1. Суть і механізм забезпечення законності і дисципліни в державному управлінні



Скачати 374.65 Kb.
Дата конвертації26.04.2016
Розмір374.65 Kb.
#18117

Забезпечення законності

і дисципліни в державному управлінні

1. Суть і механізм забезпечення законності і дисципліни

в державному управлінні


У загальнотеоретичному розумінні "законність" роз­глядається як специфічний державно-правовий режим, за допомогою якого забезпечується загальнообов'язковість юридичних норм у суспільстві і державі, її суть полягає в обов'язковості виконання приписів правового характеру.

У сфері функціонування виконавчої влади, у діяльності органів державного управління ця вимога проявляється особливо суворо. Вона міститься у багатьох нормативних актах, починаючи з Конституції України, і формулюється, як правило, згідно із законом і заснована на ньому. Юри­дичні норми є обов'язковими для всіх і доти, поки вони не змінені або не відмінені, всі державні і недержавні струк­тури, їх представники, формування громадськості, гро­мадяни України та іноземці зобов'язані суворо їх дотри­муватися.

Таким чином, законність, по-перше, передбачає наяв­ність законів, що виражають волю народу і відображають пізнані об'єктивні закономірності суспільного розвитку, по-друге, означає одноманітне розуміння, застосування, безумовне і точне виконання законів і заснованих на них ін­ших правових актів усіма державними органами, посадови­ми особами, громадянами, громадськими формуваннями.

Законність у сфері державного управління грунтується на таких принципах:

1) загальнообов'язковість законів для всіх без винятку органів, закладів, організацій, посадових осіб, громадян тощо. Саме в цьому проявляється загальність приписів, які містяться у законах і підзаконних актах;

2) єдності законності, тобто одноманітному розумінні і заснуванні законів на всій території держави;

3) неприпустимості протиставлення законності і до­цільності. Це означає, що сам закон є вищим ступенем прояву доцільності.

Даний принцип не виключає творчого розуміння зако­ну і законності, а саме передбачає, що будь-який варіант рішення при застосуванні закону повинен обов'язково здійснюватися в рамках правових приписів.

Законність у діяльності державного апарату виявляєть­ся у такому:

1) всі рішення, що приймаються державним органом, повинні відповідати чинному законодавству;

2) рішення, що приймаються державним органом, не повинні виходити за межі повноважень цього органу, тоб­то вони можуть прийматися тільки з питань, що віднесені до його компетенції;

3) усі рішення державних органів приймаються у тако­му порядку і таких формах, які відповідають нормативним приписам;

4) взаємовідносини державних органів з недержавними структурами, громадянами та їх об'єднаннями, а також ін­шими громадськими формуваннями (органи самоорганіза­ції населення) здійснюються у межах взаємний прав і обов'язків, які визначені на законних підставах.

Послідовна і сувора реалізація законності передбачає наявність відповідної системи її гарантій. В ній розуміють, по-перше, загальні умови або передумови законності; по-друге, спеціальні юридичні або організаційно-правові за­соби забезпечення режиму законності.

До загальних належать політичні, економічні, організа­ційні, ідеологічні умови, що існують у державі. Найважли­вішими політичними передумовами законності є: а) режим демократії; б) широка гласність. Досвід багатьох країн свідчить, що демократія і гласність можуть реально існува­ти тільки в умовах незалежного від держави громадянсько­го суспільства, політичного плюралізму, свободи друку, поділу влади.

Тільки реальний поділ влади, існування не залежних від правлячої партії, держави засобів масової інформації, пар­тій, децентралізація державних структур можуть стати справжніми гарантами режиму законності.

До економічних передумов законності можна віднести як досягнутий рівень добробуту і наявність у держави не­обхідних ресурсів, так і фактичну гарантованість прав гро­мадян, організацій, їхню економічну свободу, багатоуклад­ність економіки, існування ринку товарів, капіталів, тру­дових ресурсів, послуг тощо.

Велике значення для існування законності і правопо­рядку має правова культура посадових осіб та громадян, правосвідомість, засновані на визнанні абсолютної цін­ності основних прав людини. Велике значення має добре здійснюване переконання, а також вміло організоване заохочення.

На стан законності в управлінні суттєво впливають такі організаційні фактори, як структура апарату, кваліфікація службовців, ефективність функціонування системи підго­товки персоналу, чіткий і раціональний поділ повнова­жень тощо. Не остання роль для створення умов по зміц­ненню і підтримці режиму законності належить організа­ційним заходам щодо зменшення рівня таємності, створення відомчих центрів інформації і зв'язків з гро­мадськістю, вдосконалення дозвільної системи, ліквідації апаратних надмірностей та ін.

Спеціальні юридичні засоби забезпечення законності в основному концентруються у сфері виконавчої влади і виражаються в функціонуванні особливого державно-правового механізму, який складається з: а) організацій-ноструктурних формувань; б) організаційно-правових ме­тодів.

Організаційно-структурні формування — це ті органи держави і недержавні структури, на які покладено обов'я­зок по підтриманню і зміцненню режиму законності.

Організаційно-правові методи — це види діяльності ор­ганізаційно-структурних формувань, практичні прийоми, операції, форми роботи, які ними використовуються для забезпечення законності.

В юридичній теорії і практиці ці організаційно-правові методи прийнято називати способами забезпечення за­конності.

Залежно від змісту, характеру, особливостей застосу­вання, юридичних наслідків розрізняють такі способи за­безпечення законності: а) контроль; б) нагляд; в) звернен­ня до державних органів із заявами, пропозиціями, скарга­ми з питань забезпечення законності.

Практика свідчить про те, що застосування перелічених способів є надійною гарантією забезпечення законності в управлінській системі держави.

2. Контроль як спосіб забезпечення законності і дисципліни

в державному управлінні


Контроль є одним з найбільш поширених і дієвих спо­собів забезпечення законності. Його сутність полягає в то­му, що суб'єкт контролю здійснює облік і перевірку того, як контрольований об'єкт виконує покладені на нього зав­дання і реалізує свої функції.

Аналіз існуючої практики свідчить, що контрольна ді­яльність містить такі елементи: визначення характеру і строків контрольних заходів; залучення до контролю спе­ціалістів, представників громадськості; аналіз підсумків контролю, формування висновків і прийняття рішень;

розробка заходів по виконанню прийнятих рішень, вибір шляхів, форм, методів їх реалізації.

Що стосується рішень, то вони мають бути конкретни­ми, їх важливо своєчасно довести до виконання, а також пояснити виконавцям. Контрольні органи повинні нада­вати виконавцям практичну допомогу в реалізації рішень; вони ж зобов'язані систематично аналізувати хід роботи по їх виконанню.

До контрольної діяльності висувається цілий ряд ви­мог, згідно з якими вона повинна бути:

1) підзаконною, тобто контроль має здійснюватися тільки в рамках конкретних нормативних приписів;

2) систематичною, тобто нести регулярний характер;

3) своєчасною, тобто проводитися своєчасно, що знач­но підвищує його ефективність;

4) всебічною, тобто охоплювати найбільш важливі пи­тання, поширюватися на всі служби і структури підконт­рольних органів;

5) глибокою, тобто перевірці повинні підлягати не тіль­ки ті підрозділи, які мають слабкі результати роботи, а й ті, що мають добрі результати. Ця вимога дозволяє виявляти і поширювати передовий досвід, попереджувати помилки та упущення;

6) об'єктивною, тобто виключати упередженість;

7) гласною, тобто її результати повинні бути відомі тим, хто підлягав контролю;

8) результативною (дієвою). Ця діяльність не може об­межуватися виявленням фактичного стану справ. Вона по­винна супроводжуватися конкретними заходами по усу­ненню недоліків.

У юридичній теорії та практиці прийнято класифікува­ти контрольну діяльність на види. Підхід до вирішення цього питання залежить від вибору критерію, на підставі якого здійснюється класифікація. Вибір же критерію бага­то в чому зумовлений потребами практики. Саме тому ві­домо досить багато класифікацій контрольної діяльності.

Найчастіше пропонуються такі класифікації:

а) залежно від місця суб'єкта (що здійснює контроль) в системі державного управління виділяють такі види конт­ролю: 1) контроль з боку органів законодавчої влади (пар­ламентський контроль); 2) контроль з боку Президента України та його апарату (президентський контроль); 3) контроль з боку Кабінету Міністрів України (урядовий контроль); 4) контроль з боку органів центральної вико­навчої влади; 5) контроль з боку місцевих органів, органів державної виконавчої влади; 6) контроль з боку органів судової влади; 7) контроль з боку органів місцевого само­врядування; 8) контроль з боку громадськості (громад­ський контроль);

б) залежно від належності суб'єкта до державних або громадських структур виділяють: 1) державний контроль; 2) громадський контроль;

в) залежно від адміністративно-правової компетенції суб'єкта виділяють: 1) загальний контроль; 2) відомчий контроль; 3) надвідомчий контроль;

г) залежно від управлінської стадії, на якій здіснюється контроль, виділяють: 1) попереджувальний контроль; 2) поточний контроль; 3) наступний контроль;

д) залежно від спрямованості контролю виділяють 1) зовнішній контроль; 2) внутрішній контроль;

е) залежно від призначення контролю виділяють: 1) за­гальний, що охоплює всі сторони діяльності суб'єкта, що контролюється; 2) цільовий контроль окремого напряму роботи.

Крім перелічених, існують й інші класифікації конт­рольної діяльності.

Зупинимося на видах контролю, які детерміновані міс­цем суб'єкта в системі державних органів (перша класифі­каційна група).

1. Контроль з боку органів законодавчої влади (норматив­ний контроль).

Це вид контролю, який здійснюється Верховною Радою України згідно з Конституцією України і прийнятими від­повідно до неї нормативними актами з даного питання.

Згідно з Конституцією України Верховна Рада здійснює контроль за: виконанням державного бюджету (п. 4 ст. 85); діяльністю Кабінету Міністрів (п. 13 ст. 85, ст. 87, ст. 113); використанням наданих Україні від іноземних держав, банків, міжнародних фінансових організацій позик, не пе­редбачених Державним бюджетом України (п. 14 ст. 85); додержанням конституційних прав і свобод людини і гро­мадянина (п. 17 ст. 85, ст. 101).

Для реалізації контрольних повноважень Верховна Рада використовує постійно діючі і тимчасово діючі структури. До постійно діючих належать Рахункова палата і Уповно­важений Верховної Ради з прав людини.

Рахункова палата здійснює від імені Верховної Ради контроль за використанням засобів Державного бюджету (ст. 98 Конституції). Вона функціонує на підставі Закону України "Про рахункову палату" (в ред. від 14 січня 1998 p.) як постійно діючого, незалежного від будь-яких органів держави, органу контролю, який створюється Вер­ховною Радою, підзвітний та підконтрольний їй.

Уповноважений Верховної Ради з прав людини (ст. 101 Конституції) здійснює парламентський контроль за додер­жанням конституційних прав і свобод людини і громадя­нина. Його діяльність регламентується Законом України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав лю­дини" від 23 грудня 1997 p.

Крім цього, згідно із ст. 89 Конституції, Верховна Ра­да України для проведення розслідування з питань, що становлять суспільний інтерес, створює тимчасові слідчі комісії.

Крім того, контрольні повноваження Верховної Ради України з конкретних питань можуть визначатися й інши­ми нормативними актами.

Зокрема, ст. 42 Закону України "Про надзвичайний стан" передбачає, що Верховна Рада України протягом усього часу дії надзвичайного стану здійснює контроль за дотриманням цього Закону і проводить періодичні депу­татські інспекційні перевірки територій, де введено над­звичайний стан. Усі посадові особи зобов'язані сприяти представникам Верховної Ради України у здійсненні пере­вірок і надавати вичерпну інформацію з питань, що нале­жали до їх діяльності в умовах надзвичайного стану. Права народного депутата України обмеженню не підлягають.

2. Контроль з боку Президента України та його апарату (президентський контроль).

Будучи главою держави, Президент України наділений правом контролю за додержанням законності в усіх струк­турах і сферах функціонування виконавчо-розпорядчої системи держави.

Він має право відмінити акти Кабінету Міністрів Украї­ни, Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Прези­дент є гарантом додержання Конституції України, забезпе­чення прав і свобод людини і громадянина (ст. 102 Кон­ституції).

Для здійснення своїх функцій, зокрема й контрольних, Президент може створювати необхідні дорадчі, консульта­тивні та інші допоміжні органи та служби (п. 28 ст. 106 Конституції). Таким органом, наприклад, є Адміністрація Президента України. В своїй структурі Адміністрація Пре­зидента України має контрольне управління і організує контроль за виконанням законів, указів, розпоряджень, а також доручень Президента органами виконавчої влади та їх посадовими особами.

З метою виконання законів і у межах своєї компетенції Президент України видає Укази й розпорядження, які мають підзаконний характер і є обов'язковими для вико­нання на всій території України.

Для прикладів реалізації Президентом контрольних повноважень можна звернутися до його Указів "Про не­відкладні заходи щодо усунення порушень законності та правопорядку в Автономній Республіці Крим" від 26 лип­ня 1995 р.; "Про посилення контролю за надходженням податків та інших обов'язкових платежів до Державного бюджету України і внесків до державних цільових фондів" від 17 листопада 1997 р.; "Про невідкладні заходи щодо посилення боротьби зі злочинністю" від 21 липня 1994 p., у якому міститься норма такого змісту: "Керівникам Мі­ністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки Ук­раїни, Державного митного комітету України, Державного комітету у справах охорони державного кордону України, Національної гвардії України не рідше як раз на місяць доповідати Президентові України про виконання цього Указу".



3. Контроль з боку Кабінету Міністрів.

Кабінет Міністрів як вищий орган державної виконав­чої влади (ст. 113 Конституції) реалізує свої контрольні повноваження в процесі: 1) реалізації програм економіч­ного, соціального, культурного розвитку України в цілому та окремих її регіонів; 2) втілення в життя фінансової, ці­нової, грошової, кредитної, податкової політики; створен­ня загальнодержавних та інших фондів; ліквідації наслі­дків стихійних лих і катастроф, проведення політики в га­лузі освіти, науки, культури, охорони природи, екологічної безпеки, природокористування; 3) вжиття необхідних за­ходів щодо забезпечення безпеки й обороноздатності Ук­раїни; 4) забезпечення зовнішньоекономічної діяльності України і митної справи; 5) керівництва роботою мініс­терств, комітетів та інших органів державної виконавчої влади.

Результати контрольної діяльності Кабінету Міністрів висвітлюються в постановах і розпорядженнях, які він видає.

До таких документів належать, наприклад, постанови:

"Про стан дотримання органами державної виконавчої влади вимог щодо забезпечення збереження державного і колективного майна" від 7 грудня 1995 р.; "Про стан реа­лізації антимонопольної політики" від 22 грудня 1995 p.; "Про недоліки в роботі довірчих товариств" від 26 червня 1995 p. тощо.

4. Контроль з боку центральних органів державної вико­навчої влади.

Це контроль, який здійснюється міністерствами, комі­тетами, відомствами.

Так, відповідно до "Загального Положення про мініс­терство, інший орган державної виконавчої влади Украї­ни", затвердженого Указом Президента України від 12 бе­резня 19% p., дані органи в межах своєї компетенції за­безпечують реалізацію державної політики стосовно державної таємниці та здійснюють контроль за роботою щодо її охорони.

Контрольні повноваження конкретних центральних ор­ганів державної виконавчої влади закріплені у відповідних нормативних документах. Найчастіше це Положення про те чи інше міністерство, комітет.

Здійснюваний ними контроль може мати як відомчий, так і надвідомчий характер.

Відомчий контроль — це контроль, здійснюваний центральними органами державної виконавчої влади, їх структурними підрозділами стосовно організаційно підпо­рядкованих їм ланок.

Так, МВС України відповідно до п. З Положення про це міністерство забезпечує законність у діяльності праців­ників і військовослужбовців цієї системи МВС; відповідно до п. 2 Положення у межах своїх повноважень організує виконання актів законодавства України і здійснює систе­матичний контроль за їх реалізацією.

Надвідомчий контроль — контроль, здійснюваний сто­совно об'єктів, які організаційно не підпорядковані органу державної виконавчої влади. Повноваження щодо здійс­нення такого контролю мають такі міністерства: Міністер­ство фінансів, Міністерство освіти. Міністерство охорони здоров'я. Міністерство охорони навколишнього природ­ного середовища, Міністерство внутрішніх справ тощо.

Так, МВС (п. 4.15 Положення) контролює проведення іншими органами державної виконавчої влади роботи, спрямованої на попередження дорожньо-транспортних пригод.

Міністерство охорони навколишнього природного се­редовища України наділене правом контролю за діяльніс­тю підприємств щодо дотримання лімітів використання природних ресурсів, екологічних нормативів і стандартів. У разі виявлення їх порушень це відомство має право прийняти рішення про обмеження, зупинення чи заборо­ну діяльності підприємства-порушника незалежно від його відомчої підпорядкованості.



5. Контроль з боку місцевих органів державної виконавчої влади.

До місцевих органів державної виконавчої влади в пер­шу чергу належать державні адміністрації в областях, райо­нах областей, містах Києві та Севастополі та районах цих міст (ст. 118 Конституції), їх контрольні повноваження за­кріплені в Положеннях про державні адміністрації. Коло цих повноважень досить широке.

Так, глава обласної державної адміністрації відповідно до п. 8 Положення:

зупиняє рішення міської (міста обласного значення) Ради, її голови та виконавчого комітету з питань місцевого самоврядування, а також рішення районної, районної у місті Ради з питань власних повноважень, якщо вони су­перечать Конституції України, законам України, указам і розпорядженням Президента України, рішенням Кабінету Міністрів України, іншим актам законодавства та в місяч­ний термін звертається до обласного (міського) суду щодо їх скасування; звертається з поданням до Кабінету Міністрів України щодо рішення відповідно обласної. Київської, Севасто­польської міської Ради з питань власних постанов, якщо вони суперечать Конституції України, законам України, указам і розпорядженням Президента України, рішенням Кабінету Міністрів України, іншим актам законодавства;

скасовує рішення голови та очолюваного ним виконав­чого комітету сільської, селищної, районної у місті (там, де вона створена), міської Ради з питань здійснення делего­ваних їм повноважень державної виконавчої влади, а та­кож рішення голови районної, районної у містах Києві, Севастополі державних адміністрацій, якщо вони супер­ечать Конституції України, законам України, указам і роз­порядженням Президента України, рішенням Кабінету Міністрів України, іншим актам законодавства;

вносить подання Президентові України щодо достро­кового припинення в установленому порядку повнова­жень сільської, селищної, районної у місті (там, де вона створена), міської Ради, її голови та очолюваного ним ви­конавчого комітету, а також про увільнення з посади голо­ви районної, районної у містах Києві, Севастополі держав­ної адміністрації у разі порушення ними Конституції Ук­раїни, законів України, указів і розпоряджень Президента України, рішень Кабінету Міністрів України, інших актів законодавства;

зупиняє дію актів керівників підприємств, якщо вони суперечать законодавству, та в місячний термін звертаєть­ся до обласного (міського) суду щодо їх скасування або повідомляє про це органи прокуратури для вжиття відпо­відних заходів.

6. Контроль з боку органів судової влади (судовий контроль). Контроль органів судової влади — це заснована на за­коні діяльність судів щодо перевірки правомірності актів і дій органів управління, їх посадових осіб із застосуванням, якщо виникає необхідність, правових санкцій.

Основний зміст судового контролю як способу забезпе­чення законності полягає у правовій оцінці, яку дав суд, дій і рішень органів державного управління та їх посадових осіб. Якщо при цьому встановлюються порушення закон­ності, то судовий орган вживає відповідні заходи і притя­гує винних до відповідальності.

Систему судових органів, які мають контрольні пов­новаження у сфері державного управління, становлять:

а) Конституційний Суд України; б) суди загальної юрис­дикції; в) арбітражні суди.

Конституційний Суд України створюється відповідно до Конституції України і здійснює свою діяльність на підставі Закону "Про Конституційний Суд України" від 16 жовтня 1996 p.

Контрольні функції у сфері державного управління реа­лізуються ним при розгляді справ про конституційність актів вищого органу виконавчої влади — Кабінету Мініст­рів (п. 1 ст. 13); розгляді конституційних подань (статті 40—41); розгляді конституційних звернень (статті 42—43).

Конституційний Суд України може покласти на відпо­відні державні органи обов'язки щодо забезпечення вико­нання рішення або дотримання висновку, а також вимага­ти від них письмового підтвердження виконання рішення, дотримання висновку.

Суди загальної юрисдикції здійснюють судочинство з цивільних справ, кримінальних справ, адміністративних справ. Розглядаючи конкретні справи, суди дають оцінку діям органів управління та їх посадових осіб з точки зору дотримання законності.

Результати контрольної діяльності, що виносяться су­дами, відбиваються в: 1) окремих ухвалах, які виносяться щодо конкретних справ; 2) поданнях, у яких, на відміну від окремих ухвал, узагальнюються типові порушення за­конності, умови і причини, які сприяють їх проявам.

Арбітражні суди функціонують на підставі Закону Ук­раїни "Про арбітражний суд" від 4 червня 1991 p. Відпо­відно до ст. З цього Закону, важливим завданням цих судів є сприяння здійсненню законності у сфері господарських відносин. Систему арбітражних судів складають: Вищий арбітражний суд, арбітражний суд Автономної республі­ки Крим, арбітражні суди областей, міст Києва та Се­вастополя.

Свої контрольні повноваження ці суди здійснюють у процесі вирішення господарських спорів між підприєм­ствами, установами, організаціями.

Арбітражні суди контролюють дотримання планової та договірної дисципліни всіма органами управління, підпри­ємствами, установами і організаціями, які діють у госпо­дарській сфері.

Арбітражний суд має право визнати недійсним (повніс­тю або в певній частині) договір, відмовляти у задоволенні вимог сторін. У разі виявлення порушень арбітражний суд може вживати заходи впливу, зокрема стягувати з поруш­ників штраф, пеню. Йому також надане право виходити за межі позовних вимог, якщо це необхідно для захисту інте­ресів держави.

Якщо арбітражний суд має відомості про порушен­ня законності, він може порушити справу з власної іні­ціативи.

Отже, зміст судового контролю як способу забезпечен­ня законності полягає: 1) в оцінці судом правомірності дій органів управління; правомірності дій їх посадових осіб, правомірності прийнятих нормативних актів і рішень; 2) у викритті порушень законності, обмеження прав громадян і організацій, підприємств, установ; установленні причин порушень; 3) вжитті заходів відносно порушених прав і за­ходів щодо притягнення до відповідальності осіб, які при­пустилися порушення законності.

7. Контроль з боку органів місцевого самоврядування.

Органи місцевого самоврядування та їх виконавчі апа­рати утворюються згідно з Конституцією України (ст. 140) і функціонують на підставі Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 p.

Контрольними повноваженнями у сфері державного управління наділені ради всіх рівнів і виконавчі органи (виконавчі комітети) сільських, селищних, міських, ра­йонних у містах рад. Виконавчі апарати обласних і район­них рад таких повноважень не мають (ст. 58 Закону).

Обласні та районні ради здійснюють контроль у сфері державного управління шляхом розгляду запитів депутатів і прийняття рішень по них; затвердження програм соціаль­но-економічного та культурного розвитку відповідних об­ластей і районів, а також цільових програм з інших питань і заслуховування звітів про їх виконання; встановлення правил користування водозабірними спорудами і обме­жень (заборон) використання питної води у промислових цілях; заслуховування звітів голів місцевих державних ад­міністрацій (керівників структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій) про виконання програм соціаль­но-економічного розвитку, а також про виконання місце­вими державними адміністраціями делегованих їм радою повноважень тощо.

Для здійснення контролю з конкретних питань обласні та районні ради згідно зі ст. 48 Закону утворюють тимча­сові контрольні комісії.

Сільські, селищні, міські, районні в містах ради здійс­нюють контроль при реалізації таких повноважень, як розгляд запитів документів, прийнятих рішень по запитах;

встановлення місцевих податків і зборів та розмірів їх ста­вок у межах, визначених законом; прийняття рішень щодо надання відповідно до чинного законодавства пільг по місцевих податках і зборах; вирішення відповідно до зако­ну питань про надання дозволу на спеціальне використан­ня природних ресурсів місцевого значення, а також про скасування такого дозволу; надання відповідно до законо­давства згоди на розміщення на території села, селища, міста нових об'єктів, сфера екологічного впливу діяльності яких згідно з діючими нормативами включає відповідну територію; заслуховування повідомлень керівників органів внутрішніх справ про їх діяльність щодо охорони громад­ського порядку на відповідній території, порушення перед відповідними органами вищого рівня питання про звіль­нення з посади керівників цих органів у разі визнання їх діяльності незадовільною; встановлення відповідно до за­конодавства правил з питань благоустрою території насе­леного пункту, забезпечення в ньому чистоти і порядку, торгівлі на ринках, додержання тиші в громадських місцях, за порушення яких передбачено адміністративну від­повідальність та інших.

Виконавчі комітети сільських, селищних, міських, ра­йонних у містах рад наділені двома видами контрольних повноважень, які мають різну правову природу. По-перше, це повноваження власні (самоврядні); по-друге, повнова­ження, делеговані виконавчою владою.

До перших належать ті, що випливають з таких повно­важень, як встановлення на відповідній території режиму використання та забудови земель, на яких передбачена перспективна містобудівна діяльність; здійснення заходів щодо створення належних умов для функціонування пунктів пропуску через Державний кордон України; на­дання відповідно до законодавства дозволу на споруджен­ня об'єктів містобудування незалежно від форм власності;

внесення подань до відповідних органів про притягнення до відповідальності осіб, якщо вони ігнорують законні ви­моги та рішення рад і їх виконавчих органів, прийняті в межах їх повноважень; звернення до суду про визнання незаконними актів органів виконавчої влади, які обмежу­ють права територіальної громади, а також повноваження органів та посадових осіб місцевого самоврядування тощо.

До других належать такі, як: здійснення контролю за дотриманням законодавства щодо захисту прав спожива­чів; здійснення в установленому порядку державного контролю за дотриманням законодавства, затвердженої містобудівної документації при плануванні та забудові від­повідних територій; зупинення у випадках, передбачених законом, будівництва, яке проводиться з порушенням міс­тобудівної документації і проектів окремих об'єктів, а та­кож може заподіяти шкоду навколишньому природному середовищу; здійснення контролю за дотриманням зе­мельного та природоохоронного законодавства, викорис­танням і охороною земель, природних ресурсів загально­державного та місцевого значення, відтворенням лісів; ор­ганізація та контроль прикордонної і прибережної торгівлі тощо.



8. Контроль з боку громадськості (громадський контроль).

Його суб'єктами є громадські організації, трудові ко­лективи, органи самоорганізації населення, збори грома­дян за місцем проживання, громадяни.

Громадський контроль як засіб забезпечення законнос­ті в діяльності виконавчо-розпорядчих органів суттєво від­різняється від усіх інших видів контролю.

Ця відмінність полягає насамперед у тому, що громад­ський контроль не має державно-владного змісту. Тому рі­шення громадських організацій за результатами перевірок мають, як правило, рекомендаційний характер.

Важливою формою безпосередньої участі населення в місцевому самоврядуванні є загальні збори громадян за місцем проживання. Такі збори проводяться відповідно до "Положення про загальні збори громадян за місцем про­живання в Україні", затвердженого Верховною Радою Ук­раїни 17 грудня 1993 p.

Вони проводяться за необхідності, але не рідше одного разу на рік (ст. 4). На цих зборах можуть заслуховуватись інформації голів місцевих Рад, керівників їх органів, а та­кож звіти керівників підприємств, організацій, установ, які належать до комунальної власності. Тут же може обго­ворюватися поведінка осіб, що порушують громадський порядок (ст. 6).

Збори мають право звертатися з пропозиціями до від­повідної Ради, державних органів, органів місцевого само­врядування, керівників підприємств, установ, організацій. Ці пропозиції повинні бути розглянуті в місячний термін. Про результати розгляду повинні бути поінформовані іні­ціатори зборів.

3. Нагляд як спосіб забезпечення законності і дисципліни

в державному управлінні



Адміністративний нагляд — це здійснення спеціаль­ними державними структурами цільового спостереження за дотриманням виконавчо-розпорядчими органами, під­приємствами, установами і організаціями та громадянами правил, передбачених нормативними актами.

Його суб'єктами є спеціально створені з цією метою державні структури: а) інспекції; б) міліція.

Усі інспекції залежно від компетенції можна поділити на дві групи: 1) ті, що мають повноваження міжвідомчого характеру (ДАІ, Держпожнагляд тощо); 2) ті, що не мають таких повноважень, тобто здійснюють свої функції тільки в межах того чи іншого відомства (інспекція польотів ци­вільної авіації, інспекція особового складу тощо).

Інспекції, що мають повноваження міжвідомчого (над­відомчого) характеру, є державними інспекціями. Вони здійснюють свої функції у межах наданої компетенції не­залежно від відомчої підпорядкованості об'єктів.

Державні інспекції. Система державних інспекцій за ха­рактером зв'язків з органами державної виконавчої влади неоднорідна. Класифікуючи за цією ознакою, можна гово­рити про дві групи державних інспекцій:

1) організаційно відокремлена група держінспекцій, підпорядкована безпосередньо уряду (Держгортехнагляд — щодо дотримання правил з безпечного проведення робіт у промисловості та гірському нагляді);

2) група інспекцій, які є цілком або частково структур­ними підрозділами центральних органів державної вико­навчої влади (міністерств, відомств).

Характерною щодо цього є діяльність добре нам відомої ДАІ, Держпожнагляду, органів санітарного нагляду або державної контрольно-ревізійної служби в Україні. Підпо­рядкованість державної інспекції тій чи іншій державній структурі фіксується у відповідному положенні. Положен­ня про ці інспекції затверджує Кабінет Міністрів України.

Повноваження державних інспекцій умовно можна по­ділити на три види:

1) з розробки норм і правил, виконання яких контролює інспекція. Повноваження даного виду, як правило, полягають у наявності в інспекцій прав готувати різні про­екти норм, правил тощо і вносити їх на розгляд відповід­ного органу управління;

2) з організації і здійснення нагляду. Як правило, це та­кі права: одержувати та витребувати матеріали (докумен­ти); обслідування на місці; давання обов'язкових приписів і вказівок; дозвільні повноваження (пуск, введення в екс­плуатацію, встановлення номерних знаків тощо); давання експертних висновків (пожежний нагляд, архітектурний будівельний контроль); мати свого представника в комісії з приймання, розслідування аварій тощо;

3) із застосування заходів державного примусу. Названа група повноважень, як правило, закріплюється у відповід­них статтях Кодексу про адміністративні правопорушення. Наприклад, зупинимося на повноваженнях із застосуван­ня заходів державного примусу деяких інспекцій.

Держпожнагляд (ст. 223 КпАП): ст. 120 — порушення правил пожежної безпеки на транспорті; ст. 174 — пору­шення встановлених правил пожежної безпеки.

ДАІ (ст. 222): 122, 1221, 124, 126, 127, 128 (перевищення швидкості; порушення вимог дорожних знаків, інших пра­вил руху тощо).

Держінспекція по маломірних суднах (ст. 227): 116, 1161, 117, 118, 130 (порушення правил з охорони порядку і безпеки руху на річковому транспорті та маломірних суд­нах; порушення правил випуску судна в плавання; пору­шення правил користування маломірними суднами; пра­вил утримання; управління у стані сп'яніння).

Головна інспекція з безпеки польотів (ст. 228): 43, 111, 112, 120, 133, 135, 137 (санітарно-гігієнічні вимоги; безпе­ка польотів, поведінка під час польотів тощо).

Держгортехнагляд (ст. 231): безпечне проведення робіт.

Адміністративний нагляд міліції — це систематичний нагляд за точним і неухильним дотриманням посадовими особами та громадянами правил, що регулюють громад­ський порядок і громадську безпеку з метою попереджен­ня і припинення порушень цих правил, а також виявлення порушників і притягнення їх до встановленої законом від­повідальності (кримінальної чи адміністративної) або вжиття до них заходів громадського впливу.

Методами адміністративного нагляду міліції є: а) безпо­середнє спостереження в громадських місцях за виконан­ням громадянами та посадовими особами загальнообов'яз­кових правил; б) періодичні перевірки виконання орга­нами, посадовими особами, громадянами встановлених правил; в) виявлення порушень у ході перевірки скарг, за­яв, пропозицій та іншої інформації про правопорушників.

Адміністративний нагляд поділяється на загальний і спеціальний.

Загальний адміністративний нагляд містить нагляд за дотриманням загальнообов'язкових та інших правил. До них належать: правила перебування іноземців, правила дозвільної системи; правила паспортної системи тощо.

Спеціальний адміністративний нагляд міліції — це на­гляд за поведінкою певної категорії громадян.

Даний вид нагляду є примусовим заходом і встановлю­ється за звільненими з місць позбавлення волі відповідно до Закону "Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі" від 1 грудня 1994 p.

Закон формулює поняття цього виду адміністративного нагляду як системи "тимчасових примусових профілак­тичних заходів спостереження і контролю за поведінкою окремих осіб, звільнених з місць позбавлення волі, що здійснюються органами внутрішніх справ".

Визначає його завдання: "Адміністративний нагляд встановлюється з метою запобігання вчиненню злочинів окремими особами, звільненими з місць позбавлення волі, і здійснення виховного впливу на них".

Цей вид адміністративного нагляду встановлюється ли­ше стосовно чотирьох категорій повнолітніх осіб: а) визна­них судами особливо небезпечними рецидивістами; б) за­суджених до позбавлення волі за тяжкі злочини або засу­джених два і більше разів до позбавлення волі за умисні злочини, якщо під час відбування покарання їх поведінка свідчила, що вони вперто не бажають стати на шлях ви­правлення і залишаються небезпечними для суспільства; в) засуджених до позбавлення волі за тяжкі злочини або засуджених два і більше разів до позбавлення волі за умис­ні злочини, якщо вони після покарання або умовно-до­строкового звільнення від відбування покарання, незва­жаючи на попередження органів внутрішніх справ, систе­матично порушують громадський порядок і права інших громадян, вчиняють інші правопорушення; г) засуджених до позбавлення волі за один із злочинів, пов'язаних з не­законним обігом наркотичних засобів, психотропних ре­човин і прекурсорів.

Адміністративний нагляд у всіх випадках встановлюєть­ся в судовому засіданні одноосібне суддею районного (міського) суду або за місцем дислокації виправно-трудо­вої установи, або за місцем проживання особи, щодо якої встановлюється адміністративний нагляд.

За місцем дислокації виправно-трудової установи адмі­ністративний нагляд встановлюється щодо трьох категорій осіб (до моменту їх звільнення): визнаних особливо небез­печними рецидивістами; засуджених за злочини, пов'язані з обігом наркотиків, психотропних речовин та їх прекур­сорів; осіб, поведінка яких у місцях позбавлення волі свід­чить про те, що вони залишаються небезпечними для сус­пільства (пункт "б").

За місцем проживання адміністративний нагляд вста­новлюється щодо однієї категорії осіб: які прибули з місць позбавлення волі після відбування покарання і система­тично порушують громадський порядок (пункт "в").

Незалежно від будь-яких обставин (зразкова поведінка тощо) ще в місцях позбавлення волі (до моменту звільнен­ня) адміністративний нагляд встановлюється щодо двох категорій осіб: визнаних особливо небезпечними рециди­вістами; засуджених за злочини, пов'язані з обігом нарко­тиків, психотропних речовин та 'їх пресурсорів. У цих випадках підставою для прийняття суддею рішення про встановлення адміністративного нагляду є: 1) вирок суду і 2) подання начальника виправно-трудової установи та від­повідні матеріали.

У інших двох випадках питання про встановлення адмі­ністративного нагляду вирішується залежно від поведінки особи або в місцях позбавлення волі (пункт "б"), або після звільнення і прибуття на місце постійного проживання (пункт "в"). У цих випадках подання і матеріали про вста­новлення адміністративного нагляду готуються виправно-трудовою установою або органом внутрішніх справ.

Отже, існує три види підстав для прийняття рішення про встановлення адміністративного нагляду: а) вирок су­ду, що набрав законної сили; б) подання та матеріали ви­правно-трудових установ; в) подання та матеріали органів внутрішніх справ.

Ініціатор встановлення адміністративного нагляду над­силає до суду разом з поданням копію вироку та матеріа­ли, що свідчать про необхідність встановлення адміністра­тивного нагляду за відповідною особою.

У судове засідання викликається особа, щодо якої вне­сено подання про встановлення адміністративного нагля­ду, а за їх клопотанням — і захисник, а також представник органу, начальник якого вніс подання.

Розгляд питання починається доповіддю про зміст по­дання та матеріалів, що надійшли разом з ним, після чого заслуховуються пояснення осіб, які з'явилися у судове за­сідання.

Після розгляду справи суддя виходить до нарадчої кім­нати для прийняття рішення, після чого повертається в зал засідань і оголошує постанову про встановлення адмініст­ративного нагляду.

Постанова судді оскарженню не підлягає, проте може бути опротестована в порядку нагляду.

Постанова судді надсилається для виконання ініціатору встановлення адміністративного нагляду (начальнику ор­гану внутрішніх справ за місцем проживання особи, щодо якої встановлено нагляд, або начальнику виправно-трудо­вої установи).

Адміністрація виправно-трудової установи надсилає постанову судді для виконання органу внутрішніх справ за вибраним піднаглядним місцем проживання у день його звільнення.

Адміністративний нагляд встановлюється терміном від одного до двох років і не може перевищувати термінів, пе­редбачених законом для погашення або зняття судимості.

У випадку, якщо є підстави вважати, що особа, щодо якої встановлено адміністративний нагляд, залишається небезпечною для суспільства, адміністративний нагляд за поданням відповідного органу внутрішніх справ може бути продовжено кожного разу ще на шість місяців, але не біль­ше терміну, передбаченого законом для погашення або зняття судимості.

Термін адміністративного нагляду починається з дня оголошення особі постанови судді про встановлення адмі­ністративного нагляду.

Адміністративний нагляд здійснюється міліцією. Осіб, щодо яких встановлено адміністративний нагляд, беруть на облік, фотографують, а у разі необхідності у них беруть відбитки пальців. Працівники міліції зобов'язані система­тично контролювати поведінку цих осіб, запобігати пору­шенням ними громадського порядку та прав інших грома­дян і припиняти їх, проводити розшук осіб, які уникають адміністративного нагляду.

Встановлено два види підстав для припинення адмі­ністративного нагляду: відповідно до постанови суду і ав­томатичне припинення адміністративного нагляду.

Адміністративний нагляд припиняється постановою судді за поданням начальника органу внутрішніх справ:

а) у разі погашення або зняття судимості з особи, яка пе­ребуває під наглядом; б) достроково, якщо піднаглядний перестав бути небезпечним для суспільства і позитивно характеризується за місцем роботи і проживання.

Автоматично адміністративний нагляд припиняється:

а) після закінчення терміну, на який його встановлено, як­що органом внутрішніх справ подано клопотання про про­довження нагляду або суддя відмовив у продовженні наг­ляду; б) у випадку засудження піднаглядного до позбав­лення волі і направлення його до місця відбування покарання; в) у разі смерті піднаглядного.

Особи, щодо яких встановлено адміністративний наг­ляд, зобов'язані вести законослухняний спосіб життя, не порушувати громадський порядок і додержувати таких правил: а) прибути у визначений виправно-трудовою уста­новою термін в обране ними місце проживання і зареєструватися в органах внутрішніх справ; б) з'явитися за ви­кликом міліції в указаний термін і давати усні та письмові пояснення з питань, пов'язаних з виконанням правил ад­міністративного нагляду; в) повідомляти працівників мілі­ції, які здійснюють адміністративний нагляд, про зміну місця роботи чи проживання, а також виїзд за межі району (міста) у службових справах; г) в разі від'їзду в особистих справах з дозволу міліції в інший населений пункт та пере­бування там більше доби зареєструватися в місцевому органі внутрішніх справ.

До осіб, щодо яких встановлено адміністративний наг­ляд, за постановою начальника органу внутрішніх справ застосовуються частково або у повному обсязі такі обме­ження: а) заборона виходу з будинку (квартири) у визначе­ний час, який не може перевищувати восьми годин на до­бу; б) заборона перебування у визначених місцях району (міста); в) заборона виїзду чи обмеження часу виїзду в осо­бистих справах за межі району (міста); г) реєстрація в мі­ліції від одного до чотирьох разів на місяць.

Під час здійснення адміністративного нагляду началь­ник органу внутрішніх справ з урахуванням особи піднаг­лядного, його способу життя і поведінки має право зміню­вати (зменшувати або збільшувати) обсяг обмежень, пе­редбачених цією статтею.

Нагляд прокуратури. У даний час, згідно з п. 9 Пере­хідних положень Конституції України, прокуратура про­довжує виконувати функцію нагляду за додержанням і за­стосуванням законів. У юридичній теорії і практиці ця функція визначається як загальний нагляд прокуратури. Вона регламентована Законом "Про прокуратуру" від 5 листопада 1991 p.

Загальний нагляд — це нагляд за виконанням законів виконавчо-розпорядчими органами, підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами, грома­дянами.

Предметом загального нагляду є:

1) відповідність актів, які видаються всіма органами, підприємствами, установами, організаціями та посадови­ми особами, вимогам Конституції України та чинним законам;

2) додержання законів про недоторканність особи, со­ціально-економічні, політичні, особисті права і свободи громадян, захист їх честі та гідності, якщо законом не пе­редбачений інший порядок захисту цих прав;

3) додержання законів, що стосуються економічних, міжнаціональних відносин, охорони навколишнього сере­довища, митниці та зовнішньоекономічної діяльності.

Перевірка виконання законів проводиться за заявами та іншими повідомленнями про порушення законності, що вимагають прокурорського реагування, а за наявності приводів — також з власної ініціативи прокурора. Проку­ратура не підміняє органи відомчого управління та конт­ролю і не втручається у господарську діяльність, якщо така діяльність не суперечить чинному законодавству.

Загальний нагляд спрямовано на те, щоб акти, які ви­дають виконавчо-розпорядчі органи, відповідали чинному законодавству і щоб закони виконувалися адресатами точ­но і однаково.

Здійснюючи загальний нагляд, прокурор у межах своєї компетенції витребує для перевірки відповідності закону накази, інструкції, розпорядження та інші акти, що ви­даються державними й недержавними органами і органі­заціями.

Прокурор має право витребувати від цих органів і орга­нізацій необхідні документи, матеріали, статистичні та ін­ші відомості; вимагати проведення перевірок, ревізій у зв'язку з наявними даними про порушення законності; ви­магати виділення спеціалістів для з'ясування питань, які виникають при здійсненні нагляду; має право викликати посадових осіб і громадян і вимагати від них пояснень з приводу порушень закону.

До повноважень прокурора у сфері загального нагляду також належать: перевірки виконання законів у зв'язку з заявами, скаргами та іншими повідомленнями про правопорушення; встановлення законності адміністративного затримання громадян і вжиття заходів впливу за адмініст­ративні правопорушення; вжиття заходів для відшкодуван­ня матеріальних збитків, якщо такі збитки було завдано внаслідок порушення законності.

Вимоги прокурора у зв'язку зі здійсненням загально­го нагляду обов'язкові для виконання всіма, кому вони адресовані.

При виявленні порушень закону прокурор або його за­хисник у межах своєї компетенції мають право: 1) опро­тестувати акти Прем'єр-міністра України, Кабінету Мі­ністрів України, Уряду Автономної Республіки Крим, мі­ністерств, державних комітетів і відомств, виконавчих і розпорядчих органів місцевих рад народних депутатів, під­приємств, установ, організацій, громадських об'єднань, а також рішення і дії посадових осіб; 2) вносити подання або протести на рішення місцевих рад народних депутатів залежно від характеру порушень; 3) порушувати у встанов­леному законом порядку кримінальну справу, дисциплі­нарне провадження або провадження про адміністративне правопорушення, передавати матеріали на розгляд громад­ських організацій; 4) давати приписи про усунення оче­видних порушень закону; 5) вносити подання до держав­них органів, громадських організацій і посадовим особам про усунення порушень закону та умов, що їм сприяли; 6) звертатись до суду або арбітражного суду з заявами про захист прав і законних інтересів громадян, держави, а та­кож підприємств та інших юридичних осіб.

4. Звернення громадян як спосіб забезпечення законності в державному управлінні


Звернення громадян до органів держави з питань забез­печення законності є їх конституційним правом. Воно за­кріплюється у ст. 40 Конституції України, яка наголошує, що усі мають право направляти індивідуальні чи колектив­ні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів, що зобов'язані розглянути звер­нення і дати обгрунтовану відповідь у встановлений зако­ном строк.

У розвиток конституційних положень діє ціла низка нормативних актів, які регламентують ці питання. По-пер­ше, це Закон України "Про звернення громадян" від 2 жовтня 1996 p. Крім нього, найважливішими актами, що регулюють правовідносини цієї сфери, є Указ Президента України "Про заходи щодо забезпечення конституційних прав громадян на звернення" від 19 березня 1997 р. та Інструкція з діловодства за зверненнями громадян в орга­нах державної влади і місцевого самоврядування, об'єд­наннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від сфери власності, в засобах масової ін­формації. Слід відмітити, що майже всі законодавчі акти останнього часу містять норми, що передбачають питання оскарження дій посадових осіб.

Усі вони регулюють питання практичної реалізації гро­мадянами України наданого їм Конституцією України права вносити в органи державної влади, об'єднання гро­мадян відповідно до їх статусу пропозиції про поліпшення їх діяльності, викривати недоліки в роботі, оскаржувати дії посадових осіб, державних і громадських органів.

Вони також забезпечують громадянам можливості для участі в управлінні державними і громадськими справами, для впливу на поліпшення роботи органів державної влади і місцевого самоврядування, установ, організацій неза­лежно від форм власності, підприємств для відстоювання своїх прав і законних інтересів та відновлення їх у разі порушення.

Під зверненнями громадян слід розуміти викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги.

Пропозиція (зауваження) — звернення громадян, де вис­ловлюються порада, рекомендація щодо діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, депутатів усіх рівнів, посадових осіб, а також висловлюються думки щодо врегулювання суспільних відносин та умов життя громадян, вдосконалення правової основи державного і громадського життя, соціально-культурної та інших сфер діяльності держави і суспільства.

Заява (клопотання) — звернення громадян із прохан­ням про сприяння реалізації закріплених Конституцією України та чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, народних депутатів Украї­ни, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також вис­ловлення думки щодо поліпшення їх діяльності.

Клопотання — письмове звернення з проханням про визнання за особою відповідного статусу, прав чи свобод тощо.

Скарга — звернення з вимогою про поновлення прав і захист законних інтересів громадян, порушених діями (бездіяльністю), рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування, установ, організацій, об'єд­нань громадян, підприємств, посадових осіб.

До рішень, дій (бездіяльності), які можуть бути оскар­жені, належать такі у сфері управлінської діяльності, вна­слідок яких: порушено права і законні інтереси чи свободи громадянина (групи громадян); створено перешкоди для здійснення громадянином його прав і законних інтересів чи свобод; незаконно покладено на громадянина які-не-будь обов'язки або його незаконно притягнуто до відпові­дальності.

Звернення адресуються органам або посадовим особам, до повноважень яких належить вирішення порушених пи­тань і повинно містити прізвище, ім'я, по батькові, місце проживання громадянина, суть порушеного питання, зау­важення, пропозиції, заяви чи скарги, прохання чи вимоги і підписано заявником (заявниками) із зазначенням дати. Воно може бути усним (викладеним громадянином і запи­саним посадовою особою на особистому прийомі) чи письмовим, надісланим поштою або переданим громадя­нином. Оформлене без дотримання цих вимог звернення повертається заявникові з відповідними роз'ясненнями не пізніш як через десять днів від дня його надходження.

Якщо питання, порушені в одержаному зверненні, не входять до повноважень адресата, воно в термін не більше п'яти днів пересилається за належністю відповідному орга­ну чи посадовій особі, про що повідомляється громадяни­ну, який подав звернення. Однак, забороняється направ­ляти скарги громадян для розгляду тим органам або поса­довим особам, дії чи рішення яких оскаржуються.

У разі якщо звернення не містить даних, необхідних для прийняття обгрунтованого рішення органом чи поса­довою особою, воно в той же термін (5 днів) повертається громадянину з відповідними роз'ясненнями.

Письмове звернення без зазначення місця проживання, не підписане автором (авторами), а також таке, з якого не­можливо встановити авторство, визнається анонімним і розгляду не підлягає. Не розглядаються повторні звернен­ня одним і тим же органом від одного і того ж громадяни­на з одного і того ж питання, якщо перше вирішено по су­ті, та звернення осіб, визнаних судом недієздатними.

Для кожного виду звернень встановлено особистий по­рядок розгляду і форми реагування. Так, розгляд пропози­цій (зауважень) є обов'язковим. Органи, що їх розглянули, повинні повідомити громадянина про результати розгляду Що стосується заяв (клопотань), то їх адресати зобов'яза­ні: а) об'єктивно і вчасно розглядати їх; б) перевіряти ви­кладені в них факти; в) приймати рішення відповідно до чинного законодавства; г) забезпечувати їх виконання;

д) повідомляти громадян про наслідки їх розгляду.

Відповідь за результатами розгляду заяв (клопотань) в обов'язковому порядку дається тим органом, який отри­мав ці заяви і до компетенції якого входить вирішення по­рушених у заявах (клопотаннях) питань, за підписом ке­рівника або особи, яка виконує його обов'язки. Рішення про відмову в задоволенні вимог, викладених у заяві (кло­потанні): а) доводиться до відома громадянина в письмо­вій формі; б) доводиться з посиланням на законодавство;

в) доводиться з викладенням мотивів відмови; г) дово­диться з роз'ясненнями порядку оскарження прийнятого рішення.

Пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) Героїв Радянського Союзу, Героїв Соціалістичної Праці, інвалідів Великої Вітчизняної війни розглядаються першими керів­никами державних органів, органів місцевого самовряду­вання, установ, організацій і підприємств особисто.

Скарга на дії чи рішення органу державної влади, орга­ну місцевого самоврядування, установи, організації, об'єд­нання громадян, підприємства, засобів масової інформа­ції, посадової особи у порядку підлеглості вищому органу або посадовій особі, що не позбавляє громадянина права звернутися до суду відповідно до чинного законодавства, а в разі відсутності такого органу або незгоди громадянина з прийнятим за скаргою рішенням — безпосередньо до суду.

До скарги додаються наявні у громадянина рішення або копії рішень, які приймалися за його зверненням раніше, а також інші документи, необхідні для розгляду скарги, які після її розгляду повертаються громадянину.

Скарга на рішення, що оскаржувалось, може бути пода­на до органу або посадовій особі вищого рівня протягом одного року з моменту його прийняття, але не пізніше од­ного місяця з часу ознайомлення громадянина з прийня­тим рішенням. Скарги, подані з порушенням зазначеного терміну не розглядаються. Пропущений з поважної причи­ни термін може бути поновлений органом чи посадовою особою, що розглядає скаргу. Рішення вищого державного органу, який розглядав скаргу, в разі незгоди з ним грома­дянина може бути оскаржено до суду.

Громадянин, який звернувся із заявою чи скаргою до органів, має право: особисто викласти аргументи особі, що перевіряла заяву чи скаргу, та брати участь у перевірці по­даної скарги чи заяви; знайомитись з матеріалами перевір­ки; подавати додаткові матеріали або наполягати на їх запиті органом, який розглядає заяву чи скаргу; бути при­сутнім при розгляді заяви чи скарги; користуватися послу­гами адвоката або представника трудового колективу, ор­ганізації, яка здійснює правозахисну функцію, оформив­ши це уповноваження у встановленому законом порядку;

одержати письмову відповідь про результати розгляду зая­ви чи скарги; висловлювати усно або письмово вимогу щодо дотримання таємниці розгляду заяви чи скарги; ви­магати відшкодування збитків, якщо вони стали результа­том порушень встановленого порядку розгляду звернень.

Відповідно до прав громадян на скаргу встановлені обов'язки органів, що їх розглядають. Вони в межах своїх повноважень зобов'язані: об'єктивно, всебічно і вчасно перевіряти заяви чи скарги; на прохання громадянина за­прошувати його на засідання відповідного органу, що роз­глядає його заяву чи скаргу; відміняти або змінювати оскаржувані рішення у випадках, передбачених законодав­ством України, якщо вони не відповідають закону або іншим нормативним актам, невідкладно вживати заходи до припинення неправомірних дій, виявляти, усувати при­чини та умови, які сприяли порушенням; забезпечувати поновлення порушених прав, реальне виконання прийнятих у зв’язку з заявою чи скаргою рішень; письмово пові­домляти громадянина про результати перевірки заяви чи скарги і суть прийнятого рішення; вживати заходи щодо відшкодування у встановленому законом порядку матері­альних збитків, якщо їх було завдано громадянину в ре­зультаті ущемлення його прав чи законних інтересів, вирі­шувати питання про відповідальність осіб, з вини яких було допущено порушення, а також на прохання громадя­нина не пізніш як у місячний термін довести прийняте рішення до відома органу місцевого самоврядування, тру­дового колективу чи об'єднання громадян за місцем про­живання громадянина; у разі визнання заяви чи скарги необгрунтованою роз'яснити порядок оскарження прий­нятого за нею рішення, не допускати безпідставної пере­дачі розгляду заяв чи скарг громадян, вживати заходи до усунення причин, що їх породжують, систематично аналі­зувати та інформувати населення про хід цієї роботи.

Звернення розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, — невідкладно, але не пізніше п'ятнадцяти днів від дня їх отримання. Якщо в мі­сячний термін вирішити порушені у зверненні питання неможливо, керівник відповідного органу або його заступ­ник встановлюють необхідний термін для його розгляду, про що повідомляється особі, яка подала звернення. При цьому загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати сорока п'яти днів.






Скачати 374.65 Kb.

Поділіться з Вашими друзьями:




База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка