Докія Гуменна Скарга майбутньому



Сторінка5/16
Дата конвертації08.09.2017
Розмір2.81 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

VII

Третє серпня. Шепіт зав’ядання, таємна смерть. Як швидко минає літо!

Завжди вражають Мар’яну не так прихід осени, як її таємні вісники в розквіті літа. Вже як пожовкнуть і почервоніють дерева, як замріє-замиготить блискотливо павутинка на тлі блаженної блакиті, як сонце пригріває ласкаво й не палить, як на вулицях стоять кагати з кавунами, — тоді все дихає розкішшю, ситістю й завзяттям до життя. Тоді хочеться до чогось-десь прикласти нагуляні за літо сили. Хіба наша Україна так уже перенасичена силами, що Мар’яниної частки непотрібно?

Справді, Мар’яна й досі не знає, що робити. Вже й жовтень надходить, вже й м’які, туманами обгорнені та листям присипані дні покотяться — щось треба було б… Сценарні курси? Ось читала оголошення про набір слухачів на курси східніх мов. Що вибрати? На чому зупинитися? З західніми біда, треба практики, а без неї — одна марнота часу. Якби влада Мар’янина, то й там, і там — та треба ж і про насущний колись подумати.

Інколи заходив, не забував Януш, але щодалі — робилися вони все милішими, все приємнішими навзаєм знайомими. «Ти» лишилося, але було воно підставою для дружніх порад, інтимних одвертостей, дуже чемних і коректних прогулянок. Проте, ніколи вони не поступалися одне одному в думках, і це був найбільший сенс цих зустрічей. Януш сам, здається, не дуже грішив практичністю, але проповідував Мар’яні обачність, розміреність, потурання людським вадам. Мар’яна ж завжди перекидала шкереберть «таку зачовгану філософію», іґнорувала вигоду, а обіцяла жити й далі «за законами серця».

— Треба тверезо приймати всі вади в людях, не вимагати чогось ідеального,.— вчив Януш. — Суддя сам хабарі брати може, але він наставлений судити за хабарництво…

— Так тоді він не має права судити!

— Ти поспішила родитись на триста років. І раджу тобі не лізти в святі!

І як послухати його, то Мар’яна й не людина, а тінь, так на шістдесят-сімдесят відсотків не вистачає людини. Ні, він не може скласти їй характеристики! То каже, що нежиттьова, тягнеться по землі, то відразу ж — не почуває ця Мар’яна землі під ногами.

— Ти літаєш у хмарах — і коли вже тебе життя навчить?

— Але ніколи ще низька вигода не виграла — не виграєш і ти…

— Я хотів би тебе бачити через десять років, коли тебе поб’є трохи…

— Хай б’є, але б’є за те, чого хочу я.

— Ти — доросле дитинча! Нездорово протиставляти себе всім. Ти що думаєш, — для тебе якісь особливі закони діють? Інші, ніж для всіх?

— Так. У кожного свої закони. Одне нахлепчеться до переситу з цебрів, а друге щасливе пахощами фіялки.

— Я просто не приймаю такої людини.

Добре хоч те, що Януш не приймає, це вже краще, ніж «хапай, що можеш». Але Мар’яна хотіла б бути божеством.

Отакий то роман у Мар’яни з Янушем. Очевидно, щоб закарбувати сподівані в Мар’яні зміни, він раз-у-раз навідується. А вона вважає його все більш і більш позбавленим фіялковости,. переграною платівкою. Як мало — бути лише зовні гарним! Наперед уже знала, як поведеться в тій чи іншій ситуації такий братерсько-милий і такий незавуальований Януш.

Мар’яні лишалася незаповненість. Ту незаповненість вона хотіла б вирівняти. Сценарні курси? Східня якась мова? Хай же й Мар’яна стане практичною людиною, хай Януш втішиться плодами свого виховання. Сценарні курси й східня, скажімо, таджицька мова. Експедиції, два фахи в руках. Навіть для культурфільму про республіки СРСР треба знати сценарну техніку, — так їй роз’яснила Слава.

VIII

Туман осідає на пальті вогкістю, хоч угорі сяє синя бездонність неба. Так тепло, що Мар’яна мусить посидіти кілька хвилин у саду під Золотою Брамою. Який несамовитий бенкет барв навколо! І серед цієї брондзи, міді, червоного й жовтого золота кленів, сокорів, берез, каштанів так задумливо снить Золота Брама! Навіть на самій арці воріт вмудрувалися вирости великі білокорі берези з ґраціозним спаданням тонких батіжкових віт. А там же колись була церква. Отже, саме тепер Мар’яна сидить за княжим містом і напевно якраз на шляху, що ним в’їжджав у Київ на білому коні Богдан…

«… Ярослав собра воя многи… виступі із града, ісполчі дружину… і сташа перед градом, а печенезі приступаті почаша і соступішася на місці іде же стоїть нині свята Софія… бе бо тогда поле внє града…»

Звідки це припливла їй ця слов’янщина? Та це хто-зна коли, хтозна де читано! Оце тут вона й сидить, де «печенезі приступати почаша», «на полі вне града»?

Не знати, скільки вона сидить, бо туман закрив і барви саду, і навіть сховав зеленість ослону. Все таке молочно біле, що почуваєш себе не в центрі міста на Володимирській, а справді «в полі внє града», у чистому порожньому полі… Так іще було цього літа, серед поля й рідкого золота…

— Такий туман, що я, слово чести, міг пройти і вас не помітити, — почула Мар’яна над собою знайому чиюсь вимову з м’якими, майже однаковими с і ш.

Обернулася, а то — Левко Береговий, аґроном. Знайомство, вивезене із села. Усміхається — і не знаєш, чи він гумористично, чи ніяковіє. Чи радіє, чи хоче сісти на ослоні, чи утікати… Ці непевні рухи, наче в школяра, що не вивчив завдання… Так і хочеться допомогти йому, підказати.

— Чи ви дуже поспішаєте? Посидьте на полі… — привіталася Мар’яна. — А я оце в цю мить подумала про вас, про те рідке золоте навколо нашого ковчегу. Боже, яке синє небо було тоді! Як п’ять хвилин тому було тут. Я так люблю літом у цю сяєвну синяву заплющувати очі, а розплющивши, вражатися музикою блакиті…

І хоч Мар’янині слова про синяву і блакить зовсім не до речі в цьому тумані, та саме недоречністю знімають вони з Левка ніяковість, він сідає поруч і каже:

— Справді, наче поле. Вірніше, позачасова позапросторінь. А чого це ви тут сидите? Не на праці, не на фабриці?

— Я вибираю собі фах. Треба бути практичною, каже мені один приятель, і я вирішила оце в цю хвилину піти на курси східніх мов. Маю фатальну спорідненість із Сходом…

Що за тонка людина цей Левко! Чутливий до вібрацій, він також відразу переключається в «позачасову позапросторінь».

— Хочете стати принцесою сералю?

— О, ні, я так люблю полінуватися. На фабриці «соцзмагання й ударництво», «догнати й перегнати», а я люблю, коли не треба пам’ятати про годинника.

— «Щасливі годин не лічать»? Знову ви закохані? А як з Морозом?

— Щоб ви знали: як мені не вистачає себе, аж тоді закохуюся. Але годин я не лічу тоді, як маю свою власну повноту.

— Заздрю вам. Мені завжди треба мати в руках годинника. От уже, здається, й зараз він псує мені приємність посидіти в цім неозначенім просторі між часом та місцем. Але що це таке? Як зустрінешся з вами, то щось зостається ще на потім, щось не встигаєш договорити…

Левко уже встав. Ага, добре, що пригадав, а то й це залишилось би на потім.

— Зустрічаю часто Галину. Вона нарікає, що ви про неї зовсім забули. Питала, може я знаю, де вас побачити. Що їй переказати?

— Що я теж хочу подивитися, яка вона в міській обстанові. От візьміть та й прийдіть коли з нею. Запишіть мою адресу.

— Добре! Колись приволочу до вас «товаришку представничку», — вже з туману відповів Левко.

Туман робив нереальним усе. Далеке ставало от-от близьким, майже намацальним. Близьке губило свої контури й ставало здогадно уявним. Звична перспектива була зрушена й це створювало атмосферу казковости, розкольорованої тонко дібраними барвами київської осени.

Вже давно пішов Левко, а Мар’яна Здивованими очима новонародженої дитини дивиться на цей незвичний світ, світ нереальних реальностей. Може це те найкраще, для чого треба жити? Може саме для того прийшла у цей світ Мар’яна, щоб пережити цю хвилину, в саду під Золотою Брамою, повитою туманами, устелену листям різних кольорів?..

Серед поля й невідомости, — бо де ж те місто, де будинки, вежі, шпилі, вулиця? — виринув із небуття звучистий в унісон Левко і знову впірнув у небуття.

Хвилино, спинися! Хай Мар’яна спочине від каторги звичайности і буднів!

IX

Мар’янин човник плив і плив. Часом застоїться десь на мілині, а потім знову попливе серед інших кораблів та караванів… поки не приб’є його до якого згромадища. Не було вже другого такого човника, а інші всі не такі. Хоч і наблизяться коли, — та й знов не такі.

В цій дорозі по водах — кожному своє плавання. Кому треба плиткої, а кому глибокої води. Кому великі бурі не страшні, а кого відразу захлисне. Мар’яниного бурі підносять на гребінь хвиль, а що утлий він, то й не опиняється в безодні, а раптом на тихих водах.

Якось воно так було, що там, де соціялістичне будівництво провадиться швидким ударним, темпом, вона круть-верть — та й убік. А от припливла й опинилася серед досить таки різношерстого зборища, мало чим між собою поєднаного. Якісь невизначені червонощокі юнаки, робітники-висуванці з Донбасу, діти колишніх буржуїв, бухгальтер, а може піп, поет-початківець із претенсіями, музика… Інші й зовсім без професії, або навпаки з десятком професій, або так просто чиясь жінка. Все це припливло сюди й хоче стати сценаристами, добути заманливого фаху, або ж просто побачити в кіноекспедиціях трохи світу.

Мар’яна, мабуть, належить до останніх. Не знає, як витягає цю науку, взагалі не знає, за що буде скоро жити. Але ще не міняла своїх студентських звичок. Презирливо дивиться на вітрини з чудовими убраннями, бо вважає свою свободу ціннішою за фантя.

За це вона платить. Світить своєю білою козою, найдешевшим коміром, що можна було знайти в крамницях, як ще працювала на фабриці. І ніколи не покидає її свідомість погордженої від тих, гарно вбраних. Тим самим вона й їм відповідає. Така суміш неповноцінности й гордині. Вони не мають того, чим багата Мар’яна.

Це одне з захованих Мар’яниних щасть, невидних нікому. Бродити близько людей — і вони не підозрюють, що ти так близько у мікроскоп їх бачиш. Бачиш так, як рони самі себе не бачать. Оце Мар’янине внутрішнє дає їй більше, ніж усі зовнішні вигоди вкупі. І ще багато в неї є такого, що дає їй снагу жити в цім холоднім, ворожім світі.

Вона дещо подібна до німого. Світ її мовчазний і відмінний… Особливо це відчуває, як от у гурті. Як у купальську ніч дерева й трави говорять, так усе крутом Мар’яни своїми голосами обзивається. Трамвайна інтимність публіки, що ніхто її не помічає, Мар’яну вражає. Калюжки на тротуарах блищать і хлюпають під ногами по-свойому. Є мова каменю будинків, є своєрідний гомін у їдальні… І хто тоді може вгадати по ній, яка щаслива вона? В своєму невихлюпнутому внутрішньому багатстві Мар’яна похмура, неприступна. Не чіпайте! Слава тоді каже, що Мар’яна неприємна, їй більше подобається, коли на виду в Мар’яни грає штучна посмішка.

Мар’яна розмовляє тоді сама з собою. Коли б не було цих сеансів розмов із собою, то й вона теж була б такий порожнячок, як усі ці навколо неї. Нe було б тоді чим дихати. Нема з ким так, як хоче, то бодай із собою. І в такі дні вона почувається дужою, ні від кого незалежною у внутрішньому ладі.

В такі дні й приплив її човник до випадкового зборища майбутніх сценаристів. Всі вони цікавили її не більше, як вуличні перехожі. З очей усіх їх світилася сірість. Того, що так полонило, що цінила, вона не знайшла, тільки кинула оком. Світ на очах у Мар’яни дрібніє, маліє, — чи то може Мар’яна старішає?


X

Стукає хтось у двері. До Мар’яни. Мар’яна й не збирається відчиняти. Це напевно той нахабний хлопчисько з рум’янцями шістнадцятилітньої дівчини і смішним найменням. Він Мар’яні дихати вже не дає.

Видко з вулиці світло? Хай! Хай знає, що його ніхто не хоче тут бачити. Щодня проводить, став беззмінним джурою, а тепер ще й додому занадився, не дає їй самій побути. І прізвище ж добрав собі — Нарцис Сорокопуд. Отак люди хочуть доп’ясти собі ориґінальности, до свого дитинячого обличчя причепити бороду.

Цей юнак із курсів, якого вона ще й раніш бачила в бібліотеці на бокових стільцях, завжди заводить із Мар’яною якусь премудру розмову й доводить її аж додому. Чекав, що вона запросить його до хати. Вона цього не робила. Тоді він чіплявся до якоїсь дрібнички й знову виводив з того філософські побудови.

Невже він не відчуває різниці літ? Ні, він, очевидно, її не відчуває, оцей зарозумілий, начитаний юнак, що говорить про клясичну й всесвітню літературу з таким апльомбом, про сучасну з таким презирством; що замовчує там, де йдеться про щоденне життя, і то так, що не догадаєшся, чи він заперечує дійсність, чи просто її не знає.

Найтяжче ж, коли цей молокосос подає на прощання руку. Вона завжди холодна й мокра, слизька.

Стук повторився.

«Чого він від мене хоче?» — дратується Мар’яна, Прийде — і дозволяє собі різні образи. Перший раз зайшов без запрошення і звисока: «Я ніколи не думав, що ви — художниця». — Чому? — «Ви здаєтеся дуже примітивною». — «Я така і є. І чого це ви, такий всебічний та складний, ущасливили мене візитою?» — Але нахабі нічого не дошкуляє. Скажеш йому, що він дуже довго сидить, а він от прилазить другого дня. Тут нічого не допоможе, тільки отак не пустити до хати.

Але стук настирливіший, він ще більше дратує, ніж сама візита. Люта Мар’яна відчинила з гострим словом на язиці, — а то Януш.

— Ти, напевно, спала? Я вже хотів іти геть…

І це Мар’яна не побачила б Януша? Він же завжди найпобажаніший гість, цей уже домальований, і все ж дорогий їй образ. Він нічого особливого не каже, ніяких змін не приносить, але обом їм здається, що щось знайшли згублене, довго розшукуване. Мар’яна знає, за що Януш її не приймає, таку нежиттьову, але через це може їй так сяйно та святково бачити в себе цього гостя. Його краса перетворює маленьку кімнатку у всесвіт, а Мар’яну у всевладну царицю над цим всесвітом. Хай неприйняте, але божество.

І це свято розбила їм поява того ж таки Нарциса Сорокопуда. Хай дякує Янушеві, що сидів, що через нього Мар’яна не вчинила екзекуцію невпускання.

Янушеві він теж не сподобався.

— Якийсь слизький цей юнак… Я, між іншим, десь уже його бачив… Здається, в читальні…

— Так, у нього якась там історія. Викинули з інституту, з першого курсу чи що, — щось таке пригадує Мар’яна.

— Чого він від тебе хоче?

Мар’яна скаржиться.

— Він би й до дванадцятої сидів, і не можна його викурити…

— Ти стережись його!

— Нема про що говорити! — презирливо скривилася Мар’яна. — Це ж я й тобі не відчиняла тому, що хочу його відучити від цих найясніших відвідин.

Та все ж настрій вечора зіпсований.

XI

Перед самою лекцією до авдиторії зайшов із скрипковим футлярем статурний, з гордо відкиненою назад головою молодий чоловік і здивовано розглянувся, немов когось шукаючи. За п’ять хвилин він зайшов знову, скинув капелюха, і поправив зачісане назад смоляне гладеньке волосся, злегка розкинув поли свого чорного лиснючого шкіряного пальта й сів на лаві біля Мар’яни.

Всі думали, що це якийсь лектор, а це — новий слухач. Скільки пихи, щонайменше — фільмовий артист світової слави.

Таке було перше враження від Мирона.

Друге враження, не минуло й дня, було ще яскравіше. Мирон зо всіма відразу перезнайомився, з деякими відразу на «ти». Всі вже знали, що він приїхав із провінції, працював юристконсультом. Після лекції він сів за рояль і ошелешив усіх, — крім того, він ще й музика, піяніст. І скрипаль? Мабуть. Незнайомих досі він об’єднав у товариство, сиділи тут і Мар’яна із Славою у яскравому капелюшку. Носій багатьох професій (кравець, фотограф, інженер, маляр і поет) Путькало, Нарцис Сорокопуд, п’яничка Южний, донбасівські висуванці також були скорені товариським генієм Мирона.

І третє враження: що це за темний тип, цей Мирон? Він конче хоче, щоб Мар’яна прочитала посвідчення про його юристконсультство. Еге, він навіть був слідчим. Чому Мар’яні треба про це знати? Чому він так неестетично почмихує, що то за волосинка завжди йому лізе із ніздрі? Як придивишся, — зникає чар його гордого, трохи артистичного, трохи видовженого самовпевненістю профіля, що в першу хвилину змусив Мар’янине серце спинитися. Здається, це фанфарон.

Можливо. Можливо… — Мар’яну завжди притягає зло. Оце якесь особливе почуття величезного потягу до людей типу Мирона. Ясно, кричущо лізуть тобі увічі непорядність і неприятність, просто огидність, але що більше бачиш цих ознак, що більше протестуєш, то більше справджується той перший спалах усієї істоти, гаряча кров, гостра заінтересованість, така охляла й холодна від добропорядних чеснот.

Пустий хвалько, провінційний лев. Як він жахливо подриґує плечима, коли грає на роялі! Він конче мусить ходити або із скрипковим футлярем (а може там скрипки й нема?), або з фотоапаратом, або з мисливським псом. Він ще, крім того, спортсмен. На сценарних курсах раптом об’явилася ціла група спортсменів: волейбол, лижви, ковзанки… гм! Навіть пінґ-понґ. І скрізь

— Мирон. Він ні до кого не залицяється. Не філософує. Не переслідує настирливо. Не фліртує. Але тільки одна його присутність — і вже Мар’яна в світі казки. І ще нещаднішою критикою проймається, вражається кожною рисою і — гидує, гидує, гидує…

Щось діється з Мар’яною, вона сама не знає, що. Давно не була вона така прекрасно самотня, як тепер. І саме — на людях, коли ніхто не знає твоєї глибини, а ти змилюєш усіх безжурною посмішкою поверховости. Коли ж зоставалася якийсь час удома, то відкривалися безодні нестерпного безвихіддя.

Всі посинілі від холоду, скандзюблені, обдерті, всі викинуті із життя — рідні тоді Мар’яні. З ними, тільки коло них бачила своє місце. Бунтарське «я» кричить: «Ні! Або все, або нічого! Все!» Мар’яна так мало хоче в цьому «все», а проте не має його.

Посивілі дерева кажуть: «Мар’яно, прийшла зима, прийде весна, а тебе нема!» А хіба не однаково — є вона, чи нема її? Коли людина вибилася з сил, виснажилася, голодна, нічого на думку не йде, то нікому ж від цього не скрутно, тільки їй. А хіба Мар’яні не байдуже, що з світом робиться, коли вона пропадає? Низький егоїзм? Це Славине обвинувачення на Мар’яну не справляє жадного враження. Коли вона гнитиме в землі не пройшовши життьового циклу, — що ж для неї прикрашений рушниками папірець із її подобою? І ще далі йде вона: стає світом, байдужим до Мар’яниного скруту. Однаково, є вона із своїми стражданнями чи нема…

Ця відмова від себе, що приходить на людях, дає їй рівновагу. Чи ж іти їй за приписами, коли найвищі приписи диктує ця, така їй необхідна, рівновага? Позбудеться й цього (якби, скажімо, не було цих дивоглядних курсів), хробак порожнечі сточить її душу.

Тому Мар’яна потурає оцій малечі, що хоче приятелювати з нею. Кожен з них піде собі протоптаним шляшком, оці хлоп’ята, що з котурнів свого неуцтва всерйоз вважають себе інтелектуальними висотами. Оцей Нарцис Сорокопуд. Як не намагається він встановити контакт — не вдається йому. Хоч він дуже мудрі речі часом говорить, та Мар’яна щохвилини відчуває, що він — хлоп’я. Претендує на рівність із нею, а рівности не може бути, вона б ображала Мар’яну. Зате сам Нарцис цього не відчуває, він інколи навіть звисока повчає. Коли б не тепер, Мар’яна презирливо показала б йому місце за його невідповідну короткість.

— Ви — така дитина! — от таке говорить цей молокосос. — 3 вами можна зробити все, що захочеш.

І Мар’яна сміється. Скільки пихи й певности! «Пророк» не здогадується, що вона дужа іншим.

Проте, є дещо в кожній людині. От і Нарцис часом уміє подати влучну характеристику. Про Мирона він каже: «Тупий жулик». І Мар’яні теж здається, що цей Мирон — безпринципний пролаза, ще й зіпсутий до відрази. Характерно, як він іде: чванно, на пружинах. І ця чванність такої невисокої якости, така провінційно-цирульницька… Мар’яна призналася Нарцисові, що її часом така огида бере від цього Мирона! Боїться вона забруднитися об це болото.

Навіть Южний-п’яничка, що завжди просить позичити грошей на півлітра, завжди ходить посоловілий і тупувато-веселий, і той уже щось чистіше за цього дзшдзівер-зуха.

Мар’яна ніби зводить балянс свого теперішнього оточення. А головне, головне — безперспективність, їй і курси ці не зарадять. Страшно переступити через поріг кожного дня.
XIII

Відлига зжерла білість снігу на Хрещатику, хмурно й пронизливо-сіро в природі, сіро на душі. Мар’яна, нікому непотрібна, стоїть біля вітрини на розі й удає, що дивиться на виставлене електроприладця. Насправді ж вона кидає оком на трамвайну зупинку, хоче подивитися на «старика Володю». У провінційному лисячому хутрі й вушанці, — видко, приїхав із своєї цукроварні на день-два. Він стоїть і чекає трамваю, Мар’яна може на нього роздивлятися, він її не бачить. Як постарівся, як роздався! Як покарбоване обличчя прозаїчними думками! А може й він удає, що не бачить її, може й вона видалася йому облізлою, вицвілою?

І от як байдуже стукає її серце від цієї зустрічі. Скільки нестерпних мук, неспаних у сльозах ночей пережито, а тепер — нічогісінько не відгукнулося в ній. Якийсь жаль за симфоніями, що вже не існують… Володя приїхав статечно за покупками чи у відрядження, а Мар’яна безцільно заходить із крамниці до крамниці, подивитись і нічого не купити, аби серед людей, щоб розмовляти із собою на людському тлі. Це стало її потребою, це заміняло їй кішку й собаку.

Хтось узяв її під руку. Повернула голову — Мирон.

— Що ти тут робиш? — з пильною тривогою приглядається він до Мар’яни. — Я вже півгодини тебе спостерігаю.

Заскочена, Мар’яна не може отямитися. Що це за Мирон? Увесь час уникає її, не хоче говорити, а одночасно стежить. Дивиться — хто з нею? І нашорошено прислухається — що каже вона? Десь ненароком загортати: «Чи будеш на волейболі?» — і потім на волейболі не дивиться в її бік. Іншим разом: «Я чекаю тебе на виході!» — і не чекати. Допитуватися, коли й де вони зустрінуться, а потім те йде в небуття.

Скільки раз Мар’яна казала, собі, що поговорить просто, задушевно. З того нічого не виходило. І от, заскочена, навіть тепер вона не знаходить ні тонкости, ні простоти. Вона відповіла, внутрішньо замкнена, зовні зовсім невимушено:

— Дивлюся на оцю електричну плитку і думаю, чого це на вітрині стоїть, а як зайдеш купити, то скажуть, що нема.

Друзяка Мирон із шумливим полегшенням відказав:

— Боже мій! Яка світова проблема! Та я тобі зараз це влаштую. Тут мій добрий знайомий завмагом. Ходімо!

Справді, за п’ять хвилин плитка чудодійно опинилася в руках у Мар’яни, тільки шепнув Мирон щось завмагові. А ще за п’ять хвилин вони вже йшли вгору Лютеранською.

— Ми зараз її попробуємо, — каже Мирон, а це означає, що він іде до Мар’яни.

І скрізь він, як удома! Скільки в цього Мирона різних талантів!

— Просто, збіг обставин, — скромно відмовляється Мирон. — Мене всі дуже люблять, я придбав за цей час у Києві масу знайомих.

Мар’яна далі не розпитує. Якісь таємниці, щось він завжди не договорює… і завжди так, що навколо нього постає неприємна атмосфера, — чи вдає значну особу, чи якісь темні справи. Так і сьогодні. Мар’яна боїться наразитися на якийсь цинічний жарт, що ними Мирон часто натякає на свої донжуанські успіхи.

Та він сьогодні інакший. Такий, як у першу хвилину. Докладно розпитує, дорога йому кожна твоя дрібниця, ніяких поз «значної персони», чванливости. Тиха товариська зворушливість і зворушеність. Де ж та аморальність, що так забиває дух?

— А тепер спробуймо плитку. Зараз засмажимо яєшню.

— Ідея чудесна, — втішено погодився Мирон, і яєшня додала ще більшої зворушливости.

Мирон щирий, тихий, прибитий. Розглядають Мар’янині візерунчасті рядна, оглядають фотоапарат, що лишився Мар’яні ще від часів її вчителювання. Чи не могла б Мар’яна позичити на пару днів? Чому ні? Мар’яна не захоплювалася ніколи цим спортом, дуже бо нудна річ — проявляти неґативи. Апарат без діла лежить, Мар’яна давно вже поглядає на нього, чи не занести до комісійної крамниці. Треба ж чимось дотягти до кінця курсів, а там же вони будуть горнути шалені гонорари, — жартує Мар’яна.

Наостанку Мирон чомусь дякує Мар’яні за сердечність, коли це вона повинна б зробити, бо вивів її із сірої пригнобливої вулиці. Залишає Мар’яну заблукану в сумнівах.

Ну, що за людина цей Мирон? І хочеться знати, і страшно, що дорого заплатиш за цю цікавість. Був він сьогодні без задніх думок, товариш, а… а Мар’яна не долічилась кількох карбованців, що лежали на етажерці, наготовлені платити за хату. Може це вона заплатила за цю візиту? Подібний випадок був із Славою на волейболі, з торбинки десь ділися гроші… Чи не маємо ми справу з дрібним злодюжкою? Побачимо, як то він через пару днів принесе того апарата. Вже, мабуть, не доведеться нести до комісійної крамниці, тільки вона його й бачила.

І Мар’яна відчиняє навстежень вікно, двері, щоб вивітрити кімнату.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка