Антична література



Скачати 292.08 Kb.
Дата конвертації26.04.2016
Розмір292.08 Kb.
Антична література
Анти́чна літерату́ра (від лат. antiquus — стародавній) — це література стародавніх греків і римлян, яка розвивалася в басейні Середземного моря (на Балканському та Апеннінському півостровах та на прилеглих островах і узбережжях). Її письмові пам’ятки, створені на діалектах грецької мови і латинською мовою, належать до 1 тисячоліття до н.е. і початку 1 тисячоліття н.е. Антична література складається з двох національних літератур: давньогрецької та давньоримської. Історично грецька література передувала римській.
Загальні відомості

Одночасно з античною культурою в басейні Середземного моря розвивалися інші культурні ареали, серед яких видатне місце займала стародавня Іудея. Антична й іудейська культура стали підвалинами усієї західної цивілізації і мистецтва.

Паралельно античній розвивались інші давні культури і, відповідно, літератури: давньокитайська, давньоіндійська, давньоіранська, давньоєврейська. Давньоєгипетська література переживала на той момент період розквіту.

В античній літературі сформувалися основні жанри європейської літератури в їхніх архаїчних формах і основи науки про літературу. Естетична наука античності визначила три основні літературні роди: епос, лірику і драму (Арістотель), ця класифікація зберігає своє базове значення донині.


Естетика античної літератури

Міфологічність

Для античної літератури, як і для кожної літератури, що бере свій початок від родового суспільства, характерні специфічні риси, що різко відрізняють її від сучасного мистецтва і певною мірою ускладнюють розуміння. Персонажі античних міфів повністю олюднені, а міфотворчість розвивається головним чином у формі розповідей про героїв. Богам відведена центральна роль лише в деяких спеціальних видах міфів - космогоніях - міфах про походження світу, та теогоніях - міфах про походження богів. Ще однією асобливістю античної міфології є те, що міфи позбавлені розумування. Разом з тим і примітивніші форми форми міфологічних уявлень не вмирали, переходячи у фольклорні жанри - казки чи байки.

Найдавніші форми літератури пов’язані з міфом, магією, релігійним культом, ритуалом. Пережитки цього зв’язку можна спостерігати в літературі античності аж до часів її занепаду.


Публічність

Античній літературі притаманні публічні форми побутування. Її найвищий розквіт припадає на докнижну епоху. Тому назва «література» щодо неї застосовується з певним елементом історичної умовності. Проте саме ця обставина зумовила традицію включати в літературну царину також здобутки театру. Лише наприкінці античності з’являється такий «книжний» жанр, як роман, призначений для персонального читання. Тоді ж закладаються перші традиції оформлення книжки (спочатку у вигляді сувою, а потім зшитка), включаючи ілюстрації.

Музичність

Антична література була тісно пов’язана з музикою, що у першоджерелах, безумовно, може бути пояснено через зв’язок з магією і релігійним культом. Гомерові поеми та інші епічні твори співалися мелодійним речитативом у супроводі музичних інструментів і простих ритмічних рухів. Постановки трагедій і комедій в афінських театрах оформляли як розкішні «оперні» вистави. Ліричні вірші співалися авторами, які таким чином виступали одночасно ще й як композитори і співці. На жаль, від усієї античної музики до нас дійшло кілька роз’єднаних фрагментів. Уявлення про пізню античну музику може дати григоріанський хорал (спів).


Віршованість

Певним зв’язком з магією можна пояснити надзвичайну поширеність віршової форми, яка буквально панувала у всій античній літературі. Епос виробив традиційний неквапливий розмір гекзаметр, великою ритмічною різноманітністю відзначалися ліричні вірші, трагедії і комедії також писалися віршами. Навіть полководці й законодавці у Греції могли звертатися до народу з промовами у віршовій формі. Рими античність не знала. Наприкінці античності виникає «роман» як зразок прозового жанру.


Традиційність

Традиційність античної літератури була наслідком загальної уповільненості розвитку тогочасного суспільства. Найбільш новаторською епохою античної літератури, коли склались усі основні античні жанри, був час соціально-економічного піднесення 6-5 століття до н.е. В інші століття зміни не відчувались, або сприймались як виродження і занепад: епоха становлення полісного ладу сумувала за общинно-родовою (звідси гомерівський епос, створений як розгорнена ідеалізація «героїчних» часів), а доба великих держав — за добою полісною (звідси — ідеалізація героїв раннього Риму у Тіта Лівія, ідеалізація «борців з свободу» Демосфена і Ціцерона у добу Імперії).

Система літератури здавалась незмінною, і поети наступних поколінь намагались йти шляхом попередніх. У кожного жанру був основоположник, що дав його досконалий зразок: Гомер — для епосу, Архілох — для ямбу, Піндар або Анакреонт — для відповідних ліричних жанрів, Есхіл, Софокл та Евріпід — для трагедії тощо. Ступінь досконалості кожного нового твору чи письменника визначалась ступенем наближення до цих зразків.
Жанровість

З традиційності випливає і строга система жанрів античної літератури, що була перейнята і подальшою європейською літературою і літературознавством. Жанри були чіткими і стійкими. Античне літературне мислення було жанровим: коли поет брався писати вірш, який би індивідуальний за змістом той не був, автор з самого початку знав до якого жанру твір буде належати і до якого давнього зразка прагнути.

Жанри поділялись на більш давні і більш нові (епос і трагедія — ідилія і сатира). Якщо жанр помітно змінювався у своєму історичному розвитку, то виділялись його давні, середні та нові форми (так поділялась на три етапи аттична комедія). Жанри розрізнялись на більш високі і більш низькі: вищими вважались героїчний епос і трагедія. Шлях Вергілія від ідилії («Буколіки») через дидактичний епос («Георгіки») до героїчного епосу («Енеїда») явно усвідомлювався поетом та його сучасниками як шлях від «нижчих» жанрів до «вищих». Кожен жанр мав свою традиційну тематику і топіку, зазвичай дуже нешироку.
Особливості стилю

Система стилів у античній літературі повністю підпорядковувалась системі жанрів. Для низьких жанрів був характерний низький стиль, близький до розмовного, високим — високий стиль, що формувався штучно. Засоби формування високого стилю були розроблені риторикою: серед них розрізнялись відбір слів, поєднання слів та стилістичні фігури (метафори, метонімії тощо). Наприклад, вчення про відбір слів рекомендувало уникати слів, які не вживались у попередніх зразках високих жанрів. Вчення про поєднання слів рекомендувало переставляти слова і членувати фрази для досягнення ритмічного благозвучності.


Світоглядні особливості

Антична література зберігала тісний зв’язок зі світоглядними особливостями родового, полісного, державного життя і відображала їх. Грецька і частково римська література демонструють тісний зв’язок з релігією, філософією, політикою, мораллю, ораторським мистецтвом, судочинством, без якого їхнє існування в класичну добу втрачало весь свій смисл. У пору свого класичного розквіту вони були далекі від розважальності, лише наприкінці античності стали частиною дозвілля. Сучасна служба у християнській церкві успадкувала деякі особливості давньогрецької театральної вистави та релігійних містерій — цілком серйозний характер, присутність усіх членів громади і їхня символічна участь у дійстві, висока тематика, музичний супровід і видовищні ефекти, високоморальна мета духовного очищення (катарсису за Арістотелем) людини.


Ідейне наповнення та цінності

Античний гуманізм

Антична література сформувала духовні цінності, які стали базовими для всієї європейської культури. Поширені у часи самої античності, вони на півтора тисячоліття зазнали гоніння в Європі, але потім повернулись. До таких цінностей належить насамперед ідеал активної, діяльної, закоханої в життя, одержимої жагою знання і творчості людини, готової самостійно приймати рішення і нести відповідальність за свої вчинки. Античність вважала вищим сенсом життя щастя на землі.
Піднесення земної краси

Греки розробили поняття про облагороджуючу роль краси, яку вони розуміли як віддзеркалення вічного, живого і досконалого Космосу. Відповідно до матеріальної природи Всесвіту вони й красу розуміли тілесно і знаходили її у природі, у людському тілі — зовнішності, пластичних рухах, фізичних вправах, творили її в мистецтві слова і музики, в скульптурі, у величних архітектурних формах, декоративно-прикладному мистецтві. Вони відкрили красу моральної людини, яку розглядали як гармонію фізичної і духовної досконалості.


Філософія

Греки створили основні поняття європейської філософії, зокрема започаткували філософію ідеалізму, а саму філософію розуміли як шлях до персонального духовного і фізичного удосконалення. Римляни розробили ідеал держави, наближений до сучасного, основні постулати права, що зберігають свою чинність і донині. Греки і римляни відкрили і апробували в політичному житті принципи демократії, республіки, сформували ідеал вільного і самовідданого громадянина.

Після занепаду античності встановлена нею цінність земного життя, людини і тілесної краси втратила своє значення на багато століть. У добу Відродження вони, у синтезі з християнською духовністю, стали основою нової європейської культури.

Відтоді антична тема ніколи не полишала європейське мистецтво, набувши, безперечно, нового розуміння і значення.


Етапи античної літератури (Антична література пережила п’ять етапів).
Давньогрецька література

Архаїка


Період архаїки, або дописемний період, охоплює довгий ряд століть усної народної творчості та закінчується протягом першої третини I тисячоліття до н.е. і увінчується появою «Іліади» і «Одіссеї» Гомера (8-7 століття до н.е.). Розвиток літератури в цей час зосереджений на Іонійському узбережжі Малої Азії.
Класика

Другий період античної літератури збігається зі становленням і розквітом грецького класичного рабовласництва (VII-IV ст. до н.е). Цей період зазвичай називається класичним. У зв'язку з розвитком внутрішнього світу особистості з'являються численні форми лірики і драми, а також багата прозаїчна література, що складається з творів грецьких філософів, істориків і ораторів. Початковий етап періоду класики — рання класика характеризується розквітом ліричної поезії (Феогнід, Архілох, Солон, Семонід, Алкей, Сапфо, Анакреонт, Алкман, Піндар, Вакхілід), центром якої стають острови Іонійської Греції (7-6 століття до н.е.). Висока класика представлена жанрами трагедії (Есхіл, Софокл, Евріпід) і комедії (Арістофан), а також нелітературною прозою (історіографія — Геродот, Фукідід, Ксенофонт; філософія — Геракліт, Демокрит, Сократ, Платон, Арістотель; красномовство — Демосфен, Лісій, Ісократ). Її центром стають Афіни, що пов'язано з піднесенням міста після славетних перемог у греко-перських війнах. Класичні твори грецької літератури створені на аттичному діалекті (5 століття до н.е.). Пізня класика представлена творами філософії, історіософії, театр же втрачає своє значення після поразки Афін у Пелопоннеській війні зі Спартою (4 століття до н.е.).


Еллінізм

Третій період античної літератури, зазвичай іменований елліністичним, виникає на новому щаблі античного рабовласництва, а саме великого рабовласництва. Замість невеликих міст-держав класичного періоду, так званих полісів, виникають величезні військово-монархічні організації, а разом з тим з'являється і велика диференціація суб'єктивного життя людини, різка відмінність від простоти, безпосередності і строгості класичного періоду. Внаслідок цього елліністичний період часто трактувався як деградація класичної літератури. Необхідно, однак, пам'ятати, що цей період тривав досить довго, аж до кінця античного світу, і володів специфікою, невідомою класиці. Отже, цей післякласичний період займає величезний проміжок часу - з III ст. до н.е. до V ст. н.е., в зв'язку з чим його можна розділити на ранній еллінізм (III ст. до н.е. - I ст. н.е.) і пізній еллінізм (I ст. н.е. - V ст. н . е.).


Початок цього культурно-історичного періоду пов'язаний з діяльністю Александра Македонського. У грецькій літературі відбувається процес кардинального оновлення жанрів, тематики і стилістики, зокрема виникає жанр прозового роману. Афіни на цей час втрачають культурну гегемонію, виникають нові численні центри елліністичної культури, у тому числі на території Північної Африки (3 століття до н.е. — 1 століття н. е.). Цей період позначений школою александрійської лірики (Каллімах, Феокріт, Аполлоній) та творчістю Менандра. До цього третього періоду античної літератури належить і римська література, тому його частину і називають елліністичних-римським періодом.
Давньоримська література

Час Риму


У цей період на арену літературного розвитку виходить молодий Рим. В його літературі вирізняють:

етап республіки, який завершується роками громадянських війн (3-1 століття до н.е.), коли творили Плутарх, Лукіан і Лонг у Греції, Плавт, Цецилій Стацій, Теренцій, Лампадіон, Луцій Афраній, Децим Лаберій, Волкацій Седигіт, Луцій Акцій, Луцій Стілон, Порцій Ліцин, Сантра, Варрон Атацинський, Публій Нігідій Фігул, Катулл і Ціцерон у Римі;

«золотий вік» або добу імператора Авґуста, позначену іменами Вергілія, Горація, Овідія, Тібулла, Проперція (1 століття до н.е. — 1 століття н.е.), Манілія, Луція Вария Руфа, Доміция Марса, Корнелія Севера, Веррія Флакка, Гая Юлія Гігіна, Латрон, Корнелій Галл.

літературу пізньої античності (1-3 століття), представлену Сенекою, Валерієм Катоном, Цезієм Бассом, Петронієм, Федром, Луканом, Марціалом, Ювеналом, Апулеєм, Квінтіліаном, Публієм Стацієм, Гігіном Молодшим.


Перехід до середньовіччя

У ці століття відбувається поступовий перехід до середньовіччя. Євангелія, створені у 1 столітті, знаменують повний світоглядний злам, провісник якісно нового світовідчуття і культури. З'являються описи діяльності святих та інших діячів церкви. Серед таких авторій були Євнапій, Коммодіан. Водночас в цей час творять Еліан, Оппіан, Авсоній, Клавдіан, Требеллій Полліон. В цей час творить останній письменник-енциклопедист античності Марціан Капелла.

У подальші століття латинська мова залишається мовою церкви. На варварських землях, що належали Західній Римській імперії, латинська мова суттєво впливає на формування молодих національних мов: так званих романських — італійської, французької, іспанської, румунської та ін. і значно менше германських — англійської, німецької та ін., які успадковують від латини написання літер (латиницю). На цих землях поширюється вплив римо-католицької церкви. Останній поетом цієї епохи був Коріпп.
Античність і Україна

На стародавніх землях України, які були колонізовані греками й римлянами починаючи з 7 століття до н.е. (Ольвія, Херсонес, Пантікапей та інші міста Північного Середземномор’я), зафіксовано окремі пам’ятки античної писемності й науки. Слов’янські землі опинилися переважно під культурним впливом Візантії (що успадкувала землі Східної Римської імперії), зокрема перейняли у неї православне християнство та написання літер відповідно до грецького алфавіту. Антагонізм між Візантією і молодими варварськими державами латинського походження перейшов у середні віки, зумовивши неповторність подальшого культурно-історичного розвитку цих двох ареалів: західного і східного.


Культура епохи античності
Домінанта грецької культури - міфологія. Грецька міфологія - це не тільки і не стільки світ релігійних уявлень, це світ греків взагалі, це складна і велике ціле, куди входять поряд з власне міфами також і історичні легенди і перекази, казкові сюжети, літературні новели, вільні варіації на міфологічні теми. Але так як ці різноманітні елементи з працею віддільні один від одного, слід розглядати цю широкому розумінні міфологію в цілому.

Серед міфів виявляється глибоко архаїчний пласт тотемістичних міфів про Гіацинт, Нарциса, Дафне, Аедоне та ін Вельми характерними є землеробські міфи про Деметрі і Персефоні, про Тріптолеме і Якхе, про Діоніса - вони уособлювали посів і проростання зерна та обрядову практику землевласників. Важливе значення належало міфологічним уособленням елементів земної природи.

Греки населили всю природу божественними істотами: в гаях жили дріади, німфи, Козлоногий сатири; в море - наяди та сирени (птиці з головами жінок). Живі і барвисті міфи, що відображають історичну зміну культів: про боротьбу між поколіннями богів. про повалення Кроносом свого батька Урана, про поїданні ним власних дітей і, нарешті, про перемогу над ним його сина Зевса.

Антропологічний мотив майже відсутня в грецькій міфології. Вона не дає чіткої відповіді на питання про походження людей. По одному міфу творцем людини був титан Прометей. У всякому разі характерно те, що в грецькій міфології боги не виступають в ролі творців світу і людини.

Але якщо ідея бога - творця була чужа міфології греків, то образи культурних героїв займали в ній чільне місце. Як культурних героїв виступають боги, титани та напівбоги-герої, які відбувалися, на думку греків, від шлюбів богів з людьми. Особливо відомий і вважався Геракл, що здійснив 12 подвигів. Це образ шляхетного героя, що бореться зі злом і перемагає його. Титан Прометей приніс людям благодатний вогонь, дав їм розум, знання, чим накликав на себе гнів Зевса і зазнав страшної тисячолітньої страти, від якої багато років по тому звільнив його Геракл. Богині Афіні приписувалося введення культури оливкової дерева; Деметрі - хлібних злаків; Діонісу - виноградарства і виноробства; Гермесу - Винахід мір і ваг, чисел та письма; Аполону - навчання людей поезiї та музиці та інших мистецтв.

До образів культурних героїв близькі та іноді від них не відрізняються напівлегендарні - полуісторіческіе фігури законодавців і улаштовувачів міст, великих співаків, поетів і художників. Таким є образ Гомера - легендарного автора «Іліада» та «Одіссеї». За гомерівському питання існує величезна література, яку можна розділити на три основні групи:

- теорія індивідуальної творчості (авторство Гомера);

- теорії народного епосу;

- синтетичні теорії (одна людина лише зібрав, обробив народний епос).
Отже, грецька міфологія при всій складності і різноманітності що входять до неї елементів має одну особливість і донині що проводить таке сильне враження на слухача і читача - висока художність і гуманізм образів.

Одним з найбільш чудових явищ давньогрецької культури є театр. Він виник на основі народних пісень і танців під час свят на честь бога Діоніса. З обрядових пісень, які співали, вбираючись в козлячі шкури, народилася трагедія (трагос - козел, ода - пісня); з бешкетних і веселих пісень народилася комедія.

Театральні подання вважалися школою виховання, і держава приділяла їм велике увагу. Подання йшли кілька разів на рік на великі свята і тривали кілька днів поспіль. Ставилися 3 трагедії і 2 комедії. Дивилися з ранку до вечора, а щоб всі жителі змогли відвідати театр, видавалися з казни спеціальні театральні гроші.

У період розквіту грецької культури (VI - V ст. до н. е..) в Афінах жили і творили самі видатні грецькі трагічні поети, класики не лише грецької, а й світової літератури: Есхіл, якого по праву називають батьком трагедії за його безсмертні твори ( «Прикутий Прометей», «Перси»); Софокл, що створив трагедії «Цар Едіп», «Електра», та ін; Евріпд - автор «Медеї», «Іполита», «Іфігенії в Авліді». Класиком у грецької комедії є Арістофан, написав комедії: «Світ», «Жінки в народних зборах», «Вершники» та ін

Давньоримська культура пройшла складний шлях розвитку від культури римської громади міста-держави, ввібравши культурні традиції древньої Греції, випробувавши вплив етруської, елліністичної культур і культур народів стародавнього Сходу. Римська культура стала живильним грунтом культури романо-германських народів Європи. Вона дала світові класичні зразки військового мистецтва, державного пристрої, права, містобудування і багато іншого.
Історію стародавнього Риму прийнято ділити на три основних періоди:

- царський (VIII - Початок VI ст. до н. е..),

- республіканський (510/509 - 30/27 рр.. до н. е..),

- період імперії (30/27 рр.. до н. е.. - 476 р. н. е..).


Рання римська культура, як і грецька, найтіснішим чином пов'язана з релігійними уявленнями населення Стародавнього Риму. Для релігії цього часу був характерний політеїзм, дуже близький до анімізму. У поданні римлянина кожен предмет і кожне явище мали свого духу, своє божество. Кожен будинок мав свою Весту - богиню домашнього вогнища. Боги відали кожним рухом і зітхнувши людини від народження до смерті. Інша цікава риса ранньої римської релігії і світогляду людей - відсутність певних образів богів. Божества не відділялися від тих явищ і процесів, якими вони відали. Перші зображення богів з'являються в Римі приблизно в VI ст. до н. е.. під впливом етруської і грецької міфології і її антропоморфних божеств. До цього існували тільки символи богів у вигляді списи, стріли і т. д. Як у інших народів світу, в Римі шанувалися душі предків. Іменували їх пенати, лари, мани. Особливістю релігійного миропогляди римлян є їх вузький практицизм і утилітарний характер спілкування з божествами за принципом «do, ut des» - «я даю, щоб ти дав мені ».

Формально-договірної характер відношення до богів пов'язаний з магією і магічними уявленнями. У магії все засновано на формальному поєднанні слів і дій. Найменша помилка руйнує ефект. Магізм римської релігії привів до широкого розвитку її обрядової сторони. Складна обрядовість, в свою чергу, вимагала численних фахівців, звідси - розвиток жрецтва. Римське жрецтво було більше численне, диференційовано і авторитетно, ніж грецьке. Існував ряд грецьких колегій, які боролися за вплив у державі. Самою впливовою була колегія понтифіків. Голова цієї колегії був верховним жерцем Риму. Дуже численною і впливовою була колегія жерців-віщунів, так як ворожіння займали велике місце в житті римлян і обрядовій стороні римської релігії.



З V ст. до н. е.. починається серйозний вплив грецької культури і релігії, що йде через колонії греків в Італії. Багата міфологія греків, весь поетичний, барвистий світ грецьких сказань багатьом збагатив суху і прозаїчну грунт італо-римської релігії. Під впливом грецької і етруської міфологічної традиції виділилися верховні божества римлян, головні з яких: Юпітер - бог неба, богиня неба і покровителька шлюбу, дружина Юпітера - Юнона, Мінерва - покровителька ремесла, Діана - богиня гаїв та полювання, Марс - бог війни. З'являється міф про Енея, встановлює спорідненість римлян з греками, міф про Геркулесі (Геракла) та ін значній мірі відбувається ототожнення римського і грецького пантеонів. Приблизно з IV ст. до н. е.. поширюється грецька мова, головним чином серед верхніх шарів населення. Отримують поширення деякі грецькі звичаї: голити бороди і коротко стригти волосся, лежати за столом під час їжі та ін У IV ст. до н. е.. в Римі вводиться мідна монета за грецьким зразком, а до цього сплачували просто шматком міді. Розвиток римської цивілізації призвело до значного зростання і піднесення столиці держави міста Рима, який I -- III ст. до н. е.. нараховував від одного до півтора мільйонів жителів. Після завоювання Римом західній частині елліністичного світу в його межі увійшли такі великі культурні центри, як Олександрія Єгипетська, Антіохія в Сирії, Ефес Малої Азії, Корінфр і Афіни в Греції і Карфаген на північному березі Африки. Рим та інші міста імперії прикрашалися чудовими будинками - храмами, палацами, театрами, амфітеатрами, цирками. Амфітеатри і цирки, в яких труїли тварин, влаштовували бої гладіаторів і публічні страти, - особливість культурного життя Риму. Живильним грунтом цих жорстоких видовищ були нескінченні війни, колосальний приплив рабів із завойованих земель, можливість підгодовувати і розважати плебс за рахунок грабіжницьких воєн.
Центрами наукової діяльності залишалися еллінізму і грецькі міста: Олександрія, Пергам, Родос, Афіни і, звичайно, Рим і Карфаген. Велике значення надавалося в Римі в I - II ст. географічних знань та історії. Особливо великий внесок у розвиток цих областей знання внесли географи Страбон і Клавдій Птолемей, історики Тацит, Тит Лівій і Аппіан. На цей час припадає діяльність грецького письменника і філософа Плутарха. В епоху імперії досягла апогею свого розвитку література стародавнього Риму. За часів імператора Августа жив Меценат. Він збирав, підтримував матеріально і опікувався талановитих поетів свого часу. Серед поетів найбільшою славою ще за життя володів Вергілій, член гуртка Мецената і автор безсмертної епічної поеми «Енеїда». Інший поет гуртка Мецената - майстер досконалої форми вірша Горацій Флакк. Драматична доля Овідія Назона - чудового ліричного поета, автора поеми «Мистецтво кохання», яка викликала гнів імператора Августа і посилання поета в далекий від Риму чорноморський місто Томи (Констанца), де він створив дві збірки ліричних віршів «Скорботи» і «Послання з Понту». Писав вірші і знаменитий імператор Нерон. Воістину епоха імперії була золотим віком римської поезії. Прославилися своєю майстерністю в цей період також сатирик Юний Ювенал, який написав 16 сатир, і письменник Апулей - автор своєрідного фантастичного роману «Метаморфози, або Золотий осел »про перетворення юнака Луція в осла і його пригоди.
Основні риси античного типу культури проявилися за допомогою норми, класики та естетичної форми.
Поняття норми як поняття культури складається вже в епоху Древньої Греції, але отримує завершеність, цілком розквітає в римський період античності. Римська історія переповнена історіями повчального характеру, коли людина в інтересах суспільства і держави поступався своїми родинними почуттями. Моральної нормою було прославлення людей перш за все за вірну службу державі. Не випадково нормою мистецтва риторики була така форма мовної організації, в якій переважало загальнозначуще над індивідуальним. Навіть на надгробках прийнято було писати соціальні статуси людини і заслуги його перед Римом. Лише з II ст. н. е.. з'являються епітафії ліричного, особистого й сімейного змісту. Етика і естетика подвигу були нормою античного суспільства і античної культури.

Інший приклад -- антична трагедія. Як художній твір вона грунтується на зіткненні двох істин: суспільно-значущої (норми) та індивідуально-особистої. Так, героїня трагедії Софокла «Антігона» прагне виконати свій обов'язок перед сім'єю і близькою людиною - поховати брата, убитого за участь в змові. Загибель Антігони - це загибель несвоєчасного етичного початку і торжества суспільно-еначімой норми.

Для античного свідомості важлива естетична ясність форм. Звідси і характерна естетична форма античного мистецтва. Мета мистецтва - зробити талант і дар виразним співгромадянам. Вірші завжди дотримуються чіткої нормі. Театральне дійство відповідає існуючого канону: глядачі заздалегідь добре знають сюжет трагедії або комедії, несподіванок не може бути, але для них важливе інше - зрозумілість і переконливість відомого сюжету та образів, то є певна, прийнята естетична форма.

Давньогрецька література

(до 4 століття)
Візантійська література

(4 — 15 століття)


Новогрецька література

(з 15 століття — нині)


Давньогрецьке мистецтво
Крайніми межами історії давньогрецької літератури визначають 11 століття до н. е., коли склалися численні оповіді про героїв Троянської війни, і першу половину 6 століття н. е., коли за розпорядженням імператора Юстиніана 529 року були закриті філософські школи в Афінах. У цьому проміжку часу розрізняють два періоди:

перший — від зародження літератури до 3 століття до н. е., переважно творчий період;

другий — від початку александрійської вченості до Юстиніана, переважно час вивчення колишньої літератури і засвоєння давньогрецької освіченості іншими народностями.
У творчу добу давньогрецької літератури виділяють два проміжні періоди. У першому періоді керівна роль належала колоніям, у другому беззаперечно панували Афіни:

перший — розвиток епосу, лірики, виникнення драми і всіх видів прози, тривав приблизно до 480 до н. е.;

другий — так званий, аттичний період — доба вищого процвітання драми, красномовства, філософії, історіографії з переходом до точних наук.Зміст [сховати]
Догрецька та егейська доба
Історичне значення давньогрецької літератури для пізніших літератур полягає в тому, що зачатки словесного мистецтва, які в державах Сходу при ідеологічному пануванні жрецтва підіймалися до рівня літератури лише настільки, наскільки вони могли служити інтересам релігії та практичної «мудрості». В умовах грецької історії література отримала можливість подолати «табу», магічну і культову зв'язаність, і дати ту різноманітність літературних форм, яка через спадкоємну римську літературу зуміло збагатити літературу Нової Європи. З іншого боку, залишки зв'язку з культом забезпечили грецькій літературі консервативність форм, яка дозволяє сучасному дослідникові, незважаючи на втрату величезної кількості пам'яток давньогрецької літератури, відновити основні лінії її розвитку.

В основі давньогрецької літератури лежать жанри, які були відомі і всім сусіднім народам: робітничі, військові та маршові пісні — ембатерії, заклинання, пісні культові та обрядові. В усіх цих утвореннях слово виступає в нерозривному зв'язку із музикою і ритмічними рухами тіла, будь то трудові операції або ритуальний танець, що здійснювався одиничною особою або колективом («хоровод»). Для свят та обрядів, пов'язаних з родючістю, характерні сліди колись панувавшого статевого розгулу, суперечки, «ритуального лихослів'я», «глузливі пісні». Як показують назви більшої частини цих пісень, вонимають догрецьке походження. Обряди нерідко представляли собою складну систему магічно-мімічних дій — зачатки давньогрецької драми. Для подальшого розвитку найбільше значення мали культові та обрядові пісні, оскільки консервативність ритуалу створювала стійкі традиції і єдиний стиль. Поряд з піснями, греки знали й інші види «усній словесності» — казки, загадки, прислів'я, — і в їх склад безперервно просочувалися, перероблялися і засвоювалися нові матеріали з багатої скарбниці Сходу.

[

Архаїчна доба


Аттичний червонофігурний калаф. Алкей і Сапфо, Вазописець Брига. Близько 470 до н. е. Державне античне зібрання, Мюнхен

У міру того, як громадське та особисте життя ставало різноманітнішим і складнішим, особливо в багатіючих торгових колоніях, народжувалася й нові форми поетичної творчості. Спадкова монархія поступилася місцем олігархічної або демократичного правління, або вийшла з боротьби партій і спочатку спиралася на тиранію. Поезія багато втратила в урочистості, але не менше виграла в практичному, життєвому значенні. Із натхненних глашатаїв муз або Аполлона поети звернулися до простих смертних, що видавалися над натовпом більшою чуйністю, мудрістю практичних порад або влучністю і в'їдливістю критики. В лавах поетів того часу почесне місце належало великому афінському законодавцю Солону; інший афінський громадянин Тіртей, добував своїми піснями перемоги спартанцям; Теогнід користувався віршованою формою для нещадного переслідування політичних супротивників. Сама форма віршів — елегійний двовірш із гекзаметра і пентаметра — відрізнялася у порівнянні з епічним віршем стислістю і виразністю, а ямбічних розмір сатиричних віршів ще більше зближував поетичну мову із повсякденною, розмовної. Злість дня в її нескінченному розмаїтті була предметом поетичного вираження в елегіях і ямбах впродовж 7-6 століть до н. е. Виробленими тоді віршованими формами охоче користувалися і пізніше. Старовинні елегії виконувалися під акомпанемент флейти. З числа елегійних і ямбічних поетів: Каллін, Сімонід, Мімнерм, Фокілід, Ксенофан, Гіппонакс, Архілох — належали малоазійськім містам і островам; Солон, Теогнід, Тіртей — уродженці Аттики і Мегари.

Хоча епос і елегія розвивалися не без зв'язку з музикою, перший час музика була досить простою і монотонною; віршовані тексти декламувалися і удосконалювалися незалежно від музичного акомпанементу. Не так було з поезією власне ліричною, або пісенною, успіхи якої були підготовлені розвитком музики і яка окремо від музики не існувала, іноді до музики приєднувалися й ритмічні рухи, орхестіка. Початки лірики містилися в найдавніших народних піснях, але свідома розробка її у зв'язку з музикою починається з Терпандра родом з Лесбоса, який у 7 столітті до н. е. на Карнейських і Піфійських зборах в Спарті і Дельфах виступив (з семиструнною лірою замість первісної четирехструнної) як виконавець релігійних піснеспівів, номів, з удосконаленим музичним супроводом. Він відкрив гаму звуків, встановив основні гармонії, лади грецької музики і взагалі поклав початок систематичному музичному мистецтву.
Лірика

Грецька лірика ділилася на власне пісню та хоровий спів (енкомії, епінікії, пеани, дифірамби та ін.) і розвивалася в один час з елегією та ямбом: Терпандр передував Архілоху, а в один час із Солоном жили головні представники обох видів лірики: Алкей та Сапфо, Стесіхор. Елегія і ямби примикали за мовою до іонійського епосу, лірична поезія, за самою своєю природою більш індивідуальна, представляла нескінченну різноманітність місцевих говірок у тісній залежності кожного поета від його батьківщини і місця діяльності. Іонійські, еолійські, дорійські говірки були рівноправні в ліриці. Не меншою різноманітністю відрізнялося віршування ліричних пісень залежно від особистості поета і від найтонших відтінків його настрою. Якщо номи і просодії Терпандра і Клонаса, що виконувалися під акомпанемент кіфари, флейти, користувалися гекзаметром, ямбом і елегійним двовіршем, то наступні лірики виявляли в цьому відношенні надзвичайну винахідливість і свободу творчості.

Втім головним чином генієм Архілоха, були введені в обіг окрім гекзаметра і пентаметра ямб, трохея, анапест. З видатних ліриків мало не кожен додавав нові віршовані форми, які назавжди отримували за собою імена своїх творців, або накладав печать власної індивідуальності на форми вже існуючі, змінюючи і вдосконалюючи їх. Відносно винахідливості всіх ліриків перевершив спартанський поет половини 7 століття до н. н. Алкман, у якого вперше знаходимо розміри іонійські і логахдичні; він же перший вживав розмір, що виявився вельми придатним для хвалебних віршів. Починання Алкмана знайшли собі продовжувача у Стесіхорі з Гімери. У середовищі ліриків стало звичаєм розчленовування вірша на строфи. Взагалі в давньогрецькій ліриці розрізняються напрямки еолійськи й іонійськи, з одного боку, і дорійські — з іншого. Головні представники першого — Алкей, Сапфо, Анакреонт, другого — Алкман, Стесіхор, Ібік, Сімонід з Кеоса, Аріон, Вакхілід, Піндар.

Тільки перші поети — лірики в сучасному розумінні, які виражали у своїх творах особисті душевні стани; другі, власне грецькі лірики, що займали в грецькому життя більш почесне місце, призначали свої пісні для прикраси свята прославлення богів, внаслідок чого зміст їхніх творів мав більше спільного, ніж особистого, проте саме урочистість стала відмінною рисою дорійської поезії. Одні пісні призначалися для виконання одним голосом, у приватному житті окремих громадян, інші були хорові і мали значення переважно релігійно-громадське, виконувалися в публічних місцях. Будова пісень першої категорії була незрівнянно простішою; тут допускалося безперервне чергування окремих віршів, або ж строфи однакової будови слідували одна за другою. Незрівнянно великою різноманітністю відрізнялося строфічні будова хорових пісень, особливо з часу Стесіхора, який ввів у віршування чергування потрійних груп — строфи, антистрофи і еподи, — відповідно рухам хору вправо, зворотному вліво і заключного перебування на місці. Хорові пісні були значніші і за обсягом. Переможні пісні Піндара складені на славу переможців на чотирьох загальноеллінських святах і дійшли до нас в числі 44, це єдині і пречудові зразки хорової грецької лірики.


Давньогрецький театр

Одна з форм цієї ж лірики, дифірамб, була джерелом трагедії, а з жартівливих хорових пісень, теж на честь Діоніса, вийшла давньогрецька комедія. Споконвічні початки драми, що містилися в самому житті древнього грека і особливо в культі Діоніса, розвинулися швидко до класичних зразків драматичної поезії завдяки досягнутим раніше успіхам лірики, зокрема — дифірамба. Діфірамбічному хору дав правильну організацію Аріон із Коринфа, а славнозвісні лірики розповсюдили дифірамбічну пісню з Діоніса і на інші міфічні особистості. Вже за Солона, на початку 6 столітті до н. е., в Афінах можна було бачити перші досліди драматизування дифірамба за допомогою одного актора, яким був сам винуватець нововведення, ікарієць Феспід.

Драматичні вистави зайняли місце поряд з дифірамбом у вшануванні Діоніса, оскільки це були народні свята, держава була зацікавлена в якомога більш привабливому виконанні їх, і драматичні письменники знаходили достатньо для себе задоволення і заохочення в гарячому співчутті і розуміння багатьох тисяч глядачів. Спорудження в Афінах кам'яного театру Діоніса близько 500 до н. е. було зовнішнім виразом того, що драматичні вистави стали предметом державної дбайливості. Феспід, Херіл, Пратін, Фрініх — попередники батька трагедії, Есхіла. Глибина і різноманітність психологічних спостережень, напружений інтерес до чисто людських сторон міфічних і легендарних героїв, старанне мотивування їх рішень і зіткнень, закономірна комбінація зовнішніх обставин і душевних станів дійових осіб — такі риси аттичної драми, що забезпечили за нею на багато століть освітнє значення. Надзвичайно швидкому розвитку драми сприяли також успіхи громадянськості в Афінській республіці і високий загальний розвиток маси афінських громадян. Тільки за наявності вільних демократичних інституцій стала можливою в Афінах стародавня політична комедія, що вийшла з фалічних пісень і спочатку склалася в дорійських Мегарах. Нраворятуюча комедія в першій порі розвитку також належала дорянам, пізніше ж почала складатися серед сицилійців у 7 солітті до н. е. Вона вважається «старшою сестрою» середньої і нової аттичної комедії.

Існує кілька версій тлумачення походження слова "трагедія". Однією з таких версій є те, що слово "трагедія" означало пісні, які виконувалися хором під час культового обряду, присвяченого Діонісу, який був богом родючості. Цей хор складався із почту Діоніса - сатирів, які одягалися у цап’ячі шкури, прославляючи цього бога. Саме тому іноді сатирів називали просто цапами, а їхня пісня отримала назву "трагедія". Другою версією походження називають пісні, які співали учасники ритуалу, коли приносили в жертву цапа для бога Діоніса. Цей обряд виконувався під час святкування свята Діоніса. Ті пісні називалися трагедіями. Під час жертвоприношення бідна тварина кричала, її останні звуки, за останньою версією походження слова "трагедія",і називали трагедією.


Комедії

Паралельно з трагедією розвивалася в Афінах і комедія, перенесена сюди з Мегари і тільки тут досягша високого ступеня досконалості і величезного впливу. Магнет, Кратін, Евполід, Кратет підготували повний розквіт аттичної комедії у 5 столітті до н. е. у творах Аристофана, з 64 п'єс якого дійшли до нас 11. Найбільш характерною особливістю аристофанівської комедії була парабаза, що розривали подання на дві частини. Це пісня, яку виконував весь хор чи корифей і в якій від імені автора висловлювалися глядачам поради, застереження, скарги на літературних суперників і політичних ворогів автора, судження про сучасні події та осіб. Політична свобода, високий розумовий розвиток громадян, як і геній Арістофана та його попередників перетворили грубий фарс, яким була комедія спочатку і залишилася назавжди в інших частинах Еллади, на оригінальній вид драми, який поєднував у собі риси нещадної сатири і памфлету, з одного боку, художнє створення — з іншого. Звичайно, критика аттичної комедії, чи стосувалася вона політики (Клеон), літератури (Евріпід) або філософії (Сократ), була односторонньою і мала на увазі повернути добрий старий час марафономахів, озброїти громадську думку проти новаторів, тому значення древньої комедії як джерела для політичної історії дуже відносне.

Однак сміх Аристофана не зупинявся ні перед чим, проникаючи всі сфери життя і насправді підриваючи традиційні початки. Блудливий Зевс, жадібний до золота Гермес, Опора і Теорія в образі гетер — такі божества комедії «Мир». Помістивши між небом і землею пташине царство загрожує відняти у богів і жертовний дим, і любовні насолоди («Птахи»). У «Дедалі» Зевс зображений злодієм і брехуном. Поруч з Евріпідом і Агафоном закидам Арістофана піддавався й урочистий, богобоязний Есхіл. Наслідки ж комедій виходили далеко не ті, яких, можливо, бажав сам комедіограф: не послаблювала, а скоріше посилювала аттична комедія дух сумніву й критики у сучасному суспільстві. Питання політичні, приватні та загальні, соціальні, літературні, педагогічні, філософські знаходили собі місце в давній комедії, як можна бачити і за уцілілили п'єсами Аристофана, і обговорювалися криво з не баченою ні раніше, ні пізніше свободою. Вже в числі комедій Аристофана є кілька вільних від особистих нападок («Птахи», «Мир», «Лісістрата», «Багатство», «Оси», «Жінки в народних зборах»). Особиста критика є в них лише побіжно, у вигляді натяків, поступаючись головним місцем сатирі на цілі напрямки в літературі та громадського життя, а також на цілі класи громадян.

Римська доба



У своєму політичному, соціально-економічному й культурному розвитку Стародавній Рим пройшов три періоди:
1. 754 (753) — 510 (509) до н. є. — царський період. У цей час правили сім царів: Ромул, Нума Помлілій, Тулл Гостілій, Анк Марций, Тарквіній Приск, Сервій Тулій, Тарквіній Гордий. Повноправних громадян, що складали родову організацію, називали патриції, тих, що знаходилися поза нею, — плебеї. За переказами, Ромул започаткував сенат — головну державну раду, що обмежувала владу царя й складалася із старійшин роду, а Сервій Тулій включив до римського народу плебеїв. Після вигнання останнього царя Тарквінія Гордого в країні була встановлена республіка.
2. 510 (509) — 30 (27) до н. є. — республіка. Прерогативи царської влади в цей період були розділені між консулами, які обиралися на один рік. У боротьбі між патриціями й плебеями останні добилися утворення посади народного трибуна — спеціального представника, що захищав права плебеїв, допущення плебеїв на посаду консула й відміни боргової кабали. Підкоривши усю територію Італії, Рим перетворився на велику державу, що добилася гегемонії в усьому Середземномор´ї. У результаті громадянських війн та соціальних конфліктів велику роль починає відігравати армія та її вожді. У ході громадянської війни 49—45 pp. до н. є. необмеженим правителем країни стає Гай Юлій Цезар, а після його смерті — Октавіан Август, що у 27 р. до н. є. отримав від сенату необмежені повноваження. Республіка перетворилася на Імперію.
3. 30 (27) до н. є. — 476 — імперія. Спочатку титул імператора був лише почесним військовим титулом, яким солдати нагороджували свого полководця після крупної перемоги, але Юлій Цезар перший почав користуватися ним як постійним, у його ж наступника — Августа цей титул вже набуває монархічного значення. Імператори мали довічну владу народного трибуна, звання верховного понтифіката (жерця), за бажанням обіймали посаду консула, проконсула, цензора, вільно розпоряджалися скарбницею. УII ст. до н. е., за часів імператора Траяна, країна досягла максимальних розмірів, але повстання місцевого населення, які супроводжувалися нашестям варварів, призвели до відпадіння ряду провінцій й розділенню у 395 р. до н. є. Римської імперії на Східну й Західну.
За переказами, Рим було засновано у 754 або 753 р. до н. є. братами Ромулом і Ремом, відбувається формування класового суспільства й державного апарату. Взагалі життя етрусків — попередників римлян — мало вивчене. Про нього можна довідатися лише з розписів гробниць, стіни яких прикрашають сцени заупокійного культу — це зображення полювань, бенкетів, змагань, битв, сюжетів міфології. Скульптурне мистецтво етрусків представлено також фігурами на поховальних урнах для попелу померлих. їхні очі широко відкриті, а на обличчях радісна посмішка. Такими ж радісними були й Ромул з Ремом — родоначальники етруської династії, що започаткувала так званий царський період (754—510 до н. е.), під час якого з´явилися перші етруські боги. Статую вовчиці — емблему Риму, також створили етруски.

Бурхливого розвитку набуває давньоримська поезія. Оскільки володіння поетичною творчістю вважалося ознакою шляхетності, володінню версифікацією навчали навіть у школах. У поезії того часу боролися дві течії: елліністична й традиційна, якщо першу започаткувала творчість Квінта Еннія (239—169 pp. до н. е.), останню представляв Тіт Лукрецій Кар (І ст. до н. е.), автор знаменитої поеми «Про природу речей», що містить систематичний виклад матеріалістичної філософії.



Яскравого вираження інтимних почуттів досяг у своїй поезії Гай Валерій Катул (87—54 pp. до н. е.). Основні свої твори він присвятив коханій жінці Лесбії. Вірші розкривають подробиці цього роману, що починається захопленням, а закінчується розчаруванням — хоча поет і після розриву продовжує любити Лесбію, однак повертатися до неї не збирається. Майстром давньоримської епіграми вважається Марк Валерій Марціал (бл. 40—104 pp. н. е.), що описує життя і звичаї тогочасних персонажів. Непримиренним сатириком був Децим Юній Ювенал (друга половина І ст. до н. е.). Зразком давньоримської прози став пройнятий еротичними мотивами, побутовою сатирою й релігійною містикою авантюрно-алегоричний роман «Золотий осел», автором якого був Апулей (бл. 125— бл. 180 н. е.). Філософські ідеї стоїцизму розкриває у своїх літературних творах визначний державний діяч, письменник і філософ Луцій Анній Сенека (4 p. до н. є. — 65 р. н. е.). Його дев´ять трагедій на міфологічні сюжети, що розвивають ідею про всевладдя долі, згубність пристрастей, справили глибокий вплив на європейську трагедію епохи Ренесансу й класицизму в Європі.

На межі старої й нової ери античне суспільство переживало глибоку духовну кризу — старі духовні цінності, створені полісним середовищем, вичерпали себе. У різних соціальних прошарках античного суспільства формувалася моральна атмосфера, на основі якої могло поширитися християнське віровчення. На відміну від уявлень про людину як іграшку в руках жорстоких богів або сліпого фатуму, вона проголошувала її потенційним «сином божим», а боротьбу за щастя і добробут переносила у внутрішній світ людини. Християнські ідеї любові та милосердя у стосунках з людьми, вимога активної самопожертовної діяльності, спрямованої на вдосконалення свого життя, стали фундаментом для подальшого розвитку гуманістичної ідеології й гуманістичної культури. Таке віровчення було зрозуміле не тільки широким верствам простих людей, а й найвибагливішим смакам високоосвічених людей пізньої античності.


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка