Докія Гуменна Скарга майбутньому



Сторінка4/16
Дата конвертації08.09.2017
Розмір2.81 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

Частина 2


І

І досі ще нічого Мар’яна не знає про того «не такого, як усі» вродливця із очима великими й затаєно тужливими. Він працює в цьому самому цехові, але по обідній перерві невзабарі скидає свого синього робочого фартуха й о другій годині відходить. Без фартуха він стає дещо звичайніший, а проте не такий, як усі оці смертні, на виду в яких не написано жадної думки понад буденність.

Адже ж є іще студенти тут — всі вони не мають цього повіву тонкости й загадкової нетутешности. І якби Мар’яна не чула, що його називають Яшкою, що він до них обзивається жидівською мовою, то думала б, що афганський белудж розмотався із своїх білих завоїв чи небомешканець впав у цех манометрів просто з зірок.

Справді, можна дивитися на нього цілими годинами, як на мистецький витвір. І шкода Мар’яні, що вона бачить його не на екрані чи сцені з глядацької залі. Тоді це споглядання було б безкарне.

Чи це лише досконала пропорційність рис обличчя з великими очима, — чи й справді за тими вабливими чарами криється щось дуже й дуже цікаве?

Мар’яна цього не хоче знати. Їй здається, що вона от ішла безконечні віки довгими давлючими темрявними коридорами, лябіринтами без виходів, — і раптом опинилась у неозорій залі. Неосяжна оком у глибочінь і височінь, ще побільшена грою самоцвітів, заля та сповнена фантастичних видив і марень. Ах, дай їм волю, Мар’яно, це ж єдине, доступне тобі! Чому безкраї гнітючі склепіння — для тебе, а ось ця мить, оце сліпуче видиво залі — не для тебе? Прийшло щастя, п’яній від нього, розкошуй!

Біда тільки, що безкарно цього не можна робити. Жан Кристоф (чому надала йому ім’я Ромен Роллянового велетня?) не був ні картина, ні кінокадр, він швидко помітив Мар’янине сновидне розглядання його та, здається, і її саму.

То були мовчазні фіялкопрозорі палахкотіння, протуберанці на сонці. Лише тому, що в цехові був той, кому Мар’яна ніколи й слова не скаже, кого відчуває, не глядячи, з ким назавжди роз’єднана умовностями, умовностями, умовностями…

Обережний, напружений, допитливий погляд. Тоді Мар’яна уриває свій і поринає у п’янке марення, у емоційну екстазу, де нема ні думки, ні образу… ні слів, щоб її переказати. Нагірня легкість у промінні сонця чи може почуття духа, що звільнився від оков тіла?

Образ артиста, міраж світлотіні екрану володіє дві години закоханою в нього душею. Цей образ володіє день і ніч, Мар’яна не насититься цією владою над нею.

Але от герой поруч. Усміхається, говорить, шукає відповідних легкому знайомству слів, — і де поділася його влада? Герой хотів би скласти Мар’яні компанію після роботи, та мусить бути на зборах активу цеха. Ні, не тому, що він дуже боліє проривами заводу, а для того, щоб у начальника цеху бути «на доброму рахунку».

І при цьому — запобіжлива, вибачна, люб’язна посмішка. Ні, борони Боже, він не кар’єрист, він завжди тримається золотої серединки.

За п’ять хвилин біля трамвайної зупинки Мар’яна помічає його поруч. А збори активу? Чорт з ними, із зборами, він відмітився й непомітно вислизнув. І Мар’яна від цих слів чомусь відразу зів'яла, спорожніла, вкрилася попелом безсильної втоми та безконечного розчарування. Хоч, здається, слід було б навпаки…

Чи не краще було зоставатися в синьозорих палахкотіннях сонячних протуберанців і не доторкатися рукою міражу? Снігова зимова дорога в безконечність, поруч цей Януш із таїнними тугами сінайських пустель у очах, оця довершеність краси без самозакоханого апльомбу вродливих дурнів. Аж страшно, що герой зійшов з екрану й іде поруч. І ці пласкі розмови! Це — дві людини, справді дволикий Янус. Одна Мар’яну заносить у позасвіти раювання, а друга прибиває до твердих площин згірклої буденної нудьги.

Не сказати б, що не було їм дорогою про що говорити. Але все говорене було штамповане, обняте обручами незначної малоінтересности. Людина все знає, нічим не захоплюється, нічим її не здивуєш, себе не перецінює занадто…

Який розрив, який незнаний досі розрив між маривом і дійсністю! Ще ніколи не підносилась Мар’яна до такої буйної гами почувань, і ще ніколи не побивала її така недоля нудьги удвох. Яка обманна, яка обманна зовнішність!

Їй хотілося б завернути назад усе, бути незнайомими, що цілуються поглядами. Навіщо він приходитиме узавтра?

II

Яка безмежна втома! Неспромога навіть чогось бажати. Де ти, всемогутнє окрилення від повноти кохання? І в чому знайти рівновагу, коли не хочеться рухнути пальцем, ні думкою, щоб шукати її? Мар’яна знає, рівновага прибула б, коли б тут був Януш, але не похітливий семіт, а такий і душею разючо скромний та многогранний, як зовні.

То — марення, мариво!

Янушем не можна навіть його назвати, він — Яшка. Виразник поширеної в наш час «моралі»: «Хапай, що можеш!» «Коли б до всього підходити з повним серцем, то… пішло воно к чорту!» Отакий то стиль у Мар’яниного гостя з зірок. «Ні, я боюся з тобою зв’язуватись! Ти надто гостро переживаєш, ти якась дика, а я — нестійкий!» Не бійся, Януше, з Мар’яною зв’язуватися! Цикл завершений, вона вже знає тебе, ти кращий здалека, в ролі героя на полотні екрану. Тобі й не доведеться випробовувати свою вольовість.

Це правда, в навалі емоцій Януш такий, як і його очі, — здібен на найшляхетніші вчинки. Але емоції відхлинуть — і за годину він не зробить нічого путнього.

Януш і не помітив, що Мар’яна покликала його прийти, якщо він «ентузіязмом ще не згас», тим поривом, що великою робить людину. Прийшов він без нього, позавчорашній плаский Яшка «без черемухи». І наче не було Мар’яниного розпачливого листа, його відповіді покаянної, просвітленої, чудесної. Був він позавчорашній, неприкрашено змисловий, виключений із сфери людського палахкотіння.

«Чому ти такий?» — «Якби я не був такий, то ми й рік були б лише знайомі, а не такі до краю близькі». От відповідь! А тому Мар’яна хоче негайно з Києва, навіть не побачивши Януша.

Сьогодні краса його без чарів, нема й тієї містичної любови, сонячних фіялкових спалахів, хоч цілий день, цілісінький вихідний день про нього тільки думки. Думки, — помічає Мар’яна, — вловлені у слова, а ще більше їх невловлених, невилущених із власної повноти. І Мар’яна не знає, що щиріше: в словах, чи поза словами…

Може й правда його? Нащо глибина переживань і складний підхід? Чи краще гинути від стратосферної порожнечі, гордуючи випарами землі?

А хіба ці досвіди заповнюють порожнечу? Чи вони не сама порожнеча? Вже краще гасло «або все, або нічого», ніж якесь там «хапай, що можеш». Та ще й тремтіти, щоб воно від тебе не втікло. Негайно з Києва! Чи не більше тебе окрилювало обожнювання нелюбого Василя, ніж отаке, з дозволу сказати, «кохання»?

Така порожнеча! Така душевна втома!

III

Рівновага прийшла. Прийшла вона раз увечорі. Під деревом стояла, сховалася від дощу. Бачила, як схилялися одне до одного самці й самиці, як реготалися чотири дівки, охоплені хіттю, як три рази діловито за руку прощалися із партнерами, як розходилися, задоволені одні одними.

Знати й розуміти кожен рух, і почуватися, що всього цього ти не потребуєш, що ти переповнена вищістю екстази — більшої рівноваги, більшого щастя нема.

Це приходить після грізних буреломів, після нестерпних лих. Те запаморочливе заглиблення у власних горях підносить на ці висоти. Гіркі недогоди очищають людину, випалюють вогнем зайвину

Януш навчив Мар’яну одної правди. «Ти все хочеш якихось вічних істин». Так, вічних істин нема. Все — велике і все — мале, залежно від того, якими його роблять власні очі. Особливо вдумуватися в життя, заглиблюватися — зайве, краще приймати все злегка. Все виправдувати й нічого не засудити, бо ж нічого не взяти до серця. При такому підході нема підлот і гидких вчинків, їх менше, принаймні, бо багато перестають бути ними. Яка гнучкість цинізму!

А от не закинеш цьому хлопцеві безчесности, бо він її не робив. «Тобі тільки здається, що я — надзвичайний. Я такий, як і всі, тільки я не прикриваю кольоровим пір’ям своєї звичайности». І Мар’яна оцінила Януша за те, що він ткнув її носом у таку дійсність, яка є. А не уявлену. Не можна безкарно бути окутаною хмарами власних переживань. Тому так і забилася, як упала на твердий ґрунт дійсности.

Єва спізнала смак яблука з дерева пізнання Добра й Зла. Воно не кисле й не терпке, а таке, як належиться райському. Тільки Єва чогось хоче. Ах, хай би Мар’яні хто сказав — чого саме!?

IV

Так, як Мар’яна хотіла, сталося. Висилали людей на прорив у сільському господарстві і вона була серед тих, кого фабрика дала в рознарядку. Цілих два місяці не в місті, не на фабриці. Та це ж воля! От, якби на фабрику вже й не вертатися!

То так тільки зразу видається приманливо — вставати день-у-день поночі, бігти… Без годинника в хаті, боїшся спізнитися. Кілька разів уночі вибігаєш на вулицю, прислухаєшся, вгадуєш, котра може бути година, а зрештою прийдеш після третього гудка. На роботі — одноманітна операція і нічого, крім засмоктливого, зовсім нецікавого оточення, самих Мур і Валь.

І село теж — примітив, але там людина інтимніше зв’язана з природою щохвилини, щомиті. Сільський примітив будив у Мар’яні багато її власних емоцій, а в цехові, ну, далебі ж, ніяких! Може тому й Януш так вразив її на цеховому тлі?

Так от же у селі, щонайінтимніше зв’язана з природою, Мар’яна ще більше окуталась густою атмосферою марень. Справді, можна стати глухою й сліпою до всього світу, як у тебе повно на душі. Якісь збори, наради, якась сівба, якесь соцзмагання в проривних бриґадах якогось радгоспу Мар’яну аж ніяк не обходили, хоч була вона там скрізь.

І було це тим дивніше, що не виливалося в якісь слова, чи спогади, чи бажання. Ні слова не могла б вона сказати комусь про Януша, хоч би й самій Васанті. Мабуть би й самому Янушеві. Написала йому листа в своїй душевній повноті, а він відписав: «Дуже зрадів, як дістав твого листа, але я там ні слова не зрозумів, як не намагався».

От! І кажи, що людська душа не самотня. Там було може найбільше, що Мар’яна могла коли йому сказати.

Та такою для щастя їй і треба бути.

Втім, казати, що вона на селі, було б не зовсім точно, їх проривна бриґада осіла не в селі, а в полі, у радгоспі. Там була довга стайня, її почистили, настелили соломи й сіна, і ото там ночувало їх людей зо сто — робітників заводів та фабрик, службовців установ.

То нічого, що із стріхи летить у очі потеруха, що чиїсь ноги лізуть тобі на голову. Зате вранці вставши, ще тільки сонце бризкає з-за обрію, біжиш до яру, в річечці умиваєшся. Тоді росяними травами, — ноги мокрі, поділ, як хлющ, — біжиш на бурякові плянтації, чи пак на «прорив», як казали вони з Галиною. Одна одну величали вони «товаришко представничко», бо їх усіх так називали селяни. Тепер кожен із міста — «представник». Кого, чого? То неважливо.

— Товаришко представничко, чи не пора б уже кидати? — раз-у-раз питає Галина, ще й сонце не підбилося. — Здається, вже на обід дзвонять…

Мар’яна не чує. Хоч у неї також від незвички ниє спина, але нею володіє атавізм праці біля землі, переданий від предків. Звичайно, не вженеться вона за тими трьома сільськими дівчатами, що ото вже ген-ген попереду, але й Галині, яка досі ні разу в житті не ступала на землю босою ногою, до неї далеко. А проте, звертання «товаришко представничко» в устах Галининих кожен раз наново й свіжо її смішить — і це, власне, виділило їй Галину з-поміж усієї «проривної бриґади».

І чого вона весь час така сяюча? Каже, що кілок у спині від цього «прориву», а усміх не сходить з виду. Чи не тому, що так чудово закраяний роман — учора ввечорі на очах у Мар’яни обірвався?

— Що з вами вчора сталося, товаришко представничко? — питає Мар’яна.

— Та я сама не знаю! Мабуть тому, що я сиділа на стосі колод і бовтала ногами, а може тому, що місяць прокрався з-за хмар… Але як загляділа я ту цапину борідку, — відчула непереможне бажання заблеяти: «Ме-ке-ке!»

— Ви б побачили, як витягнулося Максимове обличчя! Він же підходив до вас, а тоді відразу вдав, що йде до мене.

— І подумати тільки! Вже все було на мазі! — комічно зідхає Галина. — Ах, який би то був роман!

Це вже Максим, мабуть, навіки розгнівався.

Нічого подібного! Максим із своєю цапиною борідкою йде їм назустріч у парі з агрономом Левком Береговим і голосно заблеяв, побачивши їх:

— Ме-ке-ке!

Чого тільки не робить свіже повітря! Сьорбали польову радгоспівську юшку і кожне по-свойому смакувало;

Левко:


— Оце хоч раз наїмся, бо вдома нема часу жінці чоловіка доглянути. Іспити, педологія, партія! Отакий то світ тепер настав! Мусить бідний чоловік сам собі хустинки прати…

Максим:


— А мене як нагодували істматом, діяматом, конституцією, то я й досі ситий. Їм через силу.

Галина:


— Тільки якби ще до цеї юшки та трохи хліба. Ніхто не хоче в селі продати. Кажуть: «Самі не маємо!»

Мар’яна:


— Згадуймо мак, та їжмо так…

Максим:


— Це ще в цьому році благодать. Були роки, що їси, бувало, цю бурякову юшку, а за твоєю ложкою стежать голодні очі. Неподалік стоять люди з села й жебрущо чекають, може й їм трохи залишиться.

Мар’яна:


— Нема то, як колись… Молодиця виходила аж за село з пирогами й сметаною, може зустріне якого подорожнього та він зласкавиться почастуватися…

Левко:


— А за що це вас частувати пирогами із сметаною? За те, що полишали на плянтації увесь бур’ян, а всі буряки повиривали? Або ж мене… За те, що я приїхав таку капость вчиняти, як відмірювати по десять сотих гактара присадибної землі? — А решта города? — Хай вакується, бур’яном заростає, а не зачіпай…

І ніхто не подумає над тим, що каже. В такому товаристві тим то й добре, що не треба себе нічим обмежувати. Сьогодні разом — узавтра розлетяться, й тільки легкий приємний присмак залишиться на душі.

Мар’яні подобається цей м’яко-лагідний гумор, де в триб потрапляє все: я, ти, жінка, приятель, «свята святих» — сучасний катехизис соціалістичного будівництва.

І не було різниці для Мар’яни між Галиною та Максимом чи Левком. Всі вони — «представники». В Левкові було навіть щось ніжніше в натурі, ніж у Галині… та й у самій Мар’яні. Максим — втілення тих безжурних студентських часів, коли вони раз-два здибалися…

Отакі то сільські розваги. Здається, й нічого не діється, а душа повна, нема хандри, нема гнітючого муру над самісінькою головою. В місті всі ці люди знов стануть замкненими, сухими, нецікавими.

— Подивіться он на того чоловіка, що стоїть біля брички. Он він уже пішов до директора радгоспу, — каже Галина. — Чи не зіскочив він, бува, із сторінок Джека Лондона?

— Та то Мороз! Певно, приїхав лаятися за якогось поламаного трієра.

Для Ме-ке-ке він зовсім не герой Джека Лондона, а звичайний собі голова колгоспу.

Мороз, не знаючи, що потрапив у Джек-Лондонові герої, зняв запорошеного кашкета й тріпнув золотою гривою. Обернувся й сталево-блакитним поглядом подивився на них запитливо. Він наче відчував, що говорять про нього. У рясній «толстовці», в галіфе, у чоботях, що тріснули на пальцях, він аж згинався від своєї великости. Кремезний, аж похитувався, як ішов.

Ішов же він просто до них. Подав усім руку, стиснув Мар’яні так, аж пальці позлипалися, і сказав:

— Сідайте, підвезу!

— А це ж куди? — здивувалась Галина.

— Наш драмгурток ставить «Пошилися в дурні».

Так, наче він з цими всіма вже давно знайомий.

— Ви тільки почекайте мене. Я лише на десять хвилин заскочу тут…

І пішов хазяйським кроком, не по радгоспному подвір’ї, здавалось Мар’яні, а по житті. Цей буде лаятися, домагатися, — але не киснути.

Чекали вони, правда, не десять хвилин, а добру годину. Мар’яна хотіла вже зникнути, але Левко так докірливо подивився на неї, що вона не наважилася.

V

До станції п’ятнадцять кілометрів, болото розгасло й сягає коням по кісточки, сонце на ньому розпливлося рідким золотом, Мар’яна з Левком Береговим сидять на возі, повному пахучої жовтої соломи.

Порозуміння, що виходило із таємниці, закладеної у Левковій лагідній посмішці (при цьому завжди показувався нижчий вищерблений зуб і здавалося, що людина ніяковіє), — порозуміння це було таке нікому з них необразливе, нікому з них незагрозливе!

Вже тепер завжди згадуватимуть вони це чудесне літо й короткотривалих супутників цих днів. Навіть більше: Мар’яна на прощання, розчулена хвилиною фіналу короткої дружби, розповідає таємницю цього літа. Левко навіть не знає, як була вона закохана. У кого?

— Невже ви не помічали? Ну, хвалити Бога! Я думала, що увесь світ це бачить. А та Галина так підозріло поглядала на мене, що я аж рада була її від’їздові.

Що за химерна людська вдача! Здавалося блюзнірством ввести когось у сяючі палаци душі, де панував усе літо незримий Януш. Але мусіла увінчати дружбу з Левком признанням.

Він вражав зовсім-зовсім іншим, то два різних почуття. І все ж, і те, і те — кохання. Та й кажуть, що не можна в двох разом закохатися. Йому наче тісно в одежі, в світі. Якби Мар’яна була скульптором і хотіла виліпити козацького лицаря, то взяла б за натуру його.

— Ви так багато говорите й не кажете, про кого, що я слухаю-слухаю та й от-от повірю, — може це я? — посміхнувся Левко ніяково, немов хотів заховати вищербленого зуба.

— І цікаво, що я все окремо пам’ятаю: і до міри овал, і цю здорову смаглявість, і «математичну» ямку на підборідді, і ніс, що рівною грецькою лінією переходить у чоло, і рівні русяві брови, і чоло високе та відкрите, і золоту гриву, закинену назад. Усе пам’ятаю. Але цілий вираз згубила, бо він у нього неоднаковий, кожен раз інший.

— Мороз, справді, дуже скульптурний, але чому ви мені про це говорите? — перебив Левко на самій середині безконечного Мар’яниного монологу.

Мар’яна зніяковіла. Справді, чому?

— Та тому, що… Ви — поза цією сферою і ви — в моїй сфері, — дуже туманно відповіла Мар’яна. — Вас це може цікавити стільки, скільки цікавлю я. Задосить для приятеля, замало для жонача. Імунітет є.

Левко з серйозною міною школяра, що мізкує над складною задачею, жував соломинку і дивився ніби десь у сяйні простори, ніби в себе.

— А ви знаєте, він — нащадок того Мороза-Морозенка, що за ним уся Вкраїна плакала. Я думаю, що як той Мороз був такий самий, то справді вся Україна повинна була б за ним плакати. Пам’ятаєте, ми сиділи в їдальні…

Ні, Левко не пам’ятає.

— … а він підійшов до нас і якось хлоп’ячо-миготливо блищали його очі, сам він увесь час жартував, сміявся, про свою бабу розповідав. Він поздіймав образи в хаті, «а баба не добачила того та й пускала навмання свої молитви у куток. А хоч була дуже стара, все про славного козака Мороза на призьбі співала…» Він і не помітив цих слів сам, так у них це звичайно, що Мороз із пісні — їх дід…

Левко й цього не пам’ятає:

— А тоді, як я вже хотіла їхати… Я справді була вже поїхала, хоч він злегка умовляв ще побути, «взавтра кіно буде». Але мене так вразила розмова напередодні. Повінна радість тоді розбилася об: «Так, мабуть, бувайте здоровенькі… чогось мені спати хочеться». — «Звичайно», — відповіла я, а те «звичайно» було таке жалісливе, якби збоку подивитися. І от я попрощалася, не захотіла побути ще, я в одну душу й у кіно не хочу, і вже не вернуся. А потім — на тобі! — я знов десь узялася і три дні по селі швендяла. Він хотів мене не помічати…

— І що ж далі?

— А далі — я взяла та й сама обернулася спиною й ось десь зникла, себто їду разом з вами на станцію.

— Нащо ви мені все це розповідаєте? — вдруге запитав Левко.

— Ну, а кому ж? — із жаром перепитала Мар’яна.

— Мені так хочеться себе розкрити — і рідко-рідко, раз в мільйон років знайдеться така душа, якій можна розказати себе й при тому нема тяжкого осаду. От ви такий. Була в мене ще одна приятелька така, але тепер нема. І так часто забиваєшся, так болить! Бачиш, що ти віддала себе всю, а тобі скупо віддушать якусь дещицю і зараз вимагають плати.

— Ми наче по розтопленому золоті їдемо, дивіться, ви, нещасливо закохана, — нерішучо й ніяково всміхнувся Левко, і знов не вдалося йому заховати вищербленого зуба.

— О, це вже ви й насміхаєтеся?

— Але ж не більше за вас. Ви хіба не посміхуєтеся весь час із себе, все це розповідаючи?

Ні, цей Левко надзвичайний!

А справді, як гарно їхати цим рідким золотом, повз ярки, ліски, переліски й переярки — і знати, що десь позаду є такий скульптурний Мороз. Наче з якої казки вертаєшся. Чого це так, що все неприємне із спогаду зникає, випарюється, зостається лише гарне? Мабуть тому, що цей Левко так уміє слухати, так найвірніше сприймати.



VI

Раптова злива вже вщухла, можна було навіть ризикнути перебігти попід будинками, кому треба дуже спішно. Але Мар’яна стоїть під аркою під’їзду й дивиться на пухірці та бульки, що киплять над калюжами. Зараз почнеться новий дощ.

В дзеркалах дощової води на брукові і тротуарах уже поставали друга вулиця, друге небо, другі дерева — все це розбите на дрібні скалки, все перевернене донизу. Повітря, прочищене громовицею від міського пилу й бензини, з кожним подихом вносило полегкість і радість буття, а вимиті червоні й жовті цеглини хідника справляли свято чистоти.

І кожен раз, як вертаєшся до Києва, переконуєшся, що ти ніде так не вдома, як тут. Найкраще село, найекзотичніші парки не зрівняються розкішшю повноти з першою-ліпшою київською вулицею.

За спиною почула вона силу-силену вигуків: «Мар’яна? Та то не може бути! А засмагла! Де це ти так?» То тільки Слава може створити тобі почуття, що ти — найпобажаніша в світі зустріч. Якщо ти думала оце, що нікому непотрібна, то в цю мить перетворюєшся у найнеобхіднішу і найцікавішу людину в Києві.

Слава йшла в товаристві свого вірного лицаря Мишка і ще когось із її численних друзів та приятелів. Новини Мар’янині вбік, перше Славині. Цього літа Слава була в дуже цікавій екскурсії — Ташкент, Бухара. Мишко вже захистив дисертацію і пішов науковою лінією, він уже кандидат партії. А тепер оце вона йде вступати на курси…

— Які курси? — вхопилася Мар’яна. — В Києві є сценарні курси? А я оце йшла поновитися на французьку мову і може англійську. Може б і мені…

— Ту бі, ор нот ту бі? — сміється Слава. — Я винесла з англійської мови тільки цю одну гамлетову фразу…

Одна з них вигадувала курси, екскурсії, заняття — від б’ючкої життєрадости підкріпленої твердою матеріальною базою, Мишковою міцною спиною. Друга вічно вчиться, не дбає про базу, і також із курсів на курси скаче… Замість думати, чим заплатить узавтра за кімнату, еквілібрує на павутинці сьогоднішнього дня. Проте ж, обидві піддають одна одній охоти, аж поки не просковзне яка мінорна нотка в Мар’яни. Тоді Слава починає свої теревені-вені.

— Ти якась ненормальна! Тобі треба заміж, чоловіка!

І коли не заважає Мишкова присутність, Мар’яна допитується — а що ж таке нормальність, норма? На Мар’янину думку, норма у корови, яка щороку приводить теля. А все решта — збоченість, ненормальність. Люди вже давно збочили, тільки форми цієї збочености множаться та складнішають, як складнішають і всі інші галузі людського співжиття. Тільки одні збочення узаконені, а другі ні.

— От чому б ти, Славо, не завела собі такого пуцьвірінка?

— О, ні! — егоїстично мотає головою Слава. — Мені більше буде. Та й, крім того, я маю так багато інтересів у житті. Воно б мені тільки заважало. Я ж не корова!

— От бачиш! Людина — не тварина. Ти цілком виправдуєш свою збоченість, а мені допікаєш. Мої закони ще складніші, ніж твої.

— Ти просто кручена!

— Теревені-вені, вербові колеса…

Ці сварки не перешкоджали Мар’яні приятелювати із щасливим подружжям. Мишко на базар ходить; ґудзики сам собі пришиває — Слава вірші пише. Гармонійна пара.

І от, як попрощалися Мишко та приятель, Слава з Мар’яною зосталися самі, — таємничо каже Слава:

— Ти знаєш, що було? Я закохалася, а Мишко втік від мене і я мусіла його розшукувати. Він зажурився, що я йото не люблю, захворів на одній глухій середньоазійській станції і вирішив там померти…

Щаслива пара?

— Мені тільки обов’язок наказав його шукати, а я його не люблю. Він мені так остогид!

Гармонійна пара?

— Якби не мої захоплення, то я жахливо нудилася б із ним. Ледве присилувала його піти науковою лінією, а то просто сором, що я — поетеса, а він таке ніщо!

Як уже ці не знайшли гармонії, то що ж це за світ такий? Тільки й різниці між ними та Мар’яною, що вона швидше, щиріше те відчуває, бунтується й не приймає, а вони всі лицемірно несуть свої шлюбні ярма і вдають щасливі парні родини.

— Славо, не журись! Здається, весь світ такий. Щось діється із ґрунтовою скелею, що на ній стоїть інститут сучасної родини. Всі ми чуємо підземні поштовхи й шукаємо твердішої опори та тільки навпомацки, — потішила Мар’яна.

— Знаєш, що? — винайшла панацею Слава. — Ходитимемо на сценарні курси, ти і я. А Купер’ян каже: «Якось то буде!»

Ця Слава чудесна.

Але за хвилину Слава згадала:

— А твоя фабрика?

— Я не пішла навіть по розрахунок, боялася, щоб не ступити ще раз на те місце та не прилипнути знов на довгі місяці.

— Ну, ти ж і волоцюга! — захоплено вигукнула Слава. — Довше, як півроку, ніде не всидиш… Ходімо, вже дощу не буде.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка