Департамент освіти і науки Київської облдержадміністрації Комунальний заклад Київської обласної ради «Центр творчості дітей та юнацтва Київщини»



Сторінка5/9
Дата конвертації16.04.2016
Розмір1.54 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

ВАСИЛЬКІВ У КОЗАЦЬКУ ДОБУ

Бурлака Тетяна, вихованка пошукового

клубу «Пам'ять» Васильківського міського

центру дитячої та юнацької творчості

Після здобуття незалежності України до нас поступово повертається забута козацька спадщина. Ми ніби заново відкриваємо для себе історію України, але ще багато її сторінок залишаються невисвітленими. Ми – нащадки славного лицарства.

Козацтво – найяскравіший спалах в історії України. Протягом кількох століть – від кінця XV – до кінця XVIII століть тривала на нашій землі доба, названа козацькою ерою. Як багато важила вона в історії України, свідчить той факт, що нас, українців, і сьогодні звуть у світі козацьким народом. Та й самі ми не втратили духовного зв’язку з лицарями-козаками. Хіба ж випадково називаємо й досі козацькими свої степи, свої пісні й журбу, силу і свій характер? Козацтво для нас стало втіленням невмирущого українського духу. Ось як про це писав український поет Василь Симоненко:
Народ мій є! В його волячих жилах

Козацька кров пульсує і гуде!
Виникнення козацтва припадає на часи, коли українцям, які не мали власної держави, загрожувало цілковите знищення. Сусідні володіння прагнули розширити свої території за рахунок українських земель. Особливо жорстокими були грабіжницькі походи турецьких військ і татарсько-ногайських орд. Держави, що володіли українськими землями, не могли протидіяти ворожим набігам. Силою, здатною чинити опір загарбникам, стало козацтво.

Захищаючи прабатьківську землю, козаки виробили особливу військову організацію та самобутню систему управління. Козацькі прийоми ведення боїв на морі та суходолі, наступальний характер дій збагатили світову скарбницю військового мистецтва. Проте внесок козацтва в історію України та людства не тільки в цьому. Козаки унікальні тим, що виконуючи нелегкі обов’язки захисників Батьківщини, лишалися невтомними трудівниками. Вони відновлювали сплюндровані землі, зводили храми і міста, плекали хліб і творили пісню. За Дніпровими порогами козаки утвердили християнську козацьку республіку – одну з перших республік у тогочасній Європі.

З-поміж невеличких міст, чия історія дуже цікава та різнобарвна, - наше монастирське місто Васильків. За найдавніших часів чималий торгівельний та оборонний пункт, у литовську-польську добу - монастирське місто й важливий укріплений пункт проти татар. У XVIII столітті це одночасно й торгівельний, і укріплений пункт, і адміністративна одиниця, - центр так званої Васильківської станції.

Інтереси місцевого люду, монастиря й російської влади часто стикаються та конкурують. Через це історія й еволюція нашого міста заслуговує, безперечно, на увагу, тому ми й даємо спробу висвітлити становище цікавого монастирського міста у козацьку добу.

У середині XVI століття Васильків як місто не існує. Ревізії українських замків 1545-1552 років згадують про нього як про порожнє, так само і в реєстрі поборовому 1571-го року Васильків названо порожнім селищем. Але інші документи спростовують цю інформацію.

На ці часи, очевидно, припадає нове залюднення Василькова. Печерський монастир, що в цей час має неабияку вагу, скориставшись своїми правами на цю місцевість, незалежно від того, чи були вони справедливими, чи ні, починає наприкінці 1570-х років будувати тут «на городище надъ р. Стугною, именуемомъ Василево» замок і осаджувати місто. Згодом, 1586 року монастир звертається до короля Стефана Баторія і, повідомляючи про ці свої колонізаційні заходи, скеровані «к великому убезпеченію отъ непріятеля поганства Татаръ», просить підтвердити його право на це місто і надати мешканцям його, що вже оселилися, так і тим, що оселятимуться, магдебургію.

Треба зараз же зазначити, що Магдебурзьке право у Василькові ані тоді, ані пізніше, значення фактично не мало. Війта призначав монастир, а судовоадміністративні функції навіть у ці часи були, правдоподібно, в руках уповноважених монастиря – управителів. Такого управителя, наприклад, можна бачити 1635 року в особі отця Макарія Гончаківського, що пожертвував тоді на відновлення Десятинної церкви в Києві чималу, як на той час, суму – 30 злотих.

Місто в цей час вже дещо розрослося. За даними 1625 року (тарифи подимного) у Василькові було: димів ринкових – 8, димів (очевидно заможніших) – 14, і (очевидно менш заможних) – 35, хат городників – 24, chalup nedznych – 3, попівський двір – 1, ремісничих – 2. Отже, разом ми бачимо в цей час (рахуючи за дими хати городників та халупи) – 87 димів,

кількість, для цих часів і цієї території, чимала.

Має значення Васильків і як один з останніх на півдні культурних хліборобських пунктів. Править також Васильків (поруч із Фастовом і Білою Церквою) у цей час за стоянку для польських військ. Звідси вони виступають у степи або доглядають за країною.

Наприкінці XVI й на початку XVII століть через Васильків йшов шлях як на Київ, так і на степ у Запоріжжя. Також через Васильків (на місто Білу Церкву) йшов торговельний шлях, як і за давніх князівських часів. Спокійне життя Василькова, наприкінці XVI й на початку XVII століття, тривало недовго. Вже 1640 року татари спустошили цілу околицю, а починаючи з часів Хмельниччини, Васильків потерпає весь час від нападів та руйнацій.

За козацьких часів тогочасний Васильків постає перед нами як вартовий південних кордонів, опорний пункт, звідкіля йшли розвідувачі до Польщі і у південні степи, збираючи відомості про можливі напади ворогів.

Дехто з дослідників зазначає, що за часів визвольної війни 1648-1654 років взагалі ця вся місцевість була спустошена й жодного помешкання там не залишилося. Але коли це можливо й вірно для інших містечок, то для Василькова справа не стояла так погано. Зараз же по революції 1648 року Васильків стає сотенним містом Київського полку, 1649 року на чолі його із сотником Микитою Бутом.

Васильківська сотня на той час нараховувала 127 козаків. Та існувала вона недовго, вже 1651 року, після поразки козаків під Берестечком, в околиці Василькова посунули польські війська на чолі з гетьманом Станіславом Потоцьким, його гостинно приймав тут архімандрит Печерської лаври. Сюди до Потоцького й прибули посли від козацького війська.

Незабаром Васильків знову переходить до козацьких рук. Відроджується тут і сотенне правління. Так Патріарха Антіохійського Макарія та його сина архідиякона Павла Алепського, під час подорожі у Москву у 1654 році та на зворотному шляху в 1656-му, зустрічав і проводив до Василькова сотник зі своїми козаками. До речі, київські монастирі володіли багатьма навколишніми селами. Так, зокрема Богдан Хмельницький своїм універсалом від 1656 року дарував Київському Братському монастирю села Ксаверівку та Плисецьке.

Через Васильків проїздив Еріх Лясота, австрійський дипломат і військовий. У 1594 році за дорученням австрійського імператора Рудольфа II він виїхав у Запорізьку Січ на острів Базавлук, щоб запросити козаків у військові затяги супроти турок. Під час подорожі він вів щоденника, у якому описав образ тогочасної України і суспільно-організаційний устрій козацтва. Згадуючи Васильків він писав, що «місто оточенене тином, а в ньому стоїть замок. А замок у Василькові був чималий, добре укріплений, з міцним тиномостроколом; це давало певний відносний захист для міщан. В XVI столітті місто було мабуть ще більш укріплене, це, а так само, можливо, певні слободи та привилеї приваблювали колоністів».

Місто у цей час велике й людне. Згадку про те, що місто нібито порожнє, сприймати серйозно не можна, зважаючи на те, як зустрічало Макарія духівництво з народом. Хоча пошесть і спустошила Васильків, але далеко не цілком. Населення міста належить Києво-Печерській лаврі, принаймні наступного 1654 року, після приєднання до Москви, Лавра дістає підтвердження від царя Олексія Михайловича на це місто (11 серпня). Можливо, з цього часу й припиняє своє існування Васильківська сотня.

Протягом 1650-1660 років Васильків був свідком багатьох військових подій. Так, наступаючи на Київ, у 1658 році Іван Виговський посилає полковника Гоголя взяти Васильків. Наприкінці вересня 1658 року київський гарнізон почав активні дії проти гетьмана Виговського. 20 вересня князь Юрій Барятинський в околицях Василькова розбив наказного гетьмана Костянтина Виговського (брата гетьмана Івана) і мурзу Каплана. Переможцю дістався гетьманський буздиган Костянтина Виговського (нині зберігається у Державній Збройовій палаті Московського кремля).

Але після відходу Юрія Барятинського Васильків зайняв Данило Виговський з козаками і почав силоміць набирати собі у військо людей з міста та сусідніх сіл. В 1659 році, відступаючи на лівобережжя, польське військо на чолі з обозним Андрієм Потоцьким спиняється у Василькові, але, не втримавшись там, відступає до Білої Церкви. Намагається захопити Васильків і Петро Дорошенко, який посилає сюди «п’ять знамен козаків», щоб від Києва до Білої Церкви «дороги отнять и проезду не было».

Це значення Василькова як опорного пункту тривало не довго. Постійні сутички з польським військом і напади, що робить з них заручників цього міста, призводить до думки знищити його. Саме тому 1671 року полковник Пиво-Запольський здобув місто, зруйнував його і дуже понищив околичних мешканців. А місто тоді було чималим.

1686 року Васильків остаточно перейшов до Гетьманщини (згодом, він належить до Київської сотні). Чималою мірою, окрім бажання отримати таке колись укріплене місто, мусили відігравати роль у цьому приєднанні ті постійні заяви та обстоювання його, як монастирського міста, монастирського добра, з яким Лавра аж ніяк не хотіла розставатися, або залишити його на тому боці кордону. Перейшов він, звичайно, досить спустошений, але, все ж таки, не настільки, як згадує його тогочасний опис 1687 року.

Приваблював Васильків у ці часи і селян та козаків, що були не проти, щоб там оселитися й, можливо, знову відновити тут сотенне правління, яке було на початку Хмельниччини. Так, наприклад, 1694 року Степан Палій прохав у гетьмана Мазепи: коли той не може надати йому допомоги, то нехай хоч дозволить перейти зі своїм військом до Гетьманщини у Васильків або Трипілля, зазначаючи, що в противному разі йому доведеться перейти на бік Туреччини.

Бере участь Васильків у ці роки й у військовій боротьбі. Можна сказати, що не оминули його наскоки Пилипа Орлика з Туреччини, недарма там згадуються деякі греблі, що залишилися безлюдними ще від «татарского нахожденія» (тобто Орликовщини). Бере активну участь у цій боротьбі і васильківський люд, про що свідчать численні списки полонених обивателів Василькова.

Стоїть місто також на сторожі всього українського народу, як певний опорний пункт, виряджаючи розвідників до Польщі й на південь, збираючи певні відомості про можливий напад ворогів – турків і татар.




РОЛЬ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА У РОЗВИТКУ

УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

Білошицька Анна, учениця

Рокитнянського районного ліцею

Сьогодні в Україні намагаються відродити козацтво, ретельно вивчають життя козаків, їх звичаї, традиції, створюють сучасні козацькі загони. Справді, часи козацтва – частина героїчного минулого українського народу. Так в чому ж полягає такий жвавий інтерес до козаків? Чому ж ми, українці, пишається ними на весь світ? Унікальність нашої історії і нашого народу полягає в тому, що у козацтві виявився творчий і волелюбний дух наших предків. Кожен в Україні чув про козаків. Козак в нашій уяві – це звитяжний воїн, що не розлучається з шаблею. Захисник Вітчизни, оборонець прав і віри, звичаїв та гідності кожного, хто живе під небом України. Про них написано багато наукових книжок, цікавих романів, знято фільмів. Про наш козацький рід і його ватажків говориться в урочистій пісні нашої держави – гімні України. А про малого хлопця і дорослого парубка, що вміє відстояти свою честь і захистити слабшого, старого, жінку, у нас кажуть: справжній козак. І у це слово вкладають розуміння найбільших чеснот нашого народу.

Козацтво в Україні виникло більше 500 років тому, в час розпаду Київської Русі після монголо-татарської навали. Українські міста піднімалися з руїн, але володарем колись могутньої держави стали литовські князі, хоча переважну більшість населення Великого Князівства Литовського складали українці й білоруси. У перші часи українці під новою владою почувалися вільно, литовці не утискали їх ані віри, ані мови, ані прав чи звичаїв. Та вже у XV-XVI століттях посилився вплив поляків, починається відбирання прав і процес закріпачення селян.http://linetime.com.ua/wp-content/uploads/2015/03/cossak_fakty.jpeg

Українці перестали почувати себе господарями на власні землі. Свободолюбний народ, українці шукають виходу, йдуть у степи, за дніпровські пороги – на Запоріжжя. Там, у вільних, але дуже небезпечних місцях і виникає український різновид європейського лицарства, особливий воєнний стан – козацтво, який ширився, поповнювався енергійними та завзятими, сміливими й талановитими вояками. Козаки стали провідною силою, що сприяла формуванню сучасного українського народу. По всій Україні утвердився найдемократичніший на той час устрій козацького народовладдя. Козак і українець означало те й саме, а українців у світі називали «козацьким народом».

Прилучатись до козацтва вважали за честь не тільки українці, а й багато чужинців, захоплених доблестю і моральними чеснотами козаків. Козацькі поселення – Січі – мали свій устрій, свої клейноди, свої правила і закони, за якими жили, а головний закон – честь і справедливість. Негідникам і зрадникам там не було місця. Тому козаки були згуртовані, а це робило їх єдиною, могутньою військовою силою. Протягом кількох століть українські козаки стерегли кордони, воювали, захищаючи не лише власні інтереси, а й інтереси інших країн: козацькі загони були бажаною підмогою і у польському, і у французькому війську. Воювали на суші і на морі. Про славетні бої і походи козаків, про їх сміливість, відвагу й винахідливість ходять легенди. Козаки були неперевершеними майстрами військової справи свого часу.

Прославили козацтво хоробрі, талановиті ватажки: Остап Дашкевич, Дмитро Вишневецький, Іван Свірговський, Богдан Ружинський, Іван Підкова, Самійло Зборовський, Северин Наливайко, Максим Кривоніс, Петро Конашевич-Сагайдачний, Іван Судима та інші. Гетьманство Богдана Хмельницького поклало край так званому «золотому спокою». Видатний гетьман, сміливий, рішучий борець за правду, він поклав своє життя за свободу українського народу, але зрадництво татар і Москви не дало здійснитися мріям Хмельницького бачити Україну вільною і скоротило йому віку.

Після смерті Хмельницького на Україні почався безлад – багатогетьманство і братовбивча війна. Цей страшний час назвали «руїною». Останні гетьмани – Іван Виговський, Петро Дорошенко, Іван Сірко, Іван Мазепа – шукали підтримки у турків і шведів, намагаючись скинути ярмо Московщини і Польщі. Але сили українського козацтва вже були ослаблені, а союзники не надійні. Тому знову і знову поразки. Ще Пилип Орлик, Іван Скоропадський і Павло Полуботок намагалися продовжити справу Івана Мазепи, але знову зрада. Знесилена і залякана Україна не піднялася на допомогу.

Катерина II поставила крапку в історії великого козацтва. Скориставшись відважним військом, щоб відвоювати Крим у Турції, вона наказала знищити Січ. Але козаки не далися московитам, вони хитрошами покинули Січ, залишивши її для пограбування, і пристали до турків. Ті з радістю прийняли мужніх воїнів у своє військо. Та турецьке підданство теж було тісним для українських козаків, вони поверталися до України, дехто наймався реєстровими козаками на Московську службу. Останні українські козацькі поселення були на березі Азовського моря у 1828 році, але й вони були утиснуті царським урядом; їх клейнди і фортецю передали Кубанському козацькому війську.

Слава про волелюбних, українських предків, несхитної волі славних козаків, живе і донині. Багато хто з нас і сьогодні носять козацькі прізвища та не знають про це. Через козацтво ми всі творили нашу історію, і кожен з нас не тільки причетний, а й відповідальний за неї.

Одним з важливих архаїчних елементів у культурному комплексі українського козацтва є культ коня. Культ коня як бойового козацького побратима не є своєрідним надбанням українських козаків, а являє собою далекий відгомін сакрально-військової індоєвропейської традиції поклоніння коню. Сакрально-мілітарний культ коня існував у стародавніх українців. Один з їхніх головних богів, бог громовиці і блискавки Перун, був вершником (як і германський Одін, осетинський Уастирджі, християнський святий Юрій-Георгій). Кінь як священна істота міг принести і успіх, і смерть (згадаймо легенду про смерть князя Олега від свого коня). Іноді він супроводжував свого господаря в потойбічний світ. Саме в цьому випадку виступає підземне, хтонічне обличчя культу коня, спільне для багатьох індоєвропейських народів. Саме на давніх традиціях вершництва формується в козацькій культурі своєрідне побратимське ставлення до коня, яке так яскраво і з любов’ю оспівано в українському фольклорі.

Почесне місце посідає у козацькій військовій традиції шабля. Про це свідчать як козацькі літописи, так і багатющий український фольклор. Можна стверджувати, що серед українських козаків існував культ шаблі як далекий відгомін прадавнього військового культу меча і бойового пояса. Як меч у середньовічній Європі був ознакою приналежності до лицарського стану, так і шабля на території України в XVI-XVIII століттях була символом незалежної козацької верстви.

Шабля як вид холодної зброї є далекою родичкою меча. З’явившись у бронзовому віці (II тис. до н. е.), меч відразу ж посідає чільне місце серед холодної зброї і лише в новітні часи поступається своїм видозмінам, в тому числі і шаблі. Неперервний розвиток меча простежується по археологічних, писемних, фольклорних джерелах від воїнів перших індоєвропейців, хеттів, скіфів, сарматів (аланів), греків, римлян, германських і слов’янських племен, європейського лицарства, аж до українського козацтва.

Ще під час християнізації Європи церква включила варварський по своїй суті культ меча і бойового пояса в систему християнських цінностей, канонізувавши концепцію Христового воїнства. У пізньому середньовіччі посвята в лицарі відбувалася в церкві за допомогою меча.

Значну частину корпусу українського фольклору становлять численні казки, легенди, перекази про песиголовців, вовкулаків, перевертнів, козаків-характерників тощо. Всі вони є не чим іншим, як рештками виразного індоєвропейського культу воїна-звіра та пов’язаних з ним уявлень та міфів. З воїнів-звірів у прадавні часи складалися таємні військові чоловічі об’єднання первісних племен. Ці військові спілки сформували власний ритуальний комплекс та своєрідні вірування, у яких чільне місце відводилося звіру-хижаку.

Образ козака-характерника сформувався під впливом залишків стародавнього загальноіндоєвропейського культу воїна-звіра (воїна-вовка). Враховуючи схожість казок, легенд та переказів про вовків, перевертнів у різних балто-слов’янських народів від Балтійського до Чорного морів і їх давнє місцеве коріння, можна вважати, що українське козацтво не запозичило їх від сусідів, а прийняло у спадок від культури Київської Русі. Про це свідчить безперервність розвитку образу воїна-звіра в українській міфології від язичницьких часів, через культуру Київської Русі, до пізнього середньовіччя. Певний зв’язок простежується між образами давньоруського князя-волхва XI століття Всеслава Полоцького та козацького отамана-характерника Івана Сірка.

Архаїчним елементом козацького культурного комплексу були кобзарі – військові співці слави українського козацтва. Кобзарство не є виключно українським феноменом, а важливою складовою індоєвропейського мілітарно-культурного комплексу, одним з важливих елементів якого і були військові співці.

У стародавні часи це були арійські ріші, давньогрецькі аеди і рапсоди, яскравим уособленням яких став Гомер. Співцями лицарської слави у середньовічній Європі були барди, скальди, трувери, менестрелі, мінезингери. У часи Київської Русі при княжій дружині теж були військові співці, найвідоміший з них – Боян. Кобзарство увібрало в себе звитяжні традиції співців військових дружин Київської Русі-України і відіграло велику роль у формуванні українського етносу.

З часом відбулася трансформація кобзарства від співців вузькостанових інтересів козацтва до співців усієї України, усього українського народу – і своєрідно вилилася в середині XIX століття у творчості Великого Кобзаря – Тараса Шевченка.

У військово-культурному комплексі українського козацтва символіка червоного кольору, відтінком якого є і малиновий, посідає почесне місце. Як свідчать археологічні, історичні та фольклорні джерела, українські козаки широко використовували цей колір у повсякденному житті (одяг), у військових походах (прапори, бойове спорядження), під час поховань загиблих козаків (покривали мертвого лицаря-козака червоною китайкою).

Джерела свідчать, що в минулому у різних народів індоєвропейської сім’ї червоний колір був символом війни та війська. У червоне вдягалися воїни стародавніх арійців, персів, скіфів, греків, римлян, кельтів, давньоруські дружинники. У Київській Русі червоний колір, як колір військової верстви воїнів-професіоналів, панував не тільки на бойових стягах, але й активно використовувався для фарбування зброї, військового спорядження, князівського і дружинного одягу. В українських козаків-професійних воїнів, червоний колір теж був уособленням військової верстви. Це проявлялося в червоно-малинових знаменах, у козацькому одязі, в ритуальній та символічній насиченості червоної барви як кольору професійного військового стану українського козацтва. Отже, військова символіка червоного кольору, беручи початок ще у V тис. до н. е. і наповнюючись на кожному історичному етапі розвитку військової верстви воїнів-професіоналів новим соціально-політичним змістом, неперервно розвивалася протягом усієї історії індоєвропейських народів.

У культурному комплексі українського козацтва простежуються паралелі з культурою степових номадів. Хоча козацтво сформувалося і постало на історичній сцені наприкінці XV – у першій половині XVI століть, його архаїчні складові елементи являли собою відголоски дуже давніх загальноіндоєвропейських військових традицій. Безсумнівно, мілітарна традиція протягом всього свого існування зазнавала змін і підпадала під чужі впливи, але стрижень її залишався незмінним.

Отже, такі архаїчні елементи в козацькому культурному комплексі, як співці військової слави, вишкіл молоді, червоний колір як ознака військової верстви, ставлення воїна до жінки, сакральні культи меча, коня, воїна-звіра, зв’язок битви з бенкетом, побратимство, за своїм походженням належать до архаїчного індоєвропейського культурного комплексу.

Внаслідок приходу в українські степи народів алтайської мовної сім’ї в середньовічну добу почалися зворотні впливи. Постійні військові та побутові контакти сприяли тому, що козаки переймали найкраще у свого споконвічного ворога – татаро-турецьких нападників. Це стосується і зброї – шабля (хоча слід зазначити, що головною ударною силою у козаків була вогнепальна зброя – мушкет), військового спорядження (аркан, канчук, кобур, сагайдак), військової термінології, побутової лексики, зачіски (оселедець), одягу. Однак, багато елементів, які запозичили українські козаки у своїх тюркомовних сусідів (одяг, зачіску), мали давньоіндоєвропейське походження. Проблема індоєвропейсько-алтайських взаємовпливів складна і багатопланова. Вона потребує наукових зусиль різних фахівців і ще чекає на свого дослідника.

Досліджуючи різноманітні елементи культурного комплексу українського козацтва, неможливо залишити поза увагою західноєвропейські впливи на культуру українського козацтва. Як відомо, на XI століття європейське лицарство християнізувалося. Розпочинається новий етап його розвитку, а саме відбувається формування і становлення духовно-лицарських чернечих орденів. Своїм існуванням та успішною боротьбою з ворогами ці чернечі ордени справляли велике враження не тільки серед західноєвропейського неорденського лицарства, але і на своїх близьких та далеких сусідів, в тому числі і на східноєвропейські військові стани, включаючи козацтво. Цей вплив на українське козацтво знайшов своє відображення у найвищому його прояві – Запорозькій Січі – «козацькій християнській республіці». Запорізька Січ мала аналогії з духовними лицарсько-чернечими орденами Західної Європи XII-XIV століть. З ними Січ пов’язують релігійність і аскетизм козацького побратимства, колективне володіння земельними угіддями, культи Діви Марії, Покрови, пошанування святих Михаїла та Георгія (св. Юра). Ймовірно, що ці західноєвропейські пізньолицарські впливи не були прямими, а скоріше, опосередкованими, через Польщу, можливо Мальтійський орден. Духовні лицарсько-чернечі ордени були не тільки зразком і об’єктом для наслідування запорізькими козаками. Зокрема, і січове козацтво розвивало старі лицарські і творило нові власні традиції на плідному українському ґрунті.


1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка