Доктор філософських наук, завідувач відділу соціально-політичних процесів Інституту соціології нан україни



Скачати 398.92 Kb.
Сторінка2/3
Дата конвертації11.04.2016
Розмір398.92 Kb.
1   2   3
Становлення подвійної інституціональної системи: 1994–1998 роки

Перші роки незалежного існування України, попри всі політико-реформістські й ринкові експерименти нової влади, практично не спричинили становлення нових інститутів, наділених леґітимним статусом у суспільстві й дієвою інституціональною інфраструктурою. За цих умов виявлялося дедалі більше свідчень відновлення леґітимності елементів радянської інституціональної системи: державного патерналізму, комуністичної партії, “псевдоприватизованих” (нібито акціонерних) підприємств тощо. Численні колишні соціальні інститути почали якнайактивніше функціонувати за нових соціальних умов. Замість очікуваного виродження їх сталося своєрідне переродження, образно кажучи — “реінкарнація”. Завдяки цьому в соціальній структурі пострадянського суспільства збереглося чимало статусних і рольових позицій для соціальних акторів, що посідали аналогічні позиції в минулому. Так, наприклад, до нових державних структур потрапила, практично не зазнавши матеріальної, соціально-статусної й моральної шкоди, колишня номенклатура.

І хоча влада України постійно наголошувала свою відданість західній ідеології та прагнення інтеґрації із Заходом, новостворена "держава-кентавр" (із головою, спрямованою на Захід, але не здатна реально рухатися в жаданому напрямі через базис, що пручався "соціалістичними копитами") являла собою "перехідний соціум", чий статус ставав дедалі менш визначеним у плані демократичної й ринкової перспективи. Під впливом різноспрямованих імпульсів політичного й економічного розвитку "суспільний організм" еволюціонував у напрямі, протилежному початково задекларованим очікуванням, коли на тлі масового розчарування в чудодійності демократичних декларацій посилилася ностальгія за втраченим "соціальним ладом".

У цьому контексті найважливіші відмітні риси ініціального етапу пострадянських трансформацій та етапу, що розпочався після двох перших років інституціональних змін, можна схематично подати так:





1991 — початок 1992 року

1994–1998 роки

Орієнтація на ринкові механізми реґуляції економіки

Орієнтація на державну підтримку виробничого сектору

Масова підтримка державної незалежності

Переважна підтримка реінтеґрації

Комуністична партія втрачає масову підтримку

Комуністична партія — головна опозиційна сила і претендент на владу

Відповідальність за кризу покладається на комуністичний режим

Відповідальність покладається на демократично обрану владу

Ці зміни стали уможливилися завдяки суттєвій еволюції масової свідомості, в якій проґресувало неприйняття інституту багатопартійності, помітно зміцнилися позиції противників приватної власності на землю і підприємства. Здавалося б, кілька років вільного життя, виникнення верстви власників і потужний "викид" приватної економічної ініціативи, мали сприяти поступовому викоріненню комуністичних звичок та умонастроїв у значної частини населення. Утім, ані цей чинник, ані навіть поповнення демократичного табору кількома когортами молоді, серед якої комуністичні орієнтації поширені найменшою мірою, не призвели до розширення сфери впливу демократичних цінностей. Привид комунізму поступово набував зримих рис і цілком вагомих владних амбіцій.



Та попри все, українське суспільство навіть за таких умов уникнуло загрози “другого пришестя” комуністичного месії та агресивних соціальних конфліктів. Пояснити це, на наш погляд, можна, якщо прийняти концепцію становлення парадоксальної “інституціональної гіпервартісності”, ґрунтованої, з одного боку, на тому, що системотвірні інститути радянського суспільства, втративши леґальність у результаті перебудови і розвалу СРСР, не втратили традиційної леґітимності — згоди людей із соціальними правилами, базованими на ідеології державного патерналізму, збереженні державної власності на великі підприємства і соціалістичних пільг для населення та привілеїв для владної еліти; незмінності державного сектору в соціальній сфері — освіті, охороні здоров'я, науці, художній культурі, управлінні конфесіональними й міжетнічними взаєминами. З іншого боку, нелеґальні (тіньові) інститути радянського суспільства — тіньовий ринок (“ліве” виробництво та спекуляція за умов дефіциту), блат і корупція, організована злочинність, подвійна мораль (розрив між публічними та приватними моральними позиціями) — трансформувалися в леґальні інститути “перехідного суспільства”, але не набули належної леґітимності внаслідок масового сприйняття їх як “узаконеного беззаконня”. Звідси й незгода людей жити за формально легалізованими, але такими, що залишаються “тіньовими” за суттю, правилами і визнавати нові установи базисною інституціональною інфраструктурою суспільства. Відчуваючи аномічну деморалізованість, недовіру й незадоволеність своїм становищем у суспільстві, більшість громадян України перебували у стані амбівалентності стосовно інституціональних утворень, леґальність або леґітимність яких не забезпечені правом чи мораллю. Такого штибу амбівалентність виявилася у масовій згоді жити в такому інституціональному просторі, де леґальність забезпечується самим фактом узаконеного існування нових інститутів, а леґітимність — збереженням мімікрованих колишніх інститутів, що зберігають традиційну реґулятивну функцію й спираються на збережені елементи соціальної інфраструктури, старі соціальні позиції та рольові приписи. У такий спосіб і формувалася “інституціональна гіпервартісність” українського суспільства, ґрунтована на згоді людей жити в такому інституціональному просторі, де діють і старі, і нові інститути, що забезпечують своїм суперечливим співіснуванням наявність усіх необхідних для соціальної інтеґрації й стабільності атрибутів інституціональності. Класичним прикладом інституціональної подвійності є діяльність народних депутатів України, більшість яких одночасно є активними учасниками підприємницької діяльності, оскільки інститути владні й комерційні утворили, те, що, користуючись терміном Р.Інглегарта, можна назвати “симбіотичним взаємозв'язком”.3 У такому парному взаємозв'язку опинилися практично всі інституціональні утворення, забезпечуючи громадянам України можливість в кожному інституціональному секторі відчувати подвійне інституціональне навантаження і знаходити необхідні для соціальної злагоди атрибути леґальності та леґітимності.

Паралельне існування двох соціальних структур забезпечувало й новий соціальний лад, за якого найактивніші нові соціальні актори не прагнули дестабілізації суспільства, побоюючись комуністичної реставрації, а представники масових старих верств намагалися разом із подвійною інституціоналізацією зберегти принаймні частково свої звичні соціальні ролі й позиції. У результаті більшість суспільства доходила згоди у прийнятті такої соціальної ситуації, коли старі й нові соціальні інститути співіснують, забезпечуючи своїм суперечливим впливом леґальність і леґітимність наявного соціального ладу.

Процес становлення такого штибу інституціональної системи поєднувався із помітним погіршенням економічної ситуації в країні — падінням ВВП, зростанням безробіття, зниженням рівня життя населення, на тлі якого відбувалося зростання песимістичних настроїв, незадоволеності життям, непевності в майбутньому і недовіри до владних структур. Утім, зберігалася певна соціальна стабільність, що вможливила здійснення владними структурами низки важливих для подальшого подолання соціально-економічної кризи політичних і економічних реформ: було прийнято Конституцію, здійснено грошову реформу і масову приватизацію, у результаті чого вже в 1998 році більшість підприємств перейшли у приватну власність. Багато в чому завдяки цьому на початок другої каденції президентства Л.Кучми була створена база для початку економічного піднесення, в якому був реально зацікавлений бізнес-клас, який від самого початку зростав головним чином на псевдо- і позаринкових операціях — трастових і валютних аферах, бартері та пошуку ренти, ґрунтованих на дотаціях із державного бюджету і привласненні права на пріоритетне використання природних ресурсів.
Нова інституціональна криза і "помаранчева революція” (1999–2004)

Парадокс десятилітнього правління Л.Кучми полягав у тому, що економічно провальний період від 1994 до 1999 року характеризувався політичною стабільністю, тоді як цілком успішний з економічної точки зору другий президентський термін супроводжувався бурхливими політичними збуреннями і безславно добіг кінця на небачених доти в посткомуністичному світі 12% зростання ВВП. Почасти причини цього пов'язані з касетним скандалом і провальним вибором наступника на президентських виборах 2004 року. Проте за цими подіями, що відіграли роль “спускового гачка” для маніфестації “антикучмізму”, приховувалися глибші причини, пов'язані насамперед із тим, що сформована в попередні роки інституціональна система вступила у суперечність і з потребами найактивніших верств населення, і з інтересами впливових опозиційних політичних еліт, які не знайшли (або втратили) своє місце в усталеній владній ієрархії. Перший елітарний бунт проти Президента Л.Кучми у 2001 році не увінчався успіхом, бо ресурси подвійної інституціональної системи ще не були вичерпані, й для переважної більшості населення збереження стабільності мало більше значення, ніж можливість відправити Л.Кучму у відставку. Перші ознаки адаптації населення України до нових суспільних умов з'явилися лише 1999 року, а зростання реальних доходів практично не розпочиналося навіть до 2001 року, хоча з'явилися суттєві ознаки поліпшення макроекономічної ситуації. За цих умов суспільство все ще більше переймалося елементарним економічним виживанням, а не політичним протистоянням владної та опозиційних еліт.

Інша ситуація склалася на початку 2004 року, коли спостерігалося суттєве піднесення рівня життя і соціального самопочуття більшості населення. Відчувши певну свободу від повсякденної й виснажливої боротьби за фізичне виживання, чимало громадян України виявили підвищений інтерес до політичних колізій, пов'язаних із завершенням “епохи Кучми” і необхідністю вибору його наступника. І саме тут увиразнилася неспроможність подвійної інституціональної системи, що здатна запропонувати лише амбівалентні рішення у ситуаціях вибору стратегічного курсу держави і суспільства, наділяючи атрибутами леґальності й леґітимності взаємовиключні напрями розвитку.

Подвійна інституціоналізація — феномен тимчасовий і вочевидь гальмівний для процесу демократичної трансформації суспільства. Він створює рольову, нормативну й інфраструктурну переобтяженість інституціонального простору і постійно відтворює відчуття соціальної безпорадності й незадоволеності соціальним станом у більшості людей. Ця незадоволеність шукає вихід у прийнятті простих і однозначних гасел, які й було запропоновано політичною опозицією: “Бандити сидітимуть у в'язницях!”, “Владу потрібно відокремити від бізнесу!” тощо. Простота й загальнодоступність цих закликів вигідно контрастували із притаманною владі “багатовекторністю”, що нерідко означала виправдання лукавства, невизначеної політичної та моральної позиції. Перевага багатовекторної позиції полягає насамперед у тому, що вона позбавляє необхідності категоричного вибору — між Заходом і Сходом, між бізнесом і політикою, між правосуддям і корупцією. Проте такого штибу ресурси подвійної інституціональної системи, пов'язані з можливістю уникнути вибору між старим і новим в інституціональному просторі, виявилися незатребуваними в період президентських виборів 2004 року.

Події "помаранчевої революції”, що переломили адміністративний “сценарій” президентських виборів в Україні наприкінці 2004 року, призвели до “перелому” більшості тенденцій розвитку масової свідомості. Одні тенденції змінили спрямованість, інші — різко посилилися. Значні зміни, що сталися в суспільній свідомості під впливом революційних подій, пов'язаних із виборами Президента, давали підстави для висновку, що в процесі демократичного розвитку України настав перелом. У моніторинґовому опитуванні початку 2005 року вперше було зафіксовано значне підвищення рівня демократизації масової свідомості за цілою низкою показників. І передусім у політичній і морально-психологічній сферах. Одначе результати опитування, проведеного одразу після парламентських виборів у квітні 2006 року, з усією очевидністю продемонстрували повернення установок і настроїв населення щодо демократичних принципів на “вихідні позиції” початку 2004 року. У підсумку з'ясувалося, що помітне поліпшення за низкою показників було не більш як “дистурбаціями” — тимчасовими сплесками демократичних настроїв.

Найпомітніше зростання демократичних настроїв на початку 2005 року фіксувалося за такими показниками: довіра до Президента, уряду, представницької влади; довіра до інституту багатопартійної системи, партій і партійних лідерів; усвідомлення власної політичної ефективності — упевненості в тому, що “пересічні” люди можуть впливати на політичні процеси, які відбуваються в країні; підвищення соціального оптимізму — очікувань і впевненості в тому, що ситуація в країні поліпшуватиметься. Проте революційні очікування, надії й ілюзії не витримали постреволюційних реалій, котрі призвели до відновлення застійних тенденцій і зворотних настроїв в українському суспільстві.


Після революції... рік по тому

Етап трансформації суспільства, що настав за бурхливими подіями "помаранчевої революції, далекий від завершення. Його роль у демократичному розвитку українського суспільства ще доведеться ґрунтовно проаналізувати. Але вже сьогодні можна навести результати моніторинґових опитувань, які дають змогу в першому наближенні оцінити наслідки "помаранчевої революції" для формування масової свідомості, думок, соціальних оцінок і настроїв громадян України. Оскільки результати цих опитувань ще ніде не опубліковані, в підсумковій частині доповіді ми наведемо не лише висновки, а й емпіричні дані, на яких ці висновки ґрунтуються.

Революційний сплеск соціального оптимізму на початку 2005 року спричинився до того, що в Україні вперше за всі роки незалежності кількість оптимістів удвічі перевищувала кількість песимістів. Проте не минуло й року, як тенденція переважання в країні соціального песимізму повернулася практично до попереднього рівня.

За рік кардинально змінилися настрої людей, пов'язані з думками про майбутнє України. Головною особливістю динаміки суспільних настроїв є суттєве збільшення частки людей, які висловлюють неґативні настрої, та зниження частки тих, хто відчуває позитивні почуття, коли думає про майбутнє України. Так, наприклад, зменшилася питома вага тих, хто, міркуючи про майбутнє України, відчуває оптимізм, інтерес, упевненість, радість, задоволення. Водночас значно побільшало людей, у яких переважними відчуттями стали тривога, розгубленість, безпорадність, страх, песимізм. Якщо на початку 2005 року в масових настроях переважав оптимізм, то на початку 2006 року домінантним тлом суспільних настроїв виступає тривога. На тлі зростання песимістичних настроїв знизилися оптимістичні прогнози й очікування стосовно перспектив розвитку різних соціальних сфер життя в Україні.

Певною дистурбацією соціально-політичних процесів, що відбуваються в Україні, на жаль, виступив і масовий сплеск довіри населення до владних структур і конкретних політичних лідерів, що спостерігався в перші місяці після революції. Передусім це стосується розчарування у Президентові, рівень довіри до якого за минулий рік знизився на 20%. Поряд зі значним зниженням рівня довіри до Президента відбулося й різке зниження оцінки його діяльності. Від 1998 року до моніторинґу включено запитання, пов'язані з оцінюванням діяльності президентів України, Росії, Білорусі та США (за десятибальною шкалою). Упродовж цього періоду найвищою була оцінка Президента США Б.Клінтона (1998–2001). У 2001 році вона сягнула позначки 7,7 бала. Після приходу до влади Дж.Буша оцінка Президента різко знизилася. У 2004 році рейтинґ Дж.Буша становив 4,5 бала. Утім, його рейтинґ був вищим за оцінку українським народом власного Президента — Л.Кучми (3,2 бала). За непопулярністю в Україні із Президентом Л.Кучмою міг позмагатися лишень Президент Росії Б.Єльцин (1998–2000). Після приходу до влади в Росії В.Путіна рейтинґ Президента Росії в Україні різко підвищився. Прихід В.Ющенка до влади спричинив істотне зростання рейтинґу Президента України (5,6 бала). У березні 2005 року за своєю популярністю у населення України В.Ющенко майже впритул наблизився до рейтинґів В.Путіна (6,0 балів) і О.Лукашенка (5,8 бала), випередивши рейтинґ Дж.Буша (5,0 балів). Проте на початку 2006 року рейтинґ Президента України знову виявився найнижчим (3,8 бала), тоді як рейтинґи В.Путіна та О.Лукашенка ще більше зросли й досягли однакової оцінки — 6,3 бала.

Поряд зі зниженням довіри до Президента упродовж 2005 року суттєво поменшала й частка людей, які довіряють іншим владним структурам: урядові і Верховній Раді. І зараз у ставленні населення до представницької та виконавчої влади, як це було і раніше (до "помаранчевої революції"), недовіра знову переважає над довірою. Сплеск позитивного ставлення до інституту багатопартійності безпосередньо після "помаранчевої революції", наступним роком також обернувся подальшим зростанням неґативних установок і зниженням позитивних.

Зворотні зміни демократичних установок багато в чому безпосередньо пов'язані із розчаруванням у лідерах "помаранчевої революції". На 15% зросла частка людей, які зазначають, що їм бракує “керівників, здатних управляти державою". Відповідаючи на запитання: “Чи підтримували Ви політичних лідерів "помаранчевої революції" і чи підтримуєте Ви їх зараз?”, 15% респондентів відповіли, що “підтримували їх тоді, але не підтримують зараз”. Та якщо одні люди достатньо чітко усвідомлюють зміну своїх поглядів, іншим “послужлива” пам'ять допомагає доволі безболісно змінити свою позицію. Якщо, приміром, на початку 2005 року відповідь “Не підтримував і не підтримую” дали 27% населення, то на початку 2006 року вважали що “й тоді” не підтримували вже 39%. За рік утричі збільшилася питома вага людей, які вважають, що вони опинилися в програші внаслідок "помаранчевої революції", й удвічі поменшало тих, хто вважає себе у виграші. Неґативна динаміка фіксується також у відповідях на запитання: “Яким чином результати президентських виборів уплинуть на добробут Вашої сім'ї у найближчі 5 років?”.

Зрештою внаслідок некомпетентного політичного управління позитивні зміни в процесі демократизації в Україні за минулий рік були зведені нанівець, тобто повернулися до вихідного рівня початку 2004 року. Своєю чергою, неґативні зворотні тенденції, що фіксуються упродовж усіх років незалежності України (такі, наприклад, як зростання антиринкових настроїв, ослаблення західних геополітичних орієнтацій тощо) помітно посилилися.

За період із березня 2004-го до березня 2005 року сталися істотні зміни в економічних оцінках, орієнтаціях та установках населення України: фіксується різке зростання антиринкових настроїв і поширеності неґативного ставлення до процесів приватизації землі, малих і, особливо, великих підприємств. Поменшало людей, які мають намір заснувати власну справу (підприємство, фермерське господарство тощо), і тих, хто згоден працювати у приватного підприємця. Упродовж 2005 року під впливом “антиолігархічної” риторики антиприватизаційні настрої іще більше посилилися. На початку 2006 року частка людей, котрі неґативно ставляться до приватизації великих підприємств, становила дві третини населення (67%). Слід зауважити, що невдовзі після проголошення незалежності України в опитуванні 1992 року таких людей було вдвічі менше — близько 32%. Значно зросло й неґативне ставлення до приватизації землі. Якщо у 1992 році неґативно до приватизації землі ставилися 14%, а позитивно — 64%, то 2006 року позитивно до приватизації землі ставляться лише 24%, а питома вага осіб, неґативно налаштованих щодо приватизації землі, збільшилася до 53%. Відчутні стрибки у зростанні приватизаційного неґативізму припадають на два останні роки.

Упродовж революційного й постреволюційного періоду поряд зі зростанням антиринкових настроїв, хоч як це дивно на перший погляд, посилюється тенденція формування орієнтацій масової свідомості на східний геополітичний вектор міжнародної консолідації України. Так, різко зросло неґативно ставлення населення до ідеї вступу України до НАТО. Зазначимо принагідно, що поступове зростання неґативних установок відзначалося в перебігу всього моніторинґу. Безпосередньо після "помаранчевої революції" (початок 2005 року) кількість противників союзу із НАТО різко збільшилася (як за рахунок тих, хто ставився до цієї проблеми нейтрально, так і за рахунок прихильників такого союзу) і перевищила половину населення. На початку 2006 року частка противників вступу до НАТО зросла ще на 14%(!) і зараз становить майже дві третини дорослого населення України (64%), а частка прихильників скоротилася до 13%. У 2005 році 54% населення України висловлювали позитивне ставлення до “ідеї приєднання України до союзу Росії і Білорусі” (неґативне — 28%). Незважаючи на те, що поширеність позитивних орієнтацій на “східнослов'янський союз” у 2005 році знизилася порівняно із 2004 роком, коли позитивно до цієї ідеї ставилося 63% (а неґативно — 20%), у 2006 році питома вага прихильників цього союзу знову зросла до 61%.

Виявляючи певну амбівалентність, масова свідомість поряд зі “східною” орієнтацією водночас назагал схвалює також ідею вступу України до Європейського Союзу: 61% населення у 2006 році підтримали цю ідею. Але й кількість противників такого напряму розвитку значимо збільшилася — з 12% у 2004 році до 25% у 2006-му. Загалом близько 20% населення посідають амбівалентну геополітичну позицію, підтримуючи ідею вступу України як до східного, так і до західного союзу.

Нерідко геополітичні орієнтації українців суперечать їхньому електоральному вибору. Аналіз взаємозв'язку між підтримкою тих чи тих політичних сил під час виборчих кампаній доволі часто виявляє прірву між особистою політичною позицією людей і програмами тих політичних сил, за які вони голосують. Наприклад, позитивно ставляться до союзу з Росією і Білоруссю по 36% як серед тих, хто проголосував за В.Ющенка у третьому турі президентських виборів 2004 року, так і з-поміж тих, хто голосував за “Нашу Україну” на парламентських виборах 2006 року. Позитивно ставляться до союзу з Росією і Білоруссю також 31% тих, хто голосував на парламентських виборах за БЮТ, і 57% електорату Соціалістичної партії. Неґативно ставляться до вступу до НАТО 43% тих людей, хто проголосував за В.Ющенка у третьому турі президентських виборів 2004 року, і 40% тих, хто віддав свої голоси за “Нашу Україну” на парламентських виборах 2006 року. Неґативно ставляться до вступу до НАТО також 42% з-поміж тих, хто проголосував за БЮТ на парламентських виборах, і 61% — серед тих, хто на парламентських виборах голосував за соціалістів.

Можна бачити, що причини зміни своїх настроїв самі люди пов'язують, першою чергою, із розчаруванням у лідерах "помаранчевої революції". Проте, на наш погляд, такі метаморфози масової свідомості багато в чому пояснюються не лише об'єктивними результатами діяльності конкретних політиків, а й тим, що вияскравлений у перші пореволюційні місяці соціальний оптимізм населення значною мірою мав “утриманський” характер. Він супроводжувався “фантастичним” (для соціологічного моніторинґу) сплеском довіри до нових політичних лідерів, і насамперед до новообраного Президента України. Одначе, надаючи великий кредит довіри новій владі, суспільна свідомість тим самим заразом атрибутувала їй усю повноту відповідальності за подальший розвиток країни і власний добробут. Рівень політичної та громадянської активності населення крім участі в революційних подіях, як і раніше, залишався низьким. Не діставши очікуваного “всього й одразу”, населення глибоко розчарувалося в новій владі. На перший погляд, це доволі несправедливо, адже, навіть за самозвітами людей, їхня заробітна плата (пенсії, стипендії) у середньому зросла на 45%, а середньодушовий дохід — майже на третину (31%). Проте при цьому майже дві п'ятих населення (39%) зазначили, що матеріальні умови їхньої сім'ї за останній рік погіршилися; поліпшилося матеріальне становище у 14%, тоді як рік тому поліпшення свого матеріального становища відзначили 20%. Від 21% до 29% зросла частка людей, які наголошують, що “терпіти наше скрутне становище вже неможливо”. Зауважимо, втім, що аналогічні настрої висловлюються за умов підвищення низки показників матеріального добробуту (наприклад, кількість абонентів мобільного зв'язку зросла майже вдвічі за останній рік) і на загальному тлі певного поліпшення соціального самопочуття.

1   2   3


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка