Департамент освіти і науки Київської облдержадміністрації Комунальний заклад Київської обласної ради «Центр творчості дітей та юнацтва Київщини»



Сторінка2/9
Дата конвертації16.04.2016
Розмір1.54 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

КОЗАЦЬКІ ПІСНІ

Левченко Аліна, Богаченко Єлизавета,

вихованки гуртка «Козацьке товариство «Джура»

Макарівського районного центру творчості дітей

та юнацтва імені Данила Туптала

Пісня! Як багато значить вона в житті українця! У ній – його минуле, сучасне і майбутнє, його суспільні й морально-етичні погляди, його світогляд і психологія. Це найдорожчий скарб народу, його душа, його крила. У ній зберігається історія і характер, духовна велич української нації.e:\загрузка\max_800x800_images_stories_chebreci.jpg

Народна пісня українська – це історія землі української, невмирущість народного духу.
Пісні прийшли до нас із глибини віків, принесли до нас «звитяги наші, муки та руїни». Найоб'єктивніше оживає історія України крізь чесний голос невмирущої народної пісні, крізь відкриту душу правічної народної думи. Їх складав народ щиро й просто, виливаючи в них те, що відчувала його душа. Ці прекрасні перлини народної творчості розповідають нам про минулі часи, про побут українців; козацьке геройство та відвагу, боротьбу нашого народу за свою свободу, прославляють кращих синів України, що з безмежної любові готові були покласти життя за її кращу долю.

Багато народних пісень розкривають героїчні сторінки життя козаків – оборонців і захисників рідного краю.

Макарівський район розташований у західній частині Київської області. Сучасна територія району майже співпадає із межами колишніх Макарівської та Ясногородської сотень Київського полку та Рожівської сотні Білоцерківського полку. Ці сотні, складені переважно із місцевих жителів, брали участь у битвах під Зборовом (1649 р.), Берестечком (1651 р.), Батогом (1652 р.). Яскраву сторінку вписали мешканці Макарівщини у літопис визвольної боротьби українського народу під проводом Богдана Хмельницького.

Після того, як Росія, зрадивши українців, передала Польщі Правобережжя, Макарівщина знову опинилася під владою Речі Посполитої. Місцеві жителі брали активну участь у народних повстаннях: у 1664 році під проводом Децика, у 1704 - під керівництвом Семена Палія. А під час гайдамацького повстання Коліївщини (1678 р.) уся територія Макарівського району була під контролем відомого ватажка, уродженця с. Грузького, Івана Бондаренка. Цей же період пов'язаний із найвідомішим уродженцем Макарова – церковним і культурним діячем, покровителем та духовним охоронцем Макарівщини св. Дмитрієм Ростовським (Данило Туптало) - зарахований до лику святих православної церкви.

Святитель Димитрій Туптало – це великий і невтомний працівник на ниві Господній, а тим самим і в культурі українській. Святитель позоставив по собі труди й діла, яких Українська Церква й український народ повіки не забудуть. За свого часу він був найціннішою культурною людиною в Україні. Данило Туптало народився 1651 року в сім’ї козацького сотника Сави, що походив із шляхецької сім’ї Савичів. Того часу родина мешкала в місті Макарові побіля Києва, але згодом переїхала до столиці й оселилася на Подолі.

Сотник Сава Туптало був заможним шляхтичем, ревним і благочистивим християнином. Туптало Сава Григорович – козак Макарівської сотні (1649р.), сотник макарівський. Потрапив у польський полон у 1670 р. в бою поблизу Бушева. Ян Собенський у листопаді 1670 р. направив його на переговори до гетьмана Дорошенка. Згодом він став сотником київським.

Героїчне минуле нашого народу завжди захоплювало Тараса Шевченка, бо він був справжнім сином України.Для Шевченка козацтво завжди ототожнювалося з волею і славою України.

«Ще під час своєї першої подорожі в Україну Тарас Шевченко разом з Пантелеймоном Кулішем побували у Межигірському монастирі, який Шевченко замалював. Там вони разом записували українські народні пісні про Палія, Бондаренка, Левченка, Нечая. Більшість таких записів і замальовок збереглися у чотирьох робочих альбомах Шевченка 1839-1850 роках. Так, у першому альбомі 1839-1843рр., Шевченко записав два фольклорні уривки: «Соколе мій, чоловіче...» та «І ворони клюють, і сороки клюють...». Рукою П. О. Куліша записано народні пісні: «Хвалилася Україна...», «В Макарові, славнім місті...», «Солодким медом да солодким вином...», «Гей, підтискай, малий хлопче...», «Да все луги, все береги...». У третьому альбомі 1846-1850 рр., - фольклорний запис «Ой, хвалився Бондаренко...». Пісні про Бондаренка для нас найцікавіше джерело, адже саме в них інформація про славне минуле нашого краю.

Українські козацькі пісні – беруть початок з XV століття. Коріння пісень сягає доби князів та часів Київської Русі. Основна тематика українських козацьких пісень – це бій воїна з ворогом-чужинцем.

Для української культури козацькі пісні відігравали величезне значення. Козаків Січі називали у народі «святими лицарями», їх оспівували в думах, піснях та легендах. Звитяжні запорожці стали героями безлічі літературних і мистецьких творів. Адже мова йде про суттєвий життєвий відрізок народу та славетних героїв-козаків, воїнів за свободу рідного краю. Такі українські пісні основувались на реальних подіях, де зображувались реальні битви. Вони найбільше увібрали історичних реалій своєї доби. Основним є ліричний образ козака із зображенням його внутрішнього світу, почуттів, думок та неспокійним козацьким життям. Як правило побут козака в піснях змальований поза межами війн та відчайдушних вчинків.

Історична пісня (як і дума) досягає кульмінації у XVII-XVIII століть - в епоху козаччини в Україні. Вона відрізняється хронікальністю, тяжіє до уважного стеження за історичними подіями, за долями конкретних героїв. Такою є відома на всіх теренах України, зафіксована у багатьох варіантах пісня про Байду. Прототипом героя був Дмитро Вишневецький, черкаський староста з роду Гедиминовичів, засновник Запорозької Січі. Звеличаний у пісні образ мужнього лицаря Байди став символом героїзму й непохитності, незламності козацької волі. Нового звучання вона набула у вокально-хоровій та оркестровій обробці Гната Хоткевича під назвою «Дума про Байду». Інша знаменита пісня періоду Гетьманщини – «Ой на горі да женці жнуть». Повна бадьорості й гумору, виконувана в ритмі козацького маршу, вона випромінює силу, якою й справді було сповнене козацтво протягом декількох віків. Можливо, саме тому пісенна пам'ятка другої половини XVII віку є популярною і сьогодні. У цій героїчній пісні дослідник живопису XVII-XVIII ст. П.Жолтовський вбачає аналогію з ксилогравюрою портрета Петра Сагайдачного, яка подає монументальний образ видатного історичного діяча і водночас безжурного козака - лицаря степу.

Історична дійсність визвольних війн розкривається у цілій галереї пісенних портретів героїв. Найбільш популярною в усній народній творчості є постать Данила Нечая, якого М.Грушевський називає «найбільшою фігурою між козаччиною після гетьмана». Загибель Нечая у більшості народних пісень мотивується тим, що він «загуляв у куми Хмельницької», що могло бути епічним домислом. У ряді варіантів пісні є натяк на те, що Нечай «споткнувся на хміль», на непокорі Хмельницькому. Польща вважала Нечая найбільш небезпечним козацьким отаманом після Максима Кривоноса. При розгромі війська в селі Красному 1651 року, що на Вінниччині, Нечаєві влаштовано справжню катівню:



«Та покотилася Нечаєнкова голова додолу.

Ой устаньмо ж та милії браття, устаньмо, погадаймо,

Ой десь тую Нечаєнкову голову сховаймо.

Ой поховаймо, а милії браття, в церкві у Варвари,

Зажив, зажив та Нечаєнко козацької слави».

Не менш популярною на всій території України була пісня про Морозенка, прототипом якого вважають сподвижника Б. Хмельницького Станіслава Мрозовицького, що загинув у 1649 році при облозі Збаража:



«Ой Морозе, Морозенку, ти славний козаче,

За тобою, Морозенку, вся Вкраїна плаче».

Козацькі пісні співалися по всій Україні і найбільше в центральних районах Ліво- і Правобережжя, де розгорталися воєнні дії. Поширившись по всій Україні, історичні пісні адаптували риси пісенного стилю тих територіально-мистецьких середовищ, де їх найбільше любили й виконували.

На перший погляд може здатись, що сюжети українських козацьких пісень обмежуються лише змалюванням героїчних баталій, сценами визволення тощо. Соціальні суперечності, які все більше загострювалися з часом теж знайшли своє відображення у козацьких піснях. У піснях підкреслена непокірність молоді, що не хотіла закріпачення і вибирала життя, повне тривоги і небезпек, але вільне, тому й покидала рідні місця «не з добра, не з розкоші, а з великого лиха».

«Ой, як тяжко жити стало,

Бо ті прокляті пани

Із нас шкури поздирали

І пошили жупани».

Нерідко лунають мотиви громадянського характеру, де зображено прощання з домівкою, ріднею, коханими дівчатами, які проводжали своїх відважних парубків на війну. Войовничий настрій часто поєднується з сумом та тривогою розлуки. Образ люблячої матері, яка проводжає свого сина, знаючи, які страждання та переживання вона повинна винести є основним сюжетно-ідейним змістом. У піснях цього циклу часто йдеться не про вчинки, а про емоції героя, - це, переважно, тужливий настрій самотнього, безталанного козака, без­рідного сироти, якому «степ широкий – рідний брат», а «шабля й люлька – вся родина».

Українці – співуча нація і в Макарові жодне свято не проходить без пісні про щирі і сердечні почуття людські, такої любові нашому серцю, яка зігріває нашу душу.

Народний аматорський вокальний чоловічий гурт «Козацькі джерела» засновано 15 липня 2009 року. Своєю творчою діяльністю пропагує вивчення історично – культурної спадщини України. Працюючи над творами українських композиторів-класиків, колектив збагачує творчу палітру також творами власних поетів та композиторів, учасників колективу. Колектив виконує багато пісень створених поетом-піснярем сучасності –Андрієм Невгадовським.

Поряд з виступами на Макарівський сцені козаки заявили про себе і на міжнародному рівні. Великим досягненням колективу є «Гран-Прі» VІІІ Міжнародного фестивалю фольклору у республіці Болгарія «Євро Фолк- Чорне море 2012». А також колектив приймав активну участь у різних фестивалях на теренах України.

«Чебреці» - народний фольклорний колектив. Основа репертуару творчого колективу – українські народні пісні, колядки, щедрівки, купальські пісні, козацькі пісні. Колектив лауреат 11-го обласного фольклорно- етнографічного огляду-конкурсу «Онуки Полянські ім. П.П.Чубинського, переможці обласного огляду-конкурсу «Козацькій славі жити у віках» та Міжнародного фестивалю мистецтв «Слобожанській спас».

Ми вже майже погодилися з думкою, що у нашому сучасному стрімкому житті тепер майже не чути у домівках колисанок наших бабусь, доки не завітали до сестер Даниленків.

Сестри Даниленки виросли у співочій сім’ї, де співали і батько, і мати, і брат. Їх долі пов’язані з мистецтвом та дітворою. Марія Іванівна за освітою - вчитель молодших класів, навчалася три роки у Київській консерваторії. Більше 21 року пропрацювала директором Макарівського Будинку піонерів. Ольга Іванівна – культорганізатором, на базі Лишнянської школи вела хореографічний гурток.

Серед пісень, що співали Марія Іванівна та Ольга Іванівна були пісні, авторство яких приписують легендарній Марусі Чурай, пісні якої співала вся країна у часи козаччини. Та й самих сестер можна назвати голосом, піснею й душею народу. Події, що відбуваються в Україні, в рідному краї, відгукуються у їхній поезії, піснях. Це пісня про рідне село Лишню, рідний край, вірші, що описують трагічні наслідки подій на сході України.

Народ існує доти доки лунає його мова, поки бринить виплекана й виспівана не одним десятком поколінь народна пісня. Слухаючи козацькі пісні, постійно відчуваєш перегук із вчорашнім, зовсім недавнім, і сьогоднішнім днем. У тогочасному досить часто пізнаєш теперішнє. Окремі проблеми, що були гостро актуальними для України в XVII столітті, залишаються такими ж і сьогодні. Саме до них належить проблема патріотизму, що виявляється у готовності безкорисливо служити Україні.


ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА


  1. Ащенко Н. В. Нариси з історії Макарівського району / Н. В. Ащенко, Є. В. Букет, Д. С. Нетреба та ін.; – К.: Лотос, 2006. – 416с. – с. 411- 412

  2. Святий Димитрій Туптало. Його життя і праця / Митрополит Іларіон; Макарів, МПП «Гарнітура», 2001. – 221с.

  3. Аброскін П. «Київщина козацька: люди і долі» / П. Аброскін, В. Кривошея, О Стасенко. – К.: Стилос, 2004. – 182с.

  4. Історичні пісні / Упор. І. .Березовський, М. Родіна, В. Хоменко. Нотний матеріал упор. А. Гуменюк - К., 1961. - с. 217.


НАПРЯМ
«ДОБА КОЗАЧЧИНИ

В ІСТОРІЇ КИЇВЩИНИ»

e:\мои документы\images (3).jpg

Учасники Експедиції досліджують історію козацтва на території Київщини (побут, традиції та військове мистецтво (вишкіл, зброя, структура війська, особливості бою, бойовий гопак тощо) життєвий і бойовий шлях видатних козаків та гетьманів, національно-визвольна боротьба, козацькі повстання) вивчають роль козацтва у творенні української державності та у політичному, соціально-економічному, культурно-освітньому й релігійному житті українського народу, ознайомлюються з науковими працями про героїку козаччини, козацьку педагогіку та психологію.
БОГДАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ І БІЛА ЦЕРКВА

Мартинюк Марія, учениця 11 класу

Білоцерківського навчально-виховного об’єднання

«Перша Білоцерківська гімназія-школа І ступеня»

З історією Білої Церкви пов’язана постать гетьмана, державного діяча та полководця Богдана Хмельницького, який у середині XVII століття очолив Визвольну війну українського народу. Не один історик брався розглянути в різних аспектах життя та діяльність гетьмана, дати вичерпну характеристику його особі. Але при всій багатотомності історичних досліджень, які відносяться до доби Хмельницького, мало суто краєзнавчих публікацій, де б розглядалися питання конкретних хід подій у часи Великого повстання, у тому числі про перебування Хмельницького в тому чи іншому регіоні.

Важливу роль у період Визвольної війни відігравала Біла Церква. Однією із перших вимог повсталого козацтва була умова створення удільної, тобто з визначеними кордонами, держави до меж Білої Церкви. Місто та його округа за весь час Хмельниччини були одним із постійних місць зосередження козацьких військ на початку воєнних кампаній, а також цитаделлю української держави у кризові серпнево-вересневі дні 1651 року. Перебування Б. Хмельницького в Білій Церкві безпосередньо пов’язано з вирішенням невідкладних завдань побудови основ козацької держави в полум’ї постійних воєнних дій.

Але перебування Хмельницького в Білій Церкві недостатньо висвітлено в краєзнавчій літературі, подаються тільки факти перебування гетьмана в місті після перемоги козацьких військ під Жовтими Водами та Корсунем, тобто в травні 1648 року, а також у драматичний період Визвольної війни у вересні 1651 року, тобто після поразки козацьких військ під Берестечком, та підписання Білоцерківського мирного договору.

Про це писали викладач Білоцерківського аграрного університету, кандидат історичних наук Борис Кашкін, у своїй статті «Біла Церква як один із центрів Визвольної війни 1648-1654 років», яка була поміщена у першому номері журналу «Юр’ївський літопис» за 1996 рік, та старший співробітник Білоцерківського краєзнавчого музею Тетяна Семида у своїй статті «Богдан Хмельницький і Біла Церква», яка розміщена в збірці матеріалів наукової конференції «Українська козацька Держава: історія та культура». Присвячена 400-річчю з дня народження Богдана Хмельницького, конференція проходила 13-14 квітня 1995 році в Білоцерківському краєзнавчому музеї.

Білоцерківський краєзнавець Олексій Стародуб на основі наявних джерел та літератури, зокрема таких джерел, як документи Богдана Хмельницького, які видавалися академією наук УРСР, документи визвольної війни українського народу 1648-1654 років, документів та матеріалів возз’єднання України з Росією, та праць українських істориків зокрема Михайла Грушевського, а також новітніх дослідників Хмельниччини – В. Смолія та В. Степанкова, дослідив хронологію перебування Хмельницького у Білій Церкві з травня 1648 по грудень 1655 років.

Свідчення про перебування Богдана Хмельницького в Білій Церкві перед 1648 роком відсутні, але те, що він був добре знайомий з білоцерківцями, як-то з підстаростою З. Чорним, реєстровою старшиною, може свідчити про неодноразове перебування майбутнього гетьмана в місті напередодні визвольної війни.

Результатом нашої роботи, стала чітка хронологія перебування Богдана Хмельницького в Білій Церкві. У результаті опрацювання літератури, було встановлено, що з травня 1648 по грудень 1655 рік Хмельницький перебував в Білій Церкві та окрузі 14 разів. Біла Церква стала одним із центрів Визвольної війни українського народу проти Польщі. У Білій Церкві Богдан Хмельницький проводив значну дипломатичну роботу, до нього приїздили посольства з різних країн, зокрема з Польщі, Кримського ханства, Московської держави, Швеції, Трансільванії, Волощини.

Саме в Білій Церкві, у вересні 1651 року, підписано один із мирних договорів з Польщею, який увійшов в історію, як Білоцерківський. Гетьман з Білої Церкви розсилав універсали, які регламентували уклад життя в Україні.

В місті відбувалося формування та зміцнення української армії. У Білій Церкві козацький табір Богдана Хмельницького знаходився у районі сучасної вулиці Лазаретної та прилеглій місцині, як зазначається в літературі – у районі сучасних вулиць Чуйкова, Курсової, Привокзальної. Сам Богдан Хмельницький жив у замку, який розташовувався на Замковій горі.

На сьогоднішній день в Білій Церкві збереглася пам’ять про перебування в місті Богдана Хмельницького, зокрема, у місті є пам’ятник Хмельницькому, одна із вулиць носить його ім’я. На цій вулиці, на приміщенні редакції газети «Замкова гора, встановлено меморіальну дошку Богдану Хмельницькому.

Але до недавнього часу існували міфи, пов’язані з гетьманом Хмельницьким, зокрема щодо назви вулиці Гетьманської, яка нібито була пов’язана з іменем Хмельницького.2015511115433.jpg

Білоцерківські краєзнавці Євген Чернецький та Олексій Стародуб, дослідивши історію цієї вулиці прийшли до інших висновків.

Загалом вважається, що назва вулиці Гетьманська виникла на згадку про перебування гетьмана Богдана Хмельницького в Білій Церкві. Начебто цією вулицею він їздив до табору української армії, що був розташований за містом до замку.

Проблематичність такого пояснення походження назви вулиці полягає у тому, що по-перше територія цієї вулиці знаходилася по за межами пізньосередньовічної Білої Церкви, за міським валом, сам міський вал був знесений тільки наприкінці XVIII століття, і Богдан Хмельницький, коли долав відстань від табору до замку мав в’їжджати до міста через Бердичівську браму, яка розташовувалася приблизно на розі бульвару 50-річчя перемоги Гетьманської та Гординського. Зрозуміло, що вулиця Гетьманська в XVII столітті була місциною, яка просто впиралася у міський вал, і неможна було потрапити до міста. Очевидним є те, що вулиця з’явилася через півтора століття по Хмельниччині і навряд чи могла відбивати цю давню традицію.

Білоцерківський краєзнавець Олексій Стародуб висловив припущення, що Гетьманська вулиця названа на честь іншого гетьмана, зокрема коронного гетьмана Францишка-Ксаверія Браницького. На користь цієї думки свідчить наступне. По-перше початок планування та розбудови Білої Церкви за межами міського валу (територія навколо торгових рядів) припадає на кінець XVIII-початок XIX століття, коли в місті постійно мешкав граф Францишек-Ксаверій Браницький.

По-друге, хоча його титул великого коронного гетьмана (головнокомандуючий військами польського королівства) й утратив чинність під час третього розподілу Речі Посполитої (1795 р.), але в Білій Церкві, яка була головною резиденцією першого графа з роду Браницьких, його продовжували називати «гетьман», а його дружину Олександру – гетьмановою. Це зафіксував, згадуючи про місто вже у середині XIX століття, відомий етнограф Борис Познанський. Таким чином, ще тридцять років по смерті Браницького та десять років по смерті його дружини, стосовно цього подружжя вживалася стара військова титулатура графа. Але це тільки версії, немає жодних документів, щоб підтверджували, на честь кого названа вулиця Гетьманська: на честь гетьмана Хмельницького, чи гетьмана Браницького.
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА:


  1. Кашкін Б. Біла Церква як один із центрів Визвольної війни 1648-165 років. // Юр’ївський літопис. – №1.– 1996. – С. 24-26.

  2. Семида Т. Богдан Хмельницький і Біла Церква. // Українська козацька держава: Історія та культура. Матеріали наукової конференції, присвяченої 400-річчю з дня народження Богдана Хмельницького. – Біла Церква, 1995. – С. 60-61.

  3. Стародуб О. Хроніка перебування гетьмана Богдана Хмельницького у Білій Церкві та її окрузі (1648-1655 рр.). // Поросся. Студії з історії Південної Київщини. Т.1.– Біла Церква, 1999. – С.46-86.

  4. Чернецький Є. Історія Білої Церкви. Події, постаті, життя. – Біла Церква, 2012. – С.101-103.


ІСТОРІЯ КОЗАЦТВА НА ТЕРИТОРІЇ ГОСТОМЕЛЯ

Решетило Анна, вихованка етнографічного

гуртка «Спадщина» Центру творчості дітей

та юнацтва м. Ірпеня

Під час визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького Гостомель був козацьким сотенним містечком. Гостомельська сотня входила до Київського полку.

Одним із героїв, які відстоювали свободу України, її державність, і у складних історичних умовах здобули невмирущої слави був отаман Орлик (Федір Петрович Артеменко). Національну ідею полковник формулював лаконічно: «Українська держава! Слава борцям за неї! Смерть усім, хто проти неї!».

Федір Петрович Артеменко народився в Гостомелі 23 грудня 1896 року. Його батько помер незабаром після народження сина. Мати вийшла заміж удруге. Жили вони на Кимерці, а потім збудували хату недалеко від церкви. За спогадами В. П. Осадчого знаходилася вона в районі нинішньої вулиці Фрунзе (тепер Кімерська).

Закінчив 2-х класну сільську школу, допомагав по господарству.

Старожили згадують, що у дитинстві Федір завжди був організатором дитячих ігор, дуже любив гратися у війну. Дитячий гурт він ділив на дві частини. Завжди перемагала та частина, якою командував він.

Ще з юних літ Федір Артеменко показав себе особистістю. У 14 років він подався до Києва і влаштувався помічником механіка в компанії з продажу американських грамофонів. Щомісяця одержував по три карбованці. Цієї зарплати вистачало, щоб допомагати матері – Зіновії Тесленко і платити за репетиторство для вступу в гімназію.

Коли 1914 року вітчима мобілізували на війну, Федір Артеменко перевіз матір із Гостомеля до Бучі, де збудував хату. Потім склав екстерном іспити за 6 класів гімназії у Києві й добровільно пішов до армії. Після закінчення Київської школи прапорщиків був призначений у 10-й Запасний батальйон, потім його направили до Київської Школи Прапорщиків, яку закінчив у 1916 році, отримав наказ відправитись до м. Оренбургу, де його захопив вир Лютневої революції, часто виступав на мітингах, агітував, переконував. Був обраний членом полкової ради, за революційні погляди у березні 1917 року прапорщика Артеменка відправили на фронт воювати проти німців. Опинився у 104-й пішій дивізії, яка тримала позицію в районі Гусятина на Поділлі. Полк, де служив Федір Артеменко, зупинився аж у Фастові. Коли почалась українізація армії, Артеменко пішов до українського корпусу під командуванням генерала П. Скоропадського. Однак Центральна Рада не створила війська. Навіть ті частини, які були, розвалилися. Федір повернувся до Бучі. А коли Директорія і головний отаман Симон Петлюра почали створювати українську армію, поручик Артеменко вступив до її лав, щоб боротися за незалежність України. Федір Артеменко перебував на посадах начальника штабу гарнізону у Фастові та Козятині. Воював в українській армії протягом 1919 року, доки не захворів на тиф. Незабаром Київщину зайняли денікінці. Вони мобілізували Артеменка й зарахували до комендантської офіцерської роти. Але Федір виклопотав відпустку для продовження лікування у домашніх умовах і повернувся до Бучі, де влаштувався десятником на торфорозробку. c:\documents and settings\admin\рабочий стол\media\image1.jpeg

Тим часом на Київщину прийшли червоні. Чекісти зацікавилися офіцером Артеменком. Передчуваючи арешт, Федір зібрав гурт відважних хлопців і подався у ліси. І невдовзі на Київщині загриміло ім’я отамана Орлика.

У київському обласному архіві зберігаються більшовицькі документи того часу, в яких повідомляється, що бандити (так називали тоді представники нової влади українських партизанів) воюють за самостійну Україну, а місцеве населення ставиться до них співчутливо й постачає їм харчі.

Партизани зненацька нападали на продзагони, відбирали продукти, вилучені більшовиками в місцевого населення і роздавали їх селянам. Більшовиків, які чинили криваві розправи над населенням, партизани вбивали. Зокрема, так було вбито секретаря Ірпінського осередку комуністичної партії Григорія Курдюкова.

В окремі періоди чисельність загону Орлика сягала 150 бійців, озброєних кулеметами, гвинтівками, шаблями і гранатами. Вони влаштовували диверсії на залізницях, руйнували комунікації, маючи на озброєнні кулемети, гранати, гвинтівки й шаблі.

Загін Орлика влаштовував диверсії на залізницях, що вели на Коростень і Фастів, руйнував комунікації в тилах Червоної Армії. Партизани більше доби на одному місці не сиділи.

Отамани інших партизанських загонів – Голубенко, Гонта, Гайовий, Яблучко певний час визнавали Орлика за головуючого. Розповідають, що коли Орлик дізнавався, що хтось із цих загонів пограбував селян, то відразу з’являвся на місці, чинив суд і наказував бити винних шомполами. Однак розповідають також і про те, що загін Орлика відзначався надзвичайною жорстокістю, і місцеві жителі навіть боялися виходити на двір, коли у селі знаходилися його бійці. За спогадами очевидців, Орлик був білявий, середнього зросту, непогано грав на гітарі та співав приємним баритоном українські пісні.

Щоб придушити збройний опір партизанів більшовицька влада вдалася до жорстоких репресій. У Києві було створено Київську окружну нараду із боротьби з бандитизмом. Її наказ №2 за підписами Затонського, Петіна й Іванова вводив у селах інститут відповідачів, тобто заручників. За цим наказом від кожної із 10 хат призначався один відповідач. У разі вбивства в селі або неподалік представника радянської влади, червоноармійця або члена комнезаму, розстрілювали подвійну кількість відповідачів. Врятуватися від розстрілу можна було лише видавши вбивць. За спійманих партизанів чи знайдену без допомоги відповідачів зброю цих людей штрафували. За партизана або кулемет – пара коней, або корова, або 200 пудів хліба. За знайдені гвинтівку, обріз чи револьвер – свиня, або пара овець, або 20 пудів хліба. Майно родин, члени яких перебували в партизанських загонах, конфісковували. До числа відповідачів заборонялося записувати лояльних до радянської влади, родичів червоноармійців і бідняків.

Нині можна тільки уявляти, яка атмосфера підозри та зрадництва панувала тоді в Гостомелі, інших населених пунктах Київщини. У секретній інструкції до того ж наказу №2 зазначалося: «Взагалі мати на увазі, що головною метою створення інституту відповідачів є зовсім не негайний розгром бандитизму шляхом репресій (що неприпустимо), а внесення чвар і розшаровування у село, створення атмосфери, коли бандит боятиметься, що його видадуть, відповідач, боячись репресій, при нагоді видаватиме бандитів, а потім, боячись помсти з їхнього боку, може бути використаний як старанний інформатор. Роздачею конфіскованого майна з штрафів незаможним і заходами політичного впливу слід створити у селі обстановку, коли бандити і відповідач будуть боятися доносів. Незаможні ж будуть зацікавлені у видачі і тих і інших». У Гостомелі було призначено 16 відповідачів. c:\documents and settings\admin\рабочий стол\media\image2.jpeg

Загін отамана Орлика вів боротьбу навіть у несприятливий для партизанів зимовий сезон. Заступник начальника особливого відділу Київського військового округу Іванов у доповідній відзначив рішучість, сміливість та велику силу волі отамана Орлика, його величезну енергію.

У січні-лютому 1921 року Орлик здійснив напади на Клавдієве, Гостомель і Бородянку. 11 квітня його партизани обеззброїли групу червоноармійців на станції Трубецька. 19 квітня Орлик «знімає охорону поста Городенок» і здійснює наліт на військове-польове будівництво за два кілометри від Василькова, під час якого було знищено «відповідальних співробітників» і захоплено в полон воєнкома та інженера. Окрім того, повстанці здійснили напади на десятки інших сіл, знищуючи продзагони, червоноармійців, чекістів та їхніх помічників.

26 лютого 1922 року колегія Київської губНК засудила Федора Артеменка та його соратників Якова Хоменка і Федора Ногу до розстрілу. Так, у 26 років обірвався життєвий шлях отамана Орлика. У Гостомелі встановилася радянська влада. Починалася епоха будівництва соціалізму.

На прикладі шкіл Приірпіння хочу розповісти про виховання дітей у школах у дусі козацької доби.

Важливий компонент виховання у школах - учнівське самоврядування, підготовка і посвята дітей у джури та козачата, створення куренів - первинних осередків лицарського загартування душі та тіла кожного учня.

Через гру українського козацтва «Сокіл» («Джура») учні дізнаються про ті традиції, які відтворювали та втілювали у життя учасники боротьби за волю України. Проводиться популяризація серед молоді військово-прикладних змагань та видів спорту.

Хочу також зауважити, що історичні дослідження доводять - епоха національно-визвольних змагань триває, а місцем вирішальних битв стає територія історії, і зараз перед українцями постає велике завдання щодо відтворення власної історії, до невпізнання спотвореної імперією.
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА


  1. Зборовський А.І. Історія рідного краю. / Приірпіння: Навч посібник. – К.: Юніверс, 1998. – С. 50-72

  2. Зборовський А.І. Древній Гостомель. / Приірпіння. // Історико- краєзнавчий альманах. №1, 2001.

  3. Семака Л. Пилип Орлик / Л. Семака // Сто найвідоміших українців. – К., 2002. – С. 141-146.


ПЕРЕЯСЛАВСЬКА БИТВА 1630 РОКУ ПІД ПРОВОДОМ

ТАРАСА ФЕДОРОВИЧА (ТРЯСИЛА)

Йолдич Олена, вихованка

туристсько-краєзнавчого гуртка

Переяслав-Хмельницької міської

Станції юних туристів

Події Переяславської битви під проводом Тараса Федоровича яскраво і емоційно відтворив Тарас Шевченко у своєму вірші «Тарасова ніч»:


Обізвавсь Тарас Трясило

Віру рятовати,

Обізвався, орел сизий,

Та й дав ляхам знати!

Обізвався пан Трясило:

«А годі журитися!

А ходім лиш, пани-браття,

З поляками битися!
Навесні 1630 року почалось велике селянсько-козацьке повстання на Подніпров’ї. Його очолив талановитий полководець і організатор гетьман нереєстрового козацтва Тарас Федорович (у народі – Трясило). Масовий характер повстання створив можливість для об’єднання під його керівництвом великого повстанського війська, у лавах якого налічувалося близько 37 тисяч чоловік. Козаки та міщани Переяслава теж взяли участь у повстанні.

Завдавши поразки польсько-шляхетським частинам під Корсунем у березні 1630 року повстанці захопили Переяслав і укріпились у ньому. Тарас Федорович обрав Переяслав опорним пунктом повстання, оскільки місто займало дуже вигідне положення на Лівобережжі. Дніпро можна було використати як природний оборонний рубіж і водночас для контролю за переправою.

Проти повстанців виступила 8-тисячна польська армія під командуванням коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського, до якої приєдналися кілька надвірних загонів різних магнатів та певна кількість козаків-реєстровців. Таким чином чисельність армії Конєцпольського зросла до 10-12 тисяч бійців, з переважанням кінноти, німецькою найманою й польською піхотою, маючи до 30 гармат. Підійшовши до Переяслава, коронне військо стало обозом під містом й обложило козацький табір. До трьох (за деякими джерелами до п’яти) тижнів тривала облога, під час якої відбувались жорстокі бої, що часто закінчувались поразкою польсько-шляхетських військ. Козаки збудували потужний табір, окопавши його шанцями, яких навчились у швецького короля Густава ІІ Адольфа, коли разом з ним воювали у Тридцятилітній війні.

Один із карателів у своєму листі мусив визнати мужність, незламний дух та воєнну досвідченість повстанців, великі втрати коронного війська: «П’ять тижнів тривала війна з козаками. Обидві сторони були такі запеклі і так билися між собою, наче з найбільшим ворогом. Кажуть, що ані під час пруського, ані під час московського походів не загинуло так багато значних людей рицарського стану, як там». На протязі всього цього часу населення Переяслава – козаки і міщани - надавало повстанському війську всіляку допомогу продуктами, зброєю, боєприпасами, а також приймало активну участь у боях.

25 травня відбувся генеральний бій. Його розпочав загін коронного стражника Самуїла Лаща, відомого своїми грабежами і нещадними винищеннями українського населення (в одному із тогочасних джерел згадується, що він до одного вирубав населення містечка Лисянка на великодні свята у квітні 1630 року, аби налякати потенційних бунтарів). Лащ, помітивши козацький загін, що виїхав з міста на розвідку, напав на нього зі своїми жовнірами. Однак він не міг сам впоратися з козаками, тому звернувся по допомогу до гетьмана Конєцпольського. Останній з двома тисячами жовнірів виїхав на підтримку Лащеві, однак дорогою зустрівся із загоном козаків, чисельністю до 200 чоловік, який йшов на допомогу розвідувальному загону. Козаки замкнулись у клуні і до останнього подиху героїчно оборонялись. Жоден із них живим не потрапив у полон до поляків, за винятком сотника, що був тяжко поранений.

У той же час два гайдуки з польської армії перейшли до козаків і попередили Тараса Трясила, що великий загін на чолі з Конєцпольським на даний момент знаходяться поза табором і що наступив слушний час для атаки. Повстанці, керовані Тарасом Федоровичем, напали на польський табір. Запеклий бій тривав шість годин. Козаки захопили три польські гармати - фактично надію шляхетської армії. Прихід Конєцпольського з жовнірами не поліпшив становища коронного війська. Воно було розгромлене. Тільки сильна злива врятувала польську армію від повного знищення. Про ці події ми читаємо у таких рядках «Тарасової ночі»: «Вже не три дні, не три ночі б’ється пан Трясило. Од Лимана до Трубайла трупом поле вкрилось».

8 червня 1630 року між Станіславом Канєцпольським, козацькою старшиною і багатим козацтвом, особливо реєстровцями, що зайняли компромісну позицію, була заключна Переяславська угода, за якою козацький реєстр збільшено з 6 до 8 тисяч. Близько 40 тисяч козаків, що не потрапили до реєстру, повинні були повернутися у кріпосний стан.

Переяславська битва є найзначнішою перемогою повстанських селянсько-козацьких військ над польсько-шляхетськими військами до визвольної війни 1648-1654 років. Вперше велика польська коронна армія, очолювана гетьманом, була розгромлена: повстанці знищили особисту охорону коронного гетьмана, так звану Золоту роту, - добірну шляхетську корогву, до якої належали 150 шляхтичів із найзнатніших родів польської шляхти. Хоча Переяславська битва закінчилась компромісом між заможним козацтвом та урядом Речі Посполитої, повстання 1630 року мало велике значення в історії визвольної боротьби. Переяславська перемога зміцнила віру українського народу в свої сили, в його рішучість у боротьбі з іноземними поневолювачами.


ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА


  1. Вовкодав М.С., Каменська Н.Г. Історія та культура рідного краю / М.С. Вовкодав, Н.Г. Каменська Частина 1. – Переяслав-Хмельницький, - 1994 – 133 с.

  2. Коцур В., Колибенко О. Переяслав у віках / В. П. Коцур, О. Колибенко - К.: Міленіум, 2007.- 223 с.
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка