А, Б і В. Він би волів мати там затишний будиночок і прикрасив би його своєю колекцією бойових сокир. А свій час проводив би у пункті Д, тобто в найближчій до пункту Г пивній. А. Просер навіть знав, де б він розмістив колекцію — над вхідними дверима. Його дружина скорше віддала б перевагу виткій троянді, але він наполягав на сокирах. Сокири він любив понад усе на світі. А нині посмішки бульдозеристів укидали його в жар. Містер Просер переніс центр ваги із лівої ноги на праву, та легше йому не стало. Упевненість у тому, що ця затія — марна справа, міцнішала з кожною хвилею. Головне за такої ситуації — не втратити почуття власної гідності. — Послухайте, Денте, — містер Просер перейшов у наступ, — у вас було доволі часу, щоб подати скаргу. — Доволі часу, — ревнув Артур. — Та я вперше почув про це учора; приперся якийсь роботяга, і коли я запитав його, чи не прийшов він вимити вікна, він сказав, що прийшов зносити будинок. Звичайно, він не одразу зізнався. Ні, спочатку він вимив кілька вікон і злупив із мене п’ятірку. — Але ж плани реконструкції було вивішено в нашій конторі дев’ять місяців тому. — Звичайно ж. Тільки-но я почув новину, як одразу пішов прямісінько туди. Мені здається, ви не дуже їх рекламували. Нікого про них не повідомили. — Вони висіли на стенді… — На стенді? Мені довелося перевернути догори дном вашу богадільню, перш ніж я знайшов їх на горищі… — Саме там у нас дошка оголошень. — … з ліхтариком. — Мабуть, не стало електрики. — Цього разу світло зникло разом із східцями. — Яка різниця. Врешті-решт, ви ж знайшли план. — Так, — погодився Артур, — знайшов. Він був запхнутий у розбитий унітаз, який у свою чергу був похований під купою мотлоху в найтемнішому закутку горища. Там на дверях табличка «Обережно, леопарди». У небі пропливла хмаринка. Вона кинула тінь на Артура Дента, що незворушно лежав у холодній грязюці. Вона кинула тінь на дім Артура Дента. — Вашу халупу важко розцінювати як пам’ятник архітектури, — насупився містер Просер. — Можете називати мій дім як завгодно. Від цього він не стане подобатися мені менше. — Ось бачите, проїзд вам сподобається ще більше. — О, замовкніть на милість, — мовив Артур Дент, — замовкніть і котіться звідси подалі. Та прихопіть із собою цей проклятущий проїзд. Ви дієте протизаконне і чудово це розумієте. Містер Просер роззявив рота, хапаючи повітря. В його уяві виникла незбагненна для його розуму, але приємна для його душі картина. Яскраве полум’я пожирало будинок Артура Дента, а сам він, лементуючи, тікав геть, поміж лопаток стирчали три списи. Останнім часом подібні видіння досить часто з’являлися містеру Просеру, що, однак, не дуже його тішило. От і зараз він так рознервувався, що, заїкаючись, не міг вимовити ані слова. — Послухайте, Денте… — спромігся сказати він зрештою. — Що ще? — запитав Артур. — Як ви гадаєте, чи дуже постраждає цей бульдозер, якщо я візьму і проїдусь прямісінько по вас? — Думаю, що дуже, — відповів Артур. — Помиляєтесь, зовсім ні, аніскільки не постраждає, — гаркнув містер Просер і пішов геть, дивуючись, чому його мозок заполонили тисячі кіннотників.  

За дивним збігом обставин слова «зовсім ні» були б відповіддю на запитання: чи підозрював Артур, що його найближчий друг походить не від мавпи, що він виходець з однієї маленької планети неподалік зірки Бетельгейзе, а зовсім не з Гілдфорда, як сам запевняв. Артур Дент не мав щонайменшого уявлення про зірку Бетельгейзе. Його приятель прилетів на Землю майже п’ятнадцять років тому й майже одразу увійшов у місцевий світ. Усі ці роки він досить вдало прикидався безробітним актором. Його звали Форд Префект. Він сам обрав собі це ім’я, — на його думку таке, що найменше привертає увагу. Зовнішністю Форд Префект також не дуже вирізнявся. Руде, трохи кучеряве волосся він зачісував назад. Шкіра — тонка й прозора — так щільно обтягувала обличчя, що, здавалося, ось-ось трісне. У цьому обличчі, безсумнівно, було щось незвичайне, але ніхто не міг сказати, що саме. Можливо, застиглий погляд, що від нього у співрозмовника починали сльозитися очі. Можливо — надто широка посмішка, від якої здавалося, що він ладен вчепитися вам у горлянку. Нові приятелі вважали Форда екстравагантним, але не здатним когось образити, диваком і випивакою, одне слово, ексцентричною людиною. Форд полюбляв, наприклад, з’являтися непрошеним на університетську вечірку, напивався там і починав суперечку з астрофізиками, беручи їх на глузи. Закінчувалося це тим, що його виганяли втришия. Інколи він впадав у задуму і годинами стояв на місці, втупившись у зоряне небо. Якщо до нього звертались, він здригався від несподіванки, ніяковів, але тут-таки опановував себе і відповідав із удаваною легкістю: — Чекаю, чи не з’являться літаючі тарілки. Всі сміялись і запитували, які саме літаючі тарілки він сподівається вгледіти. — Зелені, — відповідав Форд Префект, зловісно посміхаючись, а тоді зривався з місця й біг до найближчого бару, де ставив випивку на всіх. Такі вечори закінчувались завжди однаково. Форд накачувався віскі, забивався у куток разом з якоюсь дівчиною й починав варнякати, що взагалі-то колір не має принципового значення. Після бару, плентаючись додому, він зупиняв чергових поліцейських, щоб спитати, чи не знають вони, де дорога на Бетельгейзе. Поліцейські дороги туди не знали, проте вони дуже добре знали Форда Префекта. — Сер, чи не час вам піти додому? — Саме про це я й мрію, — відповідав Форд. Для Форда справді не мав значення колір літаючих тарілок. Він за звичкою говорив «зелені», бо саме так фарбували транспортні кораблі на зірці Бетельгейзе. Форд Префект майже не сподівався побачити хоча б якесь приблудне літаюче блюдце. Сидіти сиднем цілих п’ятнадцять років на одному місці — важке випробування, особливо для тих, хто потрапив у таку глушину, як Земля. І все ж Форд чекав. Йому щастило не лише «голосувати» й подорожувати надурняк, а й оглядати визначні місця Всесвіту за якихось тридцять альтаїрських доларів на день. І усе через те, що він був прихильником дивовижної книжки «Путівник по Галактиці для космотуристів».  

Відомо, що людина може пристосуватись практично до усього. Не дивно тому, що на час обідньої перерви ролі присутніх біля будинку Артура Дента було чітко розподілено. Артур, як і досі, лежав у калюжі. Час від часу він бризкав грязюкою, час від часу вимагав викликати адвоката, рідну матір або ж принести почитати детектив. Містер Просер продовжував умовляти Артура. Він виголосив кілька промов на різні теми, а саме: про «Суспільне Благо», «Неухильний Технічний Прогрес», «Не Слід Озиратись Назад» та «Якось Вони Знесли і Мій Дім». Його просторікування перемежалися, залежно від настрою, лестощами або погрозами. Бульдозеристи зайняли позицію з добрим оглядом на пагорбі. Вони пили каву й обговорювали можливість пристосувати статут профспілки до даної ситуації з метою здобуття матеріальних благ. Земля повільно котилася по орбіті. Сонце висушувало калюжу, в якій лежав Артур. — Привіт, Артуре, — чиясь тінь затулила сонце. Артур звів очі і, мружачись, упізнав Форда Префекта, що схилився над ним. — Привіт, Форде! Як життя? — Чудово, — відповів Форд. — Слухай, ти зараз зайнятий? — Зайнятий? — перепитав Артур. — Ще й як! Я лежу, перепиняючи ті бульдозери, бо варто мені зрушити з цього місця, і будинку — гаплик. Взагалі… ні, нічим серйозним не зайнятий. Феномен сарказму повністю був невідомий на Бетельгейзе, тому Форд так і не навчився розпізнавати його. — Чудово, — сказав він, — а де тут можна поговорити один на один? — Що? — не збагнув Артур Дент. Форд не відповів. Він не розчув питання, бо в цю мить прискіпливо подивився на небо. Йому здалося… — Нам треба поговорити, — сказав він рішуче. — Будь ласка, — погодився Артур, — поговори. — І випити, — додав Форд. — Нам треба поговорити й випити. Чим швидше, тим краще. Пішли до пивної. Він ще раз очікуючи поглянув на небо. — Ти що, не розумієш? — Артур почав сердитися. — Цей чолов’яга, — він показав на Просера, — хоче знести мій дім. Форд подивився у вказаному напрямку. — Невже він не може зробити цього, коли тебе не буде? — Саме цього я й не бажаю. — А-а. — Форде, ти що? — вигукнув Артур. — Щось трапилось? — Ні, нічого. Слухай, Артур, я повинен сказати тобі дещо дуже важливе. Може, найважливіше в твоєму житті. Будь ласка, пішли в «Кобилу і грум». — Чому туди? — Тобі треба випити. Форд так подивився на Артура, що той, дивуючись собі, відчув, що поступається. Нічого дивного, якщо взяти до уваги, що Форд — відмінний гравець у одну давню алкогольну гру, якої він навчився у космопортах системи зірки Бети Оріона, що обслуговують мадранітові копальні. Ця гра дещо нагадує земну «індійську боротьбу». Вона полягає ось у чому. Обидва гравці сідають за стіл. Перед кожним виставляється по склянці. У центрі столу ставиться пляшка «Джанкс спіріт», напою, який обезсмертився завдяки стародавній пісні оріонських шахтарів:  

О, не наливай мені більше «Джанкс спіріт»!


Бо ж коли ти наллєш «Джанкс спіріт»,
То голова закрутиться, язик заплететься, очі вибалушаться, і я помру.
Тож наливай швидше келих старого «Джанкс спіріт».

 

Кожен з учасників гри за командою зосереджується на пляшці, аби примусити її наповнити склянку суперника, яку він по тому повинен випити. Потім пляшку доливають. Гра триває. І так далі. Програвши перший раунд, ви, швидше за все, програєте й усю партію, бо одним із наслідків «Джанкс спіріт» є втрата телекінетичних здібностей. Коли учасники гри вип’ють обумовлену кількість пляшок, тому, хто програв, пропонується виконати бажання. Найчастіше — біологічно протиприроде. Форд Префект, як правило, намагався програти.  



Форд знову уважно поглянув на Артура, для якого бажання потрапити до бару «Кобила і грум» почало втрачати привабливість. — Але що буде із моїм будинком? — запитав Артур жалібно. Форд подивився на містера Просера, і раптом його осяйнула ідея. — Це він хоче знести твій будинок? — Так, вони збираються прокласти… — А ти їм заважаєш? — Так… — Здається, ми зможемо домовитись. Перепрошую, — гукнув Форд. Містер Просер озирнувся. Він сперечався з бригадиром бульдозеристів, чи можна вважати Артура Дента божевільним і якщо так, то скільки їм слід доплатити за шкідливість. Те, що до Артура надійшла підмога, стривожило Просера. — Слухаю вас. Містер Дент погодився? — з надією запитав він. — Припустимо, що не погодився, — сказав Форд. — Розумію, — зітхнув містер Просер. — Припустимо також, що він сьогодні взагалі не погодиться. — Припустимо. Ну то й що? — А те, що вашим людям доведеться бити байдики цілий день. — Можливо, можливо… — Тож, якщо ви згодні, чи так уже важливо, буде Артур лежати тут цілий день, чи піде? — Не зрозумів. — Що ж тут незрозумілого? — здивувався Форд. — Якщо ви згодні простояти тут цілий день, то ви, мабуть, зможете обійтися і без містера Дента. — Мабуть, зможемо, — містер Просер замислився спантеличено. Йому здавалося, що один із них верзе нісенітницю. — От і добре, — зрадів Форд. — Будемо вважати, що домовились. Тоді ми, з вашого дозволу, відлучимося ненадовго до пивної. Як ви ставитесь до такої пропозиції? Пропозиція здалася містеру Просеру верхом безглуздя. — Цілком прийнятна пропозиція, — переконливо сказав він, розмірковуючи одночасно, кого це він намагається переконати. — А коли вам захочеться вихилити склянку-другу, — сказав Форд, — можете розраховувати на нас. — Дякую, хлопці, — містер Просер остаточно заплутався, — дуже люб’язно з вашого боку. Він спохмурнів, усміхнувся, по тому спробував сумістити обидві дії. Кінець кінцем він махнув рукою і став крутити на голові хутрову шапку. Лишалось сподіватися, що цей раунд зостався за ним. — Тоді, — продовжував Форд Префект, — вам доведеться підійти сюди й лягти… — Що, що? — спантеличено вигукнув містер Просер. — Вибачте, сер, — сказав Форд, — можливо я не досить точно висловився. Але ж комусь треба лежати на шляху бульдозерів, чи не так? Інакше їм ніщо не завадить знести будинок містера Дента. — Що, що? — знову вигукнув містер Просер. — Справа дуже проста, — пояснив Форд — Мій клієнт — містер Дент — погодився звільнити місце в калюжі лише за однієї умови, якщо ви підміните його. — Що ти верзеш? — озвався Артур. Форд штовхнув його носаком черевика. — Ви пропонуєте мені, — сказав Просер, силкуючись збагнути, що, власне, від нього хочуть, — підійти й лягти в калюжу… — Саме так. — Перед бульдозерами? — Еге ж. — Замість містера Дента? — Еге ж. — У грязюку? — Можна висловитись і таким чином. Тільки-но містер Просер збагнув, що саме він, а не хтось інший, є потерпілою стороною, гора впала йому з плечей. Від цього жорстокого світу марно було б чекати чогось іншого. — А ви тим часом збігаєте з містером Дентом до пивної? — зітхнув він. — Так, — підтвердив Форд. — Саме так. Містер Просер зробив кілька непевних кроків, тоді зупинився. — Швиденько? — уточнив він. — Туди й назад, — запевнив його Форд. — Устань, — звернувся він до Артура, — поступись чоловіку місцем. Артур слухняно підвівся. Він ще не вірив своїм очам. Форд указав Просеру на калюжу, і той незграбно сів у неї. На його обличчі з’явився вираз глибокого смутку. Йому усе більше й більше здавалося, що життя — це просто жахливий сон. Щоправда, сон чужий. Цікаво, чий саме? Грязюка чвакнула, холодна вода просочилася в його штани, ринула в черевики. — Лишень не надумайте за час відсутності містера Дента здійснити свій брудний задум, — суворо попередив Форд. — Ну що ви, — відповів містер Просер, — адже ми уклали джентльменську угоду. Він побачив, що до нього простує представник профспілки бульдозеристів, простягнувся в калюжі на повен зріст і заплющив очі. Треба було підшукати докази, що він сам не є розумово неповноцінний. Втім, у цьому він був не зовсім певен. Мозок заповнився тупотінням копит тисяч коней, вигуками, димом пожеж. Це траплялось щоразу, коли він вважав себе приниженим і скривдженим. Пояснення такому феномену він не знаходив. Ми можемо припустити, що зовсім у іншому вимірі могутній хан, спостерігаючи за цією принизливою сценою, мабуть, ладен був луснути від люті, а тут містера Просера била лихоманка. Він відчував, як холодна рідина промочує одяг. Ну й день — спочатку прочуханка на роботі, потім цей похмурий Дент із приятелем, місце якому на шибениці, орди кочовиків» — усе змішалось докупи. Ну й день! Зруйнують дім чи ні — Форда Префекта це аніскільки не хвилювало. А от для Артура це було пекуче питання. — Можемо ми йому вірити? — запитав він. — Як на мене, то я б йому вірив до кінця світу, — запевнив його Форд. — А скільки часу до кінця світу? — поцікавився Артур. Хвилин дванадцять у нас є, — серйозно відповів Форд. — Ходімо, нам треба випити.  
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   30


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка