“1860” ббк 63. 3 (4 Укр) 52 Ігор Райківський уявлення про національну єдність україни в пресі ранніх народовців



Скачати 299.04 Kb.
Дата конвертації24.04.2016
Розмір299.04 Kb.
УДК 94 (477) “1860”

ББК 63.3 (4 Укр) 52 Ігор Райківський

УЯВЛЕННЯ ПРО НАЦІОНАЛЬНУ ЄДНІСТЬ УКРАЇНИ В ПРЕСІ РАННІХ НАРОДОВЦІВ (1862–1866 рр.)
Преса “ранніх” народовців у першій половині 1860-х рр. поширювала ідею національної єдності України, використовувала етнонім “Україна”, що вважався синонімом до слів “Русь”, “Мала Русь”, “русини”. На сторінках народовської преси у Львові – у часописах “Вечерниці”, “Мета”, “Нива”, “Русалка” утверджувалася належність місцевого населення до самостійної української нації, відмінної від польської й російської, друкувалися кращі твори нової української літератури, переважно передруком з альманаху М.Максимовича “Киевлянин” видання 1840 й 1841 рр. і журналу “Основа” у Петербурзі (1861–1862 рр.). Листовні зв’язки нечисленних українських діячів із Наддніпрянщини з редакціями народовських часописів до виходу журналу “Правда” (з 1867 р.) були спорадичними, непостійними.

Ключові слова: народовці, преса, часописи, ідея, національна єдність.
Актуальним завданням сучасної історичної науки є дослідження національного руху, проблеми формування української національної самосвідомості в період “національного відродження” (модерного націотворення) ХІХ – початку ХХ ст. В укра­їнському варіанті особливістю цього процесу було перебування українських (“русь­ких”, “малоруських”) земель під владою двох імперій – Російської й Авст­рій­ської (Австро-Угорської). Вагомий внесок в утвердження ідеї національної єдності (собор­ності) України зробив народовський рух у Східній Галичині, що організаційно офор­мився на початку 1860-х рр. під визначальним впливом із Наддніпрянської, підросійсь­кої України. “Раннє” народовство привертало увагу дослідників [113; 115; 116 та ін.], але й досі є актуальним питання відображення в народовській пресі соборницьких настроїв.

Н
© Райківський І., 2013

а сторінках народовських часописів у Львові “Вечерниці” (1862–1863 рр.), “Мета” (1863–1865 рр.), “Нива” (1865 р.), “Русалка” (1866 р.) знайшла підтримку ідея самобутності та національної єдності розділеного між двома державами українського (“малоруського”) народу. Так, уже в першому номері часопису “Вечерниці”, що вихо­див щотижня етимологічним правописом як “литерацьке письмо для забавы и науки” за редакцією Ф.Заревича (пізніше – В.Шашкевича), у лютому 1862 р. говорилося: “... мы словянського дерева, восточнои росохи, руського конара малоруська галуза. [...] Мы собh... марнhемо, а по-надъ нашою галузою, изъдавна ломаною и загуканою сильными вихрами, росте близька велико-руська сестриця такъ пышно та буйно, що зъ-за неи нихто уже нашои и не бачить” [83]. Іншим разом було сказано, що “мало-руській языкъ... ôдъ польщины и московщины зарôвно далеко; а приближенье его до однои або до другои природнымъ способомъ статися не може. Якъ свhтъ свhтомъ не поплыне Днhпро ни по-пôдъ Москву, ни по-пôдъ Варшаву, а плыстиме до вhку тôлько по-при свôй рôднhсенькій Кіhвъ!” [87]. Автори статей у “Вечерницях” проголошували необ­хід­ність формування єдиної української літературної мови “на чисто народнôй основh, або инакше, не дhлитись письмомъ ôдъ нашихъ надднhпрянськихъ братôвъ, зъ котры­ми становимо одну народню цhлôсть” [91].

С


Райківський Ігор. Уявлення про національну єдність України в пресі ранніх…
еред галицьких письменників у часописі найчастіше виступали В.Шашкевич, К.Климкович, Е.Згарський, ф. Заревич, Д.Танячкевич, А.Вахнянин та ін., а з буковин­ських – Ю.Федькович [1, арк.57, 58]. Однак власними силами вони навряд чи змогли б “заповнити “Вечерниці” своїми творами, – писав багатолітній дослідник наддніпрян­сь­ко-галицьких взаємин другої половини ХІХ ст. К.Студинський, – якби не особисті зв’язки з українськими письменниками, якби не журнали “Кіевлянинъ” (1840 і 1841 рр.) і “Основа” (1861–2), а побіч них видання творів поодиноких авторів…” [2, арк.91]. Зразком для наслідування стали твори наддніпрянсько-українських літераторів і вче­них, які постійно друкувалися в часописі. Так, читачі “Вечерниць” могли ознайомитися з творами Т.Шевченка, Марка Вовчка, Л.Глібова, О.Стороженка, М.Олельковича, В.Бер­на­товича (псевдо – Кузьма Басарабець), М.Максимовича, М.Терезовського й П.Куліша, який підписувався власним іменем або анонімом Петро Забоцня [119, с.25].

Першим, хто допоміг “Вечерницям” своїми літературними творами й установив особисті зв’язки з редакторами, був студент Київського університету В.Бернатович (псевдонім – Кузьма Басарабець) [2, арк.91]. Молодий письменник зацікавив галичан своїми оповіданнями про життя селянства [14–16]. У часописі друкувалися публіцис­тичні дописи й оповідання В.Бернатовича, які він надсилав у Галичину під час подорожі по Європі на початку 1860-х рр. [11, 13 та ін.]. На зворотному шляху в 1863 р. наддніпрянський діяч побував у Львові, де написав нову статтю, опубліковану 7 лютого (ч.6). Стаття закликала до розвитку на народнорозмовній основі в Галичині української літературної мови, інакше В.Бернатович жартома пообіцяв “запитися горѣлкою, якъ не матимемъ щирои народнë-руськои письменности” [12]. Після повер­нен­ня додому він друкувався у львівському часописі “Слово” у 1865 р., але вже наступного року перед­часно помер від тифу [2, арк.97, 100].

Услід за В.Бернатовичем подав свій голос П.Куліш, надіславши до видавців “Вечерниць” оповідання “Дівоче серце”. У листопаді-грудні 1862 р. воно було надруковано (ч.39–42) [35] з приміткою редакції: “Помhщаючи повhсть “Дівоче серце”, дякуємо Пану Кулhшеви за честь, яку зробивъ намъ, пересылаючи свою працю у нашу Редакцію. При щирôй помочи надднhпрянськихъ братôвъ чей скорше зайдемо тамъ, куда давно намъ прямовати належало…, побачимо всh одинъ цhль, одну дорогу сынамъ великои Украины”. Редакція вирішила не змінювати правопису П.Куліша “для вигоды нашои старшои читающои публики” [24]. Невдовзі після публікації у “Вечерницях” “Дівоче серце” вийшло окремим виданням [2, арк.101]. На сторінках часопису опублі­ковано також дві Кулішеві поезії “До братів на Вкраїну” [63] і думу “Кумейки” [65], що були передруковані. На прохання видавців надіслати свої нові твори П.Куліш відповів: “Шкода, що не маю нічого готового послати Вамъ у збірникъ; а тільки що напишу, заразъ и вишлю. […] Щиримъ серцемъ прихильний до Васъ и до всеі коханоі Галицькоі Русі” [67]. На жаль, архів “Вечерниць” майже не зберігся, хоч у самому часописі згаду­валося про листування з редакцією П.Куліша [118, с.ІV]. Запрошуючи до передплати часопису на 1863 р., видавці запевняли, що знайшли “симпатію въ народh межи стар­ши­ми и молодшими, въ Галичh и на Украинh”. Підтвердженням цього були “численни листы, яки дôстаємо зъ провинціи, и матеріялы, якихъ удалось намъ нагромадити послhдними часами…” [45].

Редактори “Вечерниць” звернулися через В.Бернатовича до Марка Вовчка, яка перебувала в першій половині 1860-х рр. у Парижі, з проханням передати один із своїх творів [2, арк.102]. Авторка надіслала початок повісті “Пройдисвіт”, як писалося у “Вечерницях”, це була “славна писателька”. Вона обіцяла “по своимъ силамъ служити “добрôй справh”, за що буде від галичан “невгомонна дяка” [18]. Від імені редакції К.Клим­кович висловив українській письменниці подяку в листі, але Вов­чок, мабуть, не відповіла й продовження свого “Пройдисвіта” не передала. Наскільки відомо, ширших зв’язків із нею не було встановлено [2, арк.102, 102 а]. У часописі поміщено тільки першу частину повісті з поміткою в кінці: “дальше обіцяно” [86]. Редак­ція “Вечерниць” скористалася публікацією “Народних оповідань” Марка Вовчка, перше видання яких вийшло 1857 р. у Петербурзі й здобуло високу оцінку серед чита­чів. Галицький часопис передрукував оповідання “Козачка” [51], причому в редакцій­ній примітці зазначалося, що воно написане українською мовою – “то не такій далекій намъ говоръ, якъ россійсь­кій, але то таки нашъ власный, хоть, правда, краснhйшій ôдъ сего, якимъ мы въ Гали­чинh говоримо… Дай Боже намъ якъ найшвидче пôзнати и якъ найбôльше повчитися нашои украиньскои словесности, а тогдh наша письменность … станеться така, якъ повинна бути: народна, самостайна, руська!” [51, ч.5, с.39].

О.Кониський із заслання на півночі Росії, куди він був відправлений за україно­фільську діяльність, на початку 1863 р. надіслав “Вечерницям” три поезії, що були на­дру­ковані під псевдонімом Сирота [88–90], обіцяв незабаром передати повість [2, арк.102 а]. У листі до В.Шашкевича 28 лютого 1863 р. він висловив подя­ку за при­мірник “Вечерниць”, надісланий йому аж у Вологду, з радістю писав, що “для мене на чужині се великий, дуже великий гостинець, а ще більший зробите, коли будете лас­каві и напишете, що дієтця у Галичині, якъ наші брати…” [6, арк.1; 8, арк.1]. Редакція опублікувала оповідання Омеляна Стояненка “Справдешня приязнь” [95] і його недо­кінчений нарис “Хуртовина” [99].

Галицький часопис “Вечерниці”, у якому друкувалися твори наддніпрянсько-українських авторів, викликав цікавість на Наддніпрянщині. До редакції надійшов допис у кінці липня 1862 р., підписаний “М.Терезовський”, але, на жаль, точно неві­домо, хто ховався під цим псевдонімом [2, арк.102 а; 111]. М.Терезовський “щиримъ серцемъ” вітав новий часопис у Галичині – “першу гезету, писанну нашою мовою”. Русофільське “Слово”, що почало видаватись у Львові 1861 р., доходило через ро­сій­сько-австрійський кордон, однак, за словами автора допису, “на Вкраіні дуже не впо­добаєцця єго мова, котру навіть не зовсімъ розуміємо; нашижъ селяни нічого не втнуть; а єсть декотрі дуже охочі читати”. Автор вітав прагнення “писати такъ, якъ говоре народъ, такою мовою, котру розуміє нашъ селянинъ”, водночас висловлював жаль, що “ви тримаєтесь Вашоі Галицькоі правописі, … у насъ на Вкраіні важко читають книж­ки, писані Вашою правописсю”. М.Терезовський висловився за фонетичний правопис П.Куліша, “кулі­шів­ку”, яка є “сама практичня, бо в ій слово вимовляєтця такъ, якъ пишетця…” З пози­цій національної єдності Наддніпрянщини й Галичини було сказано: “Намъ потрібно мати єднакову правопись и єднакову литературну мову”, на зразок поетичної творчості Т.Шевченка й кращих українських письменників. Щоправда, автор розумів відмінності в народнорозмовній мові в різних місцевостях, приміром, на Черні­гівщині, Поділлі та Харківщині, але ж “усі у насъ пишуть однаково, тримаютця мови, виробленноі нашими кращими литераторами” [97].

Отже, висловлювалася підтримка входження простонародної мови в літературу (“мову Шевченкову зрозуміють по всіхъ кутках Украіни, зрозуміють, певне, и на Гали­чині”), піддано критиці спроби “писати по московськи”, російською літературною мо­вою, малозрозумілою для галицького простолюду. Здавалося б, легше прийняти літе­ра­турно опрацьовану “лядську (польську. – І.Р.) або московську мову”, ніж “працю­ва­ти надъ своєю, ще невиробленною”. Однак навіть “маленькі народи хотять мати свою влас­ну литературу”, що вже казати про більш як 15-мільйонний український народ [97, с.286].

Н


Райківський Ігор. Уявлення про національну єдність України в пресі ранніх…
евдовзі з Харкова надійшло “Письмо з-задніпровської України” [98], у якому говорилося про необхідність зміцнення наддніпрянсько-галицьких контактів. Із при­кріс­тю було сказано про відступництво українського панства, яке після запровадження під російською владою кріпацтва “одкинулось відъ народу и попереверталось у Москалівъ”, тож навіть після “першого співу Тараса” мало хто осмілювався “передъ усіми видаватись за Украінцівъ, за хахлівъ по духові и мові”. Свою мету “харківці”, як і “у Киянъ, Пол­тавцівъ и всіхъ Украінцівъ”, убачали в тому, щоб “розвивати народъ на ëго власніхъ по­чаткахъ”, літературну мову на народнорозмовній основі й самостійну українську літе­ратуру. У відповідь на твердження про недоцільність вироблення влас­ної мови, коли вже є добре опрацьована й кодифікована літературна мова, придатна ні­бито для всіх “русів” – і “великорусів”, і “малорусів”-українців, автори статті писали: “Са­мостайність народнëі украінськоі мови, вдачі и поглядівъ – отъ перве, на що ми вказуємъ Москалямъ для свого захисту” [98, ч.14, с.113–115]. Редакція “Вечерниць” отримала цього листа від харків­сь­ких студентів, мабуть, Василя Мови (Лиманського) [2, арк.103, 104]. У листі до Ф.Заре­вича 30 листопада 1862 р. В.Мова писав із Харкова “братамъ Галичанамъ”, чому вони так довго не присилають часопис “Вечерниці”, бо гроші “на се діло” харківські громадівці передали В.Антоновичу. Водночас містилося прохання допомогти у висилці львівської газети “Слово”, яку передплатили ще торік літом [118, с.1].

Однак зв’язки наддніпрянських письменників і простих дописувачів із редак­цією часопису були все-таки спорадичними. К.Студинський стверджував, що, крім П.Куліша, у безпосередній переписці з “Вечерницями” залишалися маловідомі літера­тори В.Бернатович і М.Терезовський, тоді як твори інших українських письменників надходили, найімовірніше, “з другої руки” – чи то від самого П.Куліша, чи то передру­ковувалися [119, с.25]. Очевидно, більшість праць, які побачили світ у “Вечерницях”, були передруковані з двох журналів – М.Максимовича “Кіевлянинъ” (далі – “Киевля­нин”) видання 1840 і 1841 рр. і В.Білозерського “Основа”, що виходив у Петербурзі протягом 1861–1862 рр., з якого, за висловом К.Студинського, “редакція черпала пов­ни­ми пригорщами” [2, арк.104]. Зокрема, К.Климкович переклав російськомовні оповідання П.Куліша, що з’явилися в першому виданні “Киевлянина” 1840 р. [41; 42; 64]. З другої книги альманаху 1841 р. була передрукована в перекладі К.Климковича Кулішева повість “Огняний змій” [75, 76]. М.Максимович, як відомо, опублікував у цьо­му ж альманасі статтю “О стихотвореніяхъ Червонорускихъ”, при­хильну до літературної діяльності в Галичині на народнорозмовній основі, яку пере­по­віли “Вечерниці” у 1862 р. у статті К.Климковича [53]. “То справдешній ученый, – писав К.Климкович про М.Максимовича, – бо вчився … на своему власному народh”, у за­слу­гу йому ставився заклик до галичан слідувати в літературному процесі за про­вісником української ідеї в краї М.Шашкевичем [53, ч.21, с.184].

Після того, як Я.Головацький помістив у 1863 р. у львівському часописі “Гали­чанинъ” “Письмо о галицко-руской словесности…” М.Максимовича, що надійшло з Києва в 1840 р. [28], на сторінках “Вечерниць” було надруковано частину цього листа [84]. М.Максимович обстоював у ньому самостійність русько-української мови в мину­лому, але водночас демонстрував зневіру в її майбутнє, “природність” “великоруської” мови серед освіченої верстви населення на Наддніпрянщині. “Вечерниці” відверто піддали критиці твердження М.Максимовича, як і діяльність самого Я.Головацького, який “пише теперъ чисто московськимъ язикомъ”. “Для насъ минула уже пора поль­ськоі и пора московськоі мови, – наголошувала редакція, – теперъ настала пора мови ріднëи, т. е. южноруськоі”, яку необхідно розвивати “всіма силами…” [84, с.139].

Однак ще більше, ніж із “Киевлянина”, видавці “Вечерниць” використовували передруки з петербурзької “Основи”. Редакція часопису відзначала важливість для гали­чан “Основи”, де “розкрывається правдивый образъ нашои теперhшнëи лите­ра­туры” [25]. Зокрема, з поезій Т.Шевченка у “Вечерницях” з “Основи” були пере­дру­ковані: “Чи не покинуть нам, небого…” [81; 108], “Неофіти” [73; 74], “Чернець” [104; 107]. Значно більше з’явилося передруком з “Основи” творів П.Куліша, причому різно­го жанру: поезій [19; 20; 36; 57], оповідань [43; 44; 46; 55], статей критичних [85; 100; 101] та історичних [2, арк.108; 47; 60; 82; 109]. Серед наукових праць М.Косто­марова, надрукованих в “Основі”, перекладено “Черты народной южнорусской исто­рии” [52; 103]. Крім того, “Вечерниці” помістили з “Основи” байки Л.Глібова [10; 27], оповідан­ня О.Стороженка [71; 72; 93; 94], Митра Олельковича [77; 78; 79; 80], М.Біло­копитного [17; 105] тощо. Окрему сторінку в передруках “Вечерниць” становили твори, спе­ціаль­но присвячені Т.Шевченку, що публікувалися в “Основі” [40; 54]. Отже, непов­ний перелік різножанрових творів з “Основи”, що в оригіналі або в перекладі містилися у “Вечерницях”, дає уявлення, наскільки важливою була літературна й наукова про­дукція з Наддніпрянщини для галицької народовської молоді, яка, за висловом К.Сту­дин­ського, “з малим досвідом і слабими силами забралася до видавання журналу”. К.Сту­динський аргументовано переконував, що “якби не поміч з України, якби не “Кіев­лянинъ” і не “Основа”, “Вечерниці” були би упали з браку літературного, кри­тичного і наукового матеріялу” [2, арк.111].

На жаль, про матеріальну допомогу для редакції львівського часопису від над­дніпрянських громадівців немає докладної інформації. Відомо, що кількість перед­плат­ників часопису на Наддніпрянщині була незначною. К.Студинський, зокрема, писав: “Про яку-небудь матеріальну допомогу з України не маємо вісток, а передплатників звідтам також було небагато, бо посилка була утруднена, а “Основа” (петербурзька. – І.Р.) заступала їм краще українську культуру, як це могли вчинити “Вечерниці” [2, арк.114]. Свою заслугу видавці “Вечерниць” справедливо вбачали в поширенні знань про Україну в Галичині. “Ледве сотній зъ читающои громады знавъ де-що про нашу рôдну Украину, про батька Тараса, Основяненка, Кулhша, Костомарова, Марка Вовчка и т. д., – говорилося на шпальтах часопису наприкінці 1862 р. – Ледва девять мhсяцhвъ писали мы нашû “Вечерницh”, а зъ невеличкои молодои громадки стала громада поважна.., нынh у кождôмъ закутку Галича учуемъ вже про нашу Украину...” [91]. Отже, народовці намагалися утвердити належність галицьких русинів до самостійної української нації в мовно-культурній і політичній сферах.

Ідейні погляди “Вечерниць” (видавалися до червня 1863 р.) обстоював наро­довсь­кий часопис “Мета”, що почав виходити у вересні 1863 р. як “литературно-поли­тичній вістникъ” за редакцією К.Климковича. “Мета” була заснована за фінан­сової підтримки наддніпрянських діячів, які після закриття петербурзької “Основи” в умовах посилення антиукраїнських репресій у Росії бажали перетворити новий часопис у по­літичний орган усього українського руху, за епіграф до нього були взяті Шевченкові слова “В своїй хаті – своя правда, І сила, і воля!” Виданню “Мети”, вважав К.Сту­динський, передувало листовне порозуміння галицьких видавців із наддніпрянськими громадівцями, передусім, П.Кулішем [3, арк.5]. Про це, зокрема, свідчить Кулішевий лист до редакції “Мети” восени 1863 р. П.Куліш вважав львівську “Мету” “продов­жен­ням того, що почала наддніпрянська література” [110, с.274].

У названому листі П.Куліш образно звертався до “коханого побратимства” із закликом “пахати та сіяти, бо лежить наша рідна земля великим перелогом”. Водночас містилася адреса в Петербурзі, через яку можна було замовляти українські книжки. Письменник висловив бажання приїхати до Львова з дружиною Ганною Барвінок, яка “так же само серцем припадае до Вашоі братерськоі долі”, щоб ближче “подивитись на галичанську Украіну”. П.Куліш цікавився літературними здобутками галичан, запи­тував про нові україномовні видання та попит на них серед місцевого населення, із сар­каз­мом висловився про польське повстання 1863 р. (“божевільні ляшкú начинили коло­ту, а дурні гόлови (російські централісти. – І.Р.) думають, що й наш брат хоче йти слідомъ за ними”). Із сумом говорилося, що “нікόли ще не було так нашому братові важко!” [7, арк.153, 154; 121, с.254, 260, 261].

М


Райківський Ігор. Уявлення про національну єдність України в пресі ранніх…
атеріали в часописі “Мета” друкувалися фонетичним правописом П.Куліша, більш відомим як “кулішівка”, що, на відміну від етимологічного правопису М.Мак­симовича (ним, як відомо, друкували “Вечерниці”), сильніше розмежовував українську й російську мови. По суті, це стало своєрідною правописною революцією, що наблизила галицьких русинів до нової української літератури, яку видавали “кулішівкою”. Лист з України, опублікований свого часу у “Вечерницях”, поряд з позитивними оцінками часопису (“Привітаемо щиримъ серцемъ першу газету, писанну нашою мовою”), під­креслював необхідність прийняття єдиного українського правопису: “Шкода тільки, що ви тримаєтесь Вашоі Галицькоі правописі. Не знаю, якъ у васъ на Галичині, а у насъ на Вкраіні важко читають книжки, писані Вашою правописсю. У насъ усі пишуть право­писсю п.Куліша...” [97, с.286]. Редакція “Мети” доклала чимало зусиль для входження народно­розмовної мови в літературу, уживання загальноукраїнського правопису.

На сторінках “Мети”, крім маловідомих літераторів-галичан (В.Ільницький, В.Маринчук, В.Стебельський, О.Гороцький, Є.Згарський та ін.) і буковинця Ю.Федько­вича, друкувалися твори наддніпрянсько-українських письменників. Із редакцією часо­пи­су був пов’язаний П.Куліш, який, за словами І.Франка, залишався “головним двига­чем українофільського руху в Галичині в 60-х і майже до половини 70-их років” [122, с.12]. Так, “Мета” опублікувала три оригінальні, спеціально надіслані твори П.Куліша [3, арк.6, 7]: “Мартин Гак” [61], “Руїна” [62], “До Щасного Саламона” [34]. У часописі були також передруковані його поезії [58; 59] та “історичний роман” “Брати”, що ви­йшов 1863 р. у журналі “Вhстникъ Юго-Западной Россіи” [56]. Кулішеву поему “Мо­гильні сходини” було опубліковано 1863 р. під анонімом “Гургурдядько” [33]. З видав­цями “Мети” зв’язалася також Марко Вовчок [3, арк.10], яка надіслала в 1865 р. два “Лис­ти з Парижа” [23]. У виданні “Мети” узяв участь історик В.Антонович (під псев­донімом В.Маринчук) віршем “Зъ колишнего” [70], що поклало початок його багато­літній співпраці з народовськими виданнями.

Крім нових, оригінальних творів видатних українських письменників Над­дніпрянщини, помістила “Мета” кілька передруків або перекладів [3, арк.12]. Так, із пое­­зій Т.Шевченка було надруковано “Мені однаково, чи буду…”, “Н.Костомарову Веселе сонечко ховалось…”, “Заповіт” [106]. Серед Шевченкових поезій помилково був названий вірш “Ще не вмерла Україна”, опублікований на початку журналу (1863 р., №4). Водночас у “Меті” побачили світ твори Д.Мордовцева (частина романтичної поеми “Козаки і море”, видана в 1859 р.) [49], Є.Гребінки (“Можебилиця”, “Так іноді люди женяться”) [31; 32], М.Чайки (“Москалева правда”, що з’явилася в петербурзькій “Основі” у травні 1862 р.) [102]. Щоправда, літературний рівень дру­кованих у часописі творів наддніпрянсько-українських письменників, за винятком, передусім, Т.Шевченка, П.Куліша й Марка Вовчка, не завжди був достатньо високим [3, арк.13]. Галицький читач міг ознайомитися з бібліографією книжок, що вийшли друком українською мо­вою в Росії [68]. Подаючи короткі відомості про розвиток “руськоі литератури у братівъ нашихъ” на Наддніпрянщині, з гордістю писалося, що за останні чотири роки з’явилося “стільки книжокъ руськихъ, скільки не вийшло іхъ въ цю пору въ Галичині, ні за цілихъ передущихъ 60 літъ на Вкраіні”. Однак автор статті був зму­шений визнати, що гали­ча­ни не мають змоги придбати українські книжки “въ жадній львівській книгарні, ані побачити іх…” [68, с.267].

“Мета” була не тільки літературним, а й політичним часописом, у якому місти­лися дописи з Наддніпрянщини. Уже в першому номері за 1863 р. поміщено кілька до­писів: “з Києва”, “з Харківщини”, “з Чернігівщини” [39]. У редакційній при­міт­ці з позицій української національної самобутності говорилося, що “по доброму називає Руський (росіянин. – І.Р.) Русина Украінцем, а Русин Руського – Москалем, а коли один на одного лихий, тоді єсть ище для Украінця прізвище: “Хахолъ”, а для Москаля: “Кацапъ”. Великоросъ, Сівернорусъ, Малоросъ и Южнорусъ – то названня офиціяльні и наукові, которі жаденъ зъ тихъ обохъ людівъ не то що не уживає, але навіть значення іхъ не знає”. Народовський часопис усвідомлював необхідність вжи­ван­ня етноніму, який би виразно розмежував національний рух русинів-українців і москалів-росіян. Висувалося припущення, що назва “Русь” із часом “зовсім исчезне, а останетця тільки Московщина и Украіна або навіть “Кацапия” и “Хахляндия”...”. Урешті-решт, яку саме назву отримають етнічні українські землі в майбутньому, не було принципово важли­вим, основне – обстоювати їх самостійність і національну єдність України: “...Нехай буде народня назва нашого люду “Хахли”, а нашого краю “Хахляндия”, аби тільки ми собі й були те, що ми єсть на ділі, т. є. самостайнімъ людомъ, а не прищіпкою Ляхівъ або Москалівъ, якими насъ одні й другі зробити хотять” [39, с.92].

“Невеселими … новинами обмінювалися Українці з Галичанами, – писав К.Сту­динський про сумнозвісний Валуєвський циркуляр 1863 р. – Хоч як невеселі були дописи, то все ж таки мало що не зі всіх пробивається віра у краще майбутнє…” [3, арк.23, 24]. “Мета” опублікувала лист із Наддніпрянщини, у якому з болем говорилося про антиукраїнські репресії “на Святій Русі”: “Скажіть, чи єсть де земля відъ Китая до Патагоніі, відъ новоі Голяндиі до Канади, де-бъ було переступленнємъ говорити своєю мовою, де-бъ бувъ запретъ писать книжки и учить дітей тимъ язикомъ, якимъ у семъі говорить 14,000,000 народа”. Водночас більшість московських журналів, як було сказано, “те й робить, що топтає въ грязь Украінцівъ, за те тільки, що вони Украінці”. У кінці статті містилося прохання до всіх слов’ян, передусім до “братівъ-Галичанъ”, подавати в пресі інформацію про репресії з надією на підтримку українофільства, “постоять за свою правду” [38]. У фейлетоні з Києва, присвяченому галицьким москво­філам, писалося:

… Ви претесь такъ у Московщину,

Мовъ кращого нема вамъ діла,

Якъ запродать свою родину! [26]

Анонімний автор допису “Зъ-надъ Волги” [120, с.34] висловлював радість, що наша спільна справа “знайшла собі добрий, теплий закутокъ въ вашій Галичині”, і з болем писав: “Зовсімъ стемніло въ нашій Украіні”, “Основа” давно вже замовкла”, у “завчасній смерти (журналу. – І.Р.) винні не одні вороги нашоі мови та цензурні умови, але й сама украінська громада. Передплатниківъ у неі въ остатнімъ часі дуже мало було”. Із сумом говорилося, що в умовах антиукраїнських репресій неможливо “поба­чити та почитати вашу “Мету” [37]. Ввіз і поширення “Мети” на території Російської імперії були заборонені з грудня 1863 р., часопис звинувачено в пропаганді укра­їнсь­кого політичного сепаратизму [116, с.212]. Серед невеликого кола наддніпрянських діячів, які всупереч цензурним перешкодам після Валуєвського циркуляру 1863 р. читали журнал (принаймні окремі його номери), висловлювалися критичні зауваження до редакції. “Насчетъ “Мети” скажу, прочитав ее отъ листа до листа, что она слишкомъ прhсна”, – писала видавцям часопису 26 січня 1864 р. Стефанія Лобода, дружина члена Полтавської громади Віктора Лободи. Вона наголошувала, що “языкъ ея (“Мети”. – І.Р.) и не для народа, и не для образованного класса малороссіянъ, … что-то вродh старечой каши”, суміш різних круп (“и пшенная, и гречневая, и рисовая и всhхъ сортовъ вообще”) [118, с.3].

З редакцією журналу народовців “Мета” співпрацювали колишні польські повстанці з підросійської України, що знайшли порятунок від переслідувань російсь­кого царизму в Галичині, де активно включилися в громадсько-політичне життя. Вони пропагували ідею українсько-польського порозуміння проти Росії, друкували статті, у яких висвітлювалася похмура картина переслідування українського руху за Збручем, що сприяло кристалізації серед галичан програми мовно-культурної і політичної неза­лежності українців від росіян [112, с.234]. Авторами анонімних статей, що публі­кувалися в часописі, були польські “хлопомани” Лев Сорочинський і Павлин Свєн­ціцький [3, арк.26]. Перший під псевдонімом Левко Гончаренко надрукував у 1863 р. дві статті, у яких обстоював національну єдність галичан і наддніпрянців. “Политичні интереси сусідніхъ державъ, – писав він, – довели насъ до того, що дві рідні часті одного народу ледве можуть зъ собою зноситись…”. Одні прийняли “греко-руську ві­ру” (православ’я. – І.Р.), тоді як другі сповідують унію, “різнимось теперъ и законами, въ соціяльнімъ биту, а маємъ тільки невеличку громаду людей, правдивихъ народо­любцівъ, котримъ приходитця боротись изъ апатиєю и егоізмомъ панівъ и темнотою про­стого люду...” [30]. Іншим разом автор виступив “противъ єдности зъ Россією”, що “забила народнє життє Украіни” [29]. У листі до редактора “Мети” К.Климковича 19 квітня 1865 р. Л.Сорочинський з Парижа писав про готовність “послужити Вамъ чимъ можемъ, чи то въ редакциі Вашоі газети чи въ чимсь иншимъ”, намагався зро­зу­міти, “чи наші думки теперъ різнятьця багацько, чи ні?” [118, с.8].

П
Райківський Ігор. Уявлення про національну єдність України в пресі ранніх…
.Свєнціцький (псевдоніми – Данило Лозовський, Павло Свій, Павлин Ста­хурський) прихильно ставився до українофільства, опублікував у “Меті” кілька статей, підписаних “Лях з України” або анонімних [3, арк.45, 47, 52, 60; 9; 66; 69]. У його публі­ка­ціях містилися заклики до польсько-українського порозуміння. Автор пере­конував, що “гробову яму для Польщи викопала борба бувшоі республики поль­скоі зъ украінськимъ народомъ” [9, с.73]. Мабуть, найтісніше П.Свєнціцький інтегру­вався в середовище народовців під час співпраці в 1866 р. з редакцією часопису “Нива”, де під псевдонімом Павло Свій була надрукована низка його творів, зокрема, переклад першої дії “Гамлета” В.Шекспіра, вірш “Ніч на Подолі”, “повість з житя украінського” “Колись було” [117, с.480]. В основі українофільства П.Свєнціцького були народницькі переко­нання, сформовані ще в київському хлопоманському середовищі, що прояв­ляли­ся в за­ці­кавленні народною культурою, критичному ставленні до шляхти, захопленні новою українською літературою. Однак між ним і народовцями постійно зберігалася певна дистанція, він ніколи не поривав відверто з польськими колами, що дає підстави відносити його до угруповання “gente Rutheni, natione Poloni”, при­хильників подвійної (польсько-руської) ідентичності [117, с.481, 483, 486].

Одночасно з “Метою” народовці налагодили у Львові випуск літературно-на­укового часопису “Нива”, видавцем і редактором якого став К.Горбаль. “Замовкла Укра­їна, – писалося в першому номері “Ниви” у січні 1865 р., – намъ пора обізваться тимъ охотнійшъ працюючи, що лишъ намъ є въ тому змога...” [92]. 20 номерів журналу (останній вийшов у липні 1865 р.) зробили вагомий внесок у розвиток нової української літератури, духу національної єдності українців. Редакція “Ниви” знайомила не лише з творами місцевих галицьких – В.Стебельського, І.Верхратського, В.Ільницького та ін. і буковинських – Ю.Федьковича, І.Воробкевича письменників, а й наддніпрянсько-українських – Т.Шевченка, Марка Вовчка, М.Старицького (псевдонім – Гетьманець), П.Куліша, О.Стороженка, О.Навроцького, О.Цисса (Мовчія), підписаних здебільшого псевдонімами [1, арк.60; 119, с.27]. У “Ниві” прямо говорилося про підтримку україн­ської літературної мови на народнорозмовній основі, зразками якої були твори над­дніп­рянських літераторів, бо, за словами часопису, “письменній мові годі блукати, мовъ въ лісі, помежи місцевими говорами, которі всі въ купі (виділено редакцією. – І.Р.) мають допіро право ввійти у письменство и зложити собою одну письменну мову [21, с.17]. Із шаною до творчості Т.Шевченка й з вірою в майбутнє України говорилося:

Якъ вчивъ Ти, батьку, такъ будемо жити,

Й стане Вкраіна! – недоля минетця!.. [22, с.81].

Першого січня 1866 р. за редакцією В.Шашкевича у Львові вийшов перший номер літературного часопису “Русалка”. Уже сама його назва засвідчила підтримку редак­цією традицій, закладених у “Русалці Дністровій”. Назву часопису й особу його редак­тора було визначено під час перебування О.Кониського в столиці Галичини наприкінці 1865 р. У своєму першому листі до Ю.Федьковича 14 (26) листопада 1865 р. він писав про намір видавати в новому році “справжній” руський часопис, до якого “будемо … гуртом пра­цювати…” [4, арк.29, 30]. На відміну від своїх попередників – “Мети” і “Ниви”, “Русалка” виходила етимологічним правописом, щоб знайти під­тримку серед старшої частини населення, невдоволеного “кулішівкою”. Часопис майже в кожному номері друкував твори О.Кониського під різними псевдонімами – Пере­бендя, О.Верниволя, Сирота, Журавель, Маруся К., галицьких і буковинських авторів К.Климковича, В.Шаш­кевича, С.Вороб­кевича та ін. [1, арк.60; 4, арк.30, 31]. Найбільше творів дав “Русалці” сам О.Кониський, серед публікацій були як поезії, так і проза [5, арк.101, 104]. К.Климкович у дусі національної єдності Галичини з Наддніпрянською Україною писав:

Хиба-жъ на свhтh мало насъ?

Хиба-жъ и духъ козачій згинувъ?

Хиба-жъ дарма спhвавъ Тарасъ?

Нh! Ще не вмерла Украина! [48].

На Великдень 1866 р. В.Шашкевич задав читачам риторичне питання з вірою в майбутнє України:

Христос воскресъ! Коли жъ воскресне

Изъ мертвыхъ ненька-удова –

Коли же встане Украина,

Що те-жъ за правду полягла? [99].

Однак через брак фінансів видання часопису припинилося на 12 номері (2 квітня 1866 р.), що підтвердило недовговічність народовської періодичної преси. Ще раніше, ніж “Русалка”, перестала виходити “Мета” з фінансових причин (усього за два роки вийшло 23 номери). Редактор К.Климкович, не маючи засобів до існування, виїхав на село. Національна свідомість ранніх народовців сформувалася вже в зрілому віці, не була успадкованою в родинних домівках або з дитячих років у школі, як це традиційно відбувається в сучасному суспільстві. Характерно, що дехто з них уважав можливим змінювати національну самоідентифікацію відповідно до політичної ситуації. Прик­ладом цього став перехід на панславістські позиції, передусім, через матеріальні не­стат­ки, колишнього редактора “Мети” К.Климковича. Він увійшов до редакції пансла­віст­ського органу “Славянская заря”, що почав виходити в липні 1867 р. у Відні, хоч, прав­­да, уже через рік повернувся до народовців [116, с.213, 214]. Видавці журналу закли­кали до створення під протекторатом Габсбурґів “западно-славянскаго государ­ства”, об’єднувальним фактором і гарантом політичної самостійності якого мала стати росій­сь­ка мова. “Раннє” народовство в 1861–1866 рр. не змогло створити (крім учнівсь­ких на­півтаємних громад) довговічних пресових органів або інституцій, що стало зав­дан­ням нового покоління народовців [114, с.68, 70].

Таким чином, галицькі народовці послідовно утверджували належність міс­це­вого населення до самостійної української нації, відмінної від польської й російської, поширювали нову українську літературу. Народовська преса першої половини 1860-х рр. публікувала кращі твори наддніпрянських письменників, широко використовувала етнонім “Україна”, що вважався синонімом до слів “Русь”, “Мала Русь”, “русини”. Однак листовні зв’язки нечисленних українських діячів із Наддніпрянщини з редак­ціями галицьких часописів, передусім “Вечерниці”, “Мета”, були спорадичними, непо­стійними, багато творів новочасної літератури передруковувалися з альманаху М.Максимовича “Киевлянин” видання 1840 і 1841 рр. та петербурзької “Основи” (1861–1862 рр.). Більш сталі контакти були започатковані в останній третині 60-х рр. із виходом у Львові журналу “Правда” (з квітня 1867 р.), якому судилося стати загаль­но­українським органом, а в його редагуванні на перших порах брав активну участь ви­датний український письменник П.Куліш.




Райківський Ігор. Уявлення про національну єдність України в пресі ранніх…



  1. Центральний державний історичний архів України, м. Львів (ЦДІАЛ України), ф. 362 (Студинський К. – академік), оп. 1, спр. 74 Праця “До історії взаємин Галичини з Україною в рр. 1860–1873”. Рукопис і брошури, 88 арк.

  2. ЦДІАЛ України, ф. 362, оп. 1, спр. 94 Праця “Зв’язки України з Галичиною”. Уривок. Рукопис (част.1–1V), 202 арк.

  3. Там само, спр. 115 Огляд часопису “Мета” за 1863–1865 рр., 138 арк.

  4. Там само, спр. 117 Огляд часописів “Нива” і “Русалка” за 1865–1866 рр. Машинопис, 123 арк.

  5. Там само, спр. 118 Огляд часописів “Нива” і “Русалка” за 1865–1866 рр. Рукопис, 142 арк.

  6. Інститут літератури ім. Т.Шевченка НАН України. Відділ рукописних фондів і текстології, ф. 3 Франко І., од. зб.3705 Витяги з листів різних авторів із збірки Н.Вахнянина за 1863–1864 рр., 2 арк.

  7. Там само, од. зб.4230 Листування різних осіб. 1863–1906. Автографи, 196 арк.

  8. Там само, од. зб.4326 Кониський О. Лист до Шашкевича В. Автограф. Вологда, 1863, 1 арк.

  9. Австрия и доля Украіни. Голосъ зъ-надъ Дніпра // Мета. – 1864. – № 5. – Січень. – С. 73–79.

  10. Байки Л.Глѣбова. І. Вовкъ и ôвчарѣ. ІІ. Жаба и вôлъ. ІІІ. Мѣрошникъ // Вечерницѣ. – 1862. – Ч. 22. – 28 черв. – С. 197, 198.

  11. Басарабець. Допись съ чеськои Праги. 5 сѣчня / Басарабець // Вечерницѣ. – 1863. – Ч. 5. – 31 сѣч. –
    С. 36–38.

  12. Басарабець. Допись. Львôвъ 1 лютого / Басарабець // Вечерницѣ. – 1863. – Ч. 6. – 7 лют. – С. 45, 46.

  13. Басарабець. Зъ дороги / Басарабець // Вечерницѣ. – 1862. – Ч. 39. – 29 листоп. – С. 333, 334; Ч. 42. –
    19 груд. – С. 356, 357; Ч. 43. – 28 груд. – С. 364, 365.

  14. Басарабець. Мужицька дружба / Басарабець // Вечерницѣ. – 1862. – Ч. 25. – 19 лип. – С. 222–224;
    Ч. 26. – 26 лип. – С. 229–231; Ч. 27. – 2 серп. – С. 237–239; Ч. 29. – 16 серп. – С. 254–256; Ч. 30. –
    23 серп. – С. 261–263; Ч. 31. – 29 серп. – С. 270.

  15. Басарабець. Розказъ про Явдоху Долиньщанку, за ѣи долю та й кривду / Басарабець // Вечерницѣ. – 1862. – Ч. 20. – 14 черв. – С. 160–162.

  16. Басарабець. Тодôръ Бушакъ / Басарабець // Вечерницѣ. – 1862. – Ч. 35. – 1 листоп. – С. 300, 301.

  17. Бѣлокопытый М. Горюванья / М. Бѣлокопытый // Вечерницѣ. – 1863. – Ч. 7. – 14 лют. – С. 49.

  18. Вечерницѣ. – 1862. – Ч. 31. – 29 серп. – С. 272.

  19. Вешнякъ Т. До землячки / Т. Вешнякъ // Вечерницѣ. – 1863. – Ч. 5. – 31 сѣч. – С. 33.

  20. Вешнякъ Т. До землячки / Т. Вешнякъ // Основа. – 1862. – Лютий. – С. 81, 82.

  21. Відъ редакциі // Нива. – 1865. – Ч. 2. – 20 січ. – С. 17.

  22. Вічня память Кобзареві // Нива. – 1865. – Ч. 6. – 27 лют. – С. 81.

  23. Вовчокъ Марко. Феллєтонъ. Листи зъ Парижа / Марко Вовчокъ // Мета. – 1865. – № 7. – 15 (27) мая. – С. 222–224; № 10. – 30 черв. (12 лип.). – С. 318–320.

  24. Всячина // Вечерницѣ. – 1862. – Ч. 39. – 29 листоп. – С. 336.

  25. Всячина // Вечерницѣ. – 1863. – Ч. 5. – 31 сѣч. – С. 40.

  26. Галицькимъ москвофиламъ // Мета. – 1865. – № 10. – 30 черв. (12 лип.). – С. 317.

  27. Глѣбовъ Л. Байки / Л. Глѣбовъ // Основа. – 1861. – Апрѣль. – С. 60–64.

  28. Головацький Я. Письмо о галицко-руской словесности Профессора М. Максимовича, писаное въ
    1840 г. изъ Кіева / Я. Головацький // Галичанинъ. Литературный сборникъ. – Львовъ, 1863. – Кн. І. –
    Вып. ІІ. – С. 110, 111.

  29. Гончаренко Л. Де-що про школи народні на Украіні / Л. Гончаренко // Мета. – 1863. – № 4. – Грудень. – С. 327.

  30. Гончаренко Л. Значеннє Киівського Университету для Украінського Народу / Л. Гончаренко // Мета. – 1863. – № 3 (листоп.). – С. 218.

  31. Гребінка Е. Можебилиця / Е. Гребінка // Мета. – 1863. – № 2 (жовт.). – С. 123–133; № 3. – Листопадъ. – С. 187–195.

  32. Гребінка Е. Такъ иноді люде женятця / Е. Гребінка // Мета. – 1863. – № 3. – Листопадъ. – С. 201–209.

  33. Гургурдядько. Могильні сходини / Гургурдядько // Мета. – 1863. – № 1. – Вересень. – С. 18–34; № 2. – Жовтень. – С. 106–116.

  34. Данило Юсъ. До Счастного Саламона, прочитавши ëго “Коломийки и Шумки”. Допись зъ Украіни / Данило Юсъ // Мета. – 1865. – № 6. – 30 цвіт. (12 мая). – С. 173–176.

  35. Дівоче серце. Идилія П. Куліша // Вечерницѣ. – 1862. – Ч. 39. – 29 листоп. – С. 329–332; Ч. 40. –
    6 груд. – С. 337–339; Ч. 41. – 12 груд. – С. 346–348; Ч. 42. – 19 груд. – С. 353–355.

  36. До братôвъ на Вкраину // Вечерницѣ. – 1863. – Ч. 2. – 10 сѣч. – С. 9, 10.

  37. Дописі. Зъ-надъ Волги // Мета. – 1864. – № 5. – Січень. – С. 68–70.

  38. Дописі. Украінець Зъ Украіни // Мета. – 1863. – № 2. – Жовтень. – С. 152, 154.

  39. Дописі: Киянинъ Зъ Києва. Зъ Харьківщини. Зъ Черніговщини // Мета. – 1863. – № 1. – Вересень. –
    С. 84–93.

  40. Жемчужниковъ Л. Воспоминаніе о Шевченкѣ, его смерть и погребеніе / Л. Жемчужниковъ // Основа. – 1861. – Мартъ. – С. 1–21.

  41. За те, ôдъ-чого у мѣстечку Воронежѣ высохъ Пѣшевцѣвъ ставъ. Украинське оповѣданье П. Кулѣша // Вечерницѣ. – 1862. – Ч. 19. – 7 черв. – С. 145–148.

  42. За те, що сталося съ козакомъ Бурдюгомъ на Зеленôй недѣлѣ. Народне оповѣданье П. Кулѣша (переведене зъ велико-руського) // Вечерницѣ. – 1862. – Ч. 36. – 8 листоп. – С. 310, 311; Ч. 37. –
    15 листоп. – С. 319, 320.

  43. Забоцень П. Гордовита пара (Бабусине оповідання) / П. Забоцень // Основа. – 1861. – Ноябрь–декабрь. – С. 49–56.

  44. Забоцень П. Гордовита пара (Бабусине оповѣданья) / П. Забоцень // Вечерницѣ. – 1862. – Ч. 43. –
    28 груд. – С. 361–364.

  45. Запросины до передплаты // Вечерницѣ. – 1862. – Ч. 42. – 19 груд. – С. 360.

  46. Иншій чоловѣкъ. Оповѣданье П. Кулѣша. Переведене зъ россійського // Вечерницѣ. – 1862. – Ч. 27. – 2 серп. – С. 233–236; Ч. 28. – 9 серп. – С. 241–244; Ч. 29. – 16 серп. – С. 249–252; Ч. 30. –
    23 серп. – С. 257–261; Ч. 31. – 29 серп. – С. 267–270; Ч. 32. – 6 верес. – С. 275–278; Ч. 33. –
    13 верес. – С. 282–284.

  47. Исторія Украины одъ найдавнѣйшихъ часôвъ (Початокъ з обширнѣйшого дѣла П. Кулѣша // Вечерницѣ. – 1863. – Ч. 7. – 14 лют. – С. 51–54; Ч. 8. – 21 лют. – С. 61–63; Ч. 9. – 28 лют. – С. 69, 70; Ч. 10. – 7 марта. – С. 76–78; Ч. 11. – 14 марта. – С. 85, 86.

  48. Климковичъ К. Тарасови на вѣчную память! У пятû роковины ëго смертû / К. Климковичъ // Русалка. – 1866. – Ч. 10. – 5 марця. – С. 74.

  49. Козаки и море. Поема Д. Мордовцева // Мета. – 1864. – № 5. – Січень. – С. 5–20.

  50. Козачка // Вечерницѣ. – 1862. – Ч. 5. – 1 марта. – С. 39.

  51. Козачка. Народне оповѣданье Марка Вовчка // Вечерницѣ.. – 1862. – Ч. 5. – 1 марта. – С. 39, 40; Ч. 6. – 8 марта. – С. 47, 48; Ч. 7. – 15 марта. – С. 55, 56; Ч. 8. – 22 марта. – С. 62, 63; Ч. 9. – 29 марта. –
    С. 72; Ч. 10. – 5 цвѣт. – С. 79, 80.

  52. Костомаровъ Н. Черты народной южнорусской исторіи / Н. Костомаровъ // Основа. – 1861. – Мартъ. – С. 114–165; 1862. – Червець. – С. 1–45; листопадъ. – С. 1–19.

  53. Кс. Кл. Гадка ученого о руськôй словесности / Кс. Кл. // Вечерницѣ. – 1862. – Ч. 20. – 14 черв. –
    С. 162–165; Ч. 21. – 21 черв. – С. 182–184.

  54. Кс. Кл. Згадка за Шевченка, его смерть и похороны. Пôсля Л.Жемчужникова. Основа, 1861. ІІІ. /
    Кс. Кл. // Вечерницѣ. – 1862. – Ч. 22. – 28 черв. – С. 193–197.

  55. Кулишъ П. Другой человѣкъ. Изъ воспоминаній былого. (Посвящается Н. И. Костомарову) /
    П. Кулишъ // Основа. – 1861. – Февраль. – С. 56–104.

  56. Кулішъ П. Брати Историчній романъ початку XVII віку / П. Кулишъ // Мета. – 1864. – № 5. – Січень. – С. 21–45.

  57. Кулішъ П. До братівъ на Вкраіну / П. Кулишъ // Основа. – 1862. – Березіль. – С. 29–32.

  58. Кулішъ П. Дума про Саву Кононенка / П. Кулишъ // Мета. – 1863. – № 1. – Вересень. – С. 9–13.

  59. Кулішъ П. Сонетъ / П. Кулишъ // Мета. – 1863. – № 1. – Вересень. – С. 13.

  60. Кулішъ П. Исторія Украіни одъ найдавнійшихъ часівъ / П. Кулишъ // Основа. – 1861. – Сентябрь. –
    С. 79–107.

  61. Кулішъ П. Мартинъ Гакъ / П. Кулишъ // Мета. – 1863. – № 1. – Вересень. – 3 (15) жовт. – С. 35–44.

  62. Кулішъ П. Руіна / П. Кулишъ // Мета. – 1863. – № 2. – Жовтень. – 3 (15) листоп. – С. 134–148; 1864. – № 5. – Січень. – 3 (15) серп. – С. 50–67.

  63. Кулѣшъ П. До братôвъ на Вкраину / П. Кулишъ // Вечерницѣ. – 1863. – Ч. 2. – 10 сѣч. – С. 9, 10.

  64. Кулѣшъ П. Малороссійскіе разсказы / П. Кулишъ // Кіевлянинъ на 1840 годъ. Книга первая. Издалъ М. Максимовичъ. – К., 1840. – С. 205–215, 215–228.

  65. Кумейки. Дума (Зъ “Досвѣткôвъ” П.Кулѣша) // Вечерницѣ. – 1863. – Ч. 6. – 7 лют. – С. 41, 42.

  66. Листи киівського Славянина // Мета. – 1865. – № 15. – 30 верес. (12 жовт.). – С. 488–490; № 18. – 19 (31) груд. – С. 550–554.

  67. Литературни вѣсти // Вечерницѣ. – 1863. – Ч. 3. – 17 сѣч. – С. 24.

  68. Литературні вісті // Мета. – 1863. – № 3. – Листопадъ. – С. 267, 268.

  69. Л
    Райківський Ігор. Уявлення про національну єдність України в пресі ранніх…
    яхъ зъ Украіни Дещо до становища Русі супротив ляцько-московської борби // Мета. – 1863. – № 3. – Листопадъ. – С. 228–235.

  70. Маринчукъ В. Зъ колишнего / В. Маринчукъ // Мета. – 1863. – № 3. – Листопадъ. – 3 (15) груд. –
    С. 179–181.

  71. Матусине благословення (Зъ оповідань О. П. Стороженка) // Основа. – 1861. – Сентябрь. – С. 41–52.

  72. Матусине благословення (Зъ оповѣдань О. П. Стороженка) // Вечерницѣ. – 1862. – Ч. 34. – 23 верес. – С. 292–296.

  73. Неофити. Поема Тараса Шевченка // Вечерницѣ. – 1862. – Ч. 31–33. – 29 серп. – 13 верес.

  74. Неофіти. Поэма Т. Шевченка // Основа. – 1862. – Квітень. – С. 1–17.

  75. Огненный змѣй. Повѣсть П.Кулѣша // Кіевлянинъ / издалъ М. Максимовичъ. – К., 1841. – Кн. ІІ. –
    С. 181–288.

  76. Огняный змѣй. Украинська повѣсть П. Кулѣша / пер. зъ россійського Кс. Кл. // Вечерницѣ. – 1862. – Ч. 20. – 14 черв. – С. 155–159; Ч. 21. – 21 черв. – С. 170–174; Ч. 22. – 28 черв. – С. 185–190;
    Ч. 23. – 5 лип. – С. 203–205; Ч. 24. – 12 лип. – С. 209–213; Ч. 25. – 19 лип. – С. 217–220;
    Ч. 26. – 26 лип. – С. 225–228.

  77. Олельковичъ М. Антôнъ Михайловичъ Танській (Легенда) / М. Олельковичъ // Вечерницѣ. – 1862. – Ч. 43. – 28 груд. – С. 366, 367.

  78. Олельковичъ М. Антінъ Михайловичъ Танській (Легенда) / М. Олельковичъ // Основа. – 1861. – Августъ. – С. 29–32.

  79. Олельковичъ М. Жидôвська дяка / М. Олельковичъ // Вечерницѣ. – 1863. – Ч. 5. – 31 сѣч. – С. 38–40.

  80. Олельковичъ М. Жидівська дяка / М. Олельковичъ // Основа. – 1861. – Сентябрь. – С. 73–78.

  81. Остання Тарасова дума // Вечерницѣ. – 1862. – Ч. 21. – 21 черв. – С. 169.

  82. Отвѣтъ современной лѣтописи Русскаго Вѣстника // Основа. – 1861. – Февраль. – С. 256–259.

  83. Передне слово // Вечерницѣ. – 1862. – Ч. 1. – 1 лют. – С. 1.

  84. “Письмо о галицко-руской словесности проф. М. Максимовича”. Соч. Я. Ф. Головацкого // Вечерницѣ. – 1863. – Ч. 17. – С. 137–139.

  85. Про городи й села // Вечерницѣ. – 1862. – Ч. 28. – 9 серп. – С. 246–248; Ч. 29. – 16 серп. – С. 253, 254; Про городи й села. Листъ ІІ. – 1862. – Ч. 31. – 29 серп. – С. 271, 272.

  86. Пройдисвітъ. Повѣсть Марка Вовчка // Вечерницѣ. – 1863. – Ч. 10. – 7 марта. – С. 73–76.

  87. Руській языкъ // Вечерницѣ. – 1862. – Ч. 12. – 19 цвѣт. – С. 93.

  88. Сирота. Плачъ Іереміі (Частина зъ 3-і глави) // Вечерницѣ. – 1863. – Ч. 16. – 2 мая. – С. 126.

  89. Сирота. Споминки про Богдана Хмельницького (Частина) // Вечерницѣ. – 1863. – Ч. 13. – 4 цвѣт. –
    С. 102, 103.

  90. Сирота. Украінська нічъ. Олені Василевні С-л-д-кій // Вечерницѣ. – 1863. – Ч. 14. – 11 цвѣт. –
    С. 109.

  91. Слово до нашихъ предплатителѣвъ // Вечерницѣ. – 1862. – Ч. 35. – 1 листоп. – С. 296.

  92. Слово редакциі // Нива. – 1865. – Ч. 1. – 10 січ. – С. 1.

  93. Стороженко О. Зъ народніхъ устъ. Скарбъ / О. Стороженко // Основа. – 1861. – Ноябрь–декабрь. –
    С. 17–22.

  94. Стороженко О. Скарбъ / О. Стороженко // Вечерницѣ. – 1863. – Ч. 12. – 21 марта. – С. 89–92.

  95. Стояненко О. Справдешня пріязнь / О. Стояненко // Вечерницѣ. – 1862. – Ч. 13. – 26 цвѣт. – С. 103, 104.

  96. Терезовській М. Зъ Украіни / М. Терезовській // Вечерницѣ. – 1862. – Ч. 33. – 13 верес. – С. 285, 286.

  97. Харківці. Письмо зъ Задніпровськои Украіни // Вечерницѣ. – 1863. – Ч. 14. – 11 цвѣт. – С. 112–115;
    Ч. 15. – 18 цвѣт. – С. 121–123.

  98. Христосъ воскресе! // Русалка. – 1866. – Ч. 12. – 2 цвѣт. – С. 89.

  99. Хуртовина // Вечерницѣ. – 1863. – Ч. 16. – 2 мая. – С. 131, 132.

  100. Хуторянинъ Листи съ хутора. Листъ І // Основа. – 1861. – Январь. – С. 310–318; Листи съ хутора. Листъ ІІ // Февраль. – С. 227–232; Листи съ хутора. Листъ ІІІ // Мартъ. – С. 25–32.

  101. Хуторянинъ. Чого стоить Шевченко яко поетъ народній // Вечерницѣ. – 1862. – Ч. 21. – 21 черв. –
    С. 179–182.

  102. Чайка М. Москалева правда // Мета. – 1863. – № 4. – Грудень. – С. 275–308.

  103. Черки народнеи южноруськои исторіи (Перевôдъ, а подекуда вытягъ изъ розправы М.Костомарова // Вечерницѣ. – 1863. – Ч. 13. – 4 цвѣт. – С. 105–107; Ч. 14. – 11 цвѣт. – С. 115, 116; Ч. 16. – 2 мая. –
    С. 128, 129.

  104. Чернець (П. А. Кулѣшу) // Вечерницѣ. – 1863. – Ч. 3. – 17 сѣч. – С. 17, 18.

  105. Черніговець М. Білокопитий Горювання / М. Черніговець // Основа. – 1862. – Березіль. – С. 78–80.

  106. Шевченко Сидючи въ неволі, 1847 р. До Миколи Костомарова. Завіщаннє // Мета. – 1863. – № 4. – Грудень. – 3 (15) січ 1864. – С. 272–274.

  107. Шевченко Т. Чернець (П. А. Кулішу) / Т. Шевченко // Основа. – 1861. – Январь. – С. 7–10.

  108. Шевченко Т. Чи не покинуть нам, небого… / Т. Шевченко // Основа. – 1861. – Май. – С. 3–5.

  109. Якъ гадае Основа про галицьку письменность // Вечерницѣ. – 1862. – Ч. 27. – 2 серп. – С. 239, 240; Ч. 29. – 16 серп. – С. 256.

  110. Возняк М. Листування Панька Куліша з Олександром Кониським / Михайло Возняк // Нова Україна. Місячник письменства, мистецтва, науки і громадського життя / під ред. В. Винниченка й
    М. Шаповала. – Прага – Берлін, 1923. – Ч. 7–8. – Липень–серпень. – С. 267–276.

  111. Дей О. І. Словник українських псевдонімів та криптонімів (XVI–ХХ ст.) / О. І. Дей. – К., 1969. – 560 с.

  112. Історія Львова : у 3-х т. / ред. кол. Я. Ісаєвич, М. Литвин, Ф. Стеблій. – Львів, 2007. – Т. 2. – 559 с.

  113. Мудрий М. Галицькі народовці в 60-х рр. ХІХ ст.: спроба модернізації української національної ідеї / Мар’ян Мудрий // Молода нація. Альманах. – К., 1996. – Вип. 3. – С. 213–219.

  114. Мудрий М. Спроби українсько-польського порозуміння в Галичині (60–70-і роки ХІХ ст.) / Мар’ян Мудрий // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Львів, 1997. –
    Вип. 3–4. – С. 58–117.

  115. Середа О. Громади ранніх народовців у Східній Галичині (60-ті роки ХІХ століття) / Остап Середа // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Львів, 2001. – Вип. 9. – С. 378–392.

  116. Середа О. Національна свідомість і політична програма ранніх народовців у Східній Галичині (1861–1867) / Остап Середа // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів, 1999. –
    Вип. 34. – С. 199–214.

  117. Середа О. Павлин Свєнціцький у суспільному житті Галичини: до історії польського українофільства / Остап Середа // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Львів, 2006–2007. – Вип. 15. – С. 475–486.

  118. Студинський К. Галичина й Україна в листуванні 1862–1884 рр. Матеріяли до історії української культури в Галичині та її зв’язків з Україною / Кирило Студинський. – Харків – Київ, 1931. – 606 с.

  119. Студинський К. До історії взаємин Галичини з Україною в рр. 1860–1873 / Кирило Студинський // Україна. Науковий двохмісячник українознавства під редакцією акад. М. Грушевського. – К., 1928. – Кн. 2. – С. 6–40.

  120. Студинський К. Зв’язки Олександра Кониського з Галичиною в рр. 1862–1866 / Кирило Студинський // Відбитка із “Записок НТШ”. Праці філологічної та історично-філософічної секції. –
    Т. CL. – Львів, 1929. – 68 с.

  121. Студинський К. Слідами Куліша / Кирило Студинський // Записки НТШ. – Львів, 1928. –
    Т. CXLVIII. – С. 241–306.

  122. Франко І. Писаня І.П.Котляревського в Галичині / Іван Франко // Записки НТШ. – Львів, 1898. –
    Т. XXVI. – Кн.  VI. – С. 1–14.


Пресса “ранних” народовцев в первой половине 1860-х гг. распространяла идею национального единства Украины, использовала этноним “Украина”, который считался синонимом к словам “Русь”, “Малая Русь”, “русины”. На страницах народовской прессы во Львове – в журналах “Вечерниці”, “Мета”, “Нива”, “Русалка” утверждалася принадлежность местного населения к самостоятельной украинской нации, отменной от польской и российской, печатались лучшие произведения новой украинской литературы, преимущественно перепечаткою из альманаха М.Максимовича “Киевлянин” издания 1840 и 1841 гг. и журнала “Основа” в Петербурге (1861–1862 гг.). Письменные связи немногочисленных украинских деятелей из Надднепрянщины с редакциями народовских журналов до выхода “Правды” (с 1867 г.) были спорадическими, непостоянными.

Ключевые слова: народовцы, пресса, журналы, идея, национальное единство.

The press of “early” populists in the first half of 1860-s spread the idea of national unity of Ukraine, used etnonim “Ukraine”, that considered a synonym to the words “Rus”, “Small Rus”, “rusyny”. On the pages of the populist press in Lviv – in the magazines “Vechernytci”, “Meta”, “Nyva”, “Rusalka” belonging of local population to independent Ukrainian nation, different from Polish and Russian became firmly established, the best works of new Ukrainian literature were printed, mainly reprinting from the almanac of M.Maksimovich named “Kievlyanin” edited in 1840 and 1841 and from the magazine “Osnova” in Petersburg (1861–1862). Correspondence relations of the scant Ukrainian figures from Naddnipryanshchyna with the editorships of populist magazines till edition of magazine “Pravda” (from 1867) were sporadic, inconstant.

Keywords: populists, press, magazines, idea, national unity.


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка