Частина перша третя жертва



Сторінка6/6
Дата конвертації12.04.2016
Розмір1.1 Mb.
#3034
1   2   3   4   5   6

МАКС

Паніка охопила мене не одразу. Спочатку я на таксі домчав додому і не застав там Юльки. Ще одне таксі — в студмістечко. Алли теж немає вдома. Юльки немає в кімнаті бармена. «Зодіак» зачинений, ще немає навіть шостої. Вже починаючи мандражити, забарабанив у Максову кімнату. Нікого. Навряд чи я когось тут взагалі застану. Макс не дурень, жінку точно відправив кудись під якимось приводом — не думаю, щоб вона знала! — і сам причаївся, вискочить, як змія із засідки.

Мухтара не знайти, не так це просто. Я раптом усвідомив, що не знаю, де живуть обидвоє Аликів. Гоша! Біжу до нього — той самий результат, нікого. Остання надія — бармен, але він не бере участі в нашій операції. Знову в «Зодіак». Уже відчинили, поки нікого — і замість Сашка-бармена його новий змінщик. А він точно ані сном, ані духом.

І ось тоді мною оволоділа найсправжнісінька паніка.

Щоб не сидіти на місці, я вийшов на повітря. Вночі обіцяли заморозки, а зараз земля зарошувалася мерзенним підлим обложним дощем, який, на відміну від сильної зливи, може набридати довго. Всупереч надіям, дощ не охолодив і не заспокоїв.

Я повернувся до залу, замовив горілки, зробив великий ковток.

Спокійніше. Думай, голова. Вчинок Ігоря всього-на-всього демонструє, як принцип іде на принцип. Стати мені на заваді будь-якою ціною. Припустімо, він хотів попередити Макса і лише зірвати мої задуми, адже не тільки він — я сам до кінця не вірив у всю цю затію. Але вийшло все навпаки. І хто знає: якби не провокація Ігоря, чи вийшло б у нас що-небудь… Я мушу, як це не смішно, бути вдячним цій сволоті бандитській, спрацювало ж…

Але в мене була можливість переконатися — Макс хитрий і через це небезпечний супротивник. І не спіймали його досі тільки тому, що не хотіли ловити, бо розумні супротивники наших, гад, героїв-сискарів не влаштовують. Їм би алкаш, бабця-торговка з ковбасою і цигарками або явно виражений тупоголовий пацан-бандит. Сьогодні я повинен подумати і здогадатися, як і звідки буде нападати Макс.

А якщо попередити міліцію? Відпадає.

Попередити всіх учасників операції? Її можна зірвати. А саме тепер, коли я допив горілку, на зміну паніці прийшов азарт. Я тебе переграю, сволота! Ти в мене кров’ю вмиєшся!

Спокійніше, спокійніше… Я вирахував тебе, Максику. Добряче подумав і вирахував, знав, де шукати і кого шукати. Значить, я тебе знаю, як облупленого. І зможу, якщо напружуся, вгадати, як ти будеш діяти і звідки нападати. Треба ще випити. Горілка зараз діє дуже слабо, коли людина вся на нервах — завжди так.

Але в голову нічого не йшло. Думку про те, що все може зірватися, ніяк не вдавалося відкинути, тільки вона й крутиться в голові.

Час пройшов несподівано швидко, і близько дев’ятої нарешті з’явилася Юлька з ескортом. Обидвоє Аликів справді нагадували королівських пажів. Уся трійця напружена, це помітно навіть у напівтемряві бару. Мисливці в джунглях, що чекають нападу тигра у будь-який момент, слухають джунглі і здригаються при найменшому шересі, навіть якщо вітер торкнеться верхівок пальм…

Ні, їм нічого говорити не можна. У всякому разі, Юльці — точно. Вона й без того напружена, хоча до вчорашнього дня трималася навіть дуже бадьоро. Дізнається про все — перелякається остаточно. А гарячі кавказці теж можуть не витримати. Ні, я мовчатиму. Я здогадуюсь, що може нас чекати. Я вже спокійний. Усі на своїх місцях, і я готовий до дій. Зі мною в тебе, Максику, номер не пройде.

Половина десятої. Явився всюдисущий Гоша, не приховуючи своєї стурбованості, крикнув мало не з порога: «Ну, як там?» Алик покрутив пальцем біля скроні. Юлька мерзлякувато пересмикнула плечима. Взагалі вся ця компанія своєю явною нервозністю привертала загальну увагу. Хоча всі вони сиділи в різних місцях, неважко здогадатися, що затівається якась незрозуміла гра.

Гоша, з гуркотом відсунувши стілець, вмостився біля мене. З таємничим виразом на обличчі повідомив, що Алла сьогодні ночує в якоїсь подруги на квартирі. Заговорив ще про щось, набивався показати газовий пістолет, який йому хтось там привіз із Німеччини. Я порадив йому заткнутися. Він не образився, сходив по каву.

Десята. Всі змовники майже синхронно подивилися на свої годинники. Той, на кого ми чекали, не з’являвся. Це було передбачено, і, по-моєму, Юльку б влаштував подібний розклад.

Минуло десять хвилин. Його немає.

Двадцять. Тридцять…

Я повернув голову до світла, щоб черговий раз глипнути на годинник, а коли знову повернув її до дверей, побачив, як Макс заходить до бару. Зупинився. Роззирнувся. Я стежив за його поглядом. На якусь мить наші погляди перетнулися, і тільки тепер у мене промайнула думка — а чи знає він мене в обличчя?

Макс неквапом наблизився до стійки. Звичайний хлопець і вдягнутий звичайно, як сотні його ровесників навколо. Він пройшов повз мій столик, і я відзначив — здоровий бугай, і не за спортивними мірками, а від природи, є в ньому щось від стихійного лиха. Некерована тваринна сила.

Біля стійки він довго не затримався. Запитав щось у бармена, ще раз роззирнувся. Юлька витріщилася на нього в чеканні, але Макс тільки зачепив її поглядом і посунув — не пішов, а саме незграбно посунув — на вихід.

Не стримавшись, я зірвався з місця і кинувся за ним, але на вулиці його не було, він зник, немов розчинився у вогкому від дощу повітрі. Одразу ж за мною вибіг Гоша і закрутив головою в різні боки. Того, що Макс просто розвернеться і піде, ми якось не передбачили. І я вже вкотре за сьогоднішній вечір розгубився.

Я, а слідом за мною й Гоша, повернулися до прокуреної середини бару. Обидвоє Аликів саме прямували до виходу, Юлька йшла за ними, але, на відміну від усіх нас, не поспішала.

— Що? — виплюнув запитання Маленький Алик.

— Фігня якась. Наче крізь землю…

— Щось не так…

Я й без Алика бачив це. Бачив і боявся, що Макс знову обдурив усіх, що розіграна щойно мізансцена — частина якогось хитромудрого плану. З жахом я помітив, що не контролюю свого тіла, і його трусить дрібними ганебними дрижаками. Нерви.

— Робимо так, як хотіли робити, якби він не з’явився, — Алик, щоб пом’якшити акцент, говорив повільно. — Підемо стежкою через сад і стадіон до його общаги. Там видно буде.

Ліхтарі не світилися, а в той бік, куди ми прямували, не доходило навіть світло з вікон будинків. Стежка, якою ми рухалися, перетинала студмістечко по діагоналі, і хоча й вела через мокрі зараз кущі бузку, значно скорочувала шлях. Ми всі знали стежку добре і не збивалися навіть у темряві. Попереду йшли Гоша з Маленьким Аликом, вогники їхніх цигарок були маяком для Юльки, котра рухалася метрів за сто за ними, зображаючи самотню дівчину, що поспішає додому, а її білий плащ не давав нам із Аликом втрачати її з поля зору, ми йшли позаду, утримуючи дистанцію. Попереду маячив обгороджений двометровим парканом-сіткою футбольний майданчик, який пишно йменували стадіоном. Його потрібно було обійти, і до потрібної нам общаги рукою подати.

Білий плащ наближався до стадіону, і тремтіння в моєму тілі посилювалося. Половина шляху пройдена, обігнути паркан — і відкрита місцевість, там Макс нічого не насмілиться, і якщо нічого сьогодні не станеться, то за день-два всі зітхнуть спокійно і охолонуть до цієї безглуздої гри, ось тоді-то Макс і здійснить свою погрозу. Так, здається, я розкусив його наміри. В тому, що Макс не кидається словами, я абсолютно не сумнівався. Тепер я певен — він дасть подіям улягтися, а потім завдасть удару. Але як довести це всім? І — що найбільш неприємно! — Юлька мені якраз і повірить, злякається, і квит, тоді не буде приманки, тоді я не зможу ніколи…

Алик смикнув мене за рукав і присів. Інстинктивно повторюючи його дії, я подивився вперед. І зрозумів, що відволікся різними ідіотськими думками.

Я не помітив, звідки саме ступила навперейми білому плащеві темна постать. Здається, Юльку про щось запитали, через шум дощу й вітру в листі і через незрозуміле калатання у вухах я не розібрав слів. Алик рвонув з місця першим, я, ледь не послизнувшись на мокрій землі, кинувся за ним. Постать побігла від нас, і тільки тоді заверещала противним голосом Юлька.

Я, як завжди, недооцінив супротивника. Зовні незграбний Макс біг швидко й легко. Маленький Алик і Гоша вже летіли йому навперейми, але й тут він усіх обдурив — не побіг додому, до свого гуртожитку, а помчав у протилежному напрямку і зник у під’їзді найближчої дев’ятиповерхівки. Тут основну частину населення складали студенти-іноземці. Блочна система, ліфт, звичайно ж, не працює. Коли ми забігли до коридору, Макса ніде не було видно. Нікого взагалі не було, тільки бабця-вахтерка вирячила на нас очі.

— Куди він побіг? — обидвоє Алики запитали це майже в унісон.

Вахтерка, яка воліла, вочевидь, не заводитися з кавказцями, мовчки кивнула на сходи. Я піднявся на пару сходинок, прислухався. Все тихо. Кроків нема. Десь причаївся.

Алик піднявся на один проліт, теж послухав тишу.

— Нікуди не дінеться. Ходімо перекуримо.

Юлька вже стояла на ґанку біля входу. Лампочка над дверима висвітлювала її перелякане обличчя.

— Знайдемо гада, — повідомив Гоша, витягуючи цигарку.

— Дай і мені. Руки трусяться, — попросила Юлька.

Гоша тицьнув їй цигарку до рота. Я взяв долоню Юльки у свою — вона була холодною і справді тремтіла.

— Як ти?

— Він висунувся просто на мене… Тихо, як примара, — голос її теж тремтів. — Хлопці пройшли, він, напевне, цього й чекав… Схопив за плечі і щось сказав… Я перелякалася і не зрозуміла… Ані побігти, ані крикнути… Я читала в книжках, що таке буває… Мені страшно…

— Нічого, тепер він повз нас не пройде! — Алик діловито потер руки. — Обшаримо всі поверхи, якщо треба — кімнати перевіримо, — він, явно рисуючись, розстебнув шкірянку, витяг з-під пахви пласку «беретту», видобув для чогось обойму, з клацанням загнав назад, сховав зброю назад до кобури. — І жодна сука писнути не насмілиться! Якщо не знайдемо — тут стояти будемо, вихід один, повз нас не проскочить, хіба під негра замаскується.

— На, — Маленький Алик простягнув мені ніж-викидуху. — Піде на тебе — коли сміливо.

— Іди додому і нічого не бійся, — я погладив Юльку по щоці. Здається, за ці дні я в неї закохався.

Вона замотала головою.

— Сама не піду. Я на вас тут чекати буду…

— Боятися нема кого, — повторив я, дивуючись своїй впевненості. — Йди, зачинися в кімнаті і спробуй заснути. Гаразд?

Вона кивнула, усе ще тремтячою рукою струсила попіл з цигарки.

— Ходімо, мужики, — нетерплячка Гоші була частиною загального настрою.

За проектом на кожному поверсі було два жилих крила, з’єднані прохідним коридором. До кожного крила мусив бути окремий вхід, але ліві двері чомусь були забиті зсередини, тому ми розділилися вже на другому поверсі, перевіривши наперед, чи не ховається Макс під сходами біля забитих дверей. Переконавшись, що його там нема, розбилися на пари. Ми з Аликом взяли на себе ліве крило, Гоша з Маленьким Аликом — праве. Прохідний коридор домовлялися оглядати разом. Всюди в коридорах стояла напівтемрява, тиша зрідка порушувалася шарканням кроків. У блочних общагах, на відміну від коридорних, життя не було так відчутне.

Отже, полювання почалося. Алик з пістолетом у руці, а я — з ножем, повільно рушили вузьким коридором. Кухня. Нікого, тільки чайник на плиті. Зазираю за двері. Купа сміття біля сміттєпроводу. Пішли далі. Алик зникає в першому блоці, я не зупиняюся, штовхаю двері з написом «Пральня». Світла там немає, але й людей теж. Далі — блок. Заходжу. Чотири кімнати, вмивальник, душова, сортир. Душова порожня, в туалеті хтось є. Чекаю. Шум спущеної води — і з’являється в’єтнамець у спортивному костюмі. Встигаю сховати за спину ніж, але вигляд у мене явно пришелепкуватий. Задкуючи, виходжу. Алик уже заходить до наступного блоку, те ж саме роблю і я. Тут душова, але звідти чути спів тоненьким жіночим голоском на незрозумілій мові. Зазираю до туалету і виходжу. Алик чекає на мене. Пішли вище.

Третій поверх. У коридорі — наші партнери. Ми рухаємося на диво синхронно. Тут трошки світліше, і ми обстежуємо наше крило тим самим робом. Нікого.

Четвертий поверх. Звідкись згори відчувається дивний жахливий сморід. Чим вище ми піднімаємося, тим відчутнішим він стає, і нарешті на шостому сморід обволікає нас настільки щільно, що, здається, його можна навіть помацати. Причина скоро стає ясна — на кухні в’єтнамці смажать оселедця. І попри сморід, ми обшукуємо це крило з тою ж сумлінністю, що й попередні. З тим самим результатом.

Сьомий поверх. Нікого. Шанси збільшуються, як сказав би Остап Бендер.

Восьмий поверх. Двері пральні зачинені. Алик пожвавився, та я вчасно зупинив його занесену для удару ногу — двері забиті ззовні. Далі — порожньо.

Останній поверх. Я стиснув руків’я ножа ще міцніше. Є ще дах, але це — потім. Тут на поверсі темно. Темно і в прохідному коридорі. Алик чиркає сірниками, я напружуюся. Порожньо. Ми повільно посуваємося коридором. На кухні самотньо горить конфорка. Нікого, ходімо далі. Алик дихає поряд, потім дихання раптово зникає — зайнявся обстеженням блоку. Роблю кілька кроків і завмираю. Спереду щось рухається. Обережно, невпевнено, просто на мене. Хочу вигукнути: «Хто тут?», але тільки ловлю ротом повітря, всі слова застрягли в горлі. Спокійніше, Кропива. Крок ліворуч, перегороджую собою коридор. Людина майже вже поруч, я відчуваю, що треба гукати Алика. і, як не дивно, мені це вдається.

— Сюди!!!

Просто переді мною на підлогу з гуркотом падає якийсь посуд, швидше за все — кастрюля. Алик уже поряд, спалахує сірник. У стінку втискується переляканий негр, крик прямо в писок з темряви будь-кого перелякає. На підлозі справді валяється кастрюля, він навпомацки пробирався з посудиною на кухню. Алик копнув ногою кастрюлю, виматюкався. Негр шмигнув у свій блок, хряснули двері.

— Чого верещиш?

— Я думав…

— Думав він! Мать твою! Іди далі!

Через десять хвилин останній можливий закапелок гуртожитку було обстежено. Або Макс ховається в якійсь кімнаті, або причаївся на даху.

— Добре, пішли донизу, — розпорядився Алик. Його обличчя не було видно в темряві коридору, але по голосу я відчував — він не зовсім впевнений у правильності наших дій.

Повільно спускаємося. Десь між п’ятим і четвертим поверхами мені під ногу попало щось слизьке, і я ледь не загримів по сходах, вчасно встиг схопитися за бильця. Алика це чомусь розсмішило. У прохідному коридорі на нас уже чекали Гоша з Маленьким Аликом.

— Що робимо далі?

Питання, задане Гошею, цікавило всіх. Алик пошкрябав заросле підборіддя. Кавказьке самолюбство, зрозуміло, нікому не дозволить ось так просто відступити.

— Зараз щось придумаємо, — Алик витяг з кишені пачку сигарет. — По-любому не міг повз нас чмихнути. Тут він десь.

Усі троє вже давно поховали свою зброю, тільки я замислено грався ножем. Ховав лезо, натискав кнопку — клац! — знову ховав, знову натискав — клац! Щось мені в цьому всьому не подобалося. Не міг він не залишити для себе виходу. Не міг загнати себе в глухий кут свідомо. Чомусь він побіг не додому, а саме сюди забіг… Клац! Ясне діло, дома в нього кохана жінка, не може ж він — клац! — привести до неї своїх ворогів… Але ж і попадатися він не збирається. Клац!

— Кінчай клацати! Думати заважаєш!

Цигарки дістали вже всі троє. Алик запалив сірника, але припалити не встиг — вогник згас на півдорозі до сиґарети. Вилаявшись, він запалив ще один. Цей теж згас.

Ми стояли якраз на протязі. Я вже давно звернув на це увагу і зробив кілька кроків убік. На майданчику між першим і другим поверхом у віконній рамі не було скла, вітер дув саме звідти. Ось і гуляють протяги…



Вікно… Протяги… І раптом я все зрозумів. І одразу ж до мене дійшло головне — нема часу пояснювати, діяти треба негайно. Пояснення — потім, я злякався самої думки, що вже пізно вживати будь-яких заходів.

Цей страх підшморгнув мене, як удар шпорами скакового коня. Кількома стрибками я досяг вікна, скочив на підвіконня. Ніж у руці заважав, і я пожбурив його кудись у куток. За спиною хтось щось вигукнув, та в мене не було часу відволікатися на різні дрібниці. Холодний вітер кинув у обличчя краплі дощу, я замружився, почасти ще й для того, щоб подолати страх висоти, який пробуджується в такі хвилини. Висота невелика, але навіть у басейні я завжди замружуюсь, навіть коли стрибаю з півметрової тумбочки. А тут метрів три-чотири… Треба добре відштовхнутися…

Я стрибнув. М’яка від дощу земля стала моїм союзником — приземлення було вдалим, ось тільки рівновагу втримати не вдалося, я завалився набік. Скочив, знову ледь не грохнувся. Світло з вікон падало вниз, і я звернув увагу на прим’ятину в землі — Макс приземлився тут. Вперед!

Інстинкт підказував мені, куди бігти, і я мчав, не розбираючи дороги. Кілька разів я падав, із ніг до голови вимазався грязюкою. На бігу інстинкт поступився місцем твердій впевненості, що здогади мої правильні, і що я, ідіот, який встиг дізнатися про Макса майже все, зобов’язаний був згадати цю дрібницю і розкусити його план. Тепер я повинен виправляти власні помилки. Якщо встигну.

Попереду замаячила біла пляма, яка розплилася на землі. Вона була не суцільною, в неї ніби влипла темна тінь. У відчайдушному ривкові я скоротив відстань до білої плями. І з розгону врізався в людську постать, яка стояла на колінах.

Того світла, що випромінювали вікна, було досить, щоб побачити розпластану на мокрій землі Юльку. Поли білого плаща широко розметані. Вона, здається, вже не опиралася натискові на горло могутніх рук Макса, котрий одним коліном, правим, упирався в землю, другим давив Юльці на живіт. На мою атаку він ніяк не відреагував, навіть не повернув голови. Своєю справою він займався зосереджено.

Я відчайдушно замолотив кулаками по спині Макса. З усієї сили копнув його ногою. Обхопив руками за шию, смикнув за волосся. Тільки після цього він немов отямився, пустив Юльку, повільно підвівся і повернувся до мене. Ми дивилися один на одного, важко дихаючи.

— Ти, — промовив Макс і зробив крок мені назустріч, переступивши через Юльку, яка лежала, не ворушачись.

У якому-небудь фільмі чи романі ми б почали обмінюватися репліками, я кинув би йому в обличчя звинувачення і слова викриття. Але ми не в кіно, і я мовчки кинувся на нього, викинувши стиснуту в кулак правицю вперед для удару. Макс прийняв удар, і мені здалося, що кулак ткнувся в туго набитий мішок із піском. Вдруге вдарити я не встиг — Макс перехопив руку, і могутній снарядоподібний кулак довбонув мене в груди. Хлопці Мухтара били професійно, із знанням справи, Макс явно не вмів битися, його удари нагадували дику некеровану стихію. Зі стихією впоратися набагато важче.

Я полетів на землю, встиг ухилитися від носака, що мчав на мене, скочив на ноги і почав нову атаку, але черговий снаряд впечатався мені у сонячне сплетіння. Одразу десь щезло повітря, перед очима розвели хоровод різнобарвні зірочки, я зігнувся — і тоді отримав удар в обличчя. Здається, на якусь секунду я вирубався, а коли прийшов до тями, то відчув на собі тягар могутнього тіла, а руки мої, якими точно керувала підсвідомість, всіляко заважали п’ятірням Макса обхопити моє горло. Я зігнув ногу в коліні, намагаючись скинути з себе тіло, засмикався, але могутній натиск ламав мій опір. На своєму обличчі я відчував важке гаряче дихання. Максу вдалося натиснути коліном мені на живіт, у мене знову перехопило подих, і нарешті його руки дістали моє горло. Біль… Хрипіння… Це я хриплю? Зірочки в очах… Вони тьмяніють, тьмяніють, дихати зовсім неможливо…

Як крізь вату, чую голоси, крики, тягар з мого тіла раптом звалюється, в легені проривається повітря, якому несподівано заважає кашель…

Я остаточно прийшов до тями. Я лежу на боці, скарлючений, тримаюся руками за горло і хрипко кашляю. Хтось підхопив мене під руки і допоміг підвестися. Зірочки перед очима зовсім щезли, і я бачу перед собою стурбоване обличчя Гоші.

— Живий? Живий?

Тепер я відчуваю, що можу стояти міцно, і відсторонив його рукою.

— Де… він?

Але Гоші не треба відповідати, я вже бачу Макса. Від нього по черзі відлітають обидвоє Аликів, він відбивається від них з якимось диким гарчанням.

— Стріляй у цю суку! — загорлав Гоша.

І справді бабахнув постріл. Полум’я спалахнуло з обох боків, Алики стріляли одночасно, і два постріли злилися в один. Хтось із них одразу вистрілив знову, але це було зайвим. Макс повільно осів на землю, спочатку опустився на коліна, потім завалився на бік. Маленький Алик, голосно лаючись, почав азартно копати тіло, Алик потягнув його убік за руку.

Я згадав про Юльку, повернувся в її бік усім корпусом. Вона сиділа на землі, широко розкинувши ноги, її рвало, спазми супроводжувалися схлипуванням і кашлем. Гоша в розгубленості стояв над нею.

— Ей, що у вас там? — почув я над головою.

З вікон витикалися голови цікавих. Хай дивляться. Все одно. Все скінчено.

Я тільки зараз відчув, як ниє все тіло. Накульгуючи, підійшов до Макса, схилився над ним, торкнув за плече.

Третій постріл справді був зайвим. Перші дві кулі влучили в стегно, третя розвернула перенісся. До горла підступила нудота, і я ледь устиг відступити на крок.

Хтось поплескав мене по спині. Я випростався, повернувся. Поряд стояв Алик.

— Нормально? Малий перестарався. Зараз тут будуть менти. Мухтару буде важко все зам’яти…

— Самооборона, — я сам не вірив, що все обійдеться. — Ви можете тікати. Я дочекаюся ментів і піду до кінця… Дайте мені пістолет і розбігайтеся.

Алик і Маленький Алик перезирнулися. Маленький Алик простягнув мені зброю, та Алик зупинив його руку.

— Все одно стріляли двоє… Розтин, експертиза… Малий нехай іде геть. Іди до Мухтара, малий, розкажи йому все… Він придумає… Гошику, теж вали звідси!

— Я буду з Юлькою! — ображено крикнув Гоша.

— Тоді віддай малому свою пушку. Заберуть, шкода… Що робимо? — тепер Алик запитував мене.

Я вкотре подивився на труп. На того, хто єдиний з присутніх, будь він живим, зміг би пролити світло на всю цю історію. На єдиного справжнього свідка, який замовк назавжди. Я вже уявляв собі, в чому мене будуть звинувачувати, додав сюди розлад психіки, маніакальний психоз…

— Ходімо до нього додому…

Двері відчинила його дружина. Той же неохайний халат, те ж розтріпане волосся. Подив на обличчі.

— Твого чоловіка застрелили. Там, на вулиці, — Алик одразу поставив крапки над «і» і пройшов до кімнати. Я зайшов слідом і зачинив за собою двері.

— А… а… ви… хто? — тихо запитала вона.

— Сядь і сиди. Тобі скоро все пояснять, — грубо наказав Алик, гидливо штовхнувши її в бік ліжка. Мені стало шкода цю молоду жінку. По-моєму, Валя… Так, Валя… Але зараз не до неї. Це жорстоко, але зараз вона справді на другому плані.

Я підійшов до вікна і прочинив його. З шурхотом відірвався свіжозаклеєний папір, що допомагав зберегти тепло. Я глянув униз. Третій поверх. Просто піді мною біліє Юльчин плащ, і Гоша вже щось палко доводить патрульним омонівцям, які встигли вже наспіти.

Саме тут знайшли третю вбиту дівчину. Наталку Кущенко. Тут, на траві, під кущами бузку. Де вона любила мене, п’яну морду. Де й почалася, власне кажучи, для мене вся ця історія. Якщо вікно відчинене, то прекрасно чути все, що діється внизу. Хай навіть із третього поверху…

— Чого ти у вікно ломанувся?

Я чекав, що спитають щось подібне. І відповісти треба.

— Максим працював двірником у тій общазі.

— Підробляв, — тихо виправила Валя.

— Неважливо. Він знав свою територію. Знав про вікно без скла. І продумав усе до дрібниць. Спровокував усіх нас, побіг не додому і не подалі від погоні, як усі нормальні люди, а забіг до гуртожитку і вистрибнув з протилежного боку через вікно… Юлька жила ж поряд із ним, вона й пішла туди, біля входу він її й перехопив…

— Яка Юлька? — знову втрутилася Валя.

— Я винен, — її запитання ігнорувалися. — Коли він побіг у той бік, я мусив згадати, що він біжить на робоче місце. Тоді б легше було здогадатися… Хоча… Хто його знає… Принаймні…

Про дзвінок Макса я вирішив мовчати. Про нього вже ніхто не дізнається.

— Ми здуру пострибали за тобою. Не знали, де тебе й ловити, Гошка додумався, — Алик вишкірився. — Раз, каже, чувак так підірвався, значить, важливе щось. А важливе зараз тільки одне —

Юлька. Вона додому пішла, він точно за нею туди рвонув. Бачиш, устигли…

Я знову визирнув у вікно.

— Менти вже сюди пішли…

Алик діловито окинув поглядом кімнату.

— Шмон буде.

Двері хтось штовхнув ззовні, потім постукали. Алик відчинив і впустив розпашілого Гошу.

— Дивіться, що там валялося! — він підняв за шлейку звичайнісіньку чорну сумку, з якими ходить мало не кожен третій.

— Де взяв і чому сюди припер?

— Там валялася, під кущем. Може, його?

Три пари очей подивилися на Валю. Та глянула на сумку.

— Так, це Максимова, — заговорила вона глухо. — Він її всюди з собою носив.

Тепер мене розібрала цікавість. Навіть збираючись вбивати, не залишив сумку дома… Раптово згадалася деталь, на яку жоден з нас не звернув уваги — до бару він зайшов із сумкою. Всюди носив, каже…

Я простягнув руку до сумки, та Гоша вже випередив мене і розстебнув блискавку. Рука його зникла в сумці і витягла звичайнісінький загальний зошит.

— Усе? — здивовано запитав Алик.

Гоша потрусив сумкою над підлогою.

— Раз носив із собою постійно, значить, важливе щось, — зробив логічний висновок Алик і перегорнув кілька сторінок. — Писанина якась, каракулі. На, глянь, ти пісатєль, по твоїй часті.

Звичайнісінький зошит у клітинку. Почерк справді корявий… Я розгорнув зошит так, щоб бачила Валентина.

— Хто писав?

— А… що там?

— Почерк чий! — я сам здригнувся від свого крику.

— М… Максим-мів…

Просто переді мною висіло на стіні велике дзеркало. З нього дивився брудний, перемазаний кров’ю і грязюкою тип, який тримав у руках розгорнутий зошит і кривився, як блазень. Почерк не з кращих, але розібрати можна, у кожного журналіста є досвід розбирати будь-які каракулі. Я знову пробіг очима текст.

«Кілька причин змусили мене взятися за перо…»

Двері без стуку відчинилися, і маленька кімната-«двійка» стала раптом наповнюватися людьми.



Травень 1995 — серпень 1996 pp.

Ніжин — Київ
Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Потойбiчне Українська ґотична проза XX ст. Уклав Юрiй Винничук у зачарованім люстрі
rtf -> Єжи Брошкевич Брати Кошмарик, Магістр і я Розділ І
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Микола лазарович «Гей, ви, стрільці січовії…» формування українського стрілецького руху в Галичині: причини, передумови, наслідки
rtf -> Барбара космовська буба півтори партії
rtf -> Юліан Семенов відчай (повернення штірліца)
rtf -> Военная педагогика Под редакцией О. Ю. Ефремова
rtf -> Проект нлп: исходный код Вольфганг Волкер
rtf -> Игорь Иванович Кальной, Юрий Аскольдович Сандулов Философия для аспирантов
rtf -> Посвящается всем идущим по Пути Левой Руки вне зависимости от того, как они называют свое мировоззрение


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6




База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2022
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал