2. Системний підхід до вивчення міжнародних відносин. 3 Типи контролю за міжнародною системою. 3 Структура міжнародної систем



Сторінка26/38
Дата конвертації16.04.2016
Розмір1.95 Mb.
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   38

72. Доктрина Хальштейна


22 вересня 1955р. керівництво ФРН проголосило "доктрину Хальштейна", згідно з якою встановлення будь-якою країною дипломатичних відносин з "режимом зони" (НДР) віднині розглядалось як ворожий акт щодо ФРН, яка відповідатиме на такий акт розривом дипломатичних відносин. Це й було згодом зроблено відносно Югославії (1957), Куби (1963) та Занзібару (1964).

73. Заключний етап НБСЕ у Хельсинкі.


Заключний етап Наради з безпеки і співробіт­ництва в Європі відбувся ЗО липня — 1 серпня 1975 р. в Гельсінкі. Це була безпрецедентна до того зустріч найвищих керівників 33 європейських держава а також США й Канади. Саміт завершив свою роботу урочистим підписанням Заключного Акта НБСЄ, в якому фіксувалися домовленості, досягнуті з усіх питань порядку денного.

Стрижень Заключного Акта становила «Декларація принципів, якими держави-учасниці керуватимуться у взаємних відносинах». Були закріплені такі принципи:



  1. Суверенна рівність, поважання прав, притаманних суверенітету. Наголошувалося, що йдеться про поважання всіх прав, притаманних суверенітетові. В Декларації було зафіксовано поважання права держав «вільно вибирати й розвивати свої політичні, со­ціальні, економічні та культурні системи, а також право встановлювати свої закони та адміністративні правила».

  2. Незастосування сили або погрози силою.

  3. Непорушність кордонів. Держави—учасниці НБСЄ визнали непорушними кордони одна одної, так само як і Кордони усіх держав у Європі, і зобов'язалися утри­муватися від будь-яких зазіхань на ці кордони як на мо­мент підписання Заключного Акта, так і в майбутньому. Принцип непорушності кордонів було вперше в історії міжнародних відносин зафіксовано на багатосто­ронній основі

  4. Територіальна цілісність держав.

  5. Мирне врегулювання суперечок.

  6. Невтручання у внутрішні справи. Відповідно до цього принципу країни— учасниці НБСЄ мають утримуватись від надання прямої чи непрямої допомоги терористичній, підривній або іншій діяльності, спрямованій на насильницьке повален­ня режиму іншої країни-учасниці.

  7. Поважання прав людини та основних свободу включа­ючи свободу совісті, релігії та переконань. У відповідності з проголошеним принципом держави-учасниці зобов'яза­лися визнавати загальне значення прав людини та основних свобод

  8. Рівноправ'я та право народів розпоряджатися своєю долею. Виходячи з цього принципу всі народи світу мають невід'ємне право вільно визначати, коли і як вони того забажають, свій внутрішній та зовнішній політичний ста­тус без втручання ззовні та здійснювати на власний роз­суд свій політичний, економічний, соціальний та куль­турний розвиток.

  9. Співробітництво між державами. Цей принцип передбачав зобов'язання держав—учасниць НБСЄ спів­працювати в усіх сферах у відповідності з цілями й принципами Статуту 00Н.

  10. Сумлінне виконання зобов'язань за міжнародним пра­вом. Останній з «гельсінських принципів» передбачав, що держави-учасниці мають сумлінно виконувати свої зо­бов'язання, які випливають як із загальновизнаних прин­ципів і норм міжнародного права, так і тих міжнародних договорів та інших угод, учасниками яких вони є.

  • Перелічені принципи мали важливе значення для стабілізації обстановки на європейському континенті. Вони, зокрема, підтверджували відповідні положення вже укладених між провідними країнами світу — СРСР, США, ФРН, Францією, Великобританією, Канадою, Іта­лією — договорів та угод.

Досягнуті й закріплені у відповідних документах ре­зультати Наради створювали досить сприятливі переду­мови для розширення й активізації міждержавного спів­робітництва в економічній, науково-технічній, природо­охоронній галузях.

Останній розділ Заключного Акта «Подальші кроки після Наради» відображав намір учасників продовжувати розпочатий процес багатосторонніх дискусій і перего­ворів з актуальних проблем європейської безпеки, який згодом дістав назву «гельсінського». Було досягнуто до­мовленості про організацію після завершення Наради зустрічей між представниками 35 країн, починаючи із зустрічі на рівні повноважних представників міністрів за­кордонних справ, яка мала пройти в Белграді в 1977р.

74. «Нова східна політика» ФРН


Становлення політики розрядки в Європі багато в чому пов'язане з «новою східною політикою» ФРН, яку почала проводити коаліція партій, що здобула в 1969 р. перемогу на виборах до західноні­мецького парламенту — бундестагу. Очолив коаліцію лідер Соціал-демократичної партії Німеччини В. Брандт.

  • Справжнє ім'я — Герберт Фрам. Після приходу до влади в 1933 р. фашистів він емігрував у Норвегію. В 1940— 1945 рр., коли Норвегію окупували нацисти, перебував у Швеції. Брав участь у русі Опору. Після розгрому фашизму певний час жив у Норвегії й навіть був членом норвезької військової місії в Західному Берліні, носив норвезьку військову форму.

Прийшовши до влади, В. Брандт почав рішуче здій­снювати «нову східну політику», яка відповідала інтере­сам СРСР, НДР, інших країн східного блоку. Справа в тому, що на Сході були занепокоєні тим, що правляча Християнсько-демократична партія спиралася на голоси «земляцтв» німців, переселених після війни з земель, які відійшли до держав-переможниць: Польщі, Чехословач-чини, СРСР. Звичайно, ці переселенці не визнавали нові кордони в Європі, в тому числі НДР як «окрему державу німецького народу».

«Нова східна політика» якраз і мала на меті перегляд старих позицій і перехід до курсу на домовленості із СРСР та іншими соціалістичними сусідами, на визнання існуючих кордонів та повоєнних реалій. До речі, ніхто з державних діячів ФРН, навіть тих, що спиралися на підтримку згаданих «земляцтв», не закликав до силового по­вернення втрачених територій. Але сам факт «невизнан­ня» створював грунт для діяльності екстремістських організацій у ФРН. На Сході ж він використовувався з метою залякування загрозою західнонімецького реван­шизму, що давало підстави для зміцнення радянського контролю в «соціалістичному таборі», а у випадку з Чехословаччиною в 1968 р. — для прямого воєнного втру­чання у справи «братньої» країни.

У річищі «нової східної політики» з грудня 1969 р. до серпня 1970 р. проходили переговори між ФРН і СРСР, які завершилися підписанням 7 серпня 1970 р. Московського договору, що став конкретною реалізацією нового курсу ФРН. Одне з найважливіших його положень за­фіксувала ст. З, де було визнано, що «мир в Європі можна зберегти тільки в тому випадку, якщо ніхто не зазіхатиме на сучасні кордони». Далі йшлося про відмову від територіальних претензій, від спроб вирішувати спори немирними засобами. Все це якнайкраще влаштовувало СРСР, бо означало примирення ФРН із розколом Ні­меччини, з існуванням НДР.

Принципове значення для справи розрядки міжна­родної напруженості в Європі мала «Домовленість про наміри сторін». Згідно з «Домовленістю», ФРН зобов'язалася поважати державну цілісність і самостійність НДР і укласти з НДР міждержавний договір.

«Домовленість» передбачала, що згодом ФРН укладе аналогічні за політичним змістом Московському дого­вори із сусідніми країнами — Польщею і Чехословаччиною, з якими існували прикордонні проблеми, а також з Угорщиною й Болгарією.



З вересня 1971 р. СРСР, Великобританія, США та Франція підписали чотиристоронню угоду про Західний Берлін. Згідно з угодою західні держави зберігали право тримати в Захід­ному Берліні свої військові контингенти й використову­вати всі транспортні шляхи з ФРН до Західного Берліна. За­хідний Берлін зберігав свій статус і не визнавався складо­вою частиною ФРН.

Наступним етапом процесу розрядки в Європі стала нормалізація відносин між ФРН і НДР. 21 грудня 1971р. в Берліні був підписаний договір про основи відносин між НДР і ФРН. Сторони встановили міждержавні відносини, ФРН відмовилася від спроб представляти в міжнарод­них відносинах «східну Німеччину». Як непринципову поступку ФРН з боку НДР можна розцінювати рішення обмінятися не посольствами, а постійними представ­ництвами, що трохи пом'якшувало для ФРН визнання НДР окремою державою.



18 вересня 1973р. НДР і ФРН стали членами ООН.

Досить несподівано виявилися складними переговори ФРН із Чехословаччиною про нормалізацію відносин. У московській «Домовленості» ФРН виявила готовність ви­знати Мюнхенський договір між фашистською Німеччи­ною і Чехословаччиною 1938 р. «недійсним із самого початку». Однак під час переговорів ФРН і Чехословаччини виявилося, що таке формулювання може, зокрема, викликати матеріальні та інші претензії колишніх меш­канців районів Чехословаччини, що відійшли до Німеч­чини за Мюнхенським договором, до урядів ФРН і ЧССР.

У 1973 р. були нормалізовані відносини між ФРН і Угорщиною та Болгарією, які не мали суттєвих після­воєнних проблем у відносинах з ФРН, але чекали завер­шення переговорів ФРН із ЧССР (Румунія і Югославія нормалізували відносини з ФРН ще до 1970 р.).


  • Так завершився важливий етап «нової східної полі­тики» ФРН, який зміцнив європейську розрядку. Керівники країн Східної Європи сподівалися на подальше по­ліпшення відносин із ФРН, і ці сподівання не в останню чергу пов'язувалися з особистістю канцлера ФРН В.

Деякі західні опоненти В. Брандта розцінили «нову східну політику» ФРН як примирення з Берлінським муром і неприпустиму поступку СРСР, увічнення розко­лу Німеччини та Європи загалом. Історія розсудила інак­ше. Вже наприкінці 80-х років мур був зруйнований, і невдовзі постала об'єднана Німеччина.

1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   38


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка