«Докази та доказування в кримінальному процесі»



Скачати 453.63 Kb.
Сторінка1/3
Дата конвертації16.04.2016
Розмір453.63 Kb.
  1   2   3

Українська академія банківської справи


Національного банку України

Кафедра кримінально-правових дисциплін



КУРСОВА РОБОТА


з курсу «Кримінальний процес»
Тема: «Докази та доказування в кримінальному процесі»

Варіант 3



Виконала:


студентка юридичного факультету

групи ДП-31

Петренко Л.В.

Рецензент:


старший викладач Маланчук П.М.

Суми-2008
ВСТУП
Правоохоронні органи зобов'язані робити все необхідне для забезпечення збереження державної, колективної і індивідуальної власності, охорони честі і гідності громадян, вести рішучу боротьбу із злочинністю, попереджати будь-які правопорушення і усувати причини, що породжують їх.

Однією з найважливіших задач правової науки є озброєння правоохоронних органів держави дієвими засобами і методами боротьби із злочинністю і ліквідації породжуючих її причин. Рішення цієї задачі в значній мірі залежить від рівня розвитку кримінально-процесуальної науки. При цьому на загальному фоні посилення боротьби із злочинністю кримінально-процесуальне законодавство повинно зберігати початкові тенденції розвитку судової, прокурорської і слідчої практики, пов'язані з демократизацією і гуманізацією кримінального судочинства — посиленням гарантій, прав, законних інтересів і свобод особи, підвищенням ролі і незалежності суду при здійсненні правосуддя, розширенням і зміцненням інституту захисту по кримінальних справах, корінним поліпшенням прокурорської і слідчої роботи, створенням гарантій законності і справедливості судових рішень.

Все вищесказане досягається шляхом вдосконалення доказового права, яке складають норми кримінально-процесуального права, які встановлюють, що може служити доказом по справі, коло обставин, що підлягають доказуванню, на кому лежить обов'язок доказування, порядок збирання, перевірки і оцінки доказів.

В кримінальному процесі як науці, навчальній дисципліні, галузі права і практичній діяльності все зводиться до доказування і доказів, бо вони є основним змістом кримінального процесу.

В науці про доказування використовуються досягнення різних наук, у тому числі логіки, психології, криміналістики, судової медицини, психіатрії і ін. Важливу роль в розвитку теорії доказів відіграє вивчення слідчої і судової практики.

Запропонована робота є дослідженням деяких проблем загальної теорії доказування, тобто практичної діяльності слідчого, суду по встановленню істини.

При написанні роботи використовувалися чинне законодавство, література по кримінальному праву і кримінальному процесу, спеціальні літературні джерела, що відносяться до певних розділів теорії доказування і інших наук, досягнення яких використовуються при доказуванні в ході кримінального судочинства.

I. Особливості, доказування як форми пізнання у кримінальному процесі

У теорії доказів процес доказування розглядається як різновид пізнання обставин злочину, які мають значення для розслідування кримінальної справи, що характеризується єдністю двох взаємопов'язаних ступенів пізнання чуттєвого (безпосереднього) та раціонального (опосередкованого) [ 10, 287].

Ці закономірності всебічного пізнання не заперечують наявності суттєвих особливостей кримінально-процесуального доказування, що має усі підстави погодитись з авторами., які підкреслюють, що процедура кримінально-процесуального доказування є специфічною процесуальною методологією пізнання уповноваженими законом суб'єктами відповідного об'єкта дослідження [11, 4-6].

Отже, доказування у кримінальному процесі є особливим видом кримінально-процесуального пізнання.

Об'єктивна істина — мета пізнавальної діяльності в кримінальному процесі.

Під істиною в методології наукового пізнання розуміється відповідність наших уявлень, висновків, думок об'єктивної дійсності.

Встановлення об'єктивної істини — основна задача попереднього слідства, дізнання і незмінна задача кримінального процесу. Тільки встановивши істину, органи попереднього слідства, дізнання і правосуддя можуть правильно вирішити справу по суті, забезпечити правильне застосування закону, щоб кожен винуватий у вчиненні злочину був притягнутий до відповідальності і підданий справедливому покаранню і жоден невинуватий не був покараний.

Повнота дослідження обставин кримінальної справи означає встановлення всіх обставин, що входять в предмет доказування по справі. Об'єктивність дослідження означає безсторонність осіб, що здійснюють розслідування або судовий розгляд справи, встановлення і перевірка обставин таких, які вказують на особу, яка скоїла злочину, так і виправдовуючих, як обтяжливих, так і пом'якшуючих вину обвинуваченого.

Складовими елементами принципу встановлення об'єктивної істини є основні принципи доказового права, до числа яких, відносяться наступні положення:

1) Встановлення об'єктивної істини в кримінальному процесі покладається на слідчого, особу, орган дізнання, прокурора і суд (суддю), яким гарантується процесуальна самостійність в здійсненні дій по збиранню, дослідженню., перевірці, оцінці та використанню доказів., а також в прийнятті рішень по справі і їх обґрунтовуванню.

2) Доказування не може здійснюватися особами, прямо або побічно зацікавленими в результаті справи, а також особами, в службовій або іншій залежності від яких знаходяться потерпілий, свідки, підозрюваний, обвинувачений, експерт. Суд, прокурор, слідчий і особа, яка проводить дізнання, зобов'язані в межах своєї компетенції вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи.

3) Підозрюваний, обвинувачений і підсудний не зобов'язані доводити свою невинуватість, а особа, яка здійснює функцію обвинувачення не має права перекладати обов'язок доказування на них.

4) Ніхто не може бути примушений і не зобов'язаний свідчити проти самого себе або своїх близьких родичів.

5) Як доказ можуть використовуватися тільки достовірні дані, отримані у встановленому законом порядку. Не можуть служити доказом відомості, джерело або спосіб отримання яких невідоме, або отримаю незаконним шляхом.

6) При здійсненні доказування забороняється вчиняти дії, небезпечні для життя і здоров'я громадян, які принижують їх честь і гідність або призводять до необґрунтованого спричинення фізичної, моральної, майнової шкоди.

7) хід і результати діяльності по збиранню і дослідженню доказів повинен відображатися в процесуальних документах.

8) ніякі докази для суду, прокурора, одітого і особи, що проводить дізнання, не мають наперед встановленої сили. Ніхто не має права втручатися в оцінку доказів особою, у провадженні якої знаходиться кримінальна справа.

9) всі сумніви по справі, у тому числі і сумніви щодо допустимості, достовірності і достатності зібраних фактичних даних, якщо вичерпані можливості їх усунути, повинні тлумачитися і вирішуватися на користь обвинуваченого, підсудного і підозрюваного.



II. Поняття та значення кримінально-процесуального доказування.
Для розкриття теми курсової роботи потрібно з'ясувати значення кримінально-процесуального доказування, як для суб’єктів, які ведуть процес, так і для окремого учасника процесу (підозрюваного обвинуваченого).

Успішне здійснення завдань кримінального судочинства вимагає щоб у кожній розглянутій судом справі було винесено законний і обґрунтований висновок. Щоб у цього вироку було дано правильну і таку, що відповідає об'єктивній дійсності відповідь на питання про те чи було вчинено злочин і який саме, які його наслідки, ким він вчинений, який ступінь тяжкості злочину, а також на інші питання, що мають значення для правильного вирішення справи. Таке здійснення завдань можливе лише в процесі доказування.

Але найголовнішим з перелічених питань є те, що процес доказування дає можливість забезпечити пряме застосування закону для того, щоб кожен хто скоїв злочин був притягнутий до відповідальності і жоден невинуватий — не покараний (ст.2 КПКУ). Тобто доказування забезпечує захист невинуватих осіб від необґрунтованого засудження, шляхом використання доказів для обґрунтування і мотивування відповідних процесуальних рішень. Тому можна сказати від цих рішень, які виноситься на основі доказів залежить доля винуватої чи невинуватої особи.

У відповідності зі ст.62 Конституції України обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах отриманих незаконним шляхом. Тобто при постановленій обвинувального вироку переконання у винуватості обвинуваченого повинні бути єдиним висновком до якого прийшли на підставі зібраних законним шляхом доказів по справі, що дозволяє притягнути до відповідальності тільки ту особу, яка дійсно вчинила злочин.

Доказування в кримінальному процесі є здійснювана в передбаченому законом порядку діяльність органів дізнання, слідчого, прокурора, суду за участю інших суб'єктів процесуальних правовідносин по збиранню, дослідженню, перевірці і оцінці фактичних даних (доказів), використанню їх при встановленні істини по справі, обґрунтуванню висновків і прийняття рішень.

Загальне поняття доказування в кримінальному процесі можна визначити таким чином: це - діяльність суб’єктів кримінальному процесі по збиранню, перевірці та оцінці доказів і їх процесуальних джерел, а також по формуванню на цій основі певних тез і наведенню аргументів для їх обґрунтування.

Кримінально-процесуальне доказування регулюється нормами КПК, які у своїй сукупності називаються доказовим правом [12, 117].

Процесуальна форма доказування в попередньому слідстві визначається його змістом. В структурі доказування незмінно присутні і поєднуються пізнавальні (пошукові і інформаційні процеси), комунікативні (фіксація і забезпечення передачі фактичних даних в часі і в просторі), посвідчувальні (висновок, підтвердження достовірності фактичних даних) і елементи, що обґрунтовують (використання доказів у встановленні істини). Пізнавальна сторона доказування полягає у виявленні джерел доказової інформації і отриманні фактичних даних про ті обставини, які входять в предмет доказування. Тобто здійснюється пошук, виявлення і отримання інформації, що відноситься до справи.

Комунікативна сторона доказування полягає в тому, що, сприймаючи доказову інформацію, слідчий через свою функцію так чи інакше уявляє себе «частиною пізнавальної системи», ланками якої є всі посадовці, що здійснюють пізнавальну діяльність в кримінальному процесі. Його задача полягає в перетворенні «істини в собі» в «істину для всіх», у тому числі і для себе [13, 69].

Це досягається надійністю засобів збирання і фіксації фактичних даних.

«Якщо пізнання, в широкому значенні цього слова, - відзначав І.М. Лузгин, — є отриманням даних про ті або інші предмети і явища, то доказування полягає в обґрунтуванні встановлених положень, в створенні умов для пізнання тих же обставин іншими особами. За допомогою доказування як би перекидається місток від явищ, безпосередньо сприйманих слідчим, до адресата (суду), якому таким чином створюються умови для пізнання того ж явища» [14,48].

Комунікативна сторона доказування направлена на фіксацію отриманої інформації, її процесуальне оформлення і пристосування до використання в судовому розгляді всіма суб'єктами кримінального процесу.

Процесуальна форма збирання і дослідження доказів виступає по суті універсальним комунікативним і посвідчувальним засобом, засобом передачі доказової інформації адресату і створення необхідних гарантій її надійності — достовірності і допустимості до справи.

Посвідчувальна сторона доказування (збирання і дослідження доказів) виявляється в документуванні і посвідченні в установленому порядку виявлених даних, з тим щоб обґрунтовувати їх правильність і правильність зроблених на їх основі висновків[ 15, 107-108].

Пізнання в кримінальному процесі пов'язане не тільки з виявленням фактичних даних, але і з їх закріпленням, документуванням, а при необхідності і посвідченням за допомогою понятих як виявлених фактичних даних, так і процесу їх отримання (пошуку, виявлення і вилучення). Такого роду діяльність, іменована посвідчувальною, направлена перш за все на встановлення достовірності зібраних доказів.

По суті, доказування включає пізнавальну, комунікативну і посвідчувальну діяльність як невід'ємні структурні компоненти. Як немає доказування без пізнання, так нема його і без фіксації, посвідчення самих доказів і процесу пізнання комунікативної і посвідчувальної діяльності. Пізнавальні, комунікативні і посвідчувальні акти слідчого (суду) утворюють органічну єдність і є якісно новою діяльністю — доказування.

Зовнішньо-предметна пізнавальна діяльність невід'ємна в доказуванні від розумової діяльності по оцінці доказів і їх використанню в побудові версій, моделюванні події злочину і подальшого ходу розслідування. Мислення в доведенні невід'ємно від чуттєвого пізнання, а аналіз, оцінка, перевірка і використання доказів органічно вплітаються в діяльність по збиранню і дослідженню доказової інформації. При цьому «саме дослідження є доказовим, оскільки воно при своєму русі відтворює логіку діяльності» [16, 140].

Підсумок доказування — висновок по справі представляє собою результат синтезу чуттєво-практичної (пізнавально-посвідчуваної, комунікативної) і розумової (оціночної і обґрунтованої) діяльності суб’єктів доказування.



2.1. Елементі доказової діяльності
Здебільшого кримінально-процесуальне доказування розглядають як практичну діяльність уповноважених законом суб'єктів, яка відбувається в особливій процесуальній формі, шляхом збирання, перевірки та оцінки доказів. Водночас існують й інші думки. Наприклад, С. Курильов розглядав доказування як суто пізнавальний процес, виключаючи з його змісту оцінку доказів [17, 57-60].

Деякі процесуалісти розглядають процесуальне закріплення доказів як самостійний елемент процесу доказування. Відомий український процесуаліст М. Гродзинський, наприклад, вважав, що доказування — це «діяльність слідчо-судових і прокурорських органів із збирання, закріплення й оцінки доказів» [18, 36].

Автори «Теорії доказів в радянському кримінальному процесі» (1973 р.) та деякі інші вчені також дотримуються цієї думки [10, 298; 19, 15].На погляд автора, процесуальне закріплення фактичних даних не можна вважати самостійним елементом доказування, тому що воно є необхідною складовою будь-якої слідчої дії, що проводиться з метою збирання чи перевірки доказів. Недарма структуру збирання доказів у процесуальних джерелах розглядають як врегульовану КПК діяльність уповноважених суб'єктів з виявлення й фіксації у процесуальних документах та додатках до них матеріальних й ідеальних слідів злочину або іншої доказової інформації

Якщо розглядати процес доказування в аспекті практичної діяльності то він може бути умовно розділений на декілька взаємозв'язаних ланок: збирання (пошук, виявлення, вилучення і закріплення) доказів; дослідження, перевірка, оцінка і використання доказів.

Збирання доказів - це діяльність суб'єктів доказування в межах їх повноважень, процесуальних дій направлених на виявлення, витребування, отримання і закріплення у встановленому законом порядку доказів.

Необхідно підкреслити, що вже при збиранні доказів створюються передумови їх подальшої повної, всебічної, об'єктивної перевірки, як і при перевірці — необхідні умови для розвитку подальшого процесу пізнання обставин злочину та забезпечення можливості оцінки сукупності доказів у кримінальній справі. Перевірці підлягає як зміст доказу, так і джерела. Перевірка доказів проводиться шляхом аналізу змісту кожного доказу, його співставлення з іншими доказами які є в справі, проведення нових і повторних слідчих дій.

У теорії підкреслюється, що процес перевірки доказів умовно можна поділити на практичні (слідчі) дії з пошуку нових доказів, а також логічні операції (аналіз і синтез) з дослідження зібраних доказів.

Отже, збирання і перевірка доказів мають забезпечувальний характер щодо доказування і призначені підготувати для нього якісний матеріал. По закінченню перевірки доказів починається їх оцінка. Оцінка доказів - це розумова діяльність суб'єктів кримінального процесу яка має за мету визначення належності, відносності, достовірності кожного доказу і достовірності їх сукупності для встановлення обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. В ст. 67 КПК «Оцінка доказів» законодавець закріплює принципові вимоги до вказаного процесу — оцінку суб'єктами доказування доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Отже, кримінальне-процесуальне доказування єдність практичних дій і думок суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності, елементами якого є збирання (формування), перевірка і оцінка доказів та їх джерел.

2.2. Предмет, межі та суб'єкти доказування
У встановленні об'єктивної істини, як і в теорії доказів, можна виділити декілька елементів:

1) предмет доказування — коло обставин, що підлягають встановленню;

2) суб'єкти доказування - особи, на яких покладається обов'язок по встановленню об'єктивної істини;

3) процес доказування - діяльність по збиранню, дослідженню, перевірці, оцінці і використанню доказів.

В кримінальному процесі предмет судового дослідження (тобто всієї діяльності органів дізнання, слідства, суду і експертних установ), завданням яких є встановити істину по конкретній справі, складають такі події, вчинки людей, відносно яких існує припущення, що вони суспільно небезпечні, злочинні. Специфічний характер, перш за все, виявляється в обмеженості предмету судового дослідження тими фактами, які мають істотне значення для справи, тобто предметом доказування.

Сукупність обставин, установлення яких необхідно для вирішення кримінальної справи в цілому, передбачена КПК України, де говориться, що при провадженні попереднього слідства, дізнання і розгляді кримінальної справи в суді підлягають доказуванню:

1) подія злочину (час, місце, спосіб вчинення злочину та інші обставиш! вчинення злочину);

2) винуватість особи і мотиви його скоєння;

3) обставини, що впливають на ступінь і характер відповідальності обвинуваченого, а також інші обставини, що характеризують особу обвинуваченого;

4) встановлюють розмір і характер шкоди, а також розмір затрат лікувальної установи на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння [20, 111 -112].

Якщо метою доказування є встановлення об'єктивної істини, то предмет доказування вказує на те коло обставин, які утворюють юридично значущі елементи такої істини, а їх встановлення дозволяє вирішити справу по суті.

З'ясування обставин, що входять в предмет доказування, повинно послідовно давати відповіді на питання класичної формули юриспруденції: «Що, де, коли, ким, яким чином?».

Предмет доказування має безпосередній зв'язок з нормами кримінального права. Останні визначають об'єкт, об'єктивну сторону, суб’єкт і суб'єктивну сторону складу злочину, можуть вказувати на ряд приватних обставин, за наявності яких те або інше діяння може розглядатися як злочин. По суті норми кримінального права визначають уявну модель діяння, за здійснення яких повинна наступати конкретна кримінальна відповідальність. Елементи цієї моделі вказують на обставини, наявність або відсутність яких необхідно доводити для того, щоб мати можливість вирішити справу по суті відповідно до закону [21, 78].

З предметом доказування тісно пов'язане поняття меж доказування (дослідження) обставин кримінальної справи. В юридичній літературі поширена думка, що предмет і межі доказування співвідносяться між собою, як мета і засіб її досягнення. Межі доказування визначають глибину, ступінь дослідження обставин справи, коло, обсяг доказів і їх джерел, необхідних для вирішення справи. Таким чином, під межами доказування слід розуміти такий обсяг доказуваного матеріалу (доказів і їх джерел), який забезпечує надійне, достовірне встановлення всіх обставин, що входять в предмет доказування, правильне вирішення справи і прийняття процесуальних заходів для запобіганням злочинам. Неправильне визначення меж доказування у справі може потягнути за собою його звуження та безпідставне розширення. Звуження меж доказування призводить до того, що деякі обставини, що входять в предмет доказування залишаються не достатньо дослідженими через прогалини в доказовому матеріалі. Безпідставне розширення меж доказування призводить до невиправданого нагромадження доказової інформації яка не має відношення до справи [12, 135].

Суб'єктами доказування є ті учасники кримінального процесу, на яких покладено обов'язок по встановленню об'єктивної істини.

Ст. 4 КПК України передбачає, що всі заходи по встановленню події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і по їх покаранню зобов'язані прийняти слідчий, орган дізнання, суд і прокурор. Вони зобов'язані вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи (ч.1 ст. 22 КПКУ), тобто зібрати, перевірити й оцінити всю необхідну сукупність доказів і їх джерел і прийняти на цій підставі законне, обґрунтоване й справедливе рішення. Закон категорично забороняє їм перекладати свій обов'язок доказування на обвинуваченого (ч. 2 ст. 22 КПКУ). Звичайно, ця заборона поширюється також на захисника обвинуваченого і підозрюваного, їх законних представників, на захисника потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача та їх представників. Вони теж є суб'єктами доказування, але на відміну від суду, судді, прокурора, слідчого, особи, яка провадить дізнання, органу дізнання і начальника слідчого відділу мають право, а не зобов'язані брати участь у доказуванні, тобто в збиранні, перевірці та оцінці доказів, висувати певні твердження на захист своїх законних інтересів і аргументувати їх [12,137]. Це чітко визначено в ч.2 ст.62 Конституції України, що ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.

Отже, виходячи з вище сказаного, слід зазначити, що для встановлення об'єктивної істини у справі слідчому або особі, яка проводить дізнання потрібна процесуальна самостійність. На сьогодні реалізація проголошеного законом принципу процесуальної самостійності та незалежності слідчого і особи, яка провадить дізнання, стає проблематичною в силу протирічних даному принципу законоположень, які визначають статус прокурора. Наприклад, закон наділяє прокурора (227-230 КПКУ) командно-розпорядчими функціями по відношенню до слідчого та особи, яка проводить дізнання. Зокрема, письмові вказівки у справі є для цих осіб обов'язковими до виконання. На думку науковців, за прокурором має бути закріплено не право давати слідчому та особі, яка провадить дізнання, обов'язкові для виконання вказівки, а право вносити свої пропозиції по розслідуванню та відміняти незаконні рішення.

У встановленні об'єктивної істини важлива роль належить забезпеченню діяльності принципу незалежності суддів та підпорядкування їх тільки закону. Адже, цей принцип не завжди відповідає істині. Тому, на мою думку, доцільно запровадити систему виборів суддів на основі загального виборчого права при таємному голосуванні.



2.3.Процесуальні гарантії в доказуванні. Роль презумпції невинуватості.
Процесуальні гарантії - це система таких правових засобів, що забезпечують правильне здійснення по кожній кримінальній справі правосуддя, можливість всім суб'єктам кримінального процесу реалізувати свої обов’язки і права, захист громадян від необґрунтованих обмежень їх законних прав і інтересів. Гарантіями встановлення об'єктивної істини є принципи кримінального процесу, правові приписи, що визначають статус суб'єктів і учасників доказування, норми доказового права в цілому. Доказове право, регулюючи процес встановлення істини, робить цю діяльність не тільки найраціональнішою і ефективною, але і, вносячи в цю діяльність елементи посвідчення (участь понятих при обшуку, пізнанні і т.д.), укріплює надійність пізнання.

Будучи продуктом уявлень людства про істину, добро і справедливість, комплекс природних і невідчужуваних прав людини став щонайвищою юридичною цінністю, найпріоритетнішим інститутом конституційного права. Разом з економічними, політичними ідеологічними,, етичними важливе місце займають юридичні, у тому числі процесуально-правові гарантії захисту прав і свобод людини. Необхідно відзначити, що права і свободи особи частіше всього і найбільшою мірою піддаються обмеженню саме у сфері кримінально-процесуальних відносин.

Напевно, що кримінально-процесуальна форма повинна бути такою, щоб забезпечувати як можливість встановлення істини, так і захист прав і свобод людини.

Принцип презумпції невинуватості обвинуваченого закріплений в ст. 62 Конституції України (ст. 49, а також в ст. ст. 5, 15, 22, 531, 73, 74, 327 КПК України. Презумпція невинуватості — це об'єктивне правове положення, згідно з яким:

а) ніхто не може бути визнаний винуватим у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду і відповідно до закону;

б) обвинувачений (підозрюваний, підсудний) не вважається винуватим доки його вина не буде доведена в передбаченому законом порядку і встановлена вироком суду, що набув чинності;

в) обов'язок встановлення об'єктивної істини по справі лежить на органах дізнання, слідчому, прокурорі, суді, судді. Обвинувачений (підозрюваний, підсудний) не зобов'язаний доводити свою невинуватість. Не надання ним доказів своєї невинуватості ні за яких обставин не може тлумачити як доказ винуватості;

г) постанова про притягнення в якості обвинуваченого і про обрання запобіжного заходу, обвинувальний висновок і обвинувальний вирок повинні бути засновані на сукупності відповідних, допустимих і достовірних доказів;

д) всі сумніви по справі, у тому числі сумніви щодо допустимості до справи і достовірності наявних або представлених для використання фактичних даних, якщо не має можливості їх усунути, повинні тлумачитися і вирішуватися на користь обвинуваченого і підозрюваного;

є) недоведена невинуватість дорівнює доведеній невинності. Суд ухвалює виправдувальний вирок, а органи дізнання, слідчий і прокурор припиняють кримінальну справу за відсутністю складу злочину, якщо винність звинуваченого або підозрюваного в здійсненні злочину не доведена. Отже, для підозрюваного, обвинуваченого ця норма Конституції повинна бути непорушним гарантом їх прав.


  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка