Адреса для покликання



Скачати 148.63 Kb.
Дата конвертації11.09.2017
Розмір148.63 Kb.

Адреса для покликання: Лобач О.О. Учення К.Д.Ушинського про емоції // Наукові записки Полтавського державного педагогічного університету ед. В.Г.Ко­роленка. – Випуск 5 (20). – Полтава, 2001. – Серія “Педагогічні науки”.

Олена Лобач

УЧЕННЯ К.Д.УШИНСЬКОГО ПРО ЕМОЦІЇ


“Людина як предмет виховання. Досвід педагогічної антропології” – центральний, на жаль, незавершений твір К.Д. Ушинського, в якому узагальнені й систематизовані його наукові погляди з філософії, психології, фізіології, біології та педагогіки. Ця праця не тільки свідчення безмежної ерудиції великого педагога, а заповіт майбутнім вихователям про необхідність всебічного вивчення психологічних і фізіологічних особливостей дитини, про віру кожного з них у святу місію виховання у становленні й розвитку Людини. К.Д. Ушинський показав, що теорія виховання може мислитись лише як міждисциплінарне наукове знання, яке інтегрує результати досліджень усіх гуманітарних дисциплін, а не обмежується педагогічними розвідками.

Невід’ємною частиною “Педагогічної антропології” К.Д.Ушинського є учення про “відчування”, яке на сьогодні, за словами відомого спеціаліста з психології емоцій В.К. Вілюнаса, не втратило своєї актуальності, незважаючи на існування величезної кількості теорій емоцій, а саме: еволюційна теорія Ч.Дарвіна; “асоціативна” ТЕОРІЯ в.Вундта; периферичної теорії емоцій В. Джемса – Г. Ланге, “магічної” – Ж.П. Сартра, інформаційної теорії емоцій П.В.Симонова, діяльнісної – Ф.Є.Василюка, “самоціннісної” – Б.І. Додонова, когнітивної – С.Шехтера, теорії диференціальних емоцій К. Ізарда та ін.

У своїй праці К.Д. Ушинський зазначає, що “відчування”, “почуття” й “емоції” – тотожні поняття, тому ми їх також використовуватимемо як синоніми, хоча у сучасній психолого-педагогічній літературі вони диференціюються.

Приступаючи до викладення своїх поглядів, К.Д. Ушинський аналізує відомі на той час теорії емоцій, які поділяє на три групи:

1). Фізіологічна теорія, започаткована Декартом. На сьогодні вона остаточно спростована чисельними експериментальними дослідженнями, які свідчать, що в одному і тому самому біохімічному, фізіологічному стані людина може відчувати різні емоції, залежно від оцінки нею змін, що відбуваються. Тому, за слушним зауваженням К.Д. Ушинського, “вивчаючи відчування як фізіологічні процеси, ми будемо бродити в суцільній темноті” [7, c. 18]. Пізніше повний аналіз теорії Декарта зробив Л.С.Виготський, який дав їй остаточний вирок: «Пафос абсолютної нісенітниці органічних відчувань і абсолютної нежиттєвості незалежних галюцінаторних емоцій може живити психологію лише бездушних автоматів» [2, c. 258].

2). “Механічна”, або “математична” теорія Гербарта, де вперше інтерпретується емоція як “форма взаємних відношень одного уявлення до іншого і напруження їхнього взаємного тиску”, тобто актуалізацію емоції та її характер визначає відношення “вже готового змісту нашої душі до уявлення, яке знову поступає в нашу свідомість” [5, c. 21]. Проте, наголошує К.Д.Ушинський, автори звертають увагу на кількісний бік емоцій, їх силу, але не можуть пояснити якісні особливості відчувань. У сучасній психології близькою до “математичної” теорії є інформаційна теорія емоцій П.В.Симонова.

3). Філософські підходи до вирішення проблеми сутності емоційних явищ Спинози, Гегеля, Шопенгауера автор об’єднує, бо вбачає глибинну схожість між ними. Він підкреслює, що їх різниця полягає лише в тому, що “в ідеалістів вроджені прагнення (“стремления”) виходять … з абсолютної ідеї, яка відобразилася в душі людини, … а із прагнення вже виникають відчування, бажання й вольові рішення”, а Шопенгауер “перерізає цю нитку, яка зв’язує ідею та її необхідні наслідки, і кладе в основу всьогопрагнення або якусь безсвідому волю, …яка сама породжує ідеї” [5, c. 31–32]. К.Д. Ушинський підкреслює позитивні сторони вчення про пристрасті Спинози, але застерігає, що він всі емоції виводить із радості й суму, не відокремлює бажання й відчування, що значно обмежує його цікаві спостереження щодо природи людських переживань.

Кожна із вищезазначених теорій, на думку педагога, має позитивні інтуїції, зокрема, ідея прагнення, на якій учений побудував своє вчення про емоції. К.Д. Ушинський вважав, що помилки у розумінні емоцій пов’язані з категоріальною невизначеністю, тому ретельно підійшов до диференціації понять, пов’язаних з емоційною сферою особистості (душевні чуттєві стани, відчування, пристрасті, емоції, бажання тощо). Глибоке усвідомлення сутності кожної категорії дозволило Костянтину Дмитровичу запропонувати оригінальну класифікацію емоцій, аналіз якої й складає мету пропонованої статті.

Прагненням учений називає “невідому нам причину діяльності, … і причому таку причину, яку ми передбачаємо в самій сутності даної істоти” [1, c. 39 – 40]. Отже прагнення – сутнісна характеристика людини, породжена природою, тому він наполягає на існуванні вроджених прагнень, а саме:


  • Прагнення до індивідуального існування (жага, голод, потреба в кисні, у відповідній температурі тощо), які виникають з потреб “рослинного організму”.

  • Прагнення до суспільного і родового існування виявляються в різних формах: 1) статеве прагнення; 2) батьківська турбота і материнська любов; 3) товариськість і дружба; 4) потреба у коханні, ласкавості, ніжності. Незважаючи на безперечну духовність названих форм, вони виходять, за переконанням педагога, з органічного інстинкту, бо є “великим голосом природи”.

  • Прагнення до свідомої діяльності. Якщо перші два прагнення породжені потребою бути, то прагнення до свідомої діяльності виражає потребу жити, тобто “мислити, відчувати, діяти”. Великий педагог переконаний, що прагнення до задоволень (розбещеність, розпещеність, потяг до переживання самоціннісної безпредметної насолоди тощо) похідні, сформовані в дитини у процесі переживання емоційного досвіду відповідного задоволення потреб малюка, коли не враховується його природне бажання самостійності у досягненні певної мети.

“Свідоме прагнення” К.Д. Ушинський називає емоцією і тим самим вирішує складне теоретичне питання розмежування інстинкту, афекту й емоції, яке продовжує виникати навіть на сторінках сучасних наукових статей. Виходячи з його поглядів, емоція як феноменологічна одиниця передбачає обов’язковий зв’язок із свідомістю, із раціональним. Як пізніше довів Л.С.Виготський, вона є афективно-інтелектуальним утворенням, тому емоція не може бути “нерозумною”. “Розумна” емоція (термін Л.С.Виготського) – не ідеал, а її природний стан. На жаль, і на сьогодні у практиці виховання ми залишаємо дитину у полоні “нерозумних” афектів, дозволяємо панувати біологічним програмам реагування в емоціогенній ситуації, культивуємо афективну людину, а не особистість з високою емоційною культурою.

Витоками прагнень Костянтин Дмитрович називає тіло (прагнення до індивідуального, суспільного та родового існування), душу (прагнення до свідомої діяльності) і дух. Залежно від витоків, емоції як свідомі прагнення він поділяє на органічні, душевні й духовні.



Органічні емоції породжуються певними станами організму. Вони попереджають уявлення і спрямовують їх, а душевні емоції виникають з усвідомлюваних нами уявлень і керуються ними. Органічні й душевні емоції пов’язані між собою через свідомість, тобто якщо людина замислюється над причиною виникнення переживання, то органічні відчування становляться душевними.

Душевні відчування він поділяє на два роди:

1). Душевно-сердечні, які виражають відношення уявлень до наших прагнень і породжуються сердечною оцінкою. Органічні і душевно-сердечні переживання мають загальні емоції (задоволення і незадоволення; потяг і огида; гнів і страх; сум і радість) і спеціальні (самовдоволення, сором і нудьга). Зокрема, розглядаючи відчування сорому, педагог проводить паралель з переживанням каяття. У процесі аналізу вчений звертається до філософських розвідок Аристотеля та Спинози і доходить висновку, що почуття сорому виходить із прагнення до співжиття і можливе лише за умов проживання людини в суспільстві, в товаристві, в оточенні авторитетних для нього людей, а почуття каяття ми переживаємо й наодинці. Почуття сорому заставляє людину приховувати свої вчинки, а каяття, навпаки, розкривати. Такі міркування свідчать, що для Ушинського почуття каяття ідентичне переживанню провини.

2). Душевно-розумові відчування супроводжують процес налаштування нових уявлень до існуючих і породжуються прагненням до душевної діяльності в розумовій сфері, розумовою оцінкою: відчування різниці і схожості; розумового напруження; відчування чекання (надія); несподіваності, яке переходить у здивування чи оману; сумніву й упевненості; відчування контрасту; почуття успіху.

Духовні емоції К.Д. Ушинський планував розглянути у третьому незавершеному томі “Педагогічної антропології”, тому ми можемо накреслити лише певні орієнтири щодо сутності духовних емоцій через аналіз викладеного ним матеріалу. До духовних відчувань педагог відносить такі, які притаманні лише людині і виникають з ідеї спільності людської природи, а саме: відчування права, естетичні й моральні почуття, складні психічні явища, “в яких особливості душевні змішуються з особливостями духовними” (наприклад, почуття помсти), а також релігійні почуття.

Центральною категорією теорії емоцій К.Д. Ушинського є поняття “стрій душі”. Стрій душі – це сукупність бажань, схильностей і пристрастей, сформованих у процесі життєвого досвіду з сутнісних вроджених прагнень. Вони виникають з чуттєвих слідів, багатої мережі різноманітних асоціацій і кожне нове уявлення безпосередньо діагностується строєм душі на гармонічність і співзвучність з “Я” людини: “Ніщо – ні слова, ні думки, ні навіть вчинки наші не виражають так ясно і вірно нас самих і наше ставлення до світу, як наші відчування: у них чути характер не окремої думки, не окремого рішення, а всього змісту душі нашої та її строю. У думках наших ми можемо самі себе ошукати, але почуття наші скажуть нам, що ми таке: не те, чим би ми хотіли бути, але те, що ми таке насправді” [5, c. 79]. Педагог діалектично розглядає “стрій душі” людини, його загальні і часткові зміни. Останні, на його думку, залежать від мінливих органічних і душевних станів, але знов і знов повертаються до свого рівня, до свого строю.

Безумовно, поняття “стрій душі” носить метафоричний характер, тому необхідно знайти відповідну категорію прийняту в сучасній науці. С.Л.Рубінштейн, у своїй останній роботі “Людина і світ” звертається до проблеми світоглядного почуття як “узагальненого, підсумкового ставлення людини до життя. Але це не “одне загальне почуття”, а “вся палітра фарб, тональностей почуттів, через які людина, ніби митець, бачить і сприймає світ” [5, с. 352-353].

Б.І.Додонов підкреслює, що зрозуміти людину можна лише з урахуванням «індивідуальних особливостей його потреби в соціалізованому емоційному насиченні, в тій особливій гамі переживань, до яких його невпинно тягне як до чогось, що притаманне його особистості» [3, с.104]. Виходячи із різноманітної цінності однакових переживань для різних осіб, він вводить поняття загальної емоційної направленості особистості. Б.І.Додонов, слідом за Л.М.Толстим, називає загальну емоційну направленість особистості “душевною, емоційною мелодією”. А.Л.Коломинський висловлює думку, що за допомогою цієї «емоційної мелодії», котра звучить в кожному з нас, можна пояснити вибірковість нашого ставлення до природи, мистецтва, життєвих ситуацій та інших людей. Основу типізації загальної емоційної направленості складають альтруїстичні, комунікативні, праксичні, гностичні, романтичні, пугнічні, естетичні, глористичні, акизитивні, гедоністичні потреби, які, безумовно, не обіймають всієї палітри потреб людини.

Таким чином, описуючи емоційне життя, психологи звертаються до поетичного слова, яке здатне адекватно висловити сутність емоційних явищ. Метафоричне поняття «стрій душі» К.Д. Ушинського може відповідати двом науковим категоріям – світоглядні почуття і загальна емоційна направленість. Схематичне зображення класифікації емоцій великого педагога, дозволить наочно представити оригінальність його наукових пошуків (див. схему 1).

Схема 1


Класифікація емоцій, за К.Д.Ушинським












































































Представлена у статті класифікація емоцій не відбиває всіх відчувань, проаналізованих К.Д.Ушинським у “Педагогічній антропології”, але й цей неповний огляд дає підстави стверджувати, що він мислить емоції широко – як “ядерне” утворення особистості, як “центральну одиницю психіки” (термін Л.С. Виготского), яка не тільки безпосередньо впливає на формування особистості людини, на її світогляд, переконання, уподобання, моральні та естетичні ідеали, але має внутрішньо узгоджену структуру. Емоцiї pозглядаються не тiльки як одна з основних мотивацiйних систем, але й як фундаментальні пpоцеси особистостi, що надають змiсту й значення людському iснуванню. Їм вiдводиться важлива pоль як в поведiнцi людини, так i в його внутpiшньому свiтi: “… ми становимо відчування в осереддя всіх душевних явищ. З них все виходить, і до них все повертається: в них перша причина людської діяльності в області свідомості й волі, в них же й кінцева мета цієї діяльності” [7, с. 212].

Що послуговує джерелом класифікації емоцій К.Д.Ушинського? На нашу думку, погляди педагога на емоційне життя особистості дуже близькі до православного вчення про емоційний світ людини. Про це свідчать, по-перше, релігійні переконання Костянтина Дмитровича, бо вчений вважає, що без вивчення релігійних систем, які виникли з душевних потреб людини, не можна пояснити “загальнолюдської психології, її істин і помилок” [7, c. 383]. Педагога надихали християнські ідеали: “Христи­янство… поставило ідеалом для людини таку особистість, яка живе, діє, страждає й помирає в муках, не має на меті ніяких власних насолод, лише надихається любов’ю до людини до людства” [7, c. 341].

По-друге, ми зробили компаративний аналіз класифікації емоцій К.Д.Ушинського й відомої у православ’ї розгорнутої класифікації почуттів Феофана Затворника (1815 – 1894). Феофан Затворник поділяє почуття на духовні, душевні й чуттєво-тваринні (органічні, за Ушинським).



Духовні почуття – “ті зміни в серці, які відбуваються від споглядання чи впливу духовного світу (релігійні почуття)”: джерелом релігійних почуттів є почуття віри, а також відчуття благості й правосуддя. До них відносяться благоговіння, вірність, сором і провина, помилування, каяття, любов. (Побіжно зазначимо, що великий педагог сором відносить до душевно-сердечних почуттів).

Душевні почуття – “ті порухи серця, які відбуваються від властивої для душі діяльності”. Вони поділяються на теоретичні, практичні й естетичні. Теоретичні почуття (в Ушинського це душевно-розумові, а в сучасній науці – інтелектуальні) породжуються відношенням до пізнання істини і охоплюють спектр емоцій від допитливості до почуття істини (жага істини та знань, подив, сумнів, ймовірність, вагання, упевненість та ін.).

Почуття практичні (у сучасній психології вони більше відповідають моральним) залежно від предмету переживання (“Я” чи “Інший”) поділяються на два види

  • почуття егоїстичні: задоволення собою чи зневага до себе, самозвеличування чи самоприниження, гордовитість тощо);

  • почуття симпатичні: повага, змагання, сорадування, співчуття, жалість, з одного боку; а з іншого, – заздрість, ненависть, злорадування, помста, осуджування, ворожість, презирство тощо.

Естетичні почуття прекрасного й витонченого, пов'язані з вираженням у відповідній чуттєвій формі духовного світу, щоб нагадувати людині про святе й небесне. Сила, яка впливає на виникнення естетичних почуттів називається смаком. Останній розрізняють справжній і несправжній. Справжній смак насолоджується предметами, які виражають світ духовний у благородній формі, а несправжній смак насолоджується предметами, які зображують пристрасті й живлять їх, тому поганий смак спотворює духовні почуття.

Чуттєво-тваринні почуття складають “швидкоплинні хвилювання або ураження серця (affectus), які гасять самодіяльність розуму й волі й супроводжуються особливими змінами в тілі”. Вони лютують тоді, коли “духовні почуття забиті, заглушені”, а “душевні почуття викривлені”. Аffectus пов’язані із пристрастями [6, c. 313 – 322].

Таким чином, загальне групування емоцій К.Д. Ушинського і Феофана Затворника співпадає: органічні (чуттєво-тваринні), душевні й духовні. Великий педагог мислить у традиціях “філософії серця”, яка започаткована у християнстві. За аскетичним вченням християнського Сходу “серце” є осередком сутності людини, її почуттів, діяння, інтелекту й волі, центром, з якого виходить і до якого повертається все духовне життя. В акті сердечної діяльності відбувається “собор духу”. Костянтин Дмитрович також основними складовими психіки людини називає розум, серце й волю і підкреслює: “Тільки людина, у котрої розум хороший і серце хороше, цілком хороша й надійна людина” [7, c. 82]. Ці погляди педагога, зокрема, відбилися й на розділенні душевних почуттів на душевно-розумові й душевно-сердечні.

Проте, теорія емоцій Ушинського, на відміну від Феофана Затворника, вбирає наукові досягнення того часу, тому релігійні почуття в його класифікації є не єдиними у низці духовних переживань, а розглядаються поряд із іншими переживаннями, характерними для людини, – естетичними, правовими і моральними. На відміну від православ’я, яке приймає за аксіому “гріховність людини”, К.Д. Ушинський має високогуманні погляди на людську природу. Він називає прагнення до суспільного існування й до свідомої діяльності вродженими, а егоїзм, агресивність, ворожість, неробство, розбещеність і розпещеність – якостями, набутими в результаті проживання негативного життєвого досвіду.

Виходячи з православних канонів, Феофан Затворник підкреслює, що всі види душевних почуттів предметні. Вони виникають у процесі безперервної внутрішньої діяльності на “полі невидимої брані” з пристрастями. За знаком почуття бувають позитивними і негативними. Знак почуття визначається не задоволенням-незадоволенням тієї чи іншої потреби, а відповідністю чи невідповідністю змісту почуття відомим моральним вартостям, тобто душевні й духовні почуття християнина спрямовані на його моральне удосконалення. К.Д. Ушинський визнає як предметні, так і безпредметні емоції. Він вбачає причину безпредметних переживань в органічних змінах, тому “душа” “не може відшукати” її, причину, у нашій свідомості. Учений також наголошує на полярності почуттів, згідно цього групує елементарні емоції по парах, але витоки їх шукає у вроджених прагненнях та їх відношеннях до уявлень людини. Все, що задовольняє прагнення викликає задоволення; що заважає йому – гнів або страх; що суперечить – огиду; те, що може сприяти його досягненню – потяг.

У своїй “Антропології…” великий педагог на століття випереджає теорію диференціальних емоцій К.Ізарда тим, що він називає елементарні (базальні) емоції радості, суму, гніву, страху, огиди, потягу, здивування, сорому, які “даються людині природою”, а предмети переживань – “історією і вихованням”. Він помітив, що незважаючи на усвідомлення чи неусвідомлення причини наших елементарних переживань, “за своєю якістю вони нічим не відрізняються”. Прості відчування загальні для всіх видів почуттів (органічних, душевних і духовних), мають специфічний фізіологічний субстрат, визначаються людиною безпосередньо і не можуть бути кваліфіковані в моральному відношенні без предметного визначення: “ …почуття, яке розглядається незалежно від уявлень, з якими воно поєднується, байдуже: ні добре, ні погано…” [7, с. 158]. Звідси, класифікація емоцій К.Ізарда, незважаючи на її фундаментальний характер, глибоку науково-експериментальну обґрунтованість, має дещо обмежений, біологізаторський характер, а в Ушинського зміст і форма емоційних процесів знаходяться у тісному діалектичному зв’язку.

В ученні про відчування Костянтина Дмитровича ми знаходимо не тільки внутрішньо узгоджений, чітко визначений категоріальний апарат щодо емоційного життя людини, але й механізми утворення емоційних властивостей та строю душі особистості; опис динаміки становлення почуттів та емоцій; результати осмислення їх взаємозв’язку, перебігу та якісних відмінностей; типізацію особистостей залежно від емоційних властивостей людини; закономірності процесу емоційного виховання дитини тощо. Наприклад, відокремлення бажання від прагнення дозволило авторові відкрити психологічну закономірність, важливу для наукової організації процесу виховання особистості. Ця закономірність може бути виражена логічною послідовністю взаємозалежних психологічних одиниць: прагнення – емоція – бажання – вчинок. Тим самим К.Д. Ушинський виносить бажання за рамки емоцій, перетворює останню в необхідний механізм виховання свідомих бажань особистості, а бажання вважає початком вольового акту, вчинку.

Діапазон міркувань і спостережень Костянтина Дмитровича про закономірності емоційного життя людини вражає широтою діапазону. Наприклад, він пояснює причини життєрадісного світогляду маленької дитини і переживань зрілого іпохондрика: “Чим швидше і нормальніше діють всі життєві функції, тим сприятливіше настрій до розвитку відчуття радості, і все це діє тим могутніше, чим менше розвинулася душа в самостійний дух”; “Страх – це найгнітючіше з людських почуттів – може досягти при іпохондрії такого напруження, що людина…, щоб не боятися за життя своє, вирішує припинити його” [7, с. 68 – 70].

Величезний спектр психолого-педагогічних проблем, які порушуються в “Педагогічній антропології” представлені на суд читачеві в систематизовано-тезисному вигляді. Він запрошує творчого, небайдужого вчителя до спільного міркування, колегіального вирішення складних питань виховання особистості. Ці погляди великого педагога повинні складати підвалини сучасної гуманістичної педагогіки, спрямованої, на нашу думку, не стільки на формування певних якостей дитини, скільки на створення психолого-педагогічних умов екології “душі”, щоб не стишувати “голосу природи”, а підсилювати його. К.Д. Ушинський ставить найважливіше завдання виховання й вихователя – “сприяти створенню в душі дитяти …строю, гідного людини” [7, c. 78].


Література


  1. Вилюнас В.К. Психологические механизмы мотивации человека. – Изд-во Московского университета, 1990. – 288 с.

  2. Выготский Л.С. Учение об эмоциях. Историко-психологическое исследование // Собрание сочинений. В 6-ти томах. – Т.6. – М.: Педагогика, 1984. – С. 92 – 318.

  3. Додонов Б.И. Эмоция как ценность. – М.: Политиздат, 1978. – 272 с.

  4. Изард К.Э. Психология эмоций / Пер. с англ. – СПб: Издательство «Питер», 1999.

  5. Рубинштейн С.Л. Проблемы общей психологии / Отв. ред. Е.В. Шорохова. – М.: Педагогика, 1973. – 424 с.

  6. Творения иже во святых отца нашего Феофана Затворника. Начертание христианского нравоучения. – М.: Свято-Успенского-Псково-Печерского монастыря и издательство “Паломник”, 1994. – 334 с.

  7. Ушинский К.Д. Человек как предмет воспитания. Опыт педагогической антропологии // Ушинский К.Д. Педагогические сочинения: В 6 т. Т. 6 / Сост. С.Ф. Егоров. – М.: Педагогика, 1990. – С. 8 – 498.


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка