Соціально-філософське методологічне підґрунтя для дослідження процесів суспільної трансформації. Природно виникає питання: яким прогнозно може бути кінцевий результат суспільної трансформації? Перш за все може відбутись повна "культурна інтеграція" відокремленої, роздрібненої і розпорошеної інтелектуальної власності, персоніфікованих інтелектуальних капіталів у єдиний інтегрований "соціальний капітал". Суспільство знайде нову соціальну якість, нову "культурно-інформаційну реальність". Осмислена комунікативна діяльність відкриє йому можливість для розширеного відтворення соціального капіталу, для створення спеціальних культурно-інформаційних технологій, які дозволять генерувати соціально інформаційний капітал на постіндустріальній основі (з мінімізацією витрат на його відтворення). Подібні комунікативні технології можуть, наприклад, створюватися в особливих комунікативних організаціях, що працюють за тематичними інформаційно-креативними програмами (подібні "креативні посткорпорації" вже існують). Створення відповідної соціокомунікативної суспільної системи приведе в дію особливі соціокомунікативні інститути соціальної самовпорядкованості, самоорганізації й самоуправління, котрі дозволять змінити головні домінанти суспільного розвитку.
На соціологічному рівні (теорії "середнього рівня" суспільного розвитку) суспільний процес уже мислиться за межами постіндустріалізму і бачиться як рух до "постсучасності". При такому підході реалізується "метатеоретична парадигма" розвитку суспільства XXI ст. Так, відомий американський соціолог-методолог Джордж Рітцер, який одним із перших зробив самостійну класифікацію й аналіз базових соціологічних ідей і концепцій Новітнього часу, бачив значення "метатеорії суспільства" в осмисленні суспільних трансформацій "зсередини" самого суспільства, розуміючи розвиток "постсоціальних" суспільних структур поза інститутами влади і корпоративізму 1. Уже зараз цілком реально розвивається "постсучасне" суспільство ("метасуспільство") вільного людського спілкування. Зараз у глобальному масштабі формується соціокомунікативна суспільна система "життєвих світів" людей (за Ю. Хабермасом) на духовних цінностях суспільної культури. Проте ці положення можна піддати сумніву з двох головних причин: відсутність вихідних методологічних принципів у метапізнанні суспільного розвитку, а також проявлених при цьому метазакономірностей і метазаконів "постсучасного" соціального руху. Друга причина - відсутність історизму в подібних соціологічних побудовах і необхідність соціальної репрезентації на більш широких соціальних засадах у суспільно-історичному аналізі. Перш за все з використанням соціально-філософської методології. Так, вибудовуючи метатеорію суспільного розвитку і соціального пізнання на діалектичних принципах, слід врахувати, що в такому підході необхідно рухатися не "від явища до сутності", а "від сутності до явища". Але соціальна сутність "метасутність" завчасно досліднику не дана, щоб потім рухатися до явища і соціальної екзистенції. Тому метасоціальні сутнісні зв'язки і відношення, метарозвиток потрібно перш за все розуміти у відповідних принципах метасоціальності. Виходячи з діалектичних принципів пізнання, ними можуть стати 2:
1 Ритцер Дж. Современные социологические теории. - С-Пб.: Питер, 2002. – С. 563-566.
2 Капица В.Ф. Социальная философия. Духовно-ценностный аспект. - Кривой Рог: Минерал, 2000. – С. 39-48.
1. Принцип соціального розвитку, який у метатеорії представлений у вигляді принципу субстанціонального клішування нових соціальних сутностей: це, наприклад, сутність "комунікативної дії"", за Ю. Хабермасом, сутність "багатомірного соціального функціоналізму", за Джефрі Александер, сутність "соціального релятивізму", за Дж. Коулменом і Р. Коллінзом та іншими.
2. Принцип усебічного (універсального) зв'язку може бути поданий як принцип проективності соціальної екзистенції. Подібне соціальне проектування відбувається в істотній мірі духовно розвинутих сутностей: від мікрорівня "творчих геніїв" до макрорівня наро-дів-творців історії.
3. Принцип соціальної багатоякісності суспільного буття перетворюється в метатеорії в принцип парадигмальної дискретності соціального розвитку; у відповідності до цього принципу спрямованість суспільного руху обумовлена не самим вибором, прийняттям тієї чи іншої соціальної парадигми, а "соціальною проекцією" на суспільне буття високорозвинених людських духовних сутностей із розривною дискретною формою екзистенціального зв'язку між ними (парадигмального зв'язку, за Т.Куном і І.Лакатосом).
4. Принцип соціального протиріччя як джерело суспільного розвитку трансформується в соціальному метапізнанні в принцип зовнішніх соціокультурних впливів, культурно-цивілізованих "поштовхів", імпульсів з боку суспільств з більш високим рівнем суспільної життєдіяльності, "зразкових суспільств" відносно суспільств із низьким рівнем розвитку. Це "суспільства-референти", з яких беруть приклад і запозичують моделі суспільної життєдіяльності інші суспільні системи та імплантують і соціокультурні моделі на національному ґрунті (через соціогенний та інтелектуальний впливи нормуючих цінностей-культурокодів).
5. Принцип "подвійного заперечення" представлений у метатеорії принципами флуктуаційності суспільної життєдіяльності, або швидкої і різкої зміни суспільних станів у результаті прийняття нової парадигми суспільного розвитку і проекту нової соціальної екзистенції.
Вищеперелічені метатеоретичні принципи дозволяють побачити субстанціональні сутності прийдешніх інформаційних епох із найдавніших часів. Це, наприклад, первісна вербаліка ведологічного знання, первісна істинність думок-слів (на відміну від багатозначності міфологемної семантики). Це і різноманітна проективність соціальної екзистенції, що представлена різними культурами соціального спілкування і суспільними комунікаціями, наприклад, за класифікацією "локальних цивілізацій" Арнольда Тойнбі. "Структура наукових революцій" Томаса Куна дозволяє побачити дискретну парадигматичність не тільки в науці, але й в соціальному розвитку (Д. Лукач). Нинішня соціальна парадигма лежить у площині "посткапіталізму" (США) і "антикапіталістичних" суспільних взаємодій і соціальних комунікацій у життєвих світах людей (Європа). У цілому, - це парадигма "постіндустріалізму" на користь соціогуманітарній конструкції "постсучасної" суспільної системи. За концепцією Ф. Фукуями, йде дискретний процес у формах "великого розриву" швидкого становлення єдиного соціального світу "постіндустріальних суспільств". Останні існуючі три світи раннього, імперського і пізнього капіталізму залишаються позаду в занижених статусах "середньорозвинених" і "слаборозвинених" країн. Суспільство автономізується від держави, і "держава виступає як недруг та ворог соціального капіталу в суспільній системі, у якій економічний обмін замінюється моральним обміном" 1.
Зовнішні поштовхи-імпульси соціокультурного розвитку будуть характерними і для XXI століття. Подібні флуктуаційні "культурні імпульси" зададуть "постсучасні" суспільства-референти, які сприйняли парадигму соціогуманітарного суспільного розвитку, розвиту "соціокомунікативних цивілізацій" і їх духовно-ноосферного домінування. Але цей пансоціальний процес може бути пов'язаний із великими катаклізмами, турбулентністю, флуктуаційною напругою і боротьбою за пріоритети. Наприклад, у побудові
1 Фукуяма Ф. Великий разрыв. - М.: ACT, 2003. – С. 350-358.
світу за конструкцією "рах атегісапа" або "рах еигоріса", становленням панслов'янської, індокитайської чи пана-рабської цивілізацій. А, можливо, і всезагальною реконструкцією глобального соціуму, що народжується, і його відтворенням у вигляді культурно-інформаційної суспільної системи. Її розвиток і прогнозується як головний позитивний результат соціокультурних трансформацій у сучасному суспільстві.
7.2. Тема 2. Соціоісторичні закономірності розвитку культурно-
формаційних систем
Соціоісторичні закономірності в ґенезисі суспільств різних культурно-історичних типів виявляються на різному підґрунті культуротворення і соціокультурних трансформаційних змін. Вони також включають етногенетичні і соціогенетичні процеси, націогенезис, «сферний» і «формаційний» конкретно-історичний підходи, зміну історичного характеру людського спілкування в суспільстві та інші аспекти. При цьому подібні закономірності можуть діяти одноразово і в певній послідовності, у безперервних змінах і дискретно, локально і транскультурно, паралельно і в з'єднанні в одному «культурно-історичному» потоці», системно і безсистемно (ідеографічно), фактологічно і номонологічно, типологічно і нетипово-унікально.
Відомо, що Н.Я.Данилевський одним із перших виявив системно-типологічні закономірності загальноісторичного характеру. Закономірну генезу суспільства він вбачав у створенні і зміні культурно-історичних типів людських спільнот від їх первинної етичної організації до державно-політичної, а потім - до певного цивілізаційного культурно-історичного типу. Системно-типологічні закономірності проявляли себе не локально, але й не на тлі загальнолюдської культури і цивілізації. Вони діють тільки за умови розвитку того чи іншого культурно-історичного типу (КІТ) народу, який цивілізується. Подібні цивілізаційні процеси протікають за загальноісторичними законами для всіх КІТ у повній чи не в повній мірі. У повній мірі - коли народ має «повний», «4-х розрядний» культурно-історичний тип згідно з чотирма «загальними розрядами культурної діяльності»: релігійної, суто культурної (наукової, творчої в мистецтві, промислової та технологічної діяльності), політичної і суспільно-економічної, застосовної «до умов користування зовнішнього світу» 1. Слов'янський КІТ буде першим із таких повноцінних культурно-історичних типів, або єгипетська, китайська, ассірійсько-фінікійська, єврейська, грецька і римська культури - це «неповнорозрядні» КІТ. Загалом, це закономірності, згідно з якими формується історичний тип людського світогляду, що породжує відповідний «типовий світогляд» і відповідну «типову організацію» суспільства та суспільну свідомість. У К.Юнга - це людські «архе-типи»: «західний» - «східний» свідомісні типи, «європейський» і «азійський», «релігійний» і «науковий» («наукове суспільство», за Т.Куном, на відміну від «конфесійного»): «американський» (атлантичний) і «територіально-ландшафтний типи. Як світогляди Талассократичний і Теллуроккратичний. Існують також «земельний», «гірський», «водний», «космічний» як геофізичні типи свідомості, «римлендські» і «коустлендські» світоглядні типи («навколишнього» і «прибережного» світогляду), або ж «степові» і «лісові», «лісостепові» і «пустельні» типи світогляду у відображенні міграційно-кочової чи стабілізаційно сталої відтворювальної свідомості (як у випадку з Україною) тощо. Тобто це закономірності виникнення етносу за конкретно-історичними умовами, з подальшими процесами розвитку етнокультури і соціокультурного етнонаціотворення в політичну організацію. А потім - у той чи інший тип державності. При достатньому «потенціалі культури» та «історичних сил» - сильна політична державність перетворюється на суспільну цивілізацію.
1 Данилевский Я. Россия и Европа. - М: Книга, 1991. – С. 471-472.
Закономірності розвитку та існування культурно-історичних типів. Проявлення історичного типу цивілізації відбувається за дією п'яти законів (за Н.Я.Данилевським). Кожен з них є локальним за своєю дією в якості («специфічних законів» субсистем). Проте у своїй сукупності і послідовності дій ці субсистемні закони призводять до загальноісторичних системно-якісних змін і наслідків. Перший локальний закон виявляє спорідненість діалектів однієї мови чи групи мов у їх «безпосередній зрідненості». Це свідчить, що КІТ «за своїми духовними задатками здатний до історичного розвитку і вийшов уже з дитинства» 1. Зараз цей закон розуміється як «закон континуітету» - однопросторовості народження етносу, його демографічних ознак та мови. Тобто він діє як закон мовно-демографічної етноідентичності.
Другий закон наголошує, що для прогресивного розвитку історичного культуротипу необхідна політична незалежність первісного етнонаціонального утворення. Сьогодні цей закон функціонує як вимога державної суверенності народу, або суверенності історії свого народу протягом достатньо тривалого періоду його історії. І тут, дотримуючись поглядів О.Шпенглера, можна стверджувати, що ані культура, ані економіка не допомагають, «коли дефіцит політичного інституту підмінюється моральними настроями» 2.
Третій локальний закон стверджує, що «початки одного культурно-історичного типу не передаються народам іншого типу». Але історичний досвід свідчить, що повного непередавання «культурокоду КІТ» немає, а мова може вестись щодо модусів даного закону в тенденціях: а) автохтонності КІТ та культурно-етничної ксенофобії; б) домінуючого впливу одного КІТ на інший тип чи на всі народи і нації (як у випадку із сучасним західним євроатлантичним світом); в) прищеплювання-переносу, імплантації сильнішого культурокоду іншим, менш сильним суспільним культурам.
1 Данилевский Я. Россия и Европа. - М: Книга, 1991. – С. 91.
2 Шпенглер О. Закат Европы. Всемирно-космические перспективы. - Минск: «Попурри», 1999. – Т.2. – С. 628.
Четвертий закон постулює «розмаїття етнографічних елементів» КІТ в «одному політичному цілому» або в «політичній системі держав (федерації)»1. У сучасному вигляді - це закон «структурної сили» політичної системи за наявністю процесів «соціальної стратифікації» (а з нею «економічної», «політичної» та «професійної стратифікації»), котрі надають суспільству більшу врівноваженість, розширюють «соціальний простір» для прогресивної «соціокультурної динаміки» 2. Цей закон діє і в модусі соціокультурного поліцентризму КІТ, коли «ціннісна сила» багатьох історичних культуротипів зрівнюється або позитивно взаємодіє, підсилюючи одна одну резонансно і синергетично (на психоментальному духовному підґрунті).
П'ятий закон свідчить про строки існування історичних культуротипів («закон термінів»), згідно з яким історичний період зростання і життя КІТ «може бути невизначено довгим, але період цвітіння і плодоношення є відносно коротким і виснажує раз і назавжди їх життєву силу».
Але якщо, за Н.Я.Данилевським, КІТ є «повним» і «повнорозрядним», тобто коли духовна сила історичного культуротипу співпадає з його індустріально-економічними, технологічними і політичними досягненнями, релевантно опредмечується відповідно до «висот духу» і культури у високий «цивілізаційний витвір», тобто у відповідний культурно-історичний тип цивілізації, що втілює ціннісні сили багатьох народів, то тоді спрацьовує «на підтримку» і «на підсилення» цивілізаційний «закон збереження запасу історичних сил» даного культурно-історичного типу («закон боротьби»). У слов'янському КІТ це може виникнути за умови створення «всеслов'янського союзу», котрий з'явиться як «необхідність Слов'янського Союзу для людства» або як «перешкода до всесвітнього володарювання Європи» в разі загрози «згубного результату загальнолюдської цивілізації» 3.
1 Данилевский Я. Россия и Европа. - М: Книга, 1991. – С. 92.
2 Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. - М: Изд. полит, лит., 1992. – С. 297-353, 425.
3 Данилевский Я. Россия и Европа. - М: Книга, 1991. – С. 435-438, 397-434.
Ствердження слов'янського культуротипу як загальнолюдського КІТ (в аспекті реалізації «руської ідеї», за І.А.Ільїним), відбудеться на ґрунті «єдності цінностей руського народу» з іншими народами: «близькість до Бога», «жива віра в совість», у «родину і Вітчизну», в «духовну силу народу» та «органічна єдність з природою». «Росія, що втілює слов'янський КІТ, є організм природи і Духа», і «цей організм завжди творив і дарив» та «ніколи не відсікав і не насилував»; це не тільки «духовний організм», але й «єдиний господарчий організм» і «організм культурний, мовний, правовий, державний», у якому відбувся «расовий синтез». І тому «руський тип народу - осередок творчих сил людей, що притаманні й іншим народам» 1. Новий тип державної організації людства - «ліберальний консерватизм», у якому втілюються ідеї людського серця і «свободи творчості» («ідеї вільноспоглядаючого серця»), в котрій здійснюється «культура волі, думки й організації»: «відповідальна совість», «правова інтуїція», «творча свобода в дослідництві», «духовна свобода» в якості «предметної цілі права і держави»2. За «законом строків» (термінів) культурно-історичний тип цивілізацій набуває в залежності від обмеження термінів розвитку етнографічного характеру самобутньої культури (за А.Тойнбі, це «локальні цивілізації»), політичного характеру з формуванням відповідного типу державності та характеру цивілізаційного розквіту. Подібний розквіт відбувається у формах «самотніх цивілізацій» (китайської, індійської), тобто ізотеричних культур або «спадкових цивілізацій» (єгипетської, греко-римської, єврейської тощо), тобто екзотеричних культур «відкритих суспільств». Тому й народи потрібно розглядати як «творчі», що спрямовані своєю творчою свідомістю на позитивне творення історії («творчі народи»); «нетворчі» народи з негативною орієнтацією на історичні процеси з «руйнівною» психологією і свідомістю («народи-руйнівники» з деконструктивними установками - антицінностями); народи, в яких творчий дух затримався у
1 Ильин И.А. Россия есть живой организм // Русская идея. - М.: Изд. «Республика», 1992. - С. 430-436.
2 Ильин И.А. О русской идее // Русская идея. - М.: Изд. «Республика», 1992. - С. 438-443.
своєму розвитку на ранній стадії, і тому вони діють без відповідної історичної позиції, в залежності «від ситуації». За Н.Я.Данилевським це «сумнівні» цивілізаційні КІТ, до яких відносяться американці і, можливо, слов'яни.
Системно-культуротипні закономірності формування і розвитку історичної свідомості на рівні етносів, націй і всього людства, що виявив Н.Я.Данилевський, мали своє оригінальне вираження і певне вдосконалення в концепціях П.Сорокіна, М.Бердяєва та Л.Гумільова. За П.Сорокіним, це системно-ідеологічні закономірності «зміни в господарстві ідеаційного, ідеалістичного і почуттєвого права», котрі зрештою призведуть до становлення загальнолюдської «суперсистеми» культури. «Ідеологія культури» проявляє себе в сукупності смислів, цінностей і норм у науці, філософських, релігійних, етичних і художніх смислах, що й створюють «ідеологічне ціле», включаючи «ідеологічну свідомість» культурної суперсистеми, «інтегральної культури» або «метакультури». Ці закономірності ведуть до інтегральної свідомості «понадлюдини» з духовно-символічною сутністю глобального світогляду 1. За М.Бердяєвим, ці закономірності мають системно-техногенний характер, і розвиток органічних культур «від природи» рано чи пізно приводить до появи «техногенних культур» «від Машини», які придушують особистість: «Машина розриває дух, вносить розщеплення, порушує первісну органічну цілісність, спаяність Духа і плоті» 2. Техногенна свідомість призводить до «розщеплення і роздвоєння особистості», «машина немов би кліщами вириває дух із надр природної матерії», і вихід є тільки у творчості й у «свободі духу». І тому свобода має пріоритет над буттям, бо свобода Духу ініціює творчу активність особистості, встановлює свої «духовні закономірності Буття», змінює його і «судьбу культури». Особистість тоді набуває абсолютної цінності, і якщо вона одухотворена і перетворюється на творця культури, то тоді це стає проявом її духовно-практичної свідомості свободи. В аспекті
1 Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. - М: Изд. полит, лит., 1992. – С. 494-500.
2 Бердяев Н. Дух и машина // Судьба России. - М.: Эксмо-Пресс; Харьков: Фолио, 2000. – С. 469-470.
вільного культуротворення національної суспільної свідомості духовно-творчі закономірності відкривають можливості «творчого національного шляху» для розвитку, що «є шляхом до вселюдськості, є розкриттям вселюдськості в моїй національності, як вона розкривається в усякій національності»1. За Л.Гумільовим, ці закономірності мають системно-етногенетичний характер пасіонарних пульсацій земно-космічного плану буття людства. Вони діють як системно-енергетичні закономірності у формі космопульсацій на людей, що є пасіонарними особистостями («пасіонарії»), несуть у собі космологічно-детерміновану сутність, яка творчість і зруйнування одночасно. Національна суспільна свідомість, котра оволоділа пасіонарністю, перетворюється на духовно-космічну силу.
Інший різновид суспільної ґенези, в деяких моментах відповідний до поглядів Н.Я.Данилевського, розробляв відомий філософ Карл Ясперс. Але на відміну від попередника К.Ясперс розглядав «наскрізні» закономірності суспільного розвитку і соціальної трансформації суспільства за «осями культури», у вимірах «усього часу».
Культурно-осьові закономірності розвитку суспільства. Ці закономірності породжують «осьові культурні форми» суспільного життя в парадигмальних формах когнітивного, ціннісного, регулятивного (нормоціннісного) світогляду та в інших формах. Це також можуть бути осі за людськими архетипами (за К.Юнгом), осі за людськими устремліннями (за А.Адлером), осі за соціальною поведінкою (за К.Хорні) тощо 2. «Осьовий час» культури в якості головної закономірності її розвитку (з формуванням відповідного світогляду та історичної свідомості) характеризується духовною спорідненістю «трьох епох» (або «трьох сфер») у розвитку людства: міфологічною, філософською (релігійною) і політичною, які приводять до появи людської особистості, що володіє знанням та історичним
1 Бердяев Н. Философия свободы // Судьба России. - М.: Эксмо-Пресс; Харьков: Фолио, 2002. - С. 354.
2 Хьелл Л., Зиглер Д. Теория личности. - СПб.: Питер, 1999. – С. 61-213, 214-245.
розумом. К.Ясперс називає її «достотною людиною» (істинною, дійсною, достеменною): «людина може відтепер внутрішньо протипоставити себе всьому світові. Вона відкрила в собі джерела, які дозволяють їй піднятися над світом і над самою собою». «Істинна людина... намагається до визволення і спасіння вже в цьому світі у пориві вознесіння до ідеї в незламному спокої душі» (і без «спекулятивного мислення» про «волю Божу» і «невірне тлумачення») 1. Осьовий час творить «новий духовний світ, який у своєму завершенні приймає політичний характер» із «збереженням спомину про дух» давніх і найдавніших культур, що поглинаються осьовим часом. Ці «великі культури давнини» в разі «виникнення в осьовий час духовного напруження» проходять історичну трансформацію, або ж «утрачають свою специфіку, робляться нерозрізненими... аж до того часу, поки вони не розчиняються в історичному розвитку» і «в протилежному випадку вимирають» 2. Культурно-осьові закономірності при цьому діють загальноісторично в таких чотирьох головних напрямках векторно-азимутальної спрямованості:
1. Закономірність гранично-обмеженого часу історичного існування давніх культур (у якості «доісторичних») з їх подальшою трансформацією, нерозрізненістю або зникненням, про які залишається лише «спомин про дух попередньої епохи» (наприклад, це «ідея імперії»).
2. Закономірність духовного Відродження давніх культур із можливістю історичного існування в «осьовому часі», якщо вони слідують ідеям прийдешньої епохи («сполохуються» цими ідеями) і використовують можливості «осьового часу» у формі «духовного підйому».
3. Усеосяжність історизму «осьового часу» в просторовому відношенні і сприйнятті «центрів духовного випромінювання» (міф, філософія, політичні процеси), якщо вони повернулися з «доісторії» і увійшли в «історію» з новими народами і суспільствами. Тобто «модернізувались» із «старих» у «нові» суспільства, стали «модерн-націями».
1 Ясперс К. Смысл и назначение истории. - М.: Изд. полит, лит., 1991. – С. 33-34.
2 Там же. – С. 35-36, 39.
4. Закономірність історичного соціокультурного взаєморозуміння «старих» і «нових» епох («давніх» і «новітніх» народів та їх культур) на духовній основі міфу, філософії і політичних процесів.
Загалом можна бачити, що по осі дії культурно-історичного поля формуються певні «типи соціокультурних світів»: від типу «регіональної культури» до «історичного типу» і «цивілізаційного світу», де «простір культури» найбільший 1. У цьому розширеному просторі культури досягається можливість її регуляції по «когнітивній осі» і «ціннісній осі» за рахунок розмаїття «культурних форм» у своїх просторових нішах, «ментального поля культури» на різних «рівнях ментальності» та змістом «ментальних комплексів» 2. У системі «інформаціології» в просторі дії ментально-свідомісних полів починає проявляти себе «закон генералізаційно-єдиної інформаційної взаємодії (поля)» 3. Або, за Е.В.Ільєнковим, починає діяти «космологія духу» в проявленні «об'єктивної ролі мислячої матерії в системі світової взаємодії» 4. В аспекті виявлення закономірностей розвитку суспільної свідомості з етнонаціонального духовного базису до всезагальних культурно-історичних типів («соціокультурних світів») у «структурі культурного простору» проявляють себе «парадигмальні культурні форми» ментальності і свідомості. Тут можна побачити дію закону суперпозиції культурно-історичного типу суспільного світогляду: це закономірність трансформації етносвітогляду в національний світогляд, а потім - у державно-політичний і цивілізаційний світогляд того чи іншого історичного культуротипу. За Н.Данилевським, це закон перетворення етнотипу народу на національно-державний тип, а згодом - на цивілізаційний культуротип. Подібний процес збуджується зовнішніми політичними поштовхами, котрі сприймаються як загрози. Сюди відноситься і загроза зовнішніх агресій, війн і навал, внутрішня боротьба на етнічній чи класовій основі, це й історичні
1 Кармин А.С. Культурология. - СПб.: Лань, 2003. – С. 49, 200-202.
2 Там же. – С. 203-219.
3 Юзвишин И.И. Основы информациологии. - М.: Высш. шк., 2001. – С.18.
4 Ильенков Э.В. Философия и культура. - М.: Изд. полит, лит., 1991. – С. 415.
Виклики, що потребують належної Відповіді, а також природно-історичні процеси соціально-економічного формаційного розвитку. Подібне можна розглядати як закон суперпозиції суспільного світогляду, який діє по осях комунікативності, ціннісності (аксіологічності), когнітивності, реалізаційності, інтенційності та іншим складовим.
Якщо «закон суперпозиції» не спрацьовує, то культурні форми суспільного світогляду залишаються в потенціалі, у віртуальній можливості і можуть не підніматися з рівня етноссвітогляду на більш високі. Тому повинна розвинутися не тільки «культура реальної», але й відповідна «культура реальної віртуальності» з необхідними соціальними інститутами та структурами, як це відбулося «в інформаційних суспільствах» Заходу, де розвинулась «інформаційна економіка» 1. У межах історичного розвитку культурно-формаційних систем потрібна наявність відповідного духовного базису суспільства (це його конкретно-історичний світогляд), способу духовного відтворення цінностей у культурі (конкретно-історична свідомість) та ефективно діючої соціокультурної організації суспільства. У сукупності це суспільний духовно-практичний світогляд у певній культурно-трансляційній і культурно-парадигмальній формах домінуючої в суспільстві ментальності (культурозначеннями і культурокодами). На думку О.Ф.Лосєва, в такій суспільній свідомості повинна проявитись особлива «софійна сутність» суспільства, коли «міжграничні» («внутрішньограничні») «проміжні структури» суспільства з'єднуються в «субстанційно-інтегральні» суспільні утворення. Відбувається процес соціальної генералізації з виникненням нового духовно-світоглядного базису суспільства, і воно переживає новий виток культурного прогресу. Зараз це відбувається внаслідок «генералізаційного закону інформації» на підґрунті «інформаціологічного світогляду» сучасного суспільства 2. За векторами дії закону суперпозиції розвитку суспільного світогляду також можуть проявитися феноменологічні,
1 Юзвишин И.И. Основы информациологии. - М.: Высш. шк., 2001. – С. 314-351.
2 Ильенков Э.В. Философия и культура. - М.: Изд. полит, лит., 1991. – С. 16, 125.
системно-креативні, сферно-ментальні, метасоціальні та інші закономірності, що піднімають її потенціал і градієнт з етнічного рівня на транснаціональний і глобальний 1.
|