Департамент освіти і науки Київської облдержадміністрації Комунальний заклад Київської обласної ради «Центр творчості дітей та юнацтва Київщини»



Сторінка6/9
Дата конвертації16.04.2016
Розмір1.54 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

КИЇВСЬКЕ ПОЛІССЯ І КОЗАЧЧИНА

Побережець Марія, вихованка гуртка

«Історичне краєзнавство» Іванківського

районного центру дитячої та юнацької творчості

Як зазначає В. Смолій, «поява наприкінці ХV століття у південних степах вільного населення була далеко не випадковою і викликана логікою попереднього історичного розвитку українського етносу. Причини, які зумовили це явище, мали комплексний характер. До них належали економічні, політичні, військово-стратегічні, соціальні чинники. З часом цей район перетворився у місце, де зосереджувалися представники різних категорій населення – часто з неоднаковими інтересами, далеко не однозначною мотивацією своїх дій і вчинків та початковим поштовхом, що змусив їх залишити обжиті місця й рушити у повні небезпеки, але вільні степові райони…».

На думку ж М. С. Грушевського, лише на рубежі ХVІ – ХVІІ століття українське козацтво переросло в окрему станову групу із своїми особливими інтересами, економічними й суспільними прерогативами. Тож між козаком-уходником, степовим воїном-добувачем ХV – першої половини ХVІ століття і козаком – борцем за всенародні інтереси кінця ХVІ – початку ХVІІ століття лежала прірва.

На той час козак-воїн існував поряд з козаком-хліборобом, військовий елемент природно вливався в елемент землеробський і доповнював його. Ще одним важливим фактором (і ми це досліджуємо в нашій роботі), який забезпечив українському козацтву швидку й відносно безболісну еволюцію, було те, що розвивалась воно на широкій соціальній базі, яка постійно оновлювалася й динамічно змінювалася. Школу козацтва пройшли сотні тисяч представників різних категорій населення українських земель – бояр, шляхти, міщан і, насамперед, селянства.

Обставини життя козаків, на думку В. Смолія, з самого початку штовхали їх на шлях організації… І з часом процес розвитку козацтва обумовив появу організації якісно нового характеру – Запорозької Січі. Нас зацікавила тема участі в козацькому русі наших земляків. Особливістю ситуації було те, що Київське Полісся під час визвольних змагань і формування козацької республіки перебувало під владою Речі Посполитої. Хоч у жодному разі не можна відкидати версії, що наші селяни так само прагнули змінити своє життя і обирали для цього дорогу у вільні степи.

Актуальність нашої розвідки полягає в тому, що залишається ще немало «білих плям» в історії козацького руху, особливо – в наших краях. Це важливо для виховання духу патріотизму і гордості за рідний край.

Більша частина території нашої області із середини XII століття входила до складу Київської землі, а лівобережжя – до Переяславського князівства. Після монголо-татарської навали Русь потрапила під владу Золотої Орди. Близько 1362 року Київська земля увійшла до Великого князівства Литовського, у складі якого протягом 1362-1471 років існувало удільне Київське князівство. 1471 року удільне князівство було ліквідоване, натомість утворене Київське воєводство.

За Люблінською унією 1569 року територія Київщини відійшла до Корони Польської. Населення, яке проживало на території нинішньої області, брало активну участь в козацько-селянських виступах під керівництвом С. Наливайка (1594-1596), Т. Федоровича (1630), П. Бута (1637), Я. Острянина (1638), національно-визвольній війні українського народу середини XVII століття (Національна революція 1648–1676).

За адміністративно-територіальним поділом 1649 року створюються Київський полк, Білоцерківський полк та Переяславський полк. За «Вічним миром» 1686 року лівобережжя Київщини, а також територія між Дніпром та його притоками Ірпенем і Стугною з містами Васильків, Трипілля та містечком Стайки (нині село Кагарлицького району) відійшли до Російської держави й були включені до складу Київського полку. 1708 року створено Київська губернію, до якої увійшли 56 лівобережних міст. Решта територій Правобережної Київщини залишилася під владою Речі Посполитої (до 1793). Біла Церква та Фастів стали центрами антипольського козацько-селянського повстання під керівництвом С.Палія (1702-04). У 50-60-х рр. XVIIІ століття Київщина була охоплена гайдамацьким рухом. Після приєднання Правобережної України до Росії у 1793 році колишнє Київське воєводство Польщі включено до складу утвореного 1781 року Київського намісництва, перетвореного 1797 знову на Київську губернію, до якої увійшла також частина повітів ліквідованих Брацлавського намісництва, Волинського намісництва та Вознесенського намісництва.

Важливим аспектом дослідження еволюції українського козацтва є питання про його землеволодіння. Зародження останнього було зумовлено насамперед колонізацією південних степових просторів України. Виникнення козацького землеволодіння пов'язане також із придбанням земельних угідь у представників інших соціальних верств.

У першій половині XVII століття реєстрове козацтво і далі поповнювалося за рахунок української шляхти. Основним типом землеволодіння був хутір, до якого зазвичай входили луки, сіножаті, ниви, ставки, пасіки. Крім землеробства та тваринництва, на хуторах займалися різноманітними промислами. Частину одержаної продукції козаки продавали на ринку. Працювали на хуторах самі господарі та члени їхніх сімей, а також наймані робітні люди, переважно селяни.

Ситуація дещо змінилася з утворенням козацької держави у ході Національно-визвольної війни. Усі попередні земельні акти підлягали скасуванню, а земля стала власністю Війська Запорозького. Богдан Хмельницький мав право роздавати володіння козакам «за службу войсковую». Однак гетьман насамперед підтвердив попередні земельні права монастирів, потім землевласників, які вступили до війська, що, до речі, робили і його наступники. Зрештою, однією з форм плати за службу стали надання гетьманом, передусім старшині, «урядових», або ж «рангових» маєтностей. У перші роки Національно-визвольної війни вони не набули широкого розмаху, оскільки поява замість польської шляхти нових господарів могла викликати протест селян та рядових козаків. Проте пізніше кількість рангових надань зростала. Поряд із старшиною рангові надання одержували шляхтичі. Козацьке землеволодіння розширювалося і шляхом купівлі нових маєтностей.

Для покозачених бояр і шляхти були актуальні затяжні майнові і земельні конфлікти, боротьба з магнатами, підстаростами, орендарями. Релігійні конфлікти також мали значну тяглість. Близькі до митрополії покозачені шляхтичі були найкращими генераторами ідей духовенства у козацьке середовище. У Наддніпрянщині в земельних конфліктах брали активну участь великі магнати як, наприклад, Потоцькі. У таких конфліктах брали участь і шляхтичі, які мали маєтності на Поліссі.

Одним із шляхів рекретування шляхтичів до козацького середовища були баніції. Їх кількість постійно зростала. Так, 1644 року був позов від Потоцьких до Харлинського в містечко Хабне про скасування баніції та баніція від Потоцьких на Кобринських про не поступку половини села Варевичі. У результаті баніцій, оренд «туземне» боярство-шляхта втрачало маєтності, землю і його шлях пролягав у священництво чи козацтво.

Населення нашого та сусідніх районів також відігравало певну роль у становленні козацького руху. Проте практично не збереглося документальних свідчень про наших земляків, які брали б участь у творенні таких військово-політичної організації українського козацтва як Запорізька Січ, реєстрове козацтво. Тому і в топоніміці нашого району мало знаходимо власних назв, повязаних з козаччиною. Та все ж вони є.

Так, біля села Запрудка розташоване Гайдамацьке болото. Його назва пов’язана з тим, що під час визвольного руху на Київщині у ХVІІІ столітті загони гайдамаків ховалися від переслідувань та території великих болотяних масивів. Рішенням Київської обласної ради № 447-24-V від 02 вересня 2009 року тут створено ландшафтний заказник «Гайдамацьке болото». Площа заказника склала 751 гектар.

За версією, записаною в сусідньому селі Обуховичі, з 1724 року Іванків та навколишні села стали власністю князів Любомирських. Тепер кріпаки майже щоденно відробляли панщину. Соціальний гніт доповнювався національним і релігійним. Жителям не дозволялося розмовляти українською мовою і виконувати православні обряди. Рятуючись від переслідувань, вони часто утікали на Лівобережну Україну. Частина жителів поповнювали гайдамацькі загони, які не раз з’являлися на Поліссі, в тому числі і в районі Іванкова. Для боротьби з гайдамаками шляхта змушена була на деякий час у Іванкові розмістити спеціальний загін.

Очевидно, одна з гайдамацьких груп переховувались у лісі неподалік нашого села. Ліс там був старий, порослий густими чагарниками, майже непрохідний. Поблизу знаходилося болото, де можна було напувати коней. Як розповідають старожили, довгий час біля болота, яке називали Гайдамацьким, можна було знайти підкови, різне господарське начиння, залишки возів і зброї. Саме місце, похмуре і темне, викликало страх у жителів навколишніх сіл і вони намагались обходити його стороною.

Урочище «Гайдамацьке» є й біля села Феневичі. У самих же Феневичах є «куток», який носить назву «Козаченки».

Ще один переказ – про село Тетерівське, історична назва якого – Унин.

Наприкінці ХVІІ століття Унин належав шляхтичу Адаму Олізару-Волчкевичу. Село разом з навколишніми селами перейшли з володіння Києво-Печерської лаври до метрополії.

Гадаючи, що село знаходиться далеко від Фастова і козаки протягом кількох років не були в цій місцевості, Адам Волчкевич у великій таємниці перевіз і сховав тут свої коштовності й чималу суму грошей. Та козаки якимось чином довідались про це, знайшли Унин і відшукали тайник з коштовностями та грошима. У місцевих орендарів вони відібрали 3420 золотих та всю срібну монету. Шляхтичі, довідавшись про ці події, поспішно утікали в інші міста під захист польських гарнізонів. Минув деякий час і козаки Семена Палія знову зайняли Унин та село Кухарі, а орендатора Рудницького, який відмовився виїхати з маєтку, зобов’язали сплачувати спеціальний податок за право проживання у маєтку. Козацька влада звільнила селян від сплати всіх податків і виконання робіт на користь поміщиків. Інколи польські урядовці намагалися ігнорувати козацьку владу на зайнятій ними території і пробували приїжджати в село і вести судові справи. У таких випадках, як правило, шляхтичі не уникали покарання.

Певним чином з козаччиною пов’язане також село Горностайпіль. Як свідчать перекази та документи, у квітні 1616 року польський король Сигізмунд підтвердив за Горностайполем права містечка, де нараховувалося 79 дворів. Розвиваються різні ремесла та торгівля. Жителі містечка сплачували 12 поборів до Київського воєводства. За Зборівською угодою 1649 року в Горностайполі мали право перебувати реєстровані козаки. У 1650 році Горностайпіль зайняли литовські війська. Селяни виступали проти польсько-шляхетського гноблення. Брали участь у селянсько-козацьких рухах, відмовлялися сплачувати податки. Оголосивши себе козаками, вони записувалися у комбут Білоцерківського полку Семена Палія. Але згодом польсько-литовські феодали відновили своє панування у селі і з 1722 року Горностайпіль належав вдові литовського підканцлера Щуриній.

Зацікавившись походженням назви «Козаченки», ми прийшли до висновку, що пов’язана вона з одним з гетьманів Правобережної України – Остапом (Євстафієм) Гоголем.

Остап Гоголь відомий як один із діячів козацької старшини. У 16541675 pp. він був полковником, головним чином подільським (могилівським, подністрянським), у 16751678 pp. – гетьманом правобережного козацтва. Початок гетьманству Гоголя був покладений виданим 4 квітня 1675 року в місті Брацлаві універсалом польського короля Яна ІІІ Собєського про призначення його «наказним гетьманом» стосовно городових Могилівського, Брацлавського, Кальницького й Уманського полків.

Другий період гетьманства О. Гоголя можна умовно йменувати «димерським» – від містечка Димера, його резиденції. Димер, розташований над річкою Пихлявкою (Пиховкою), був центром невеликого державного (королівського) маєтку (староства) в поліській частині Київського воєводства. У цю частину перебазувалось військо О. Гоголя – згідно, з постановою сенату Речі Посполитої.

Козацькому війську на чолі з О. Гоголем дозволено було розташуватися у всьому українському Поліссі (йдеться про Київське Полісся) у складі полків самого О. Гоголя, Семена, Ковельського і Шульги, зайняти фортеці зі всією їх амуніцією у містах Димері, Чорногородці, Коростишеві і делегувати на сейм, що мав відкритися у січні 1677 pоку, своїх послів, забезпечивши їх своєю інструкцією, де були б викладені потреби Війська Запорізького, які мали бути доведені до відома учасників сейму.

Не пізніше останньої декади листопада – початку грудня 1676 року Димер уже був резиденцією О. Гоголя. Незадовго до своєї смерті, ймовірно десь наприкінці 1678 року, він відійшов від мирського життя – поселився у СпаськоПреображенському Межигірському монастирі і став у ньому ченцем. Невдовзі, на початку 1679 pоку, він там помер і був похований «в склепі» монастирської церкви.

Можна уявити, що саме перебування козаків у навколишніх поселеннях привело до того, що в селі Феневичі з’явилися спочатку козаки, а потім – Козаченки – досить поширене прізвище, яке трапляється також в Розважеві, Нових Шепеличах (виселених) та інших селах.

Очевидно, ніхто не може уявити козака беззбройним. А для виготовлення зброї перший матеріал – залізо. Тож не дивно, що ми розглянули також гіпотезу, що залізо, яке вироблялося у наших поліських Руднях, добре послужило козакам.

Територіально більшість рудень зосереджувалася у Поліссі – біля Овруча, Радомишля, Ракитного, Чорнобиля та на Чернігівщині. Якості отриманих криць цілком вистачало для подальшого виробництва якісних робочих частин холодної зброї, зокрема клинкової. Основну увагу металурги XVII-XVIII століть концентрували на виготовленні кричного заліза та сталі з нього. Характерно, що ядра, кулі та картеч – єдина продукція, що замовлялася рудням у готовому вигляді. Це свідчить про невисоку, або невідповідну кваліфікацію рудницьких ковалів у справі виготовлення продукції військового призначення.

Морські походи козаків проходили на гребних судах, які іменувалися «чайками». Вони вміщували по 50-70 козаків, декілька гармат-фальконетів, кожна вагою 96 кілограмів. Спочатку чайки робилися з стволів липи чи верби (пізніше – з дощок). Очевидно, що Полісся могло давати якісну деревину для виготовлення чайок і метал для їх оснащення. Все це могли просто сплавляти вниз по течії Прип’яті, Тетерева, Дніпра. В Іванківському та сусідніх з ним районах (Поліському, Вишгородському) багато населених пунктів та урочищ, які мають специфічні назви: Стара Рудня, Рудня Іллінецька, Рудня Вересня, Рудня Шпилівська, Рудня Тальська, Рудня Димерська, Рудня Сидорівська, Рудня Грезлянська, Рудня Левківська та інші.

Специфічна пара – Доманівка і Ковалівка наче підказує, що на час їх виникнення вже був поділ на тих, хто виплавляв залізо (біля домни) і кував його. Якщо сюди додати Буду для випалювання вугілля, цикл буде замкнутий. Є на Поліссі й урочища з назвою «Залізне».

Отже, з козацьким рухом тісно були пов’язані не лише південні, але й північні райони Київщини, які постачали козацьким полкам не тільки нових воїнів, але й деревину та метал. До розбудови козацької держави долучилися багато поліських шляхтичів. Значний вплив на території Полісся мали гайдамаки, до чиїх загонів часто приєднувалися місцеві жителі. На «покозачення» поліських поселень вплинуло й те, що Димер певний час був «столицею» Правобережної України, яка була під Польщею.

Навіть перебуваючи більшу частину часу у складі Речі Посполитої, Полісся було зорієнтоване на визвольний рух.
ВИКОРИСТАНА література


  1. Аброскін П.І., Кривошея В.В., Стасенко О.В. Київщина козацька: люди і долі: Нариси / Українська академія наук; Музей гетьманства. – К.: Видавничий дім Стилос, 2004. – 182с.

  2. Козацькі січі (нариси з історії українського козацтва ХVІ-ХІХ ст.) / В.Смолій (відповідальний редактор). – К.: Запоріжжя, 1998. –256 с.

  3. Крикун Микола. Між війною і радою. Козацтво Правобережної України в другій половині XVII - на початку XVIII століття /Микола Крикун. – К.: Критика, 2006. - 473 с.


ІВАН БОНДАРЕНКО - ОСТАННІЙ

ВАТАЖОК КОЛІЇВЩИНИ

Лазоренко Марія, вихованка краєзнавчого гуртка

Вишнівського центру творчості дітей та юнацтва

Києво-Святошинського району

Велике гайдамацьке повстання Правобережної України 1768 року – Коліївщина, пов’язане з нашими околицями. Саме у сосновому лісі (Великий бір), що і тепер існує між сучасним містом Боярка та селами Забір’я і Бобриця був гайдамацький табір. Спогади про це залишились у мешканців Забір’я та Боярки. У лісі над забірськими ставками є розложистий пагорб який старожили називають – інколи Круча, інколи – Візірка, або Козача гора, врешті – Гайдамацька гора. Перекази розповідають, що тут у 1768 році якийсь час перебували ватажки Коліївщини – Іван Бондаренко, Микита Швачка, Яків Довгошиєнко. Табір закінчив своє існування через кілька місяців, коли російські війська вже боролися з повстанцями. іван бондаренко

Розміщувався табір на пагорбі, поряд, де проходив тоді важливий для місцевості Фастівський шлях. Він починався у Києві, йшов через тутешній ліс, а далі на Плесецьке, за яким у лісі був державний кордон між Російською імперією і Річчю Посполитою.

Там, перетнувши кордон, шлях продовжувався через Снітинку до Фастова. Саме коло цього шляху, на краю лісу, між Забір’ям і Бояркою, відбувся один з останніх боїв гайдамаків із царициним військом. Після виходу в світ у 2014 році книги Євгена Букета про гайдамацького ватажка Івана Бондаренка поглибився інтерес до вивчення подій Коліївщини у наших околицях.

Народився Іван Бондаренко десь у 1746 році на Київщині у селі Грузька (нині Макарівського району). Про дитинство його та юність нічого не відомо.

Це були часи чергового загострення соціальних і релігійно-духовних відносин у суспільстві земель Правобережної України. Антифеодальна боротьба народних мас тут зумовлювалася не тільки жорстоким феодально-кріпосницьким гнобленням, а й національно-релігійним утисками з боку шляхетської Польщі. Люди боролися не тільки проти феодальної експлуатації чужих панів, а й за своє національне визволення. Це стимулювалося близькістю з українськими землями підвладними російській державі. Адже поряд з «малою батьківщиною» того ж Бондаренка проходив тодішній державний кордон, по річці Ірпінь, між Річчю Посполитою і Російською імперією. Російська адміністрація частенько піджбурювала «закордонних» селян і гайдамаків до соціального спротиву. По суті, гайдамаччина – це стихійний протест народних мас проти соціально-економічного та національно-релігійного гніту.

Найбільші гайдамацькі повстання на Правобережній Україні відбулися в 1732-1734, 1750 та 1768 роках. Гайдамаки, спільно з селянами, нападали на шляхтичів і католицьких священиків, знищували документи тощо. Велику підтримку гайдамаки, знайшли серед селян та міщан Київщини. Гайдамацький рух на Правобережжі України, в який втягнулися значні маси людей, послаблював польсько-шляхетське панування, став справжньою школою мужності кількох поколінь українських селян.

Вершиною гайдамацького руху стало повстання 1768 року відоме в історії під назвою Коліївщина, яке очолили Максим Залізняк і Іван Гонта. Це було найгрізніше і досить стихійне народно-визвольне повстання на Правобережній Україні у XVIII столітті. Головною діючою силою Коліївщини стали гайдамаки та селянські маси.

Цьому сприяли обставини. Магнати і шляхта непомірно збільшили панщину та інші повинності. Для більшості селян закінчувалися пільги, і вони знову потрапили у феодальну кабалу. Тому число незадоволених життям значно зросло. Посилилися національно-релегійні утиски. Спроби віруючих захищати православні церкви і монастири, повернутися від унії до правосляв’я жорстоко каралися. На початку 1768 року під тиском царського уряду польський сейм у Варшаві прийняв постанову про формальне зрівнення у правах з католиками населення православного й протестантського віросповідань. Це викликало протест з боку найреакційнішої частини магнатів і шляхти Речі Посполитої. Під гаслом захисту католицизму і шляхетских прав у місті Барі на Поділлі вони утворили конфедерацію. Дії загонів конфедератів на Київщині, Поділлі та Волині супроводжувалися катуванням і грабуванням населення, вигнанням православних священиків із парафій, руйнуванням їх будинків і церков. Це переповнило чашу терпіння українського народу і вкрай загострило соціальну й національно-політичну ситуацію. Для бородьби з конфедератами царський уряд увів у межі польсько-литовського королівства, у тому числі на Правобережну Україну, свої війська. Українське населення витлумачило прихід російських частин як допомогу в бородьбі проти польської шляхти. Поширювались чутки про те, що імператриця Катерина ніби то видала «золоту грамоту», якою вона дозволяла знищення шляхти, орендарів маєтків, уніатських і католицьких священиків. Навесні 1768 року селяни Правобережної України почали громадитися у загони, до них приєдналася запорізька голота. Центром збору повстанців стало урочище Холодний Яр поблизу Мотронинського монастиря. Великий загін козаків і селян очолив Максим Залізняк.

У другій половині травня повстанське військо під проводом Залізняка вирушило у похід по Правобережжю. Іван Бондаренко в складі повстанського війська в понеділок, 26 травня, в перший день Петрового посту під проводом Максима Залізняка вийшов із Холодного Яру. 6 червня 1768 року за розпорядженням Залізняка відділяється зі своїм загоном від основних сил повстанців і прямує на північ Київщини. Розпочалося велике народно-визвольне повстання – Коліївщина (ця назва, очевидно, походить від слів «кіл», «колоти», «колій»). Повстанські сили безперервно зростали.

Народні месники визволили Медведівку, Жаботин, Смілу, Корсунь, Богуслав, Лисянку та багато сіл на Чигиринщині, Смілянщині, Уманьщині. За кілька тижнів повстання охопило південну Київщину (тепер Черкаська область), Брацлавщину, перекинулось на Поділля і Галичину. Залізняк та його отамани оголосили звільнення селян від влади польської шляхти, скасували панщину та інші феодальні повинності. Повстанці знищували панів, орендарів, лихварів, захоплювали і спалювали панські маєтки і замки, ділили шляхетське майно. Майже скрізь формувалися органи селянсько-козацького самоврядування. У багатьох повітах, староствах і ключах правобережних земель влада польської шляхти практично перестала існувати. Шляхта, орендарі, ксьондзи, кинулися до міст, сподіваючись за мурами королівських та магнатських фортець сховатися від народного гніву. Багато їх зібралося в Барі, Кам’янець-Подільському, Білій Церкві, Умані та інших містах.

На початку червня повстанське військо наблизилося до Умані, яка належала польському магнатові Станіславу Селезі Потоцькому і була одним із центрів польсько-шляхетського панування і поширення католицизму та уніатства на Правобережній Україні. Уманська фортеця мала міцні укріплення посилені десятками гармат, в’їзд до неї охоронявся гарнізоном піхоти, а саме місто – полком надвірних козаків. Саме їх і було вислано проти повсталих, однак сотник цього полку Іван Гонта разом з козаками перейшов на бік повстанців. 9 червня двохтисячний загін, очолюваний Залізняком, розпочав облогу, а потім, спільно з козаками Гонти, штурм міста. Обложені опинилися в скрутному становищі, і вже наступного дня губернатор приватного міста Умані погодився здати місто. Повсталі вчинили розправу над шляхтою, єзуїтами, багатими міщанами здебільшого єврейського походження, знищили документи, що свідчили про повинності селян, захопили багато зброї, боєприпасів і майна.

У травні-червні від головних сил повстанської армії відокремилося чимало загонів, які при підтримці селян і бідних міщан розгорнули боротьбу проти шляхти у різних районах Правобережної України. Загін Микити Швачки і Андрія Журби здобув Фастів і, спираючись на цю свою резиденцію, визволив значну частину Київщини, що була під владою Речі Посполитої. У районі Канева, Черкас, Медведівки, Крилова діяли повстанці, очолювані Семеном Неживим. Загін Павла Тарана визволив Тетіїв, Володарку і навколишні села. Гайдамаки, якими керував Іван Бондаренко, вели боротьбу на півночі Київщини. У цілому в червні-липні 1768 року на Правобережній Україні діяло близько 30 гайдамацьких загонів, що контролювали значну територію.

Від 26 червня 1768 року Іван Бондаренко діяв у районі Брусилова, Бишева, Рожева, Коростишева, Макарова, Радомишля, Бородянки розправляючись з польськими поміщиками і дрібною шляхтою. Центром діяльності його загону було рідне село Грузька. Саме тут 12 липня 1768 року козацька рада обирає його полковником повстання надвірних козаків і Грузька ненадовго стає столицею території контрольованої загонами Бондаренка.

Після захоплення гайдамацького полковника Микити Швачки московськими карателями 9 липня 1768 року Бондаренко очолює повстання надвірних козаків на «польській» Київщині. Прийнявши булаву в рідному селі Грузька, проголосив: «Не тільки лях, але й москаль є ворогом народу. Тож не належить прислужуватися їм обом, тому що тільки звільнившись від них, хлоп руський одержить необмежену свободу».

Завдяки своїй хоробрості і щедрості Іван Бондаренко користувався популярністю в народі. 13 липня він з малим загоном повернувся до рідного села. Тоді ж наскочили польські гусари з Чорнобиля разом з загоном російської армії. Було дано героїчну відсіч. Надвечір Бондаренко випровадив свою сім’ю «за кордон до Росії», тобто за Ірпінь, а сам 14 дня відправився до Макарова. Через кілька днів, 20 липня, підступно схоплений у містечку Макарові сотником корнинських надвірних козаків Данилом Щербиною. Дідич Корнина Проскура-Сущанський у нагороду за цю послугу добився на сеймі у Варшаві для Щербини спадкового шляхетства та негайного надання йому з королівської скарбниці 9000 польських злотих для невідкладного придбання земських ґрунтів.

Ув’язнений Іван Бондаренко був страчений у Чорнобилі 8 (19) серпня 1768 року на «польській» території і як підданий Речі Посполитої. Після розгрому загонів Івана Бондаренка завершується основний етап Коліївщини. Ще якийсь час опір чинили на Київщині загони повстанців під проводом отамана Саченка. Протягом липня-серпня 1768 року, завдяки зраді Росії, було розгромлено більшість повстанських загонів. Польсько-шляхетський уряд запровадив на Правобережній Україні режим кривавого терору. Каральні команди вішали гайдамаків, відтинали їм голови, четвертували, садовили на палі. Свідки повідомляли, що страта відбувалась над глибокою ямою, засуджених клали на колоду, рубали голову і кидали в яму. Після припинення вбивств кожного десятого повсталого «значкували» – відрубували праву руку і ліву ногу, або навпаки. Найбільше судилище в містечку Кодні продовжувалось до 1772 року на Житомирщині, а потім було перенесено до сусіднього містечка Троянів, а згодом у місто Тетіїв. Довго пам'ятав український народ «Коднянські» події, навіть склалося прокляття: «Бодай тебе свята Кодня не минула».

Іван Гонта був переданий до рук польської влади, а Максима Залізняка разом з 250 полоненими гайдамаками було відправлено на територію Російської імперії і заслано до Сибіру.

Кровопролитне і трагічне повстання залишилося у пам’яті простого народу. Складалися пісні і перекази. Шанувалися місця страт і могили повстанців аж до середини ХХ століття, коли радянська ідеологія поступово вижила пам'ять про повстанців, які врешті спровоковані тодішньою царською владою потім підступно були зраджені тою ж російською державою. Тому в радянські часи не вся правда про Коліївщину була відома нам, а старі гайдамацькі могили забувалися наступними поколіннями.

1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка