Докія Гуменна Скарга майбутньому



Сторінка2/16
Дата конвертації08.09.2017
Розмір2.81 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

VII

Васанта вже загляділа руду голову Моті. Ну, це така нісенітниця, що аж смішно. Просто весело. Вона — куркульського походження!

— Як їздилося? — запитав Мотя, розмашисто подаючи їй руку й міцно потискаючи.

— Як викидалося? — в тон запитала Васанта.

Мотя не зрозумів.

— Та ж мене!

— А-а-а! Ходімо, поговоримо… — співчутливо узяв Васанту під руку рудий Мотя і повів до свого столу. — Тут ніхто нам не заважатиме. Їйбогу, я вас обстоював, як міг, але прийшли матеріяли…

— Що я — куркульського походження? — доказала за Мотю. — Та мій батько ніколи не мав більше, як три десятини поля, город і садок. І пару коней.

— Тут справа глибша… — інтимно-роздумливо провадив Мотя.

— Що я — учениця професора Тополі? — рвалася поперед Моті Васанта. — Та з цим же вже докінчено. Ну, били мене за буржуазні концепції, за націоналістичні впливи — я ж у моїй статті всі свої помилки скритикувала. Що я маю з ним спільного? І в останній роботі…

— Так, цього досить… — здавалося, Мотя хоче сказати: «не досить». — Досить, але от що: в вашій особистій справі є такі відомості… Вашого батька виключено з колгоспу нібито за розбазарювання колгоспного майна.

— Якого? — здивовано підняла й так дугасті брови Васанта.

— Та от перед вступом до колгоспу продав коні й корову…

— Неправда! — скочила Васанта. — Коня мав уже одного й продав ще тоді, як померла моя мама, себто п’ять років тому. А корову…

Вона затнулась, мало не сказала… То ж вона сама порадила батькові корову продати. Однаково, в колгосп довелося б здати. Але в Моті так виходить, що ще перед вступом до колгоспу корова вже — колгоспне майно.

Звичайно, що Мотя не зрозумів, чого ж так щиро-весело, дзвінко розреготалась вона. Та бевзневі й не зрозуміти смішної сторони всієї ситуації. Зрозуміла б Мар’яна. То з нею можна так і в гіркому знайти смішне.

Зовсім розвеселившись, Васанта почала кепкувати.

— Колгосп на цьому всьому просто виграв, нащо ще й мене викидати? Дістав готову простору хату під бляхою, чудесний садок… Там же тепер дитячі ясла, а батькові сказали забиратися з села. Якби на мене, то я вже й корову подарувала б.

— От бачите! — сміявся й Мотя. — Батька викинули з колгоспу, сказали забиратися з села, а ви кажете, що він не куркуль. Ну, то куркульський підголосок. Як же може в вищому науково-дослідному закладі працювати на посаді наукового робітника дочка розкуркуленого?

Мотя начебто радився, начебто сам собі віри не йняв, дружньо вголос міркував сам із собою, — як вийти з прикрого, але безперечно наявного становища?

«Чого ви всі такі довбні?» — хотілося запитати Васанті.

— От, а я й досі не догадувалася, що я — дочка куркуля! Невже ж ви не бачите комізму? — прямо запитала.

Але Мотя був щиро доброзичливий і наївний від п’ят до кінчиків свого рудого волосся. Він з дорогою душею хоче допомогти Васанті у цій тяжкій ситуації.

— Знаєте, що? — надумався він і з радости легенько ляпнув долонею по столі. — Напишіть до Наркомату Освіти. Все, як є. Я з свого боку дам вам добру характеристику. Напевно, вас відновлять за пару тижнів.



VІІІ

Вже смеркає, треба засвітити світло. Мар’яна очутилася. Все це давно минуло, чого ж і тепер так хвилюється вона, себе карає? Заради яких моралей образила найшляхетніші пориви кохання? Ото ж то, що й сама не знає. Вона навіть не потурбувалася висвітлити йому, хто й що для неї Василь. Він і не спитав. Він тільки з мукою запитував «Чого ти мене гониш?» Може він відчув її зарозумілу гоноровитість?

Та годі! Вона — надзвичайна, призначення її — здійснити велику місію, а всі вони, всі оці закохані, всі її кохання — не те й не те. То чого ж сьогодні не знайде вона місця від безлюдної нудьги, не знає, куди себе подіти? Чому ж тієї місії не здійснює, врешті? Оті кілька «килимів», що створили з хатини затишне мистецьке ательє, — а далі що? На що спромоглася вона, щоб світ прийняв її в своє лоно?

В цю хвилину Мар’яні захотілося гомону, сміху, товариства, а саме — вишуканого, інтелектуального, цікавого, гострословного. Або ж — сидіти десь на концерті, розчинитися в мистецькій атмосфері.

Встала з підлоги, підійшла до сутінного квадрату вікна і, не полохаючи сутінків світлом, почала вивчати себе в дзеркалі.

— Хто ж це такий на мене дивиться — репана, тваринно-змислова пика? — запитала Мар’яна уголос, не бажаючи вірити, що її спрага тонкости та неприйняття примітивної плиткости і оця «пика» — одне. І довго-довго вдивляється Мар’яна в це чуже, її — не її, обличчя.

Хто дивиться з дзеркала? Цілий натовп матерів, батьків, тіток, дядьків? Простого люду мужицького? А де ж шліфування кільканадцятьох років, тих, що провчилась у школах вона? Де карб її упертого прямування до високостей своїх можливостей, самокатувань, що не вийшло з неї нічого? Де воно?

У цю мить Мар’яна не любить себе, цієї плебейської зовнішности, що нічим не різнить її від осоружного примітиву. Оця квадратовість обличчя, оці дурні, безвиразні кінські очі.

Але повертає в три четверті профіля — й не впізнає себе. Хто це — сфінксово вирізьблене обличчя з вистражданим запитанням до загадки своєї власної душі? Загадки — як скерувати життя, що не дає ні повного, ні півповного виправдання? Закраяне воно безповоротно, — а не те. В жадній галузі людських спрямовань не хотіло воно виявитися. Випадково не зосталося на селі, на клинові у півдесятини. Ну, от і пішло. І докотилось до вищої школи, до французької мови, до аспірантури… І не знайшлося в Мар’яні гнучкости опанувати засади марксо-ленінської методи. І прогнали її. Бездара? Чи може закономірний відсів чужої, непролетарської стихії? З цим, якщо воно історично виправдане, Мар’яна замирилась би, — без трісок, що відлітають, лісу не врубаєш. Але що ж далі?

Це питання все настирливіше й настирливіше випливає. Хоч як Мар’яна відсовує його, воно невблаганне. Воно отакими хвилинами, як оця, виростає в велетенських розмірах і аж застує здоровий ґлузд. Ну, от закінчила вона вищу школу, от вчителювала, от приїхала до Києва назад, от була якийсь час у науково-дослідному інституті, от уже перепробувала не одну професію, включно з латанням мішків — та світ не хоче прийняти її таку, як вона є. Світ хоче підігнати її під один рівень з усіма й устами Васанти каже: «Ти гниєш і розкладаєш інших». Устами Слави: — «Ти — зайва людина». Отже, якщо Мар’яна буде силувати себе стати іншою, тоді вона буде їхня?

В їх устах Мар’яна чує гомін юрби, що хоче стерти грань її відмінности. Стати іншою — стати не собою.

І сидить ось Мар’яна в своєму так-сяк приладнаному затишку під зеленими тінями заабажуреної електрики, і вперто вертається, б’ється крильми думка: «Далі що?» Так, тупий кут. Це, що є, тимчасове, нудний шлях до якогось яскравого життя, до мети. Що ж та мета? Чи уявляєш ти її, Мар’яно?

Щось треба змінити. Та що? Не віддасть вона спроста того, що вже здобула, і водночас — не те воно. Товариші? Де вони? Всі якось утрусилися в життя. Жити на рудні, в Донбасі? Ні, мабуть люди творять цікаву дійсність, а не навпаки, отже знову вернулась на старе місце: людей, звуку своїх думок! Дружба з Васантою? Васанті нема часу, вона досягає царства земного.

От і Васанта… Колись мали однакову долю й однакове все, аж плутали їх, мов близнят. Тепер Васанта — доцент, науковий співробітник, друкує свої статті. Васанта, поки Мар’яна шукала себе, зробилася заміжньою жінкою. Вона була колись тим відпочинком від самітности. Тепер — ні. Вона відчужіла, так ще сірник: відсиріє і не хоче горіти. Мар’яні чужі її трагедії із старим чоловіком. А Васанта для пристойности зробить сумно-співчутливе лице, коли ти їй про щось своє болюче розповідаєш.

Може тому урвалося між ними? Може й любила Мар’яна в Васанті саме химерне, а як вийшли з тіні реальні риси, то й не стало чого любити?

Любилися чотири годочки,

розійшлися аж за два часочки…

В порожнечі добрий резонанс. Перехожий не знає, що ота пісня урочиста — «Ой, піду я не берегом — лугом, зустрінуся з несудженим другом…» — пливе молитовно з душі і летить у темряву глупої ночі, а не з розчиненого вікна на зелену Левашівську.


IX

Вже смеркає. Васанта така спустошена, що не має сил встати. На зеленому ослоні бульвару, під тополями, намагається обдумати. Що ж їй тепер робити?

Розмова з парторгом ще більше втомила Васанту, ніж із рудим Мотею. «Пусті слова про право бідних!» Вона добре бачила, що обидва лише збувають її, удають доброзичливість і співчуття. Вона для них — людина скінчена. Довше сама удавати й іронізувати не змогла б — тому тут.

Зразу спорожнів день, став такий порожній, що отак би тут і задубіти. Одначе, що ж?..

Одначе, жарти жартами, але чому такі диявольські? Половину свого життя вона вчилася, з них сім років присвятила мовознавству, має блискучі оцінки й райдужні пророцтва майбутнього — і от якийсь нездара рудий Мотя викидає її, мов цуценя, за двері інституту. Вчора була незамінна, сьогодні — непотрібна. І не потурбувалися виставити якісь переконливі арґументи. Угризнули — й знаку нема.

Сумнівно, щоб вони самі вірили в ту версію — «дочка куркуля». То ж кожен уже глумиться з цієї казки про білого бичка. Може сам Мотя й вигадав, бо щось дуже вже недотепно, а справжня причина… Причина?

Як не намагається Васанта глумливо-іронічно поставитися до події, — щось у неї зараз не виходить.

Якби то була Мар’яна.

Раптом при згадці про Мар’яну Васанта відчула себе сиротою. Все її притамоване почуття скривджености, неясна гіркість, скарга — вилилися в глуху ворожнечу до Мар’яни. От, як Мар’яна сьогодні її привітала! А якби то інакше, — вже тепер Васанта сиділа б не отут на ослоні, серед людей і в пустелі, а на Левашівській, серед Мар’яниних килимів. Мар’яна казала б: «Може за професора Тополю? Може за те, що… Послухай, Васанто, як вони усе знають за батька, то мабуть знають і те, що двоє з твоєї родини розстріляні, як петлюрівці, а Роман…»

Ах, ні, Мар’яна не все знає. Так вона не може сказати, так тільки Васанта може тайно подумати. Ніхто в світі не знає, навіть найближча подруга, про Романа, двоюрідного брата, про те, що вже заросло небуттям…

Проте, воно з навальною силою зринуло, те далеке-далеке минуле, здавалося б навік забуте, замкнене загубленими потім ключами.

Та рана! Ще й досі вона болить, незагоєна! Вона вже стала частиною її буття, вона навіть не вкладається в слова, тільки в два образи: фотографія, зірвана із стіни людьми з червоними зірками, та жасминовий кущ, обліплений білим цвітом.

А крізь ці два образи — глумлива думка: варто було три рази кінчати життя самогубством та й зостатися жити, щоб опинитися в такій паскудній халепі?

Васанта — велика поклонниця іронії, хоч би й над собою. За гостре слово все віддала б, а сьогоднішнє становище варте того, щоб його висміяти, хоч крізь сльози відчаю.

І що вона тепер робитиме з тією руїною на руках? «Забрали мужа, візьміть і його барахло», — з такою запискою прислала до Васанти валізу з речами жінка свого чоловіка, тепер Васантиного.

І як вона зараз прийде, як скаже, що не має за що утримувати інваліда? Він же чекає її допомоги, він же вже не тільки не може сам рухатися, — заїкатися почав. О, Боже, що робити?



X

Осінь жовтозора осипає на землю цинобру і різні відтінки вохри, покраплені чорними цяточками. Мар’яна шарудить ними, навмисне ступаючи в найбільший шелест.

День задумливо-сизий, осипане листя, блискучі від вогкости тротуари і теплінь. День спогадів, чи то жалів, чи то філософічної бадьорости, чи то впертости.

Так, упертости. Лекція Картьє, живого темпераментного француза, ще раз навіяла Мар’яні: «Таких, як ти, світ виштовхує, нема місця їм у житті». Той француз напевно й не підозрює, що його блискучість і жвавість пригнобили одну з його двадцятьох слухачок. А Мар’яна вийшла з убитим самопочуттям. Це — чергове сторкнення із суспільством, адже ж Мар’яна нікуди тепер не ходить, тільки на французьку. І ступивши на вулиці в шелест листя, Мар’яна затялася. Мусить терпіти! Хоч почуває себе довбнею на людях, їй треба вивчити французьку мову. Мусить терпіти.

Може сказав би хто Мар’яні — нащо? Чому не їде знов на провінцію вчителювати, а сидить тут у Києві, голодує, не дуже шукає роботи (якої?) і ходить на французьку мову? Ходить на тонкій павутині, щохвилини втрачаючи рівновагу, свідома, що павутина от-от урветься, й Мар’яна зможе вхопитися, хіба, за вітер, летючи в неозорні безодні.

А море нуду, що ж, краще? Як довкола заспані гаразди — Мар’яна не чує смаку життя. Їй здоровше від недогод, вони рятують її від задухи нудьги.

І тому Мар’яна шукає якнайбільших куп листя, навмисне завертає в сади, щоб відсвяткувати хвилеву рівновагу в своїй еквілібристиці по павутині. Вона вже здалеку помічає кокетливо-експериментально загнуті криси Славиного брилика й ладна зупинитися, щоб з нею побазікати. З цією завжди задоволеною, захопленою собою поетесою Славою.

Та Слава, не спиняючись побазікати, каже.

— От, добре! Ходімо! Бо спізнимося. В марксо-ленінській катедрі, там біля тебе, сьогодні дуже цікава доповідь.

Їйбогу! Мар’яна така відірвана, навіть не знає, що в неї під боком діється. Певно, що треба піти!

Перехід від шарудіння листя під ногами до «стану та завдань марксистської критики» в першу мить дав Мар’яні відчуття великого міста, його палаців, заль, б’ючкої думки. Та, ввійшовши в атмосферу, Мар’яна, як і на лекції Картьє, відчула себе знов чужим тілом. Повна заля найрозумніших людей Києва з затаєним духом слухає про ці завдання, а Мар’яні здалося, що вона знов стала малою й стоїть у церкві. Там треба було стерегтися гріха, старатися бути святою й пріснопісною. В певні моменти — христитися. Бога боятися. А тепер напав на неї страх марксистський.

Та ж вона вся грішна! Оця її нехіть відплатити за науку пролетарській державі вчителюванням, оце нікому непотрібне вивчення французької мови, замість Маркса й Енґельса... Але... Бога люди уявляють «по образу й подобію свойому», — так і тут. Пролетарська критика! Хто ж може тут її репрезентувати? І якими нахабними треба бути, щоб узяти на себе таку сміливість. Хто? Оцей доповідач — ультрамуміястий інтеліґент? Та вже одним тим, що стоїть на оцій високій катедрі — не пролетарський, а інтеліґентський.

І коли почали апльодувати словам «Хай живе наш мудрий вождь…» Мар’яна так забулася, де вона, що схопилась і почала христитися… Добре, що Слава потягла її за рукав.

— Що з тобою?

— Я думала, що я в церкві, — почала вона виправдуватися й хутенько вийшла на свіже повітря.

Ох! Яке багатство має Мар’яна — незалежне становище. Хай безлюдне, хай безгрошове, без’їжне, безмайбутнє.

І що це таке, що кожне сторкання з людським світом кінчається отак? Утечею — але куди? Мар’яна поспішає додому, закопатися у французьку. Якнайшвидше вхопити її за роги. Може навіть не тому, що певна її осягнути, а для самої роботи… бо втома солодка.

Щось і Мар’яні мусить перепасти, не все ж гірке ковтати.



XI

Мабуть, для інтелектуального кохання треба більших достатків.

Директор торговельної школи був у зеніті свого левино-сивого розквіту, коли надіслано було йому на викладача молоду силу, доцента мовознавства. Директор і викладачка не бачили жадних причин, щоб уникати одне одного. Оригінальні погляди досвідченої мудрости, філософські дотепи старшого і задерикувата сміливість та свіжість незахололих доцентських премудростей молодшого покоління робили нечутливою різницю в літах, хоч Арсен Олександрович мав сина, на два роки молодшого за Васанту. І коли вони перейшли ту лінію, за якою стали необхідні одне одному, коли біловолосий досвідчений педагог відчув, що закоханий, як гімназист? Не знати. Коли те сталося, що мусів він ціпити зуби від болю розлуки, а вона мусіла шукати в собі жорстокости й не знаходити? Не знати. Сталося.

Старий педагог не дуже ховався з цим, додому рідко коли заглядав, хібащо навести на себе лад. В Васантиній вузькій кімнаті було йому миліше, розлогіше, ніж у своєму просторому, десятиліттями обжитому мешканні. Аж поки жінка не обурилася й не звінчала їх отією образливою запискою.

То було навіть цікаво спочатку — почувати себе солідною заміжньою жінкою, нести деякі господарські обов’язки. Колись же треба вже усталитися. Інтелектуальні люди завжди приваблювали Васанту, та й кого ж ти побачиш серед своєї верстви? А цей — людина старого виховання й нових поглядів. Вона нікого цікавішого й не бачила ще.

Але, мабуть, для інтелектуального кохання треба більшого приміщення, більших достатків. Літня людина часто почувалася зле, і Васанта мусіла доглядати. Навіть більше. Через параліч ніг йому довелося перейти на інвалідність і от… дуже скоро минулася поезія, а почався для Васанти життьовий іспит. Треба було заробляти на себе й на чоловіка та ще й лікувати, бути санітаркою, сестрою-жалібницею.

Васанта не пробувала ні з ким порозуміватися, а зціпивши зуби все те робила. Вона не звернулась до дружини, хоч хто ж мав його доглядати, як не та, з якою він усе життя прожив? Васанта не давала нікому приводу осуджувати її, хоч і з заціпенілим серцем приходила додому, де було колись так затишно-самотньо — читай тільки та думай! А тепер — наставлено посуду, ліків, пахне несвіжо й кисло. Замість книжки — варистий примус, прання білизни, чужий примхуватий стариґан.

Нагода обрубати все одним махом була. Але Васанта нею не скористалася. Повертаючись раз із інституту, вона побачила біля своїх дверей людину з цапиною борідкою, що саме збиралася натиснути ґудзика дзвінка. Тільки Васантина поява перешкодила. І тут, не заходячи до кімнати, Максим довідався, що він спізнився. Даремно їхав із далекої Одеси на розшуки, певний і переконаний, що кращої подруги не знайде, як Васанта. Даремно! Васанта давно була в цьому переконана, Максим це знав і тому так певно оце збирався дзвонити. Даремно! Вже не треба! І перед ким же, як не перед своїм старим другом розплакатися про непосильні тягарі, що впали на її щуплі плечі?.. І це ж так просто: навіть не заходячи до хати, сісти на поїзд, зникнути, утікти!

Даремні слова! Цього Васанта не зробила.

Так вона розуміла честь. Хоч і не мала ніякого формального зв’язку із цим старим чоловіком, не була з ним у загсі, але знала, що то її хрест, пекло й неминучість.

О, Боже, що ж тепер робити? Невже нема ніякого виходу? Що придумати? Вішалася колись — зняли. Топилася — витягли. Труїлася — випомпували отруту. Невже ще… Ах, чи ж варто через такого стариґана уривати собі життя? Вони вже навіть придумали уступитися одне одному з дороги. Треба було тільки тисячу карбованців, щоб заплатити до будинку інвалідів, і Васанта повинна ці гроші знайти, якщо хоче повернути собі волю. І на цьому її розплата за легкодухість скінчилась би.

Та вона — без роботи. Аж ось коли явилось їй реальне обличчя життя.



XII

Жаль. Жаль за минулим, жаль за молодістю, за Васантою, за колишніми уподобаннями. Всі не такі сьогодні стали, як колись. Мар’яні хочеться словами-сльозами оплакати минувшину. Ні, не минувшину, а те, що минувшина це вже не сьогодні. Тепер, нині — безособисте сьогодні… Тікати від цього порожнього екрану!

Йде вона у це туманно-сизе надвечір’я, тротуари блищать, останнє листя вогко поприлипало до асфальту, теплінь окутує м’якістю вати — і хоче Мар’яна філософічної іронії над собою, як нема веселости. Та й цього не може викресати.

Жаль їй за минулим. Великий жаль. Бо не вернеться. А молодість не «не вернеться», — не було її, Мар’яна завжди молодяво-стара з тією різницею, що колись надіялася стати з бридкого каченяти гордим лебедем, а тепер з неї повіває стара дівуля…

А дай епоху так з пару поколінь назад — була б моя Мар’яна щонайменше з трьома дітьми… І уявлення не мала б про свій двійник, що йде оце в сизе надвечір’я з бібліотеки додому, безпотрібно втомлена збірником «Київ та його околиці», в порожню самотню кімнату, проїджена свідомістю, що всі лінії життя зійшли на нівець, дороги нема.

Яке марне все те, що досі робила! Витратити роки на те, щоб здобути вчительський диплом, — а він їй непотрібен. Уклала стільки зусиль і снаги в усякі високо-шкільні науки, — а ось минув рік-два, де воно все?

Тепер Мар’яна ясно бачить, як їй треба було йти. Може тепер почати з того, як треба було тоді? Вона добивалася. Чого? Освіти. А скільки людей без освіти — й не гірше, а краще за неї орієнтуються в житті! А Мар’яна розпинала себе чортибатьказна за що, сіра від голодно-холодного режиму, коли можна й без освіти ось піти, зареєструватися на біржу і відкидати сніг від трамвайної колії, носити землю та цеглу на будівництві. І чого вона, справді, досягла? Безцвітної зовнішности інтелігентки з викривленими черевиками, забідної всмакувати світ у всій його розкоші, розмаїтості й пишноті кольорів.

Та ще менше хочеться бути тією розмальованою кралею з лиснючими рожевими панчохами, інтернаціонально-стандартно наведеними бровами та мертво ляльковим виразом обличчя. Вже краще для власної втіхи безпотрібно стомлюватися від читання того, що хоче вона. Хоч, принаймні, у сумішці з прочитаними думками блисне якась і своя, проріже темінь та туман навколо, покаже, де вона й куди треба простувати…

От сьогодні здивувалася сама з себе Мар’яна. І чого це вона, коли думає про багатство життя та бажає його охопити, то зв’язує з цим свій виїзд із Києва? Як уже в Києві нема різноманітности, то де ж іще? Хіба це не найбільше місто України? Хіба, крім наукових, навчальних, адміністративних установ, промисловости й торгівлі, не копошиться тут сила людности, професій, зла й добра? І всі оці, що складають сьогоднішній Київ, хоч і не підозріюють, а творять той самий тисячовіковий процес незнищенної столиці. У сумі це — кожний день їх свята і буднів.

Київ же, — каже Грушевський, — збірник усієї історичної минувшини, починаючи з безконечно довгого передісторичного життя часів льодовика, переходячи через ранні культури, через кіммерійські, скитські, сарматські загадки, — і вже слов’янські заселення застали складений життьовий вузол, пристали вони до готового…

Київський резервуар безперервно громадить людські культурні верстви та резерви у важкій боротьбі з новими хвилями находників, які ще й досі не асимілювалися із своєю периферією…

Це для неї! Для неї, щоб зміцнилась духом у важку хвилину, написав Грушевський. Щоб у неї з’явилася твердість не асимілюватися з находником, не відступати йому Києва. Скільки раз хотіла вона тікати, не приймаючи Києва, скільки раз тікала, — а все вертається до нього, і знов не може асимілюватися вона, виходець із київської периферії. Її нудьга — протест проти намагань находника її засимілювати. Але й не де, як тут у Києві, повинна знайти вона формулу життя без нудьги. І Мар’яна ладна шукати її скрізь: у побуті, в авдиторіях, у немодних статтях Грушевського, у ось цих жалях за тим, чого не було й уже не буде — туманно-сизого надвечір’я ідучи з бібліотеки додому. Не може бути Києва без (одної, бодай!) Мар’яни, яка нікому тут непотрібна і думає. Тільки думає.



XIII

На диво, цілу ніч Мар’яні снилося те, що було. Снилось, що читає вона далі збірник «Київ та його околиці», але дуже химерно якось, трьома способами відразу: бачить очима рядки й слова в книжці, а одночасно — картини та образи на екрані. Ще й до того — голос людський, урочистий, густий, вимовляє. І ще дивніше, — картини на екрані йдуть не в майбутнє, а в минуле.

Київ спочатку показався такий, як бачила його сьогодні Мар’яна, вертаючись із бібліотеки, а потім почав мінятися в напрямку що було. Зникали вулиці, ставали пустирями, полем, лісом, лугом, болотом, озером і навіть річкою. Все менше ставало будинків і були вони такі, як у поблизьких селах під Києвом: чепурна хатка в глибині подвір’я, а навколо високий частокіл та ще вищі ворота, такі грізні й масивні, наче це — твердиня. А потім і те позникало, лише серед пущі де-не-де виглядали хутірці, захована оселя відлюдника… Те, що в Мар’яниній звичайній свідомості звалося дільницею чи вулицею, стало малим сільцем, відрізаним від другого такого ж горою, яром та лісом. Сільце Басарабка, сільце Предславине, урочище Дорогожич…

Нарешті, на одній горі серед бору та лісу непрохідного побачила Мар’яна обгороджений частоколом та земляними валами, відділений глибокими ярами — град. Ага, оце ж і є Київ! Тут князь сидить із дружиною, тут виряджаються в походи, а після походів князь із дружиною бенкетують у гридницях, співають застільних пісень та славу. А що ж то внизу? А то ж і є Поділ, той Поділ, де ніколи не переводилося життя. Там у бганках та звивах гір повно кожум’яків та ганчарів. Хоч горить Київ, горить Поділ не раз і не два, а сотні разів, — життя цвіте. Поділ шумить.

Вже перейшли орди татар, половців, печенігів, відійшли й русяві конунґи з засніженої півночі, з фйордів, вже й граду на горі Кия не стало, вже й на Подолі менше шелесту, й торговиці там не такі пишні, — а що воно таке? Раз-у-раз язики вогню лижуть оселі Подолу, щораз утікають із них кожум’яки та ганчарі, ховаються у яругах. Якісь інші, озброєні залізними мечами, закуті в крицю полчища надходять та ставлять свої вежі на завойованих подільських подвір’ях. Віки йдуть у минуле, а тут не стає спокійніше, тільки все непевніше й тривожніше. Здавалося — от уже мирно живуть собі. Ні, екран показує інші війни, ще давніші, інші племена й народи, ще стародавніші. З брондзовими та мідними топірцями, з кремінними сокирами — сунуть і сунуть! З Кубані, з Кавказу, з Азії. І оце все перейшло через Україну? Все це може вважати себе нашими предками?

Так, уже перейшли анти, аляни-роксоляни, савромати, скитські воїни, підперезані кутими золотом поясами, й криті шкурами гарби. Одні з них пішли десь далі підбивати, інші ж тут осіли, поженились із подолянками й самі поставали кожум’яками. Другі ж поробилися купцями-вояками й із пишними дарами їздять у гості десь за край світу, за гори-океани, до заморських царів… Шляхи з півночі на південь, із сходу на захід — всі сходяться в Києві на Подолі та й зав’язуються тут міцним вузлом. Все це були різні, дуже цікаві, але чужі Мар’яні типи людей, такі, як бачила вона на скитських вазах.

І тут Мар’яна аж захолола. Вона побачила себе.

Вона впізнала себе у кіммерійській цариці з Боспору над Чорним морем. Тут у Києві вона вже не цариця, а досить таки збідована, підбита виснажливою дорогою жінка. Вона покинула свій пишний палац у Кіммерику і все своє царство над Чорним морем, бо вже не можна було витримати. Осоружні скити наперлися на Кіммерійське царство, новою жахливою зброєю орудуючи, залізом все на своєму шляху змітаючи. Хоч амазонки й присяглись всім тим невірам пообривати їх руді бороди, але поміркована частина кіммерійців побачила, що вже невдержка, нема як змагатися з залізними скитськими полками. Пішли, відійшли, покинули все скитам. Та й забігли аж у ці дрімучі ліси. Тут ніхто ніколи вже не знайде. Нема пишноти, нема палацу, нема столиці — та зате буде спокій.

Кіммерійська втомлена цариця не знала того, що ось допіру бачило на екрані її майбутнє втілення. Мар’яна, народжена знов через три тисячі років, тямить уже: ще тільки починається доба підбоїв, руїни, завойовань. Все нові орди, полчища й каравани находників та наїзників сходитимуться тут у київському вузлі. Все, що йде, осіло тут. Спочатку руйнує й палить, але не може всього спалити. А осівши, творить, до вже створеного своє додає.

Ці думки якось втиснулися Мар’яні поміж картинами екрану, бо вже там проходять давніші образи, ще на одне тисячоліття в минуле. Вже втомилась Мар’яна усвідомлювати, які то народи, які ймення, які культури мигають перед очима. Багато! Брондзові й мідні культури породились, розцвіли і згасли, позалишавши тільки неясні свої імена. Всі вони товклися тут ціле тисячоліття, аж ось, нарешті…

Мар’яна зраділа, побачивши на взгір’ях чепурні біленькі хати з мальованими розводами на стінах. Цих вона дуже добре знає, бо вони позалишали цілі села нерушеними, з оковбирущим розмальованим посудом…

І вже Мар’яна думала, що кінець картинам на екрані, вже добралась вона до найдальших заселених віків. Але ні! Ще якісь люди біля Дніпра, ще якісь гори на Подолі, таких вона й не бачила. А потім ясні видива почали заволікатися золотавим пилком, він усе більше згусав у хмари. Хмари обкутали всі гори й закрили все. На екрані була тільки чорна хурделиця. Коли ж усе це розвіялося, то побачила Мар’яна щось цілковито інше.

Якусь пустелю, якісь піскові намети та бархани. Жадної рослинности, ніяких лісів. Самі лисі глиняні гори, та й ті почали меншати, зникати, степом ставати. Та й дивись, — зробився бідний низинний берет, на ньому де-не-де трапляються крижані поля. На тундровій рослинності пасуться величезні мамути. Холодно! Біля огнища у мамутових шкурах сидять люди, карбують щось на мамутових іклах. Це ж уже стара камінна доба, десятки тисяч років від нас!

І не сниться цим людям, що вони оце святкують закладини столиці східньої Европи. І в гадці не мають, що в цю хвилину вони започатковують невмирущий культурний острів, а на ньому всі оті безконечні й різноманітні племена, культури, народи старого й нового кам’яного віку вкладатимуть свою частку. Зате ось Мар’яні, нащадкові всіх їх, сниться що було. І нехай вона не думає, що її частка не відкладеться в цьому одвічному збірникові, Києві…

Вже щось таке невиразне почало верзтися Мар’яні, що вона й прокинулася. Як химерно, справді, можна перекрутити наукову статтю, прочитану напередодні.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка