Департамент освіти і науки Київської облдержадміністрації Комунальний заклад Київської обласної ради «Центр творчості дітей та юнацтва Київщини»



Сторінка3/9
Дата конвертації16.04.2016
Розмір1.54 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

РЕЄСТР 1649 РОКУ НА ТЕРИТОРІЇ СКВИРЩИНИ




Матківська Вікторія, вихованка гуртка

«Основи науково-дослідницької діяльності.

Історія України» Сквирського районного

центру дитячої та юнацької творчості

Важливою віхою у багатовіковій історії України є козацтво, яке як соціальний стан у ХVII столітті відіграло провідну роль у всіх сферах історичного буття, виступаючи провідною силою у здійсненні національно-державних прагнень українського народу.

Використовуючи історичну літературу, матеріали Української історичної бібліотеки, архіви краєзнавчих музеїв міст Білої Церкви та Сквири, періодичні видання ми з’ясували кількість осіб за соціальним походженням та назви населених пунктів сьогоднішньої Київщини, що були внесені до Реєстру 1649 року та проаналізували, як пов’язане ім’я Богдана Хмельницького і його соратників зі Сквирщиною.

Об’єктом нашого дослідження став Білоцерківський полк та його сотні реєстрового козацтва періоду Гетьманщини 1649 року.

Протягом XV-XVI століть в українському суспільстві формується нова соціальна верства – козацтво, яке виникло як опозиція, як виклик існуючій системі, як нова еліта, що небезпідставно претендувала на роль політичного лідера і владу. «Козацька реформа» 1568-1572 рр. стала початком своєрідного імунітету козацтва у Польсько-Литовській державі.

Список козаків Війська Запорізького (реєстр 1649 року) складено у жовтні 1649 - березні 1650 років. Він був утворений згідно зі Зборівським договором від 8(18).08.1649 року та Універсалом польського короля Яна ІІ Казиміра. До даного Реєстру ввійшло 40 447 осіб, а передбачалося лише 40 тисяч. За Реєстром утворено 16 полків, які розташовувалися на території Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств.

Білоцерківський полк вписав чимало славних сторінок у історію становлення і створення козацько-гетьманської держави. Він брав участь у всіх етапах воєнних дій у період Національно-визвольної війни. У 1649 році Білоцерківський полк поділявся на 23 сотні. За кількісним складом сотні були неоднакові. Найбільшими були Білоцерківська полкова сотня (1044 осіб), Чорно-Кам’янецька (688 осіб), Германівська (100 осіб), Кам’янобрідська (30 осіб), Фастівська (100 осіб), Ольховецька (100 осіб), Антонівська (70 осіб), Боярська (70 осіб), Торчицька (100 осіб), П’ятигірська (122 осіб), Сквирська (30 осіб), Дідовщинська (50 осіб), Бишівська (69 осіб), Водотийська (22 особи), Вільська (19 осіб), Брусилівська (19 осіб), Рожівська (50 осіб), Войташівська (39 осіб), Коростишівська (90 осіб). До складу полку записано більше 10 народностей: поляки, євреї, білоруси, турки, татари, українці. А також різні соціальні стани: козаки, міщани та шляхтичі.

У результаті пошукової роботи нами виявлено, що до Білоцерківського полку входили сотні розташовані на території сучасного Сквирського району. Зокрема, Антонівська сотня була представлена 11 шляхтичами: Балвер Гнат, Березовський Влас, ВеличенкоТиміш, Тишко, Войтенко Василь, Коробка Іван, Москаленко Степашко, НосаченкоМисько, ПетрашевськийСеско, Силка Василь, Шкарлупа Гаврило, а решта – 59 козаки. Сквирська сотня нараховувала лише 5 шляхтичів: Бармацький Василь, Войтченко Андрій, Гамановський Іван, Дивинський Грецько, Дубина Ілляш, а 25 осіб становили козаки.

У різні часи полковниками Білоцерківського полку були: М. Гомілка (1649-51), С. Москаленко (1651-54), С. Половець (1653-54; 1656-58), Д. Гиря (1654, 1655, 1660), І. Кравченко (1658-1660, 1661-1663) та інші.

Білоцерківський полк у той час межував на півночі з Київським, на півдні – з Корсунським, на сході – з Канівським і на заході – з Брацлавським та Уманським полками. Крайніми містами його території були Ружин, Сквира, Антонів, Торчиця, Коростишів, Івниця, Карабчиїв, Боярка, Чорний Камінь, Рожів, Синявка, Ковшовата, Ольшана.

У 1657 р. (після смерті Б. Хмельницького) Білоцерківський полк був втягнутий у вир військово-політичної боротьби, що точилася між різними козацько-старшинськими угрупуваннями. Багато хвилюючих сторінок славного козацького минулого середини ХVІІ століття пов’язано зі Сквирщиною, особливо з північними її землями.

Недарма люди говорять, що на околиці села Пищики, Сквирського району є козацька могила. Звичайно, могила не збереглася до наших днів, плин часу стер її з лиця землі, але залишилися спогади, що передаються з вуста в уста, від покоління до покоління …

Із спогадів Куріленка Адама Івановича: «1647 рік. Ярема Палій доходив до Сквирщини, гонив татар на Білу Церкву. Татари грабували все, що могли. У Пищиках і Безуглих (так тоді називали Безугляки) жителі і козаки вчинили опір. Найдина земля, де на той час проживали пищиківці, вся була спалена і сплюндрована татарами, бо місцеве населення переховувало у клунях і на горищах своїх домівок козаків. Від села у Найді залишилася тільки церква і криниця. Жителі, які залишилися живими, перебралися до річки Кам'янки, де знайшли прихисток у родичів із Безуглих.

Татари перепочили у Найдиних ярах, забрали все, що змогли, і рушили до Білої Церкви через Безуглі. Але й тут на них чекав опір повстанців і козаків. Жорстокою була битва, та сили були нерівні. Татари вщент спалили село, жителі змушені були тікати у ліс. На третій день після жорстокого бою із Білої Церкви надійшли козаки, які погнали татар на Тетіїв, Умань...

1649 рік. 13 травня був спекотний день. У Білій Церкві, у селі Безуглі та інших селах козаки зчинили бунт проти польської шляхти, що відступала від війська Богдана Хмельницького. Мости через річку Кам’янку були спалені. Жорстокий бій відбувся на полі села Безуглі. Козаки вчинили опір, але не по силі. Вчасно прибув із п’ятитисячним військом полковник Кривоніс. Шляхта змушена була відступити, забравши на вози своїх загиблих, яких було близько сотні. Козаків, полеглих у бою, поховали у могилі біля перехрестя доріг.

1650 рік. У літню днину проїжджав із сотнею козаків Іван Богун із Вінниці до Білої Церкви на раду до Б.Хмельницького. По дорозі зустрівся із Кривоносом на ставках, у лісі, біля села Безуглі».

Вислів «Козацькому роду нема переводу» підтверджує родина Миколайчуків, яка проживає в с. Великі Єрчики. Наймолодша представниця роду, Марина Миколайчук (1992 р.н.), вдивляючись у світлину далекого 1912 року, яка була зроблена сквирським фотографом В. Д. Гульком, розповідає: «Наш рід козацький. Бере початок з далекого ХVІІ століття. Саме тоді мій пращур входив до Білоцерківського полку. З світлини на мене дивиться представниця козацького роду моя прабабуся, Миколайчук Марина Гордіївна та її чоловік Марко Софронович. Вони виховали 8 дітей, один з яких – усиновлений Артем. Із п’яти синів прабабусі троє продовжили військові традиції.

У нашій родині до сьогоднішнього дня зберігається святиня козацької доби – ікона Божої матері. Цією іконою, за розповідями моїх рідних, проводжали моїх пращурів у далекі військові походи» .

Пам'ять людська вічна. В її потаємних закутках зберігається все – від найдавнішого часу до наших днів.
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА


  1. Бойко О.Д. Історія України: - К.: Академвидав, 2006. – С. 128-129, 145-163

  2. Дорошенко Д.І. Історія України в 2-х томах. Том 1. – К.: Глобус, 1991. – С.131-144

  3. Кривошея В. Генеалогія українського козацтва. К.: Стилос, 2002. с.105

  4. Семида Т.М. Участь Білоцерківського полку у військових діях середини XVII – початку XVIII ст. // Юр’ївський літопис. – 2006. - № 5. – С.5-16

ІВАН ВИГОВСЬКИЙ І ОБУХІВЩИНА

Куриленко Роман, учень ДНЗ «Професійний

ліцей міста Українки» Обухівського району

Багатий Обухівський край на славетні події. Але основне багатство його – в людях, які жили, живуть і творять, прагнучи, своєю працею та натхненням, увічнити пам’ять про землю Обухівську.

Одним з таких був Гетьман України Іван Остафiйович (Остапович) Виговський. Його ім’я пов’язане з нашим краєм. У царській «жаловалной грамоте», датованій 12 липня 1654 року, стверджується, що генеральному писарю Війська Запорозького Виговському надаються «маятности, оприч козаков» у містечках Трипіллі й Стайках «со всякими доходы и со усема угодьи, к тому ко всему належачими». У 1656 році царським пожалуванням здобув генеральний писар Іван Виговський – Копачів, маєтність, яку нащадки Виговського тримали аж до початку нинішнього століття.h:\київщина козацька_експедиція\германівка\іван виговський.png

На початку Української революції у битві під Жовтими Водами (6 травня 1648 року) Виговський, який воював на боці поляків, потрапив до татарського полону. Літописець пише, що в якогось татарина Хмельницький Виговського «за єдну виминял шкапу». Тоді Богдан і взяв його своїм генеральним писарем. Цю посаду Іван Остапович обіймав 9 років, аж до смерті гетьмана.

Після смерті Богдана (6 серпня 1657 року) гетьманство перейшло до його сина Юрія, але будучи малолітнім, той поклав булаву, тож 25 серпня 1657 року козаки наставили Юрієвим опікуном Івана Виговського і затвердили гетьманом. Виговський продовжив політику Б. Хмельницького: основне прагнення його було забезпечити Україні повну самостійність.

Після Богдана московський цар весь час намагався обмежити автономію України. Виговський поспішив з укладанням угоди з Польщею, щоб мати вільну руку супроти Московщини. 16 вересня 1658 року під Гадячем укладено з Польщею договір. У державотворчих зусиллях Виговський спирався на старшину, шляхту, ігноруючи козацькі низи. Почалися міжусобиці.

Укладання Гадяцького договору було гаслом до початку відвертої війни між Україною і Москвою. Цар Олексій видав грамоту до українського народу, в якій оповіщав гетьмана Виговського зрадником і закликав народ не слухати його. Своїми універсалами гетьман закликав вигнати воєвод і гарнізони з України: «Наміри підступної Москви видно в усьому: вона готує нам ярмо – насамперед домашньою, громадянською війною, тобто нашою власною зброєю, без ніякої нашої вини».

Але проти Виговського виступила опозиція, підтримувана московськими воєводами. Почалося народне повстання. Не покладаючи рук, Москва працювала, щоб знищити діло гетьмана Виговського. До Трубецького (московський воєвода, який очолював війська Московського царства в Україні) пристали козацькі полковники Цицюра, Золотаренко, Сомко. Одночасно запорозький кошовий Іван Сірко підняв повстання на півдні, проголошуючи гетьманом Юрія Хмельницького. Виговський опинився у тяжкому становищі. Його вороги дуже зручно агітували, що нібито він «запродав Україну ляхам» і хоче запровадити колишні польсько-шляхетські порядки. Народна маса не могла оцінити користей Гадяцької унії, а сама думка про повернення під верховенство польського короля була для неї страшною і нестерпною. Сірко і Хмельниченко підступили до Чигирина. Виговський залишив столицю, вирішивши заапелювати до козацької ради. Раду було скликано 11 вересня 1659 року в містечку Германівка. На неї прибули два ворожі табори – Виговського і Сірка з Хмельницьким.

Ось саме про цю подію і йдеться у творчій роботі, присвяченій висвітленню тих драматичних подій, що відбулися на Чорній Раді.

Раду в Германівці Виговський мусив залишити втечею до Білої Церкви. Там зібралася нова рада, де він склав гетьманську булаву. Історик М. Костомаров пише: «Так сумно скінчилось гетьманство Виговського, а з ним скінчилося й Велике Князівство Руське. Українці показали, що вони не в стані зрозуміти й оцінити цей продукт голів, які стояли вище від рівня цілого народу».h:\київщина козацька_експедиція\германівка\пам\'ятник_гетьману_івану_виговському.jpg

Гадяцький тракт залишився для нащадків великим пам’ятником козаччини. Тоді він не був оцінений, але згодом козаки раз у раз поверталися до цієї угоди, як до певного політичного ідеалу: вона зробилася на значний час українською національною програмою. А її ініціатор – гетьман Іван Остапович Виговський – крізь століття охаєння, постає мудрим державцем, патріотом, який ніколи не споганив свого імені коштом свободи свого народу.

Рада в Германівці перетворилася у шалену міжусобну биятику. Вона піддала полум’я у пожежу тридцятилітньої громадянської війни, що увійшла в історію під назвою Велика Руїна.

У 1995 році, уперше в українській історії, у селі Германівка на Обухівщині було відкрито пам’ятник цьому видатному політичному і військовому діячеві, державотворцю.


ЩЕ ЯК БУЛИ МИ КОЗАКАМИ…

Лазарчук Анастасія, вихованка гуртка

«Спортивний туризм» Броварського районного

центру патріотичного виховання учнівської молоді

Основою духовного життя людини, її прагнення до волі і процвітання України є патріотизм. Він становить складову частину національного світогляду і поведінки людини у її ставленні до рідного народу, до інших націй і народностей. Патріотизм має ґрунтуватися на історико-культурних традиціях народу, знанні героїчного минулого воїнів Київської Русі, Українського козацтва, Січових стрільців, борців з німецьким фашизмом.

Ми підтримуємо думку, що патріотизм непідвладний часу. Це почуття робить нас добрими, гуманними, справедливими людьми, які понад усе цінують рідну землю й мову, знають і поважають символи своєї держави, шанують історію і дбають про майбутнє. У сучасних умовах виховання особистості постає питання про те, чи здатне молоде покоління на високе почуття патріотизму? Ми, вихованці Броварського районного центру патріотичного виховання учнівської молоді, впевнені, що сьогоднішні учні здатні на патріотичні почуття. Ми хочемо миру і спокою в державі, бо саме це є запорукою її процвітання.

Сучасне покоління є гідним нащадком козаків, яке не потребує додаткового стимулювання, щоб стати на захист гідності та цілісності своєї держави. Прикладом є Герої Небесної Сотні, українські військові, добровольці, волонтери. В українського народу є надія на краще, допоки не переведуться такі герої – нащадки козаків Запорозької Січі.

Нескінчені глибини народної пам'яті. Ламаючи міцний щит зневіри та забуття, чимраз дужче починає бити джерело нашої самосвідомості. Припадаючи до нього, ми переконуємося, що немає, не було і не буде на землі більшого діяння, аніж боронити Батьківщину. І постають тоді перед нашим зором діди і прадіди, імена яких золотими літерами вписано на скрижалях історії.

Виявляється, вони так схожі на нас, сьогоднішніх людей XXI століття! Так само палко любили вони свій край, орали землю, зводили житла, ростили дітей. Палко кохали і палко ненавиділи… Іноді марно витрачали час, визначений їм життям… Та коли у двері їхнього дому грізно стукала небезпека, – брали до рук зброю і йшли на кривавий «герць».

На Броварщині немає жодного населеного пункту, який би не згадувався без козаччини та козакiв – як в iсторичних джерелах, так i в народних легендах та переказах. Козаки фiгурували серед населення Руднi, Плоского, Калити, Бобрика, Бервиць та iнших сiл. Бровари ж, Заворичi та Гоголiв були центрами однойменних сотень, котрi входили, вiдповiдно, до Київського, Остерського та Переяславського полкiв.

Козацтво, як суспiльне явище, вiдiграло значну роль в iсторiї України та Європи. Iснує немало версiй щодо походження козацької спiльноти і самого слова «козак». Як на нас, то найбiльше вiдповiдає дiйсностi думка видатного українського вченого-iсторика Михайла Грушевського, котрий стверджував, що «козак» – тюркське слово, вiдоме вже у 1303 роцi серед половцiв у значеннi «сторож», «воїн». Центром формування козацтва було Середнє Поднiпров'я, його передстепова смуга нижче Києва, де жило «порубiжне», «прикордонне» населення – козаки. Першi вiдомостi в документальних джерелах про козакiв стосуються 1470 року, а про козакiв Київщини – до 1492, 1493 i 1499 рокiв.

Французький iнженер Гiйом ле Вассер де Боплан 1650 року писав, що «крiм одягу, не можна помiтити в козакiв нiчого грубого. Єднаючи з хитрим і гострим розумом щедрiсть i безкориснiсть, козаки страшенно люблять свободу, смерть вважають кращою за рабство, i для оборони незалежностi часто повстають проти своїх гнобителiв – полякiв: на Українi не минає семи або восьми лiт без повстання. А в тiм… вони будовою тiла мiцнi, легко переносять холод i голод, спеку і спрагу, на вiйнi невтомнi, вiдважнi, хоробрi або, лiпше сказати, зухвалi i мало дорожать своїм життям. Мiтко стрiляють з пiстолiв, звичайної своєї зброї. Козаки найбiльше виявляють хоробростi i моторностi у таборi, огородженому возами, або при оборонi фортець».

Разом iз тим, вiн вiдзначає, що козаки багато п'ють різних напоїв, одначе, пiд час походiв, зовсiм не пиячать. Якщо, наприклад, пiд час плавання на човнi знаходять п'яного козака, то його отаман наказує кинути за борт.

У Броварах та Заворичах сотні, як військові і територіальні одиниці, існували недовго. Броварська сотня (перший сотник Федір Ведмідь) згадується у складі Київського полку в 1649-1654 роках, Заворицька існувала, мабуть, у 1649-1654 роках. Можливо, пізніше її було перенесено до Бобровиці. Сотенними містами називають також Гоголів (із 1667 року), Семиполки (згадуються у 1654 році) та Рожівка (у 1654 році). Цікаво, що вже в 60-х роках XVII сторіччя Бровари не згадуються у переліку міських населених пунктів – сотенних козацьких містечок. На підставі переписних книг 1666 року дослідник В. Романовський зробив припущення, що на Лівобережній Україні у другій половині XVII сторіччя нараховувалось 36 міських населених пунктів, зокрема: Баришівка, Бобровиця, Бориспіль, Вороньки, Гоголів, Кобижча, Козелець. Бровари в цьому переліку відсутні.

Але й за такий короткий строк існування своїх сотень, козаки нашого краю уславили себе винятковою мужністю та хоробрістю. Так, заворицькі воїни брали участь у повстанні Северина Наливайка проти польських загарбників у 1594-1596 роках, а козаки Броварської сотні – в останньому для себе бою 21 липня 1649 року у складі військ київського полковника Станіслава-Михайла Кричевського під Лоєвим (Білорусь). Того дня козацькі полки, які направив гетьман Богдан Хмельницький на захист від поляків північно-західних українських земель, були розбиті польсько-литовським військом під командуванням Яна Радзивіла, де Броварська сотня і загинула.

Требухівські козаки (Бориспільська сотня Переяславського полку) брали активну участь у Гайдамацькому русі проти польської шляхти на Правобережній Україні в 30-40 роках XVIII століття. Про це свідчать матеріали допитів польської військової комісії учасникiв повстання 1747 року. Серед них згадується й ім'я козака з Требухова В. Никоненка.

Скажемо декідька слів і про те, що ж являла собою козацька сотня. Так ось, сотні займали одну з ланок у структурі військового та адміністративно-територіального управління в Україні. Вони були створені у середині XVII сторіччя (гетьман Богдан Хмельницький розділив Україну на 15 полків, які в свою чергу ділилися на сотні). Кількість сотень у кожному полку була різною. Так, у київському полку, до якого входила Броварська сотня – їх було 17, у Прилуцькому – 19, Ніжинському – 9 тощо. До кожної сотні входило кілька містечок і багато сіл. Межі сотень часто змінювалися.

Управління сотнями здійснювалося сотниками, сотенною старшиною (писар, хорунжий, осавул) та канцелярією. Їх влада поширювалася на козаків, які жили на території сотні. Помічниками сотника були отамани – городовий, сотенний та курінний. На сотника покладалися функції виконавчої влади на місцях. До його обов'язків входило обнародування і негайне виконання усіх указів, одержаних із полкової канцелярії, проведення ревізій населення, описів майна, відправка робітників на будівництво фортець, здійснення протиепідемічних заходів та інше. Обирали сотника переважно із місцевих старшин чи знатних козаків, іноді з міщан.

Збереглися списки, за якими ми можемо стверджувати, що до складу козацьких сотень Броварщини входили не лише українці з різних регіонів країни, а й представники інших національностей: білоруси, поляки, литовці, латиші, вихідці з тюркських країв.

У середині XVII століття у Заворичах згадуються прізвища Булава, Вітковський, Потоцький, Отрубей, Коврига, Басанець, Нагибенко, Пересей, Коматценко, Шкуренко, Хотченко, Стежечка, Котаненко, Пісковець, Єрченко, Колісниченко, Третяк, Підгрушний та інші.

Понад 140 прізвищ козаків знаходимо в книзі Гоголівської церкви Різдва Богородиці (1847-1861 роки). Серед них – Чупринка, Салтан, Осьмачка, Жовтуха, Жмінька, Подхілей, Хан, Тимко, Борисполець, Луста, Хавро, Соболь, Болобан, Лінник, Талаш, Южда, Мойсак, Рудешко, Пінчук, Чорноостровець та інші.

Прізвище Топіха із села Плоского теж значиться серед козаків Гоголівської сотні (ІІ половина XVIIІ століття) у реєстрі старшини часів гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, яка брала участь у поході козаків на Москву 1612 року.

До складу Гоголівської сотні, крім Плоского та Гоголева, входило ще 10 сіл: Бобрик, Богданівка, Вигурівщина, Димерка, Красилівка, Пухівка, Рожівка, Рудня, Троєщина і Світильня.

Розповідаючи про життя козаків-українців і наших земляків, ми не можемо обійти і таку сторону, як геральдика. Геральдичні символи, себто, герби, були видозміненими родовими тотемами (знаками) племен, родів чи окремих сімей. Ці символічні зображення звірів, птахів, різних предметів розміщували на печатках чи прапорах, а після створення перших державних об'єднань вони нерідко ставали їхніми гербами. У Західній Європі середньовічні рицарі зображали свої герби на щитах.

Більшість міст і містечок України отримали свої перші герби іще за часів Речі Посполитої. У 1782 році ці поселення дістали підтвердження своїх стародавніх символів, як адміністративно-територіальні центри губерній та повітів .герб полку

На Чернігівщині, до якої входила і територія нашого краю, в часи Гетьманщини, розвинулась геральдика тих містечок, що були центрами козацьких сотень, а після скасування полково-сотенного устрою – перетворилися у звичайні міські поселення. Оскільки в XVII-XVIIІ століттях вони мали самоврядування, це і стало причиною виникнення власних геральдичних символів. У першу чергу, вони були атрибутами козацької сотенної влади. Зображення таких гербів збереглися на відбитках сотенних печаток. Відомо, чимало таких зображень населених пунктів сусідніх з Броварським районів – Баришівки (з 1675 року), Козельця (з 1656 року), Борисполя (з 1767 року) та багатьох інших. Зображення давнього герба містечка Гоголева відоме з печатки 1757 року.

На реконструйованому гербі – щит червоного кольору, в полі якого – золоті корона та серце, пробите двома стрілами навхрест – геральдичний символ вірності, відданості й звитяги гоголівських козаків. Після 1781 року цей герб не вживався. Наразі не відомо, як виглядали сотенні герби Заворичів та Броварів. Вірогідно, свої геральдичні символи мали цехи майстрів різних профілів у Гоголеві та Літках, але ми про них не маємо ніяких відомостей.

Імовірно, що і козацький сотенний прапор Гоголева теж мав зображення серця із стрілами (якщо це, звичайно, не родовий герб котрогось із гоголівських сотників чи ратушний символ).

Відомо, що українські козаки віддавали перевагу червоному кольору своїх корогв. Такими були, зокрема, знамена Чернігівського та Київського козацьких полків. Але, починаючи з XVIIІ століття, перевага віддається блакитному полотнищу, на якому зображувалися золоті хрести, зорі, зброя, постаті святих, тощо.

На лицьовому боці полкових і сотенних козацьких прапорів знаходилося зображення козака із самопалом у щиті кольору золота. Він був розміщений на блакитному фоні, з іншої сторони – полковий чи сотенний герб. Сотенні прапори поділялися на корогву (великий прапор) та значок (стяг меншого розміру). Відповідальними за їх збереження були сотенний хорунжий та значковий товариш.

Маючи документальні підтвердження того, що в козаків були прапори із зображенням святих Апостолів Петра і Павла на блакитному фоні, можемо пропустити, що і герб Броварської сотні мав у собі лики цих православних святих – адже козацька церква в Броварах була названа їхніми іменами.

У часи Визвольної війни українського народу проти польської шляхти 1648-1654 роках військові дії на території Броварщини не велися. У травні 1648 року через Броварщину лісами понад Трубежем, пройшло на захід військо князя Яреми Вишневецького – одного з найбільших польських магнатів, який володів землями сусідніх Прилуччини та Полтавщини. Після його відступу Броварська земля опинилася у тилу армії гетьмана Богдана Хмельницького, хоча наші давні предки-земляки воювали за волю по всій Україні.

Повстання 1648 року нагадувало всі попередні козацькі заворушення, коли козаки піднімалися на боротьбу за збереження своїх вольностей. Проте новий виступ був краще підготовлений і мав на меті утворення окремої держави. В українському літописі того часу сказано: «… Усе, що живого піднялось у козацтво, же заледве знайдеш у якому селі такого чоловіка, жеби не мав албо сам, албо син до війська йти. А інші, кілька їх було, всі пішли з двору».

Використовуючи піднесення мас, Богдан Хмельницький разом зі старшиною утворив козацьку державу. Але ні за Хмельницького, ні пізніше не було проголошено повної незалежності України. У переговорах з Польщею, а згодом із Московщиною, Україна дістала лише автономію.

Не збереглась і територіальна цілісність Української козацької держави. Наприклад, після Зборівської битви Богдан Хмельницький і канцлер Речі Посполитої Єжи Оссалінський 8 серпня 1649 року підписали угоду, за якою регламентувалися права українського козацтва. Дія цієї угоди поширювалася від Дніпра на правобережжі до Димера, Горностайполя, Коростишева у Вінниці та Брацлаві, а від Брацлава до Дністра. До реєстру приймалися козаки «з другое зась стороны Днепра в Остру, в Чернигове, в Нежине и всюдыц аж до границ Московской и Днепра». На вказаній території встановлювалася козацька адміністрація та судочинство, які опинилися в руках старшини.

Не було єдності і між самими козацькими зверхниками. Так, у 1654 році, після підписання Переяславської угоди про входження України під протекторат московського царя, чужоземний боярин Василій Кікін привів до присяги московському царю населення Броварів, Рожівки, Гоголева та Заворичів. Заворицька сотня, яку очолював Максим Гайворон, під час підписання угоди 1654 року стояла в Переяславі.

Господарство козацької держави в той час опиралося, головним чином, на хліборобство. Революція 1648 року знищила велику власність на землю і поділила її поміж малих господарів-козаків. Це оживило сільське виробництво. Загалом, економіка деінде набувала новітніх ознак, зростала сільська промисловість, особливо млинарство і гуральництво. У зв'язку з цим потрібно згадати, що в документальних джерелах за 1654 рік згадуються русанівський млин та сукновальня, а в Броварах упродовж XVII – XVIIІ сторіч – винокурні, де козаки варили не тільки просту горілку, а й готували наливки та напій, знаний як мед.

Українські козаки не мислили свого життя без ікон, без православної віри і церков. Ні на Січі, ні в походах не обходилися без молитов.

Згадки про козацьку церкву в Броварах сягають середини XVII віку. Вона була названа в ім'я святих Петра і Павла, про що свідчить напис на церковному дзвоні: «Року 1648 месяца октября сей дзвон до церкви Святых Петра и Павла подан от козаков Броварских…». У 1654 році про неї згадував у своїх нотатках син антиохійського патріарха Макарій ІІІ – диякон Павло Алеппський, котрий разом із батьком проїздив через Бровари: «Вечером мы прибыли в небольшой базар, называемый Буробары. В нем церковь во имя Петра и Павла и есть подворье, обитаемое монахами и принадлежащее Печерскому монастырю, как его угодье».

Той самий Павло Алеппський писав про Гоголів того часу: «… прибыли в большой базар с укреплением, замком и двумя рвами с проточной водой. Он называется Хохола (Гоголів). В нем две церкви: одна во имя Преображения, а другая – Рождества Богородицы. Есть также церковь для ляхов, еще недостроеная: наш владика Патриарх велел жителям освятить ее, дострочить и совершить в ней службу, назвав ее во имя святого Георгия».

Називаючи одну з церков на честь Різдва Богородиці (Пречистенською), козаки пошановували давні традиції. Для церковного будівництва знайшлися і достойні майстри – зодчі, теслярі, різьбярі, малярі, іконописці. Це були прадіди пізніших умільців – Кащенків, Бориспольців, Костяних.

1648 рік в Україні ознаменувався масовим збройним повстанням під проводом Богдана Хмельницького проти польського гніту. У ході цієї боротьби у Броварах створюється козацька сотня. I хоч духовенство Больницько-Троїцького монастиря, якому належали Бровари, заявляло, що козаків у Броварах ніколи на було, козаки натомість заперечували: вони мешкають тут із давніх-давен.

А ось такі факти наводить Дмитро Гамалій про рід Вишневецьких, якому у давнину належали Бровари. «Вишневетчиной назывались огромные владения княжеского рода, занимавшие почти две трети частей всей Полтавской територии до самого Днепра, центром были Лубны», – саме таку згадку про Вишневеччину можна знайти у праці «Прошлое Полтавской територии и ее заселение» Л.В. Падалки, яка видана в Полтаві 1914 року. А початок цим численним земельним володінням поклав черкаський і канівський староста, князь Михайло Вишневецький. Син же його – Михайло Михайлович – помер, коли його синові Iєремії (Яремі) виповнилось чотири роки. Саме цей неповнолітній Iєремія і став спадкоємцем величезних просторів Лубенщини.

На навчання і виховання Iєремія був відданий до Львівської ієзуїтської академії. У 1631 році він порвав з православ'ям, перейшов до католицизму, а ще через рік повернувся у свою резиденцію у Любни. Cаме Iєремію Вишневецькому й приписувалось заснування міста Бровари після татарських погромів 1628 року. Насправді ж засновником Броварів у 1593 році стала Києво-Печерська лавра, зокрема її Больницько- Троїцький монастир.

Козаки вбачали у Iєремії Вишневецькому найбільшого свого ворога. Коли ж у 1648 році польська влада направила до Хмельницького посольства мирні пропозиції, «Вишневецкий с яростью возопил, ударил о свою саблю: «Вот кто выгонит татар и казаков с Польши». И в самом деле, он преследовал бывших своих единоверцев с остервенением отступника: вешал пленных, сажал на кол, вырывал глаза».

Виганяючи шляхту зі своїх споконвічних земель, селяни оголошували себе козаками, створювали загони для взаємодії з військами Хмельницького. Але після домовленості між Україною і Росією у січні 1654 року в Переяславі самодержавство вирішує широким фронтом наступати на права і вольності українського народу.

1653 рік. Царський уряд посилає свої війська на придушення повстанців. Московський уряд неодноразово посилав на нашу землю шпигунів «для з'ясування обстановки». Один з них, Лук'ян Климовський, доповідав зокрема про те, що коїться на Броварщині. Але, окрім царських посіпак, пило кров з козацтва і місцеве духовенство.

Ось так, поступово, крок за кроком і йшло закріпачення та поневолення українського люду. Так тривало майже століття, і вже у 1783 році кріпосне право було введено в Україні царицею Катериною II. Ще через три роки землі і селян відібрали у монастирів, і передали в казенне відомство. Туди і потрапили з усіма маєтностями й наші колишні земляки – броварчани.

Запорозька Січ була і є для українців символом нескореності, то наша гордість і слава. У першій чверті XVII століття Запорозька Січ стала не лише основною силою у боротьбі проти турецько-татарської навали, а й центром національно-визвольної боротьби українського народу за незалежність. Українське козацтво стало політичною силою, з якою рахувались правителі найбільших і найвпливовіших країн Європи. Козацьке військо – виняткове явище у світовій історії. Народ, який не мав своєї державності, створив свої збройні сили, причому на демократичних засадах. Ці збройні сили стали основою для побудови своєї держави. Тільки великому й вільнолюбному народові було під силу створити таку міцну оружну потугу. Наша країна могла б зовсім загинути, якби не зброя запорозького козацького війська. Так вважав найвидатніший історик ХХ століття Михайло Грушевський. Події Запорозької Січі, життя українського козацтва не можуть не торкатися струн серця кожного українця. І знову, мов з далечі віків, лунають пророчі слова відомої української пісні:



Козацькому роду нема переводу,

Лине його слава з далечі віків.

Квітне наша доля, наче маки в полі.

І ранкове сонце виплива з дібров.

Козацькому роду нема переводу,

Козаки в колисках виростають знов.

Мої земляки-требухівці є нащадками козаків, які боронили свою землю. Ми, молоде покоління, повинні знати своє коріння, пам’ятати свій рід. Поряд зі мною живуть і навчаються нащадки славних козаків: Каленченків, Осначів, Кривенків, Корнійків, Овдієнків, Куців, Никоненків, Сомів. Працюючи над даною темою, я замислилась і про своє походження. Тому я вирішила, в ході подальшої дослідницької роботи над темою, відтворити родовідне дерево свого роду, щоби як найбільше дізнатися про своїх предків.

1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка