Анна біла український літературний авангард: пошуки. Стильові напрямки

Авторка праць з історії та теорії

Учасниця літературного угруповання

Книгу А. Білої я читав із задоволенням і зацікавленням. Від початку до кінця — це зразок ясного і софістикованого мислкення. Це подих свіжого повітря в українському літературознавстві, остаточне стертя тих радянських упереджень і стереотипів, які несправедливо трактували український авангард як щось антинародне і антикультурне. Інтелігентно написана, без зайвого надуманого жаргону, але з сучасним підходом і термінологією, ця книга являє собою справжній вклад у науку про український авангард.

ПОШУКИ, СТИЛЬОВІ НАПРЯМКИ ,

Для літературознавців, мистецтвознавців, культурологів, ши­рокого загалу читачів.

досліджень у європейському літературознавстві, мистецтво-

Ця хвиля авангардного руху, що припадає на період до Дру­гої світової війни, надзвичайне багата на маніфестографію, публічні акції, викриття суперників і «самовикриття», а також на теоретичні дослідження і практичні експерименти, які часто взаємоперетинаються, перебуваючи на межі нових технологи, психологічних відкриттів і власне художньої творчості. Біль­шість аваніардистських пошуків була матеріалізована у вистав­ках, публікац'Ах, театральних постановках, що дозволило но­вому поколінню у 1950-60-х роках реалізувати проекти «по­вного зібрання», або «документів» історичного авангарду. Бе­ремо ці понят гя в лапки тому що сам жано «повного зібрання» суперечить духові авангардного руху, який зосереджений на

Завдяки «спадкоємному» поколінню і діяльності самих аван­гардистів у 1950-60-х роках побачила світ значна кількість ана­літичних досліджень, присвячених дадаїзму, футуризму, експре­сіонізму, сюрреалізму [843; 857; 860; 863; 865]. Низка цих робіт завдяки перекладам і рецензіям стає доступною радянському читачеві [230; 400; 405]. Посилена увага до не надто віддаленої в часі спадщини авангарду зумовлюється активізацією руху «не- вдоволеної молоді», виникненням поп-арту, театру абсурду, но­вим етапом у розвитку абстрактного мистецтва, - ситуацією спо­вільненого повтору нерозроблених або напіврозроблених тео- ретично-технічних концептів історичного авангарду. Живий інтерес покоління 1960-х років зробив авангардизм об’єктом по­силеної уваги, адже через осмислення колізій попереднього ета­пу руху це покоління намагалось осягти природу і перспективи теперішнього мистецтва. Упорядкувавши «основний архів» руху, дослідники зосередились на висвітленні окремих аспектів авангардистського світогляду: проблемі розуміння науково-тех- нічного прогресу, значенні фройдизму, питанні традиції. Чима­ла роль у вивченні семіотики авангардизму (передусім відно­шення до дискурсу влади) належить Р. Варту [44—49].

У 1980-і роки шальки терезів в оцінці історичного авангар­ду пізко хитнулись у бік естетичного лолання залежності від «проблематичної спадщини». >ік зазначає Н. Кислова, огляда­ючи західні публікації 80-х років, «нова хвиля» привносить у мистецький дискурс прагнення «відновити сам статус творчості як автономної професійної діяльності, що має свої власні цілі й завдання... - статус, значною мірою підірваний практикою і те­орією авангарду» [323, с. 203]; покоління 80-х має на меті зня­ти опозиційність між поняттями «авангард» і «традиція» і відно­

8

Частина 1


_вИти лінію «історичної спадковості» [556]. У контексті художніх пошуків виникає особливий тип рецепції - постмодерніст'чьни , _пг.гтструктуральний, . ,:о :^;

цінних мистецьких «правд» і для якого історичний авангардизм відкривається як один з культурних текстів. У цей же час зрос­тає потреба розглядати авангардистські стильові гілки як на­ціональні версії з особливою етнокультурною специфікою [792; 842; 850].

В українській науці авангард як дискурсивне явище дотепер не був об’єктом системного аналізу. Перші спроби рецепції авангарду здійснили М. Сулима [704; 706], Д. Наливайко [529], Г. Вервес [122], О. Ільницький [295; 296], С. Павличко [563] і М. Шкандрій [866]. Слід наголосити, що авангардизм як мис­тецький та ідеологічний рух зацікавлює більшість українських дослідників не безпосередньо, а найчастіше в контексті про­блеми зміни тенденцій художнього мислення [183; 523; 493], специфіки проекту модернізації культури [563] і в контексті міжкультурних взаємин [515]. Дослідження С. Павличко і В. Моренця, на нашу думку, особливо значущі як відправний пункт аналізу українського авангарду, оскільки презентують загалом заперечувальний, апофатичний підхід, який цілком пра­вомірний на першому етапі аналітичного осмислення, але в процесі безпосереднього ретельного вивчення мусить трансфор­муватись у стверджувально-поліфонічну концепцію об’єкта.

Більш толерують авангардизм (а передусім одну з його сти­льових гілок - футуризм) вітчизняна дослідниця творчості М. Семенка Г. Черниш [779] і діаспорні вчені - М. Шкандрій [866] і О. Ільницький [849]. Згадані дослідники виявляють зац­ікавлення структурними особливостями панфутуристичної кон­цепції, оцінюють питому вагу мистецького та ідеологічного компонентів авангардистського руху.

Багатолітня копітка робота О. Ільницького над збиранням і аналізом фактичного матеріалу увінчалась фундаментальною монографією «Ukrainian Futurism, 1914-1930. A Historical and Critical Study» (1997 p.; перевидана в Україні у 2003 p.), в якій простежуються витоки футуризму, групові «міграції» і творчий внесок найоригінальніших представників цього стильового на­пряму. розуміння національних і понаднаціональних рис

Концептологія авангарду

9


авангардного руху підводить дослідника до слушного міркувані ня про те, що авангард гостро осмислює попередників і сучаснк. ків, <\і його історія та артистична практика резонує на це осми­слення багатою інтертекстуальною атмосферою» [849, с. XVII] Корпускулярний підхід, застосований О. Ільницьким у дослі­дженні, дозволив уперше зібрали розпорошений фактичний ма­теріал (хоча зовсім безпідставно, на наш погляд, мінімум уваги приділено поетам «Нової Генерації» - історика літератури можа зацікавити вже сам аспект «епігоне: ва» і наслідування культур-] треґерові; і підготувати грунт для аналітичного, «хвильового«] підходу. Адже «...дос^т,ідж»ючи систему, ми в певний момент часу постаємо перед альтернативою: або вивчати, що вона ста­новить собою зараз, заглиблюючись у різноманітні подробиці' (аналоги: корпускулярний підхд, визначення координати), або шукати деякі загальні ритми її життя, намагаючись визначити її майбутнє (хвильовий п.дхід, визначення швидкості)» [578, с. 5]. Щоб уникнути подібної небажаної корпускулярност¹, необхід­но обрати предметом наступного аналізу саме ритм авангар­дистської системи, тобто стильові тенд°нції її розвитку

Особливого значення сьогодні набуває перевидання архів­них матеріалів і «класичних творш» українського авангарду, - у зв’язку з цим найбільш вагомим є корпус текстів з коментаря­ми «Український футуризм. Вибрані сторінки», упорядкований М. Сулимою [741], і художні альбоми: «Avantgarde and Ukraine» [840], «Український авангард 1910 -30-х років» (що містить та­кож вибрані статті) [740].

Досягнення російських дослідників у напрямку вивчення авангардизму є грунтовнішими. Сьогодні можна говорити про три етапи рецепшї російського авангарду. Перший - період под­вижницької діяльності й ретельного збирання автентичного дискурсивного матеріалу (чернеток, записників, ескізів Мая- ковського, Крученш, Гуро, Лисицького, Малевича, Родченка), передусім в архіві Миколи Харджієва, а також в інших родин­них архівах (Малевича, Боюмазова, Екстер, родини Синякових, Бурлюків). Механізм цього накопичення авангардної емпірики висвітіюється у спогадах сучасників - почасти в роботах В. Шкловського, М. Мсйлаха [492 640], почасти в біографіч­них портретах Ю. Анненкова [28; 29], спогадах Б Лівшиця [457]

Ю

Частина 1

V рнського [312], а також в оглядових історико-літератур- ’^В' дослідженнях другого періоду - 1960-70-х рр. - В. Марко- ^НИХМ Харджієва, М. Мейлаха [854; 855; 759]. Знаков. роботи ^В3’ о періоду, які окреслюють історико-куіьтурний контекст ^ЦЬби° ЩО Д^ав поштовх для народження авангардизму в Росії, є підвалинами теперішніх літературознавчих і мистецтвознавчих

побіт про авангардний рух.

Пр> зі ставленні західноєвропейського, російського й україн­ського теоретичного дороЬку з розглядуваної проблеми стає очевидним, ЩО вітчизняні дослідження або ігнорують авангар­дизм як оригінальний мистецький рух, або не юіцзначаються систематичністю і грунтовними аналітичними узагальненнями. Це з мовлює потребу осмислення різноманітних поглядів підходів з метою теоретичного синтезу уявлень про історичний авангард як типологічне явище.

Подібна спроба синтезу концептуальних аспектів авангард­ного руху може видатись практично неможливою як історикам літератури, так і критикам мистецтва Оскільки кожне поколін­ня науковців намагалось оновити рецепцію явища (цілеспря­мовано або в контексті полеміки щодо невирішених теоретич­них питань) і натрапляло на і аеолої ічно-риторичні «пастки» - словесні й поведінкові жести, найчастіше у вигляді неґацій, що змушувало вчергове «відповідати» на авангардистське «послан­ня». Симптоматичною у цьому зв’язку є мотивація А. Крусано- ва, упорядника літопису «Русский авангард: 1907-1932 (Исто- рический обзор)», писати «історію життя», а не «історію твор­чості», бо «ще одна суб’єктивна оцінка навряд чи допоможе пояснити феномен російського авангарду» [395, с. 4] Пересто­рога дослідника доречна, якщо враховувати, що аналітичне вив­чення авангардизму в Росії має тридцятилітню історію, тоді як українське літературознавство сьогодні не може похвалитися жодним системним дослідженням. Настанова на аналітичне осмислення українського птератупного авангардизму і перед­бачає розгляд теоретичних аспектів аван:, ардного руху як яви­ща типового для більшості європейських країн 1910-х - 1920-х років, а отже, розгляд типологічних його рис Звернувшись до такої «нової» рецепції «старого авангарду», ми побачимо і «відкриті питання», і «пробуксовування» традиційної методо­логії вивчення авангардного рух}'.

Концептологія авангарду

11

1. 
   ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНІ ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ АВАНГАРДИЗМУ
   

М. Грушевський, як представник соціологічного напрямку вітчизняного літературознавства, небезпідставно наголошуваї на потребі уваги до творів, що «характеризують словесну] творчість свого часу, естетичні вимоги і провідні ідеї грома-' дянства» [178. с. 49]. Вагомість соціального дискурсу як іятен-1 сивного каталізатора, а часом і формотворчої основи сьогодні, очевидна. Втім, коло наших інтересів є ширшим - комуніка тивний дискурс останнього десятиліття XIX :т., що включає такі компоненти, як мода (у широкому розумінні - на літерату­ру, філософію, психологію), ідеологія (як чинник перспектив них дискурсів - політичного, культурного), особливості комуні кативної «сітки». Завдання, яке ми ставимо перед собою в цьО' му підрозділі, - окреслити психоментальний образ людини кінщ XIX ст., щоби виявити комунікаї ивш канали, які уможливим! генерування модернізму і азанґарду.

Сформувавшись за ренесансної доби, гуманізм як комплекс цінностей, що презентує вільнодумну свідомість (суспільно-по-І лп ичну і громадянську; і характеризується стихійним, людсько-І земним індиві дуалізмом, педагогічним та побутовим утопізмом протиставленим авторитарному суспільству [464, с. 109-111]і протягом кількох століть сягнув свого технічного, раціональ­ного апотеозу - Просвітництва - і неминуче почав деформува тись. Як зазначає О. Ф. Лосєв, процес деформації розпочався

12

Частина 1


„.лях самого ренесансного світогляду, оскільки за при- ТІІЄ в нздр s-л

0. 
   цей світогляд мав гетерогенну структуру. Саме тому «вже