3 + 821. 161. 2 – 3] 091 Крук А. А. Кам’янецьПодільський національний університет імені Івана Огієнка



Скачати 132.02 Kb.
Дата конвертації10.09.2017
Розмір132.02 Kb.


УДК 821.111 – 3 + 821.161.2 – 3] 091

Крук А.А.

Кам’янецьПодільський національний університет

імені Івана Огієнка

ДОЛЯ ЯК КОНЦЕПТ У СВІТОСПРИЙНЯТТІ Т. ГАРДІ, І. НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО, ПАНАСА МИРНОГО, І. ФРАНКА
За останні десятиліття поняття концепту і концептосфери активно ввійшли в науковий обіг. Займаючи центральне місце в літературознавчій науці на сучасному етапі її розвитку, поняття концепту активно корелює з природою мисленнєвої діяльності людини. Безпосередні та опосередковані зв’язки між виявами народного світобачення, особливостями психіки, традицій, звичаїв і концептами “доля”, “дух”, “душа”, “воля” тощо простежуються у творах як національної, так і зарубіжної літератури кінця ХІХ – початку ХХ ст. Європейська художня проза епохи порубіжжя засвідчила високу частотність вживання у текстах таких знакових для художньої концепції письменника понять як воля, час, вічність, життя, доля, душа.

У роботі ми виходимо з потрактування концепту як терміна, що пояснює одиниці ментальних або психічних ресурсів і тієї інформаційної структури, яка відображає знання та досвід людини. В ментальному лексичному запасі європейських народів звертає на себе увагу концепт долі: широке застосування цієї категорії значною мірою пов’язано з секуляризацією суспільної свідомості, зі втратою християнського погляду на сили, що правлять світом. Адже у християнстві поняття долі відсутнє: тут прийнято вважати, що людина за своєю зіпсованою гріхопадінням природою схильна до зла (відома теза Августина), хоча водночас має свободу волі й сама цілковито несе відповідальність за свої гріхи: саме вони вносять зло у світ, тоді як Бог є абсолютне Добро. Натомість у язичницьких системах, які передували Біблії, долю людини визначають наперед темні й незбагнені сили на зразок грецьких Мойр, через що злочинний Едип Софокла, наприклад, “винний без вини” і викликає лише співчуття. Отож, повернення до язичницького уявлення про долю як певне незбагнене божество означає ерозію християнського уявлення про людську відповідальність і втрату смаку до духовної праці самовдосконалення й боротьби зі спокусами: на зміну цьому “середньовічному” досвіду у світській культурі приходить замилування пристрастями, активне виправдання “гріховної” людини, і, як результат, повернення до концепції залежності від “наперед визначеного” якимись незрозумілими силами життєвого шляху. Темою даної статті є концепт долі у творчості Томаса Гарді розглянутий у співвіднесенні з українською художньою практикою кінця ХІХ – початку ХХ ст. Актуальність статті визначається недостатністю вивчення цієї складової поетики Т. Гарді. Хоча досліджень про творчість англійського письменника в Україні в цілому не бракує, розвідок про переосмислення концепту долі у його прозі ні в англійському, ні українському літературознавстві немає.

Новизна роботи полягає у тому, що вперше зроблено спробу подивитись на важливу для Т. Гарді концептосферу з погляду релігійно-філософських і мистецьких засад. До того ж, велика проза англійського письменника аналізується у типологічному зіставленні з повістями і романами І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, І. Франка.

Будучи пов’язаною з філософськими ідеями часу, творчість Томаса Гарді сягала міфологічних та релігійних першооснов. Філософська концепційність прози англійського письменника актуалізувала проблему національного характеру і соціальної заангажованості. Певним чином Томас Гарді належав до плеяди письменників, які взяли на себе обов’язок естетичних законодавців провідних тем і мотивів, увиразнених і поглиблених англійською традицією у наступні десятиліття. Наснажені архетипами людської психології, міфотворчим досвідом тисячоліть, повісті і романи Т. Гарді сприяли переосмисленню концепту долі відповідно до запитів свого часу.

Розвиток світогляду Т. Гарді невід’ємний від інтерпретації ним проблеми людської долі. Відкритий до людських страждань, письменник ніколи не залишався поза соціальною тематикою. Як естетичний феномен, творчість Т. Гарді спрямована на розкриття людини, її самодостатнього багатовимірного світу. Домінантою світоглядної моделі Т. Гарді є синтез традиційних принципів народного сприйняття та релігійно-моральної доктрини, що, в принципі, лежить в основі класичної англійської літератури.

В Уессекському циклі романів Т. Гарді вдало поєднуються такі поняття як середовище та характер. Адже поведінка людей вищих класів часто маскується суспільними умовами, і тому справжній характер людини не легко розгледіти. У представників низів вчинок є прямим вираженням внутрішнього життя, через що характер розкривається у поведінці і може бути зображеним. Описуючи трагічну долю своїх героїв, Т. Гарді оголює соціальну основу психологічних конфліктів і виступає проти мертвих моральних норм вікторіанської епохи. Звертаючись до протиріч дійсності, Т. Гарді як художник дрібної буржуазії не бачить шляхів їх розв’язання. Дійсність пригнічує письменника, чим визначається загальний трагічний тон його творів. У романі “Тесс із роду д’Ербервіллів” бачимо, як чесна жінка, пішовши на злочин за своє щастя, гине на ешафоті; дійові особи “Джуда Непомітного” переважно постають як жертви суспільної моралі; герой “Мера Кестербріджа” прирікає себе на моральне самогубство. Отже, герої Т. Гарді завжди борються із байдужими – не “добрими”, але й не “злими” – силами, вони у конфлікті з соціальним середовищем, своїми бажаннями, проте цю боротьбу вони завжди програють.

Письменникові певним чином імпонували міфологеми типу китайської пари “інь-янь”. Стародавні люди символічно асоціювали жіноче гасло в природі з поняттями мороку, смерті, землі, води, місяця, парного числа тощо (інь). Чоловіче “янь” поєднувало південь, світло, небо, сонце, непарні числа. Образ Юстакії Вей (“Повернення на батьківщину”) може бути відчитаний у контексті цієї міфологеми. Автор послідовно називає героїню “царицею ночі”, її освітлює місяць, а потім поглинає вода. Натомість її чоловік Клім Ібрайт більше асоціюється зі світлом та небом. “Хто-хто, а Клім добре знав вересову долину. Він був просякнутий її образами, сутністю, запахами. Можна сказати, що він був її створінням… Якщо взяти усі види ненависті, які були у Юстакії Вей у стосунку до вересової долини, і перетворити їх на види любові, – перед нами постане серце Кліма” [5, с. 205]. Час і місце у стосунку до образу Ібрайта автор означує радісними, світлими кольорами: “Стояв сонячний день напочатку літа, і верес у вологих видолинках вже перейшов із коричневої стадії у зелену. Ібрайт дійшов до верхнього краю впадини…” [5, с. 241]

Сфера матеріально-тілесних низів цікавила автора менше, ніж духовний світ героїв. Письменник знаходив засоби живопису тілесного начала персонажів, змальовуючи їхню ходу, жести, вирази обличчя, підкреслюючи, з одного боку, зв’язок їхньої долі з річним циклом природи, з іншого ж, вказуючи на трагічний розрив людей з нею, на прогресуюче відчуження уессекців від життєдайних джерел буття.

Враховуючи різноманітні проблеми буття людини в соціокультурному просторі, письменник подає широку типізовану картину дійсності. Помітним є те, що концепт долі у творчості Т. Гарді виступає необхідним елементом духовного світу героїв, своєрідним символом кореляції людини зі всесвітом. Більш того, доля у його творчості символізує реалії життєдіяльності людини, в яких вона постійно стикається з різними небезпеками щодо свого існування.

Доля для Т. Гарді постає ключовим поняттям та загалом центром його концептосфери. “Доля – це символ усього, що відбувається з людиною, незалежно від її волі і випадковості, і передбачене, і визначене в етичних категоріях добра й зла, суду й вироку, помсти й відплати, нагороди” [1]. Саме це поняття простежується у творчій спадщині письменника як знакове. Герої творів Т. Гарді неодмінно потрапляють у ситуацію морального вибору, і від того, яким він буде, залежить їх подальша доля.

У деяких своїх романах Т. Гарді простежує процес маргіналізації сильних особистостей, які потрапляють у нестерпні умови буття. Подібними проблемами переймалися І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І. Франко, що дає можливість зробити зіставлення, яке встановлює взаємодію творчості українських письменників з європейською літературою.

В цілому письменники-реалісти кінця ХІХ – початку ХХ ст. розуміють людське життя як таке, що визначене долею. В українській класиці одним із провідних мотивів є мотив покори та схиляння перед долею. Концепт долі у низці творів українських прозаїків часто набирає фаталістичного забарвлення з домінуючою песимістичною перспективою. Доля в їхніх творах набагато частіше сполучається з означеннями “зла”, “лиха”, “нещасна”, “гірка”, “недобра”, “тяжка”. У семантиці цих лексем акцентується світоглядний зміст уявлень про людину нещасну, покинуту, одиноку. Світле й оптимістичне усвідомлення долі залишається маргінальним, адже пов’язане воно з упливом християнства і контамінацією концепту долі із благодаттю у християнстві. Очевидно, на формування уявлення про долю в українському образі світу вплинули трагічні вияви в історії України.

Законне прагнення людини до щастя, як правило, не увінчується успіхом, тому що щастя – це лише випадковість у драмі страждань. Випадковість і необхідність у природі та філософії є діалектичними протилежностями, перехідними одне від одного. З огляду на цей закон Т. Гарді й українські письменники-філософи у своїх творах, особливо у їх фінальних частинах, приходять до детермінізму і фаталізму. Так, наприклад, фатальна роль спадковості або доля, яка постала внаслідок еволюції характеру, є рушієм сюжету не лише в творах “Тесс із роду д’Ербервіллів”, “Мер Кестербріджа” Т. Гарді, а й “Микола Джеря” І. Нечуя-Левицького, “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”, “Повія” Панаса Мирного, що й визначає драматичну, а то й трагічну кінцівку.

Поняття долі має декілька семантичних відтінків. Доля може бути щасливою, а може виконувати роль фатуму, доля як покара за гріхи або випробовування. Не менш важливими для розуміння концептосфери Т. Гарді є концептуальна пара-антиномія “багатство бідність”. Чимало творів побудовано на цьому протиставлені. Для українців добробут є важливою складовою щасливого життя, але за гроші щастя не купиш, як кажуть у народі. Буває і навпаки переконливо доводить у романі “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” Панас Мирний.

Можна відзначити і більш конкретні збіги в аналізованих творах. Так, мотиви сільської ідилії ріднять сторінки книги “Під деревом зеленим” Т. Гарді з “Миколою Джерею” І. Нечуя-Левицького, романом “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” Панаса Мирного. Природний ландшафт, на фоні якого вияскравлюються події “Миколи Джері”, наділений, як і в романі “Під деревом зеленим” Т. Гарді, екзистенційною безкінечністю і міфопоетичною символікою. Груша, під якою спить молодий Микола Джеря, набирає ознак світового дерева. Микола Джеря, лежачи на землі, крізь листя бачить синє небо, бачить, як жовтогаряче проміння сонця пронизує кожен листочок. На вершечку груші він завважив “якусь дивну птицю з золотим та срібним пір’ям. Птиця розпустила широкі крила, розпустила розкішний, як у павича, хвіст, та все співала, та все спускалась нижче по гіллі. З золотих крил посипались огняні іскри, впали на ярий кришталевий лист, і лист ще краще задзвенів і заспівав вкупі з птицею. Птиця спускалась усе нижче та нижче. Миколі заманулось її впіймать… Він простяг руки, а іскряна птиця знов пурхнула вгору на самий вершечок, тільки іскри посипались на траву, на його руки, на щоки і запекли” [2, с. 36]. Проміння сонця, кришталевий лист, дивна птиця з золотим та срібним пір’ям – це модель міфопоетичної схеми, з елементами якої пов’язуються мрії людини про щастя-долю.

Природа Уессексу, яку Т. Гарді відносить до категорії “середовища”, стає головною дійовою особою у першому романі циклу “Під деревом зеленим”. Саме вона циклізує, ритмізує оповідь у творі, спричиняючи його поділ на чотири частини (“Зима”, “Весна”, “Літо”, “Осінь”), визначаючи характер наративу і хронотопу. По суті, природа вияскравлює щасливий фінал твору, що закінчується традиційним весіллям, набираючи певним чином магічно-ритуального характеру. Весілля розігрується на узліссі Йолбері (що буквально означає “плодоносне село”), під старим розлогим деревом, у величезних гілках якого з року в рік гніздяться сотні птахів, а його корою живиться сила-силенна кролів. Мова молодят перегукується з руладами солов’я. Соловей тут співає явно на мотив пісеньки з комедії Шекспіра, а дерево стає міфологічним Світовим Деревом, віссю світу, джерелом життя. Леся Українка у статті “Утопія в белетристиці” говорила про психологічну залежність модерністичних письменників від стародавніх “алегорій, метафор і символів” і серед найбагатших символів реального світу називала образи “дерева життя”, “дерева пізнання добра і зла”, “цілющої і живлющої води”.

На думку дослідників, дерево є універсальним знаковим комплексом, “який структурує міфопоетичну модель світу, надає їй цілісності й найповніше характеризує її на всіх рівнях будови” [3, с. 43]. Життєвий простір роману Т. Гарді організує дерево, кожна частина якого (коріння, стовбур, крона) співвідноситься не лише з певними класами живих істот (комахи, птахи, кролі), а й проектує загальну модель людських стосунків.

Чотирьохчастинна структура тексту зумовлює груповання основних персонажів: дівчина Фенсі має трьох претендентів на її руку. Суперництво між цими чоловіками віддалено нагадує боротьбу Старого року з Новим. Крім міфопоетичного образу матері-природи, яка виявляє то лагідне, то суворе ставлення до своїх дітей, важливу роль у романі відіграє міфологема “річного циклу”. Це символ, що входить у систему базових понять усієї світової культури. Наукове осмислення річного циклу було розпочато вченими Кембриджської школи, їх праці не залишились поза увагою Т. Гарді. Пізніше дослідженням цієї міфологеми плідно займався Д. Ліндсей [6]. Річний цикл – це динамічне оновлення природи, витлумачене в усіх міфологічних системах. Тріада “життя – смерть – відродження”, в якій трагедійний початок (осінь як ув’ядання, зима як смерть) діалектично пов’язаний з радістю весняно-літнього воскресіння та оновлення життя, наявна і в язичницькім, і християнськім світосприйнятті.

Тут незайве згадати, що в українській літературі початку ХХ ст. з’явилась низка творів, де послідовність подій співвіднесена з річним календарним циклом. І насамперед це “Лісова пісня” Лесі Українки з її глибоким філософським аналізом концептуальних явищ людського життя, людської долі.

Твори українських митців ближчі до реалій життя і конкретної долі персонажа, а відтак і до долі усього народу, у порівнянні з Т. Гарді. Одна з найважливіших особливостей української прози полягає у тому, що в ній присутній автор дещо іншого типу, ніж в англійській романістиці. Українські митці підходили до концепту долі з внутрішнього, а не зовнішнього погляду, роздуми про долю людини в них набирають суспільно-політичного характеру. Коли герой “Перехресних стежок” І. Франка Євген Рафалович зустрічає серед поля заблуканого селянина, який шукав худобу, то невеселі роздуми молодого адвоката про життя цього селянина отримують символічне перекодування у його свідомості. Він убачає у долі цього нещасного долю всього народу: “Змучений важкою долею, він блукає, не можучи втрапити на свій шлях, і стоїть, мов отсей заблуканий селянин, серед шляху між минулим і будущим… і не знає, куди йому йти, не має сили ані надії дійти до цілі” [4, с. 322]. Устами свого героя І. Франко запитує: “Хто то вкаже тобі дорогу, хто підведе тебе, мій бідний народе?” [4, с. 322].

В українській літературі концепт долі детермінований морально-етичними нормами суспільства і злободенними суперечностями соціальної дійсності. Найперше, що впадає в очі при аналізі творчості І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного – це наскрізна антитеза “долі” і “недолі”, що спричиняє утворення дихотомічного ряду: щастя-нещастя, добро-зло, життя-смерть, праведне-гріховне, високе-низьке. Проза цих письменників – вагоме підтвердження того, що доля окремої людини, її успіхи і поразки зумовлюються соціальними стосунками й економічними реаліями, що під їх упливом людина повніше виявляє свій характер, причому не так у сфері родинних стосунків, як у зіткненнях на публічній арені (“Микола Джеря”, “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”).

І. Франко репрезентує той напрям української художньо-філософської традиції, однією з найсуттєвіших рис якої є екзистенційність. Персонажам його прози “на роду написано” перебувати на межі, проходити шлях внутрішнього пошуку і самостійного усвідомленого вибору. Концепт долі у творах письменника (“Перехресні стежки”) набуває переважно філософсько-психологічного трактування. У межах означеного концепту І. Франко сповна реалізував питання нерозривної єдності особистого, суспільного і національного первнів.

Простеживши типологічні вияви авторської ідеї в англійській та українській прозі, можемо зауважити, що концепт долі репрезентований як у сфері суб’єктивній (конкретне людське життя), так і в сфері об’єктивній (сакральне, вічне життя). Між цими двома сферами відбувається системна взаємодія. Концепт долі в аналізованих творах постає сюжетно розгорнутим чинником конфлікту і співвідноситься з ідеалом самореалізації героя чи героїні.

Набуваючи значення особистого щастя, у романістиці Т. Гарді даний концепт виявнює своє екзистенційне навантаження, а за допомогою екзистенційно-емпіричного звучання він ототожнюється із життям людини. Ідентичне бачення реалій, що їх позначає концепт долі, спостерігається і в українській прозі кінця ХІХ – початку ХХ ст. Отже, типологічні аналогії, спостережені у творах Т. Гарді, Панаса Мирного, І. Нечуя-Левицького, І. Франка, визначили основні акценти їхнього аналізу.

Зіставивши художні полотна англійського та українських митців на рівні філософських та естетичних засад, доходимо висновку, що концепт долі у кожного письменника орієнтований на власний життєвий досвід. Корелюючи з архетипами світової культури, цей концепт у різноманітних духовних станах унаочнює сутність авторської натури, сприяє самоідентифікації не лише героя, але й автора. Доля як один із ключових образів концептуальної картини світу моделює у Т. Гарді основні константи картини світу його співвітчизників. У цьому відношенні можна говорити про певний перегук його творчості з філософсько-естетичними основами та поетикою творчості українських прозаїків ХІХ – початку ХХ ст.
Список використаної літератури


  1. Колесов В. В. “Судьба” и “счастье” в русской ментальности / В. В. Колесов. − Режим доступу : http://anthropology.ru/ru/texts/kolesov/misl11_07.html

  2. Нечуй-Левицький І. С. Микола Джеря / І. С. Нечуй-Левицький // Зібрання творів : у 10 т. – К. : Наукова думка, 1968. – Т. 3. – С. 34–142.

  3. Скупейко Л. І. Міфопоетика “Лісової пісні” Лесі Українки / Лукаш Скупейко. – К. : Фенікс, 2006. – 416 с.

  4. Франко І. Я. Перехресні стежки / Іван Якович Франко // Зібрання творів : у 50 т. – К. : Наукова думка, 1979. – Т. 20. – С. 173–459.

  5. Hardy T. The Return of the Native / Thomas Hardy. – London : Penguin Popular Classics, 1994. – 486 p.

  6. Lindsay J. Short History of the World Culture / Jack Lindsay. – London, 1962. – 312 p.


Анотація

Статтю присвячено висвітленню проблеми взаємодії української та англійської прози кінця ХІХ – початку ХХ ст. з урахуванням наповнення концепту долі. Доведено, що осмислення буття під кутом зору проблеми долі англійським письменником Томасом Гарді і його українськими побратимами І. Нечуєм-Левицьким, Панасом Мирним, Іваном Франком виражає національні етнопсихологічні характеристики.



Ключові слова: концепт долі, фатум, трагедія, конфлікт, реалізм, архетип, екзистенційність.

Анотация

Статья посвящена исследованию проблемы взаимодействия украинской и английской прозы конца XIX – начала ХХ в. с учетом наполнения концепта судьбы. Доказано, что осмысление бытия под углом зрения проблемы судьбы английским писателем Томасом Гарди и его украинскими собратьями И. Нечуй-Левицким, Панасом Мирным, Иваном Франко выражает национальные этнопсихологические характеристики.



Ключевые слова: концепт судьбы, фатум, трагедия, конфликт, реализм, архетип, экзистенциальность.
Summary

This article envisages the problem of Ukrainian-English prose correlation of the late XIX – early XX ct. taking into account the content of the concept of destiny. It was investigated that the being interpretation under the point of view of the fate’s problem of the English writer Thomas Hardy and his Ukrainian fellows I. Nechui-Levitsky, Panas Myrny, I. Franko expresses ethnopsychological national characteristics.



Key words: concept of fate, destiny, tragedy, conflict, realism, archetype, existentialism.


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка