історично закріплюється в культурокоді культурно-смислової інтенційності національної суспільної свідомості, і здатна духовно взаємодіяти на тлі культури з усіма народами світу, знаходячи відповідні полісеміотичні означення в синхронізації національної і транскультурної інтенційності. Іван Ільїн вбачав у цьому «релігійний смисл філософії», коли вона в релігійному каноні віри веде до «ідеї нації». Подібна національна ідея «є любов до Духу свого народу..., до його духовної своєрідності». І той, «хто говорить про батьківщину, розуміє духовну єдність свого народу..., що зостається сутнісною і об'єктивною, незважаючи на загибель окремих суб'єктів і на зміну поколінь» 1. Це і є «відродження філософського досвіду» давнини і нашої минувшини в сьогоденні, в нових історико-філософських смислах нашого національного буття.
Секулярно-теологічна культурно-формаційна (КФ) суспільна система. На відміну від антично-поліетнічної КФ-системи, що призводить до формування територіальних і регіональних соціокультурних центрів («культурний поліцентризм»), у секулярно-теологічній КФ-системі в разі процесів «генералізації» поліетносів у народно-національні суспільні утворення (а потім - у державно-політичні) формуються єдині національні культури з яскраво вираженими ознаками «народного духу» та «національної волі» до самоствердження у своїй соціокультурній ідентичності 2. З плином загальної історії вони мають, за В.Вундтом, «етнологічне і антропологічне підґрунтя», оскільки «історичні долі окремого народу мають настільки своєрідний характер, що допускають лише аналогії між різними епохами». І «тоді можна побачити, що в галузі всесвітньої історії духовні мотиви сполучаються ... з масою природно-історичних і соціологічних умов, що далеко виходять за сферу завдань психологічного аналізу». В ранній фазі свого розвитку ця формаційна культура постає як духовно-теократична, в пізній і зрілій фазах - як світсько-теологічна соціокультура. Історично вона
1 Ильин И.И. Религиозный смысл философии. - М.: ACT, 2003. – С. 248.
2 Вундт В. Психология народов. - М.: Эксмо; СПб.: Terra Fantastika, 2002. – С. 29-30.
охоплює період Середньовіччя і синхронізується в історичному часі з феодальною суспільно-економічною формацією. Її духовний базис змінюється з ведо-монотеїстичного і пантеонно-поліетнічного на монотеїстично-народний світогляд генералізованого суспільства навколо провідного етноугрупування (народності). Спосіб духовного відтворення - «народна свідомість» однокореневої етнонародної культури. Спосіб соціальної самоорганізації - соціополітичний, а потім - державно-політичний як спосіб вираження «народної волі» і політичних спрямовувань владних структур. Ця воля базується на «природно-людському» і на божественному «вищому» праві. Виникає й історична диференціація культур за їх регіонально-територіальною та конфесійно-географічною спрямованістю: Східна (даосизм, буддизм), Західна (християнська культура), Середньоазійська - «перехідна» (іслам), Візантійсько-слов'янська та Східно-західна культура як «міст» між соціокультурами, що знаходяться у протиборстві і конфліктній взаємодії.
Західні культури - «геоцентричні», у них «логоцентризм» прийшов на зміну «космоцентризму», Східні - більш «аксіоцентричні і в них космоцентризм постав у вигляді «антропоцентризму» і «соціоцентризму» 1. Східноєвропейську культуру можна розглядати як антропогенно-гносеологічну, котра через «місток» живої духовності людини і світу веде до духовного пізнання через духовно-пізнавальну свідомість.
Суспільна свідомість у подібних культурно-формаційних системах - «просторова» в західному напрямку, вона «соціопросторова свідомість» (політична) майбутнього «відкритого суспільства». У східному напрямку - це «духовно-просторова свідомість» (психогенна) «закритих» езотеричних соціальних систем і традиційних культур. Загальна тенденція в контексті філософії культури - це перехід від «регіонального простору» (в якості «крупномасштабних культурно-цивілізаційних комплексів-регіонів») до «великого простору», тобто «від локальних до великих просторів» 2. На
1 Левяш И.Я. Культурология. - М.: Айрис-Пресс, 2004. – С. 47-78.
2 Там же. – С. 221-226.
теренах західної культури подібне відбувається в напрямку ствердження «засадничих цінностей лібералізму» у вигляді «позитивної політичної концепції» 1. На теренах східної культури це відбувається на методологічних засадах «західного орієнталізму» як способу «західної проекції на Схід і твердої волі керувати ним» під «знаком потужної культурної сили Заходу» та під «нестримною європейською експансією у пошуку ринків збуту». З подібних позицій західні орієнталісти «прийняли есенціалістську концепцію країн, народів і людей Сходу», котрі «відокремлені від історії» і сприйняли «невловиме сутнісне буття». За своєю «невловимістю» воно «робить досліджуваний об'єкт іншим буттям», а «досліджуючий суб'єкт є трансцендентним» 2. Тобто в суспільній свідомості правлять не «цінності лібералізму» («ліберальний дух» політичної свідомості, а потім - науково-раціоналізований дух, за Г.Гегелем), а цінності духовної культури, що проявляються у «трансцендентально-сутнісному» живому дусі, котрий є «неактивним, неавтономним, несуверенним щодо себе», а живе сам у собі, а не в екзистенції. Тут наявні, окрім «теїстичних істин» («теополітичних», а потім - «наукових істин»), «істини культури» або «істини духу», що призводять не до моністичної свідомості народу і нації (на підґрунті монотеїстичної культури), а до «амбівалентності нації», що себе стверджує не політично, а розповідає про себе через культуру («націєрозповідність»), через культурні, а не політичні контакти 3. Вона «втримує культуру у найпродуктивнішій позиції», як «культурну силу» для «субординації надлому, розсіювання, творення, просування і скерування» 4. Це й закріплюється відповідними культурокодами «культурогенної смислової інтенційності» у різних типах «генетичної соціетальності» (західно-політичної і східно-духополітичної), але на єдиному підґрунті ціннісного життєрозуміння і
1 Кекес Дж. Засадничі цінності лібералізму // Лібералізм. Антологія. - К.: Смолоскип, 2002. - С. 107-108.
2 Саїд Е. Орієнталізм // Антологія світової літературно-критичної думки XX ст. -Львів: Літопис, 2001. – С. 723.
3 Бгабга Гомі. Націєрозповідність // Антологія світової літературно-критичної думки XX ст. - Львів: Літопис, 2001. – С. 738-739.
4 Said E. The World, the Text, the Critic. - Cambridge, 1983. – 71.
світобачення (у тих чи інших різновидах). На теренах української національної культури, якій притаманна як теїстична духовність (західного типу), так і національна амбівалентність (східного типу), треба ще виробити свій «політичний соціопростір» національного життєрозуміння, виходячи з духовно-ціннісного світобачення свого «життєвого простору в контексті історичного буття євро-індських народів.
Егалітарно-договірна культурно-формаційна суспільна система. Її становлення синхронізується з епохою Відродження і Нового часу, саме вона була першою «номонологічною системою», що розвивалася на науково-пізнавальних засадах.
Здійснюється перехід у розумінні закономірностей суспільного розвитку від «природної необхідності», котра «заявляє про себе в історичних методах, що спиралися на причинні ряди, однорідні ланцюжки фактів, цикли, уявлення про розвиток організму, концепції саморозвитку і самовичерпання замкнених культур»1. Виникає «другий тип світосприймання» з переходом світорозуміння від віри до науки в системі загальноісторичного соціокультурного процесу. Історико-філософська думка починає осмислювати культурно-історичні процеси у зворотному напрямку: попереднє світосприймання таке, що «теперішнє породжує минуле», а в прийдешньому світосприйманні «минуле віднині не настільки важливе, воно залежить від сучасного, а не навпаки», «на почесну роль причини тепер претендує теперішнє»2. Подібна «криза історизму» в культурологічному плані і спонукала розвиток науки, обумовила «егалітарний тип» розвитку суспільства на праводоговірних засадах «суспільного договору». Це й була «необхідність як феномен культури і віри» 3, що спонукала перехід до нової культурно-формаційної системи. У ранній фазі свого розвитку вона постає як нова соціально-економічна формаційна система (капіталістична
1 Ванд Л.Э., Муратова А.С. Генеалогия культуры и веры: зримое и тайное. - М.: Ру-домино, 2000. – С. 79.
2 Там же. – С. 93.
3 Там же. – С. 76.
«суспільно-економічна формація»), у якій «свобода виступає ознакою-фетишем для всього, що вільно розвивається за самовиявленням, довільно. В зрілій фазі - у формі соціотехнічної формаційної системи, «промислової» формаційної культури, котра ствердилася в ході першої «промислової революції» і породила первинні техноекономічні відносини суспільства, які можна регулювати і скеровувати в соціоеволюційному напрямку ліберально-демократичних процесів. Вони носять загальноісторичний, системний характер і яскраво маніфестували себе на Заході і на Сході з «появленням демократичних сил там, де ніхто не чекав», поваленням «авторитарних форм правління» на фоні відсутності «непротирічних теоретичних альтернатив ліберальної демократії» (над якою, за Ф.Фукуямою, працювали вчені від Галілея, Бекона і Декарта, Канта і Гегеля до Шпенглера і Тойнбі в Новітні часи)1. Наприкінці XX століття цей процес завершився «великою ліберальною революцією» і «тріумфом демократії».
Духовний базис егалітарно-договірної КФ-системи - науково-пізнавальний, розумово-трансцендентальний світогляд. Спосіб духовного відтворення - науково-просвітницька свідомість, що яскраво проявила себе як у західній, так і в східній культурах. Просвітництво в Україні, починаючи від епохи Відродження, створило передумови антропогенної філософії «пізнання природи і людини», розвинуло унікальні «історіософські погляди» в історико-філософській думці та «ідеї громадянського гуманізму» в етико-політичній площині, де було поставлено «на перше місце принципи спільного блага». Етично-політична концепція спільного блага була вирішальною для подальшого культурно-політичного розвитку українського суспільства. Бо в аспекті «спільного блага» вона «оцінювала будь-яку доброчесність, людську діяльність, здобуту людиною славу і навіть отримані нею знання й освіту». В її межах осмислювались «ідеї справедливості, свободи, патріотизму, формувалися республіканські ідеали та етнічна, а згодом, - національна самосвідомість» 2.
1 Фукуяма Ф. Конец истории и последний человек. - М.: ACT, 2004. – С. 122-123.
2 Литвинов В. Ренесансний гуманізм в Україні. Ідеї гуманізму епохи Відродження в українській філософії XV - початку XVII ст. - К.: Основи, 2000. – С. 68, 187, 327.
Тому і спосіб соціокультурної самоорганізації набуває політично-ліберального характеру в традиціях західноєвропейської культури, політично-імперативного на Сході. А на їх перехресті в Східній Європі виникає політично-етичний спосіб соціокультурної організації, що найбільш історично притаманний саме Україні. Суспільна свідомість на підґрунті етичного імперативу спільного-суспільного блага приймає домінантну форму національно-політичної свідомості. Її ідея в Україні остаточно сформувалася (в разі розвитку філософії «української національної ідеї) у вигляді національно-етичної («конкордизм» В.Винниченка) і національно-правової, соціогуманітарної суспільної свідомості (Б.Кистяковський). Остання й стала домінуючою в Новітній час і закріпилася в культурокоді безпосередньої трансценденції живої етики у формі права як соціогуманітарного знання. За розвитку цього сутнісного культурокоду в екзистенційному бутті Україна і зможе перетворитися на сучасну модерн-націю, що долає соціальні перешкоди «капіталістичного постіндустріального суспільства» (посткапіталізму) та економічні обмеження соціалізму в його «постсоціалістичних («пострадянських») формах1. Це входження в інформаційне суспільство на засадах соціетальності і соціогуманізму, що знаменує початок розвитку нової культурно-формаційної системи.
Гуманологічна культурно-формаційна суспільна система. Її виникнення прогнозував ще К.Маркс, котрий характеризував її у якості «людської формації». Вона постає у трьох історичних різновидах. Критерій формаційного поділу - вільна людська індивідуальність («людина творча»), її речова залежність-незалежність, свобода творчості в розвитку власних сутнісних сил. Первісна «людська формація» представлена «першою формою суспільності» - це відношення особистої залежності в процесах родової і общинної діяльності. «Вторинна формація» - це людська система, для якої характерні відношення особистої незалежності на основі речової залежності від продуктів трудової діяльності, що дають засоби для життя (але ця
1 Краснодембський З. На постмодерністських роздоріжжях культури. - К.:Основи, 2000.–С.124-125.
особиста залежність, «егалітарність», - не більш ніж «вільне відчуження праці»). Третинна «людська формація» - це власне людське суспільство, основою якого є вільна від речової залежності індивідуальність. Умови праці і виробництва співпадають з соціальними умовами життя людей, стають «виробництвом людини», її творчих здібностей1, тобто вона володіє особистим «людським капіталом», а суспільство - «соціальним капіталом» (який капіталізм уже не здатний вичерпати) 2.
Гуманологічна КФ-система в ранній фазі свого розвитку постає як інформаційно-інтелектронна система, у якій прямо задіяні інтелектуальні сили людей. Вона виникає в процесі «технологічної революції», що йде за другою «промисловою революцією» (науково-технічною), котра трансформує «індустріальне суспільство» і робить його «постіндустріальним» (починаючи з 70-х років XX ст.). У зрілій фазі можна очікувати становлення соціоекологічної формаційної культури (перша половина XXI ст.). «Гуманістичні підвалини суспільного поступу» є такими, що, «розглядаючи вплив соціокультурних феноменів на процеси гуманізації суспільних відносин», «звільнившись від попередніх стереотипів і догм», обґрунтовують «гуманні шляхи розумного співробітництва» при входженні людства в XXI століття, «століття Людини» 3.
Духовний базис гуманологічної культурно-формаційної системи створюється на постекономічній системі цінностей, які «стають залежними від потреб людини в самореалізації». Тому «в сучасних умовах соціальний розвиток обумовлюється якостями людини саме як творчої особистості - якостями, що не мають прямого відношення до господарчих закономірностей. Люди починають змінювати суспільство, змінюючи самих себе..., споживаючи дедалі більше інформаційних благ та послуг заради підвищення інтелектуального капіталу...» 4. Це відбувається на соціогуманізованому
1 Маркс К. Экономические рукописи 1857-1859 гг. // Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. – Т.42. – С. 13.
2 Фукуяма Ф. Великий разрыв. - М.: ACT, 2004. – С. 339-357.
3 Губернський Л. Гуманістичні підвалини суспільного поступку // ООН і майбутні покоління. - К.: Логос, 1996. – С. 179-181.
4 Иноземцев В.Л. Современное постиндустриальное общество: природа, противоречия, перспективы. - М.: Логос, 2000. – С. 103-104.
базисі креативної корпорації 1. У ній практично реалізується можливість «вирощувати - виробляти» людські творчі здібності, що й створить основу «ебілітивного» або «креативного» виробництва. Тому і духовний базис закономірно буде представлений у вигляді творчо-інтелектуального світогляду людини і суспільства в цілому.
Спосіб духовного відтворення - неоколективізм, творчо-солідаризована свідомість креативного партнерства в розвитку сутнісних сил людини через творчу діяльність і спілкування, що в перспективі закономірно породжує «соціокультурне» суспільство в інфраструктурі духовно-творчих стосунків людей і творчо-комунікативних відносин. Виходячи з нової діяльної мотивації і постекономічних цінностей - це спосіб духовного відтворення в суспільній формі духовно-творчої самореалізації людей. А суспільна свідомість набуває характеру творчо-реалізаційної свідомості в напрямку людського самоздійснення в гуманізованому суспільстві на принципах соціальної екології. Бо «факт у тому, що ні в Європі, ні в США класичному лібералізму не вдалося встановити суспільний порядок, який би ефективно зберігав приватну власність та індивідуальну свободу більше, ніж кілька десятків років тому»2. Егалітаризм у формі лібералізму - це «шлях матеріального споживання і духовної деградації. Це шлях радикального індивідуалізму. Людина почуває себе автономною, незалежно від моральних обмежень, від традицій, родини і соціальних зв'язків». «У своїх культурних орієнтаціях ліберали вибрали хибний шлях визволення від норм, ... руйнування того, що потребує тільки вдосконалення і реконструкції. Дерегуляція морального життя не обов'язково повинна слідувати за дерегуляцією держави і економіки» 3. «Альтернативний варіант розвитку процесів глобалізації і культури» - це необхідність «більш глибокого усвідомлення взаємозалежності людей усього світу, що може збагатити наш смисл достойної поведінки і нашу відповідальність за ті соціальні зв'язки, у
1 Иноземцев В.Л. Современное постиндустриальное общество: природа, противоречия, перспективы. - М.: Логос, 2000. – С. 80-89.
2 Глобализация и моделирование социальной динамики. - М.: Ин-т соц. наук, 2000. – С. 77.
3 Там же. – С. 82.
яких ми беремо участь, включаючи солідарність із усім людством» 1. Подібні первинні відносини «компартнершип» зараз установлюються і на наших соціокультурних теренах, і вони цілком можуть стати відносинами національного соціетального і духовно-творчого партнерства. За досвідом Росії «політика соціального партнерства держави може в найближчій перспективі привести до активної взаємодії інститутів держави і громадянського суспільства, а саме - «владних структур, профспілок та об'єднань роботодавців і підприємців». Тоді відкривається можливість створити нову громадянську «систему відношень його основних суб'єктів та інститутів щодо положень, умов, змісту і форм діяльності різних соціально-професійних груп, спільнот, прошарків», що налаштовані на професійно-творчу самореалізацію 2.
Подібна проблема в Україні стала «на порядку денному XXI століття» в аспекті задіяння «національних рушійних сил» і сталого розвитку українського суспільства як модерн-нації3. Загалом це гуманологічна проблема становлення-формування громадянського соціетального світогляду українського суспільства XXI століття з прийняттям «стратегії соціополіса» та створення «передумов розвитку інформаційного суспільства в Україні» в стратегічній орієнтації «руху на випередження» 4. Для України пробив «час інтелекту», і в цей відповідальний час повинен дієво та інтенсивно запрацювати «сукупний український розум» у якості одного з найпотужнішого у світі соціального капіталу. Для української нації у весь зріст постав «інтелектуальний імператив»: «країна, яка випереджальними темпами не розвиває власного інтелектуального капіталу, не може розраховувати на гідне місце у світовій спільноті - це інтелектуальний імператив нашого часу». Ми повинні сприйняти «інтелект як справжню дієву продуктивну силу». А ця інтелектуальна сила - «не тільки розум, а й ідея».
1 Глобализация и моделирование социальной динамики. - М.: Ин-т соц. наук, 2000. – С. 83.
2 Михеев В.А. Основы социального партнерства. - М.: Экзамен, 2001. - С. 23-24.
3 Національний звіт України про стан виконання положень «Порядку денного на XXI ст.». - К., 2001 (грудень).
4 Марчук Є. Доповідь «Стратегія соціополіса» на Науковій Конференції НАТО «Наукові і технологічні досягнення в розвитку європейських міст» (22-24 травня 1999 р.; Поплавський Я. (заст. інст. інформ. сусп.). Передумови інформаційного суспільства в Україні. - К., 2001; Марчук Є. Стратегічна орієнтація суспільства - рух на випередження. - К.: Страт. панорама. - 1999. - №4.
Вона автоматично не складається з великої кількості свідомих, вільних та енергійних людей, а тільки «коли думка, свобода й енергія підпорядковані ідеалу вищому, ... можна мати когорту високоосвічених, з найширшим світоглядом, неординарних людей» і без цього жаданого «вищого ідеалу» не досягти 1. Подібний «вищий ідеал» для України - велика українська національна ідея - це Відтворення давньої могутньої культури в модерновій життєдіяльності провідної нації світу. Вона, як модерн-нація, може стати провісницею нової людської культури XXI століття. І це буде духологічна культура або модернова «духовнолітична» культура, що закладе підвалини нової культурно-формаційної системи як гуманістичного «життєвого світу» людей «прийдешніх поколінь». Це може створити саме українська національна культура через 7 тисяч років свого історичного існування, яка перша у світі опанувала духовно-практичним світоглядом.
Генетичні процеси соціокультурної трансформації інформаційного суспільства. Вище було зазначено, що трансформаційні зміни у базисній структурі інформаційного суспільства техногенного типу почалися на перетині етапів суспільної модернізації-постмодернізації (IV-V етапи кінця XX ст.). За концепцією Ф.Фукуями, це генетичний процес формування 4-го «однополюсного світу» постіндустріальних суспільств, які вступили в період постмодернізації. Це соціально-дискретний процес, в умовах якого виникає «великий розрив» з іншими суспільствами, що менш розвинені2. Трансформаційні зміни мають системний характер і закономірно проявляють себе в наступному:
- нова культурна соціодинаміка і можливість реалізації різних шляхів загальної модернізації-постмодернізації, а отже: індустріального - постіндустріального розвитку, техногенного - соціогенного, комунікативно-інтерактивного, соціогуманітарного, інформаційно-мережного, когнітивно-
1 Мороз О., Саєнко Ю. Час і інтелект. Сукупний український інтелект. - Л.: Панорама, 2002. – С. 37-38.
2 Фукуяма Ф. Великий разрыв. - М.: ACT, 2004. – С. 350.
комунікативного, духовно-креативного розвитку та інших соціокультурних різновидів;
- зміна ідеологічних домінант «технокапіталізму»: культ техногенії, багатства, особистих успіхів та досягнень, державного пріоритету в суспільстві тощо - на пріоритети суспільного співробітництва і соціального партнерства, розширеної демократії і громадянської консолідації, «соціального комфорту» і гуманітарної культури;
- соціокультурний поліцентризм у виборі шляхів суспільного розвитку й утворення багатьох нових центрів зростаючої індустріальної потужності на засадах культури; це привело до загострення міжнародної конкуренції, включаючи пряму конфронтацію «капіталістичної» та «соціалістичної» систем, «європейського» та «азійського» способів виробництва, національних та транснаціональних моделей розвитку, до утворення регіональних блоків і глобальних альянсів;
- нове суспільне взаєморозуміння на підґрунті загальнолюдських цінностей, прагнення не до локального, а «світового» суспільного прогресу на основі різних форм активізації міжнародних комунікацій і зростаючого «взаєморозуміння народів»;
- виникнення «цивілізаційної перспективи» суспільного розвитку, котра знаходиться «за межами економічного суспільства» та воєнно-політичне вирішення соціальних проблем, але в межах їх нормативно-ціннісного і правового регулювання («права людини» тощо) у системі світового цивілізованого співтовариства.
Зараз подібний соціально-трансформаційний процес поглиблюється в ході дедалі більш інтенсивної дії соціокультурної складової суспільного розвитку. Зростає загальний культурно-інформаційний потенціал суспільства, утворюється його достатній «інформаційний ресурс», який робить реальним задоволення головних «інформаційних потреб» більшості людей, організацій та всього суспільства. Утворюється відповідне інформаційне забезпечення їх життєдіяльності на основі втілення передових інформаційних технологій, а також налагодження інформаційного керування суспільною системою шляхом регулювання комунікативних інтеракцій, комунікативного діалогу, розвитку телекомунікативних і соціокомунікативних відносин у суспільстві. У процесі свого розвитку ці соціокомунікативні відносини потім самі перетворюються на важливіший «інформаційний ресурс» суспільного прогресу, в тому числі і на шляху становлення інформаційного суспільства. У структурі «людино-розмірних» соціокомунікативних відносин воно виникає у високорозвиненій формі «культурно-інформаційної системи». Багатьма дослідниками фіксується, що подібний процес відбувається в культурно-інформаційному полі глобальних постмодернізаційних змін у світовому соціумі 1. Головна властивість «культурно-інформаційного поля» є такою, що воно розширює і творить новий соціальний простір, формуючи відносини в соціальній реальності не тільки реальні, але й віртуальні. Наприклад, інформаційні відносини в «комунікативному просторі» ЗМІ, «умовно-дослідницькі» відносини в науці, де реалізуються цілі соціальних досліджень віртуальності тощо. Реалізація новітніх «конструктивістських підходів» у науці дозволяє здійснювати «конструювання суспільства» за типом «конструювання системи». При цьому визначається «проблемна ситуація» в суспільстві, яка потребує конкретного вирішення, а разом з цим - нові цілі, функції, суспільні структури, що вирішують проблемну ситуацію. На перехресті ХХ-ХХІ століття нею є трансформаційна проблема історичного вибору векторів подальшого суспільного розвитку. Тут закономірно проявляють себе такі нові суспільні явища:
- системна криза «технокапіталізму» в його «пізній фазі», коли суспільні структури починають дедалі більше домінувати над владою;
- становлення інформаційного базису суспільства з лідируванням «інтелектуальних працівників» у виробничій та суспільній сферах;
1 Сурмин Ю.П., Туленков Н.В. Теория социальных технологий. - К.: МАУП, 2004. – С. 104.
- зміни співвідношення між владою та суспільством у формах громадянської демократії і громадянської державності
- дискретно-парадигмальна альтернатива суспільного розвитку, котрий стає не лише нелінійним, але й «розривним», з іншою логікою соціокультурних процесів;
- перехід на новий суспільний дискурс у суспільних взаємодіях: це інтелектуальний дискурс історії, який вибудовується «творчими особистостями» в статусі суспільних «комунікативних координаторів»;
- декомпозиційний і деконструктивний підходи в оцінці суспільних процесів, які дозволяють подолати револютивність історії та домогтися соціальних перетворень шляхом реінтеграції суспільних відносин на основі соціальних комунікацій.
Базисна структура сучасного інформаційного суспільства, виходячи з соціоісторичних закономірностей її виникнення, має аналоговий характер стосовно культурно-формаційної суспільної системи. Вона також виникає, коли наявні інтеграційні процеси синтезу культурних і формаційних систем на останніх історичних етапах їх розвитку в Новітній час. Тобто за умови гуманологічної КФ-системи, котра на ранніх фазах свого розвитку функціонує в модусі інформаційно-інтелектронної системи, а потім - як інформаційно-соціекологічна культуро-система. Її предикати:
- предикат за типом культури (типом культурної системи), що визначає і формує духовний базис суспільства, презентований культурно-історичним типом суспільного світогляду і духовного світобачення;
- предикат за способом духовного відтворення культурних цінностей представлено у видоутвореннях суспільної свідомості і способах її природно-історичної зміни;
- предикат за формою соціальної самоорганізації, соціокультурного самовпорядкування суспільства, тобто за формою соціетальності суспільної системи на основі самоорганізації соціодуховних цінностей.
Культурно-інформаційна система належить до того типу суспільних систем, що розвивають інформаційну культуру суспільства з боку її інтелектуально-комунікативних засад, людського і соціального спілкування, когнітивних практик і духовно-творчої реалізації. Можуть бути інші, не менш важливі її контекстуалізації, а саме: культурно-господарча (соціогосподарча) система, культурно-правова, культурно-етична (соціодуховна), культурно-когнітивна (духовно-практична), культурно-промислова (соціоіндустріальна) та інші різновиди соціосистем. Усі вони мають глибоке історичне коріння і презентуються конкретно-історичним характером свого розвитку. Але культурно-інформаційна суспільна система відрізняється тим, що в її основах чітко виражена духовно-практична орієнтація, і вона за своєю суттю налаштована на підвищення інтелектуального рівня і духовності суспільства, перетворюючи його на «інтелектуальне співтовариство» духовно і творчо високорозвинених людей.
|