Бердянськ 2009 (06)



Сторінка17/28
Дата конвертації11.04.2016
Розмір5.84 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   28

Висновки. Теоретичний аналіз проблеми дослідження дозволяє говорити про те, що у педагогічній науці багато уваги приділялося проблемам професійної підготовки майбутніх учителів-словесників і формуванню їх особистісних професійних рис: висока кваліфікація, майстерність, професіоналізм, креативність і наявність творчого підходу до освітньої практики, творче мислення, комунікативна гнучкість, схильність до новацій, науково-методична творчість, чому сприяє технологізація навчально-пізнавальної діяльності студентів завдяки особистісно зорієнтованого підходу в освіті. Розвиток креативного потенціалу студентів-філологів сприяє досягненню ними професіоналізму, сприяючи самоактуалізації особистості. Високий рівень креативності діяльності забезпечує ефективну, продуктивну, тривалу педагогічну творчу діяльність, спонукає студентів до активної участі у навчально-виховному процесі.

Перспективи подальших пошуків у напрямку дослідження. В умовах модернізації освіти формування креативного потенціалу студентів-філологів як важливої складової професійної компетентності, особистісної якості кожного вчителя вимагає необхідного теоретичного обґрунтування та окреслення шляхів розвитку творчості, креативних умінь, вдосконалення професійно-методичної діяльності майбутніх учителів-словесників.
ЛІТЕРАТУРА

1. Андрієвська В. В. Креативність / В. В. Андрієвська // Енциклопедія освіти / [Акад. пед. наук України; відповід. ред. В. Г. Кремень]. – К. : Юрінком Інтер, 2008. – С. 432.

2. Артемова О. І. Креативність як засіб розвитку мовлення учнів / О. І. Артемова // Еврика. – 1998. – № 1. – С. 59-61.

3. Бриль М. М. Психологічна готовність педагога вищої школи до активізації творчого потенціалу учнівської молоді / М. М. Бриль // Теоретичні і прикладні проблеми психології. – 2006. – № 33(14). – С. 40-48.

4. Книга методиста : довідково-методичне видання / [упоряд. Н. І. Шинкарук]. – Х. : ТОРСІНГ ПЛЮС, 2005. – 352 с.

5. Куцевол О. М. Теоретико-методичні основи розвитку креативності майбутніх учителів літератури / О. М. Куцевол. – Вінниця : Глобус-прес, 2006. – 348 с.

6. Кучерук О. А., Грибан Г. В. Творче становлення майбутнього вчителя-словесника у процесі вивчення методики української мови / О. А. Кучерук, Г. В. Грибан // Освітні інноваційні технології у процесі викладання навчальних дисциплін. – Житомир : ЖДУ, 2004. – С. 126-131.

7. Семеног О. М. Професійна підготовка майбутніх учителів української мови і літератури : монографія / О. Семеног. – Суми : ВВП “Мрія-1” ТОВ, 2005. – 404 с.

8. Семин Ю. Н., Пушкарева Л. А. Аналіз и синтез понятия “стиль творческой деятельности” / Ю. Н. Семин, Л. А. Пушкарева // Вестник ИжГТУ. – 2008. – № 1. – С. 121-124.

Дата надходження статті: 07.09.2009 року.

Дата прийняття статті до друку: 04.12.2009 року.

УДК 378:81’271

К. Я. Климова,

кандидат педагогічних наук, доцент, докторант

(Національний педагогічний

університет ім. М. П. Драгоманова)


ДИДАКТИЧНІ ПРИНЦИПИ НАВЧАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ НА НЕФІЛОЛОГІЧНИХ ФАКУЛЬТЕТАХ ПЕДАГОГІЧНИХ УНІВЕРСИТЕТІВ
Постановка проблеми. Проектуючи технології формування мовнокомунікативної професійної компетенції майбутніх педагогів-нефілологів, слід ураховувати ряд чинників: 1) мету і завдання навчання студентів нефілологічних факультетів української мови; 2) загальнометодичні та специфічні принципи навчання української мови; 3) зміст кожної з навчальних мовних дисциплін, тему заняття; 4) вікові та індивідуально-психологічні особливості формування в студентів системи знань з української мови, відповідних умінь і навичок їх використання у професійному дискурсі; 5) індивідуальні особистісні професійні якості та креативність суб’єктів навчання − викладача і студентів; 6) матеріальну складову навчального середовища, створеного у педагогічному ВНЗ.

Аналіз досліджень і публікацій. Зміст статті ґрунтується на висновках наукових напрацювань В. Андрущенка, Л. Мацько, Н. Голуб, Т. Донченко, З. Курлянд, Т. Симоненко, Н. Тоцької, В. Ягупова, П. Гусак, Л. Бурман.

Оскільки обсяг публікації не дозволяє зупинитися на кожному з названих вище факторів, окреслимо мету і завдання статті − виділити та охаоактеризувати дидактичні принципи навчання української мови на нефілологічних факультетах педагогічних ВНЗ (з опорою на сучасні лінгводидактичні дослідження).

Поняття “принцип” (від лат. principium − “початок, основа”) визначається науковцями як “основа, на яку треба спиратися і якою необхідно керуватися” [2, с. 109]. З-поміж базових принципів реформування сучасної системи освіти важливе місце посідають принципи гуманітаризації (формування духовної культури особистості, бачення “себе у світі” і “світу в собі”), відкритості (інтеграції у світові освітні структури), варіантності. Головними принципами розвитку системи вищої педагогічної освіти (закладів та установ, де здійснюється навчання і виховання майбутніх учителів) на сучасному етапі вважаються такі, як: фундаменталізація, універсалізація, глобалізація, відповідність запитам суспільства і часу, взаємодія з наукою та культурою, демократизація і відкритість [1].

Серед сучасних визначень принципів навчання прийнятним видається пропоноване В. Ягуповим: “спрямовуючі положення, нормативні вимоги до організації та проведення дидактичного процесу, які мають характер загальних вказівок, правил і норм та випливають із його закономірностей” [3, с. 291]. Підпорядковані меті та завданням навчання у вищій школі, дидактичні принципи керують процесом педагогічного проектування: розробкою системи методів, прийомів, засобів, форм спільної продуктивної діяльності викладача і студентів як суб’єктів навчально-виховного процесу. Загальні педагогічні принципи визначають форми, засоби, методи і технології навчання української мови у вищій школі. Специфіка загальнодидактичних принципів у ВНЗ зумовлена такими положеннями: 1) принципи навчання у ВНЗ підпорядковані вимогам сучасної освіти − підготувати інтелектуальну еліту держави, висококваліфікованих, професійно мобільних фахівців, конкурентоспроможних на ринку праці. Процес навчання спрямований на освіту, виховання і розвиток особистості кожного студента; 2) професійно спрямоване навчання, виховання і розвиток студентів відбуваються з опорою на знання, уміння й навички, сформовані у шкільний період навчання; 3) педагогічний університет є водночас навчальним і науково-дослідним закладом, тому методи навчання та викладання поєднані з методами наукового педагогічного дослідження. Основні тенденції розвитку науки знаходять відображення у змісті, формах і методах навчання; 4) у вищій школі акцент зроблено на формуванні креативної особистості фахівця, спроможного до самонавчання і самовдосконалення протягом усього життя (процес безперервної освіти); 5) особистісно орієнтований процес формування професійних компетенцій студентів відбувається засобами традиційних та інноваційних навчальних технологій.



Сучасні лінгводидакти, творчо використовуючи традиційні загальнопедагогічні принципи у процесі проектувальної інноваційної діяльності, цілком закономірно керуються і специфічними (власне методичними) принципами навчання української мови (Н. Голуб, Л. Мацько, Н. Тоцька, Т. Симоненко, Т. Донченко). Аналіз педагогічних праць дав нам змогу виокремити ті загальнодидактичні та власне методичні принципи навчання української мови, які стали спрямовуючими положеннями під час педагогічного проектування технологій формування мовнокомунікативної професійної компетенції майбутніх педагогів-нефілологів у ВНЗ.

Загальнодидактичні принципи навчання української мови: 1) гуманізації процес мовної освіти спрямований на розвиток комунікативної особистості кожного студента як педагога-гуманіста, представника інтелектуальної еліти країни; в основу педагогічних технологій покладено увагу до людини − найвищої цінності сучасного суспільства; 2) гуманітаризації на заняттях з української мови в майбутніх учителів формуються ціннісні орієнтації, здатність до культурного саморозвитку; підвищується рівень національного самоусвідомлення; 3) науковості відображення у змісті навчальних дисциплін сучасних лінгвістичних і лінгводидактичних поглядів на проблеми української мови і культури мовлення; 4) доступності і посильності, індивідуалізації навчання оптимальний добір форм і методів, що забезпечує дохідливий виклад теоретичного мовного матеріалу з урахуванням фаху, вікових та індивідуальних можливостей студентів; відсутність нездоланних труднощів при самостійному опрацюванні студентами рекомендованих викладачем науково-інформаційних джерел з української мови; 5) безперервності − раціональне поєднання форм аудиторної і позааудиторної групової та індивідуально-самостійної навчальної роботи студентів-нефілологів з української мови, що стимулюватиме майбутніх педагогів до постійного підвищення рівня мовнокомунікативної компетенції; 6) активізації міжпредметних зв’язків (інтегративності) − актуалізація знань про мову як універсальну багатофункціональну систему, здобутих студентами у процесі вивчення інших гуманітарних навчальних дисциплін. Створення інтегрованих навчальних курсів, проведення окремих інтегрованих занять; 7) наступності та перспективності − навчання студентів української мови з опорою на знання, уміння й навички, здобуті у період навчання в загальноосвітній школі та інших навчальних закладах; спроектованість змісту навчальних курсів на подальше професійне мовне самонавчання й самовдосконалення; 8) практичної спрямованості система знань з української мови, відповідних умінь і навичок їх практичного застосування спрямована на подальшу професійну мовнокомунікативну діяльність педагога; 9) наочності − використання сучасних аудіовізуальних засобів навчання української мови, що оптимізують процес формування мовнокомунікативної професійної компетенції майбутніх учителів; 10) єдності навчальної та науково-дослідної діяльності студентів − створення в педагогічному університеті навчально-науково-інноваційного простору, що забезпечує професійну підготовку майбутніх учителів-дослідників, сприяє формуванню креативної мовної особистості кожного фахівця; 11) взаємовідповідності та взаємозв’язку матеріального й інтелектуального компонентів навчального середовища − суб’єкт-суб’єктна навчальна взаємодія викладачів і студентів відбувається в умовах інформатизації та технічної забезпеченості навчально-виховного процесу; 12) співробітництва і співдружності викладачів, студентів, учнів, сім'ї, громадськості, трудових колективів у формуванні гармонійно розвиненої особистості студента − майбутнього вчителя.

Специфічні (власне методичні) принципи навчання української мови: 1) принцип вивчення української мови як динамічної системи − вивчаючи норми літературної мови, студенти повинні бачити їх зміни як прояви життя мови у просторі і часі, мати загальне уявлення про тенденції розвитку української мови у сучасному білінгвальному та полілінгвальному просторі; 2) принцип навчання української мови на ґрунті знань про психологічні закономірності функціонування мови у комунікативному просторі − оптимальне поєднання у межах педагогічних технологій мовнокомунікативної та психокогнітивної діяльності студентів − породження і сприймання тексту в конкретній ситуації професійного спілкування; 3) принцип зв’язку усіх мовознавчих дисциплін на нефілологічних факультетах з риторикою як пранаукою, що закладає основи майстерності володіння переконуючою комунікацією − риторика допомагає майбутньому вчителеві створити досконалий дискурс відповідно до конкретного комунікативного задуму; 4) принцип цілеспрямованого систематичного поповнення активного українськомовного словника майбутніх учителів термінами сучасних мовознавчих галузей, які розширять знання студентів з проблем професійної комунікації − йдеться про терміни комунікативної лінгвістики (дискурс, мовленнєвий акт, засоби повідомлення, мовленнєвий жанр тощо), когнітивної лінгвістики (концепт, вербальна пам’ять тощо), лінгвістики тексту (фрейм − типова ситуація спілкування, спрямованого на адресата), етнолінгвістики, теорії міжкультурної комунікації, соціолінгвістики (мовна особистість, полілінгвізм тощо); 5) принцип діяльнісно-комунікативної, професійної спрямованості навчання української мови − мовні норми сучасної української мови засвоюються студентами-нефілологами на основі створення зв’язних усних і писемних текстів професійного спрямування; перевірка і самоперевірка рівня мовних знань, умінь і навичок відбувається у процесі реальної мовнокомунікативної взаємодії студентів (наприклад, під час педагогічної фахової практики у школі); 6) структурно-функціональний, стилістично маркований принцип вивчення мовних явищ − взаємопов’язані структурні елементи мовної системи розглядаються у текстах різних стилів та жанрів − у процесі лінгвістичного (або дискурсивного) аналізу; 7) принцип диференційованого навчання української мови − організація різнорівневого навчання студентів (П. Гусак): поділ матеріалу навчальних мовних курсів на обов’язковий та додатковий, оптимальний добір різноманітних форм, методів і прийомів групової та індивідуально-самостійної роботи студентів з урахуванням індивідуальних особливостей); 8) принцип діалогізації навчання студентів української мови − формування знань з української мови, професійних мовнокомунікативних умінь і навичок  майбутніх учителів відбувається з урахуванням структурних компонентів діалогічної навчальної діяльності (за Л. Бурман): мотиваційного (інтерес до діалогічного вербального спілкування засобами української мови), комунікативного (увага до комунікативних якостей мовлення), організаторського (володіння ситуацією спілкування, керівництво навчальною дискусією), гностичного (структурування навчального матеріалу з української мови у діалогічній формі − моделювання діалогів), креативного (висловлення оригінального бачення проблеми під час професійного діалогу), емоційного (емоційний вплив на співрозмовника засобами української мови у поєднанні з невербальними), оцінного (аналіз студентами результатів спільної бесіди, оцінка і самооцінка ними можливостей організувати та реалізувати діалогічне навчання в освітніх закладах).

Висновки. Принципи навчання посідають важливе місце у структурі процесу педагогічного проектування технологій навчання української мови студентів нефілологічних спеціальностей педагогічних університетів.

Перспективи подальших пошуків у напрямку дослідження. Окреслені у статті загальнодидактичні та спеціальні принципи дають змогу побудувати оптимальну систему традиційних та інноваційних методів, прийомів, засобів і форм організації, реалізації та корекції навчання і самонавчання студентів української мови, і саме в цьому ми вбачаємо перспективу подальших пошуків.
ЛІТЕРАТУРА

1. Андрущенко В. П. Освіта на рубежі століть: філософія, методологія, практика / В. П. Андрущенко // Неперервна професійна освіта: філософія, педагогічні парадигми, прогноз : монографія / В. П. Андрущенко, І. А. Зязюн, В. Г. Кремень, С. Д. Максименко, Н. Г. Ничкало, С. О. Сисоєва, Я. В. Цехмістер, О. В. Чалий / за ред. В. Г. Кременя. – К. : Наукова думка, 2003. − С. 99-166.

2. Педагогіка вищої школи : навч. посіб. / З. Н. Курлянд, Р. І. Хмелюк, А. В. Семенова та ін.; за ред. З. Н. Курлянд. − [3-тє вид., перероб. і доп.]. − К. : Знання, 2007. − 495 с.

3. Ягупов В. В. Педагогіка : навч. посібник / В. В. Ягупов. – К. : Либідь, 2002. – 560 с.

Дата надходження статті: 07.09.2009 року.

Дата прийняття статті до друку: 04.12.2009 року.



УДК 372.8:808:811.161.2

Н. Б. Голуб,

доктор педагогічних наук, професор

(Національний педагогічний університет

імені М. П. Драгоманова)


РИТОРИЧНА ОСВІТА СУЧАСНОГО ВЧИТЕЛЯ
Постановка проблеми. Риторична освіта – це один із найбільш важливих і перспективних сучасних лінгводидактичних напрямків, мета якого не обмежується формуванням навичок гарного й переконливого мовлення; одне з ключових її завдань – виховання моральних і патріотичних складників характеристики людини, що в сумі зі знаннями мови сформують національномовну особистість, носія елітарного типу культури. Як зазначав Сенека, спочатку вчися гарної моралі, а потім мудрості, яка без гарної моралі засвоюється погано. Необхідність широкого запровадження риторики в систему освіти зумовлена, з одного боку, загрозою тотального безкультур’я і бездуховності в державі, з іншого – освітньо-виховним потенціалом риторики як навчальної дисципліни, її спроможністю реалізовувати провідні принципи сучасної освіти, засобами інтелектуально-естетичного впливу української мови формувати гармонійно розвинену, національно свідому особистість. В Україні традиційно цінувалася мовна майстерність як одна з головних характеристик людини і показник морального клімату суспільства. Свідченням цього є численні прислів’я й приказки.

Аналіз досліджень і публікацій. У наші дні інтерес до риторики і методики її навчання значно зріс. Створюються авторські програми, видаються підручники, посібники, хрестоматії і словники, упорядковується українська риторична термінологія, розробляються сучасні системи навчання (автори – Л. Мацько, Н. Бабич, Г. Сагач, Н. Голуб, О. Горошкіна, О. Мацько, С. Абрамович, В. Молдован, М. Чикарькова, З. Куньч, Н. Колотілова, А. Первушина, Я. Білоусова, Л. Спанатій, І. Хоменко та інші). Відродження цього інтересу закономірне, оскільки демократичні процеси в суспільстві супроводжуються посиленою увагою до прав і свобод людини, серед яких свобода слова займає не останнє місце. Знання риторики, сформовані риторичні вміння дають можливість людині відчути себе дієвим учасником професійного і суспільного життя.

Мета статті – розкрити зміст риторичної освіти майбутніх учителів і обґрунтувати її фахове і суспільне значення.

Насамперед варто привернути увагу до небажаного переосмислення в суспільному просторі поняття “риторика”. Історія свідчить, що звуження чи викривлення змісту риторики призводило до публічного її звинувачення, висміювання, глуму і зрештою зречення, осудження і витіснення зі сфери освіти й науки. Риторику не можна сприймати вульгарно (як її часто тлумачать представники преси чи політикуму): за своєю суттю вона не є спритним ораторством, мистецтвом словесного маніпулювання з метою переконання аудиторії, прикрашанням істини, багатослів’ям чи словоблудством, хоч як би це намагалися подати політики й журналісти. Критикуючи своїх опонентів, вони взяли за моду називати звичку не виконувати обіцянку “риторикою” (у цьому контексті згідно з їхнім же лексиконом слова “кидок” і “риторика” – синоніми), словоблудство – риторикою (у цьому значенні синонімом риториці є “марнослів’я”, “софістика”, “демагогія”), політичну неграмотність, некоректність – риторикою (тоді синонімами риториці будуть “невігластво” й “неуцтво”). Завтра у своєму незнанні мови вони звинуватять мову, свої стилістичні хиби спишуть на стилістику. Вульгарно-журналістське і політичне використання слова “риторика” необхідно відокремити від наукової, невикривленої суті риторики, заручившись для пояснення аналізом класичних і новітніх джерел.

На різних етапах розвитку риторику характеризували як “знаряддя стилю”, “мистецтво мислити – мистецтво говорити – мистецтво писати”, “мистецтво переконання”, “чесну й велику вільну мудрість”, “княгиню душ”, “царицю мистецтв”, “мистецтво переконання”, “теорію й майстерність ефективного мовлення” тощо. Сучасні дослідники риторику розглядають як “науку лінгвістичну, тобто мовознавчу, більше того – живомовну”, як “науку успіху” (Л. Мацько), “фундаментальну теорію і мистецтво мовлення”, “мистецтво мислити”, “вчення про мовленнєве виховання” (В. Аннушкін), “мистецтво керування суспільними процесами” (Ю. Рождественський) тощо.

Риторика як наука відображає інтегративні тенденції сучасного гуманітарного знання і насамперед взаємодію з мовою, стилістикою і культурою мови. Особливе значення для інтеграції цих наук має теорія типів мовленнєвих культур і виокремлення як найбільш досконалого, еталонного типу – культури елітарної, багатофункціональної (О. Сиротиніна, В. Гольдін). Учитель належить до числа публічних носіїв цього типу культури. Отже, є всі підстави у згаданому контексті розглядати риторику як розділ курсу сучасної української літературної мови, що навчає ефективної гармонійної українськомовної комунікації у педагогічній сфері і сприяє успішній організації навчально-виховного процесу. Таким чином, риторика, що має власний предмет навчання, є продовженням, утвердженням і активним запровадженням у практику знань, набутих із загальних відомостей про мову, які зафіксовано в розділах шкільного мовознавства (орфоепія, орфографія, лексика, морфологія, синтаксис тощо). Відповідно до класичних традицій послідовність мовної освіти була такою: 1) елементарні відомості про мову, формування умінь і навичок читати й писати, 2) засвоєння граматики як загального нормованого уявлення про правильність мови, 3) перехід до риторики, що означало навчання ефективно користуватися мовою. Так було до середини ХІХ століття Одна з ідей теоретиків риторики середини ХІХ століття полягала в тому, щоб підготувати учнів риторичного класу до оволодіння Словом в усьому багатстві реальних суспільно-мовленнєвих зв’язків.

На користь риторики свідчать і такі її суспільні функції: 1) виховання ритора як гідного громадянина, компетентного у публічному мовленні; 2) визначення норм публічної аргументації, що забезпечують продуктивне обговорення важливих для суспільства проблем; 3) організація базових мовленнєвих суспільних відносин; 4) визначення критеріїв оцінювання публічної діяльності, на основі яких відбирають осіб, здатних обіймати відповідальні посади [1, с. 3]. Таким чином, НАВІЩО вчити риторику – ми з’ясували. Наступний етап – ЧОМУ навчати майбутнього вчителя?

В ідеалі вивченню фахової риторики має передувати курс загальної риторики, який дає студентові знання про риторику як науку, риторичні закони й канони, роди і види ораторського мистецтва. Це своєрідна таблиця множення, без якої неможливі вищі розділи математики. Наступний етап – загальнопрофесійний рівень риторики (розгляд тем, спільних для представників різних професій). І завершальний – специфічний, або вузькопрофесійний, що враховує лише особливості фаху вчителя (педагогічний голос, жанри педагогічного спілкування, мовні засоби увиразнення й гармонізації процесу спілкування тощо). З огляду на те, що риторика з великими потугами вводиться нині до навчальних планів, доводиться виокремлювати у складі фахової риторики окремий блок загальної. Таким чином, процес формування професійно орієнтованих риторичних умінь здійснюється на основі загальнориторичних (уміння моделювати аудиторію, визначати тему, добирати й опрацьовувати матеріал, створювати й удосконалювати текст, виголошувати аналізувати й оцінювати; уміння спілкуватися з урахуванням специфіки ситуації спілкування). Відповідно до тих вимог, які ставляться сьогодні перед учителем, зміст дисципліни повинен містити такі блоки: 1) специфіка спілкування (суть, функції, форми і засоби); 2) текст як одиниця спілкування, продукт соціальної взаємодії; 3) жанри педагогічного спілкування; 4) особливості техніки риторики.

Багатовіковим досвідом підтверджено важливість такого складника, як морально-риторичні ідеї, що передбачає усвідомлення ролі цінностей (як загальнолюдських, національних, суспільних, родинних, групових, так і особистісних), місця і значення етичних і комунікативних норм, комунікативно-морального аспекту мовленнєвої поведінки мовної особистості вчителя. З досліджень відомо про шанування й дотримання багатьма відомими ораторами різних часів громадянського обов’язку, про громадянський пафос суспільно-політичного й академічного красномовства, що формувало у слухачів активну життєву позицію, значний потяг до знань і активного їх застосування у житті суспільства. Саме до цього аспекту риторичної діяльності вчителя хотілося б привернути увагу. Учитель-ритор не повинен задовольнятися епізодичним сплеском інтересу до його дисципліни. Значно важливіше – породжувати, стимулювати потяг до знань й активного їх застосування. Риторика навчає, як цього досягати і має за свої 2,5 тис. років існування яскраві приклади на підтвердження. Одним з актуальних є питання риторичних жанрів педагогічного мовлення, знання специфіки яких дають змогу успішно й більш прогнозовано планувати й організовувати навчально-виховний процес, впевнено почуватися у різних ситуаціях спілкування, гармонізувати процеси мовної взаємодії тощо. Знання структури жанру дасть змогу вчителеві похвалити учня так, щоб він відчув себе особистістю, щоб у нього “виросли крила” і водночас не з’явилося відчуття “зоряності”; засудити вчинок учня так, щоб він відчув і усвідомив свою провину, але не розчарувався, не зневірився, не озлобився, а виявив бажання і знайшов сили реабілітуватися.

Знання виражальних можливостей мови сприятиме не лише збагаченню, увиразненню мовлення, розвиткові образного мислення, але й розвиткові уяви, формуванню оптимістичних образів і ситуацій, що дуже важливо для учнів у психологічно важких, гнітючих умовах кризового стану в країні. Зверніть увагу, про одне й те ж явище, наприклад, сонячне затемнення можна розповісти по-різному: 1. “Моторошно. А що коли воно (Сонце) назавжди закриється? Все затамувало подих.. Тьма густішала і від цього посилювалося важке, гнітюче враження. Що це? Знак кари Божої?” – так писали газети зі слів очевидців цього явища у 1887 році. 2. Сонячне затемнення – переконливе, вражаюче явище природи – ніч посеред білого дня. Уявімо яскравий, сонячний, безхмарний день. Раптом розливи світла починають тьмяніти, якийсь темний диск повільно закриває більшу частину Сонця. На зміну яскравому сонячному промінню приходить легке, з домішками блідого і тьмяного, освітлення. Барви природи никнуть, бліднуть, птахи не співають, а злякано ховаються у верховітті дерев. Стурбовано кричать тварини, закриваються квіти, і ось від яскравого сонячного диска залишилась серпоподібна дуга, що продовжує зменшуватися і згодом зникає зовсім. Настала дивна ніч. Вся природа напружено стихла, насторожилася. На небі з’явилися найяскравіші зірки і водночас прийшло відчуття тривоги й напруги. Але не варто піддаватися страху, ви стали свідками унікального видовища, яке підготувала вам природа: чорний диск Сонця оточений прекрасним сяйвом… .

Поза увагою питань техніки риторики несправедливо залишається поняття “педагогічного голосу”. А це важливий складник процесу спілкування. Бути почутим – для вчителя важливо як у прямому, так і в переносному значенні. Суттєвою перешкодою цьому часто є тихий, сухий, монотонний, позбавлений будь-яких емоцій чи надто емоційний голос. На думку вчених, голос – одна із форм енергії. Енергетика голосу, за спостереженнями спеціалістів, здійснює максимальний вплив на учнів, слугує ключем для налагодження й підтримування контакту, сприяє формуванню довіри до мовця. Голос віддзеркалює внутрішній світ людини, її характер, особливості психіки, почуттєву сферу і наміри. Своїм звучанням він дає нам інформацію про темперамент мовця, його характер, світовідчуття, настрій, щирість і навіть рівень його обізнаності чи ступінь готовності.

А. Князьков, комплексно досліджуючи голос, виокремлює такі його параметри: гучність, широта, висота, різноманітність тембрів, милозвучність (чистота і ясність, відсутність хрипів чи інших призвуків); здатність протистояти зовнішнім звуковим перешкодам, сугестивність (здатність впливати на емоції й поведінку слухачів незалежно від змісту сказаного), адаптивність, гнучкість, стійкість і витривалість [2; 3]. Голос для вчителя – що пензель для художника чи різець для скульптора. Незнання його особливостей, невміння чи небажання відточувати й ефективно використовувати голосові можливості часто спричиняють антипедагогічне використання голосу, про яке писав І. Драч:



Ми ситі знаннями. Друковані дуже.

Чого ж ти горлаєш, коханий мій друже,

На це синьооке твоє, синьонебе,

Що мудрості хоче, не ґвалту від тебе..,

яке засуджував В. Коротич:



Я не люблю, коли кричать,

Ненавиджу, коли лякають,

Соромлюся, коли звикають,

Принижень несучи печать.

Своєрідним штрихом до портрета оратора є й інші невербальні засоби: рух, міміка, жести, паузи. Учитель повинен знати, що виразні й доречні жести, міміка пожвавлюють промову, а часто повторювані, одноманітні, вжиті не до ладу дратують слухачів. Знання композиції будь-якого виступу і прийомів для кожного структурного елемента допоможуть учителеві (і фізику, й лірику!) легко налагодити контакт з учнівською аудиторією, у якої в міру спадання інтересу держави до високоосвічених її громадян з такими ж темпами зникає інтерес до освіти й науки. Так, у вступній частині пояснення нового матеріалу прийом учителеві може підказати тема уроку. Стереотип, згідно з яким мова – філологу, а фізикові (хімікові та іншим) досить фізики (хімії) зламано давно. Ефективним чинником збудження інтересу може слугувати коротка життєва історія, легенда, влучний афоризм чи цікаві статистичні дані. Це може бути інтрига на початку розповіді, оригінальна характеристика-портрет ученого.

Дослідники виокремлюють і такий важливий аспект сучасної риторики, як реалізація культурологічної й естетичної функцій мови, звернення до яких потребує глибокої лінгвістичної підготовки, знань важливих світоглядних філософських понять і умінь використовувати прецедентні тексти, зокрема українські паремії як засіб виразності і впливу на мовну свідомість слухачів/читачів. Це і засіб налагодження довірливих стосунків з аудиторією в результаті “співзвучності” думок і почуттів під час сприйняття знайомих і зрозумілих з дитинства народних мудрих думок, що, відкриваючи світ моральних цінностей українського народу, його ментальність, стали крилатими. Наприклад: Терпить Бог лукавих, та не до віку. Засвітить сонце і в наше віконце. Чисте небо не боїться ні блискавки, ні грому. Докоряв ворон галці, що вона чорна.

Наближення процесу здобування знань до реального спілкування активізує мовленнєво-мисленнєву діяльність студентів, сприяє оволодінню певними прийомами стратегії і тактики мовлення, навчає застосовувати їх для побудови того чи іншого висловлювання в будь-якій конкретній ситуації.

Загальновідомо, що кожна мовна особистість наділена комунікативними соціальними психологічними ролями, сукупність яких визначає варіанти мовної поведінки, втілені у різноманітних висловлюваннях і дискурсах. Таким чином, високий рівень сформованості мовної особистості вчителя пов'язаний з гнучкістю комунікативної поведінки, тобто вміннями виконувати різні комунікативні ролі, характерні для цієї професійної діяльності. Прийнято вважати, що поряд з унікальністю й неповторністю, мовлення людини підпорядковане різним законам: граматики, текстотворення, стилістики, соціально-мовленнєвої поведінки. Отже, система комунікативної підготовки студентів педагогічних навчальних закладів повинна охоплювати, крім відомостей про жанрові різновиди педагогічного мовлення, інформацію про специфіку моделі комунікативної поведінки вчителя в різних навчально-мовленнєвих ситуаціях.

Саме риторика традиційно ставить проблему образу оратора як доречного й доцільного представлення себе в мовленні. Для усного мовлення – це проблеми образу оратора (мовця), для писемного мовлення – проблема образу автора (того, хто пише). Сукупно образ ритора пов’язано з вихованням і виявом особистості мовця в думці і слові, тому базується на понятті ораторської моралі – вимог до особистості оратора. Ці вимоги починаються із етичних якостей (чесність, мудрість чи знання, справедливість, доброта, скромність – різні епохи й етико-філософські системи висувають різні вимоги до образу особистості, що формується), а закінчуються зовнішністю оратора.

Показником сформованості професійно важливих риторичних умінь вважаємо: активне використання у мовленні різноманітних мовно-виражальних засобів; вдалий вибір стратегій і тактик залежно від ситуації спілкування; продукування оригінальних текстів; уміле використання жанрового багатства мови; самовладання перед аудиторією; ефективна організація українськомовного спілкування у різних ситуаціях навчально-виховного процесу; аналіз власних і чужих виступів; долання бар’єрів у спілкуванні; майстерне виголошення промови будь-якого виду; варіювання жестів і міміки; формування власного іміджу тощо. Великого значення в сучасній освіті набуває риторизація навчального процесу, яку розуміємо як активізацію пізнавальної діяльності процесу навчання засобами діалогу. Деякі вчені називають риторизацію викладання всіх навчальних дисциплін новою технологією. Одним із ефективних шляхів риторизації навчального процесу варто назвати дискусію як форму навчальних занять, що дає змогу розвивати навички непідготовленого виступу і мовленнєво-мисленнєвої діяльності студентів. Тому в навчання риторики мають бути введені побутове і ділове мовлення в усній і писемній формах, основні види діалогів, коректні прийоми ведення суперечок і дискусій. Сутністю, ядром риторизації освітнього процесу у ВНЗ є діалоговий підхід, стратегія співробітництва. Учасники освітнього процесу-діалогу, викладач і студенти, мають у ході обміну репліками сильний активізувальний вплив один на одного.

Діалог повинен розглядатися як в аспекті загальної риторики, так і з позиції розгляду різних видів діалогу, які можуть включатися у шкільні заняття на різних етапах навчання. До цих видів варто віднести а) розмовно-побутовий діалог у різних ситуаціях (сімейно-побутовий, що передбачає навчання на літературних прикладах і коректного співвіднесення з практикою; медичний, магазинний, дружній і подібне), б) основи ділового діалогу, що передбачає розроблення шкільних ділових ігор. Отже, ми з’ясували також, ЧОМУ потрібно навчати студентів у межах курсу “Риторика”. Не менш важливе питання і ЯК навчати, проте це тема для окремої розмови.


1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   28


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка