Бюлетень західного наукового центру 2009 Бюлетень Західного наукового центр



Сторінка19/24
Дата конвертації16.04.2016
Розмір2.87 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24

До 75-річчя
члена-кореспондента НАН України
Миколи Миколайовича Ільницького


М.М. Ільницький, професор (1994), член-кореспондент НАН України (2003), завідувач кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства Львівського національного університету імені Івана Франка, – народився 23 вересня 1934 року у с. Ільник Турківського р-ну Львівської області. У 1957 р. – закінчив Дрогобицький педагогічний інститут, 1973 р. – захистив кандидатську дисертацію "Творчість Михайла Яцкова в контексті ідейно-естетичної боротьби в українській літературі кінця XIX – початку XX століття", 1984 р. – докторську "Сучасна українська радянська поезія: літературний процес і еволюція".

Участь М.М. Ільницького в наукових та громадських інституціях: голова спецради філологічного факультету ЛНУ ім. Івана Франка, член спецради Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України; член редколегії наукового збірника "Українське літературознавство" (Львів); член редколегій журналів "Україна" (Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України), "Українські студії" (Прикарпатський національний університет ім. В.Стефаника), "Вісник ЛНУ. Серія філологічна", а також член редколегій журналів "Дзвін", "Дивослово", "Київ", "Слово і час". Окрім того М.М. Ільницький вже довший час успішно керує секцією літературознавства і мовознавства Західного наукового центру НАН України і МОН України.



Редколегія
...Мені і моїм друзям одразу після вступу на філологічний факультет Львівського університету пощастило: саме цього року Микола Миколайович Ільницький вперше почав читати там лекції. Коли ми після літа повернулися уже другокурсниками, то – пішли слухати його ще раз. Це було не повторення. Це повернення. Не для того, щоб навчитись – а щоб навчатись: як жити, як думати, як не зупинятися.

Про науковця найкраще говорять його праці. Однак перелік наукових публікацій Миколи Миколайовича Ільницького налічує сотні позицій, серед яких десяток монографій. І це без обов’язкового у таких випадках списку праць про та згадок у. І не лише тому, що – стаж, досвід, багаторічна робота (перша публікація з’явилася у 1956 році, отож часова відстань, подолана за допомогою думки і мови та зафіксована письмово, недавно округлилася ювілейним числом 50). Щороку, коли кафедра теорії літератури і порівняльного літературознавства Львівського національного університету імені Івана Франка, яку Микола Миколайович очолює з часу її заснування у 2001 році, звітує про виконану наукову роботу, його публікації числяться десятками. І це попри те, що мало не щорічно доводиться розробляти нові навчальні курси ("Вступ до літературознавства", "Історія української літератури 2-ї половини ХХ століття", "Історія української літературної критики", "Літературне життя Львова у ХХ столітті", "Порівняльне літературознавство" "Літературознавча думка періоду повоєнної української еміграції"...), виконувати обов’язки завідувача відділом української літератури Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України та члена редколегій журналів "Дзвін" і "Дивослово", наукових видань Львівського, Прикарпатського та Дрогобицького університетів. Про визнання наукових і творчих досягнень Миколи Миколайовича свідчить також обрання його у 2003 році членом-кореспондентом Національної академії наук України, присудження літературних і літературознавчих премій: у 1996 р. – премії НАН України ім. Івана Франка (за цикл праць "Українська повоєнна еміграційна поезія" та "Від "Молодої Музи" до "Празької школи"), премії братів Богдана і Левка Лепких (за значну й велику літературознавчу роботу у дослідженні творчої спадщини Богдана Лепкого), у 2001 р. – Міжнародної літературної премії ім. Богдана-Нестора Лепкого (за книжку "Ключем метафори відімкнені вуста… Поезія Iгоря Калинця").

Літературознавство – заняття не менш творче, аніж сама література. Творчість розуму, здатність до створення інтелектуальних сюжетів, постійний пошук "живих" тем та оживлення тих, які здавалися похованими: чи то внаслідок все-уже-написаності, чи то звичайної відсутності уваги. Адже людська увага здатна зупинятися тільки на тому, що уже назване і таким чином виокремлене з безликого потоку існування. Як стверджував свого часу Малларме, називати означає створювати. Письменник, називаючи, пересотворює світ. Критик, називаючи, пересотворює літературу, надаючи написаному статусу прочитаного.

Літературознавець, обираючи ті чи ті події для розмови, тим самим визволяє їх з рамок сухої хронології і переносить в історію. Хороший літературознавець робить цю історію особистою – не лише для себе, а й для читачів, готових за ним слідувати. Відчитані твори належать відтепер не тільки часові появи – вони набувають нової ваги й актуальності, стають частиною нашого досвіду – тут-і-тепер нашої літератури. Праці Миколи Миколайовича не викликають відчуття "стороннього голосу". Й не лише тоді, коли незрідка він пише про своїх сучасників і чує голоси у відповідь – як-от голос Тичини, і Гончара, і Стуса, які відгукувалися на його літературознавчі розвідки і роздуми…

Такого посередництва особливо потребували автори і тексти, на тривало заховані у спеціальних фондах, загублені у розрізнених примірниках періодичних видань кількадесятилітньої давності чи поодиноких екземплярах понищених тиражів. На початку дев’яностих, коли ламалися усталені рамці і суспільство – як і наука – розглядалося навсібіч у невизначеності, Микола Миколайович працював у відкритих для дослідників бібліотечних архівах ("я людина не богемна, найточніше назвати б, бібліотечна", – так згадує про той час). Як результат – мало не щорічно з’являються монографії. Одна з перших робіт того часу – "Література українського відродження: напрями і течії в українській літературі 20 – поч. 30-х рр. ХХ ст." (Львів, 1994). Тут автор відновлює літературознавчу традицію, яку намагалися прищепити українському літературознавству Микола Гнатишак та Дмитро Чижевський: аналізувати літературний процес з огляду на його внутрішні закони та закономірності, не підтасовуючи літературні явища під кліше суспільного розвитку. Те, що сьогодні здається само собою зрозумілим, у першій половині 90-х сприймалося як репліка у дискусії, як дуже вчасна наукова знахідка, а точніше, відновлення втраченого для української літератури та довколалітературного дискурсу часу, коли можна було або говорити проти, або мовчати за.

Так поверталися імена і твори, набуваючи свого другого життя у працях професора Ільницького. Варто переглянути хоча б монографії "Західноукраїнська і емігрантська поезія 20-30-х років" (Львів, 1992), "Від "Молодої Музи" до Празької школи" (Львів, 1995), "Українська повоєнна еміграційна поезія" (Львів, 1995), "Критики і критерії: Літературно-критична думка в Західній Україні 20-30-х рр. ХХ ст." (Львів, 1998). Художники "вписують" людей в історію, створюючи їхні портрети. Так само і літературознавці. Завдяки літературним портретам Миколи Ільницького, розгорнутим до широти монографій, для сучасників та наступників залишаться вирізненими із "загальних фотографій" обличчя Михайла Яцкова, Богдана Ігоря Антонича, Бориса Олійника, Дмитра Павличка, Івана Драча, Ігоря Калинця. У статтях і передмовах повертаються чи ближчають Юрій Дараган, Вадим Лесич, Богдан Нижанківський, Остап Тарнавський, Святослав Гординський, Богдан Рубчак, Василь Хмелюк, Ігор Костецький, Юрій Косач, Олег Зуєвський, Віра Вовк…

Особливого колориту дослідженням Миколи Миколайовича надає постійна присутність у них літературного Львова як своєрідного центру його текстового світу. Львів як мала батьківщина, заселена великими людьми. Або без пафосу: заселена звичайними людьми, які думали, творили, сперечалися. Як, скажімо, молодомузівці – молоді літератори початку ХХ століття, які збиралися за чашечкою кави у легендарній львівській кав’ярні "Метрополь". Або літературні критики першої половини минулого століття, котрі досі не отримали належної "прописки" у літературознавчих монографіях, підручниках чи історіях літератури: Леонід Білецький, Михайло Рудницький, Дмитро Донцов, Микола Гнатишак, Євген Юрій Пеленський. Їхні імена знову стають знайомими, завдяки детальному осмисленню та клопіткій праці Миколи Миколайовича вони набувають впізнаваності, відсилають зацікавлених читачів до відповідних літературознавчих концепцій.

За працями професора Ільницького можна відчитати всю літературну історію Львова у ХХ столітті. Особливо варто зупинитися на книжці (точніше, двох книгах з колоритною назвою, які віддзеркалюють обидві половинки ХХ століття у його літературному вимірі) "Драма без катарсису". Вони – не про літературу. Точніше: не зовсім, не тільки про літературу. Вони – про те, що називають літературним життям чи довколалітературним дискурсом. Розповідь про літературне повсякдення, де, власне, й розгортається справжня історія – та, у якій кожна подія має значення, вже хоча б тому, що вона є, вона відбувається. Ці книжки аж ніяк не можна назвати звичною історією літератури, це радше свідчення самовидця, який перетворює історію на літературу, надаючи їй словесного вираження, а літературу перетворює на історію (історія – це також щось розказане, оповіджене), розгортаючи її послідовно у часі.

Сучасний французький теоретик літератури Антуан Компаньйон звернув увагу на те, що в літературному процесі з кінця ХХ століття особливої ваги набуває так звана паралітература – жанри, які раніше перебували на маргінесах дослідницьких зацікавлень, трактувалися як своєрідна недолітература: мемуари, епістолярія, щоденники... Неважко помітити, що всі вони зраджують присутність автора – як людини з власними переконаннями та захопленнями, а також емоціями, настроєм, турботами і вподобаннями. Щось подібне відбувається й у літературознавстві – пошук нових та актуальних способів викладу, відмінних від традиційного підручника чи суто академічного дослідження, написаного сухим науковим сленгом з імітацією гіпертрофованої присутності, вираженої за допомогою знеособленого ми: ми поставили перед собою мету, ми визначили завдання, ми досягли результатів. Книги Миколи Миколайовича виростають не із "мети" та "поставлених завдань" – вони народжуються з бажання сказати, освідчити чи навіть освідчитися авторам, текстам, літературним епохам. Принаймні, таке моє враження як читача. У цих працях видно людину, яка, разом з тим, дослухається до інших голосів, закликає їх промовляти зі сторінок власних досліджень.

І закликає до розмови читачів. Діалогічність тут присутня як простування – постійний рух углиб, до найпростішого – праречі і праслова, за висловом Богдана Ігоря Антонича.

Таке розуміння й писання народжується з пафосу – але не як вигуку, а як внутрішнього схвилювання. І наступної спроби з’ясувати, що і чому схвильовує. Пафос – первісно це особливий стан, з якого починається письмо.

Готуючи цей невеликий виклад, вкотре перечитувала праці Миколи Ільницького. В авторській передмові до ювілейного тритомного видання "На перехрестях віку" мене зупинив короткий вислів: "Моєму поколінню пощастило". Тут згадалося, що це покоління мало дитинством війну. Потім голодна юність і дорога в університет (згадую з розповідей Миколи Миколайовича, як він вирушив пішки з рідного бойківського села до Дрогобича). Ламання ідеологічним тиском і страх за буття-собою. Коли ж відкривалися архіви й кордони, приходила розгубленість – вже стільки життя проминуло, а так багато ще треба осягати. І далі – відчуття недочитаності, недоцінованості власного покоління у теперішньому літературознавстві. Про все це Микола Ільницький оповідає у спогадах та інтерв’ю.

І все ж остаточну оцінку свого покоління Микола Миколайович дає за іншим – за тим, що було і є в ньому хорошого. Насамперед це люди – талановиті, бентежні й дивні – бо вміли дивувати.

Я вкотре здивувалася. І спробувала навчитися:

Моєму поколінню пощастило.

Олена Галета

1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка