Це тихе сяйво над моєю долею…



Скачати 225.97 Kb.
Дата конвертації01.05.2016
Розмір225.97 Kb.
Це тихе сяйво над моєю долею…

(жінки у долі Шевченка)

Вечір-спогад

Входять юнак і дівчина й під супровід ліричної мелодії декламують:

Дівчина: Дві зірки угорі, де небо молоде.

Два наших імені розлука вполювала

Й за руки їх, розлучених, веде.

А як хотілося, щоб доля нас не розлучала!

Юнак: Люблю тебе. Боюсь тебе. Дивлюсь
Високим срібним поглядом на тебе.
З вогню і вод, від неба і до неба
Твоїм ім'ям на тебе я молюсь…

Пісня « Дві зорі» (відео кліп, І.Мацялко)

Входить Шевченко:

Я – поет. Я – Шевченко.

Біля люльки моєї батіг.

Вздовж дороги моєї

Стають самодержці на чати.

Я не маю дружини…

У мене немає синів.

Мов емблема гірка,

Сонце блимає в теплій калюжі.

А нащадки мої,

Діти чорних сумних моїх днів,

То поеми мої,

То пісні мої, томні та дужі.

Я – поет. Я – один.

Я вступаю в смертельні бої.

Я загину вже скоро –

Від брехень або від металу.

Через довгі роки

Світ побачать онуки мої,

Діти віршів моїх,

Та жінки, що мене б покохали…

Ведуча: Першою, найніжнішою і найсвітлішою, любов’ю Шевченка була Оксана Коваленко, в яку він був закоханий ще підлітком, зберіг її образ на все життя і не раз відтворив у поезії.
Я тебе чекала роки й роки.

Райдугу пускала з рукава.

На твої задумані мороки,

На твої огрозені слова.

Я тебе в Закревській поманила,

Я душею билась в Рєпніній,

А в засланні крила розкрилила

В Забаржаді, смуглій і тонкій.


Ні мотиль-актриса Піунова,

Ні Лікери голуба мана

Цвітом не зронилися в грозову

Душу вільну, збурену до дна.


Я б тобі схилилася на груди,

Замість терну розсівала б мак.

Та мені зв’язали руки люди.

“Хай страждає, — кажуть, — треба так.


Хай у ньому сльози доспівають

У ненависть, в покару, у вогні”.

І мене, знеславлену, пускають,

Щоб ридали вірші по мені.


Я — Оксана, вічна твоя рана,

Журна вишня в золотих роях.

Я твоя надія і омана.

Іскра нероздмухана твоя.

Першій музі геніального поета - Оксані - Тарас Шевченко присвятив поему "Мар'яна-черниця", саме про неї, по-дитячому світлу, казково-незабутню, згадував у поезіях "Три літа", "Мені тринадцятий минало", "Ми вкупочці колись росли". Дорогим ім'ям першого кохання Шевченко називав героїнь своїх творів. І ми побачимо, як пізніше цей жіночий тип фатально буде подобатись Шевченкові в жінках, змушуючи його шукати в них ту, "справжню" - подругу, дружину, порадницю, якою в дитинстві ввижалась йому Оксана.

Ми вкупочці колись росли,

Маленькими собі любились,

А матері на нас дивились,

Та говорили, що колись

Одружимо їх. Не вгадали.

Старі зарані повмирали

А ми малими розійшлись,

Та вже й не сходились ніколи.

Мене по волі і неволі

Носило всюди.

Учениця.

Русяві кучерики лоб обвили,

У карих оченятах смутку мла.

Художники портрет твій не створили,

Але я знаю, ти таки була

Красунею, Оксана Коваленко,

Подруга давніх, ще дитячих літ,

Перше кохання юного Шевченка.

Тепер про тебе знає цілий світ.

Кріпаччина обох вас розлучила

На так багато – кільканадцять літ!

Ти вийшла заміж, ти дітей ростила,

Зазнала горя, прикростей і бід.

А він в чужім, далекім Петербурзі

Творив поезії, любив людей.

Були у нього приятелі, друзі,

Та все життя він пам’ятав тебе.
Оксана Коваленко після неминучої розлуки, думається, жила просто, природно, по-земному буденно й щасливо: стала на рушник із кріпаком, виростила дітей, досхочу натрудилася, наспівалась пісень і відійшла у вічність чистою-пречистою, бо ж у волю навмивалася слізьми.

Перебуваючи у місті Вільно (тепер Вільнюс) Т.Шевченко в 1830 р. познайомився зі швачкою Ядвігою Гусиковською, полькою за національністю, і вперше зрозумів і глибоко відчув свою людську гідність.

Тоді Тарасові було 16 років. І перше почуття юнацької любові, що зародилося в його душі до дівчини, яка належала до іншого середовища, зробило великий вплив на його глибоко вразливу душу.

Вона навчила дворового козачка польської мови, по-сестринськи пожаліла, перша дала йому гостро відчути різницю між вільним і кріпаком, між долями хоч і бідної, але вільної людини і раба.

Про одруження не могло бути й мови хоч би з тієї ж причини. Та і з різних спогадів бачимо, що Шевченко до заслання не мав наміру одружуватись і не мав тривалих і серйозних стосунків з жінками, хоч, зрештою, любив жіноче товариство.

Під час першої подорожі в Україну, Тарас сватав 17-ти річну Феодосію Кошицівну, дочку священика, але батько не схотів її віддати за Шевченка. Олександр Кониський про причини відмови писав так: «Згадаймо , що 17 років тому Тарас у Кошиця наймитував за погонича. Річ неможлива, щоб він віддав дочку за колишнього свого попихача».

Дівчина не відважилась піти проти волі батьків, не боролася за своє щастя, але збожеволіла від туги за Тарасом.

Приїхавши в Україну після заслання, Шевченко не забув Феодосії, завітав до Кошиців, але колишня кохана не вийшла до гостя. Їй не дозволено було, та й була вже надто хворою.

У 1883 р. вона лікувалась у Києві в університетській клініці, а в 1884-му померла.

Навчаючись в академії, вже прославленим автором "Кобзаря" і портретистом їде Шевченко в рідну Україну. Тут 29 червня 1843 року Шевченко зустрів на балу Ганну Закревську. В цій жінці Тарас побачив втілення омріяного образу. До цього він зовсім не думав про шлюб. А після, як реакція на його безнадійність, з'являється в поета те характерне для нього і вже незмінне упродовж усього життя бажання мати свою родину, свій дім, дружину, тихий і надійний захисток. Це бажання невдовзі переростає в гостру душевну потребу.

Отже, Ганна Закревська. Та, що, на жаль, була дружиною іншого.

Закревська:

Перед моїм портретом зупиняються і довго стоять люди, навіть ті, які нічого не знають про історію кохання Шевченка, бо мої очі невідступне переслідують їх. Для мене зустріч з Тарасом була щасливою, прозорою миттю. Він так красиво і ніжно виявляв свої почуття, що не міг не відчувати на собі мій уважний погляд чорно-синіх (так, саме таких) великих, виразних, ніжно-молитовних очей. Шевченко якимось невблаганно-тривожним поглядом пристрасно дивився в мої очі, ніби казав: "У чергуванні світла і тіней - краса життя". (Входить Шевченко).

Теплі й щирі спогади про Ганну поет зберіг у серці надовго. На засланні у 1848 р. він пише вірш «Немає гірше, як в неволі…», в якому із щирим захопленням звертається до неї, коханої, згадуючи минулі роки.



В. «Немає гірше, як в неволі…»

Немає гірше, як в неволі

Про волю згадувать. А я

Про тебе, воленько моя,

Оце нагадую. Ніколи

Ти не здавалася мені

Такою гарно молодою

І прехорошою такою,

Так, як тепер, на чужині,

Та ще й в неволі. Доле! Доле!

Моя ти співаная воле!

Хоч глянь на мене з-за Дніпра,

Хоч усміхнися…

А ти доле?

А ти, мій покою!

Моє свято чорнобриве,

І досі між ними

Тихо, пишно походжаєш?

І тими очима,

Аж чорними – голубими,

І досі чаруєш

Людські душі? Чи ще й досі

Дивуються всує

На стан гнучий? Свято моє!

Єдинеє свято!

Усміхнися, моє серце,

Тихесенько-тихо,

Щоб ніхто і не побачив…

Та й більш нічого.
Шевченко не любив друкувати на віршах посвят жінкам. Таких посвят є лише декілька. Вірш "Якби зустрілися ми знову", всупереч звичайній стриманості поета, адресований конкретній особі, схованій під двома літерами Г. З. Отож, мені, Ганні Закревській.

Лунає пісня «Зоре моя вечірняя»

Шевченко:

Якби зустрілися ми знову,

чи ти злякалася б, чи ні?

Якеє тихеє ти слово

Тоді б промовила мені?

Закревська:

Ніякого. І не пізнала б.

А може б, потім нагадала,

Сказавши : "Снилося дурній..."



Шевченко:

А я зрадів би, моє диво!

Моя ти доле чорнобрива!

Закревська:

Якби побачив, нагадав

Веселеє та молодеє,

Колишнє лишенько лихе.



Шевченко:

Я заридав би, заридав!

І помоливсь, що не правдивим,

А сном лукавим розійшлось,

Слізьми-водою розлилось

Колишнєє святеє диво!


Наступна сторінка із особистого життя Шевченка ще раз переконує нас у тому, що пізнати таємницю геніальності неможливо, як неможливо пізнати таєну життя. Але доторкнутися до неї – наче піднятися над собою у високе і вічне небо.

Ведучий.

У кожного життя – два явори.

І в кожного в житті є дві тополі,

І місяць сріблом ночі обсипає,

І ранок завше обрій обіймає.

Лише кохання часу на питає,

Лише любов часу свого не має.
ІІ. Доля подарувала Шевченкові нову зустріч із жінкою високоосвіченою, інтелігентною, із надзвичайно багатою душею. Ця жінка – онучка останнього гетьмана України К.Розумовського, княжна Варвара Миколаївна Рєпніна. Їй було 35, коли вона познайомилася з 29-річним Шевченком.

У княжім домі панночка бліда

Жар серця нишком в вірші вилива.

Листок долоньки свічку затуляє.

Про що вона? Чого їй так болить?

Далекий хтось, "хто під ружжом гуляє".


Їй, панночці б, - та суджений панич!

Зітхання соловейка у альтанці...

У княжім домі, в домі Рєпніних,

Невже нікого, вартого в обранці?!

:

Нащо тобі за стіни кам'яні,



По вікнах тюрем лячно заглядати?

До Бога правди криком день при дні

За Україну в'ярмлену волати?!

Молилася. При свічці. При сльозі.

При сонці й місяці. При серця світлі...
Рєпніній Тарас присвятив поему «Тризна».

«Присвята»

Душі з небес благословенній

Дано любить,терпіть,страждать,

І дар приречений ,натхнення,

Дано сльозами поливать.

Ви розумієте це слово!:

Для вас я радо відложив.

Життя буденного окови,

Священнодіяв я і знову

І сльози в звуки перелив.

Ваш добрий ангел надлетів,

Повіяв крилами і снами

І тихозграйними річами

З душею чудо сотворив.

Прослухавши поему «Тризна» та присвяту до неї, Рєпніна надіслала Шевченкові повість під назвою «Дівчинка». У чотирьох розділах авторка описала етапи свого духовного життя.

Сповідь княжни збентежила Шевченка. Чуйний і добрий, він був зворушений до глибини серця. Тарас щиро оточив її німбом святості, готовий був молитися на цю дивну аристократку, що в її душі відкрив стільки краси. Почуття свої передав у письмовій відповіді, закінчивши її словами: «О добрий ангеле! Ти укріпив захитану в мені віру в існування святих на землі»

Але княжна чекала не цієї «канонізації», а «живої» реакції на свою сповідь.

Репніна:


Я чекала його любові, виглядала її, що ось завтра, ось-ось він прийде і скаже все-все... Я була слабкою жінкою, яка так хотіла любові, а він ... Він іноді відповідав мені теплим почуттям, але пристрасним - ніколи.

Мати Варвари, довідавшись про це, суворо зауважила доньці, що вона занадто легко пускається в сердечні зізнання, а почувши відповідь, що Шевченко для неї не чужий, що вона його любить і довіряє йому, сказала, що це безсоромність.

Поет замкнувся в собі й мовчав. Сповідь княжни його дуже збентежила. Він був переконаний, що Варвара його покохала, і це завдавало йому душевних страждань.

Це була кульмінація їхніх стосунків. Шевченко не простягнув руку, не притулив її до серця. Княжна все зрозуміла. Вона опанувала себе, погодилась бути названою сестрою, говорила, як допомагає їй у житті віра.

А княжна мучилась, переживала, і з туги та смутку навіть заслабла: вісім днів нічого не могла їсти та дуже змінилася після хвороби.

За порадою родичів Рєпніних Шевченкові довелося виїхати з Яготина. У княжни стиснулося серце.

Коли нарешті 10 січня настав час від'їзду Шевченка, княжна у сльозах кинулась йому на шию, потім перехрестила його чоло.

З листа княжни Рєпніної до Шарля Ейнара: «Моє обличчя було мокре від сліз і це було щастям... Це була м'яка, чаруюча, захоплююча музика... Полум'я неповторних настроїв тривожили душу мою.

В день і час його від'їзду я зі сльозами кинулася йому на шию, перехрестила чоло й він вибіг із кімнати. Я  дуже прив'язана до нього й не перечу, що коли б я бачила з його боку кохання, я, може, відповіла б йому пристрастю». (Складає листа, вкладає в конверт, продовжує).

Рєпніна.

Вернути б час, і я, Варвара,

Сумна, задумана княжна,

Я б утекла з Яготина

Аж за Урал, де, наче хмара,

Пісок підводивсь над тобою,

Де цар кривавою рукою

Вершив безбожнії діла.

Я б у задушливу казарму,

Як вірна подруга, прийшла…

Твоєю стала б я сестрою,

І в Придніпровський рідний край

Листи б од тебе одсилала,

Я берегла б твої пісні…

Щоб чорний вітер Кос-Аралу

Не спопеляв даремно дні.


Шевченко.

У вас зоріють сльози на очах,

Але мене в дорогу серце кличе,

На незабудь хай буде вам хоча б

Це нашвидкуруч зроблене поличчя.

Не винен я, княжно моя, щодень

Ми на морозі долі, наче квіти:

Одне життя лілеєю цвіте

Й будяччям диким друге буйно квітне.

Я незугарний на шляхетну роль –

Рубці недолі на моїм обличчі.

В руці оцій і золоте перо

Писатиме про мозолі мужичі.

Княжно моя, це справді наче сон,

Невже так може бути? У безмові

Два щедрих серця б’ються в унісон

В чеканні неможливої любові.

Рєпніна:

Я дуже тяжко Вами відболіла.

Це все було, як марення, як сон.

Любов підкралась тихо, як Даліла,

а розум спав, довірливий Самсон.

Тепер пора прощатись. Будень.

На білих вікнах змерзли міражі.

І як ми будем, як тепер ми будем?!

Такі вже рідні і такі чужі.

Ця казка днів - вона була недовгою.

Цей світлий сон - пішов без вороття.

Це тихе сяйво над моєю долею –

Воно лишилось на усе життя.

Вірним ангелом-хоронителем усе життя була Репніна для Шевченка. Під час заслання поета листувалася з ним, зверталася з проханням до начальника ІІІ відділу Орлова полегшити його долю. А після смерті Шевченка Варвара Миколаївна піклувалася про його могилу, передала 180 карбованців власних збережень на його пам’ятник.

І навіть тоді, коли було їй 60, нею, чарівною, граційною, завжди зі смаком вдягненою, з німбом легенд над шляхетною головою, милувалися перехожі.

В. «Чорна сукня»

Чорна сукня, білий комірець

І сніжинка на щоці розтала…

Їй в історії чимала честь.

Це ота , що генія кохала.

Геній­- він один на сотню літ,

А вона – не перша й не остання.

Честю мала, щоб подарувати світ.

Хоч і не розділене, із генієм кохання.

З часом уривається терпець –

Мудрість перед величчю заплаче.

Чорна сукня, білий комірець

І сніжинка на щоці горяча…

Узимку 1854-1855 р. Шевченкові знов блиснула зірка кохання й закотилася. Йдеться про дружину коменданта Новопетровської фортеці, матір трьох дітей Агату Ускову. Поет захопився нею безтямно, відчайдушно. А скільки і яких високих мрій було виткано в душі! Агата Ускова довго здавалася йому вершиною досконалості.

Ускова (стримано, дещо надмірно):

Шевченко мав приємний голос, говорив гарно, плавно, особливо дуже добре читав уголос. Тарас був у нас, як у рідній сім'ї, всі його дуже любили.

Наше товариство відзначало, що в моєму портреті Шевченко благородно використав божественні рембрандтівські світлотіні, передав в очах ніжність і материнство і просто опоетизував мене. А розчарування? Так, воно було ...

Хтось пустив брудну плітку. Хтось комусь щось сказав! Дійшло до коменданті. Повітряний замок, збудований поетом, розвалився. Чарівність, що йому примарилась, незвичайність цієї жінки, щастя від зустрічей з нею – усе це відразу зникло.

Тверезий розум Шевченка, на хвилину одурений, побачив Ускову такою, якою вона була насправді, – звичайна, манірна, провінційна дама.

Агафія в «Прогулке с удовольствием и не без морали» і Агафія Емельянівна в «Художнике» – це вона, Агата Ускова.

Нещасливе кохання поглибило самотність Шевченка.

Вирвавшись із осоружної фортеці, поет мріє якомога швидше потрапити до Петербурга. Та доля на цілих п'ять місяців міцно пов'язує його з Нижнім Новгородом. Там Шевченко освідчується в коханні 15-річній актрисі Катерині Піуновій, незважаючи на 28 років різниці між ними. Що це було? Мана, сп'яніння від волі, політ у прірву юності і краси? Ні, Боже наслання, яке спізнають лише генії - сини Всесвіту, обранці вічності. Так уже судилося, що невеличка, гінка, кучерява Катерина (яке символічне для поета ім'я!) була фатально схожа на першу, свячену, осяяну дитинством, кохану Оксану.

Весела, вродлива, струнка і граційна,

Шістнадцять минуло. Була ще дитям.

Сподобалась мова її мелодійна,

Коли з нею перше знайомство почав.

Далися взнаки десять років заслання,

Недоспані ночі, рекрутчина зла.

Хотілося приязні, дружби, кохання,

Хоч крапельку щастя й людського тепла.

Старанно навчав її рідної мови,

Шалів у театрі, де грала вона.

Боявся кохання сполохати словом,

В душі його знову розквітла весна.

Освідчись в листі. Катерина мовчала.

Додому пішов попросити руки.

Вона відвернулась, здалося, злякалась,

Незручно себе почували й батьки.

Навіщо такий, вже не юний роками,

Вигнанець, бунтар, та ще й бідний поет.

А тут молодий від Катрусі в нестямі,

Чубатий, в кишені багато монет.

Вертавсь в Петербург, щоки мокрі й солоні,

В туманах Неви маячів його дім.

Іще одну постать шевченківський геній

Осяяв безсмертним промінням своїм.

Генії бувають наївні, як діти. Шевченкові ж в жінці більше важила почуттєвість, вроджена краса, ніж інтелект, такт. Поет спілкувався з жінками високої освіти, доброго виховання, а вибирав чомусь з іншого середовища. Чи міг він у такому випадку бути щасливим? Навряд. Якщо ж Тарас Григорович пропонував руку й серце дворянці, то знову ж таки, недостойній його, нерозумній, чи нерозуміючій, з ким зводить доля.

Пливло на терезах часу веснами кохання, але враз якийсь незнаний доторк зупинив його, в щем і біль обернув… А любов нерозділена квітом гірким, полиновим роз’єднала нас. І в безсонні заридали пелюстки троянд: «Ми не квіти, ми кохання, а кохання не можна топтать».



Звучить запис пісні «Троянди на пероні».

Розчарування в Піуновій завдало Тарасу Григоровичу чимало душевних мук. Сумна розв’язка стосунків з нею була одним із найтяжчих переживань поета в Нижньому Новгороді.

А я так мало, небагато

Благав у бога. Тілько хату,

Одну хатиночку в гаю,

Та дві тополі коло неї,

Та безталанную мою,

Мою Оксаночку; щоб з нею

Удвох дивитися з гори

На Дніпр широкий, на яри,

Та на лани золотополі,

Та на високії могили;

Дивитись, думати, гадать:

Коли то їх понасипали?

Кого там люде поховали?

І вдвох тихенько заспівать...


Я тілько хаточку в тім раї

Благав, і досі ще благаю...

Мені, мій Боже, на землі

Подай любов, сердечний рай!

І більш нічого не давай!

О, як він хотів раю! До останньої миті свого непростого життя шукав той рай, мріяв поселитися в Україні на схилах Княжої гори, але… Рай так йому і не трапився. І на все життя залишилися лише оскомина і гіркота, і вічне запитання: "Хоч, небоже, раю? Він у мене тут...". "Але в тім і є сенс життя, що між хотінням і раєм часом постають невидимі мури - які ні проломити, ані облогою здобути, ані перестрибнути-перелетіти їх, ані обійти, ані конем об'їхати.



Вірш «Княжа гора» Л.Костенко

По довгій неволі хотів тут віку дожити,

на Княжій горі, над коханим своїм Дніпром,

Вже так натомився за краєм своїм тужити,

що вірші, здавалось, ридають уже під пером.
Ходив по горі і дихав на повні груди.

Оце вже я дома?! — аж віри очам не йму.

І княжого міста прадавні дивні споруди

уламками фресок з землі усміхались йому.


Як батьків гостинець, як хліб солодкий від зайця,

як радісне диво найперших дитячих снів,—

хитались у відрах лозові свіжі кружальця,

шуміли дуби, і стременами вітер дзвенів.


Гора моя Княжа, далеко із тебе видно.

Смарагдовий айсберг по самі груди в Дніпрі!

Заходило сонце, і паслося панське бидло,

і паслося бидло на тій, на Княжій горі.


Сльоза закипає. Душа посварилася з Богом.

А небо, а простір, а це під горою село!

І так же тут любо! Дніпро під самим порогом.

І тільки порога... порога чомусь не було.


А вже за плечима хтось приставу пише цидулку

Крізь решето сіють піщаний берег стрижі.

Земля ж моя рідна! Нема на тобі притулку.

Поети твої — і ті вже тобі чужі.


Отут, на руїнах княжого міста Родні,

над берегом чистим моєї святої ріки,

на славі минулій стою у безславнім сьогодні,

з минулої слави дивлюсь у прийдешні віки.


А завтра поїду. І, може, усе це — востаннє.

Цей берег... цей вітер... ці люди привітні в селі...

І вже з Петербурга буду пити листами

той спогад, ту мрію — жити на рідній землі!


І друзі там є. І «Слепую» писав я, і «Тризну».

А вірші ридають. Отак і життя промине.


Будь прокляті всі, хто відняв у мене вітчизну!

Але у вітчизни ніхто не одніме мене.


У 1860 р., перебуваючи вже у Петербурзі, поет зробив останню спробу одружитися, уже тепер із своєю, з кріпачкою.

Останнім коханням Шевченка була Ликера Полусмак, яку зустрів у домі поміщиць Карташевських, якраз коли та несла бублики до столу. Побачив – і знову довірливо закохався. Так розпочався останній самообман у житті Шевченка.



ІІ. Земляки поетові, що жили в Петербурзі, голосно заявляли: «Не до пари! Не до пари!». Не зважав. На кожному кроці виявляв зворушливу увагу, присвячував вірші.

В. «Ликері»

Моя ти любо! Мій ти друже!

Не ймуть нам віри без хреста,

Не ймуть нам віри без попа

Раби, невольники недужі!

Заснули, мов свиня в калюжі,

В святій неволі! Мій ти друже,

Моя ти любо! Не хрестись,

І не кленись, і не молись

Нікому в світі! Збрешуть люде,

І візантійський Саваоф

Одурить! Не одурить бог,

Карать і миловать не буде:

Ми не раби його — ми люде!

Моя ти любо! усміхнись,

І вольную святую душу,

І руку вольную, мій друже,

Подай мені. То перейти

І він поможе нам калюжу,

Поможе й лихо донести,

І поховать лихе дебеле

В хатині тихій і веселій.


ІІ. Ця любов обернулася трагедією для поета. Вибір знову не був вдалим – кріпачка дворянина О.Макарова не вписувалась в рамки жінки-невільниці. Це був пустоцвіт, пристосуванка, дівчина-метелик, який сам не знає, куди летить і чого хоче. Вона навіть не уявляла належно, хто такий Т.Шевченко. із болем про це пише Ліна Костенко.

В. «Той любить…»

Той любить Фані Брон, той любить Беатріче,

Лауру, Ганську або Наталі.

Коштовні імена на бархаті сторіччя!

Немеркнучі зірки на обріях землі!

О, скільки взято нот і списано паперу!

Шкода, як ореол не держиться чола.

Коли безсмертя впало на Ликеру,

Вона якраз по бублики ішла.

Вітрогонка, вихована в умовах, коли пани дбали про красиву покоївку, а не про її мораль, Ликера жила за законами столичної прислуги. Але Шевченко не зважав, бо прочитав «Ледащицю» Марка Вовчка і вважав таку поведінку протестом проти кріпацтва.

Ось Ликері не сподобалось, коли дізналась, що Шевченкова сестра проста селючка і ходить в національному одязі. Ось коли Шевченко передав нареченій «граматику» і хрестик – другий вибрик: «Взявши хрест, Ликерія спитала, що він коштує, а потім: «Де ж проба?». Іншим разом Шевченко дав Ликері букет із польових квітів. За кілька хвилин цей букет валявся біля рундука. Коли ж найняв нареченій квартиру – забагла наймички.

Розв’язка не забарилась. Тарас, прийшовши до Ликери, побачив, що у неї в світлиці великий гармидер – на столі потьоки води, тут же й гребінець з волоссям і брудні панчохи, постіль не прибрана, хата не метена. Тарас кинувся до неї, гукаючи: «Я не хочу такої! Мені не треба такої жінки!». «І мені не треба такого чоловіка, старий та поганий!» - відповіла Ликерія і побігла з хати. Бог їй суддя.

У шлюбі з Яковлевим (чи то перукарем, чи то торгівцем м’ясом) щасливою не була.

Чоловік пив. Бив. Кожного року народжувалися діти.

Коли ж сини й дочки підросли, Ликера пішки прийшла з Петербурга до Канева. Щодосвітку ходила на Чернечу гору. Молилася. Плакала. Просила: «Прости мені, Тарасе!».

Монолог Ликери.

Біжить удалечінь байдужа траса,

Хмурніє небо, сірий дощ мрячить.

Вже вкотре я приходжу до Тараса,

Та він мовчить, усе собі мовчить.

Тарасе, відгукніться хоча б словом,

Я зрозуміла помилки свої.

Все передумала, тепер готова

Куди завгодно, хоч в чужі краї.

Аби із Вами, і аби навічно.

Як тугу мою вирвати з грудей?

Ви мовчите і дивитесь магічно,

Вертаєтесь, як пам’ять до людей.

В написаній картині, віщім слові,

Виплакую Вам каяття своє.

Мій незабутній друже чорнобровий,

Я пізно зрозуміла, хто Ви є.

Гора Чернеча стомлено зітхає,

На вербах вітер мокре листя рве,

Дніпро сердито хвилями гойдає,

Чомусь примовк, не стогне й не реве.

Та відступають клопоти буденні,

Й захоплено заслухується світ,

Коли велично, дужо і натхненно

Звучить палкий безсмертний «Заповіт».

Ваші діяння й помисли єдині,

В житті Ви не схиляли голови.

Нема чого журитись Україні,

Якщо у неї син такий, як Ви!
Ликера сама зробила собі присуд: купити клаптик землі під горою, в ногах Кобзаря, щоб бути там похованою. І таки купила б той клаптик грунту, але в господині, в якої мешкала, захворів син. І Шевченкова наречена віддала заощаджені гроші на лікування. Син був врятований, а господиня на цвинтарі в Каневі купила два місця, де пізніше поховали і Ликеру, і її.

Прожила Ликерія Іванівна Полусмак-Яковлева довге, але трагічне життя: з 1840 по 1917 рік.



В. «Остання пісня Кобзаря»

Їй-двадцять.А йому – за сорок…

Але він з нею – мов дитя.

Сміється юність їй навколо,

А він вже навчений життям!
Те саме,що любить Гомера,

В якого дума – світ гойда!

А Полусмакова Ликера

Ще так бездумно молода.
Неповне 47-ме коло

Йому відлічують літа,

Але кохання,ще навколо,

Неначе ластівка,літа.
І манять їх зелені лучки,

Річок свята голубизна,

На жаль,весільної обручки

Не дочекалася.Хто зна?
А він для неї,як молитву,

Склада віршовані рядки.

Та петербурзькі гострять бритву

Царя прислужники гидкі.
Але вже скоро, дуже скоро

Його покличуть небеса,

І Кобзареве вільне слово

Віллється в море, як сльоза.
І Ярославною неначе

Там,де Тарасова земля,-

У чорнім крепі жінка плаче.

Що не діждалась журавля.

Поета не стало. Але не згасла свічка його життя, бо залишилось слово, яке не мас обмежень у просторі, бо воно злітає все вище і вище, до верховин духу генія, де немає розбитих мрій, надій, розчарувань.

Т.Шевченко:

В. «Любові свічку…»

Любові свічку я засвітив колись…

До дна відтоді келих горя випито.

Ще трохи – і … молись чи не молись,

Із рук тремтячих недогарок випаде.
Я ніс вогонь крізь чорноту обмов,

Крізь морок тюрем, через ґрати відчаю.



Він погасав, але я знов і знов

Од свого серця цю свічу засвічую.


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка