історично закріплюється в культурокоді культурно-смислової інтенційності

Західні культури - «геоцентричні», у них «логоцентризм» прийшов на зміну «космоцентризму», Східні - більш «аксіоцентричні і в них космоцентризм постав у вигляді «антропоцентризму» і «соціоцентризму» ¹. Східноєвропейську культуру можна розглядати як антропогенно-гносеологічну, котра через «місток» живої духовності людини і світу веде до духовного пізнання через духовно-пізнавальну свідомість.

Суспільна свідомість у подібних культурно-формаційних системах - «просторова» в західному напрямку, вона «соціопросторова свідомість» (політична) майбутнього «відкри­того суспільства». У східному напрямку - це «духовно-просторова свідомість» (психоген­на) «закритих» езотеричних соціальних систем і традиційних культур. Загальна тенденція в контексті філософії культури - це перехід від «регіонального простору» (в якості «крупномасштабних культурно-цивілізаційних комплексів-регіонів») до «великого простору», тобто «від локальних до великих просторів» ². На

¹ Левяш И.Я. Культурология. - М.: Айрис-Пресс, 2004. – С. 47-78.

² Там же. – С. 221-226.

теренах західної культури подібне відбувається в напрямку ствердження «засадничих цінностей лібералізму» у вигляді «пози­тивної політичної концепції» ¹. На теренах східної культури це відбувається на методологічних засадах «західного орієнталізму» як способу «західної проекції на Схід і тве­рдої волі керувати ним» під «знаком потужної культурної сили Заходу» та під «нестримною європейською експансією у пошуку ринків збуту». З подібних позицій західні орієнталісти «прийняли есенціалістську концепцію країн, народів і людей Сходу», котрі «відокремлені від історії» і сприйняли «невловиме сутнісне буття». За своєю «невловимістю» воно «робить до­сліджуваний об'єкт іншим буттям», а «досліджуючий суб'єкт є трансцендентним» ². Тобто в суспільній свідомості правлять не «цінності лібералізму» («ліберальний дух» політичної свідомості, а потім - науково-раціоналізований дух, за Г.Гегелем), а цінності духовної культури, що проявляються у «трансцендентально-сутнісному» живому дусі, котрий є «неактивним, неавтономним, несуверенним щодо себе», а живе сам у собі, а не в екзистен­ції. Тут наявні, окрім «теїстичних істин» («теополітичних», а потім - «наукових істин»), «іс­тини культури» або «істини духу», що призводять не до моністичної свідомості народу і на­ції (на підґрунті монотеїстичної культури), а до «амбівалентності нації», що себе стверджує не політично, а розповідає про себе через культуру («націєрозповідність»), через культурні, а не політичні контакти ³. Вона «втримує культуру у найпродуктивнішій пози­ції», як «культурну силу» для «субординації надлому, розсіювання, творення, просування і скерування» ⁴. Це й закріплюється відповідними культурокодами «культурогенної смислової інтенційності» у різних типах «генетичної соціетальності» (західно-політичної і східно-духополітичної), але на єдиному підґрунті ціннісного життєрозуміння і

світобачення (у тих чи інших різновидах). На теренах української національної культури, якій прита­манна як теїстична духовність (західного типу), так і національна амбівалентність (східного типу), треба ще виробити свій «політичний соціопростір» національного життєрозуміння, виходячи з духовно-ціннісного світобачення свого «життєвого простору в контексті історич­ного буття євро-індських народів.

Здійснюється перехід у розумінні закономірностей суспільного розвитку від «природної необхідності», котра «заявляє про себе в історичних методах, що спиралися на причинні ряди, однорідні ланцюжки фактів, цикли, уявлення про розвиток організму, концепції саморозвитку і самовичерпання замкнених культур»¹. Виникає «другий тип світосприймання» з переходом світорозуміння від віри до науки в системі загальноісторичного соціокультурного процесу. Історико-філософська думка почи­нає осмислювати культурно-історичні процеси у зворотному напрямку: попереднє світо­сприймання таке, що «теперішнє породжує минуле», а в прийдешньому світосприйманні «минуле віднині не настільки важливе, воно залежить від сучасного, а не навпаки», «на по­чесну роль причини тепер претендує теперішнє»². Подібна «криза історизму» в культурологічному плані і спонукала розвиток науки, обумовила «егалітарний тип» розвитку суспільства на праводоговірних засадах «суспільного договору». Це й була «необхідність як феномен культури і віри» ³, що спонукала перехід до нової культурно-формаційної системи. У ранній фазі свого розвитку вона постає як нова соціально-економічна форма­ційна система (капіталістична

«суспільно-економічна формація»), у якій «свобода виступає ознакою-фетишем для всього, що вільно розвивається за самовиявленням, довільно. В зрілій фазі - у формі соціотехнічної формаційної системи, «промислової» формаційної культу­ри, котра ствердилася в ході першої «промислової революції» і породила первинні техноекономічні відносини суспільства, які можна регулювати і скеровувати в соціоеволюційному напрямку ліберально-демократичних процесів. Вони носять загальноісторичний, систем­ний характер і яскраво маніфестували себе на Заході і на Сході з «появленням демократич­них сил там, де ніхто не чекав», поваленням «авторитарних форм правління» на фоні відсут­ності «непротирічних теоретичних альтернатив ліберальної демократії» (над якою, за Ф.Фукуямою, працювали вчені від Галілея, Бекона і Декарта, Канта і Гегеля до Шпенглера і Тойнбі в Новітні часи)¹. Наприкінці XX століття цей процес завершився «ве­ликою ліберальною революцією» і «тріумфом демократії».

Духовний базис егалітарно-договірної КФ-системи - науково-пізнавальний, розу­мово-трансцендентальний світогляд. Спосіб духовного відтворення - науково-просвітницька свідомість, що яскраво проявила себе як у західній, так і в східній культу­рах. Просвітництво в Україні, починаючи від епохи Відродження, створило передумови ан­тропогенної філософії «пізнання природи і людини», розвинуло унікальні «історіософські погляди» в історико-філософській думці та «ідеї громадянського гуманізму» в етико-політичній площині, де було поставлено «на перше місце принципи спільного блага». Ети­чно-політична концепція спільного блага була вирішальною для подальшого культурно-політичного розвитку українського суспільства. Бо в аспекті «спільного блага» вона «оціню­вала будь-яку доброчесність, людську діяльність, здобуту людиною славу і навіть отримані нею знання й освіту». В її межах осмислювались «ідеї справедливості, свободи, патріотизму, формувалися республіканські ідеали та етнічна, а згодом, - національна самосвідомість» ².

¹ Фукуяма Ф. Конец истории и последний человек. - М.: ACT, 2004. – С. 122-123.

² Литвинов В. Ренесансний гуманізм в Україні. Ідеї гуманізму епохи Відродження в українській філософії XV - початку XVII ст. - К.: Основи, 2000. – С. 68, 187, 327.

Тому і спосіб соціокультурної самоорганізації набуває політично-ліберального ха­рактеру в традиціях західноєвропейської культури, політично-імперативного на Сході. А на їх перехресті в Східній Європі виникає політично-етичний спосіб соціокультурної орга­нізації, що найбільш історично притаманний саме Україні. Суспільна свідомість на підґрунті етичного імперативу спільного-суспільного блага приймає домінантну форму національно-політичної свідомості. Її ідея в Україні остаточно сформувалася (в разі розвитку філософії «української національної ідеї) у вигляді національно-етичної («конкордизм» В.Винниченка) і національно-правової, соціогуманітарної суспільної свідомості (Б.Кистяковський). Остання й стала домінуючою в Новітній час і закріпилася в культурокоді безпосередньої трансценденції живої етики у формі права як соціогуманітарного знан­ня. За розвитку цього сутнісного культурокоду в екзистенційному бутті Україна і зможе пе­ретворитися на сучасну модерн-націю, що долає соціальні перешкоди «капіталістичного постіндустріального суспільства» (посткапіталізму) та економічні обмеження соціалізму в його «постсоціалістичних («пострадянських») формах¹. Це входження в інформаційне суспільство на засадах соціетальності і соціогуманізму, що знаменує початок роз­витку нової культурно-формаційної системи.

особиста залежність, «егалітарність», - не більш ніж «вільне відчуження праці»). Третинна «людська формація» - це власне людське суспільство, основою якого є вільна від речової залежності індивідуаль­ність. Умови праці і виробництва співпадають з соціальними умовами життя людей, стають «виробництвом людини», її творчих здібностей¹, тобто вона володіє особистим «людським капіталом», а суспільство - «соціальним капіталом» (який капіталізм уже не зда­тний вичерпати) ².

Гуманологічна КФ-система в ранній фазі свого розвитку постає як інформаційно-інтелектронна система, у якій прямо задіяні інтелектуальні сили людей. Вона виникає в процесі «технологічної революції», що йде за другою «промисловою революцією» (науково-технічною), котра трансформує «індустріальне суспільство» і робить його «постіндустріальним» (починаючи з 70-х років XX ст.). У зрілій фазі можна очікувати становлення соціоекологічної формаційної культури (перша половина XXI ст.). «Гуманістичні підвалини суспі­льного поступу» є такими, що, «розглядаючи вплив соціокультурних феноменів на процеси гуманізації суспільних відносин», «звільнившись від попередніх стереотипів і догм», обґрунтовують «гуманні шляхи розумного співробітництва» при вхо­дженні людства в XXI століття, «століття Людини» ³.

Духовний базис гуманологічної культурно-формаційної системи створюється на постекономічній системі цінностей, які «стають залежними від потреб людини в самореалізації». Тому «в сучасних умовах соціальний розвиток обумовлюється якостями людини саме як творчої особистості - якостями, що не мають прямого відношення до господарчих закономі­рностей. Люди починають змінювати суспільство, змінюючи самих себе..., споживаючи де­далі більше інформаційних благ та послуг заради підвищення інтелектуального капіталу...» ⁴. Це відбувається на соціогуманізованому

¹ Маркс К. Экономические рукописи 1857-1859 гг. // Маркс К., Энгельс Ф. Сочине­ния. – Т.42. – С. 13.

² Фукуяма Ф. Великий разрыв. - М.: ACT, 2004. – С. 339-357.

³ Губернський Л. Гуманістичні підвалини суспільного поступку // ООН і майбутні покоління. - К.: Логос, 1996. – С. 179-181.

⁴ Иноземцев В.Л. Современное постиндустриальное общество: природа, противоре­чия, перспективы. - М.: Логос, 2000. – С. 103-104.

базисі креативної корпорації ¹. У ній практично реалізується можливість «вирощувати - виробляти» людські творчі здібності, що й створить основу «ебілітивного» або «креативного» виробництва. Тому і ду­ховний базис закономірно буде представлений у вигляді творчо-інтелектуального світогляду людини і суспільства в цілому.

яких ми беремо участь, включаючи солідар­ність із усім людством» ¹. Подібні первинні відносини «компартнершип» зараз уста­новлюються і на наших соціокультурних теренах, і вони цілком можуть стати відносинами національного соціетального і духовно-творчого партнерства. За досвідом Росії «політи­ка соціального партнерства держави може в найближчій перспективі привести до активної взає­модії інститутів держави і громадянського суспільства, а саме - «владних структур, профспі­лок та об'єднань роботодавців і підприємців». Тоді відкривається можливість створити нову громадянську «систему відношень його основних суб'єктів та інститутів щодо положень, умов, змісту і форм діяльності різних соціально-професійних груп, спільнот, прошарків», що налаштовані на професійно-творчу самореалізацію ².

Подібна проблема в Україні стала «на порядку денному XXI століття» в аспекті задіяння «національних рушійних сил» і сталого розвитку українського суспільства як модерн-нації³. Загалом це гуманологічна проблема становлення-формування громадянського соціетального світогляду українського суспільства XXI століття з прийняттям «стратегії соціополіса» та створення «передумов розвитку інформаційного суспільства в Україні» в стратегічній орієнтації «руху на випередження» ⁴. Для України пробив «час інтелекту», і в цей відповідальний час повинен дієво та інтенсивно запрацювати «сукупний український розум» у якості одного з найпотужнішого у світі соціального капіталу. Для української нації у весь зріст постав «інтелектуальний імператив»: «країна, яка випереджальними темпами не розвиває власного інтелектуального капіталу, не може розраховувати на гідне місце у світо­вій спільноті - це інтелектуальний імператив нашого часу». Ми повинні сприйняти «інтелект як справжню дієву продуктивну силу». А ця інтелектуальна сила - «не тільки розум, а й ідея».
¹ Глобализация и моделирование социальной динамики. - М.: Ин-т соц. наук, 2000. – С. 83.

² Михеев В.А. Основы социального партнерства. - М.: Экзамен, 2001. - С. 23-24.

³ Національний звіт України про стан виконання положень «Порядку денного на XXI ст.». - К., 2001 (грудень).

⁴ Марчук Є. Доповідь «Стратегія соціополіса» на Науковій Конференції НАТО «На­укові і технологічні досягнення в розвитку європейських міст» (22-24 травня 1999 р.; Поплавський Я. (заст. інст. інформ. сусп.). Передумови інформаційного суспільства в Україні. - К., 2001; Марчук Є. Стратегічна орієнтація суспільства - рух на випередження. - К.: Страт. панорама. - 1999. - №4.

Вона автоматично не складається з великої кількості свідомих, вільних та енергійних людей, а тільки «коли думка, свобода й енергія підпорядковані ідеалу вищому, ... можна ма­ти когорту високоосвічених, з найширшим світоглядом, неординарних людей» і без цього жаданого «вищого ідеалу» не досягти ¹. Подібний «вищий ідеал» для України - велика українська національна ідея - це Відтворення давньої могутньої культури в моде­рновій життєдіяльності провідної нації світу. Вона, як модерн-нація, може стати провіс­ницею нової людської культури XXI століття. І це буде духологічна культура або модерно­ва «духовнолітична» культура, що закладе підвалини нової культурно-формаційної систе­ми як гуманістичного «життєвого світу» людей «прийдешніх поколінь». Це може створити саме українська національна культура через 7 тисяч років свого історичного існування, яка перша у світі опанувала духовно-практичним світоглядом.

- нова культурна соціодинаміка і можливість реалізації різних шляхів загальної мо­дернізації-постмодернізації, а отже: індустріального - постіндустріального розвитку, техно­генного - соціогенного, комунікативно-інтерактивного, соціогуманітарного, інформаційно-мережного, когнітивно-

- соціокультурний поліцентризм у виборі шляхів суспільного розвитку й утворення багатьох нових центрів зростаючої індустріальної потужності на засадах культури; це приве­ло до загострення міжнародної конкуренції, включаючи пряму конфронтацію «капіталістич­ної» та «соціалістичної» систем, «європейського» та «азійського» способів виробництва, на­ціональних та транснаціональних моделей розвитку, до утворення регіональних блоків і гло­бальних альянсів;

- нове суспільне взаєморозуміння на підґрунті загальнолюдських цінностей, праг­нення не до локального, а «світового» суспільного прогресу на основі різних форм активіза­ції міжнародних комунікацій і зростаючого «взаєморозуміння народів»;

- виникнення «цивілізаційної перспективи» суспільного розвитку, котра знахо­диться «за межами економічного суспільства» та воєнно-політичне вирішення соціальних проблем, але в межах їх нормативно-ціннісного і правового регулювання («права людини» тощо) у системі світового цивілізованого співтовариства.

Зараз подібний соціально-трансформаційний процес поглиблюється в ході дедалі більш інтенсивної дії соціокультурної складової суспільного розвитку. Зростає загальний культурно-інформаційний потенціал суспільства, утворюється його достатній «інформацій­ний ресурс», який робить реальним задоволення головних «інформаційних потреб» більшос­ті людей, організацій та всього суспільства. Утворюється відповідне інформаційне забезпе­чення їх життєдіяльності на основі втілення передових інформаційних технологій, а також налагодження інформаційного керування суспільною системою шляхом регулювання кому­нікативних інтеракцій, комунікативного діалогу, розвитку телекомунікативних і соціокомунікативних відносин у суспільстві. У процесі свого розвитку ці соціокомунікативні відноси­ни потім самі перетворюються на важливіший «інформаційний ресурс» суспільного прогре­су, в тому числі і на шляху становлення інформаційного суспільства. У структурі «людино-розмірних» соціокомунікативних відносин воно виникає у високорозвиненій формі «культу­рно-інформаційної системи». Багатьма дослідниками фіксується, що подібний процес відбу­вається в культурно-інформаційному полі глобальних постмодернізаційних змін у світовому соціумі ¹. Головна властивість «культурно-інформаційного поля» є такою, що воно розширює і творить новий соціальний простір, формуючи відносини в соціальній реальності не тільки реальні, але й віртуальні. Наприклад, інформаційні відносини в «комунікативному просторі» ЗМІ, «умовно-дослідницькі» відносини в науці, де реалізуються цілі соціальних досліджень віртуальності тощо. Реалізація новітніх «конструктивістських підходів» у науці дозволяє здійснювати «конструювання суспільства» за типом «конструювання системи». При цьому визначається «проблемна ситуація» в суспільстві, яка потребує конкретного ви­рішення, а разом з цим - нові цілі, функції, суспільні структури, що вирішують проблемну ситуацію. На перехресті ХХ-ХХІ століття нею є трансформаційна проблема історичного вибору векторів подальшого суспільного розвитку. Тут закономірно проявляють себе такі нові суспільні явища:

- системна криза «технокапіталізму» в його «пізній фазі», коли суспільні структури починають дедалі більше домінувати над владою;

- становлення інформаційного базису суспільства з лідируванням «інтелектуальних працівників» у виробничій та суспільній сферах;
¹ Сурмин Ю.П., Туленков Н.В. Теория социальных технологий. - К.: МАУП, 2004. – С. 104.

- зміни співвідношення між владою та суспільством у формах громадянської демократії і громадянської державності

- перехід на новий суспільний дискурс у суспільних взаємодіях: це інтелектуальний дискурс історії, який вибудовується «творчими особистостями» в статусі суспільних «кому­нікативних координаторів»;

- декомпозиційний і деконструктивний підходи в оцінці суспільних процесів, які дозволяють подолати револютивність історії та домогтися соціальних перетворень шляхом реінтеграції суспільних відносин на основі соціальних комунікацій.

Базисна структура сучасного інформаційного суспільства, виходячи з соціоісторичних закономірностей її виникнення, має аналоговий характер стосовно культурно-формаційної суспільної системи. Вона також виникає, коли наявні інтеграційні процеси синтезу культур­них і формаційних систем на останніх історичних етапах їх розвитку в Новітній час. Тобто за умови гуманологічної КФ-системи, котра на ранніх фазах свого розвитку функціонує в моду­сі інформаційно-інтелектронної системи, а потім - як інформаційно-соціекологічна культуро-система. Її предикати:

- предикат за типом культури (типом культурної системи), що визначає і формує духовний базис суспільства, презентований культурно-історичним типом суспільного світогляду і духовного світобачення;

- предикат за способом духовного відтворення культурних цінностей представлено у видоутвореннях суспільної свідомості і способах її природно-історичної зміни;

- предикат за формою соціальної самоорганізації, соціокультурного самовпорядкування суспільства, тобто за формою соціетальності суспільної системи на основі самооргані­зації соціодуховних цінностей.

Культурно-інформаційна система належить до того типу суспільних систем, що роз­вивають інформаційну культуру суспільства з боку її інтелектуально-комунікативних засад, людського і соціального спілкування, когнітивних практик і духовно-творчої реалізації. Мо­жуть бути інші, не менш важливі її контекстуалізації, а саме: культурно-господарча (соціогосподарча) система, культурно-правова, культурно-етична (соціодуховна), культурно-когнітивна (духовно-практична), культурно-промислова (соціоіндустріальна) та інші різно­види соціосистем. Усі вони мають глибоке історичне коріння і презентуються конкретно-історичним характером свого розвитку. Але культурно-інформаційна суспільна система від­різняється тим, що в її основах чітко виражена духовно-практична орієнтація, і вона за своєю суттю налаштована на підвищення інтелектуального рівня і духовності суспільства, перетво­рюючи його на «інтелектуальне співтовариство» духовно і творчо високорозвинених людей.