Докія Гуменна Скарга майбутньому



Сторінка3/16
Дата конвертації08.09.2017
Розмір2.81 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

XIV

Коли вже падати, то з своєї власної висоти, бо як держатися за когось визначного, то ще більше заб’єшся, коли полетиш разом із високопоставленим. Такої думки дотримувалася Васанта. А тому всі її заяви та прохання про поновлення в Інституті Мовознавства дихали свідомістю її права на наукову працю та незалежністю. Ніяких протекцій, ніяких натяків, що вона — подруга старого заслуженого більшовика. Навпаки, якщо вона заслуговує на поновлення, то тому, що вона активно виступила проти буржуазного націоналіста в мовознавстві, професора Тополі, у пресі ім’я рек. Там вона викрила також і свої помилки. Васанта певна щасливого кінця і свого повороту під аркади Академії Наук.

А тим часом втішалася самотністю й перекладом. Чому б і ні?

Той чоловік добре почувається в домі інвалідів і пише їй звідти втихомирені та всепрощенні листи. На це продано Васантиного годинника, заставлено облігації та поміг аванс за переклад. Терпіти скруту навчилася вона за спасенних студентських років, як ділила з Мар’яною хліб і сіль у буквальному розумінні. Ще тоді Васанта почала пробувати себе в перекладі. І сміливо можна сказати: так тонко відчувати й знати мову мало хто може, як вона. На диво, ось коли стала в пригоді польська мова, — колись підлітком навчилась на охлапках розвіяної революцією бібліотеки графа Браніцького. Видавництво шукало на ґвалт перекладача для спішного перекладу роману Ванди Василевської й за Васанту вхопилися, навіть не питали нічого. Що може бути приємніше за вишукування найтонших словесних нюансів? І в Васанті щасливо поєдналося чуття народньої мови з доброю школою Гуртка культури українського слова, що в київському Інституті Народньої Освіти звався популярно Гукус.

Васанта навіть не виходить нікуди, так допалася до роботи. Мусить довести норму до піваркуша на день. А для відпочинку вона «розгинає спину». Згадує молодість, своє можливе покликання-ремесло — акробатику, їй і тепер ще не складає ніяких труднощів «розігнути спину» так, що руки досягають стіп, а сама Васанта стає колесом з головою межи ногами. Може це й є її найвідповідніше призначення. В театральному інституті помітили її незвичайну гнучкість і відразу хотіли ангажувати до цирку. Та вона, замість цього, пішла на мовознавство. Закулісна сторона театру — розпущена сексуальність — моторошна. Шкода було тільки гарного товариша, Максима.

Минуло тоді кілька років, — Максим оглянувся, що вже далеко втікла Васанта, і також покинув залаштунки. Запустив собі цапину борідку й пішов її здоганяти. Вступив до політехнікуму… Отже, здогнав, та не вхопив.

На згадку про артистичну кар’єру зосталася у Васанти звичка до акробатичних «суплесів» та «кульбітів». Ще, хіба може, перебільшена увага до власної зовнішности, вилита, правда, у незадоволення собою. От уже в цьому з Мар’яною вони не могли договоритися. Ніяк Мар’яна не могла повірити, ще Васанта не кривить душею, коли починає сама себе лаяти.

Що вона бридка, — в цьому не вагається. Руки — довгі, великі, як граблі. Щупла вона, мов драбина. Волосся чорне, тверде, як кінський хвіст, не викладеш його ніяк. Овал лиця, як перепічка. Круглий, як місяць уповні. І ці дурні рум’янці… — Та що ти говориш, Васанто, ти прекрасно знаєш, що маєш незвичайний, неповторний овал, що оригінальність твою можна порівняти, хіба, з Софіївськими фресками… Я навіть слухати не хочу твого лицемірства… — Але ростом я з тобою не поміняюся, — продовжує Васанта цю уявну суперечку з Мар’яною. Вона для підкреслення свого гнучко-високого росту носить взуття лише на високих підборах.

Так бредуть Васантині думки на самоті. Згадує то ту, то другу деталь із різних епох — і ніяк не може збагнути, чому це вони тепер не товаришки. Безпомилково можна твердити, що вони одна одну виховали. Обом їм у себе вдома надокучило вислухувати жалі, що вони — дочки, а не сини. Обидві не мали братів, тільки сестер. Отож, першим пунктом їх зближення були суфражистські ідеї. Кришталевими ночами розкошанськими всі десь женихаються, зідхають до місяця, приймають місячні купелі, а вони вирішують долю світу й страшенно глибокодумні проблеми. Чи жінка — людина? Чи жінка може бути філософом? Чи штучна краса — краса? Ці важкі пасажі вони віртуозно переключали на свої особливі пісні. То була їх найпалкіша розвага, очі починали блищати, щоки паленіти, уста самі розпливалися аж до вух. Веселощі вибухали від усього: від прочитаної книжки й перейнятого з неї стилю; від похопленого десь: «О, Василиску!», вживаного, де треба, де й не треба; від перехопленого погляду, коли ніхто не бачить смішного, крім них…

Другий пункт їх взаємовиховання виник пізніше, коли довелося воювати у своїх душах із досить таки розкоріненою національною романтикою. В педагогічній школі над цим не задумувалися, ніхто з цим не мав мороки. Там було ясно, що «Наш отаман Гамалія», «Вкраїно-мати, кат сконав», «Світе тихий, краю милий, моя Україно», «В'ють пороги…» «Верховино, світку ти наш», «Ой, горе тій чайці», «Закаблукам таки дам, таки дам, дістанеться й передам, передам»…

Правда, Павло Бадьора глумився. Був комсомолець, то для нього все це — «бутафорія», «реквізит просвітянського драмгуртка», «вишивані рушники над образом Шевченка». Але хто там його слухав? Знали своє. Та от у вузі не було іншого виходу, як перецінити свої уявлення про весь цей асортимент.

З одного боку, насідалися Зеров із Хвильовим на просвітянщину, гопакерію та шараварно-смушкову сивуху, а з другого боку, підручники діялектичного матеріялізму стверджували, що дурман національної романтики в пролетарській державі — реакційне явище і знаряддя в руках буржуазних націоналістів. О!

Реакційними дівчатами їм ажніяк не хотілося бути, вони себе вважали наймодернішими. Забравшись у затишний куточок, звірялися вони одна одній, як то трудно вирвати із серця цю солодку історичну минувшину з чайками на синьому морі, із запорожцями, козаком Мамаєм, з Байдою, Залізняком, Супруном… Але нічого не вдієш, треба дивитися вперед, а не назад. І Бадьора давно ще так казав. От, махнівщина. Це ж у ній зібралися, власне, внуки-правнуки запорізької сваволі. В наш час — час реконструкції народнього господарства, перебудови світу, Дніпрельстанів і тракторів — широка душа запорожця перевелася на звичайного махнівця-головоріза й п’яного грабіжника тим, що їй не дано єдино вірного напрямку, сучасних великих ідей вселюдства. Або: гетьман із своїми карателями. Хіба ж можна виймати експонати з музею й гальванізувати трупи?

Але з петлюрівськими ділами вже не так легко було упоратися двома-трьома словами. Мар’яна хоч і була ще мала, а пригадує те народне піднесення, той вир сил, той ентузіязм… Наші прийшли! Наші — то всіх. Тепер часто читаєш у газеті: «петлюрівські погромницькі банди». А то ж не банди були, а регулярне військо. Мар’яна добре пригадує. Брехня, що пишуть тепер, ніби петлюрівці вчиняли жидівські погроми. Навпаки, коли заходили петлюрівці, то вже ніхто не боявся. Бо так: коли наближалися червоні, то наперед бігла чутка, що вони різатимуть усіх підряд, крім жидів; коли входили німці, то баби прощалися з своїми курми, свиньми, коровами; коли приходили денікінці з погромами, пір’ям у повітрі й пожежами — тремтіли жиди. Одні тільки петлюрівці…

Мар’яна Васанті розказує! Та ж розстріляні за петлюрівство шваґер і сестра Васантині були вчителі. Дядько її петлюрівець — офіцер з війни. Там була вся наша інтеліґенція. Роман закінчив саме гімназію, коли…

Васанта тут робить деяку павзу в своїх спогадах, бо є такі речі, що навіть на самоті з собою не сміють виринати на поверхню думок. Мар’яна про те й поготів не знає. І нікому про ту прірву не треба знати. Може навіть і легкодуха вона така тому, що…

Та, мабуть, уже ця научка з Арсеном Олександровичем приведе її до тями. А ті юнацькі усякі проблеми справді тепер виглядають смішно. Був такий час, що всі в петлюрівський рух утяглися. А якби шваґер жив, то сам би побачив, що то — нікому непотрібна ретроґрадна романтика в них усіх говорила, а не задивлення вперед. Тепер, мабуть, був би директором машино-тракторної станції. Павло їй тоді зовсім ясно й назавжди втлумачив. Всі передові люди розпрощалися, перебудувалися. Ну, а як Мар’яна не знайде собі місця в житті, то сама винна, що не може перебудуватися… З нею часом уже так тяжко було, що не ставало про що говорити.

І на самоті з перекладами, в життьовій павзі, у сподіванні свого відновлення — ставить Васанта недоставлені крапки…

Для неї доба романтики минула.

XV

Чогось такі дикі думки часом у голову приходять. Про людську солідарність. Десь за полярним колом гинуть люди — і люди ж усе зробили, щоб їх урятувати.

А тут серед них гине самотою людина від морозного подиху мовчання, — і ніхто й пальцем не поворухне. Ця людина могла б бути незабутньою громадянкою батьківщини, але вона скручується, плющиться, і всі можливості її плющаться, всихають. І чому?

На компроміс, як видко, не піти Мар’яні. Фальш, найменший фальш роз’єднує стосунки, що нав’язуються. Як тільки забренить хоч слабенька нотка фальшу — вона відскакує від людей, і тоді вони відскакують від неї. Такі закони її істоти, такі шляхи її буття.

То нащо жити? Померти треба. Не тікати від життя, не мститися безглуздо, ні! А припинити муку, оцей тягар. І чесно розплатитися. Доти брати від світу, доки хоч чимось корисна, доки хоч наміряєшся…

Мар’яна плаче? Їй шкода свого життя, що так жагуче починалося й таким пшиком вивершилося?

От знов зима в цій кімнаті надходить. Які перспективи? Та буде ще одна, й ще одна — і так без кінця: безрадісно, порожньо.

Що це потрібно людині, щоб їй було задовільно? Сім’ї не хоче Мар’яна, чоловік, бувши тут, теж непотрібен. Здається, заважав би.

Слава каже, що Мар’яна ставить собі неосяжні завдання. А що вабить її тепер? Нічого. Обтяжує все, все. Захоплювалася ще вчора килимом, майбутньою канапою, хатнім затишком, а буде це чи не буде — так само страшно.

Страшно, саме страшно! Самої себе, тієї невидної стіни, що відгороджує її від світу такого, який даний усім. Усі беруть його і світ бере їх, вони творять цикл свій. А ця — заворожена, не підступить до неї ніщо, ні взад, ні вперед, стоїть на місці.

Мар’яну дедалі так опановує пригноблення, що вона навіть не тямить, що робить, що їсть, і чи їсть. Десь бродила, щось робила — все це неважливе… А як береться до якого діла, то із скрайнього примусу.

Та й думати може тільки в одному напрямку. Як же це так? Колись саме це й справляло їй легкість та радість — відчувати свою відмінність від усіх. А тепер — тепер страшно, бо несила нести на собі цю безплідну долю. Бо її призначення — не споглядання чужих доль, а її власна кип’яча. І от цього нема. Життя ж Мар’янине повинне бути найбагатшим, найяскравішим романом з усіх прочитаних…

Злидень мріє!

XVI

Снігова облямівка додавала жалоби й так сумному краєвидові позаміських яруг, пісків та горбів, ледве приличкованих бідною рослинністю.

Васанта вже проминула Батиєву гору й прямувала до якогось гайка. Не було навіть у кого запитати, жадної хатини, жадної будки. І де тут знайти ту транспортну контору? Далебі, проблукає день, нічого не знайде й тут у полі десь доведеться заночувати. Вже смеркає.

Васанта тоскно розглядається довкола й не може нічого з собою зробити. Хоч би заплакати, а не так дубіти, хоч би із самою собою оплакати батькову смерть.

Востаннє бачила його місяців зо два тому і, як завжди, тільки погиркалися, батько пішов від неї ненависний, вона лиха зосталася.

Але ж Васанта думала, що тато житиме ще сто років! Чому ж він не покликав її, як умирав? Напевно, як відходив, не хотів її знати. Тільки прислали їй записку на якомусь клаптикові паперу з повідомленням від транспортної контори й адресою, написаною неграмотною рукою.

Батько ото прийде, бувало, й кляне «таке життя». Певно сподівався, що дочка скаже: «То зоставайтеся тут, тату!»

— От, до чого довели, — починав він. — Був хазяїн, що мав, то мав, а тепер на старість жебраком зробили.

— Чого ж ви хочете? Працюєте? — цідила Васанта.

— Наймитом? Спасибі тобі!

— Ви ж і так усе життя працювали коло коней. Тільки тепер вам ще й платять за це.

— Бодай би вони правцем поставали з такою платнею! Не хочу я їхньої платні, нехай мені віддадуть моє. Не хочу я їхньої платні, додам ще й садок із пасікою, що заграбили, хай тільки вернуть хату. Видумали — ясла якісь! Ясла тільки для телят, а не для дітей…

— От бачите! А що потрібніше — з цілого кутка дітей виховувати, чи якогось старого діда там тримати?

— То хай поставлять собі та й мають! — щораз більше гнівався тато.

А Васанта дрочилася.

— Я вважаю, що дуже добре. Ви, замість того, щоб помогти новому будівництву, — шипите тільки по закутках.

— І щоб я отаке чув від своєї дитини? Я ж тебе вивчив! Своїм горбом…

— Якби не мама… — починала вже, справді, зводити давні родинні порахунки Васанта. — А ви забули, як товкли маму за те, що вони посилали нас учитися? Дівчатам нащо? А як мама вкрадуться якого пиріжка спекти на дорогу, то ви із скупости їм голову прогризали. Складали гроші — тепер маєте.

— А хто ж возив вас до шкіл? Мама? Хто за вас навчання платив?

— Так… Щоб почванитися перед «хазяями»… А відвезли — та й забули. Мама мусіли від вас якось викрасти копійку — а ви ані турали. От у вас і одібрали. Ще й вигнали…

— Ти ж сама мені казала, щоб корову я продав. За те вигнали… Ой, дитино, якби то ти знала, як я гірко працював на ту корову, на ту хату! Та що ви знали, ви ж у мене паненятами росли…

Так могли вони без кінця-краю сперечатися, батько дочці докоряти, дочка випоминати за давно забуті кривди. Васанті, головне, хотілося, щоб батько помирився з дійсністю. Був от він господар, мав хату, поле, садибу несогіршу, коні, корову — а тепер спить у якомусь гуртожитку, доглядає коні якоїсь транспортної контори і їсть те, що наварять у казані робітничої їдальні.

І справді! Чому тільки нам, молодому поколінню, доводиться з тріском власних жил ламати себе, включатися в будівництво нового світу, в нову епоху входити? Батько все життя любив тільки себе, свої коні та свою калитку. Хіба б Васанта голодувала так за студентських часів, якби тато хоч раз запитав себе: а за чим там вона живе? Ніколи не спитав. Як мама померла, то останній зв’язок у Васанти з Розкішною урвався, бо батько був завжди чужий їм і їх гонові до науки, то тільки мамин був клопіт…

Ну, так, чужий. А чого ж Васанта задубіла й почуває, що знову навалюється на неї той страшний мішок чорної депресії? Батько помер, а вона навіть не знає, де його в цій білій імлі шукати, чи його хто поховав, чи хоч надягли на нього чисту сорочку, чи й так лежить десь і чекає, поки дочка виконає останній свій обов’язок? Боже, Боже, яка груба шкура стала вона!

І Васанта всіма силами душі обороняється. Неправда! Вона могла б уже давно поновитися в Інституті Мовознавства, якби тільки надрукувала заяву, що зрікається батька. Але вона завжди гидувала цим способом заробити собі кар’єру. Чи не вона висміювала ту «мораль» новітню: діти їдять хліб з ліквідації батьків. В усіх своїх заявах вона непохитно писала, що батько її ніколи не був куркулем, сам має мозолі від тяжкої праці на своєму господарстві.

І пригадалася їй та зелена батьківська садиба, тепер така чужа. Мабуть, отой їх чудовий, розлогий до яру садок вирубали, вічнозелену траву в подвір’ї витоптали діти з усього кутка, тин напевно вже рознесли на паливо. А білу їхню хату в зеленому кожусі, із старосвітським закапелком біля печі, з ванькирем — зогидили, переробили, понавішували портретів Сталіна.

А там, де город, де дзвеніло дівоче «Ой, у полі криниченька», де гаї, левади… Невже й те стало навіки чуже Васанті? Чи може справді не треба було їй учитися, батько мав рацію, а не мама? І от була б вона молодичка-колгоспниця, і не було б цього жахливого дня.

Небо вже зовсім налягло на неї, здавалося, що зараз стане темно. Васанта подивилася звично на зап’ястя. Та годинника не було там, вона забула…

Треба було старого до себе забрати. Ну, і що? На себе, на Арсена Олександровича не заробить, і де було спати? На підлозі? Тато хоч працював, а так що б він робив? Нудився б? Тільки б сварилися та допікали одне одному.

Все ж котра година? Третя чи четверта, вже смеркає. Де ж вона, та транспортна контора? Вже сьогодні в цих молочних, моторошних полях нічого не зробиш, а в нічних мороках навіть дороги не знайдеш до трамваю. Узавтра вдосвіта… Може по дню… О, Боже, Боже! Від мами ж хоч хустка картата зосталася на пам’ятку, а від тата що?


XVII

Мар’яна відчинила.

— Це жах! — показалося Славине обличчя в дверях, повне сяйної, себестверджувальної тріюмфальности. — Це жах! Коли до тебе не прийдеш, тебе все нема дома. Де ти зникла?

— Ми думали, що ви вже виїхали! — додав баритон Славиного чоловіка, затопленого в сінешній темряві.

— Коли це ви приходили? — здивувалась Мар’яна.

— Ми оце днями були о десятій…

— Ну, певно, о десятій вечора приходите!

— А я раз удень заходила, — присікалася Слава. — Ти думаєш, легко до тебе на цю гору теребкатися? Роздягнися й ти, Мишко, а то потім застудишся.

Ця Слава скрізь почуває себе вдома, скрізь їй весело й скрізь усі кругом неї мимоволі мусять всміхатися та злегка жартувати. Всміхалась і Мар’яна, на жартівливі докори жартівливо відповідала.

— Певно! Гнила інтеліґенція лягає спати о першій годині ночі, а пролетаріят — о восьмій вечора.

Слава завжди робила навколо себе дуже багато шелесту — так і тепер. А коли до справжнього здивовання додати ще й трохи робленої, трохи щирої афектовности, то можна собі уявити, скільки вигуків, почула враз маленька Мар’янина кімната, така тиха останніми місяцями.

— Мамо рідна! Невже ти справді пішла працювати на фабрику?

Очі Славині то поширювалися від усіх цих див, що чула від Мар’яни, то звужувалися від сміху. Чоловік її, Мишко, більше мовчав і безперестань закохано дивився на свою Славуню. Тільки на неї. Вона ж сиділа на маленькому стільчику біля грубки і плястично жестикулювала, від радости буття постукувала кулачком об кулачок, або ж по спині Мар’яні чи Мишкові. Розпитувала, як же то там на фабриці, що робить Мар’яна, чи не важко. Та й як же це так, що й досі ніхто про це не знає?

— Ну, от тепер я тебе хвалю! — мотнула головою Слава. — А ти навіть змінилася за цей час, покращала, ожила. А то така була останніми часами нудна, що неприємно було з тобою зустрічатися.

Їйбогу, Мар’яна любить за це Славу, за відвертість!

— Тепер вже не скажеш, що я — несучасна?

То між ними давні порахунки. Слава з усією кипучістю свого життєрадісного темпераменту накидалася на Мар’яну, як тільки та починала щось про своє інтимне. Для Слави нічого такого не існувало. І здавалося: що між ними двома є спільного? А от — не показувалася довго Мар’яна, Слава вже розшукує її, вже, здається, дружньо заздрить.

— Мишко, а що, якби й я так?

Мишко не може очей відвести від неї, він не може зігнати з себе усмішки щасливого самозабуття.

Іншим разом Мар’яні аж недобре від такого безмежного самозадоволення Славиного. Їй здається, що Слава розмазує пальцем солод життя. Сьогодні все це так добре гармоніює, так багато гомону внесла ця Слава в хату, що Мар’яна починає перейматися Мишковим поглядом. Вона знаходить надзвичайні слова опису своєї фабрики, цеху, навіть дорученої їй деталі.

— Мишко піде на наукову роботу, а я — також на фабрику, — вирішує Слава. — Мишко, ти від мене відстаєш! Мені соромно, що чоловік поетеси не має ніякого обличчя. Що таке інженер-меліоратор? На собаку кинь, а в інженера поцілиш…

— Для наукової роботи треба ж партійним бути, — борониться трохи Мишко.

— А ти вступиш у партію! — Слава в тому певна.

І чого тільки не зробить полтавський козак Мишко для своєї Слави! А Слава від надміру б’ючкої фізичної життєрадости потирає хоч руки, немов змерзла. Ось вона зараз пуститься у танець, як то не раз бувало.

— А чого то викинули оту твою товаришку Васанту з Інституту Мовознавства? Що з нею трапилось? — раптом пригадує вона.

Мар’яна повторює:

— Що, що з нею трапилось? Викинули? То неправда!

— Та вона ж мені сама казала! Вже давно.

От так новина! Як це може бути? Мар’яна не стямилася.

Не стямилася й Слава. То вони такі товаришки, нерозлийвода, — а Мар’яна й досі нічого не знає?

І справді. Хоч якого галасу нанесла Слава в кімнату, хоч як вони рубають часом одна одній, а тоді знову шукають зустрічі, хоч яка Слава найдоброзичливіша, — а от, воно не проходить глибоко в душу. З Васантою могла й розійтися, а всяке слово, вістка про неї — як про найріднішу свою серцевину. Із Славою можна посваритися, наговорити купу неприємностей, а потім від серця відляже. З Васантою Мар’яна ніколи не сварилась, Васанта наче устами Мар’яниними промовляла, тільки краще й глибше. З нею — бути відкритою, як із собою, або відійти. Васанта — відпочинок від самотности. Слава — галас за магічним колом самотности.

— Ні, я нічого не знаю,. — просто сказала Мар’яна, — бо ми з нею давно не бачились. Ми розійшлися.

Слава подивилася хвилину на цю химерницю, а потім накинулася:

— Ну, ти таке, вибачай, вовченя, що не знаю, як тебе й земля носить! Ти — черства егоїстка! Ти — грубо шкура! Чому ти досі заміж не вийшла? Дивись, усі, що з нами покінчали інститут, усі замужем, усі поженилися, навіть Васанта, а ти?

Такий зворот справи, та ще й при Мишкові, Мар’яні вже не подобається. Ця Слава занадто самозакохана, занадто в собі, щоб вони знайшли спільну мову.

— Чому я тобі не закидаю ніколи нічого? Кожен має своє недоторкане, то й що? От я вважаю, що ти — просто тщеславна… В яку газету не глянеш — Славиного віршика побачиш. І охота тобі те насіння лузати?

Славу анітрохи не допікає це Мар’янине втручання в її недоторкане. Вона завзято посміхається.

— Ну, й що ж? Це не хиба. Шевченко сказав: «А слава — заповідь моя!» Я виправдую своє ім’я. Але таке виробляти, як ти! Закопається серед чотирьох стін і дивиться на всіх борсуком. Я тебе мушу видати заміж!

— Бо ви шукаєте ідеалу, а щоб ви знали: чоловіки всі — грубі тварини, — підпоміг Славі Мишко.

— Вона шукає душі, друга… Все це приходить потім. Ти ж подивись на себе — скоро зовсім станеш «синьою панчохою»!

Це вже занадто! Слава безпардонно поводиться з чужими інтимностями. Наодинці говорити — це одне, але для всіх вивозити на лопаті…

— Я «синьою панчохою» вродилася! — врубала лиха Мар’яна. — Й не вовчення я, не борсук, а цілий вовкулака! Так мені подобається! Хто як уміє, так і піє!

— Мар’яну вже розсердили — можемо йти, — ствердив Мишко, анітрохи не збентежений сваркою. — Ходімо, Славо, бо пролетаріят хоче спати…

— Надобраніч!



ХVІІІ

Васанта наче вже відвикла від «доброго тону», від дзеркальних паркетів, хідників, шовкових кремових гардин, всієї розкоші високої установи. В просторій колонаді вестибюля Наркомосвіти треба було скинути пальто, а це не входило в її пляни. Почувалася зле в своїй перелицьованій, витертій до лиску сукні, як ішла сходами й шукала зазначену в викликові кімнату.

В широкому просторі приймальні наркома був лише один стіл, стільці біля стін, канапа. Васанта мовчки подала тому, що сидів за столом, кучерявому дженджуристові, свого папірця. Кучерявий прочитав і показав рукою на стільця.

— Сідайте!

Васанта мовчки сіла, чекаючи.

— Це ви — товаришка Чагир?

— Так. Гадаю, нарком мене зараз прийме?

Кучерявий все ще спостерігав Васанту. Після павзи

він сказав:

— Я вашу справу дуже добре знаю і мушу вас відразу попередити: власне, це викликав я. Перше, ніж доповісти заступникові наркома про вас, я хотів би дещо вияснити…

Васанта розчаровано подивилася на дженджуристову блакитно вишивану краватку. То ні нарком, ні його заступник навіть і не бачили її справи? А вона думала, що… Думала вже вийти звідси з довідкою про поновлення.

Замість дальшої розмови, кучерявий простягнув їй якогось папірця. Не випускаючи із своїх пучок, говорив:

— Бачите… Через мої руки проходять різні речі… І я хотів вас попередити. Будьте спокійні. Але я хотів би запитати в вас дещо стороннє. Чи Ганна Плахтій вам яка родичка?

— Ваше запитання… справді не має нічого спільного з моєю справою, — намагаючись бути спокійною і навіть видушити посмішку, рівним голосом відповіла Васанта.

— Я не хотів би, щоб ви мені відповідали з недовір’ям, — поволі сказав дженджурист. — Питаю я тому, що Ганна Плахтій і її чоловік — мої вчителі. Сам я родом з Богуслава. Я знаю, — додав він швидко, — я знаю, що з ними сталося потім, але коли я прочитав ваше прізвище, чомусь не міг заспокоїтися, поки не переконався, що ви сестра моєї вчительки.

— Ви вже переконалися? — ледве вимовила Васанта.

— Ви дуже на неї подібна. Зрештою, щоб ви вільно себе за мною почували, прочитайте ось це. Воно не призначене для вас, але я вважаю своїм моральним обов’язком…

Васанта взяла в руки папірця, що ним так довго грався кучерявий дженджурист, і почала читати. Не дочитавши, поклала на стіл. Вона його не могла дочитати. Та й не було вже потреби. І так ясно. Але чому цей кучерявий тип показує їй таємне листування двох установ про її особу? Ще більше «чому» — чому в Наркомосі опинилася копія листа Інституту Мовознавства до видавництва про те, що Васанту Чагир виключено із складу співробітників інституту?

— Як це розуміти? — запитала, почуваючи, що кінці її вух палають, аж горять.

— Це означає, що вам більше у видавництві роботи не дадуть. Можливо, що й замовленого не приймуть, — непорушно холодно проказав кучерявий тип.

І що Васанта оніміла, то казав далі:

— Мені здається, що, шануючи пам’ять моєї вчительки, я можу дозволити собі зробити цю послугу її сестрі. Раджу вам щиро — шукайте відразу якоїсь іншої роботи. На поновлення в інституті будете тільки витрачати час, і все це — ні в кут, ні в двері.

Кучерявий згорнув докупи папірця, вперше посміхнувся і додав:

— Я навмисне викликав вас у таку ранню пору, щоб ми мали змогу без перешкод поговорити кілька хвилин. Якщо дозволите, я зайду до вас додому цими днями.



XIX

День відпочинку, день пустелі мовчання. А ти, Мар’яно, чого бунтуєшся проти долі, вивершеної власними руками?

Отже, Мар’яно, неприкаяна чернице в манастирі своїх нездійснених жадань, поспішай, поспішай на роботу, на гудки. До трамваю чіпляйся, вбігай на останній гудок і січи-ріж, ріж свої штифти, робітнице першого розряду. В цьому — єдиний сенс, а завтра — може помреш… Ні, даремно, безслідно не маєш права прошмигнути в цьому житті!

Як виходила надвір вдосвіта, — чепурна вулиця кликала: «Не вертайся в мури, я така гарна!» Поспліталися тонкі віти лип у ажур… І бережки білорівні на виступах-площинах домів, і біловипрані рядна пухкі на всьому. А місяць по-картинному світив, і десь збоку причаїлася сама бабуся Зима-чарівниця.

Покинула в хаті холод-пустку, чадний дух примусу. Та проте в душі її не було.

А по роботі, в лютий мороз ішла-ішла й не хотіла додому, бродила за всілякими вигаданими й окупованими покупками. Звільняєшся від себе в роботі, в масі. Так відчуваєш душу маси на зборах, у театрі, в цехові. Це — одна істота, надхненна простим фактом згуртування.

І вчора в найбільший мороз запахло весною, тими бадьорими ранками, коли звільняєшся від почуття старої дівулі, а стаєш давньою Мар’яною, якій чогось від усього нестерпно радісно.

Тільки ж… Маса, дух весни в найлютіші морози — добре. А недобре — люди. То тільки кажуть — робітничий побут. А придивишся, — він далеко не втік від міщансько-обивательського. Ті самі розмови про «квартири», ті самі мрії про панчохи «фільдеперс»… Ну, і ті самі черги за хлібом та обідом. Місто убогих, малих людей і примітивних думок.

Так напевно думає людина, відзначена печаттю смерти, коли ніхто, крім неї одної, не знає про це. Нічого не жаль, з усім попрощалася, з усім помирилася…

Не вдалося, ні, не вдалося життя. Отаке собі химерне, й хмурне, й неспокійне. За чим жаль? А все ж жаль…

Жаль, що так воно склалося. Прийти додому, у самоті перебути безтворчий вечір. І нема більш нічого сказати.

А чого, власне, хотіла ти, людино? Засмоктливого жіночого, чи селянського? Йдеш вулицями — чи тобі шкода їх кидати, ці вулиці, кручі, вітрини, чужі убори, дзенькіт трамваїв? Ти ж чужа тут! Де б могла ти оце зараз бути? Квочку підсипала б, а от стоїш біля груби, звела очі догори й застигла. Ні тут, ні там, ніде в світі.

Це, мабуть, у природі людини є певна доза незадоволення. В одному його більше, в другому менше, але є. І в яких би станах ти не перебувала — воно буде.

День відпочинку — день пустелі мовчання і тупости. Краще б уже гудки, штифти, маса, ніж стояти біля груби, очі звести догори й питати встонадцяте: що ж далі, що?

Сьогодні без гудків ясно: ходиш ти на роботу, почала англійську мову, — але душа спорожніла, треба її наповнити живим соком.

Справді бо: люди турбуються за кусінь, люди знаходять тут свої радощі, своє горе терплять, люблять і ненавидять, тішаться життям і проклинають його. Ти не мала нічого свого й поважилась жити чужим. Чого ж так втомилася? Чи може таки свого хочеш? І тому відвертаєшся від життьового потоку, бо він таки, врешті, чийсь. Ти ждеш. Ти прислухаєшся до кроків ззовні, але всі кроки, всі стуки, всі дзвінки — не до тебе.

Подивись навіть у дзеркало. Ніхто не вподобав тебе нині. Ніяка радість не розбурхала тебе. Ти спиш олов’яним сном і силкуєшся визволитися. Прокинутися й визволитися з в’язкої маси олова. Як? Як визволитися?

Є такі слова у Шевченка, є цілий вірш «Нащо мені чорні брови»… «Серце в’яне, нудить світом, як пташка без волі. Нащо ж мені краса моя, коли нема долі…» Є народня пісня: «Темна нічка велика, треба мені чоловіка…» Якщо це так, то що ж зробити, щоб усунути цю недогоду твою? Коли для Слави «тільки пальцем помани», то тобі нема кого манити. Ти нікого не хочеш манити. Це — не випадковість, це частина твоєї долі. І коли ти кажеш, що не справджується мета, яку ти поставила собі в шістнадцять років, то неправда твоя.

В ній нічого не було про «нього». Швидше, вона справджується. Чого хотіла ти, те є. Одного ти забула зажадати — і всі досягнення даремні. Нема чого тобі з ними робити. З ними ж і зникай. Яке кому діло?

От зробила ти зусилля, дістала вимріяну долю робітниці. Чи дістала й тепло? Ручай, бурхлива ріка замерзли.

Прикро, але признавайся. І робітниче перешкоджає. Здається, що коли б у твоїй волі був цілий день, то впірнула б у якусь любу, змістовну роботу. А то — штифти! Коліщатка! Сама стаєш штифтом.

Отож товчись, Мар’яно, по цім світі, як Марко по пеклі, і не бунтуйся проти долі, вивершеної власними руками.



XX

Кучерявий гість сидить у Васанти вже з пів години і, як видко, зовсім не почувається зле. Зайшла відразу атмосфера не київська, а як би розкошанська. Ще тільки бракує, щоб запахло свіжими, щойно з печі, пиріжками. Бракує ще вина, але вино, покищо, у кишені в пальті, а тим часом кучерявий розповідає, що він уже давно хотів її відвідати, та не знав, як вона це сприйме.

Інтимність зросла вже до того, що кучерявий допитувався:

— Але ж ви й перетрусилися того ранку, еге?

— Охота була вам гратися в слідчого?

— А що б ви зробили на мойому місці? Бачу, скрут своїй людині, родичці, можна сказати. Три роки, як один день, прожила в нас Ганна Панасівна, від першої аж до п’ятої групи вчила… А як приїздив брат ваш, Роман… я йому коня раз глядів…

— Який брат? — здивувалась Васанта. — Братів у родині я не мала.

— Та воно й краще, що не мали, на тому й станемо, — погодився гість. — І не робіть таких здивованих очей, це вино — як квасок. Чи е тут у вас чим відкоркувати?

Відмовитися було ніяк. Кучерявий гість забув, мабуть, що він перший раз у цім домі, він господарював у шафі й бурчав на цю «нехазяйську дитину». Що ти скажеш? Навіть чарок не має. Прийдеться другим разом із собою принести. Ну, нічого, будемо з чашок пити. Тільки одна чашка? Ой, лишенько, що воно за Васанта?

— То я зараз знатиму ваші думки, — приймаючи від господині чашку з вином, каже кучерявий гість. — Ви тепер думаєте… Е, щось мені це не подобається.

Він поставив чашку, посмакував Васантині думки. Потім ще раз ковтнув і вже рішучо запротестував:

— Я до вас прийшов із щирим серцем, а ви от думаєте в цю мить: «Якогось шпика прислали». А можете повірити, що я давно-давно вже так відпочивав, як у вас? Де не підеш — скрізь треба бути не собою, навіть удома.

Васанта, таки справді, була здивована. Якого дідька? Ці одвертості… Хоч наче й нічого не сказано, а ніби якась змова між ними. Ну, добре, він її має за родичку, довіряє, — але так відразу? А може вона зовсім не те, що він уявляє?

І холодну її стриманість гість відразу помічає:

— От якби ви приїхали до мене додому в Богуслав, то я вас хіба ж так прийняв би…

Та невже від цього кваску можна впитися, що він таке всяке верзе? Наче й культурна людина, а такий сирий примітав із села. Вона думала, що наркомів секретар трохи складніший, а він каже далі:

— Але тепер я вже вас і не запрошу, нема в мене дому, попався жидові в лапи…

— Знаєте! — скинулася Васанта. — Я зовсім не хочу слухати ці антисемітські…

Та кучерявий гість не дав себе перебити. Він і не чув репліки.

— Вірите? Я — якесь чуже тіло вдома. Тесть із тещею мене й за члена сім’ї не мають. Жінка… З нею ніколи спільної мови не знайдеш, сказано — жидівка. Нема то, як своя українська душа. Тікаю з дому.

Аж ось коли Васанта пройнялася довір’ям. Вона ознаменувала цю хвилину задерикуватим сміхом. Так би й відразу казав.

— Одначе! — не могла вгамувати себе вона. — Одначе, ви не були таким антисемітом, як залицялись до своєї жидівки.

— Пекельний роман! Ми разом вчилися, разом їздили в гори, у неї — римський профіль, у мене хіба ж така русява чуприна була!..

— Та чуприна у вас і тепер нівроку.

— Бо я ще хочу залицятися до дівчат, — знову вернувся він до своєї просторікуватої погожости, так нагло перерваної дощем признань. — їйбогу, ти, Васанточко, стільки рідного повітря мені навіяла! — раптом аж на «ти» перейшов.

— А навіть не потурбувалися назватись.

— От, лиха година! Та ж Кучерявий!.. Семен Кучерявий, дай нам, Боже, здоров’я!

— Кучерявий? То це я знала з першої хвилини…



XXI

Хоч як мало бувала вдома Мар’яна, хоч як мало тепер часу на тугу за людьми, на той різнородний клубок усіх почувань, у якому і чорний холод самоти, і непотрібність себе, й все ж таки уперте завзяття, — все це він неї не відходило. Вона знала: тому що без людей. Вона уговтувала себе: добре так, бо нема мені кутка на землі. Я з чорною раною на серці, й ніхто не вилікує.

Вона вже й сама заплуталася і не знала: хто вона, що вона, де межа правди, а де брехні. Знає, що кожна зустріч, кожна ситуація, кожна газета засуджує її на покидька суспільства, непотрібного уламка.

А Мар’яна могла б бути ще всім! Проте ж, так дуже хоче бути собою! Найдавніше — мучили її люди.

Приходив раз Василь — наче зв’язав і так була зв’язана, аж поки не пішов. Пішов — враз розв’язана стала. Швидше б забути цю дозу обтяжливого й в’язкого.

Ну, це був немилий можливий чоловік. Той, кого вона скривдила.

Але от виринув із небуття й другий, той, про кого склала собі колись ілюзію, що любить. І не було з ним про що говорити. І він із бабським носом, товстенький і сентиментально-єлейний, з розмовами про преферанс і закуски та добру посаду.

І Мар’яна дурила себе кілька днів, а тоді сказала: «Не бреши! Де та дивна тиха радість, що випромінюється від нього на тебе?»

Це вже був можливий милий чоловік. Краще було б не бачити.

Нарешті, прийшов ще й товариш, чотири роки з цим Грицем обтирали лавки в авдиторіях, а наприкінці спускалися сторч із Ай-Петрі в Криму, аж камінці за ними гуркотіли. Мар’яна колись була така щира та наївна, що всю душу цьому приятелеві розкривала. А тепер вже не розкладалася з своїм крамом, тільки слухала й дивувалася, як багато говорить він про ламання себе, «перетягування шин» чи як кажуть «у колах», «перебудову». Треба ламати свій національний дух — це таку політграмоту засвоїв він уже після вузу за роки педагогічної практики. Мар’яна навіть не спитала, чи зберіг він ті дружні шаржі з кримської екскурсії — така витрушеність і втома від цих ледь-ледь прочинених дверей людських душ. Так шкода, що ці години не в однині, не з книжкою минули! Чому ж і після Гриця так осоружно?

І так поволі відрікаєшся, людино, від усього світу.

Одного тільки разу прийшла й до неї перемога. Зустрілась із Славою — і не зосталося прикрого цього осаду. Бо не прорвалася Мар’яна жадною скаргою, жадним словом про своє суб’єктивне, болюче. Не розкривалася Мар’яна, хоч як Слава сіпала за відомі їй ниточки. Слава щиро й зливно була задоволена собою, своїми успіхами, своїм антуражем, аж пританцьовувала. І це замкнуло Мар’яну.

Так от він, той секрет поводження з людьми! Замкни й твоєї душі двері від них. Тоді від зустрічей з ними не осідатиметься гіркість на дні.

Держиcь, Мар’яно, цього, пам’ятай це. Вчися бути непроникливою з людьми, хай за тобою стелеться тайна твого «я» і нерозуміння. Не віддавай їм своєї душі. Про погоду, про газетні речі, про черги — тільки не про себе.

Тобі хочеться про себе, ти боїшся лютої самоти? А чи стаєш ти менш самотня від того, що щиро віддаєш себе? Ще більше!

XXII

Хоч Семен Кучерявий і закінчував другий факультет, — на ньому мало це позначилося. То вже є в нас таке, невколупна порода «хахлів». Ну, ніяк же не позбудуться тавра примітивізму!

Особливо не подобалося Васанті Семенове «амікошонство», грубуватість вислову, невідмінно «з мазницею». Як дотеп, то без складної кільказначности, а самі готові, ще дідами нашими вироблені, штампи. Як залицяння, то селянсько-провінційне.

Проте, він добродушний чолов’яга; В обмеженості своїй він не помічав Васантиного кепкування над ним та його простакуватістю, а щокожнісінької суботи приходив з вином. Як до себе додому. Васанта собі миє голову, прибирає, а він також знаходить роботу, або просто витягається на канапі й читає газету. На правах родича. Бракувало, щоб ще ночував.

— А приймеш наніч? — на жарт жартом відказував.

— Чого маєш марнуватися? Роки йдуть, тільки й нашого.

Він не знає, але примітивною хитрістю здогадується, нюхом чує, що влучає в болюче Васантине місце. Роки йдуть, з великої хмари малий дощ. Багато було надій, багато вибору, — а тепер нікого, нічого. Всі десь порозходилися, кожне знайшло собі таку чи сяку долю.

І хоч кепкує, сміється за вином Васанта, а гризе її безперспективність. Стільки часу стало вільного на ці всі думки! Раніш — засідання, пляни, доповіді, близькі й далекі наукові береги не давали про це думати, не було й потреби. Людина крутилася коліщатком у великому механізмові й почувала себе потрібним, щасливим коліщатком. А тепер аж заціпенієш часом від моторошности цієї кругової безперспективности.

І щораз частіше стоїть перед нею питання, — якби своя родина. Та що ж! Напевно, вона неповноцінна жінка, коли родинне життя обходить її десятою дорогою.

Вона знає свою велику ваду. Їх є більше, але одна для жінки непрощенна. Розум. Також розумні шукають собі подруг простеньких, а на Васантину з Мар’яною долю зостаються самі дурніші за них. От прибився до її берега цей Кучерявий — безпросвітний «гомо-пріміґеніюс». Що з ним робити? Вигнати? — Страшна пустка. «Прийняти наніч»? — Та він би не від того.

І Васанта, несвідомо для себе та непомітно для «гомо-приміґеніюса», іспитує Кучерявого.

— Добре, на безрік! — каже вона.

— А коли буде безрік?

— На Миколи, та й ніколи.

— А тепер щойно починається весна. Гаразд, я почекаю до Миколи.

— Ну, а та, з римським профілем?

— Вона має свої романи. Я там — квартирант.

То таки дивно, як він із своєю допотопною «хахлацькістю» затесався в жидівську сім’ю. І воно правда, — думає після таких розмов Васанта, — воно правда. Чому якась там одна випадкова жінка має більші права на чоловіка за іншу? Мала якийсь час, а тепер він звідти утікає. І може й друга правда — краще щось, ніж нічого. Все одно, роки проходять безслідно, і навіть «гомо-приміґеніюса» з буйною чуприною не буде…

Але ж так нудно — сидіти віч-на-віч у хаті.

— Може б ми коли зібралися до театру? — питає Васанта.

— А та, з римським профілем, що скаже мені, як побачить?

— Ну, от! А ще хочете мати два мешкання.

— Їйбогу, тільки одне! Хочеш, я скажу їй сьогодні, що вже з мене досить її «тателе» й «мамеле»?

Та Васанта лякається. І навіть не відпочити від цього простацтва? Занадто вона цінить свою самостійність. Хай буде здалека, але хай буде. Принаймні, поки його зв’язки через «римський профіль» дозволяють йому брати переклади й відносити їх зробленими під маркою Семена Кучерявого.




XXIII

В неділю нема куди подітися. В садах повно святкових людей, на вулиці навіть і поплакати не можна.

Мар’яна задихається. Не мати до кого слово сказати! Нудить і сумує — вік-вічний під гнітом самотности.

Теорії, що підкріпляли її досі в горі безлюдности, тепер марні. Натиск волі тепер не рухає колеса бадьорости та самоцінности. Забуто бібліотеку, забуто й мови. Час, розбитий на години та секунди, для Мар’яни не час, для неї повинен бути він безмежний. Тиждень роботи, в якій тільки руки механічно працюють, приносить ще більше спустошення. Мар’яні треба безоглядно чогось досягати — тоді вона горить. А ці поділки на аритметично дрібні частинки розбивають Мар’янине ядро. Хто ж винен, що почуває себе вона рибою, вихлюпнутою з глибинних вод на сушу? Із зусиллям дише, доведеться сконати. Хто винен?

Мар’яна винна, її вдача безоглядна й незахищена застережливістю. Всі вони знають секрет — не дати себе цілком, а Мар’яна того не вміє…

То так і гинути?

Але на цій крайній точці, при думці про загибель, завжди виникає в ній дивна впертість. І не бачить дороги, але наказує собі: ні, вперед! Іди й переступай через власні рани, твердо ступай кроком. «Роби через не хочу!» Так казав їй колись батько і це була добра рада… І коли вона навчиться не любити нікого?

Мар’яні хочеться людей любити, знаходити хоч щось у них, захоплюватися ними. В ім’я тих щирих Славиних допікань шукає вона цю товаришку. Полюбуватися на її б’ючку життєрадісність, посміятися разом, як то Слава купила курку, а вдома роздивилася, що перекупка обдурила. «Чортова баба! Дві лапи є, а де ще дві?»

Та Мар’яна не може любити нікого. Вона для Слави тільки присмака до обіду, а для неї Слава — цілий обід. Вона хапає повну ложку, а це гірчиця, — й на очах стають сльози.

Тому, хоч у неділю й нема куди піти — не піде навіть «через не хочу» до Слави. Щоб потім почути: «Ти часом буваєш така похмура, що з тобою дуже тяжко!»

Від цього всього — спустошення й відчай підкрадаються із страшними очима. Мар’яна ладна зараз кричати з тисячею знаків оклику. Тільки даремно. Кричи, скільки хочеш! Ніхто не чує.

Злости нема, є тупість. Мар’яна почуває себе, найвірніше сказати, людиною закінченою. Все скінчилося, як ще тільки починалося.

Душить її оце важке почуття. Почуття викінчености. Триматися фабрики, — такий рефрен. Ну, що ж, поганяй! І фабрикою треба радіти, бо хапаючись за вітер, не перебирають. А Мар’яні це рівнозначно засланню. Робити не те, що хочеш, хіба це не жорстоке заслання?

Чому не вистачає слів для крику серця? Вона ж не для цього прийшла у світ, щоб сікти штифти для манометрів!



XXIV

«… Так затишно з богами й так порожньо без них… Якнайбільше їх треба і то — старих…»

Васанті крізь дрімоту щось таке верзеться, нібито прочитане, нібито вона розмовляє з Мар’яною.

Ще хвилина… «Як то гарно було вдома. Неділя. Святом кожен куточок дихає, кожна хвилина сяє. А тепер — оці бездарні «вихідні дні», ніякого свята не відчуває людина, ніякої відміни від будня»…

І все ж, хоч Васанта й не йде на роботу, і «вихідний день» не розкошанська неділя, а відчуває її. Така вже людська природа, що мусить сьомий день святкувати, з богами, чи без них. Сьогодні вона не працює.

Щоб не дати собі «розклеїтись», Васанта почала пильно прибиратися. Спочатку зробила гімнастику, перегинаючись своїм гнучким торсом аж у дугу, так що руками сперлась об підлогу. Потім підскочила й тримаючись руками підлоги, ноги випростала догори, голова при землі. Казали їй колись, що вона закопує незвичайний дар — гнучкість свого тіла. Була б досі знаменитою акробаткою. Але вона не шкодує й тепер. Їй більше до душі гра інтелектуальних сил. Втім, цю звичку тренуватися й відчувати радість гри м’язів вона плекає й досі.

Струнка, тонка, висока. Діяна. Вона має особливу, оригінальну красу, — так їй часто кажуть. Втім, Васанта дотримується своєї думки. Обстрижене смоляне-лиснюче волосся, густе, важке й тверде, стріпується все разом, як вона повертає голову — це так… Може навіть розріз очей… але овал! Що знайшов той маляр, що переслідував її, аж поки не намалював? Тоді відчепився. Казав — різьблений раз у віках овал. А Васанті здається — який простий, круглий, невиразний! Як корж! Васанта ненавидить свій овал, свою вульґарну рум’яність, якої й зігнати нічим не можна.

І вона сіла біля дзеркала — навести трохи брови, щоб ушляхетнити своє безвиразне обличчя.

Отже, сьогодні неділя. Кожне має свою компанію, а її десь розлетілася. Як не візьме себе в руки, то розкисне. І тоді, в глибокій депресії, ще раз захочеться накласти на себе руки. Почне верзтися усе те, що вона гонить від себе, вирине знову невіра в свої сили, безнадія, оце теперішнє бездоріжжя… Ні, треба хоч зовнішні шори міцно тримати. За зробленою посмішкою все ж хоч якась подоба внутрішньої освітлює дух. Хто це казав? Здається, це Мар’янин афоризм.

Навела брови. Так… А що?.. А що, якби так підчервонити трохи уста, злегка? Поправити трохи їх? Подивитися, чи гарно їй.

Але Васанта зразу ж відкинула цей по дум. Вона колись ненароком зареклась будь-коли класти на уста фарбу. Не знати, чому вирвалося їй: «Ти будеш фарбувати губи, а я — ні!» Тепер мусить дотримуватися свого зароку, хоч тоді були ще зелені обидві, шістнадцятилітні.

Проте, таки шкода, що вона Кучерявого прогнала. Хоч він і «гомо-приміґеніюс» але от би прийшов, знову словесні рапіри і відчуття, що таки вона, Васанта, перемагає, увіч глумиться над партнером. А він дурнувато посміхається і також почуває себе добре. От і було б з ким згаяти день. Не думала б про своє в повітрі становище, про свої безплідні заяви, безконечне очікування й оббивання порогів.

І так безцільно вбирається Васанта, чепуриться. Мусить хтось бути, що милувався б нею. Тільки той грубіян гадає, що вже як дав роботу, то й купив.

Згадавши про роботу, вона трохи бентежиться. Здається, що не встигне вона вчасно перекласти, може б справді поділитися з ким? Мар’яна охоче взяла б. Це був би досконалий привід помиритися. Друзі не пам’ятають зла. І тепер знову вони однакові. Так доля їх веде, щоб не відставала одна від одної, щоб котра не вирвалась наперед.

Однак, сама перша чи піде вона до Мар’яни?

Поки Васанта вбиралася, плян підіспів. Вона йому просто накаже. Телефонна будка на розі, телефон у нього на столі.

За годину висока, ставна, струнка як Діяна, сиділа Васанта в човні з Кучерявим і кепкувала з нього, що не має самолюбства й прийшов. Після того, як вона його прогнала.
XXV

«Прощай, світе! Прощай, земле, неприязний краю! Мої муки, мої люті в хмарі заховаю!»

Мар’яна відчуває втіху оновлення, співаючи не яку, а саме цю пісню. За нею наверталася відразу «Для всіх ти мертва і смішна…» Олесева, але Мар’яна ще й ще вертається до Шевченкових слів, бо в них було джерело її дивної онови. Наче з тими дієзо-бемольними звуками відходили від неї люті муки пригноблення, вступала в силу ясність думки, гострість сприймання, радісне відчуття своєї незвичайности, великої долі й неповторности.

В ці дні великої повноти Мар’яни знов бачить світ і себе в особливому, відкритому тільки їй одній, сенсі. Вона наче разом із Тарасом з-за хмари споглядає цю дивовижну Мар’яну, що заплуталася в безвихідному лябіринті сучасности, а звідти, з височини, дуже добре все видно.

Тарас тільки із неприязною землею прощався і далеко від земної атмосфери не відлітав. «А ти, моя Україно, безталанна вдово, я до тебе літатиму з хмари на розмову…»

Мар’яна ж відірвалась від земної атмосфери, вщерть виповненої змістом, від своїх сільських родичів, і опинилась у стратосфері, в світі порожньому для неї, у місті, сама. Закон притягання не діє, бо ж світ міста — безповітряний простір. Закони міста для Мар’яни не чинні. Місто не неня, а мачуха Мар’яні. Мабуть, не до цієї мачухи Тарас звертався, просив: «Прощай же ти, моя нене, удово-небого! Годуй діток. Жива правда у Господа Бога…»

Ця удова-небога й сама не має тепер чого їсти, не то що нас годувати. Сама її земна сфера висаджена в повітря.

А Мар’яна — ошаліла комета між світами, що її, за зухвалу сміливість шукати власну долю-дорогу самотужки, покарано трьома карами.

Що перша кара — замість прогулянок по століттях і тисячоліттях, приставлено її вимірювати міліметри для манометрів. Що друга кара — благословення самоти обернене на люте пригноблення. Що третя кара… ах, добре їм усім говорити, Славі й іншим, вони не знають психіки того, котрий завжди без грошей! Бо якби Мар’яна мала за що поїхати в екскурсію на Кавказ, то напевно повернулась би без сліду пригноблення і нудьги.

І Мар’яна з гнівною експресією на останньому рядку далі співає найвідповіднішу їй сьогодні пісню.



Порадимось, посумуєм,

поки сонце встане,

поки твої малі діти

на ворога стануть!

Пливе човен по Дунаю

один за водою.

Пливе човен, води повен —

ніхто не спиняє,

може б спинив рибалонька,

та його немає.

Гойдається сюди-туди,

аж серденько мліє!

Без весельця пливе собі,

куди вітер віє...

Т. Шевченко, «Човен»

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка