Департамент освіти і науки Київської облдержадміністрації Комунальний заклад Київської обласної ради «Центр творчості дітей та юнацтва Київщини»



Сторінка7/9
Дата конвертації16.04.2016
Розмір1.54 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА


  1. Букет Є. Іван Бондаренко – останній полковник Коліївщини. Історичний нарис. – Київ: «Стікс», 2014. – 320 с.

  2. Грушевський М. Ілюстрована історія України. – К: «Наукова думка», 1992. – 543 с.

  3. Нариси з історії Макарівського району / Упор. Букет Є. – К: Логос, 2006. – 415 с.


ВИДАТНА ОСОБА СТАВИЩЕНСЬКОЇ

СОТНІ - ГЕРАСИМ КОНДРАТЬЄВ

Качур Діана, Попков Валентин, учні

Гостромогильського навчально-виховного комплексу

«Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів – дитячий садок»

Ставищенської районної ради

В історії України період ХVII – початок ХVIII століття характеризується посиленням впливу українського козацтва у політичному житті України. Особливо це проявилося під час Національно-визвольної війни українського народу в середині ХVII століття, коли козацтво стало в Україні провідним станом.

Козацька проблематика завжди викликала дослідницький інтерес. Розвиток українського козацтва, та його участь у суспільних і військових подіях весь час знаходяться під пильною увагою дослідників (праці О. Антоновича, С. Яворницького, І. Крип’якевич, В. Сергійчука, Ю. Мицика, В. Смолія, В. Степанкова, І. Стороженка, В. Кривошея, В. Щербака).

Територія сучасного Ставищанського району належала до складу Білоцеківського полку (Ставищенська сотня під керівництвом сотника Давидовича Степана, отамана Кулика Василя). Саме із Ставищами пов’язано ряд історичних подій, що відбувалися за часів козацького устрою та Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького 1648-1654 років та Протипольського повстання 1664 -1665 років.

Тому метою даної роботи є об’єктивне висвітлення історії Білоцерківського козацького полку (зокрема Ставищенської сотні) та визначення його ролі і місця в боротьбі за державність правобережного козацтва у середині ХVІІ століття.

Історія Білоцерківського полку – одна з найгероїчніших сторінок вітчизняної історії.

Білоцерківський полк був заснований у 1625 році, як один із реєстрових полків України (суто військова одиниця). До полку вписувалися особи козацького стану, котрі мешкали у Білоцерківському старостві, що належало до Київського воєводства Речі Посполитої. Білоцерківський полк налічував 1000 козаків. Його було створено за умовами Куруківської україно-польської угоди 1625 року. Складався він з українських козаків, що перебували на службі Речі Посполитій, і входив до складу так званого «реєстрового козацького війська».

Білоцерківський полк разом з Чигиринським, Черкаським, Переяславським, Корсунським та Канівським полками входив до складу Війська Запорізького й брав участь у бойових походах на Молдавію та Росію.

Полк призначався для сторожової служби на Січі та охорони південних кордонів Речі Посполитої від нападів військ Кримського ханства і забезпечував третє перекриття Чорного шляху, який був одним з основних шляхів, використовуваних для цих нападів. Перше перекриття забезпечувалося силами Чигиринського полку, друге – військами Корсунського полку. Полк розміщувався у межах Білоцерківського староства, яке було однією з королівщин Київського воєводства.

Під час великого повстання 1648 року Білоцерківський полк було перетворено на військово-земську одиницю української держави, як і всі колишні козацькі полки, які перебували на службі Речі Посполитої. Це перетворення розпочалося у червні 1648 року, коли українське військо, очолюване Гетьманом Богданом Хмельницьким, по завершенню походу до Білої Церкви, заволоділо цим містом. Білоцерківський полковник Іван Гиря взяв на себе повноваження не лише військового полковника але й «адміністратора прикордоння», проте потрапивши у полон, він загинув.

Місце полеглого полковника в 1949 році зайняв Іван Попович. Після нього в 1649 році полк прийняв Михайло Громика. Цей полковник належав до старшин козацького реєстру, які брали участь у всіх військових подіях, що відбулися у 1649 році та найбільших битвах 1651 року.

Білоцерківський полк з полковником Михайлом Громикою у складі української армії брав участь у битві під Зборовом у серпні 1649 року, яка завершилася укладанням Зборівською україно-польською угодою.

За часів Хмельниччини, в середині липня 1649 року, за наказом Гетьмана було переформовано 18 сотень «за пропольські настрої». Однією з причин був високий відсоток шляхтичів, зокрема у Білоцерківській полковій сотні вони складали 21,5%. Тому польські адміністративні посади державного управління було замінено козацькими. На чолі Білоцерківського полку був полковник, якого призначав сам гетьман. Білоцерківськими полковниками в роки Національно-визвольної війни 1648-1657 років були: Хмеленко Ярема, Іван Гиря, Іван Попович, Михайло Громика, Курманчук Самійло, Сава Москаленко, Клиша Ясько, Семен Половець, Данило Гиря, Москаленко Макар, Матвій Положний, Яцько Клиша, Яків Люторенко, Москаленко Сава, Данило Гиря. Полковник призначав полковий уряд, до складу якого входили писар, суддя, обозний, осавул і хорунжий, які очолювали сотники, вибрані на козацькій раді. Крім сотника, сотенний уряд складався з писаря, отамана, осавула і хорунжого.

Таким чином відбулося складання «Реєстру Війська Запорізького 1649 року», за яким до Білоцерківського полку було приписано 2989 осіб козацького стану, з яких 342 переведено до Білоцерківського полку зі скасованого за умовами Зборівської україно-польської угоди 1649 року Паволоцького полку. Тому за реєстром 1649 року Білоцерківький полк налічував 2990 осіб.

Паволоцький відділок Білоцерківського полку нараховував 776 козаків і розміщувався у північно-західній частині Білоцерківського полку і основним його осередком було місто Паволоч. Його призначення було дещо відмінним від призначення вищеописуваних відділків. Цей відділок був обернутий на захід, оскільки Паволоцький полк, його попередник, був утворений на початку Великого повстання 1648 року як один із осередків зосередження сил для наступу на захід – проти Польського королівства Речі Посполитої. Коли 1651 року Паволоцький полк було відновлено, його межі, тимчасово передано до Білоцерківського полку, знову були повернуті йому. Таким чином власних козаків до Білоцерківського полку було вписано 2647 (східна частина Білоцеківського полку - Паволоч, Сквира, Антонів, Торчиця).

Північний відділок полку, який прилягав до меж Київського полку, налічував 656 осіб і був зосередженим понад шляхами, які вели з Волині до Дніпра. Більша ж частина полку (1991 особа) зосереджувалася у поріччі Росі та Гнилого Тікича у безпосередній близькості від Чорного шляху. На північ від Чорного шляху зосереджувалася більша частина полку (це 1243 особи), з якої більшість особового складу (1043 особи) була приписана до Білої Церкви (нині це Київщина). Менша ж частина полку (748 осіб) зосереджувалися південніше Чорного шляху і була приписана до Чорного каменю (нині село на Черкащині Чорна Кам’янка Маньківського району).

Північніше ж від Чорного шляху у водозборі Росі розміщувалася решта − 1466 козаків, і їх основним осередком було полкове місто Біла Церква, де мешкав Полковник і де перебував полковий уряд. Хоча південний відділок і був порівняно нечисельним, але його розташування всередині вигину Чорного шляху давало змогу малими силами виконувати бойові завдання щодо його охорони з півдня і навпаки, розміщення північного відділку Білоцерківського полку з зовнішнього боку цього самого вигину Чорного шляху потребувало більших сил для його охорони з півночі.

За переписом 1654 року налічував 19 міст і містечок (Фастів, Боярка, Ставище, Володарка, Шавулиха, Богуслав, Рокитне та ін.), у яких жило лише козаків і міщан 6668 осіб. Основну масу населення полку становило селянство (посполиті).

Білоцерківський полк охоплював межі теперішні Білоцерківського, південної частини Кагарлицького, південно-західної частини Макарівського, південно-західної частини Обухівського, Рокитнянського, південно-східної частини Сквирського, Таращанського, Фастівського та Ставищенського районів нинішньої Київської області, північної частини Андрушівського, Брусилівського, Коростишівського, південної частини Попільнянського районів Житомирської області, північної частини Жашківського, західної частини Звенигородського, західної частини Лисянського, північної частини Тальнівського районів Черкаської області. Загальна площа Білоцерківського полку становила близько 12000 квадратних кілометрів.

За Андрусівським перемир’ям 1667 полк мав відійти під владу Речі Посполитої. Після передачі, згідно з Журавненською угодою, у 1674 році полякам території Білоцерківщини полк занепав, а населення почало масово переселятися на Лівобережну Україну.

Білоцерківський козацький полк був основною ударною силою та організаційним ядром українського війська. Полк відзначився у битвах: під Берестечком у червені 1651 року, Білою Церквою у вересні 1651 року, у розгромі польських легіонів під Батогом у травні 1652 року та Жванецькій облозі 1653 року. Як військовий підрозділ гетьманату Петра Дорошенка проіснував до 1676 року, коли й був ліквідований.

У 1685 році польський сейм прийняв ухвалу про поновлення на території колишніх українських полків козацтва з усіма його правами та вольностями. Унаслідок цого правобережні полки було відроджено, почалось швидке заселення території людьми, які прибували сюди з інших українських земель.

У 1702 році, під час повстання, Самійло Самусь 10 листопада захопив місцеву фортецю та оволодів містом. Незабаром Семен Палій на нетривалий час, 1703-початку 1704 років, переніс полковий центр до Білої Церкви. Після того як Палія у кінці липня, за наказом Івана Мазепи, було підступно заарештовано повстання захлинулося, а територію знов опанували поляки. На початку 1711 року Білоцерківський полк був єдиним з полків Правобережжя, що чинив опір армії Пилипа Орлика під час його походу на Правобережну Україну.

У 1711-1712 роках за наказом російської влади більшу частину козаків та цивільних мешканців було силоміць переселено на Лівобережжя, а полк ліквідовано разом з іншими правобережними полками.

Враховуючи вищевикладене, можна зробити висновок, що історія Білоцерківського полку віддзеркалює події, що проходили на Правобережній Україні XVII століття. Білоцерківські козаки брали участь майже в усіх військових подіях того часу. Білоцерківський реєстровий полк як військова одиниця у складі збройних сил Речі Посполитої був створений у межах території Білоцерківського староства. Його землі були одним із центрів зародження українського козацтва, де вдавалося встановити контроль над місцевим населенням.

Безпосередньо з Білоцерківською сотнею повязана діяльність Івана Ковалівського, Івана Степановича Мазепи, Степена – Адама Михайловича Мазепи та Самійла Фридкевича та багатьох визначних осіб.

Особа Герасима Кондратьєва залишається немов у затінку історико-біографічних досліджень. Не знайдено даних про нього й у численних сучасних довідниках з історії України. Однак Герасим Кондратьев – отаман-осадчий міста Суми (1655 р.), найбільшого міста слобідських полків кінця ХVІІ-ХVІІІ століття, претендент на гетьманство (1669 р.), респондент гетьмана П. Дорошенка та єпископа Й. Шумлянського, особа, без якої годі уявити минуле Слобожанщини і Гетьманщини другої половини XVII століття.

Гера́сим Кондра́тьєв (Кіндратенко) (?—1701 рр.) – український політичний та військовий діяч, один із засновників міста Суми, полковник Сумського козацького полку, дворянин. Г. Кондратьєв (Кіндратенко) є одним з керівників залюднення Слобідської України.

Герасим Кондратьєв походив з містечка Ставище Білоцерківського полку. Батька звали Кіндратом, звідси й походило ім’я Герасим Кіндратович. Прізвище Кондратьєв виникло в другій половині XVII століття, внаслідок політики царського уряду переписувати козацькі імена на московський лад.

Після поразки в Берестецькій битві 1651 і каральних акцій Речі Посполитої у Правобережній Україні став ініціатором переселення в 1652 році сотні козацьких сімей у Слобідську Україну, яка належала тоді Московському царству, оселився на річці Сумка, заснував там поселення Суми та став його осадчим, його першим городовим отаманом (1652- 1658 рр.), а пізніше – першим сумським полковником. Відіграв значну роль в освоєнні та заселенні Сумщини, заснував кілька її населених пунктів.

Уряд Богдана Хмельницького всіляко перешкоджав подібним поселенням, бо вони позбавляли Україну так необхідних їй людей. Тому він вів переговори з московським урядом про те, щоб той не дозволяв українцям переселятися у межі Московського царства. Проте ці переговори були безплідними, бо Московське царство було зацікавлене у залюдненні Слобожанщини для свого захисту від нападів військ Кримського царства.

За деякими даними, ще в Польщі Г. Кондратьєв отримав шляхетство (дворянський титул), але вів скромний спосіб життя, дбав про ввірений йому полк, добробут, розвиток економіки, освіту в краї, захист його від ворогів. За короткий час Суми стали надійною фортецею (стіна навколо поселення мала 3486 саженів, у ній було 27 бант, 12 гранат, посад оперізувався ровом на 3500 саженів). Вже в 1652 році в Сумах зводиться перший дерев’яний храм, згодом Герасим починає будувати (а його син Андрій завершив) храм кам’яний – Воскресенський, який, переживши століття, і нині є окрасою міста.

1658 року московський уряд, що потребував збройних сил для Україно-московської війни 1658-1659 років, призначив Герасима Кондратьєва (Кіндратенка) Сумським полковником новоствореного Сумського полку, який складався з українських переселенців. Цей полк взяв участь в Україно-московській війні на боці Московського царства і, зокрема, у поході 1658 року Гргорія Ромодановського до Лохвиці, поході 1659 року Олексія Трубецького до Конотопу та у конотопській битві 1659 року.

Полковник Г. Кондратьєв у 1668 році підтримав гетьмана П. Дорошенка, але після укладення останнім союзу з Османською імперією розірвав стосунки з ним. 1669 року, будучи дуже впливовою людиною і полковником найбільш значимого полку Слобідської України, претендував на гетьманську булаву, але програв боротьбу за неї Дем’яну Многогрішному. Під час протиборства І. Самойловича та П. Дорошенка Кондратьєв підтримував І. Самойловича, оволодів Медведівкою (нині село Чигиринського району), Жаботином (нині село Кам’янського району), Суботовим (1674), брав участь в облозі Чигирина (берез. 1674), пізніше – його обороні від військ Османської імперії (1677, 1678), у Кримських походах 1687 і 1689 років.

1687 року «за служби, походи і рани» отримав дворянський титул за Московським Дворянським списком. Заснував два монастирі під Сумами (Успіння Пресвятої Богородиці та св. Іоанна Предтечі), сприяв будівництву Спасо-Преображенського собору в Сумах.

Заслужений авторитет серед високих урядовців та майже необмежена влада дали змогу Кондратьєву зробити сумське полковництво фактично спадковим: зі 106 років офіційного існування Сумського слобідського козацького полку (1659-1765), його рід урядував протягом 81-го, при чому безперервно протягом 1659-1728. 1800 року герб роду Кондратьєвих вписано у Загальний гербовник дворянських родів Російської імперії.

Про особисте життя Герасима Кондратьєва відомо, що він був двічі одруженим. Про другу дружину Катерину Юр’євську є згадка від 1694 року. Достовірно відомо про чотирьох його синів: старшого – Івана, другого – Григорія, третього – Андрія і четвертого – Романа. Всі вони були помічниками батькові в улаштуванні нових поселень та обороні України від ворогів. А Андрій та Роман очолювали Сумську старшину.

Засновник Сум, засновник, по суті, території, яку нині географічно називаємо Сумщиною, Г. Кондратьєв став ще й засновником власного славного роду, з якого вийшли козацькі полковники, господарі, військові, освітні діячі. А дослідження ДНК його прямого нащадка показало, що його нащадок є прямим нащадком Чингізхана.

Герасим Кондратьєв помер у 1701 році, як свідчать перекази, на власній пасіці у Новій Слободі (Хотіні). Існує багато хибних припущень щодо ймовірного місця його поховання: раніше дехто зі старожилів навіть вказував на напівзруйнований цегляний склеп, розташований на Петропавлівському кладовищі Сум, яке утворилося значно пізніше. З достатньою впевненістю можна твердити, що його було поховано в мурованому Свято-Воскресенському храмі, закладеному коштами родини Кондратьєвих. Склеп був зруйнований місцевим священиком у 50-х роках XVIII століття.



НАПРЯМ
«КОЗАЦЬКИМИ ШЛЯХАМИ КИЇВЩИНИ»
e:\мои документы\3ie1cagljoy.jpg

У рамках напряму краєзнавці висвітлюють пошукову роботу щодо вивчення на території свого району чи міста природних, географічних, історичних об’єктів, пов’язаних з історією козацтва, та ознайомлюють з розробленими туристсько-краєзнавчими та екскурсійними маршрутами

КОЗАЦЬКИМИ ШЛЯХАМИ ПО ЗЕМЛІ ВАСИЛЬКІВЩИНИ

Чумак Еліна, Панцулая Ангеліна,

вихованки гуртка «Лідер-клуб»

Васильківського районного центру

дитячої та юнацької творчості

Ми, вихованці гуртка «Лідер-клуб» Васильківського районного центру дитячої та юнацької творчості, вирішили взяти участь в обласній історико-краєзнавчій експедиції учнівської молоді «Київщина козацька» з метою поглибити знання з історії рідного краю, дізнатися про визначні місця, події та видатних діячів, пов’язаних з добою козаччини в історії Васильківщини.

Важливу для нас інформацію про Добу Козаччини на Васильківщині ми отримали, познайомившись з дослідженнями відомого в районі історика-краєзнавця Василя Григоровича Овдієнка. Ось про що він нам розповів:

«…Перші згадки про козаків, як захисників людності від монголо-татарських нападів, відносяться до кінця XV століття. Джерелом козацтва були уходники. Це жителі сіл і містечок Півдня України, які збиралися у ватаги, й шли в Дике Поле полювати, ловити рибу, збирати мед диких бджіл. Осідаючи в степу, вони утворювали нові поселення – козацькі слободи. Козаки – хоробрі, добре озброєні, прекрасно знали степ. Вони часто нападали на монголо-татар, громили їх загони.

Інші козаки спускалися по Дніпру за пороги, утворивши там свій осередок – Запорізьку Січ. Ця козацька християнська республіка стала оплотом козацтва і захищала південь України.

Козаками ставали і представники давньоруського боярства, які втратили своє майно. Вони були людьми військовими і цим ремеслом сподівалися поліпшити своє становище. Як професійні військові, вони переважно ставали козацькою старшиною.

У 1572 році король Сигізмунд Август видав розпорядження, у якому зазначалося, що частина козаків повинна перебувати на державній службі для охорони державного кордону. Їх було занесено в особливий список – реєстр. Ці козаки одержували платню за службу і називалися реєстровими.».

На Київщині була чітко окреслена територія, де козаки мали виключне право на землеволодіння та управління своєю територією, яка охоплювала і частину Васильківщини в Рославичах та Високій Греблі (теперішня назва – Лосятин).

Гетьман М. Потоцький подарував рославицьким козакам мідного дзвона, який, за словами голови Рославичівської сільської ради Надії Пилипівни Марахонько, зберігається нині в Київському історичному музеї.

А в Лосятині ходить переказ про існування козацького укріплення на річці Рут (Протока). Це городище і досі носить назву Замковище. Також у селі до цього часу є прізвища Шабельний, Пушкар, Карачун.

А ще в Лосятині, з покоління в покоління переказують легенду про козацьку «жолобок-криницю» – цілюще джерело, яке розкопали козаки шаблями, вставили лозяні стінки та сплели жолобок з лози, щоб напувати коней. Криницю освятив срібним наперсним хрестом монах Григорій, що їхав у козацькому обозі з Києво-Печерської Лаври в Білу Церкву та віз ікону Марії Оранти, виготовлену в майстерні монастиря для білоцерківської полкової церкви. От уже кілька сотень років тамує людську спрагу чиста, холодна вода з «жолобок-криниці».

Дуже вразило нас у Гребінках багатство експозиції хати-музею відомого краєзнавця Васильківщини Миколи Полікарповича Тарана. Багато реліквій, зібраних ним у різних населених пунктах району, свідчать про надзвичайно важливі історичні події, що відбувалися на території нашого краю з давніх-давен по сьогоднішні дні. «Гребінківські землі пам’ятають козацькі походи і битви під час великих селянських повстань проти польської шляхти, – розповів нам Микола Полікарпович. Про це свідчать архівні дані про походи селянського повстанського ватажка Тараса Трясила 1630 року проти уряду Речі Посполитої, коли повстанці під Копачевом, за три милі від Василькова, та на околицях Гребінок розгромили польські війська.d:\фото\2014-2015\032 у тарана і з почтар т.і\img_1671.jpg

Під час визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького Васильківщина стала ареною запеклих боїв між польсько-литовськими і українськими військами. Козацтво і селянство Васильківщини масово йшло до війська Богдана Хмельницького. Весь повіт був охоплений повстанням. Влітку 1648 року на Васильківщині було розгромлене військо Яреми Вишневецького, яке відступало з Лівобережжя.

Після смерті Богдана Хмельницького Васильківщина, як і все Правобережжя, стає ареною жорстоких боїв козацьких військ з московськими, польськими, татарськими військами. Розгорілася жорстока громадянська війна між лівобережними та правобережними гетьманами, які разом із козацькою старшиною орієнтувалися на Москву, Варшаву чи Стамбул. 7 жовтня 1658 року під Васильковом війська гетьмана Івана Виговського зазнали поразки від московських військ, очолюваних воєводою Шереметьєвим.

За Андрусівським перемир’ям у 1667 році і «Вічним миром» в 1686 році Україна була розірвана на дві частини. Лівобережжя відходило до Москви, а Правобережжя – до Речі Посполитої. Київ з Васильковом та прилеглими до нього селами відійшли до Московської держави. А південь Васильківщини, Гребінківщина залишилися за поляками.

Під час Чигиринських походів правобережне козацтво перестало існувати. У кінці XVII та на початку XVIII століть правобережне козацтво було відроджене. Велику роль у цьому відіграв білоцерківський полковник Семен Палій. За переказами, на території Лосятина був його укріплений замок. Це місце до цього часу звуть Замковищем. Навколо нього до цього часу знаходять ядра малокаліберних гармат. Але після арешту в 1704 році Семена Палія правобережне козацтво знову припинило своє існування.

Та в середині XVIII століття, коли особливо нестерпним був національний і релігійний гніт, активізувався соціальний і національний визвольний рух у вигляді Гайдамаччини. Відбулося селянсько-козацьке повстання на Правобережній Україні проти кріпосницького, релігійного та національного гніту шляхетської Польщі, у якому активну участь брали жителі Васильківщини.

Одним із керівників повстання, ватажком гайдамацького загону під час Коліївщини був Микита Швачка. Він поділив свої повстанські сили на сотні й у скорому часі прочистив від поляків район між Богуславом, Білою Церквою, Васильковом, доходячи на заході до Бердичева й Житомира.

У цей час у Гребінках діяв гайдамацький загін чисельністю в 400 гайдамаків під керівництвом отамана Олексія Якименка, уродженця села Яцьки (що на Васильківщині). Гребінківські гайдамаки влились до війська Швачки, який стояв табором біля Гребінківської церкви і брали участь у штурмі Фастова. d:\фото\2015-2016\04 у ковалівці біля петра могили\dscn7068 - копия.jpg

Подальша доля полковника Микити Швачки така ж, як в інших повстанських отаманів, що попали до рук москалів – заслання до Сибіру, де він і загинув.

Таку саму долю розділив і Гребінківський отаман Олекса Якименко. До теперішнього часу окраїна селища Гребінки, куди переселилися козаки з Яцьок, носить назву Яцьки.

У 1917 році у березні місяці над Київською міською думою було знято російський триколор, а замість нього було вивішено незнаний український національний жовто-блакитний прапор.

Після проголошення Української народної республіки професором М. Грушевським у селах України почало створюватися народне козацтво, його було створено і в селищі Гребінки. Було створено сотню, а сотником Гребінківської сотні обрано Пилипа Шелеста. Свої дії вона розпочала 1918 року, а весною 1919 року спільно з повстанцями мотовилівського атамана Гончара звільнили Білу Цервку від більшовицької окупації.

Згодом створено директорію (державна влада) на чолі з головним отаманом Симоном Петлюрою, який поставив за мету усунути від влади гетьмана Павла Скоропадського. Для реалізації цієї мети січові стрільці пішли на Київ. Від більшовиків звільнили Гребінки і Васильків. Активну участь у цьому поході брали участь Гребінківська сотня та вільні козаки.».

Наш співрозмовник, Микола Полікарпович Таран, розповів нам про те, що кращі освітні, навчально-виховні традиції Київської Русі особливо успішно розвивалися в період великого українського Відродження XVI – першої половини XVIII століть. Ця видатна історична епоха розвитку нашого народу збігається з Козацькою добою, коли українська національна система освіти та виховання сягнула вершин свого розвитку і справляла значний вплив на розвиток освіти, виховання ряду країн Європи.

У центрі села Ковалівка, що на Васильківщині, поряд з православним храмом височіє пам’ятник Петру Могилі – Київському митрополиту, видатному діячу просвітницького, освітнього та культурного процесу в Україні, який був фундатором і меценатом Києво-Могилянської академії. Будучи глибоко віруючою людиною, він вирішив побудувати храми поблизу та в самому селі Ковалівка. Тому будівництво Церкви Різдва Пресвятої Богородиці носить символічний зміст.

А сусіднє з Ковалівкою село Пологи (початкова назва Золоті Гори, Напологи), що на Васильківщині – засноване саме ним, Петром Могилою.

Збудований у 1997 році за ініціативи Т. В. Засухи пам’ятник Петру Могилі – символ православ’я, духовності і нездоланної людської віри християнської. А вже 2014 року погруддя транспортовано та встановлено на території Києво-Печерської Лаври.

Козацька доба залишила найбільший слід у душі українського народу, навіки змінивши її. Вона промовляє до нас з глибини столітть, збурює кров на нові повстання у віковічній боротьбі українця за власну волю, свободу самому обирати свій шлях та заможно і щасливо жити на своїй, Богом даній землі.

1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка