Департамент освіти і науки Київської облдержадміністрації Комунальний заклад Київської обласної ради «Центр творчості дітей та юнацтва Київщини»



Сторінка4/9
Дата конвертації16.04.2016
Розмір1.54 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА


  1. Панченко В.О. Міські та містечкові герби України. – К.: Просвіта, 2000

  2. Кухарський А. Броварщина у визвольній війні 1648 – 1667 років//Нове життя. – 1998. – 26 серпня. - № 69

  3. Антонович В.Б. Моя сповідь. Вибрані історичні та публіцистичні твори. – К., Либідь, 1995


СВЯТО-ПОКРОВСЬКА ЦЕРКВА - ВИЗНАЧНА ПАМЯТКА

ХVII СТОЛІТТЯ

Крейда Наталія, вихованка

гуртка «Музеєзнавець» Бориспільського

районного будинку дитячої та юнацької творчості

Свято-Покровська церква села Сулимівка – видатна пам'ятка архітектури національного значення. Збудована у 1622-1629 роках видатним гетьманом, флотоводцем Іваном Сулимою, який зруйнував відому фортецю Кодак. dscn2741

Будувати кам’яну споруду (на той час це було великою розкішшю) Сулимі дозволяли матеріальні статки. У 1622 році було розпочато будівництво церкви Покрови, а в 1629 році (ймовірно, після повернення Івана Сулими з Кримського походу) - завершено.

Реставратор С. Юрченко та історик А. Шамраєва доводять, що мурована церква була збудована 1708 року замість занепалого однойменного дерев'яного храму. Фундатором був онук гетьмана, генеральний хорунжий Іван Федорович Сулима.

Після загибелі Івана Сулими дружина Параска, прохала короля за великі гроші віддати їй тіло чоловіка, щоб поховати його у родовому храмі. Але навіть цього не удостоївся від своїх убивць славний вояка.

Після смерті дружини Івана Сулими село перейшло у володіння їхнім дітям. Для сулимівського роду місцевий Покровський храм став сімейним у повному розумінні цього слова. Вони його утримували, прикрашали, виділяли кошти на реставрацію. У храмовому некрополі знайшли упокоєння кращі представники роду.

У храмі були поховані надзвичайно відомі, надзвичайно значні люди. Це переяславський полковник син Івана Сулими Федір Сулима, який похований, до речі, під порогом на межі храму і дзвіниці, тому що дзвіниця була добудована в 1905 році вже Войцеховичем. Такою була воля - поховати під порогом у грубому волосяному одязі зі списом і шаблею, «щоб кожен, хто заходить до храму попирав мій прах ногами». Дивне бажання було виконано.

А в склепі фамільному були похоронені його внук Іван Сулима, який був учасником Полтавської битви, Яким Семенович Сулима – генеральний суддя Малоросії, таємний радник імператора, який був генерал-майором царської армії, переяславський полковник Семен Іванович Сулима, надвірний радник Семен Семенович Сулима, секунд-майор Євстафій Семенович Сулима, військовий товариш Федір Олексійович Сулима, титулярний радник Данило Олексійович Сулима, осавул Війська Донського Олександр Андрійович Войцехович.

З I84I року згідно заповіту Якима Сулими, нащадка І. М. Сулими, маєток було передано Івану Андрійовичу Войцеховичу – чоловіку рідної сестри Якима Якимовича. В історії Сулимівки пам'ять про себе Яким Якимович залишив тим, що зберіг пам'ятку архітектури – Покровську церкву. У 1825 році вона настільки почала руйнуватися, що полтавське єпархіальне керівництво заборонило в ній богослужіння і готувало її ліквідацію.

У 30-их роках ХХ століття церква була закрита більшовиками, священник - репресований. За словами очевидців, ікони спалювали в багаттях, більші розбирали додому для господарських нужд і навіть використовували як загородки в хлівах активістів. Нищилось, розтягувалось, розграбовувалось все. Тоді ж були скинуті дзвони, кожний із яких мав неповторний звук, залишився один дзвін- Постовий. Тоді вперше пограбовано захоронення у родинному склепі, що знаходяться під церквою.

Свідомі люди, що могли, врятували з того пекла та приховували по домівках. А на початку 40-х років з дозволу німецької адміністрації та зусиллями людей церква була відкрита, хоча того багатства в неї вже не було.

Боротьба з релігією М. С. Хрущова призвела до чергового закриття церкви в 1960 році. Закриття церкви було адміністративною акцією. Ніяких документів не складали, ніякого перепису не робили. Але не палили ікон та церковне майно, нічого не ламали. Ікони та інші речі, які приносили раніше люди, дозволяли забрати. Все, що залишилось, було перенесено в дерев’яну комору, розташовану через дорогу від церкви.

На початку 70-х років споруда світила голими дошками даху і бань, а ремонтувати її ніхто не збирався. З 1975 року громадськість Сулимівки звертається з проханням реставрації приміщення Покровської церкви. З 1976 по 1980 роки тут проводяться реставраційні роботи. Освячення церкви і введення її у дію відбулося 14 жовтня 1991 року на свято Покрови Пресвятої Богородиці.

Храм є не лише зразком ранньої української архітектури, а й узагалі найстарішою (зі збережених) спорудою Київської області (не враховуючи Києва). На території Бориспільського району Сулимівська церква – єдина пам'ятка архітектури початку XVII століття, яка збереглася до наших днів.

Церква мала виконувати водночас роль фортеці й родової усипальні Сулим. Покровська церква у Сулимівці відповідає головним канонам так званого козацького бароко - мурований храм є тридільним однобанним, з оштукатуреними стінами.

Зовні церкву прикрашено темно-зеленими куполами та увінчано ще тими, автентичними, козацькими хрестами, всередині розпису немає. Церква відзначається суворістю форми, притаманною оборонному будівництву XVII століття. Про це свідчать масивні стіни, високо розташовані вікна та відсутність декоративних прикрас на фасадах. Стіни церкви прикрашалися іконами, які у випадку нападу забирали та вивозили до схову.

У 1838 році тесове покриття куполу замінено на залізне. Ймовірно, форма куполу була змінена. У 1900 році вигляд церкви був спотворений прибудованою дзвіницею із переходом.

Довгий час на дзвіниці церкви залишався один дзвін. За словами знаючих людей - це Постовий (вага 6 пудів- 96 кг). У 2004 році, за ініціативою настоятеля Свято-Покровського храму протоірея Олександра Петренка було виготовлено та встановлено комплект із п’яти нових церковних дзвонів (вагою від 8 кг - найменший, 120 кг - найбільший).

Непоказна зовні, церква мала колись чудово прикрашений інтер’єр. Від розкішного різьбленого іконостаса і дивовижного ажуру царських воріт (це можна розгледіти на родинній іконі «Покрова Богородиці») залишилося дуже мало. Згадується восьмикінечний срібний хрест. Була в церкві відома плащаниця, мальована олійними фарбами на шовковій тканині із зображенням головних біблійних сцен, але вона безслідно зникла. Основна храмова ікона «Покрова Богородиці» - своєрідний ктиторський портрет, властивий для тогочасної доби, має величезне історичне, культове та родове значення.

У храмі також були портрети Івана Федоровича Сулими, генерального хорунжого, Семена Івановича Сулими та його дружини Параски. Ці портрети вважаються шедеврами українського живопису заключного періоду «козацького бароко».

У родовому маєтку Семена Сулими було виконано чимало живописних творів, які дозволяють уявити Сулимівку неабияким художнім осередком. Оригінал ікони «Покрова Богородиці» та портрети зберігаються в галереї Сулимів Національного художнього музею у Києві, а в церкві села Сулимівка - копія родинної ікони.1359384816

Серед сулимівських ікон є такі, що за своєю художньою цінністю можуть конкурувати з творами Рубенса, бо творці цих шедеврів - західні художники. Саме такою вважають фахівці ікону «Соглядатаї землі Ханаанської» на сюжет Старого Завіту. Одна із сулимівських ікон – «Зустріч Марії та Єлизавети» - зберігається у Львівському національному музеї.

Сьогодні інтер’єр церкви прикрашають ікони XVIII-XX століть.
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА


  1. Бятець М. Історія Сулимівки.- Бориспіль, 2014. – 256 с.

  2. Зиль А.С. Історія Бориспільщини. – Бориспіль, 2002. - 260 с.

  3. Шамраєва А.М., Юрченко С.Б. Покровська церква в Сулимівці на Київщині. – К.: Українознавство, 1996 – с. 94-97


КИЄВО-МЕЖИГІРСЬКИЙ СПАСО-ПРЕОБРАЖЕНСЬКИЙ МОНАСТИР – ДУХОВНИЙ НАСТАВНИК

ЗАПОРІЗЬКИХ КОЗАКІВ

Редькіна Ірина, вихованка гуртка

«Історія рідного краю» Вишгородського

районного центру художньої творчості

дітей, юнацтва та молоді «Дивосвіт»

Серед пам’яток історико-культурної спадщини України і Вишгородського району особливе місце займає осередок української духовності і культури – Києво-Межигірський Спасо-Преображенський чоловічий монастир.

Межигір’я – овіяне легендами мальовниче місце біля Вишгорода. Саме тут, за 3 кілометри на північ від стародавнього міста, на правому березі Дніпра, знаходився величний Києво-Межигірський Спасо-Преображенський монастир. Слава Межигір’я почалась ще за князя Володимира Великого. За легендою, монастир засновано 988 року монахами, котрі прибули з Греції на Русь розповсюджувати християнство зі святим Михаїлом – першим Київським митрополитом. Влаштована ними дерев’яна церква містилась поблизу Вишгорода на горі, що звалася Спащиною. Перші документальні згадки про монастир відносяться до 1523 року. Особливу сторінку історії Межигірського монастиря складає XVII-XVIII сторіччя, коли монастир стає духовним наставником запорізьких козаків.

Дбаючи про церковні справи, Кіш Запорізької Січі у 1676 і 1683 роках уклав угоду з кліром Київського Межигірського Спасо-Преображенського монастиря про підпорядкування йому запорізької церкви Покрови, а також призначення монастирем у цю церкву священників і ченців щороку для богослужіння. Цей монастир обрано для духовного наставництва запорожців тому, що він мав давні зв’язки з козацтвом, твердо стояв на православних канонах віросповідання. Монастир підтримували гетьмани Петро Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Іван Сірко, Петро Калнишевський.

Середина ХVІІ століття – час процвітання монастиря, отримання величезних пожертвувань, земельних угідь. Серед благодійників: єпископ Луцький і Острозький Ісакій Борискевич, митрополит Київський Іов Борецький. Межигір’я прирівнювалось своїм багатством та могутністю до Києво-Печерської Лаври. Межигірський монастир мав право на автономію (ставропігію). Залежність тільки від монастиря давало можливість Запорозькій Січі зробити свою церкву незалежною від митрополії, а оскільки патріарх був далеко, то незалежною взагалі.

Січова козацька парафія належала до відання Межигірського монастиря, звідки архімандрит щороку відряджав у Запорізьку Січ для служби в церкві Покрови одного «соборного старця», як зверхника церковних служителів, двох ієромонахів (підначального і третяка), двох ієродияконів (уставника і диякона), одного простого ченця, який виготовляв воскові свічки на продаж козакам. Обов’язки прибулих з Межигірського монастиря були такі ж, як і у звичайній церкві.

Козаки, підкоряючись духовній владі церковнослужителів, одночасно ставили до них досить високі вимоги з фахового і морального боків. А основні вимоги до прибулих з Межигір’я у січову церкву Покрови та інші церковні заклади Запорожжя були такі: щоб проповіді читались не з папірця, лише українською мовою. Неодмінною умовою мають бути красномовність, гарний голос – особливо для дияконів, тверезість. У XVIII столітті сам архімандрит запорізьких церков зобов’язувався у недільні й святкові дні виголошувати козацькому товариству Нової Січі проповіді українською мовою. Ці вимоги ставились під час, так званої, переміни звичайної. Вона найчастіше відбувалася у вересні, коли прибували з Межигірського монастиря ченці й залишалися до осені наступного року. А взагалі духовенство залишалось на своїх посадах лише один рік, щоб духовна влада не вкорінювалась на Запоріжжі й не впливала на політичні події та діяльність старшини. Духовні особи не мали урядової влади, не наважувалися втручатися у «мирські справи» – за винятком заступництва при публічних покараннях за незначні провини.

Межигірський монастир ніколи не відрікався від свого духовного патронажу над козацького церквою. Це було пов’язано головним чином з тими статками, що давало запорізьке військо, старшина та окремі козаки на монастир. Щороку для монастиря збирали багату милостиню в усьому війську й кілька возів навантажували рибою, сіллю, хутрами і вином у пожертву для братії святої обителі, іноді посилали робочу худобу і навіть коней на подарунок. Від Богдана Хмельницького та наступних гетьманів Межигірський монастир отримав багато землі та селян. Козаки робили вклади церковними речами. Перший пай військової здобичі також йшов на церкву.

Монастир іноді руйнували пожежі, і тоді на допомогу приходили козаки. Козаки на свій кошт утримували в монастирі шпиталь і притулок для найстаріших козаків. Вони вважали обов’язком для себе двічі на рік: осіннього часу (вересень-жовтень) та вдруге перед великим постом на масляну, побувати у Спасі й зробити великі грошові внески та подарунки. Саме в Межигірському монастирі завершувалося «прощання козака зі світом». Сюди ж приїжджала усамітнитись і доживати свого віку козацька старшина, зокрема – фастівський полковник Семен Палій. На території монастиря 3 січня 1679 року поховано наказного гетьмана Євстафія Гоголя – предка відомого письменника Миколи Гоголя.

Зв’язок Межигір’я із Запоріжжям був перерваний у 1709 році. Це було пов’язано з тим, що у протистоянні Івана Мазепи і Петра І низове козацтво підтримало Мазепу, а Межигірський монастир – Петра І. 14 травня 1709 року російська армія приступом взяла Січ, уцілілі запорожці надовго пішли «по турках»: жили на території Османської імперії. Але після повернення козаків з вигнання 1734 року відразу ж відновилися зв’язки з Межигір’ям.

Тісні зв’язки Межигір’я і Запоріжжя стали причиною й того, що одночасно з падінням Січі, занепав і Межигірський монастир. 16 червня 1775 року за наказом Катерини ІІ російські війська остаточно зруйнували Січ, а вже 21 червня 1775 року за її розпорядженням Межигірський монастир передано у підпорядкування Київській єпархії та Синоду. Межигірські ченці мали великий моральний вплив на козаків: під час ліквідації Січі настоятель храму святої Покрови Володимир Сокольський запобіг кровопролиттю. Монастирю було заборонено надсилати священиків на колишні землі Коша. 10 квітня 1786 року за височайшим указом монастирські маєтки Межигір’я перейшли до казни, а штат монастиря призначено до переведення в Таврійську губернію.

У квітні 1787 року монастир повинна була відвідати Катерина II. Напередодні її візиту, 23 квітня, в обителі розпочалась пожежа. Можливо стався підпал, зроблений старими козаками, що перебували в монастирі. Свою версію пожежі в монастирі поетично виклав Тарас Шевченко у поемі «Невільник»:



...Як цариця по Києву з Нечосом ходила

І Межигірського Спаса вночі запалила,

І по Дніпру у золотій галері гуляла,

На пожар той поглядала, нишком усміхалась.

Царський уряд вирішив не відновлювати цю давню святиню після пожежі, а указом від 10 квітня 1798 року на цій території було відкрито Межигірську фаянсову фабрику. Майно, що зберігалося у різниці, посуд і дзвони у 1787 і 1789 роках передано князю Потьомкіну.

У 1797 році на прохання кошового отамана Чорноморського козацького війська майно Межигірського монастиря після смерті Г. Потьомкіна (1791 р.) передано для облаштування чернечої пустині на Кубані, куди переселили останніх українських козаків. Серед переданих речей були і реліквії історії українського козацтва, як наприклад, полковничий пернач та шабля Семена Палія. Доля цих реліквій дуже сумна: після революційних подій та громадянської війни 1917-1920-х років вони вивезені з України і опинилися у приватних колекціях США. Чи будуть вони повернуті в Україну – невідомо. Немає зараз в Україні ні Запорізької Січі, немає і Межигірського монастиря!

Києво-Межигірський Спасо-Преображенський монастир

(листівка, 1920 року)

Києво-Межигірський Спасо-Преображенський монастир пройшов складний шлях становлення і руйнації. Був козацьким монастирем у XVII-XVIII століттях, прославив Україну чудовими керамічними виробами у XIX столітті, остаточно зруйнований у 1935 році за радянської влади, яка на території монастиря побудувала урядові дачі.

Відбилися на долі монастиря і сьогоднішні зміни в нашій країні. Не дивлячись на створення незалежної держави України і повернення її до споконвічної великої історичної спадщини, від монастиря залишалась лише його свята територія, перетворена на особисту власність.

Минула святиня не може не хвилювати наших сучасників. Необхідно донести історичну правду про долю української святині і спрямувати всі зусилля музейних працівників, науковців, меценатів, молоді, всіх небайдужих людей на створення постійно діючої експозиції з історії Межигір’я.

Олександр Дробаха, вишгородський поет, висловив у поетичних рядках ставлення справжніх представників сучасного українського суспільства до проблеми Межигірського монастиря:

Рідні гори, вертаюсь до вас!

Стежкою до Дзвонкової.

Оберігає тут Спас

Крихту землі Січової.

Бачу обриси отчих святинь.

Встаньте! Сонцем гряньте собори!

Душе, злинь вище бань-верховин,

До глибин Українського моря.
Епіграфом до вірша стали рядки Т. Г. Шевченка «Святине втрачена явися!... Невисокі, а все-таки Гори!»…

ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ КОЗАЦЬКОГО ОДЯГУ

НА ОБУХІВЩИНІ

Чураченко Олександра, вихованка

Обухівського міського центру творчості

дітей, юнацтва та молоді «Романтик»

Сучасний стан нашого суспільства характеризується зростанням патріотизму, етнічної самосвідомості українського народу, посиленням його інтересу до вітчизняної історії та культури, до усвідомлення необхідності збереження традиційного народного мистецтва як основи духовності, втрата якої загрожує існуванню самого народу.

Якщо попередні історичні періоди пов'язані з закладенням основ етнічного костюма українців, то в добу Гетьманщини формується костюм національний, тобто такий, що виступав символом спочатку козацтва, а потім і всього українства.

За свідченнями сучасників, одяг запорожців не був одноманітним. Повсякденний, похідний одяг вирізнявся простотою, що проявилось у самій його назві – підлий одяг. На протилежність йому парадне вбрання було дуже розкішним і ошатним, причому нерідко воно складалося з трофеїв, добутих під час походів. У дорожніх нотатках німецького посла Еріха Лясоти (XVI ст.), який відвідав Запоріжжя, знаходимо згадку про такі елементи одягу запорожців, як татарський кобеняк і мантій. Посол відгукується про козаків як про людей дуже щедрих, котрі зробили йому багаті подарунки: кунячу шубу і чорну лисячу шапку.

Дані про костюм козаків XVII століття є й у відомій праці Г. Левассер де Боплана. Він перелічує, зокрема, сорочки, шаровари, шапки й каптани з товстого сукна, що складали повсякденний козацький одяг. Польські письменники XVIII століття зазначали, що запорізькі козаки носили широкі шаровари з золотим галуном замість опушки, суконні з відкидним рукавом напівкунтуші, білі шовкові жупани, шовкові з золотими китицями пояси й високі шапки зі смушковими окільниками сірого кольору і червоним шовковим вершком, який закінчувався китицею.

За описами інших очевидців, одяг запорожців складався з жупана, зробленого із сукна різних кольорів, шовкового каптана також різних кольорів, яскравої черкески (подібна до жупана), шароварів, шовкового кушака, шапки-кабардинки з видри та кошлатої вовняної бурки-вільчури. На ноги взувалися сап'янові чоботи.

Парадний одяг запорізьких козаків виготовлявся з шовку та польського й англійського сукна – кармазину та оксамиту. Шовкова штофна тканина з візерунками називалася у запорожців шальовою, одяг із польського та англійського сукна називався састами, а вбрання з червоного східного сукна – кармазинним.

Трохи пізніші свідки писали про запорожців: «Жупани у них були сині і робились із доброго сукна, яке ніколи не линяло; вилоги на рукавах «заковраші» – іншого кольору: червоні або зелені, пояс червоний, а шаровари сині китайчаті на очкурі. Жупан застібався до самого верху на густо розташовані гаплики; комір був тоненький, у два пальці, а на комірі два крючки і дві бабки. Пояс теж міг бути різних кольорів (зелений, синій), але перевагу віддавали червоному. Цей жупан називали «каптантом». Рукава були вузенькими і на кінцях застібалися крючками при самій руці». Каптан шився з зеленого шовку, робився в подолі «рясним», клини вшивались до пройми між спинкою і передом, відлоги приставлялись із оксамитової матерії, по боках обов'язково були кишені (гаманки).

Крім того, документи, що збереглися, згадують серед запорізького одягу ще й широкі суконні киреї та короткі юбки на зразок турецьких курток. На старовинних малюнках козаки зображені також у коротких куртках зі шкіри – шкірянках.

На прапорі, який зберігається в Ермітажі у Санкт-Петербурзі, запорожці зображені без верхніх жупанів, у шовкових поясах, різних видів шапках – низьких придавлених та високих гострокутих, із баранячим окільником і суконним або шовковим вершком, у широких шароварах і в довгих хустках, що звисають із талії уздовж шароварів.

Найпоширенішими серед запорожців були турецькі й перські пояси, які привозили вірменські купці. Щодо шкіряних поясів запорожців, то їхня довжина дозволяла лише обгорнути стан. Зовнішнє оздоблення з різноманітних металевих накладок нагадувало черкеські пояси.

Як бачимо, запорізький костюм не був вільний від багатьох іноземних запозичень, проте мав тривку етнічну основу, що й зробило його одним із найяскравіших виявів національної самобутності.

Вишивка – це наша історія, викладена через три знакові пласти – Трипілля, Київську Русь, Козацьку добу. Значними центрами українського іконопису та гаптування були жіночі монастирі, які діяли на території Гетьманщини та Слобожанщини. Найпочесніше місце у формуванні мистецьких смаків посідає Києво-Флорівський та Києво-Йорданські монастирі, які визначають напрям у розвитку нових форм мистецтва, що владно рухались шляхом утвердження стилю бароко.

Протягом усього ХVІІІ століття Обухів з навколишніми селами належав Києво-Софієвському кафедральному монастиреві. У цей час козацька старшина дбала про утвердження своєї шляхетності, прагнула пишно і багато прикрасити свій побут та одяг, будувала церкви, засновувала монастирі, якими опікувалася і щедро обдаровувала.

Далеко за межами України славиться мистецтво вишивки Обухівщини. Найпоширенішими орнаментами наших наддніпрянців були рослинні або геометричні. Улюбленими символами – «Дерево життя», грона винограду, гілочки з ягодами, квітами.

Жителі, у тому числі і козаки Обухівщини, взагалі дуже дбали про те, щоб їхній одяг був не тільки зручним, а й красивим. В ансамблі народного вбрання Обухівщини головна роль відводилась сорочці. За своїм призначенням вона поділялась за соціальними та віковими чинниками. Важливе значення для козаків мали рушники-обереги, а особливо, весільні.

Іще одна дуже важлива деталь: вибраний узор мав бути двобічним. Це символізувало гармонію між зовнішнім і внутрішнім світом. Якщо ж лицьова сторона виробу гарна, а зі споду перетянуто нитки і стирчать вузли, то вважали, що й життя буде про людське око.

Поряд з технікою косою гладдю, яка виникла раніше, з’являються роботи вишиті хрестиком. Зокрема сорочки також виконувалися одним з найдавніших способів шитви – лиштвою. Крім неї застосовувалась техніка вирізування та мережки. На Обухівщині поширене набірування, яким часто прикрашали чоловічі сорочки.

Ми повинні усвідомити, що український народ, у першу чергу завдяки його культурі, належить до найбільш розвинутих народів світу. Лише вона, народна культура, врятує нашу націю від обезкровлення і суттєво вплине на виховання підростаючого покоління.

1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка