Барбара космовська буба півтори партії



Сторінка7/10
Дата конвертації11.04.2016
Розмір2.08 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

КУХОННЕ ПЕКЛО


Дідусь стояв у супермаркеті біля своїх улюблених полиць і захоплювався смаковим букетом шампанських вин. Буба перелякано помітила, що він сховався в тісному колі слухачів, і витягнути його з юрби шанувальників було неможливо. Наблизившись настільки, щоб скидатися на ще одну жертву переконливої оповідки пана Генрика, дівчина із жахом помітила серед пальт, кожушків та шубок, котрі оточили дідуся, знайому зелену куртку, у кишенях якої були не менш знайомі руки. Буба подалася геть, коли власник зеленої куртки серйозно поставив дідусеві запитання. — Скажіть, чи на вашу думку, — звертався він до старенького, дивлячись на нього як на експерта в галузі алкогольних напоїв, — молода людина має право випити келих вина, чи навпаки, рекламу й дегустації серед молоді треба суворо заборонити? — Браво, юначе! — дідусь схвально ляснув у долоні. — Влучне, розумне питання. Чому щось хороше й корисне повинно дозволятися тільки після вісімнадцяти років? Дамо молодим приклад розумної поміркованості, вишуканості в поводженні з божественним трунком! — виголошував він на весь магазин. — Виховаймо майбутні покоління бувальцями винарень, а не смердючих барів «під кущем»! Покажімо нарешті, що йдеться не про кількість, а про якість, бо там, де існує культура пиття, там є й розум життя… — решта дідусевого монологу потонула в бурі оплесків. Аплодували продавчині й пенсіонери. Аплодувала молода пара з дитиною в «кенгуру». Аплодував пан Леон, кочегар супермаркету, знавець менш вишуканих напоїв, зате частий бувалець барів, про які згадував дідусь. Аплодував Мілош, задоволений відповіддю на своє запитання. — Нічого не поробиш, — подумала Буба. — Доведеться сказати, що дідусь стоїть у черзі по ліки. — І тихенько, навшпиньках, попрямувала до виходу. Удома вона застала бабцю, що тупцювала біля телефону, відійти від якого не дозволяв закороткий телефонний шнур. — Я не розумію тебе, бо ти плачеш, а не говориш! — кричала вона до слухавки. — Повільніше, Марисю. Яка Сильвія? Ой, ти перебільшуєш! І що з того? Ну, що танцював? Не будь дріб’язковою! Може, тільки тому з нею, бо нікого іншого не було? Ох, ти дружина, а це зовсім інша справа! Який котик? Говори голосніше! Павел знайшов котика? Але він мав у дитинстві алергію на шерсть! Послухайся мене, Марисю, не привозьте цього кота, бо пошкодуєте, — бабця замовкла й утупилася в мовчазну слухавку. — Добре, Бубо, що ти вже повернулася. Якщо твоя мати пише так само, як говорить, то воно й не дивно, що ніхто її не читає. — А що сталося? — Звідки я знаю? — бабуся стенула плечима. — Не досить, що вона без причини весь час плакала, то ще й говорила такі дивні речі. — Які речі? — допитувалася Буба зі зростаючим занепокоєнням. — Ну, що вони були на вечірці в будинку відпочинку й Павелек танцював. Якщо вони пішли на танці, то це ж цілком зрозуміло, що він не в хокей грав… — Може, він танцював не з мамою? — здогадалася Буба. — Але ж, дитино моя, — бабця глянула на онуку зневажливим поглядом, — такого мужчину, як твій батько, жінки просто обожнюють, і в цьому немає нічого дивного… Але навіщо їм кіт? — Кіт? — перепитала Буба. — Бабцю, ти, певне, щось не так зрозуміла. — Якраз навпаки! Я добре чула, як твоя мати, весь час ридаючи, говорила, що до Павла причепився котик. — Котик? — Киця чи котик. Щось таке. Я лише одного боюся. Павелек міг забути, що в нього алергія на котів. Він завжди реагував на шерсть. А твоя мати наполягає, щоб цю тварину привезти. — Чому ти вирішила, що вона цього хоче? — Буба приховала усмішку. — Бо вона чітко сказала, що коли вони повернуться, то твій тато із цим котиком може жити в мене. — Це справді проблема, — погодилася Буба. — Авжеж, що проблема, — бабця виглядала занепокоєною. — Я взагалі ненавиджу котів… — А собак? — Буба раптом усвідомила, що хоча й пам’ятає бабусю змалку, але майже нічого про неї не знає. — Навіть не згадуй! Якби у вас був пес… — у бабчиному голосі зростало напруження, — ноги моєї тут не було б. — Зрозуміло, — відповіла Буба й пішла слухати новий диск Миськевича. Дідусь повернувся в чудовому настрої, із пляшкою дешевого вина під пахвою. — Рито, — погукав він з порога, — а в мене сюрприз! — Буба сказала, що ти пішов до аптеки по ліки. А це що? — бабчин погляд негайно спинився на пляшці з дешевою кришечкою. — Сироп, — не змигнувши оком відповів дідусь. — Тільки за рецептом, — попередив він, побачивши в її очах недовіру. — Е, ні! — імпульсивно заперечила бабця Рита. — Коли вже я тут господиня, то не дозволю таких сиропів!… Ну, хіба що це з Божої аптеки… — знайшла вона компроміс, уникаючи сяючого дідусевого погляду. — Саме так, Рито! — дідусь голосно поставив підозрілу пляшку на столі. — Ця мікстура не одному пенсіонерові життя врятувала, а про пенсіонерок я взагалі мовчу… Проте, — додав він урочисто, — ти, Рито, сьогодні виглядаєш, як квітуча троянда. Ніяка ти не пенсіонерка! І за енергійною ходою, з якою бабця рушила до кухні, Буба зрозуміла, що дідусь підшукав собі дуже химерну компанію для споживання гиденного вмісту вже відкоркованої пляшки, з якої долітав нудотний запах. * * *

На календарі в Бубиній кімнаті меншало днів, позначених червоним хрестиком, а це віщувало швидкий бабчин від’їзд, повернення батьків, а разом із цим стабілізацію кулінарних призвичаєнь. Буба не могла зрозуміти, чого вона прагнула більше, хоча потайки мріяла, передусім, про те, аби Бартошова могла безперешкодно хазяйнувати в їхній маленькій кухні, і щоб до їхньої хатньої робітниці нарешті повернувся спокій. Проте вже протягом тижня, тобто від появи бабці Рити в домі, обличчя Бартошової марніло й перетворювалося на великий зморщений апельсин, викривлений терпкою ба, навіть болісною усмішкою. Бубі від неї теж робилося гірко на душі й дівчина дивувалась, що їхнє велике помешкання стало замалим для двох жінок, які з однаковою пристрастю люблять готувати й мити посуд. Вона прокинулася занепокоєна, бо вдома панувала тиша, а це неодмінно віщувало якусь бурю. Щоб довідатися, яку саме, треба було встати й почистити зуби. Дорогою до ванної Буба наштовхнулася на усміхнену бабцю у фартусі Бартошової. — Бубо, — заговорила бабця тоном особи, яка про все знає якнайкраще, — у мене тільки чудові новини. Бартошова не прийде. У неї вихідний, а я займуся твоїм здоров’ям. Сніданочок на столі! Побачене Бубою свідчило про те, що її улюблена яєшня теж отримала вихідний, бо на тарілці височіла гора овочів, які треба було запивати біойогуртом. Єдине, що в ньому нормальне, це термін придатності, — подумала Буба після трьох ковтків і почала похапцем пакувати рюкзак. У неї не було найменшого бажання вислуховувати коментарі дідуся, чий сніданок складався з таких самих овочів, чвертки помаранчі та якогось смердючого трав’яного чаю. Перш ніж Буба встигла відчинити двері, почувся жалібний дідусів плач. — Ти не можеш так зі мною вчинити! — кричав дідусь. — Я прохав яєшеньку. Одненьке манюнє яєчко! Нічого мені більше від тебе не треба, лиха ти жінка! — На обід буде французький багет з овочевим фаршем, — мстиво процідила бабця, і Буба тихенько вийшла із квартири, розуміючи дідусів смуток. Його розпач чутно було навіть на першому поверсі. Пан Коцютек тричі підводив голову, задоволено посміхаючись. — Сцо, Бубо, — озвався він, застібаючи пальто. — Нас доблодій цимсь невдоволений? Так голосно клицить, аз ляцно! — він злостиво засміявся, бо не любив дідуся, і подався в незастебнутому пальті до свого банку. Буба стенула плечима. — Навіть пан Коцютек «смієцьця з насої лодини», — мстиво подумала Буба, вливаючись у ранковий вуличний рух. На перехресті зустріла Адася. Бубине серце зробило кілька сальто назад (шкода, що Шварценегер не міг цього побачити) і зайняло звичне місце. Гірше було з руками, бо дівчина не могла опанувати їхнього тремтіння. — Привіт, — кинув Адась, сповільнюючи сягнисті кроки. — Привіт, — промурмотіла Буба. — Польську маєш? — Адась вочевидь волів триматися безпечних тем. — Ну, певне, що так, — додав він за мить. — Хто-хто, а ти точно написала, сторінок, мабуть, на п’ять. — Написала. На п’ять, — присоромлено погодилася Буба. Вона підсвідомо розуміла, що за цим крився вчинок, якого Адась не схвалював. — А ми не написали, — віднедавна Адась про все говорив у множині. Навіть, коли він сам, то поруч Йолька, — подумала Буба, відчуваючи, як крихітне зернятко ревнощів поступово зменшує радість від прогулянки з Адасем. Певна річ, що вона б ніколи в цьому не зізналася. — Тема була неважка, — Буба спробувала виправдати свою працьовитість. — Я б сказав — банальна, — Адась зневажливо закопилив губу й навіть не глянув на Бубу. — У нас просто не було часу на такі дурниці. Ми були на сесії. — На сесії? — уява Буби змалювала Адася з Йолькою в перших рядах університетської аудиторії. — В університеті? Адась закопилив губу ще більше. — На фотосесії. У справжній телестудії. У Йольки є шанс стати ведучою такої собі молодіжної передачі «Самі про себе» чи щось таке. У кожному разі, про молодь, — Адась зібрав усю свою мужність і закінчив. — Вона виглядала в сто разів краще, ніж інші кандидатки. — Я в цьому не сумніваюся, — підхопила Буба з доброзичливістю, якої сама в собі не підозрювала. — А коли вона говорила на камеру, то як було? — Ну… Розумієш… Це вже другорядна справа. Але теж непогано… Цілком пристойно. Я б не вимовив жодного слова, а вона! Кілька речень, причому так, імпровізуючи. Коли Клінтон її побачить на каналі, ото здивується. — Вона говорила англійською? — Польською, але зате на телебаченні, — відрубав Адась, і Буба полегшено привітала двері школи, які досі не надто любила. Відтоді, як Йолька почала зустрічатися з Адасем, Буба більшість перерв проводила в ліцейській бібліотеці. Інші дівчата теж були симпатичні, але Буба не відчувала якоїсь особливої потреби шукати подруг. Особливо тому, що продовжувала відчувати, як їй бракує колишньої дружби з Йолькою. Не кажучи про відсутність розмов з Адасем, якого вона знала найдовше, ну і взагалі… Вона здивувалася, коли побачивши її, Агата відійшла від стіни в класі й радісно підбігла до неї. — Глянь, що в мене є, — вона витягла з рюкзака книжку. — Мабуть, ти ще не читала? — запитала Агата з такою надією, що Буба відчула обов’язок її ошукати. — Ні. Не читала, але хотіла б. — Тоді бери, швиденько прочитай, бо я пообіцяла братові. Він молодший, тому почекає. — То, може, спершу… — Буба вже пошкодувала про свою нещирість. — Ти що! Я її здобула спеціально для тебе, і Кайтек про це знає. — Спасибі, — відповіла Буба й уперше помітила, що в Агати дуже гарні очі. Такі усміхнені, без тіні якихось поганих думок. І такі чисті. — Моя бабуся, про яку я тобі нещодавно розказувала… — Та, що мала приїхати? — Агата могла похвалитися справді ідеальною пам’яттю. — Атож. Вона приїхала й почала порядкувати в нашій кухні. І знаєш, що сталося? У мене в шлунку сира морква, зерна пшениці й півлітра йогурту, а мій дідусь… Невідомо, що з ним діється, бо я втекла з дому подалі від цієї кулінарної катастрофи. Я тобі розповідаю все, як воно є, бо пригадую, як ти заздрила мені, що в мене є бабця. — Я й досі тобі заздрю, — зітхнула Агата, — але на великій перерві почастую тебе пончиком із кремом. Цей крем допоможе тобі повернути любов до всіх бабусь на світі. Мені принаймні завжди допомагає. Сівши за парту, Буба засмутилася. Подумала, що було б значно приємніше, якби Агата стала її подругою. На щастя, є ще великі перерви, — сказала вона собі, перш ніж енергійна вчителька польської, із чарівним прізвиськом Редбулька, розпочала складний монолог про святого Олексія. Невідь чому, святий видався Бубі героєм середньовічного мультика й протягом усього уроку дівчина ледь стримувала дурнувату посмішку. Удома панувала атмосфера важкої мовчанки. Якби її тягар завдати собі на плечі, можна було б не ворухнутися до кінця життя. Або тягати цей вантаж, як Сізіф свою жахливу каменюку. Саме так оцінила Буба ситуацію вдома. Дідусь ледь підморгнув утомленими повіками. Бабця не озвалася з іншої причини. Нещасна запіканка перетворилася на шматок вугілля, а сморід паленого вчувався аж на сходах. — Нічого страшного, бабцю, — переконувала Буба, згадуючи смак крему в шкільному пончику, — зараз придумаємо якийсь інший обід. Дідусь відразу пожвавішав. — Ідемо до ресторану! — він зрадів, як дитина. — Рито, я частую! — негайно попередив старенький, — але й вимагаю: кожен їсть те, що сам захоче, — він змовницьки підморгнув онуці й швиденько подався по свої стоптані черевики. Буба підбадьорливо глянула на бабусю й зрозуміла, що мають на увазі люди, коли говорять про розпач і нещастя. — Зовсім недалеко є китайська забігайлівка, — лагідно обняла вона засмучену бабусю. — Там теж є багети з овочевою начинкою. — Але китайські, а не французькі! — дідусь скривив губи в злостивій усмішці, а бабця Рита, не намагаючись більше показувати свою зневагу, покірливо подріботіла до кімнати по капелюшок, який купила спеціально для урочистих нагод. Жир стікав дідусевим підборіддям, а старенький час від часу витирав його долонею. Величезна голяшка, оточена віночком капусти, уперто асоціювалася в Буби з бабусиним капелюшком. Обидві зі здивуванням, щоправда, викликаним різними причинами, дивилися на пана Генрика. Буба захоплювалася його апетитом, неначе дідусь раптом знову відчув смак життя. В очах бабусі крилася, швидше, відраза. Таку саму відразу викликала в неї тарілка із сайгонками, що нагадували невдалу спробу повалення Великого китайського муру. — Співчуваю, Рито, — дідусь говорив з ротом, повним гірчиці, — тобі завжди дістається якась гидота, що нею не можна пригостити навіть бездомного собаку. Не кажучи вже про те, що ти їх ненавидиш, — в’їдливо додав він, не витираючи рясно вкритих гірчицею вусів. Бабця мовчала, але Бубі здалося, що крім відрази до дідового обжерства, у її очах зблискувала й гасла якась дивна сумна іскорка. Буба ладна була заприсягтися, що коли б сайгонки могли перенести її в незнану далечінь, бабця негайно сіла на одну з них, і вирушила назад, додому. До своїх капелюшків, туфель і лікувальних сиропів, які очікували на неї в ідеально чистій кухні її молодшого сина. — Я так від усього цього втомилася, — зітхнула пані Рита безпорадно, підтверджуючи Бубині припущення. — Час повертатися, — додала вона, зиркнувши на годинника. Дідусь прискорив процес жування, але Буба знала, що бабусі йдеться про зовсім інше повернення. Про звичайнісіньку втечу від дідуся. * * *

Батьки розпаковували речі в цілковитій мовчанці. Бабця Рита сиділа на валізках, а дідусь навіть не намагався вдавати, що його цікавить щось, крім привезених з моря подарунків. — Немає чого нишпорити в моїй торбині. Тут нічого нема, — буркотіла мати, щойно дідусева рука жадібно залазила до чергової сумки. — А бурштин? — нагадував дідусь, нетерпляче переминаючись з ноги на ногу. — Ви, тату, уже зовсім на дитячий розум зійшли, — промурмотіла вона сердито, вручаючи йому пляшку пива. — Це моє пиво! — заперечив батько, чий голос звучав зовсім не так, як на телебаченні. Його немовби ув’язнили в горлянці. — Твоїми будуть спогади, — цього разу мати засичала ще сердитіше. Вона покинула речі гамузом і промовисто тюкнула дверима до спальні. — Пробач, синку, але я їду, — нагадала про себе бабця Рита, ніби попереджаючи, що не збирається втручатися в альковні справи подружжя. — Це найкраще, що ти можеш для нас зробити, — похвалив її дідусь. — Що швидше, то краще. — Бабусю, уже приїхало таксі! — Буба повернулася з балкону, намагаючись надати обличчю вираз, який найкраще передавав би атмосферу ніжного прощання. Але бабця вочевидь забула про цей ритуал. Диригуючи транспортуванням своїх валіз, вона квапливо покидала пост командувача. Коли її капелюшок зник у салоні таксі, а дідусь послужливо хряснув дверцятами, Буба машинально помахала рукою. Батько зробив те саме з балкону. Мати не з’явилася взагалі, що примусило діда виголосити лаконічний коментар. — Дивися, Бубо, як воно буває, — зауважив він, кумедно ворушачи вусами, — щойно позбулися одного нещастя, а вже маємо чергову драму. Ромео на балконі, а Джульетта в сльозах. Як чудово, що на цьому найкращому зі світів існують карти. Бубі не завадило, що дід спародіював цитату із драми Шекспіра, бо якщо чесно, то з ним важко було не погодитися. — То що, дідусю? — вона жартома примружилася. — Канаста чи бридж? — Бридж, дитино моя, тільки бридж, — замріяно відповів дід і лагідно глянув на онуку. * * *



Новина про пані Сильвію, офіціантку із центру відпочинку, яка, на думку батька, дуже непогано танцювала, а на думку матері була справжнім опудалом і шльондрою, голосною луною прокотилася помешканням і цілим будинком. На морі мати звикла якось особливо гучно висловлювати свою думку про опудало. А батько мовчав. Чим довше це тривало, тим голосніше плакала мати, скаржачись, що вже тиждень, як не вмикає комп’ютер. — То ввімкни, — порадив дідусь, і ці слова викликали в домі справжній шторм. — Я не можу творити в атмосфері зради та приниження! — мамин голос легко досягав верхнього писклявого «до», навіть Бартошова визирала з кухні, щоб переконатися, чи він належить її господині. — Так мене зневажив… Мене, відому письменницю. І хто? Такий… такий собі другорядний телеведучий із кривим зубом. — Тільки не другорядний! — заперечував батько, вочевидь байдужий до стану власних зубів. — Будь ласка, без образ! — вимагав він. Але нерішуче й чимраз слабше. — Навіть, коли пані Сильвія приносила прибори, ти їй дошкуляла й намагалася шпигнути! — Досить того, що ти аж занадто упадав коло неї! Фотосесія!! Ха, ха, ха, — мати легко перейшла в контрнаступ. — Твій батько, Бубо, запропонував цій кощавій шкапі кастинг. Мабуть, на головну роль в екранізації роману Конопницької! Сказав їй: «Я вважаю, що ви дуже телегенічна!». А я після таких компліментів мала б удавати, наче мені страшенно смакують телячі котлети! — А хіба що? — здивувався дідусь. — От якби вони були з конини, то інша справа… — співчутливо зітхнув він. Коли ввечері Буба слухала свій улюблений диск із найкращими скрипковими концертами, їй спало на думку, що домашній оркестр трохи «розстроївся». Ця відсутність гармонії не була новою, але чомусь дивно її засмутила. Уперше в родинній опері з’явилася анонімна солістка, якій удалося цілковито вивести матір з рівноваги. Досі батьки ніколи не відкривали перед Бубою своїх слабинок. Були настільки зайняті собою, що навіть не помічали решту членів оркестру. Тим часом хтось сфальшивив, з’явилася зайва нота, когось підвів смичок, і першокласний оркестр почав грати, як дует музик-самоуків. Подумавши про дует, вона раптом побачила перед собою Адася з Йолькою, які танцювали самбу на безлюдному пляжі. Рухалися важко й неритмічно, ніби зовсім не чули скрипки, чиї ідеально злагоджені звуки розливалися Бубиною кімнатою, тихенько розповідаючи якусь важливу й сумну історію одного знайомства. І Буба чомусь зраділа, що скрипка грає не для батька з матір’ю, і не для Адася з Йолькою. Вона грає для неї, для зіщуленої клубочком Буби, ледь наляканої несподіваним відкриттям, що іноді краще бути самій, аніж із кимсь, хто зробить твоє життя сірим і безрадісним. * * *

— Чому не приходиш на зібрання? — Адась не рахувався з маленькими Бубиними кроками, і навіть не зауважив, що вона мусить підбігати, аби почути його запитання. Хлопець і не чекав на її відповідь. Просто собі говорив. — Тепер у нас так класно, дивись, шкодуватимеш! Йолька придумала харцерський театр. Навіть сценарій сама написала, такий, знаєш, про кохання. — Харцера до харцерки? — встигла запитати Буба, прискорюючи кроки. — То ти вже читала? — Адась уперше глянув на Бубу, причому з повагою. — Нізащо не вгадаєш, хто яку роль виконуватиме! — Йолька буде харцеркою, — цього разу Буба швидше ствердила, аніж запитала, і знову її відповідь зустрілася з Адасевим схваленням. — Ну, — підтвердив він задоволено. — У нас є ще одна маленька роль. Така другорядна, дівчини з харцерського хору. Навіть говорити нічого не треба. Якщо це тебе цікавить… — Я у хвості не плентаюсь, — пояснила Буба Адасевій спині, бо сам хлопець уже увійшов у двері ліцею. — Зрештою, я взагалі не вмію грати. — От за це я тебе й люблю, — заявив Адась, трохи сповільнивши кроки. — За щирість. Не кожна дівчина в цьому зізнається. — У чому це я зізнаюся? — Буба вже знала, що Адась думає виключно по-своєму, а її слова, які насправді були протестом проти будь-якої фальші й нещирості, незрозумілі йому так само, як будова космічного корабля. — Ну, у тому, що ти гірша за Йольку. — Авжеж, — дурнувато відповіла Буба, гірко подумавши, що навіть урок математики приємніший, ніж розмова з Адасем. Після математики вона вже точно знала, що це саме так. Отримала четвірку за декілька доречних зауважень, які стосувалися систем рівнянь, а решта класу дивилася на неї мало не перелякано. — Як тобі це вдалося? — зацікавився Мілош, чесно ділячи яблуко на дві половинки. — Якщо тебе цікавлять подробиці, — відповіла Буба, відкусивши шматок, — то заскоч після уроків. Там справді немає чого робити. — Це Сокирі й тобі. Але якщо мені трохи поясниш, що й до чого, я щодня приноситиму тобі яблука. — Звучить майже як обітниця раю, — усміхнулася Буба й дивно порожевіла. Вона й сама не знала, чому такі звичайні, найзвичайнісінькі яблука можуть так помітно впливати на її шкіру. І на те, що на її вуста знову повернулася усмішка, до якої Мілош приглядався з явним задоволенням. Аж до останнього уроку. З ліцею поверталися разом. — Ти вже чув про харцерську виставу? — спитала вона, силкуючись удавати байдужість. — Йолька грає головну роль. Мабуть, вона непогана… — Хто це непоганий? — Мілош витягнув два батончики й почастував одним Бубу. — Оця наштукатурена швабра на дибах? Там хіба що диби й мають відношення до театру. Ну, і ще, може, те, що ці виконавці — справжня трагедія. Про ліричний монолог я взагалі мовчу, бо він, на жаль, схожий на комедію, — говорив Мілош, наминаючи батончик. Буба глянула на нього спершу з радісним здивуванням, а за мить з виразом німого співчуття. — Певне, Йолька тебе відшила, тому ти про неї так погано говориш, — прошепотіла вона з відчаєм у голосі. Мілош ледь не вдавився батончиком і здивувався ще більше, ніж Буба. — Відшила? Вона мене? Ти що, здуріла? Мої старі мало не змінили номер телефону, щоб від неї відкараскатися! Я ховався в льоху, щойно стукіт її підборів лунав на нашій вулиці… Слухай, — Мілош раптом зупинився й запхав руки до широких кишень куртки, — те, що я дебіл у математиці — це факт, те, що я колекціоную одиниці, як філателіст марки — теж, але не порівнюй мене із кретином, який збирає ляльки Барбі. Я ними охоче бавився, коли був малим, але в молодості кожен помиляється, — промовив він тоном дорослого. А тоді тихо додав: «Не порівнюй мене з Адамом». У його очах залишилася дивна іскорка смутку. Або невисловленого бажання, щоб вона, Буба, усе ж таки трохи порівнювала його з Адамом. Або принаймні глянула на нього так, як часом ще дивилася на Адася.

ГУРУ НА ТЕЛЕФОНІ


— Це пані Астріда, — гордо проказала мати. Буба, батько й дідусь стояли в передпокої, зацікавлено спостерігаючи за маминою гостею. У свою чергу, незнайомка не дивилася ні на кого, зате цікавими очками роззиралася довкола. — У вас шкідлива аура в помешканні, — невдоволено заявила вона, трохи помовчавши. — Завтра підемо до галереї фен-шуй. Купимо декілька дрібничок, — слова призначалися матері, яка захоплено притакувала. — Фен-шуй, — повторила мати, і в її голосі пролунала нотка обожнювання. Вона закохано глянула на свою химерну гостю й провела її до кабінету. Коли за пані Астрідою безшелесно зачинилися двері, наша трійця продовжувала непорушно стояти, явно вражена жахливою материною знайдою. — Маньчакова в порівнянні з нею — то дрібничка, — порушив тишу дідусь. — Давно я не бачив такої великої й такої владної жінки. — Мене вона теж налякала, — зізнався батько голосом, якому бракувало мужності. — А може, вона приємна? — несміливо висловила надію Буба, але зовсім непереконливо. Мовби не довіряла сама собі. — Цікаво, звідкіля Марися її витягла… — роздумував дідусь, зав’язуючи серветку на шиї. Навіть поява пані Астріди не вплинула на його апетит. — Певне, із цієї галереї «фуй-фуй», бо звідки ж іще? — припустив батько, розрізаючи виделкою котлету. — Такі жінки не ходять зазвичай вулицями, не сидять у кав’ярнях і не працюють на фірмах. Вони перебувають, як мені здається, або в якихось химерних релігійних громадах, або, — батько стишив голос до зловісного шепоту, — у сектах! — Сектах? — нажахано повторили дідусь із Бубою. Буба отямилася перша. — Якщо оцінювати людей на підставі їхнього зовнішнього вигляду, то наша Маньчакова повинна бути якимсь гуру, а вона ж собі лише звичайна жінка. — Маньчакова грає в бриджа, отже вона досить нормальна, — кажучи це, дідусь дивився на рештки батькової котлети й був готовий кожної миті її поцупити. — А тут про гру аж ніяк не йдеться! — Вона може бути… — Буба глибоко замислилася, — перекладачкою. — Якщо вона перекладачка, то я — поет, — не погодився дідусь. — Швидше, якась перекупниця. У неї шахраюваті очиці й червоні захланні лапи. Одурить нашу Марисю, а та й не помітить. Але цікаво, як? Жах, який дідусь посіяв у всіх присутніх, зріс ще більше потому, як двері материного кабінету знову відчинилися, і в них з’явилася спина пані Астріди, котра тягнула з матір’ю величезну коробку. — Ти що, виїздиш, люба? — батько спантеличено дивився на коробку, навіть не намагаючись опанувати знервованість, проте це погано йому вдавалося. — Ти продаєш комп’ютер? — перелякалася Буба. Лише дідусь зберігав самовладання. «Агнешка давно більше тут не живе…» — замугикав він, доїдаючи батькову котлету. Мати переможно подивилася на всіх і замогильним голосом прорекла: — Негативна енергія. Можете його забрати собі. Астріда схвально поставилася до материних слів, киваючи своєю здоровезною головою, а мати, підбадьорена її похвалою, радісно всміхнулася. Як мала дитина. За десять хвилин гора «негативної енергії» виросла до грандіозних розмірів. Вітальня почала нагадувати магазин побутової техніки під час доставки нового товару. Поруч із комп’ютером громадилися музичний центр, телефон, дві галогенові лампи, електронні годинники й ваги, нова мобілка — предмет маминих гордощів, і навіть депілятор. — Залишилося викрутити лампочку, і матимеш, Марисю, справжню печеру, — прошепотів дідусь. Астріда кинула на нього пронизливий і сповнений зневаги погляд. — Я візьму мобілку й депілятор, — озвалася вона, трохи помовчавши. — Віддам їх, Маріє, братові Бенедикту. Як символ дня. — Символ дня? — Буба намагалася щось зрозуміти, але ситуація змінювалася так блискавично, що логіка виявлялася зовсім непотрібною. — Брат Бенедикт користується депілятором? — дідусь вочевидь зацікавився такою інформацією, яка, на додачу, підтверджувала попередні батькові припущення. — А власне кажучи, хто такий цей брат Бенедикт? — Він член «Місії світла природи», — зверхньо пояснила мати. — Світла чого? — здавалося, що батько от-от збожеволіє, однак не полишав надії сподобатися материній гості, демонструючи пані Астріді свою фірмову усмішку. Проте Астріда була не камерою, а явним ворогом усіх та всього, на що тільки наштовхувався її погляд. За винятком матері. Депілятор і мобільник вона спритно вкинула до пакета, витягнутого з-під величезного волохатого коца, який, певне, слугував їй за пончо. — Вона скидається на диван із цим своїм коцом, — зауважив дідусь, але його ніхто не слухав. Батько з Бубою втупили погляд у двері маминої кімнати, які знову виявилися зачиненими. — Ти був правий, Павелку, — вираз дідусевого обличчя наводив на думку про кінець світу, — секта!! — І що тепер буде? — Буба засумувала за нормальними сварками батьків, котрі закінчувалися кількаденним перемир’ям. Досі будь-яка суперечка відбувалася, як звичайно, достатньо було запастися терплячістю, щоб знову побачити, як батьки повертаються до ніжності й любовних зітхань. Проте цього разу мати порушила класичне закінчення подружньої драми й запровадила на сцену нову дійову особу, що тут, у їхньому домі, почувалася краще, ніж Буба. — Що буде? — підхопив дідусь із міною пророка. — Нічого не буде. Твоя мати поміняла в кімнаті меблі. Викинула комп’ютер, зате поставила двомісний диван моделі «Астріда». От і все. Будемо сподіватися, що диван невдовзі забереться звідси, бо… — Пані Астріда сьогодні ночуватиме в мене, — перебила старенького мати, знову з’явившись у дверях. Більше вона не виходила. Не допомогли батькові прохання пояснити, що відбувається, які він шепотів біля зачиненої кімнати. Чи те, що дідусь легенько стукав у двері, прохаючи доньку поговорити з ним. І навіть героїчна Бубина спроба подзвонити на мобільний, який ще годину тому належав мамі, а зараз став власністю незнайомого нікому брата Бенедикта. Мати вперто вдавала, що її немає в кімнаті, і лише чуйне вухо могло вловити тихеньке мелодійне шепотіння, що нагадувало якусь дивну молитву. Проте ніхто в родині не відзначався таким дивовижним слухом, тож нічого й не почув. Ранок виявився кошмаром. Спершу батька, який увійшов до кухні у своїх улюблених боксерках, вигнали звідтіля, обзиваючи ексгібіціоністом. Мати зчинила ґвалт, і тато прикриваючи долонями свої куці труси з намальованими на них північними оленями, вилетів з кухні швидше, ніж туди зайшов. За мить Бубі дорікнули за слова «доброго ранку». — Треба казати: «Ласкаво просимо, сестро Астрідо", — повчала доньку роздратована мати. У цей час Бубина нова «сестра» доїдала її сирок, запиваючи сніданок шкідливою «Кока-колою». Дідусеві теж не вдалося спокійно поїсти. Мало того, що Астріда зайняла його місце, то ще й привласнила собі тарілку, останню з улюбленого сервізу. І на цій тарілці лежала яєшня, якою старенький зазвичай снідав. Дорогою до ліцею Буба намагалася зосередитися. Їй здавалося, що її єство розпалося на маленькі частинки, які відучора перебували в різних світах, і тепер не могли зібратися докупи. Камінець, який вона стусонула носком мартенса, видався дівчині валуном. Галки, такі балакучі й кокетливі зазвичай, верещали, як ненормальні, а пані Крися з кіоску не відповіла на Бубине привітання, хоча дівчина ладна була заприсягтися, що та її бачила у віконці. Адась ішов попереду Буби, але їй не хотілося зупинити його голосним «Агов!». Вона не зраділа навіть тоді, коли її наздогнала задихана й весела Зузка Хваст, яка ніколи не задавала дурнуватих питань і раз на тиждень дивилася культовий комедійний серіал «Рейс». — Привіт, Бубо, — привіталася Зузка, простягаючи м’ятні цукерки. — Це мій сніданок, — пояснила вона, посміхаючись, — стільки часу доводиться марнувати в черзі до туалету, що поснідати вже не встигаю. — Здається, я теж, — зітхнула Буба, беручи цукерку. — Через туалет? — Зузка жувала вже третю. — Ні, через маму. Вона збожеволіла, — коротко пояснила Буба, розгризаючи м’ятне драже. — Лише зараз? — здивувалася Зуза, і в її голосі вчувалася нотка заздрості. — Тоді тобі справді пощастило. Можна сказати, що ти постаріла з нормальною матір’ю. З моєю не можна було говорити ще в п’ятому класі школи. Ну, що ж, — співчутливо зітхнула вона, — колись і у твоєї мусив поїхати дах. Із часом це минається, — продовжувала Зуза тоном знавця ненормальних матусь. — Нарешті ти якось до цього звикнеш, але треба мати терпіння. Послухай доброї поради. — Біда в тім, — пояснила Буба Зузі, — що в мами поїхав дах не через мене, а через якусь ненормальну жінку, котра відучора живе в нашому домі, поглинає наш сніданок і поводиться, як мамин чоловік… Вони навіть сплять разом, — Буба вже пожалкувала, що все так вибовкала, але Зуза не надто зацікавилася екстравагантністю Бубиної матері. — Не переймайся, — сказала вона. — Це минеться. У твоєї матері теж повинні виявитися якісь вади. — Та ні, — відповіла, подумавши, Буба. — Досі все було гаразд. — Невже в неї немає жодних емоційних недоліків? — не повірила Зуза й згорда глянула на Бубу, яка раптом зрозуміла, що останнім часом усі дивляться на неї якось зверхньо. — Власне кажучи… — намагалася проаналізувати ситуацію Буба, — відтоді, як батьки повернулися з моря, мама виглядала такою нещасною, весь час плакала. Навіть вигляд тата її страшенно дратував і… і… знаєш, вона з ним узагалі не розмовляла. А він теж поводився по-дурному, неначе мамині нерви його не обходять. — Сама бачиш, — Зуза безпорадно розвела руками. — Емоційний недолік! Причому серйозніший, ніж у моїх старих після розлучення. — Після розлучення? — Звісно! А чого ти дивуєшся? У нашому класі більше розлучених батьків і матерів, ніж тих, що живуть разом. Буба зітхнула. На щастя, вони вже були в школі, і продовження розмови було неможливе через страшенний галас. Проте навіть наодинці зі своїми думками Бубі важко було зрозуміти, що б вона воліла: мати розлучених батьків чи двох матерів та одного ображеного тата. На математиці вона ніяк не могла зосередитися. Думки були зайняті родинним рівнянням з одним невідомим, і Буба не знала, що могло допомогти їй його розв’язати. У свою чергу Редбулька на польській розводилася про духовні аспекти віри в середньовічній ліриці, що переконало Бубу в могутності релігії та її впливові на людську психіку. Бо саме це, безумовно, стосувалося зараз її матері. До всього ще й астрономічний гурток запрошував на лекцію, присвячену астероїдам, а це нагадало Бубі про Астріду, яка сама скидалася на велетенську скелю, хоча безумовно не була при цьому небесним тілом. На запитання Агати, що трапилося, Буба відповіла коротко: — Сама не знаю. Дівчата сиділи на підвіконні й ласували пончиками з ніжним ванільним кремом, з якими в Буби асоціювалася Агата. Віднедавна вони разом проводили час у відвертих розмовах на великій перерві, а підвіконня, з якого їх час від часу зганяв учитель географії, стало найзатишнішим місцем у ліцеї. — Я вважала, що не може бути нічого гіршого, ніж жити з моєю бабусею Ритою, але це неправда. Вона була не така вже й погана… — Я ж тобі казала! — переможно посміхнулася Агата. — Завжди може бути гірше, ніж ми собі уявляємо, — додала вона й засмутилася. Її погляд потьмянів, а сама дівчина виглядала незвично тихою. Бубі стало соромно. — Ти переймаєшся моїми проблемами, але в тебе самої якісь негаразди, — намагалася розпитати товаришку Буба, зазираючи їй в очі. — У кожного є якісь проблеми, — удала, наче не розуміє, Агата, силкуючись упевнено посміхнутися. Проте Буба не дозволила себе ошукати. — Проте не кожен приходить до ліцею із заплаканими очима… — Бо не в кожного вдома пекло, — стенула плечима Агата, розглядаючи свої поношені черевики. — Пекло? То в тебе теж пекло? — здивувалася Буба, розуміючи, що з Агатою її об’єднує не лише любов до пончиків із кремом. — Атож. Тільки дещо інше. Дзвоник завжди лунає в найменш відповідний момент, — подумала Буба, побачивши, з яким поспіхом Агата зістрибує з підвіконня. — Поговоримо про це іншим разом, — пообіцяла Агата, проте Буба була певна, що це була найостанніша річ, про яку її подружка хотіла б поговорити. Мілош стояв перед школою, вдивляючись в небо. Певне, він бачив не лише хмари, бо коли Буба повільно наближалася до хлопця, той витяг руки з кишень і зробив розумне обличчя, наскільки це можливо в шістнадцять років. — Ластівок видивляєшся? — Буба зупинилася біля зосередженого Мілоша. — Ти теж ластівка, але одна ластівка весни не приносить, — озвався він. — Що ж, то я полетіла додому, — набурмосилася Буба, і Мілошеве обличчя негайно набуло звичайного вигляду. — Не кажи так! Відучора я став членом орнітологічного гуртка й готуюся написати доповідь про горобців. І тепер перевіряю, наскільки це актуальна тема. Скажу тобі от що: горобців на пальцях можна перелічити. Може, вони трапляються так рідко, що доведеться йти до зоопарку? У цю хвилину ціла хмара сірих непоказних пташок з голосним цвіріньканням прилетіла на шкільний стадіон. Мілош глянув на Бубу, як на добру чарівницю. — Оце-то так! — захоплено прошепотів він. — Я навіть оком змигнути не встиг, а тут маєш — ціла зграя. Ти мене врятувала, тепер не доведеться покидати гурток, тож я тобі винен, щонайменше піцу. І Мілош знову глянув на Бубу. Цього разу так, ніби вона була єдиним екземпляром райського птаха, від якого залежить щастя орнітолога-початківця. У піцерії «Брудзьо», яка була місцем зустрічі всіх ліцеїстів, уже сиділо півкласу, наминаючи піцу із сиром. Побачивши Мілоша й Бубу, чимало знайомих привітно помахали в їхній бік. Проте вони воліли обрати вільний столик. Неподалік від набурмосеної Йольки і якогось нещасного нині Адася. На противагу похмурій парі Мілош аж променився від радості. Мабуть, через свої орнітологічні вподобання. А коли розповідав про дієту, якою його мати катувала себе й заодно всю родину, його очі сміялися так, ніби він раптом уздрів найрідкісніший екземпляр африканського колібрі. Тим часом замість колібрі перед його очима була Буба, яка теж відчула дивний приплив енергії й усміхалася чимраз ширше. Вона навіть не збиралася озиратися на Йольку, дзуськи! Проте дівчина таки бачила її краєм ока, немовби вже звикла постійно стежити за колишньою подругою. І раптом з подивом збагнула, що Йолька витріщається на неї, точніше, на Мілоша. На додачу вона робила це цілком відкрито ба, навіть… безсоромно. Авжеж, це підходяще слово, вирішила Буба, знову скоса зиркнувши на рожевий Йольчин светрик. Вона встигла ще замислитися, чому її однокласниця сьогодні сама на себе не схожа. І раптом до неї дійшло. Йольчине волосся нагадувало макарони-спіральки. Частина спіральок залишалася світлою, а частина гармоніювала з рожевим светром. Ці спіральки Йолька щомиті пригладжувала, намагаючись їх розпрямити. Рука тремтіла, а її власниця була розлючена. Про це свідчили капризно надусані губи, ображені на весь світ. Більше Буба нічого не встигла помітити, бо горизонт їй заслонила тарілка з піцою. Мілош тактовно припинив розповідь про дієту й накинувся на гарячу смакоту. — Бачу, ти вже вполював першу пташку? — Йолька зупинилася біля Мілоша, даючи Адасеві можливість розплатитися. — Чималенька, — в’їдливо додала вона, і рожевий светрик подався до виходу. Буба почувала себе повною ідіоткою з великим кавалком піци в роті. Перш ніж вона його проковтнула, Йольчині спіральки вже майоріли на другому боці вулиці. * * *

З кожним днем мати ставала чимраз чуднішою. Її нова релігія, у якій поєднувалися елементи всіх культур та філософій, супроводжувалася постійною присутністю пані Астріди, яка коли й озивалася, то лише до матері. Проте непрохана гостя охоче годинами тринділа по телефону. Буба з дідусем намагалися з’ясувати, які важливі справи змушують пані Астріду без кінця його окупувати, проте на них чекало гірке розчарування. Під час цих розмов Астріда була звичайнісінькою жінкою, яка записувалася до свого стоматолога, видзвонювала до подружок, одна з яких після сорока народила першу дитину, а іншу доводилося повчати в справі розлучення. — Ти впораєшся, люба, треба це зробити задля нашої групи, — переконувала Астріда, посмоктуючи крізь соломинку томатний сік. — Чим швидше, тим краще. Ти й так занадто довго мучилася із цим віслюком. Навіть не згадуй мені про дітей! — репетувала вона до слухавки. — Їм теж потрібне нормальне життя. Кінець рабству, — процідила вона, аж дідусь під дверима перелякався. — Чуєш, Бубо, куди вона гне? — знервовано шепотів він. — Не буду приховувати, що мені не надто подобається поведінка твоєї матері, але це не причина, щоб я дозволив їй покинути Павла! А в цієї відьми саме такі наміри! С-с-сучка така! — Діду! — розгнівано дорікнула онука. — Ти ж бо джентльмен… — Але вона не жінка, це монстр! Астрідине плямкання вщухло, тому шепотіння під дверима теж припинилося. Лише коли її важкі кроки затихли за дубовими дверима материного кабінету, Буба з дідусем полегшено перевели подих. Підслуховування нової пожилиці обоє сприймали як родинний обов’язок. Мати, яку Астріда довела до повного отупіння, повністю втратила зацікавлення хатніми справами. Спілкувалася виключно із цією велетенською неохайною жінкою, ставлячись до решти, як до непотребу. Її міміка змінювалася лише тоді, коли з’являвся батько. Тоді мамине обличчя набувало виразу неконтрольованої агресії. Батько, здавалося, усе більше байдужів до материної манії. Він просто з’являвся на Звіринецькій чимраз пізніше й після солідної порції випивки. Тим часом мамин кабінет перетворився на місце химерних містерій, у чому Буба з дідом мали можливість переконатися, щойно він порожнів. Його мешканки щодня по обіді виходили «на групу», попередньо умовившись із таємничим братом Бенедиктом, який заволодів маминим депілятором. Протягом двох годин дід з онукою могли нишпорити в кімнаті, яка світила пусткою, шукаючи там слідів того, про що знала навіть Бартошова. а саме, що в матері абсолютно поїхав дах. Крім дюжини дзвіночків, які від найменшого повіву перетворювалися на симфонічний оркестр, кімната стала камерою зберігання химерних речей: звідусюди звисали якісь чудні забавки, скрізь були свічечки, дешеві статуетки й купа атласних подушечок, порозкиданих по килиму. Стіни вкривали аркушики з материними сентенціями, які дідусь мав звичку читати. — Послухай-но, Бубо, про що мріє твоя мати, — казав він, уздрівши нового аркушика й негайно зачитував найсвіжіші тексти власної доньки: «Небо призначене для наївних. Тим, хто йде за світлом природи, достатньо жити, прагнучи істини». Або ось ще, — радів старенький, побачивши інший: «Людина торкається Бога, коли відкидає матеріальне». Тепер ти розумієш, як спритненько перехопить Астрідка все, що в нас є матеріального, разом із цептерівськими каструлями? Побачиш, вона поцупить навіть Марисину парасольку! — дідусь дивився на Бубу з непідробним співчуттям, неначе бачив її без даху над головою, без мартенсів і нещодавно куплених джинсів. Він справді виглядав ураженим цим уявним нещастям, і Бубі стало ніяково. — Але ж це не триватиме вічно. — Вічним є хіба що світло природи, від якого твоя мати осліпла, — заявив дідусь і торкнув капцем розкладеного на підлозі килимка. — Твердий, — насмішкувато мовив він, — а твоя мати живе на ньому вже цілий тиждень. Уночі спить на ньому, а вдень… — Я теж підозрюю, — зізналася Буба. — А вдень мама виконує на ньому різні карколомні вправи, пітніючи від зусиль, а пані Астріда сидить у кріслі, об’їдається вафлями й підганяє маму. Бартошова сказала, що коли це продовжуватиметься… — Не кажи більше нічого, — жалісно озвався дідусь. — Бартошова все ж людина! Якщо вона коли-небудь виконає свою погрозу, нам кінець. Зараз, коли не стало твоєї матері… — Але ж мама жива, — спохмурніла Буба. — Марися живе, але в іншому вимірі, — не поступався дідусь. — Тому, коли твоя мати нас покинула, ми існуємо лише завдяки Бартошовій, а вона все-таки чудова жінка, — ніжно продовжував він, і Буба готова була дати голову на відсіч, що за шкельцями окулярів у нього зблиснули сльози. — Обід, пане Генрику, — за дідусевою спиною стояла постать у фартусі з великими польовими маками, а з рум’яного обличчя Бартошової на старенького дивилися привітні й добрі очі. І Буба подумала, що дід завжди все знає, навіть те, коли варто про когось відгукнутися добре, а коли погано. І за це вона теж його дуже любила. — Чула? — похвалився дідусь, прямуючи за фартухом. — Вона сказала «пане Генрику», а це звучить так, немовби вона мені щонайменше освідчилася в коханні. * * *

— А ви тут ще живете? — допитувалася Маньчакова, намагаючись упхатися у двері одночасно із чоловіком. — До вас неможливо додзвонитися. Постійно зайнято! — гриміла вона, перевіряючи, куди це поділася її сильна половина. Через деякий час виявилося, що пан Вальдек залишився за дверима й марно силкувався потрапити досередини помешкання. — Я ж тобі казав, кохана, що Буба перебуває в такому віці, коли переважно спілкуються по телефону з нареченим, — Маньчак квапливо стягав пальто, проте дідусь виявився швидшим. — А що це ви тут від нас приховуєте, дорогенький пане Маньчак? Ого, яка чудова шинеля! — утішився він, угледівши блискучий велюр з химерним орнаментом. — Чудово пасуватиме до нового Марисиного інтер’єру. Браво, браво! — кепкував він з гостя. — Ви напрочуд мужня людина! — Дайте нам спокій, — Маньчакову страшенно засмутило те, що вся увага пана Генрика зосередилася на її чоловікові, тоді як вона знімала з голови… величезного кавуна. — А це що таке? — здивувався старенький удруге. — Кавун посеред зими? Гарний, нівроку, — він аж прицмокнув від задоволення. — За цей берет, пане Генрику, я заплатила стільки, скільки коштує відпочинок на Майорці! — відрізала Маньчакова, легенько струшуючи з кавуна невидимі порошинки. — Щиро кажучи, я волів би відпочинок. Навіть разом з вами, — зауважив дідусь. Тоді занепокоєно роззирнувся довкола й прошепотів: — Наша Марися… збожеволіла. — З вами будь-хто здуріє, — Маньчак спокійно витягнув колоду карт, залишаючись абсолютно байдужим до сенсаційного повідомлення. — У якому розумінні збожеволіла? — запитала Маньчакова, смикаючи шарфик горохового кольору, що чудово пасував до кавуна. — У прямому розумінні. Живе із жінкою… — Буває, — сухо озвалася Маньчакова. — Жінок у певному віці починають цікавити інші цінності… — Цілими днями молиться перед якимсь бовванчиком. І дивно поводиться: або сидить по-турецьки, або стоїть, розставивши ноги. — Розставивши ноги? — здивувався Маньчак. — Це страшенно незручно. Може, у неї ревматизм? Моєму знайомому ніяк не вдається вклякнути, бо в нього болять коліна. — Не стає навколішки відтоді, як перестав ходити на службу Божу, — утрутилася Маньчакова. — Це якраз і був початок хвороби, — несміливо захищав товариша Маньчак. — Він тобі ніколи не подобався… — Бо в мене теж інші цінності, — пояснила Маньчакова, сідаючи до столу. — Буде краще, якщо ми гратимемо в мене, — вирішив дідусь. — Тут крутяться підозрілі особи, які хазяйнують у нашому домі. — У вашій кімнаті нам не щастить. Завжди програємо. — То й цього разу програєте, бо сили не маєте! — прорік дідусь. — Це мій девіз на сьогодні! — радісно похвалився він, широко відчиняючи двері до своєї кімнати.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка