1. психологія як наука І навчальна дисципліна



Сторінка9/25
Дата конвертації11.04.2016
Розмір6.05 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   25
Тема 5. СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ДОСЛІДЖЕННЯ ОСОБИСТОСТІ
5.1. Специфіка соціально-психологічного підходу до вивчення психічних явищ
Життєдіяльність людини, її формування як особистості відбувається у суспільстві. Ці обставини зумовлюють необхідність дослідження складних явищ, які стосуються входження індивіда в людське середовище та його поведінки в оточенні інших людей, утворення та функціонування численних малих та великих груп, в яких він перебуває та набуває ознак особистості і з яких складається суспільство.

Такі психічні явища (процеси, стани, властивості) вивчає спеціальна галузь психології, яка називається соціальною психологією.

За висновками Б. Паригіна, виникненню соціально-психологічної науки сприяла низка передумов: емпіричних, філософських, наукових.

Емпіричні передумови сформувалися у вигляді стихійного досвіду використання соціально-психологічних законів і закономірностей, утворення стихійної системи звичаїв, обрядів, церемоній, застосування різноманітних впливів на поведінку.

Маючи емпіричні передумови, соціально-психологічне знання розвивалося в складі філософії та інших наук приблизно з V ст. до н.е. по XIXст. н.е.

Філософські передумови – найглибші витоки соціальної психології. Вони виявились як світоглядні положення про взаємодію людини і суспільства у соціоцентризмі Платона, в індивідуалістичній концепції Аристотеля, в теорії суспільного договору (Сократ, Епікур, Дж. Локк, Ж.Ж.Руссо), в дослідженнях психологічних особливостей народів різних епох (Г. Гегель), в обґрунтуванні вирішальної ролі людських відносин як засобу виявлення сутності людини та її індивідуальності (Л. Фейербах), в концепції соціально-психологічного аналізу історичного процесу (М. Михайловський) та ін.

Наукові передумови виникли в системі наук про людину (антропології, етнографії, біології, психіатрії, медицині, соціології та ін.), які вивчали питання щодо детермінованості психічного соціальними умовами1.

Соціальна психологія досліджує явища, які утворюють специфічну соціально-психологічну реальність, зокрема:



  • психічні процеси, стани, властивості індивіда, зумовлені його включенням у систему відносин з іншими людьми та входженням у різноманітні групи;

  • взаємодію між людьми, що призводить до певної якості відносин між ними;

  • становлення індивіда як особистості, зумовлене входженням у систему відносин між людьми;

  • психічні процеси, стани, властивості різноманітних соціальних груп, утворених людьми;

  • масові психічні явища: моду, чутки, паніку та ін.

Специфіка соціально-психологічного підходу до вивчення означених явищ полягає в розгляді психічного як продукту соціально-історичного розвитку людини і суспільства, яке, в свою чергу, має здатність відображати і регулювати соціальне.

Експериментально доведено, що перебіг психічних процесів і, як наслідок, поведінка людини, змінюється через присутність та вплив інших людей, залежить від її відносин з ними, від особливостей її перебування в тій чи іншій соціальній групі. Людина поводиться, думає, переживає по-різному залежно від того, знаходиться вона наодинці, в оточенні рідних, друзів чи незнайомих людей. Вступаючи в контакти з іншими людьми, входячи до складу тієї чи іншої групи (сім’ї, класу, трудового колективу), вона потрапляє в ситуацію, коли потрібно узгоджувати свою поведінку з виробленими цими групами нормами та цінностями.

В цій системі відносин людина не є пасивною – вона може впливати на інших людей, регулювати свої відносини з ними, змінювати та створювати нові норми та цінності.

Отже, соціально-психологічна реальність утворюється на межі психічного і соціального і існує за умови взаємодії цих двох феноменів. Взаємодія між психічним і соціальним є закономірною, динамічною і зумовлена дією певних механізмів (наприклад, механізмів розвитку соціальної групи тощо).

Таким чином, можна погодитися з І. Цимбалюком, який дає визначення соціальній психології як такій, що вивчає закономірності становлення соціально-психологічної реальності, її структуру, механізми розвитку і функціонування1.




    1. Соціально-психологічна модель особистості

Розгляд проблеми особистості з позицій соціальної психології дає змогу поглибити сформовані у межах загальної психології характеристики особистості. Викликає інтерес запропонована Б. Паригіним соціально-психологічна модель особистості. В її обґрунтуванні учений спирається на розуміння особистості як інтегрального поняття, яке характеризує людину в якості об’єкта і об’єкта біосоціальних відносин та об’єднує загальнолюдське, соціально-специфічне й індивідуально-неповторне2.

В моделі особистості виокремлено дві основні структури особистості: статичну та динамічну. В якості основи статичної структури особистості покладено відмінності усіх компонентів психіки людини залежно від ступеня їх представленості в особистісній структурі:


  • загальних компонентів – психічних процесів, станів тощо, спільних для всіх людей;

  • соціально-специфічних компонентів – соціально-специфічного досвіду особистості, сформованого шляхом засвоєння соціального досвіду, притаманного тільки певним групам людей;

  • індивідуально-специфічних компонентів – притаманних окремій людині і зумовлених її індивідуальними особливостями.

Соціально-специфічний досвід особистості зумовлений фактом її перебування в конкретній соціальній спільноті. В кожній такій спільноті сформовані певні програми (шаблони діяльності), за допомогою яких регулюється поведінка її членів.

Шаблони діяльності в свою чергу представлені системою ролей, норм, цінностей і символів. За умови засвоєння особистістю вони становлять основу її соціально-специфічного досвіду. Його вихідними елементами є соціальні ролі.



Соціальна роль визначається сукупністю приписаних суспільством чи певною групою прав та обов’язків особистості, які визначаються залежно від її соціального положення.

Особистість виконує водночас та протягом життя самі різноманітні ролі. У відносинах з батьками вона є дитиною, з іншими дітьми – братом чи сестрою. У професійному колективі – працівником, який виконує конкретні функції, у країні – громадянином. Незважаючи на те, що у конкретній соціальній спільності сформовані досить чіткі уявлення про зміст кожної ролі, її виконання окремою людиною є специфічним і залежить від індивідуальних особливостей, рівня засвоєння нею інших елементів досвіду.

Сукупність виконуваних ролей складає соціальне поле діяльності особистості – систему шаблонів поведінки, зумовлених правами та обов’язками особистості як виконавця сукупності соціальних ролей.

Соціальні норми – це правила поведінки та взаємовідносин між людьми, що є обов’язковими для виконання у суспільстві в цілому чи у певній соціальній спільності. Така регламентація здійснюється за допомогою: норм-рамок (прав, обов’язків, заборон) – регуляторів теперішнього, та норм-ідеалів – моделей регуляції у майбутньому.

Ступінь засвоєння та дотримання норм для кожної особистості не є однаковою і коливається в континуумі від цілковитого сприйняття та обов’язкового виконання до аномії – заперечення існуючих норм.

Великою мірою це залежить від змісту вироблених нею ціннісних орієнтацій. Це складне особистісне утворення, побудоване з елементів світогляду, ідеалів, переконань, вольових спонукань і почуттів, визначається спрямованістю інтересів і потреб людини на певну ієрархію цінностей. Вони дають змогу кожній людині диференціювати й оцінювати явища за критеріями належного, необхідного, справедливого, прекрасного, свідомо узгоджувати свою поведінку з ними. Ціннісні орієнтації є результатом засвоєння особистістю цінностей – усвідомленого смислу діяльності, який зумовлює відносно незмінне ставлення до головних сфер життя і є еталоном для досягнення потреб.

Обираючи цінності, кожна людина утверджує своє усвідомлене ставлення до визнаних нею норм і принципів, цілей і мотивів, визначає смислову перспективу своїх дій, утворює їх відповідну якість. Завдяки осмисленню цінності і виробленню ціннісної орієнтації регуляція та реалізація діяльності і поведінки набувають певного смислу.

Варто взяти до уваги й іншу властивість цінностей – виникаючи внаслідок осягнення смислу будь-якого явища, власне цінності й визначають його смисл та, як слушно зауважує В. Малахов, «в певному цілком реальному відношенні духовно творять або відроджують людину з усіма її потребами» 1. У цьому розумінні йдеться про духовні цінності, як: а) складову свідомості особистості, відображену в знаннях, моральних і естетичних нормах, принципах, ідеалах; б) характеристику поведінки особистості в спілкуванні з людьми, тобто реалізації цінностей у вчинках.

Такого результату особистість може досягнути за умови засвоєння соціальних цінностей у параметрах розумного, морального та естетичного буття.

Важливим засобом розповсюдження та закріплення системи цінностей є символи – спеціальні знаки, в яких відображено раціональне значення та емоційне ставлення людей до певної цінності. Так, наприклад, втіленням громадянських цінностей є герб і прапор. Естетичні цінності відображені в художніх образах: живописних, пластичних, словесних. Багату символіку розроблено для відображення християнських символів – хрест, ікона, свічка та багато інших.

Всі ці елементи утворюють систему закарбованих у соціальному досвіді соціальних значень. Частка їх засвоюється особистістю і складає систему особистісних надбань.

З точки зору Б. Паригіна, засвоєння особистістю соціального досвіду є послідовним процесом, який проходить такі стадії, як:

1) знання – отримання вихідної інформації про певні соціальні значення;

2) сприйняття – формування певного (позитивного чи негативного) ставлення до отриманої інформації;

3) установка – готовності діяти відповідно до засвоєного значення (бажання, переконання);

4) спонукання – вироблення вольового зусилля, необхідного для дій відповідно до засвоєного значення1.

Ставлення особистості до системи значень визначає позицію особистості. Вона зумовлена низкою факторів, зокрема: її самосвідомістю, системою особистісних ціннісних орієнтацій, громадською думкою, оцінками близьких людей тощо. Позиція відображає соціально-психологічну сутність людини і характеризує її як суб’єкта діяльності і взаємодії з іншими.

Значний вплив на формування позиції особистості здійснює її самосвідомість. Вона забезпечує усвідомлення всієї системи зв’язків та відносин, котрі характеризують особистість як представника різноманітних соціальних спільнот (сім’ї, класу, трудового колективу, нації), а саме: усвідомлення свого соціального становища та його співвіднесення зі становищем інших людей; усвідомлення санкціонованих зовні норм, вимог, функцій, ролей тощо, які висуваються суспільством щодо тієї чи іншої соціальної групи.

Таким чином, соціальний досвід презентований у свідомості індивіда не в чистому вигляді, а в контексті індивідуально-неповторного досвіду. Він може бути реалізованим у діяльності та поведінці за умови досягнення відповідності між системою соціальних значень та системою норм, цінностей, установок, засвоєних у ході формування індивідуально-неповторного досвіду.

На відміну від статичної структури особистості її динамічна структура є мінливою і зумовленою тими обставинами, в яких вона перебуває у конкретний відрізок часу. Динамічна структура виявляється в психічних станах (внутрішній аспект динамічної структури) та поведінці особистості (зовнішній аспект динамічної структури), ступінь усвідомлення яких може коливатися.

Психічні стани особистості отримують відображення в її настрої (радісному, меланхолійному, апатичному тощо) – інтегральному структурному утворенні, що характеризує тональність і ступінь предметної спрямованості психічного стану в конкретний відрізок часу. В настрої акумулюється отримана протягом певного відрізку часу інформація. Він виступає в якості установки щодо сприйняття інформації та подальшої діяльності, виконує функцію регулятора і тонізатора активності індивіда, є тим емоційним фактором, який позначається на виробленні відповідної ціннісної орієнтації.

На психічних станах та поведінці особистості суттєво позначається установка, що виявляється в готовності особистості діяти певних чином стосовно матеріальних та нематеріальних об’єктів, будувати свою поведінку щодо них. Така готовність виникає не сама по собі, а залежить від отриманого особистістю досвіду та значущості того чи іншого соціального об’єкта.

Соціальна установказумовлений попереднім досвідом стан психологічної готовності особистості поводити себе певним чином по відношенню до матеріальних та нематеріальних об’єктів.

Соціальна установка – складне утворення. До її структури входять такі компоненти, як:



  • когнітивний компонент, який функціонує у вигляді знань про якості, призначення, способи взаємодії з об’єктами та думок чи тверджень (раціональних оцінок) стосовно цих об’єктів;

  • афективний компонент, відображений у ставленні до об’єктів у формі переживань та почуттів (емоційної оцінки: подобається, не подобається байдужий до об’єкта);

  • поведінковий компонент – готовність індивіда до здійснення певної діяльності стосовно об’єкта.

Завдяки наявності цих компонентів установка виконує функцію регуляції соціальної поведінки особистості. Якщо в реальних умовах людина має справу не з одним, а з декількома об’єктами, на поведінці особистості позначається домінантна (найвпливовіша) установка, а інші залишаються субдомінантними, тобто прихованими (латентними).

Установка виконує ще одну соціально важливу функцію – захисну. Її сутність полягає в тому, що в оточенні групи інших людей (сім’ї, колективу) людина може підпорядковувати свої установки відповідно до існуючих у цій групі нормативів (стандартів, стереотипів) і діяти відповідно до них. Таким чином вона отримує можливість утриматися від несанкціонованої поведінки, отримати соціальне схвалення.

Найстійкішими формами установок, які майже не піддаються впливові нового досвіду, є:


  • соціальні стереотипи – схематичні, стандартизовані, емоційно забарвлені, стійкі образи, або уявлення про соціальне явище чи об’єкт, що склалися під впливом соціальних умов і відображають звичне ставлення людини до них: позитивне, негативне, амбівалентне; у стереотипі відображено спрощені, поверхові уявлення про явища дійсності: події, діяльність, людей як представників певної статі, професії, національності тощо;

  • забобони – стереотипні, емоційно забарвлені думки, стійкі, ірраціональні компоненти індивідуальної та суспільної свідомості, що функціонують у формі абсурдних думок і тверджень (як правило, упереджених), які виникли на основі неперевіреного досвіду і мають ілюзорний, фантастичний характер.

В результаті засвоєння досвіду та розвитку самосвідомості формується “Я-концепція” особистості – сукупність її установок по відношенню до себе.

До структури “Я-концепції” входять:



  • образ “Я” – сукупність уявлень про себе;

  • емоційно-раціональні оцінки свого “Я”, що формуються відповідно соціокультурних стандартів і норм соціального оточення; з урахуванням соціальних реакцій на особистість з боку інших людей; на підставі засвоєних особистістю індивідуальних критеріїв і стандартів.

Основні положення “Я-концепції” розроблено в межах гуманістичної психології. Вони зводяться до наступного:

  • поведінка людини зумовлена особливостями суб’єктивного сприйняття об’єктивної реальності;

  • образи сприйняття об’єктивної реальності інтегруються навколо її “Я-концепції”;

  • “Я-концепція” є водночас і продуктом сприйняття і сукупністю уявлень, в яких містяться цінності, принесені з соціокультурного середовища;

  • “Я-концепція” є основою для регулювання поведінки особистості;

  • водночас з формуванням “Я-концепції” виникає потреба у позитивному ставленні до особистості з боку інших людей;

  • особистість використовує різноманітні захисні стратегії для зняття невідповідності між наявним життєвим досвідом та сформованою “Я-концепцією”;

  • головним мотиваційним спонуканням особистості є потреба у самоактуалізації, що полягає і підтримці та підвищенні цінності власної “Я-концепції”.


5.3. Соціалізація особистості
Ще до моменту народження дитина перебуває під опосередкованим впливом соціального середовища, яке визначає умови її пренатального та постнатального розвитку. Розпочинаючи свій життєвий шлях людина стикається із соціальною реальністю, яка відображається на її формуванні і становленні як особистості. Цей процес супроводжується зростанням соціальної активності, що виявляється в прагненні належати до суспільства, соціальної групи, в потребі усвідомлювати себе невід’ємною частиною соціуму, ідентифікувати себе із своїм народом, реалізовувати певну соціальну позицію, соціальну роль.

Входження індивіда до суспільства відбувається за умови вироблення і реалізації відповідної поведінкової стратегії, яка відповідає прийнятим у соціальному середовищі нормам, правилам і принципам. Це явище отримало назву “соціалізація” (від лат. socialis – суспільний), що визначається як процес входження особистості в суспільство через засвоєння створених ним культурних надбань, відображених у соціальному досвіді.

Термін «соціалізація» було вперше введено в науковий обіг в кінці XІX століття американським соціологом Ф. Гідінгсоном. Він тлумачив це поняття як процес розвитку соціальної природи людини.

Перші ґрунтовні дослідження проблеми соціалізації належать соціальним антропологам (Е. Сепір, Д. Доллард), які вивчали механізми передачі культурних здобутків за допомогою традиційних методів виховання.

В середині XX цей термін набув офіційного статусу наукової категорії. Сучасні дослідники трактують це поняття в широкому значеннєвому аспекті, ототожнюючи її із розвитком і самореалізацією людини протягом життя через засвоєння нею культури суспільства (А.В. Мудрик).

Соціалізація – це двосторонній взаємообумовлений процес взаємодії людини і соціального середовища, який передбачає її включення в систему суспільних відносин шляхом засвоєння як соціального досвіду, так і самостійного відтворення цих відносин, у ході яких формується унікальна неповторна особистість.

У процесі соціалізації людина засвоює систему соціальних знань, в неї формуються погляди, переконання, вміння і навички, що дає їй можливість бути активним учасником суспільного життя, сприймати, а також перетворювати суспільні цінності, норми, принципи, реалізувати соціальні ролі, досягати соціального статусу.

В такий спосіб особистість включається в міжособистісні контакти, громадське життя, набуває власного досвіду поведінки і життєдіяльності.

Соціалізація відбувається як під впливом стихійних чинників, так і шляхом цілеспрямованого, спеціально організованого процесу формування особистості, тобто навчання і виховання.

Результатом соціалізації особистості є її соціалізованість, що виявляється у сформованості рис, якостей та властивостей, яких вимагає статус і певне суспільство. Соціалізованість особистості виявляється в двох аспектах:


  • мінімізації – сформованості типових для певної людської спільноти властивостей, еталонів, норм поведінки;

  • індивідуалізації – набуття особистістю індивідуального досвіду, що уможливлює проходження нею власного життєвого шляху.

У ході соціалізації особистості може мати місце її ресоціалізація – зміна соціальних орієнтирів (цінностей, норм і ставлень людини до навколишнього середовища), які стали неадекватними, у відповідності до нових умов соціалізації. Ресоціалізація відбувається з різних причин: зміну виду діяльності, місця роботи, статусу тощо, які обумовлюють потребу у нових формах поведінки, способах виконання діяльності.

Цілеспрямована соціалізація здійснюється під впливом агентів соціалізації.



Агенти соціалізації – соціальні суб’єкти (батьки, вихователі, вчителі, друзі, однокласники та ін.), в безпосередній взаємодії з якими відбувається процес соціального становлення; на різних вікових етапах розвитку особистості склад агентів змінюється.

Суспільство здійснює вплив на особистість через інститути соціалізації – соціальні групи, яким притаманна система норм, цінностей і соціальних зв’язків: сім’ю, школу, неформальні організації, засоби масової інформації.

Засобами соціалізації особистості виступають: різні види діяльності (гра, спілкування, навчання, трудова діяльність, практично-духовна, творча); предмети матеріальної культури; елементи духовної культури (казки, легенди, художні твори, скульптури).

Таким чином, соціалізація особистості визначається такими особливостями:

По-перше, вона є відносно стихійним процесом, для якого характерним є не завжди передбачений вплив соціального середовища.

По-друге, в ході соціалізації відбувається засвоєння соціальних норм, цінностей, правил. Це стає можливим завдяки взаємодії особистості з соціальними суб’єктами, здійснення нею ефективного впливу на соціальне середовище.

По-третє, перебіг цього процесу супроводжується зростанням в міру дорослішання самостійності особистості щодо вибору соціальних цінностей і орієнтирів, середовища спілкування.

Включення особистості до активного розвитку забезпечує їй можливість будувати ефективну взаємодію з оточуючими. Зокрема, для акторів і режисерів така співдіяльність в театральній трупі можлива за умови досягнення високого рівня розвитку професійних умінь і навичок, набуття досвіду побудови стосунків, спілкування, взаєморозуміння, взаємодопомоги. Важливим у процесі соціалізації майбутніх митців є їх взаємодія з навколишнім середовищем. Так, уміння уважно спостерігати, розуміти і відтворювати навколишній світ у всіх його проявах є невід’ємним елементом акторської майстерності, що дає змогу з успіхом втілювати різні художні образи, відтворювати різноманітні обставини реального життя на сцені.

Соціалізація триває протягом усього життя особистості і забезпечує її можливість пристосуватися до нових умов життєдіяльності в різних сферах: освітній, трудовій (виробничій, невиробничій), науковій, сімейно-побутовій. Внаслідок входження особистості в суспільство відбуваються зовнішні і внутрішні зміни, які зумовлюють реалізацію таких складових процесу соціалізації, як соціальна адаптація і інтеріоризація.

Соціальна адаптація (від лат. adaptatio – пристосувати) – пристосування особистості до умов соціального середовища, результатом якої є узгодження вимог та умов соціальних суб’єктів і їх здатність здійснювати ефективну взаємодію.

Інтеріоризація (від лат. іnterior – внутрішній) – процес формування психіки особистості через засвоєння соціальних норм, правил, цінностей внаслідок чого відбувається трансформація елементів зовнішнього середовища у внутрішнє “Я”.

На різних вікових етапах соціалізація особистості здійснюється у ході взаємодії із соціальним середовищем, тобто під впливом системи факторів: мікрофакторів, мезофакторів, макрофакторів, мегафакторів.

До мікрофакторів належить сім’я, однолітки, друзі, освітні заклади, які чинять безпосередній вплив на індивіда. Сукупність мікрофакторів, які визначають зміст і впливають на результати соціалізації особистості, називається мікросередовищем.

На відміну від факторів попередньої групи вплив мезофакторів є опосередкованим. До них належить: етнічні групи, які компактно проживають на певній території, регіональні умови, тип поселення, рельєф місцевості, в якій відбувається соціалізація особистості. Так, становлення професійних орієнтирів у підростаючого покоління значною мірою залежить від їхніх можливості працювати за обраною професією на території проживання, а зміст засвоєного культурного досвіду визначається звичаями, традиціями, обрядами представників етнічної групи, в якій людина соціалізується.



Макрофактори охоплюють сукупність впливів з боку: екологічних, демографічних, економічних, соціально-політичних явищ, а також зі сторони держави і суспільства. Ці фактори також здійснюють опосередкований вплив на соціальне становлення особистості. Проте вони нерідко мають провідне значення. Зокрема, зміст підготовки фахівців мистецького напряму зумовлений суспільними запитами та інтересами, залежить від уваги до проблем культури з боку держави, яка розробляє нормативно-правову основу і здійснює фінансово-матеріальне забезпечення усіх сфер життєдіяльності.

Мегафактори соціалізації визначаються глобальністю впливу і всеохоплення. До їх числа входять світові і планетарні явища. Наприклад, сонячна радіація, фази місяця, сонячне і місячне затемнення помітно позначаються на самопочутті і психічному стані людини.

Хоча вплив мегафакторів є опосередкованим, однак його врахування уможливлює створення оптимальних умов для нормальної життєдіяльності і успішної соціалізації кожного громадянина держави.

Вплив факторів соціалізації може бути різним:

1) у залежності від рівня зорганізованості і можливості здійснювати контроль він є:



  • цілеспрямованим (вплив інститутів соціалізації: сім’ї, освітніх закладів, релігії);

  • спонтанним (вплив друзів, неформальних молодіжних організацій, наслідки зміни політичного устрою країни, рівня соціально-економічного розвитку);

2) у залежності від врахування можливих наслідків соціалізації його визначають як:

  • позитивний, що забезпечує соціалізованість, тобто знаходження особистістю свого місця в соціумі, включення в позитивну взаємодію із соціальними суб’єктами в межах та поза соціальною групою;

  • негативний, що спричиняє неприйняття особистістю норм і вимог суспільства, зумовлює виникнення негативних звичок, приналежність до асоціальних груп тощо.

Соціалізація особистості відбувається завдяки дії спеціальних механізмів, які забезпечують засвоєння соціального досвіду – перехід зовнішніх впливів соціального оточення у внутрішні регулятори поведінки.

Єдиного підходу до класифікації соціально-психологічних механізмів соціалізації у психології немає. Одні дослідники відносять до них наслідування, навіювання, переконання, зараження, інші – соціальну фасилітацію (від англ. facilitate – полегшувати), конформізм, дотримання вимог. Існує така думка, що механізмами соціалізації є засвоєння стандартів поведінки, прийняття групових норм, почуття сорому, самоконтроль, соціальний самообман.

За ознакою “організованість - неорганізованість” означені явища поділяють на цілеспрямовані (навчання, виховання, інструктаж) та стихійні (ідентифікація, наслідування, престиж, авторитет, лідерство). Перші з них передбачають вплив на свідомість особистості, а другі переважно будуються на ефекті довіри до людини, яка здійснює вплив, зниженій самокритичності, підвищеній сугестивності (від лат. suggestio – навіювання) індивіда, невпевненості у собі тощо.

За ознакою “усвідомлювання – неусвідомлювання” виокремлюють такі механізми соціалізації: усвідомлювані (переконання, вплив авторитету) та неусвідомлювані (виявляються здебільшого в ранньому дитинстві через навіювання, наслідування, психологічне зараження, ідентифікацію).

Згідно соціально-педагогічного підходу прийнято розрізняти такі механізми соціалізації: традиційний, інституційний, стилізований, міжособистісний.

Традиційний механізм соціалізації реалізується через засвоєння людиною на певному віковому етапі системи норм, еталонів поведінки, поглядів, які притаманні і є традиційними для сім’ї, домінантної соціальної групи, членом якої вона є та навколишнього середовища в цілому.

Інституційний механізм діє в процесі взаємодії людини з інститутами суспільства, з різними організаціями (спеціально створеними для забезпечення соціалізації, так і з тими, які здійснюють реалізацію різноманітних соціальних функцій. Так, кожна сім’я, навчальний заклад, підприємство чи організація висувають перед людиною вимоги, змушуючи прийняти їх і виконувати усталені правила.

Стилізований механізм соціалізації діє в рамках певної субкультури, яка акумулює комплекс цінностей, моральних рис, якостей, психологічних властивостей і особливостей поведінки. Прикладом дії цього механізму є соціальне становлення особистості у театральному середовищі, яке функціонує за своїми законами, правилами, має власні традиції і вирізняється творчим характером діяльності.

Міжособистісний механізм соціалізації виявляється в процесі взаємодії людини з суб’єктивно значущими для неї людьми в умовах формальних і неформальних обставин. Зокрема, завдяки дії цього механізму відбувається наслідування митцем професійної майстерності, вироблення поглядів, переконань, певної якості ставлення до світу, та до себе.

Соціалізуючий вплив на особистість з боку суспільних інститутів (зокрема інституту освіти) повинен здійснюватися через чітке усвідомлення і розуміння механізмів соціалізації, вибір яких ґрунтується на відповідних принципах:



  • системності, що зумовлює оптимальне врахування впливу всіх факторів соціального середовища на особистість;

  • діяльності, котра обумовлює активну взаємодію особистості з іншими людьми, в яку індивід вступає під час здійснення спілкування і суспільно значущої діяльності;

  • двохсторонньої взаємодії особистості і соціального середовища, в ході якої з одного боку здійснюється вплив на особистість, а з іншого – вона включається в активний процес перетворення цього середовища в залежності від індивідуальних можливостей і потреб;

  • особистої активності та вибірковості, в основі якої покладено розуміння людини як активного суб’єкта свого розвитку, спроможного діяти активно, самостійно вибираючи умови і засоби свого розвитку.

Процес соціалізації проходить декілька стадій (етапів) – періодів становлення особистості через засвоєння соціального досвіду поведінки, взаємодії в суспільстві, які характеризуються специфічними умовами і визначають провідний вид діяльність особистості в залежності від її потреб та можливостей.

Етапи соціалізації визначаються на основі таких ознак, як:



  • рівень включення особистості до активної діяльності в суспільстві;

  • рівень розвитку і сформованості особистості, який зумовлює її можливості та потреби в соціальній сфері;

  • характер інститутів соціалізації, які здійснюють домінуючий вплив на становлення особистості в певному віці;

  • особливості впливу факторів соціалізації (мікрофактори, макрофактори, мезофактори і мегафактори);

  • способи соціалізації (залежать від виду і змісту діяльності, які є визначальними для розвитку особистості на певному віковому етапі);

  • характер провідного механізму соціалізації.

Поширеною точкою зору щодо перебігу соціалізації особистості є виокремлення таких її етапів, як дотрудовий, трудовий і післятрудовий.

Дотрудовий етап соціалізації є визначальним для дитячого, підліткового і юнацького віку. Він охоплює два самостійні етапи:

1) етап ранньої соціалізації, для якої притаманні імітація і копіювання дітьми поведінки дорослих в ігровій діяльності, що дає змогу усвідомити зміст такої поведінки через виконання відповідної ролі та в груповій діяльності, що сприяє набуттю досвіду взаємодії в групі);

2) етап включення до активної навчальної діяльності, результатом якої є здобуття певного рівня освіти через засвоєння знань, формування вмінь і навичок у відповідності до державних стандартів, вікових та індивідуальних можливостей, уподобань.

Для підготовки майбутніх митців важливим є другий етап, на якому відбувається здобуття мистецької освіти, формування професійних вмінь, навичок, особистісних якостей, а також світоглядної позиції, поглядів і переконань.



Трудовий етап соціалізації передбачає поглиблення соціального досвіду, набуття нових навичок соціальної взаємодії, реалізацію нових соціальних ролей через активну виробничу діяльність у певній сфері. Цей етап реалізується протягом усього періоду трудової діяльності. Для представників театральної галузі він пов’язаний з удосконаленням виконавської майстерності, самонавчанням, саморозвитком, самореалізацією особистості.

Післятрудовий етап соціалізації притаманний людям пенсійного віку, які реалізують свій потенціал в нових умовах, і, водночас, впливають на соціалізацію інших (виховують і навчають молоде покоління).

Доцільним є поділ соціалізації особистості на два етапи: первинну та вторинну.



Первинна соціалізація охоплює період від народження дитини до завершення навчання в закладах освіти і пов’язана з вибором і здобуттям професії;

Під час вторинної соціалізації відбувається засвоєння і виконання особистістю соціальних ролей, включення в різні види діяльності в дорослому житті.

Будь-який із розглянутих механізмів соціалізації на будь-якому етапі діє в соціальному середовищі – сукупності соціальних суб’єктів, соціальних груп, інститутів соціалізації, які здійснюють вплив на соціальне становлення особистості.

Першим таким середовищем, з яким стикається дитина після народження, є сім’я. Згодом вона потрапляє в інше середовище: дошкільний навчальний заклад, школу, заклади позашкільної освіти, вищий навчальний заклад, компанії друзів тощо. З віком простір освоєного соціального середовища розширюється. При цьому індивід постійно шукає і знаходить те середовище, в якому почуває себе найкомфортніше, де його краще розуміють і адекватно сприймають. Саме тому людина за власним бажанням може мігрувати з одного середовища в інше.

Для процесу соціалізації важливим є те, які установки формує те чи інше середовище, який соціальний досвід (позитивний чи негативний) воно пропонує особистості.

Важливим є те, що ставлення людини і зовнішніх соціальних умов її життя в соціумі мають характер взаємодії. До середовища належать не просто вулиця, будинки, а й суспільство, яке характеризується системою стосунків і правил, що поширюються на всіх його представників. З одного боку, особистість формується під впливом середовища, а з іншого – змінює його, використовуючи здобуті в ньому можливості.

Особистість є не лише об’єктом і суб’єктом соціалізації. Вона може стати її жертвою. Це пов’язано з тим, що процес і результат соціалізації за своїм змістом містять внутрішнє протиріччя. Успішна соціалізація передбачає оптимальну адаптацію людини у суспільстві і водночас формування здатності певною мірою протидіяти суспільству.

Особистість, яка недостатньо адаптувалася в суспільстві і не здатна повною мірою протистояти йому називається конформістом і може розглядатися як жертва соціалізації. Людина, яка не адаптувалася в суспільстві може стати десидентом, правопорушником.

Жертви соціалізації – продукт будь-якого суспільства. Так, тоталітарне суспільство, навіть пропагуючи необхідність формування неповторної особистості, продукує конформістів. У перехідний період від тоталітарного режиму до демократичного з’являється більше правопорушників. Жертви соціалізації притаманні також і для демократичного суспільства.

Міра та глибина соціалізації особистості визначається відповідно до отриманих ефектів. Ефекти соціалізації виявляються як соціальні еталони, норми, традиції, установки.



Еталони виконують функцію міри в оцінці оточуючих, себе і ситуацій спілкування. Вони є персоніфікованим вираженням культури поведінки і життєдіяльності певної спільноти, збагачуються і переосмислюються з набуттям досвіду.

Однією з провідних категорій, які характеризують включення людини в соціальне середовище, є поняття соціальної установки, аби аттитюду – внутрішнього стану готовності людини, що передує поведінці, виконанню певної дії. Він формується на підставі попереднього досвіду, може розгортатись як на усвідомленому, так і неусвідомленому рівні та здійснює регулятивну функцію щодо поведінки.



Норми забезпечують регуляцію поведінки за прийнятими в суспільстві чи соціальній спільноті правилами.

Традиції – елементи соціального досвіду, які передаються від покоління до покоління у формі норм, цінностей, звичаїв, обрядів.

Таким чином, соціалізація є складним процесом перетворення людини в соціальну істоту через прийняття відповідних норм, правил, що здійснюється під впливом системи факторів. Результат соціального становлення особистості визначається не лише зовнішніми чинниками, а й залежить від її бажання і внутрішніх можливостей стати повноцінним членом суспільства.



Висновки
Зважаючи на той факт, що життєдіяльність особистості відбувається у суспільстві, виникла необхідність вивчення низки специфічних явищ, які функціонують на межі психічного і соціального і зумовлюють залежність стану і поведінки людини від соціального оточення. Ці явища вивчає галузь психології, яка називається соціальною психологією.

З позицій цієї науки особиста вважається складним соціальним феноменом. В її моделі можна виокремити дві взаємопов’язані структури:



  • статичну, що складається із загальних компонентів (психічних процесів, станів тощо, спільних для всіх людей), соціально-специфічних компонентів (соціально-специфічного досвіду особистості, сформованого шляхом засвоєння соціального досвіду, притаманного певним групам людей), індивідуально-специфічних компонентів, притаманних окремій людині і зумовлених її індивідуальними особливостями;

  • динамічну, яка виявляється в психічних станах та поведінці особистості.

На психічних станах та поведінці особистості суттєво позначається установка, що виявляється в готовності особистості діяти певних чином стосовно матеріальних та нематеріальних об’єктів, будувати свою поведінку щодо них. Така готовність виникає не сама по собі, а залежить від отриманого особистістю досвіду та значущості того чи іншого соціального об’єкта і виконує функцію регуляції соціальної поведінки особистості.

Входження індивіда до суспільства відбувається у процесі соціалізації – двостороннього взаємообумовленого процесу взаємодії людини і соціального середовища, який передбачає її включення в систему суспільних відносин шляхом засвоєння як соціального досвіду, так і самостійного відтворення цих відносин, у ході яких формується унікальна неповторна особистість. Результатом соціалізації особистості є її соціалізованість, що виявляється у сформованості рис, якостей та властивостей, яких вимагає статус і певне суспільство.

Суспільство здійснює вплив на особистість через інститути соціалізації – соціальні групи, яким притаманна система норм, цінностей і соціальних зв’язків: сім’ю, школу, неформальні організації, засоби масової інформації.

Засобами соціалізації особистості виступають: різні види діяльності (гра, спілкування, навчання, трудова діяльність, практично-духовна, творча); предмети матеріальної культури; елементи духовної культури (казки, легенди, художні твори, скульптури).

Соціалізація триває протягом усього життя особистості і забезпечує її можливість пристосуватися до нових умов життєдіяльності в різних сферах: освітній, трудовій (виробничій, невиробничій), науковій, сімейно-побутовій. Внаслідок входження особистості в суспільство відбуваються зовнішні і внутрішні зміни, які зумовлюють реалізацію таких складових процесу соціалізації, як соціальна адаптація і інтеріоризація.

На різних вікових етапах соціалізація особистості здійснюється у ході взаємодії із соціальним середовищем, тобто під впливом системи факторів (мікрофакторів, мезофакторів, макрофакторів, мегафакторів), вплив яких може бути як цілеспрямованим, так і спонтанним, як позитивним, так і негативним.

Соціалізація особистості відбувається завдяки дії спеціальних механізмів (організованих і неорганізованих, усвідомлюваних і неусвідомлюваних), які забезпечують перехід зовнішніх впливів соціального оточення у внутрішні регулятори поведінки. За висновками різних дослідників до механізмів соціалізації можуть належати: наслідування, навіювання, переконання, зараження, соціальна фасилітація, конформізм, дотримання вимог, засвоєння стандартів поведінки, прийняття групових норм, почуття сорому, самоконтроль, соціальний самообман, навчання, виховання, інструктаж, ідентифікація, престиж, авторитет, лідерство.

Механізми соціалізації можуть бути: традиційними і діяти через засвоєння традицій; інституційними і реалізуватися через взаємодію людини з суспільними інститутами; стилізованими, які функціонують у межах певної субкультури; міжособистісними, які виявляються в процесі взаємодії людини з суб’єктивно значущими для неї людьми в умовах формальних і неформальних обставин.

Процес соціалізації проходить декілька стадій (етапів) – періодів становлення особистості через засвоєння соціального досвіду поведінки, взаємодії в суспільстві, які характеризуються специфічними умовами і визначають провідний вид діяльність особистості в залежності від її потреб та можливостей: До основних стадій соціалізації відносять дотрудовий, трудовий та після трудовий етапи.

Особистість є водночас об’єктом і суб’єктом соціалізації, оскільки результат її соціального становлення визначається не лише зовнішніми чинниками, а й залежить від бажання і внутрішніх можливостей стати повноцінним членом суспільства.


Словник основних термінів
Агенти соціалізації – соціальні суб’єкти, в безпосередній взаємодії з якими відбувається процес соціального становлення; на різних вікових етапах розвитку особистості склад агентів змінюється (батьки, вихователі, вчителі, друзі, однокласники тощо).

Інститути соціалізації – соціальні групи, яким притаманна система норм, цінностей і соціальних зв’язків: сім’я, школа, неформальні організації, засоби масової інформації.

Інтеріоризація (від лат. іnterior – внутрішній) – процес формування психіки особистості через засвоєння нею соціальних норм, правил, цінностей внаслідок чого відбувається трансформація елементів зовнішнього середовища у внутрішнє “Я”.

Макрофактори соціалізації – екологічні, демографічні, економічні, соціально-політичні явища, а також держава і суспільство.

Мегафактори соціалізації – світові і планетарні явища, екологія планети, “озонови дірки”, різні планети сонячної системи та їх властивості.

Мезофактори соціалізації – особливості етнічних груп, які компактно проживають на певній території, вплив регіональних умов, типу поселення, рельєф місцевості, на якій проживає людина.

Механізми соціалізації – система впливів, за допомогою яких здійснюється відображення людиною соціально-психологічної реальності соціального життя і перехід зовнішніх впливів соціального оточення у внутрішні регулятори її поведінки.

Мікрофактори соціалізації – сім’я, однолітки, друзі, освітні заклади, які чинять безпосередній вплив на індивіда на певному віковому етапі.

Ресоціалізація – зміна соціальних орієнтирів (цінностей, норм і ставлень людини до навколишнього середовища), які стали неадекватними, у відповідності до нових умов соціалізації.

Соціалізація (від лат. socialis – суспільний)процес входження особистості в суспільство через засвоєння створених ним культурних надбань, відображених у соціальному досвіді.

Соціальна адаптація (від лат. adaptatio – пристосувати) – пристосування особистості до умов соціального середовища, результатом якого є узгодження вимог та умов соціальних суб’єктів і їх здатність здійснювати ефективну взаємодію.

Соціалізованість – результат соціалізації, сформованість рис, яких вимагає статус і певне суспільство.

Соціальна психологія – спеціальна галузь психології, яка вивчає закономірності становлення соціально-психологічної реальності, її структуру, механізми розвитку і функціонування.

Соціальне середовище – сукупність соціальних суб’єктів, соціальних груп, інститутів соціалізації, які здійснюють вплив на соціальне становлення особистості.

Соціальні норми – це правила поведінки та взаємовідносин між людьми, що є обов’язковими для виконання у суспільстві в цілому чи у певній соціальній спільності.

Соціальні стереотипи – схематичні, стандартизовані, емоційно забарвлені, стійкі образи, або уявлення про соціальне явище чи об’єкт, що склалися під впливом соціальних умов і відображають звичне ставлення людини до них.

Соціальна рольприписані суспільством чи певною групою права та обов’язки особистості, зумовлені її соціальним положенням.

Соціальна установказумовлений попереднім досвідом стан психологічної готовності особистості поводити себе певним чином по відношенню до матеріальних та нематеріальних об’єктів.

Ціннісні орієнтації – складне особистісне утворення, побудоване з елементів світогляду, ідеалів, переконань, вольових спонукань і почуттів, визначається спрямованістю інтересів і потреб людини на певну ієрархію цінностей.

Я-концепція” особистості – сукупність установок особистості по відношенню до себе.


Запитання для самоперевірки:
У чому полягає специфіка соціально-психологічного підходу до вивчення психічних явищ?

Розкрийте зміст поняття “соціалізація”.

Обґрунтуйте значення соціалізації для професійного становлення акторів і режисерів.

Охарактеризуйте основні структурні компоненти процесу соціалізації.

Назвіть основні етапи процесу соціалізації.

Проаналізуйте фактори соціалізації, визначте особливості їх впливу на людину різного віку.

Розкрийте особливості різних механізмів соціалізації

Яке значення відіграє соціальне середовище для соціалізації особистості?

Охарактеризуйте соціально-психологічну модель особистості, яку запропонував Б.Паригін.

Проаналізуйте зміст і форми соціальної установки.

Як ви розумієте зміст поняття “Я-концепція” особистості.
Література:
Бродецкий А.Я. Внеречевое общение в жизни и искусстве / Бродецкий А.Я. – М.: Владос, 2000. – 190 с.

Вильсон Г. Психология артистической деятельности / Г. Вильсон. – М: Кошто-Центр, 2001. – 384с.

Выготский Л.С. Психология искусства / Л.С. Выготский. – Минск: Современное слово, 1998. – 480 с.

Волянська О.В. Соціальна психологія / О.В. Волянська, А.М. Ніколаєвська. – К.: Знання, 2008. – 275 с.

Калошина И.П. Психология творческой деятельности / И.П. Калошина . – М.: Юнити – Дана, 2003. – 431 с.

Клепікова О.І. Основи творчості особи / О.І. Клепікова, І.Т. Кучерявий. – К.: Вища школа, 1996. – 295с.

Орбан-Лембрик Л.Е. Соціальна психологія / Л.Е. Орбан-Лембрик. – К.: Академвидав, 2005. – 446 с.

Соціальна педагогіка. Навчально-методичний посібник / За ред. А.Й.Капської. – К.: ІЗМН, 1998. – 220 с.

Швачко О.В. Соціальна психологія / О.В. Швачко. – К.: Вища школа, 2002. – 111 с.

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   25


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка