Ґаррієт Бічер-Стоу Хатина дядька Тома Розділ І що знайомить читача з однією дуже людяною особою



Сторінка14/27
Дата конвертації29.04.2016
Розмір4.79 Mb.
#26676
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   27

— Ти? — здивувалася Марі. — Хотіла б я знати, коли це ти вчинив щось подібне.

— То був дуженний велетень, уроджений африканець, і він мав надзвичайно розвинену несвідому жагу до волі. Справжній африканський лев. ввали його Сціпіон. Ніхто не міг з ним нічого вдіяти, і його продавали з рук у руки, аж доки його купив мій брат Олфред, сподіваючись як-небудь укоськати. Та одного дня той збив з ніг доглядача, а сам утік на болота. Я тоді саме гостював у Олфреда, бо це вже було після того, як ми поділили спадщину. Олфред аж не тямився з люті, але я сказав йому, що він сам винен, і запропонував який завгодно заклад на те, що зможу приборкати того велета. Зрештою ми умовились, що коли я зловлю його, то можу взяти собі на спробу. І от ватага чоловік із шести-семи з рушницями й собаками вирушила на лови. А щоб ви знали, багато хто полює на людину з не меншим завзяттям, ніж на оленя, треба тільки звикнути. Сказати правду, я й сам був трохи запалився, хоч пристав до них лише як посередник, на той випадок, якщо його спіймають.

Аж ось собаки завалували, ми наддали ходу й нарешті погнали його. Він біг та стрибав, мов олень, і на якийсь час залишив вас далеко позаду, але кінець кінцем застряг у непрохідній хащі й тоді обернувся до нас лицем, щоб боронитись. І мушу вам сказати, що бився він з собаками прехоробро. Він розкидав їх на всі боки, а трьох убив на смерть голими кулаками. Та постріл з рушниці звалив його додолу, і він упав поранений, весь у крові, майже біля моїх ніг. Бідолаха подивився на мене, і в очах його були мужність і розпач водночас. Я відігнав собак, заступив дорогу ловцям і сказав, що він мій бранець. То було єдине, що я міг зробити, щоб вони в запалі перемоги не пристрілили його там-таки на місці. А оскільки я наполягав на нашій умові, то Олфред таки продав його мені. Отоді я й узявся до нього, і десь за два тижні він став у мене такий слухняний та сумирний, що аж любо глянути.

— То що ж ти все-таки йому робив? — запитала Марі.

— Та нічого особливого. Примістив у своїй кімнаті, загадай послати йому добру постіль, перев’язав рани й сам доглядав його, аж поки він знову звівся на ноги. А згодом виправив для нього визвільного листа й сказав, що він може йти собі куди хоче.

— І він пішов? — спитала міс Офелія.

— Ні. Цей нерозумник порвав листа й навідріз відмовився покинути мене. Ніколи я не мав такого хороброго, чесного й відданого слуги. Потім він багато років доглядав мою садибу на озері і там теж показав себе якнайкраще. Я втратив його за першої пошесті холери. Власне, він наклав життям задля мене. Я тоді захворів і мало не вмер. І от, коли всі з ляку повтікали хто куди, Сціпіон сам один ходив коло мене і надлюдськими зусиллями повернув мене до життя. Та одразу ж після того й сам, бідолаха, звалився, і ніщо не могло його врятувати. Ні за ким я так не жалів, як за ним.

Під час цієї розповіді Єва помалу підступала все ближче до батька. Уста її розтулилися, очі споважніли й захоплено розширились.

Коли Сен-Клер замовк, вона раптом обхопила його за шию і гірко, розпачливо заридала.

— Єво, доню моя, що з тобою таке? — запитував Сен-Клер, відчуваючи, як стрясається від ридань усе її тільце. — Цій дитині не можна слухати про такі речі, — додав він. — Надто вона нервова.

— Ні, тату, я не нервова, — озвалася Єва, враз опановуючи себе, з рішучістю, аж дивною в малій дитині. — Я не нервова, просто такі речі западають мені в серце.

— Як це розуміти, Єво?

— Я не можу тобі пояснити, тату. Оце я все думаю, думаю… Може, колись тобі розкажу.

— Ну гаразд, думай собі, люба, тільки не плач і не тривож свого тата, — мовив Сен-Клер. — А ось поглянь-но, який прегарний персик я для. тебе знайшов!

Єва взяла персик і усміхнулася, хоч кутики її уст і досі нервово посіпувались.

— Ходімо подивимось на золотих рибок, — сказав Сен-Клер, беручи її за руку й виводячи на веранду.

За кілька хвилин крізь шовкові завіси долинув веселий сміх: то Єва з батьком ганялись одне за одним по алеях і перекидалися трояндами.

Не вийшло б так, що за пригодами всіх цих високородних героїв ми занедбаємо нашого скромного приятеля Тома. Та коли читач разом з нами загляне до невеличкої комірчини над стайнею, він дізнається дещо про Томове життя.

То була досить пристойна кімнатка, в якій стояли ліжко, стілець і грубий столик. Перед цим-от столиком ми й бачимо Тома: він схилився над грифельною дошкою, заглиблений у якусь справу, що видимо потребує від нього чималого напруження думки.

А річ ось у чім. Томова туга за рідною домівкою стала така нестерпна, що він попросив у Єви аркуш писального паперу і, зібравши докупи всі свої мізерні знання з краснопису, набуті під керуванням панича Джорджа, поставив собі сміливу мету написати листа. Отож він і сидить тепер над грифельною дошкою, старанно виводячи чернетку. То для нього дуже клопітна робота, бо деякі літери він позабував, а ті, що пам’ятав, не знав до ладу, куди ставити. А поки він отак силкувався й зосереджено сопів, Єва легко, мов пташка, пурхнула на стілець позад нього й стала дивитись через його плече.

— Ой, дядечку Томе, які кумедні закарлюки ти вимальовуєш!

— Я пробую написати листа, панночко Єво, до своєї бідолашної старої та діточок, — сказав Том, потираючи долонею очі. — Та боюся, нічого з того не вийде.

— Якби ж то я могла допомогти тобі, Томе! Мене трохи вчили писати. Торік я знала всі літери, та, мабуть, уже забула.

Єва прихилилась до нього своєю золотистою голівкою, і вони взялися жваво обговорювати справу, обоє однаково поважні й однаково необізнані. Отак радячись між собою про кожне слово, вони трудилися над листом, аж поки він, як здавалось обом, став скидатися на справжнє письмо.

— А так, дядечку Томе, тепер уже справді гарно виходить, — сказала Єва, потішено роздивляючись листа. — Ото зрадіє твоя жінка і твої бідні діточки! Як це сумно, що тобі довелось їх покинути! Ось я попрошу тата, щоб він колись відпустив тебе до них.

— Пані казала, що одразу, як назбирає грошей, пришле за мене викуп, — озвався Том. — Гадаю, вона додержить слова, А панич Джордж пообіцяв, що сам приїде по мене, й дав мені на запоруку оцей долар.

І Том витяг з-під одежі свій дорогоцінний долар.

— О, тоді він напевне приїде! — мовила Єва. — Я така рада!

— Отож я й хотів послати їм листа, щоб вони знали, де я. Нехай би моя бідна Хлоя дізналась, як мені тут добре, бо вона ж так побивалася, сердешна!

— Ти тут, Томе? — почувся голос Сен-Клера, що саме ступив на поріг.

Том і Єва рвучко обернулися.

— Що де тут у вас? — запитав Сен-Клер, підходячи і дивлячись на грифельну дошку.

— Том пише листа, а я йому допомагаю,— відказала Єва. — Гарно виходить, правда ж?

— Не хочу вас обох засмучувати, — сказав Сен-Клер, — але краще б ти, Томе, попросив мене, щоб я сам написав тобі листа. Ось я вернуся з прогулянки й напишу.

— Йому треба написати про важливі речі, — мовила Єва. — Розумієш, тату, його хазяйка хоче прислати гроші, щоб викупити його. Вона сама йому сказала.

Сен-Клер подумав собі, що це, мабуть, одна з тих обіцянок, що їх дають слугам добродушні хазяї, щоб полегшити їм страждання від продажу, а самі й не думають справджувати навіяних у такий спосіб надій. Одначе він нічого не сказав з цього приводу, лише звелів Томові осідлати коней до прогулянки.

Того ж вечора Томів лист був належним чином написаний і віднесений на пошту.

Тим часом міс Офелія і далі вперто провадила свою лінію в господарстві. Уся челядь, починаючи від Діни й кінчаючи найменшим кухарчуком, однодушно визнала її «чудною» — це слівце південні слуги прикладають звичайно до тих панів, що не припали їм до душі.

Хатні аристократи, цебто Адольф, Джейн і Роза, погодились на тому, що вона зовсім не пані, — мовляв, справжні пані ніколи не працюють так, як зона, та й загалом і вигляд у неї не той. Просто дивно, казали вони, що така особа може бути родичкою Сен-Клерів.

Навіть Марі запевняла, що їй уже просто несила дивитися, як сестриця Офелія весь час щось робить. І як по правді, то бурхлива діяльність міс Офелії таки давала деякі підстави до тих нарікань. Від рана до темна вона шила, наживляла, стібала, та ще й з таким завзяттям, наче то була хтозна-яка нагальна справа. А коли смеркалось, відкладала шитво й тут-таки бралася до плетива, що його завжди мала напохваті. І знову сиділа заклопотана, так само ревно орудуючи спицями. Тож дивитись на неї і справді було нелегко.

Розділ XX

Топсі

Одного ранку, коли міс Офелія сиділа, заглиблена в якусь роботу, знизу до неї долинув голос Сен-Клера.



— Ідіть-но сюди, сестрице! Я вам щось покажу.

— Що таке? — запитала міс Офелія, спускаючись сходами з шитвом у руках.

— Я тут купив для вас дещо, ось погляньте, — сказав Сен-Клер.

За цими словами він підштовхнув наперед маленьку негритянську дівчинку, років десь на вісім чи дев’ять.

То була чи не найчорніша дитина чорної раси. Її оченята, круглі й блискучі, мов скляні намистини, неспокійно бігали, з цікавістю озираючи все довкола. Зачудована небаченими дивами у вітальні свого нового господаря, вона трохи розтулила рота, відкривши рівний ряд сліпучо-білих зубів. її кучеряве волосся було заплетене в дрібні кіски, що безладно стирчали на всі боки. На обличчі її дивно поєдналися злоба й хитрість, ледь приховані, мов вуалем, виразом сумовитої та врочистої поважності. Одягнена в брудне й подерте плаття з мішковини, вона стояла, з удаваною соромливістю згорнувши руки, і було в усій її подобі щось химерне, сказати б, відьомське.

Прикро вражена виглядом дівчинки, міс Офелія обернулася до Сен-Клера й запитала:

— Огюстене, ну навіщо ви притягли сюди цю істоту?

— Та кажу ж — для вас, щоб ви належно її виховували й навчали. Вона здалася мені доволі кумедним малим галченям. Ану, Топсі, — обернувся він до дівчинки, свиснувши так, неначе кликав собача, — заспівай нам і покажи, як ти вмієш танцювати.

У блискучих чорних оченятах дівчинки спалахнув недобрий вогник, і вона високим чистим голосом завела чудну негритянську пісню, сплескуючи в долоні й притупуючи ногами в лад мелодії. Вона вертілася дзиґою, змахувала руками, виляла колінами в якомусь дикому, чудернацькому ритмі, видобуваючи з себе химерні горлові звуки, притаманні негритянському співові. Нарешті, двічі крутнувшись у повітрі й видавши наостанку неймовірний протяжний зойк, схожий хіба що на гудок паровоза, вона враз спинилася, згорнула руки на грудях і прибрала сумирного та поважного вигляду, лиш хитрувато стріляючи оченятами.

Міс Офелія стояла мовчки, наче громом уражена. Сен-Клер, мов пустотливий хлопчисько, яким він і був у душі, неприховано тішився з її подиву. Тоді знов обернувся до дівчинки й сказав:

— Топсі, оце твоя нова хазяйка, і я віддаю тебе їй. Гляди мені, шануйся.

— Еге ж, пане, — покірливо озвалася Топсі, блиснувши своїми лихими оченятами.

— Ти повинна бути хорошою дівчинкою, Топсі. Зрозуміла? — мовив Сен-Клер.

— Еге ж, пане, — відказала Топсі, і оченята її знову зблиснули.

— Огюстене, ну навіщо, навіщо вона вам? — промовила нарешті міс Офелія. — У домі й так повно цих малих бузувірів, не можна й кроку ступити, щоб не спіткнутися. Вийдеш уранці з кімнати, аж глядь — одне спить під дверима, друге виткнуло свою чорну голову з-під стола, а ще одне вмостилося на підстилці. Скрізь тільки й бачиш, як вони гримасують, скалять зуби, вовтузяться на підлозі! То навіщо ж, скажіть мені, вам знадобилася ще й ця?

— Я ж вам сказав — щоб ви її виховували. Ви завжди розводитесь про виховання, от я й надумав зробити вам подарунок. Беріть це дике створіння під свою руку й доводьте його до пуття.

— Та не потрібна вона мені, зрозумійте. З мене й тих, що є, задосить.

— Отакі ви всі, доброзичливці!.. А покажіть мені хоч одного, що взяв би котрогось із цих нещасних до себе в дім та сам і виховував. Де там! Як доходить до діла, то вони враз і брудні, й неприємні, і мороки з ними забагато, і все таке інше.

— Огюстене, ви ж знаєте, що я так не думаю, — відказала міс Офелія, поступаючись. — Зрештою, може, це справді мій обов’язок, — додала вона, уже прихильніше поглянувши на дівчинку.

Сен-Клер торкнув саме ту, що треба, струну. Сумління міс Офелії ніколи не дрімало.

— І все-таки, — сказала вона, — я не розумію, навіщо було її купувати. В домі й без того їх стільки, що мені б не вистачило на всіх ні часу, ні снаги.

— Ну гаразд, сестрице, — мовив Сен-Клер, відводячи її набік. — Пробачте мені моє недоречне базікання. Ви така добра, що все воно справді ні до чого. Так от, річ у тім, що ця істота належала двом п’яницям, які держать тут неподалік таку собі пивничку. Я щодня проходжу повз неї, і мені вже набридло чути, як верещить ця дівчинка, коли вони її лупцюють і лають. На вигляд вона кмітлива й потішна, і схоже на те, що з неї можна щось зробити. Отож я й купив її, щоб віддати вам. Спробуйте виховати її по-своєму, як у Новій Англії, і подивіться, що з того вийде. Ви ж знаєте, я сам на таке нездатен, але хотів би, щоб ви спробували.

— Гаразд, я зроблю все, що зможу, — сказала міс Офелія.

Вона підступила до своєї нової підданиці з таким виглядом, наче наближалася до страшного чорного павука, не знаючи, чого від нього сподіватися.

— Вона страшенно брудна і майже гола — мовила вона.

— То відведіть її вниз і звеліть комусь, щоб Ії вимили й одягли.

Міс Офелія повела дівчинку до кухні.

— Не збагну я, куди це хазяїнові ще одна негритянка! — сказала Діна, неприязно озираючи дівчинку. — Ну, та в мене під ногами крутитись я їй не дозволю!

— Пхе! — гидливо мовили Роза і Джейн. — Хай не навертається нам на очі! і навіщо хазяїнові стільки цих брудних негрів — просто дивно!

— Хто б казав! Чи ти сама не така ж негритянка, міс Розо? — спалахнула Діна, якій здалося, що останні слова стосуються її. — Ти, мабуть, уявляєш собі, що ти біла. А насправді ні се ні те — ні біла ти ні чорна. Як на мене, то краще вже щось одне.

Міс Офелія зрозуміла, що в цьому таборі не знайдеться охочих вимити й одягнути новеньку, тож довелось

їй узятися до діла самій. Джейн знехотя й бридливо дечим їй допомагала.

Подробиці того туалету бездоглядної, занедбаної дитини — не для делікатних вух. А скільки ще людей на цьому світі мусять жити й помирати в таких умовах, що сама розповідь про них тяжко вразила б чутливу душу! Однак міс Офелія була жінка тверда й рішуча. Переборовши огиду, вона мужньо, не проминаючи жодної дрібниці, довела розпочату справу до кінця, хоч, як правду сказати, вигляд мала при цьому не дуже захоплений, бо найбільше, на що могли надихнути її високі принципи, було терпіння. Та коли вона побачила на спині та плечах дитини великі рубці й синяки — незгладні сліди вживаної щодо неї методи виховання, — серце її сповнилось жалю.

— Ви погляньте! — мовила Джейн, показуючи на ті сліди. — Чи це не доказ того, яка вона зіпсована? Наморочимось ми з нею, от побачите. Терпіти не можу цих негреняті Такі вони бридкі! І навіщо це хазяїн купив її?

Згадане «негреня» слухало ті міркування з таким самим, як і перше, покірливим, сумовитим виглядом, лиш крадькома зиркаючи своїми гострими блискучими оченятами на сережки у вухах Джейн.

Коли нарешті дівчинку одягли в усе ціле й коротко постригли, міс Офелія вдоволено зауважила, що тепер вона стала трохи схожа на людину. В голові міс Офелії вже зродилися деякі задуми щодо її виховання, і, сівши проти дівчинки, вона вдалася до розпитів.

— Скільки тобі років, Топсі?

— Не знаю, пані, — відказало те створіння, вискаливши зуби.

— Не знаєш, скільки тобі років? Невже ніхто тобі не казав? Хто була твоя мати?

— Не було в мене матері, — сказала дівчинка і знов оскалилась.

— Не було матері. Як це так? Де ти народилася?

— Я не народилася, — впевнено мовила Топсі з таким відьомським вищиром, що коли б міс Офелія була вразливіша, то могла б подумати, що перед нею не дівчинка, а якесь бісівське поріддя.

Та міс Офелія мала міцні нерви, до того ж була розважна й діловита, а тому суворо сказала:

— Так відповідати не можна, дитино. Я з тобою не жартую. Скажи мені, де ти народилась і хто були твої батько й мати.

— Я не народилась! — правила своєї дитина, ще дужче затявшись. — Не було в мене ні батька, ні матері, нікого не було! Я виросла в торговця, з цілим гуртом малих. Нас доглядала стара тітка Сью.

Було очевидно, що дівчинка говорить щиро. Джейн, хихотнувши, докинула:

— Ой пані, та їх таких скільки хочете. Торговці купують їх за безцінь зовсім малих і вирощують на продаж.

— А в хазяїв ти довго жила?

— Не знаю, пані.

— Ну, скільки часу — рік чи менше?

— Не знаю, пані.

— Ой пані, ці дурні негри нічогісінько не тямлять, — знов обізвалася Джейн. — Вони й гадки не мають про час, не знають, що таке рік і скільки вони прожили на світі.

— Ти вмієш шити? — спитала міс Офелія, розваживши, що слід звернутися до простіших тем.

— Ні, пані.

— А що ти вмієш? Що ти робила в хазяїв?

— Носила воду, мила посуд, чистила ножі, прислуговувала гостям.

— Хазяї були добрі до тебе?

— Та вже ж, — відказала дівчинка, хитрувато скинувши оком на міс Офелію.

Мір Офелія припинила цю багатонадійну розмову й підвелася. Позад неї, зіпершись на спинку стільця, стояв Сен-Клер.

— Маєте незасіяний лан, сестрице. Тут досить простору для ваших принципів, і виполювати майже нічого не доведеться.

Виховні принципи міс Офелії, як і всі інші її принципи, були сталі й чітко визначені. Такі принципи панували в Новій Англії у минулому столітті й збереглися дотепер лиш по віддалених і темних місцях, куди не сягнули залізниці. Коротко їх можна б висловити так; треба навчати дітей слухатися старших читати й шити, а коли вони брешуть — шмагати їх. Оце й усе, що міс Офелія знала про виховання, і з цими-от знаннями вона взялася виховувати малу дикунку.

Усі в домі вважали, що дівчинка належить міс Офелії. Отож, знаючи, що кухонна челядь поглядає на неї косо, міс Офелія визнала за краще обмежити місце виховних заходів своєю кімнатою. Певно, дехто з читачів, гідно оцінить її самопожертву, коли ми скажемо, що вона вирішила поступитися своїм незмінним правилом власноручно стелити собі постіль та прибирати в кімнаті й поклала на себе страдницький обов’язок навчити цього Топсі.

Почала вона з того, що другого ранку привела Топсі до себе в кімнату й стала урочисто втаємничувати її в мистецтво застеляння ліжка.

І от уявіть собі Топсі, вимиту й підстрижену, вже без любих її серцю кісок, одягнену в чисте платтячко й накрохмалений фартушок, що сумирно стоїть перед міс Офелією з таким урочистим виглядом, наче прийшла на похорон.

— Дивись, Топсі, зараз я покажу тобі, як треба застеляти моє ліжко. Я люблю, щоб воно було охайне. Ти повинна навчитися робити все так, як я скажу.

— Еге ж, пані, — тяжко зітхнувши, озвалася Топсі з сумним та поважним виглядом.

— Ну, то дивись, Топсі. Ось рубець простирала. Отут лице, а тут спід. Затямила?

— Еге ж, пані, — відказала Топсі й знову зітхнула.

— Тепер дивись далі. Спіднім простиралом ти покриваєш валок під подушку — отак, — а потім рівненько підтикаєш край під перину — отак. Бачиш?

— Еге ж, пані, — мовила Топсі, зосереджено дивлячись на простирало.

— А верхнє простирало, — провадила далі міс Офелія, — треба стелити отак і добре підіткнути сюди — отак, вузьким краєм у ноги.

— Еге ж, пані, — знову підтакнула Топсі.

Та ми розкажемо й те, чого не бачила міс Офелія. Тим часом, як вона відвернулась, заклопотана своїми простиралами, її малолітня учениця примудрилася вхопити пару рукавичок та шовкову стрічку й спритно сховала їх у рукави. За мить вона знову стояла, як перед тим, сумирно згорнувши руки.

— А тепер, Топсі, подивимось, як це зробиш ти, — сказала міс Офелія і, стягнувши з ліжка простирала, сіла на стілець.

Топсі зосереджено і вправно зробила все, як хотіла міс Офелія: розрівняла простирала, розгладила кожну зморщечку, і все те з такою пильністю та дбайливістю, що її вчителька аж дивом дивувалася. Та вже наостанку за якимсь нещасливим порухом кінець стрічки вислизнув у неї з рукава. Міс Офелія враз помітила його й підскочила до дівчинки.

— Це що таке? Ах ти ж, погане дівчисько! Ти її вкрала!

Вона витягла стрічку з рукава Топсі, але дівчинка й оком не змигнула, тільки втупилася в неї з невинним подивом.

— Ой, та це ж стрічка міс Фелі, правда? Як же вона втрапила мені в рукав?

— Топсі, поганко, ану не бреши мені! Ти вкрала цю стрічку!

— Ой пані, та кажу ж вам, що ні! Я її оце тільки побачила.

— Топсі, — мовила міс Офелія, — хіба ти не знаєш, що брехати погано?

— Я ніколи не брешу, міс Фелі, — відказала Топсі з поважним і доброчесним виглядом. — Усе воно правда, що я оце сказала, чистісінька правда.

— Топсі, не бреши мені, а то я звелю тебе відшмагати.

— Ой пані, та шмагайте мене хоч цілий день, а я однак не скажу інакше! — мовила Топсі, заходячись плачем. — Я ніколи не бачила цієї стрічки, вона, мабуть, сама забилася мені в рукав. Мабуть, міс Фелі покинула її на ліжку, а вона заплуталася в простиралах, а тоді залізла мені в рукав.

Міс Офелію так обурила ця безсоромна брехня, що вона схопила дівчинку й добре труснула.Щоб ти не сміла мені брехати!

Від струсу з другого рукава на підлогу випали рукавички.

— Он воно як! — вигукнула міс Офелія. — Може, ти й тепер скажеш, що не брала стрічки?

Топсі призналася, що взяла рукавички, але крадіжку стрічки й далі заперечувала.

— Слухай, Топсі, — сказала міс Офелія, — якщо ти признаєшся в усьому, я не відшмагаю тебе.

Знаджена цією обіцянкою, Топсі визнала обидва гріхи й почала гірко каятись.

— А тепер скажи мені ось що. Вчора я дозволила тобі цілий день бігати по всьому дому, і ти напевне взяла ще якісь речі. Тож розкажи мені, що ти взяла, і я не стану тебе шмагати.

— Ой пані! Я взяла оту червону штучку, що міс Єва носить на шиї.

— Он як, капосне ти дівчисько! А ще?

— А ще Розині сережки… червоненькі.

— Ану йди і зараз же принеси сюди намисто й сережки.

— Ой пані, не можу! Вони згоріли!

— Згоріли? Що ти вигадуєш? Іди принеси, а то я тебе відшмагаю.

Топсі з криком і сльозами присягалася, що не може.

— Вони згоріли… я спалила їх!

— Навіщо ж ти їх спалила? — запитала міс Офелія.

— Бо я погана… Така погана… просто страх яка. От не можу себе здержати, і край.

Якраз у цей час до кімнати безтурботно зайшла Єва. На шиї в неї було те саме коралове намисто.

— Єво, де ти взяла своє намисто? — запитала міс Офелія.

— Як це взяла? Воно весь час на мені, — відповіла Єва.

— І вчора теж було?

— Так. І знаєте, що смішно, тітонько? Я навіть і спала в ньому. Забула зняти на ніч.

Міс Офелія аж остовпіла з подиву. Тим більше, що в цю мить до кімнати зайшла Роза, несучи на голові кошик із щойно випрасуваною білизною, і в вухах у неї хилиталися коралові сережки.

— Ні, я просто не знаю, що мені робити з цією дитиною! — в розпачі мовила міс Офелія. — Ну навіщо ти сказала мені, що взяла ці речі, га, Топсі?

— Та пані ж звеліла мені признаватись, а я не могла надумать, в чому б мені ще признатися, — відказала Топсі, витираючи очі.

— Ніхто не казав тобі признаватися в тому, чого ти не робила, — заперечила міс Офелія. — Це ж така сама брехня, як і перша.

— Ой, та невже? — мовила Топсі, невинно розширивши очі.

— Ха! Де вже там сподіватись від неї правди, обізвалася Роза, обурено дивлячись на Топсі. — На місці хазяїна я відшмагала б її до крові! Я б їй показала, як брехати!

— Ні, ні, Розо! — мовила Єва з владним виразом, що його іноді прибирала. — Не можна так, Розо. Я й чути про це не хочу.

— Ой лишенько! Ви такі добрі, панночко Єво. і зовсім не вмієте поводитися з неграми. Коли їх не бити, то діла не буде, це вже як є.

— Замовч, Розо! — звеліла Єва. — Щоб я більше не чула від тебе такого.

Очі дівчинки палали щічки розшарілися. Роза вмить притихла.

— У панночки Єви татова кров, одразу видно. Всіх на світі ладна захищати, так само як і він, — пробурмотіла вона, виходячи з кімнати.


Каталог: content -> doc
doc -> Вікові особливості сприйняття школярами літературних творів Основні етапи літературного розвитку школярів
doc -> Вікові особливості психічного та фізичного розвитку особистості
doc -> Інформація про виконання структурними підрозділами Харківської обласної державної адміністрації Перспективного плану (основних напрямів) діяльності
doc -> Поняття «обдарованість» та її види. Виявлення обдарованої дитини
doc -> Вікові особливості розвитку дітей
doc -> Поради батькам
doc -> 1 Степень (квалификация) выпускника бакалавр искусствоведения
doc -> Концепція громадянського виховання Розглянувши 19 квітня 2000 р проект концепції громадянського виховання дітей і молоді в Україні, розроблений на виконання постанови Кабінету Міністрів України №1697
doc -> Виховання громадянської культури
doc -> Методи самостійної роботи з книгою


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   27




База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка