Ґаррієт Бічер-Стоу Хатина дядька Тома Розділ І що знайомить читача з однією дуже людяною особою


Розділ ХІІ Типова картина законної торгівлі



Сторінка7/27
Дата конвертації29.04.2016
Розмір4.79 Mb.
#26676
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   27

Розділ ХІІ

Типова картина законної торгівлі

Містер Гейлі і Том помалу їхали собі далі труською дорогою, занурені кожен у свої думи. Та дивовижна річ: ці двоє сиділи поряд в одному візку, мали однакову людську подобу, перед очима їх проходили самі краєвиди — але як різнились їхні думки!

Містер Гейлі, приміром, спочатку міркував про Тома — про його зріст, міць і статуру, — прикидаючи в думці, скільки можна буде за нього вторгувати, якщо зберегти його до продажу при тілі та в доброму здоров’ї. Міркував він і про те, як збиратиме свій новий гурт негрів, про різницю в цінах на чоловіків, жінок і дітей та про всілякі інші речі, пов’язані з його комерцією. Потім став думати про себе, про те, який він добрий і людяний. Ще б пак, онде інші торговці сковують своїм неграм руки й ноги, а він надів на Тома лиш ножні кайдани, а руки залишив вільні — доти, доки той пристойно поводитиметься. Містер Гейлі аж зітхнув на думку про людську невдячність: певне ж, Том не цінує його ласки, так само як не цінували її інші негри, до яких він виявляв прихильність. Скільки вже разів він на них помилявся! Аж дивно, що й досі лишився такий добросердий!..

Діставши з кишені кілька газет, містер Гейлі почав пильно переглядати об’яви. Але читати він був не великий мастак, ото читаючи, півголосом проказував слова, немовби хотів вивірити на вухо те, що бачили очі.

В цей-от спосіб він і прочитав помалу таку об’явку:

ТОРГИ НА НЕГРІВ!

Згідно з судовою постановою, у вівторок, лютого, у місті Вашингтоні1, штат Кентуккі, перед будинком суду продаватимуться з торгів такі негри: Ейджер — 60 років, Джон — ЗО років, Бен — 21 рік, Сол — 25років, Олберт — 14 років. Торги призначено на користь кредиторів і спадкоємців м-ра Джесса Блачфорда.

Семюел Морріс, Томас Флінт, заповітні виконавці.

1 У США, крім столиці, міста Вашінгтона, в кількох штатах є міста з такою самою назвою.

— Треба буде глянути, — сказав Гейлі до Тома, не маючи іншого співрозмовника. — Щоб ти знав, Томе, я хочу збити першокласний гурт і відвезти з тобою на пониззя. У доброму товаристві й тобі веселіше буде. Отож ми найперше подамося до Вашінгтона. Там я приміщу тебе у в’язниці, а сам тим часом візьмуся до справ.

Том вислухав ту «приємну» звістку цілком покірливо, тільки подумав собі, чи мають ті приречені жінок та дітей і чи так само тяжко переживають розлуку з ними, як і він. Треба сказати, що простодушна обіцянка торговця замкнути його у в’язниці аж ніяк не могла потішити людину, котра завжди пишалася своєю порядністю та доброчесністю. А наш Том, як по правді признатись, таки доволі пишався тими своїми чеснотами, бо більше й не мав чим, бідолаха, пишатися. От коли б він належав до вищих верств суспільства, то, певно, ніколи не знав би такої скрути. Так чи інакше, а день минув, і на вечір Гейлі з Томом зручно влаштувалися в місті Вашингтоні: один у заїзді, другий у в’язниці.

Десь на одинадцяту годину наступного дня перед будинком суду зібралася чимала різнобарвна юрба. Дожидаючи початку торгів, люди курили, жували тютюн, чвиркали слиною, лаялись, балакали — кому що до вподоби. Чоловіки та жінки, призначені на продаж, купкою сиділи осторонь, тихо перемовлялись між собою. Жінка, що значилась в об’яві під ім’ям Ейджер, і лицем, і будовою виглядала на чисту африканку. Можливо, їй справді було шістдесят літ, одначе виснажена тяжкою працею та недугами, наполовину сліпа й скручена ревматизмом вона видавалась набагато старішою. Біля неї стояв її син Олберт, жвавий чотирнадцятирічний хлопчина. Він єдиний лишився у неї від великої колись родини, яку поступово спродували на Південь. Мати вчепилася за нього тремтячими руками й полохливо дивилась на кожного, хто підходив його оглянути.

— Не бійся, тітонько Ейджер, — мовив до неї найстарший із негрів. — Я балакав з паном Томасом, і він сказав, що спробує продати вас разом.

— Нехай вони не кажуть, нібито я вже ні на що не годна, — озвалася стара, зводячи догори свої тремтливі руки. — Я ще можу куховарити, прати, мити підлогу. Мене ще варто купити, звісно, за невелику ціну… Ти скажи їм про це, скажи! — наполегливо просила вона.

Тим часом Гейлі, продершись крізь юрбу, підійшов до найстаршого негра, розтулив йому рота, обдивився й поторгав зуби, тоді звелів зігнутись, випростатись і зробити ще кілька рухів, щоб показати м’язи. Потім перейшов до другого й оглянув його в такий самий спосіб. Нарешті він підступив до хлопчика. Обмацав йому руки, розправив і озирнув пальці, тоді загадав підплигнути, щоб побачити, який він спритний.

— Без мене його не продадуть! — із запалом вигукнула стара. — Нас обох пустять заразом. А я ще ого яка дужа, пане, ще можу робити й робити!..

— Чи не на плантації? — мовив Гейлі, зневажливо позирнувши на неї. — Так я й повірив!

Начебто задоволений оглядом, він вийшов з юрби і, запаливши сигару та хвацько зсунувши набакир капелюх, став чекати, готовий до торгу.

— Ну, то що ви про них скажете? — запитав його якийсь чоловік, що спостерігав, як він роздивляється негрів, і, певне, хотів і собі скласти з того думку.

— Та що ж, — сплюнувши, відказав Гейлі, — Я, мабуть, торгуватиму отих молодших та ще хлопчиська.

— Вони хочуть продати хлопця разом із старою, — сказав чоловік.

— Хай спробують! Ця стара торба з кістками не відробить і того хліба, що з’їсть.

— То ви її не купите? — спитав чоловік.

— Дурень буде той, хто її купить. Майже сліпа, геть скоцюрблена, та ще й несповна розуму.

— А от є люди, що купують таких старих і кажуть, ніби вони куди дужчі, ніж здається з вигляду, — замислено мовив чоловік.

— Нема дурних, — відказав Гейлі. — Та я б задарма її не взяв, повірте. Що мені треба, я вже нагледів.

— А жаль буде, якщо ніхто не купить її разом сином. Вона за ним, видно, аж труситься. Та й віддадуть її, певне, за безцінь.

— От як хто має зайві гроші, то хай її купує. Хлопчиська я заберу й продам на плантації, а з нею морочились мені нема чого, навіть якби її віддали й задурно, — сказав Гейлі.

— Вона дуже побиватиметься, — мовив чоловік. — Та певне, — холодно відказав торговець.

Їхню розмову перепинив збуджений гомін. Крізь натовп пробивався розпорядник, що мав провадити торги. Це був присадкуватий метушливий чоловік з поважним обличчям. Стара жінка затамувала віддих і конвульсивно вчепилася за сина, — Притиснись міцніше до матусі, Олберте… ще міцніше… Тоді вони поставлять нас разом, — сказала вона. — Ой мамо, не захочуть вони, — озвався хлопчик. — Захочуть, синку. А як ні — то не жити мені на цім світі, — нестямно мовила стара.

Розпорядник гучним голосом звелів дати йому дорогу. Юрба розступилась, і незабаром почалися торги. Кілька зазначених у списку чоловіків швидко пішли з молотка по цінах, що свідчили про добрий попит на живий товар. Двоє них дісталися Гейлі.

— А тепер ти, малий, — сказав розпорядник і тицьнув на хлопчика своїм молотком. — Іди-но сюди й покажи, на що ти здатний.

— Поставте нас разом, разом… благаю вас, паночку, — обізвалася стара, міцно вчепившись за сина.

— Ану геть! — гримнув розпорядник, відкидаючи її руки. — Ти підеш остання. А ти, чорнопикий, плигай сюди! — І він штовхнув хлопчика до підвищення.

Позаду розлігся тяжкий стогін. Хлопчик обернувся, але стояти не було коли, і, рвучко втерши від сліз свої великі гарні очі, він миттю скочив на підвищення.

Його зграбна постать, пружні ноги й жваве обличчя одразу ж збудили суперництво, і з півдесятка голосів водночас вигукнули свою ціну. Наполоханий хлопчик боязко озирався, а звідусіль сипалися все нові пропозиції. Аж ось розпорядник стукнув молотком. Хлопчика придбав Гейлі. Його штовхнули з підвищення до нового господаря, але він на мить зупинився й поглянув назад, де його нещасна стара мати, уся трясучись, простягала до нього немічні,руки.

— Купіть і мене, паночку!.. Купіть, благаю вас… Бо як не купите, то я помру!

— От як я тебе куплю, то ти таки вріжеш дуба, — відказав Гейлі. — Ні! — І одвернувся.

Торг за нещасну стару тривав недовго. Чоловік, що перед тим розмовляв з Гейлі і, як видно, мав досить жалісливу душу, купив її за якусь мізерію, і натовп цікавих почав розходитись.

Бідолашні жертви торгів, що багато років прожили разом в одного господаря, зібралися навколо вбитої горем матері, на яку жаль було дивитися.

— Чи не могли вже залишити мені хоч одного?.. Хазяїн же завжди казав, що його від мене не заберуть… завжди казав… — гірко ридаючи, повторювала вона.

— Мамо, мамо! Не треба! — мовив хлопчик. — Кажуть, вас купив добрий пан.

— Ой, та що мені з того!.. Що мені з того!.. Олберте, синочку мій, остання моя дитино! Як же я житиму без тебе?

— Та заберіть же її хтось, чуєте? — різко сказав Гейлі.

— Добра їй з того однаково не буде.

Найстарший з невільників то умовлянням, а то й силою відірвав знавіснілу з горя стару від сина і, намагаючись хоч трохи заспокоїти, повів її до візка нового господаря.

— Ну! — сказав Гейлі, зібравши докупи свої три набутки. Він витяг в’язку кайданів і понакладав їх на руки невільникам, а тоді, зчепивши їх за наручники довгим ланцюгом, погнав перед себе до в’язниці.

За кілька днів Гейлі із своєю живою власністю щасливо повантажився на пароплав, що йшов униз по Огайо. Основу гурту було закладено, і тепер він мав поповнюватись у дорозі новими невільниками, яких Гейлі та його помічник прикуповували в різних місцях на поріччі.

«Красуня Огайо», найшвидше й найпоказніше з суден, що будь-коли розтинали хвилі річки, на честь якої його названо, весело пливла собі за водою під ясною блакиттю неба, і над нею майорів смугасто зоряний прапор вільної Америки. По палубі, милуючись погожою дниною, походжали пишно виряджені дами та пани. Всі були радісні, веселі й щасливі — всі, окрім невільників Гейлі, що тулилися на нижній палубі разом з іншим вантажем. Скидалось на те, що вони не дуже тішаться своїми численними привілеями. Посідавши гуртом на помості, вони стиха розмовляли між собою.

— Гей, хлопці, — сказав Гейлі, швидко підходячи до них, — сподіваюся, ви тут у мене всі р доброму настрої і не журитесь. Щоб я не бачив кислих облич, зрозуміло? Не журіться, хлопці! Будьте до мене по-доброму, то й вам буде добре.

«Хлопці» озвалися своїм незмінним «Еге ж, пане», вікодавнім словом стражденної Африки, але треба сказати, що вигляд у них був при цьому не надто радісний. Кожен з них мав свої невеличкі химери: той любив свою дружину, той — матір, а той — сестру чи дітей, з якими їх щойно розлучили назавжди, і хоч кривдники їхні жадали од них веселощів, звеселити їх так скоро було неможливо.

— Я маю жінку, — поклавши Томові на коліно закуту руку, промовив один, що значився у списку як «Джон, тридцяти років». — То вона й досі нічого не знає, бідолашна.А де вона живе? — спитав Том.

— В одному заїзді, тут недалеко по річці, — відказав Джон. — Якби ж то мені ще хоч разочок її побачити! — додав він.

Нещасний Джон! Його бажання було цілком природне і сльози текли з його очей так само природно, як і в першого ліпшого білого.

Засмучений Том тяжко зітхнув і спробував хоч якось його розрадити.

А нагорі, в каютах, сиділи батьки й матері, щасливі подружжя, і коло них пурхали веселі діти, схожі на різнобарвних метеликів, і життя було легке й безжурне.

— Ой мамо! — сказав один хлопчик, щойно прибігши з нижньої палуби. — нами їде работорговець, а там унизу в нього четверо чи п’ятеро негрів.

— От бідолашні! — мовила його мати з жалістю і обуренням.

— Що м таке? — спитала інша дама.

— Внизу їде кілька нещасних рабів, — відказала хлопчикова мати.

— І всі в кайданах, — докинув хлопчик.

— Яка ганьба для нашої країни, що ми й досі бачимо таке! — мовила та дама.

— Е, тут можна багато чого сказати і за, і проти, — обізвалася благородна пані, що сиділа біля дверей своєї каюти з шитвом у руках, тим часом як її маленькі хлопчик та дівчинка гралися поряд. — Я бувала на Півдні і мушу вам сказати, що як на мене, то неграм воля ні до чого, так їм живеться краще.

— З одного боку воно, може, й правда. Не заперечую, є негри, яким живеться непогано, — визнала дама, що говорила перед нею. — Та, на мій погляд, найстрашніше в рабстві — це наруга над людськими почуттями, ось, приміром, коли розлучають сім’ї.

— Авжеж, це справді недобре, — погодилась її співрозмовниця, піднімаючи перед себе дитяче платтячко, що його тільки-но скінчила шити, і пильно роздивляючись оздоби на ньому. — Та, мабуть, таке трапляється не дуже часто.

— Ого, ще й як часто! — гаряче заперечила перша дама. — Я багато років жила в Кентуккі й Вірджинії і бачила чимало такого, від чого аж серце кров’ю обкипало. Що б ви сказали, голубонько, якби оцих ваших двох діточок забрали від вас і продали не знати куди?

— Не можна порівнювати наші почуття з їхніми, — відказала друга дама, перебираючи клубки ниток на колінах.

— Ну, коли ви так кажете, шановна, то, певно, зовсім не знаєте цих людей, — із запалом мовила перша дама. — А от я народилася й виросла серед них. І добре знаю, що почуття в них такі самі, як і в нас, а може, навіть і глибші.

— Он як! — озвалась її співрозмовниця, а тоді позіхнула, виглянула у віконце каюти і нарешті закінчила тим, з чого почала: — І все ж, як на мене, воля їм ні до чого.

— Що й казати, сама доля судила африканцям бути рабами й коритися своїм господарям, — докинув поважний пан у чорному, що сидів біля дверей.

— От і чудово! — обізвався довготелесий чоловік, який стояв неподалік. — Нумо всі торгувати неграми, коли вже сама доля так судила! Що ви на це скажете, чужинцю? — обернувся він до Гейлі, що, застромивши руки в кишені, стояв осторонь і уважно прислухався до розмови. — Атож, — провадив далі довготелесий, — ми повинні слухатись велінь долі. Негрів треба продавати, міняти, кривдити, на те ж їх і створено. Дуже дотепний доказ, правда ж, чужинцю? — знову звернувся він до Гейлі.

— Ніколи про це е думав, — відказав Гейлі. — Я людина темна, красно балакати не вмію. А до торгівлі пристав лиш на те, щоб заробляти собі на прожиток. Коли воно й погано, я ще, мабуть, встигну покаятись.

— А тим часом навіщо завдавати собі клопоту, правда ж?

І довготелесий незнайомець — то був не хто інший, як чесний скотар, з яким ми познайомили читача в кентуккійській таверні, — сів і закурив сигару. На його довгастому сухорлявому обличчі блукала дивна усмішка.

Раптом пароплав зупинився, і всі, як звичайно, подались на палубу глянути, що то за пристань.

Тільки-но з пароплава спустили сходні, як на борт швидко збігла якась чорношкіра жінка. Вона стрілою увігналася в натовп, за мить опинилась на нижній палубі, де сидів гурт невільників, і з гіркими риданнями кинулася на шию бідоласі, що його продали як «Джона, тридцяти років». То був її чоловік.

Цю сцену спостерігав високий молодий пан з чутливим та виразним обличчям. Раптом він обернувся до (Гейлі, що стояв поряд, і хрипким від хвилювання голо сом сказав;

— Чоловіче добрий, як ви можете, як ви смієте торгувати людьми? Погляньте на цих нещасних! Ось я тішуся собі з того, що їду додому, до жінки й дитини. Але ж той самий дзвін, що звелить пароплавові везти мене до них, назавжди розлучить цього знедоленого чоловіка з його дружиною. Бійтеся бога, ще відплатиться вам за все!

Торговець мовчки відвернувся і перейшов на другий кінець палуби. Там він дістав з кишені записник і зайнявся підрахунками, до яких так часто вдаються, щоб заспокоїти нечисте сумління.

Тим часом пароплав повільно одійшов від берега, і на ньому знову стало весело, як і раніш. Чоловіки тинялися по палубі, розмовляли, читали, курили. Жінки шили, діти гралися, а пароплав сунув собі далі.

Одного ранку, коли він зупинився біля пристані якогось містечка в Кентуккі, Гейлі зійшов на берег в одній невеличкій справі.

Том, хоч він і мав на ногах кайдани, міг помалу ходити. Отож він пришкандибав до поруччя і став, байдужно втупивши очі перед себе. Через деякий час він побачив торговця, що хутко простував назад, ведучи за собою чорношкіру жінку з малим дитинчам на руках. Вона була пристойно вдягнена, і за нею слідував негр, несучи невелику скриньку. Жінка йшла весело, балакаючи про щось із чоловіком, що ніс її скриньку, і так само піднялася сходнями. Задзвонив дзвін, засичала пара, машина застогнала, крекнула, і пароплав рушив далі за водою.

Опинившись на нижній палубі, захаращеній ящиками та паками бавовни, жінка знайшла вільну місцинку, сіла й почала бавити дитину.

Гейлі раз чи два пройшовся кругом по палубі, тоді підсів до жінки й тихо заговорив до неї.

Том помітив, як враз спохмурніло її чоло, і вона швидко й збуджено щось відказала.

— Не вірю!.. Не може бути! — почув Том. — Ви мене просто морочите. (

— Коли не віриш мені, то гляди сюди, — сказав Гейлі, витягаючи з кишені якийсь папір. — Оце тобі купча, а отут підпис твого хазяїна. І щоб ти знала, я виклав за тебе чималий гріш, отак-то!

— Не вірю, щоб хазяїн так обдурив мене, це неправда! — вигукнула жінка, дедалі дужче хвилюючись.

— Ну, то спитай хоч кого, хто вміє читати. Гей, пане! — звернувся він до якогось чоловіка, що саме проходив повз них. — Ану прочитайте, що тут написано. Бо ця дівуля мені не вірить.

— Це купча за підписом Джона Фосдіка, — сказав чоловік, — а в ній говориться, що негритянка Люсі та її дитина переходять у вашу власність. Як на мене, все тут по закону.

Розпачливі вигуки жінки зібрали коло неї гурт цікавих, і торговець коротко пояснив їм, у чому тут річ.

— Він же сказав мені, що я поїду в Луїсвілл і наймуся куховаркою до заїзду, де робить мій чоловік! Ось що сказав мені хазяїн, це його слова, і я не вірю, щоб він мені збрехав! — невгавала жінка.

— Але він продав тебе, бідолашна, це правда, — сказав якийсь добросердий на вигляд чоловік, уважно прочитавши купчу. — Ось його підпис, усе правильно.

— Ну, коли так, то нема про що й балакати, — мовила жінка, раптом опанувавши себе.

Міцніше пригорнувши до себе дитину, вона сіла на свою скриньку, відвернулася й незворушно втупила очі на річку.

— Дарма, перемелеться! — сказав торговець. — Дівуля, як я бачу, не з плаксивих.

Пароплав ішов собі далі, і жінка начебто зовсім заспокоїлась. Легенький теплий вітерець пестливо торкався її чола, немовби хотів розрадити, — лагідний вітерець, що з однаковою ніжністю обвіває і чорні і білі обличчя. Вона бачила сонячні блищики, що золотавими брижами мінилися на воді, чула довкола себе веселі, безжурні голоси, та на серці в неї лежав важкий тягар. Дитинча зіп’ялося на ніжки й гладило рученятами її щоки; воно підстрибувало, весело агукало, щось белькотало, неначе хотіло будь-що розважити матір. Раптом вона рвучко й міцно стиснула його в обіймах, і сльози одна по одній закапали на його здивоване й перелякане личко. Та трохи згодом вона помалу заспокоїлась і почала няньчитися з малим.

Той десятимісячний хлопчик був навдивовижу великий і дужий як на свій вік. Він ні хвилини не сидів спокійно, і матері доводилося весь час притримувати й вгамовувати його.

— Оце-то молодець! — сказав якийсь чоловік, раптом спинившись проти них. — Скільки ж це йому?

— Десять місяців з половиною, — відказала мати.

Чоловік свиснув до малого й протягнув йому цукерку. Той миттю вхопив її і тут-таки потягнув до рота, цієї найпершої немовлячої скарбнички.

— Хвацький хлопчина! — мовив незнайомець. — Тямить, що до чого!

Він свиснув ще раз і пішов собі. На другому боці палуби він знайшов Гейлі, що сидів на зіставлених докупи ящиках і курив.

Незнайомець дістав сірники і, запалюючи сигару, сказав:

— А ви, чужинцю, непогану негритянку придбали.

— Та начебто, — відказав Гейлі, пахкаючи сигарою.

— Везете на пониззя? — спитав незнайомець. Гейлі кивнув головою і курив собі далі.

— На плантації?

— Еге ж, — відказав Гейлі. — Я маю замовлення від радної плантації, то, певне, і її туди збуду. Мені казали, що вона добра куховарка, то, може, й там її до цього діла приставлять. А ні — то збиратиме бавовну. Пальці в неї на те годящі, я дивився. Так чи так, а візьмуть її охоче.

— А от малий на плантації, певне, ні до чого, — сказав незнайомець.

— Я позбудусь його при першій же зручній нагоді, — озвався Гейлі, запалюючи нову сигару.

— Гадаю, небагато за нього заправите? — спитав незнайомець, і собі вмощуючись на ящиках.

— Та не знаю, — відказав Гейлі. — Хлопчисько ж добрячий, такий здоровань, увесь як натоптаний!

— Ваша правда. Але ж скільки того клопоту й витрат, доки його виростиш.Дарма! — мовив Гейлі. — Вони ростуть самі собою, і клопоту з ними не більше, ніж з цуценятами. А цей малий десь за місяць уже бігатиме.

— Я маю де їх вирощувати, отож і хотів би прикупити ще одного-двох, — сказав незнайомець. — Наша куховарка на тому тижні поховала свого малого — втопився в балії, поки вона вішала білизну. То можна б віддати їй цього, нехай би вигодовувала.

Якусь хвилю обидва мовчки курили. Жоден не хотів перший зачіпати головного питання. Нарешті незнайомець сказав

— Коли вже вам однаково треба збути його з рук, то, мабуть, десять доларів вистачить?

Гейлі похитав головою і промовисто плюнув.

— Ні, так діла не буде, — відказав він і знову взявся курити.

— Яка ж ваша ціна, сер?

— Та бачите, — мовив Гейлі, — я й сам міг би виростити цього хлопчиська чи десь його влаштувати. Він на диво здоровий та гарний, і десь за півроку за нього можна буде хапнути цілу сотню, а за рік — то й дві. Отож я й тепер не віддам його менше як за п’ятдесят.

— Ну, чужинцю, та це ж просто смішно!

— Отак, як сказав! — ствердив Гейлі, вперто хитнувши головою.

— Даю тридцять, — мовив незнайомець, — і ні цента більше.

— Ось що, — рішуче сказав Гейлі і знову плюнув. — Нехай буде ні по-вашому, ні по-моєму: давайте сорок п’ять. Це моє останнє слово.

— Згода! — трохи подумавши, відказав незнайомець.

— От і гаразд, — мовив Гейлі. — Де вам сходити?

— В Луїсвіллі, — відповів незнайомець.

— В Луїсвіллі…— проказав за ним Гейлі. — Чудово. Ми будемо там, коли вже стемніє. Хлопчисько спатиме, отже, все гаразд. Ви його тихенько заберете, щоб він і не писнув, — і по всьому. Я завжди люблю, щоб було тихо. Терпіти не можу всякої колотнечі та галасу.

Кілька банкнот перейшли з гамана незнайомця до гамана Гейлі, і торговець знову взявся до сигари.

Уже вечоріло, коли пароплав зупинився біля пристані в Луїсвіллі. Жінка сиділа, тримаючи на руках дитину. Малий міцно спав. Почувши назву міста, вона швидко підхопилася, простелила в закапелку між ящиками свій плащ і поклала дитину в ту колиску, а сама пішла до борту, сподіваючись побачити серед готельних служників, що з’юрмилися на пристані, свого чоловіка. Вона протиснулась до самих поруччів і перехилилася далеко вперед, пильно вдивляючись у людський вир на пристані, а тим часом натовп заступив від неї дитину.

— Ну, саме час, — мовив Гейлі, піднімаючи сплячу дитину й віддаючи її незнайомцеві. — Глядіть тільки, щоб воно не прокинулось і не запищало, бо тоді буде нам мороки з тою бісовою дівкою.

Незнайомець обережно взяв загорнуту дитину й за мить загубився в натовпі, що сходив на берег.

Коли пароплав, сапаючи, крекчучи та бухаючи димом, відчалив од пристані й поволі рушив далі своєю дорогою, жінка повернулася на місце. Там сидів лиш торговець. Дитина зникла!

— Що таке?.. Де?.. — почала була жінка, приголомшена несподіванкою.

— Люсі, — мовив до неї торговець, — малого твого нема, і нехай ти вже одразу все знатимеш. Тобі однак не можна було везти його з собою на пониззя, а тут трапилась нагода продати його в добру родину. Там йому буде куди краще, ніж при тобі.

Жінка кинула на нього нестямний погляд, сповнений болю та розпачу. Він міг би збентежити когось менш досвідченого, але для Гейлі то була не первина. За своє життя він бачив сотні таких поглядів. Отож і тепер, помітивши гримасу пекельної муки, що спотворила чорне обличчя жінки, її конвульсивно стиснуті руки та хрипкий, уривчастий віддих, він сприйняв усе те за цілком звичайні речі, невід’ємні від його торгівлі, і його непокоїло лиш одне: чи не почне вона голосити й не збере коло себе натовп, — бо, як і інші поборники деяких наших принципів, він рішуче не полюбляв непорядку.

Та жінка не закричала. Тяжко вражена в самісіньке серце, вона не мала сили плакати й голосити.

Не тямлячи себе, вона сіла на місце. Руки її безпорадно впали, невидющі очі втупились у простір. Наче вві сні, вона чула навколишній гук та гомін, хрипке сапання машин. Та серце їй немов заціпеніло від болю, в неї не було навіть сліз, щоб виплакати своє горе. І вона сиділа незворушна, байдужа до всього.

Торговець, маючи на оці свій інтерес, був, як і дехто з наших політиків, зовсім не від того, щоб показати при нагоді свою людяність, і спробував якось розрадити нещасну жінку.

Я знаю, Люсі, спершу трохи боляче, — мовив він, — але такій тямущій жінці, як ти, негоже собі попускати. Ти ж сама розумієш, що так було треба, і нічого тут не вдієш.

— Ой, не кажіть мені, пане, такого! — озвалася вона здушеним голосом.

— Ти метка жіночка, Люсі, — невгавав торговець, — і я тебе не скривджу. Ось приїдемо на пониззя, я тебе влаштую в добрий маєток, а там і чоловіка нового собі знайдеш. Ти ж он яка красуня…

— Ой пане, та не говоріть ви до мене! — мовила жінка, і в голосі її бринів такий пронизливий біль, що торговець відчув: тут його звичний метод нічого не зарадить. Він підвівся, а жінка відвернулась і затулила обличчя плащем.

Торговець походжав по палубі, час від часу спиняючись і позираючи на жінку.

— Добре-таки їй дошкулило, — пробурмотів він сам до себе. — А проте мовчить. Ну, та дарма, пожуриться трохи — і помалу заспокоїться.

Том бачив усе, що діялося на палубі, й одразу збагнув, у чім річ. Він підійшов ближче й намагався заговорити до жінки, та вона лиш стогнала у відповідь.

Настала ніч. Тиха, незворушна й урочиста, вона всіяла небо незліченними мерехтливими зорями, ясними й прекрасними, але байдужими до людських страждань. Мало-помалу завмирали ділові розмови та згуки веселощів, скоро все довкола поринуло в сон, і стало виразно чути легенький плюскіт хвилі, яку розтинав ніс пароплава. Том і собі простягся на ящику, і до нього раз у раз долинав приглушений стогін чи тихе тужіння вбитої горем матері: «Ой, як же я тепер житиму? О боже, зглянься на мене, нещасну!» — і так знов і знов, аж доки замовк і той шепіт.

Десь серед ночі Том зненацька прокинувся. Щось чорне шаснуло повз нього до поруччів, і він почув сплеск води. Ніхто, крім нього, цього не помітив. Том підвів голову. Жінки на місці не було! Він устав і пошукав її довкола, та намарне. її стражденна душа знайшла нарешті спочинок. А річка текла собі неквапливо та безжурно, як і раніш, ніби нічого й не сталося…

Торговець прокинувся на світанку в доброму гуморі і вийшов подивитися на свій живий товар. Та тепер довелось і йому вражено вирячити очі.

— Де ж це вона, в біса, поділася, та дівуля? — запитав він Тома.

Том, навчений досвідом не базікати зайвого, визнав за краще лишити свої здогади при собі й відказав, що нічого не знає.

— Зійти десь на берег вона ніяк не могла. Коли пароплав зупинявся, я не спав і був насторожі. В таких справах я ні на кого не звіряюся.

Він промовляв до Тома, наче до спільника, якого все те дуже обходить. Том нічого не відповів.

Торговець оббігав увесь пароплав, від носа до корми, шукав між ящиками, паками, бочками, в машинному приміщенні, коло димарів — та все дарма.

— Слухай, Томе, признайся по щирості, — сказав він, повернувшись після тих марних пошуків. — Не може бути, щоб ти нічого не знав. Не огинайся, я певен, що ти знаєш. Я сам бачив, дівка була тут близько десятої, потім, над північ, тоді між першою і другою. А десь о четвертій раптом зникла, і ти ж увесь час спав тут-таки. Ні, ти напевне щось знаєш, отож розказуй.

— Гаразд, пане, — сказав Том. — Я собі спав, аж десь над ранок щось наче шмигнуло біля мене. Я ще й очі не встиг розплющити, аж чую — шубовсть! Прочнувся — а її вже нема. Оце все, що я знаю.

Томова розповідь не вразила й не злякала торговця. Як ми вже казали, він звик до багатьох таких речей, що нам з вами й не снилися. Навіть страшна тінь смерті не змусила його здригнутись. Приставши до работоргівлі, він стільки разів бачив смерть, що міг вважати її за давню знайому. Вона була для нього чимось на зразок безжального конкурента, що підступно завдавав шкоди його комерції. Тож і тепер він тільки вилаяв жінку клятою дурепою і сердито пробурчав, що йому страх як не щастить і, коли так піде далі, він не заробить цього разу ані цента. Одне слово, він почував себе несправедливо скривдженим, проте вдіяти нічого не міг, бо та жінка подалася до такого штату, що ніколи не повертає втікачів, навіть і на вимогу верховної влади нашої преславної держави. Отож роздратованому торговцеві не лишалось нічого іншого, як витягти свій записник і занести пропащі тіло й душу в рубрику збитків.



Каталог: content -> doc
doc -> Вікові особливості сприйняття школярами літературних творів Основні етапи літературного розвитку школярів
doc -> Вікові особливості психічного та фізичного розвитку особистості
doc -> Інформація про виконання структурними підрозділами Харківської обласної державної адміністрації Перспективного плану (основних напрямів) діяльності
doc -> Поняття «обдарованість» та її види. Виявлення обдарованої дитини
doc -> Вікові особливості розвитку дітей
doc -> Поради батькам
doc -> 1 Степень (квалификация) выпускника бакалавр искусствоведения
doc -> Концепція громадянського виховання Розглянувши 19 квітня 2000 р проект концепції громадянського виховання дітей і молоді в Україні, розроблений на виконання постанови Кабінету Міністрів України №1697
doc -> Виховання громадянської культури
doc -> Методи самостійної роботи з книгою


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   27




База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка