1. психологія як наука І навчальна дисципліна



Сторінка8/25
Дата конвертації11.04.2016
Розмір6.05 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   25

4.2.3. Інформаційна підсистема діяльності
Для виконання діяльності людині потрібна певна інформаційна основа.

Інформаційна основа діяльності (ІОД)це сукупність інформації, яка характеризує умови (об’єктивні і суб’єктивні) реалізації діяльності.

Характеристика необхідних умов відбувається відповідно до визначеної цілі та отриманого результату діяльності. Тобто формування ІОД відбувається до початку діяльності, в її процесі та після її завершення.

До початку діяльності здійснюється пошук інформації, необхідної для планування діяльності. В процесі виконання діяльності збирається інформація, необхідна для аналізу отриманих проміжкових результатів. Після завершення діяльності інформація використовується для аналізу отриманого результату та залишається в пам’яті у вигляді знань.

Основними формами ІОД вважають образ і знак.



Образ – копія певного об’єкта, створена суб’єктом у результаті його пізнання:

  • чуттєвого – у вигляді відчуттів, сприймань, уявлень;

  • мисленнєваго – у вигляді понять, суджень, умовиводів.

Це ідеальна форма відображення предметів і явищ матеріального світу в свідомості людини.

Знак – умовний замінник об’єкта, носій інформації.

До числа знакових систем належать:



  • мова – система словесних знаків, за допомогою яких здійснюється згортання, збереження та відтворення інформації;

  • символ – різновид знака, якому властиві багатозначність та змістовність (наприклад, герб, емблема);

  • код – сукупність знаків та система правил, за допомогою яких інформація може бути представлена (закодована) у вигляді набору символів, придатного для передачі, обробки та збереження (запам’ятовування);

  • модель – система знаків, за допомогою яких відтворюються найзагальніші та найсуттєвіші ознаки об’єкта-оригінала; інформаційні моделі є основою для обробки інформації та прийняття рішення.

У ході обробки інформації беруть участь пізнавальні процеси: відчуття, сприймання, пам’ять, мислення, уява. Участь цих процесів забезпечує оперування образами, знаками і знаковими системами. З їх допомогою виконуються розумові операції та приймається рішення про виконання дії.

Центральне місце в цьому процесі належить пам’яті:



  • миттєвій (зоровій, слуховій, нюховій, дотиковій, смаковій), яка забезпечує безпосередній відбиток інформації про дію і триває десятки мілісекунд;

  • безпосередній короткотривалій, яка утримує декілька об’єктів (7±2 одиниці), відтворює частину зафіксованої в миттєвій пам’яті інформації без її обробки (інша частина інформації втрачається);

  • оперативній, в якій відбувається обробка та оперативне запам’ятовування інформації: повторення, структурування, встановлення зв’язків між об’єктами;

  • довготривалої пам’яті, в якій актуалізується весь індивідуальний досвід діяльності.

У процесі обробки інформації беруть участь процеси мислення і уяви. У взаємодії вони забезпечують перехід інформації в знакові системи, сприяють її розумінню та прийняттю на цій основі рішення.

Кожний такий процес супроводжується розширенням індивідуального досвіду у вигляді отриманих знань, суджень, висновків. Індивідуальний досвід ще більше збагачується після виконання діяльності та отримання результату, в якому поєднуються її продукт, тобто те, що отримано людиною внаслідок дій, та психічний результат – досвід, утворений не лише знаннями, а й тими навичками і уміннями, які з’явилися чи розширилися в ході виконання певної дії.


4.2.4. Регуляторна підсистема діяльності (саморегуляція діяльності)
Рівень регуляції діяльності зумовлений рівнем психічного відображення, а саме:

  • сенсорно-перцептивним рівнем – сукупністю образів, утворених за допомогою відчуття та сприйняття людей, предметів та явищ;

  • рівнем уявлення – сукупністю уявних образів (образів тих явищ, які впливали на органи чуття в минулому);

  • вербально-логічним рівнем (рівнем мовно-мисленнєвих процесів) – рівнем узагальненого та опосередкованого відображення предметів і явищ, що здійснюється передусім за допомогою мислення на основі наявних в індивіда знань та засвоєних прийомів пізнання.

Так, діючи з предметом, людина сприймає його форму, величину, колір, зважає на місце розташування у просторі. Маючи попередній досвід таких дій, вона може уявити їх і створити в думці програму майбутньої дії. Якщо майбутня дія уявляється надто складною, процес вироблення необхідної програми ускладнюється: використовуються мисленнєві операції для аналізу ситуації діяльності, виробляється рішення щодо певної якості її проведення. В цьому випадку важливим є усвідомлення цілі діяльності.

Мовно-мисленнєвий рівень регуляції є визначальним у створенні програм діяльності та в реалізації контролю за діяльністю. На цьому рівні людина контролює: перебіг окремих психічних процесів (відчуття, сприймання, пам’яті, мислення, уяви), власний стан та емоційну сферу в цілому, властивості, які сприяють виконанню діяльності.

Вищим рівнем регулювання є воля. Вольова дія здійснюється відповідно до обраної усвідомленої цілі, супроводжується усвідомленим контролем та призводить до зміни дійсності.

Відповідно до структури процесу усвідомленого регулювання діяльності належать:



  • мета діяльності – бажаний майбутній результат;

  • досвід попередньої діяльності, який активізується (відновлюється у пам’яті) відповідно до мети;

  • модель значущих умов, в яких має відбутися діяльність: уявлення про предмет та засоби діяльності, необхідна інформація про діяльність тощо; така модель формується відповідно до мети та на підставі попереднього досвіду;

  • система критеріїв, за якими оцінюється результат діяльності;

  • програма майбутніх дій, яка формується згідно визначеної мети та з використанням досвіду попередньої діяльності;

  • система дій з реалізації сформованої програми;

  • інформація про результат діяльності та його оцінка; в разі невідповідності результату діяльності системі обраних критеріїв приймається рішення про корекцію діяльності, що призводить до уточнення програми виконавських дій та внесення змін у реальну діяльність.

Означена підсистема дає змогу виробити відповідні наявним умовам програми діяльності, визначити критерії її результативності, оцінювати отримані проміжкові та кінцеві результати, вносити зміни в уявні програми та реальні дії на всіх етапах її виконання. Вона забезпечує попереднє планування діяльності, адаптацію чи зміну умов, в яких вона відбувається, контроль за її виконанням та уможливлює отримання якісно кращих результатів.
4.3. Організаційно-психологічна структура індивідуальної діяльності
До організаційно-психологічної структури індивідуальної діяльності входять дві взаємопов’язані групи елементів (за В. Козаковим1):

  1. організаційна група, елементи якої визначають певні параметри організації діяльності: суб’єкт, процес, предмет, умови, продукт діяльності;

  2. соціально-психологічна група, елементи якої зумовлюють індивідуальну та соціальну значущість діяльності: ціль, мотив, спосіб, результат.























































Рис. 4.3.1. Організаційно-психологічна структура індивідуальної діяльності



Суб’єкт діяльності – індивід, який діє цілеспрямовано для задоволення своїх потреб. Він виявляє активний інтерес до предмету діяльності, вирізняється соціально зумовленим ставленням до дійсності.

Ціль – системоутворювальний елемент у структурі діяльності, уявний образ майбутнього результату діяльності, за допомогою якого суб’єкт сподівається задовольнити свою потребу.

Мотив – внутрішня спонукальна причина дій і вчинків людини, шлях вибору варіантів для досягнення мети. Мотивом може стати будь-яке психічне явище, котре спонукає до дії. Причиною виникнення мотиву може бути стимул – зовнішня спонукальна причина дії (наказ, прохання, розпорядження, небезпека).

Предмет діяльності – все те, на що спрямовуються дії (складові процесу діяльності), що перетворюється в процесі діяльності.

Засоби суб’єкта – його підготовленість до діяльності, що визначається особистим досвідом: обсягом та змістом знань, умінь, навичок, звичок.

Способи діяльності – сукупність прийомів виконання діяльності.

Умови діяльності: зовнішні – характеристики середовища, в якому відбувається діяльність; внутрішні – можливості суб’єкта діяльності виконувати ті чи інші дії.

Процес діяльності – сукупність дій суб’єкта, спрямованих на досягнення цілі. Кожна дія спрямовується на конкретний елемент цілі (задачу).

Результат діяльності характеризується двома компонентами: продуктом і психічним продуктом:

  • продукт – це те, що отримано після реалізації дій над предметом відповідно до цілі;

  • психічний результат – це новоутворення в структурі психічних властивостей особистості, в її досвіді (знаннях, уміннях, навичках). Отримання психічного результату означає оволодіння новими, або вдосконалення попередньо набутих знань, умінь, навичок, звичок, прийомів діяльності.

Участь в діяльності дає змогу не тільки отримати бажаний продукт, а й досягти вищого рівня особистісного розвитку.
4.4. Види і типи діяльності
Поділ діяльності на види здійснюється за ознакою її значущості для забезпечення життєдіяльності людини. Виокремлюють такі основні види діяльності, як гра, навчання, праця і спілкування.

Гра – діяльність, яка реалізується в умовних ситуаціях і спрямовується на відтворення та засвоєння суспільного досвіду, зафіксованого в засобах і способах здійснення предметних дій.

Гра має надзвичайне важливе значення в житті людини. Вона є єдиним можливим видом діяльності людини в дитячому віці. Гра – це прояв природної потреби дитини в активності.

Діти починають гратися дуже рано. У віці до одного року вони виконують функціональні ігри: повторюють рухи дорослих, звуки (лепечуть) і отримують від цього задоволення. На зміну функціональним приходять предметні ігри – маніпуляції з брязкальцями, кульками, кубиками: розглядання, переміщення, досягнення звучання. Поступово ускладнюючи свої дії, діти починають гратися в будівельні ігри, які визначаються наявністю задуму, що виникає та змінюється у ході гри і втілюється у життя за допомогою піску (ліплення «пиріжків»), кубиків (побудова примітивних будинків), конструкторів (конструювання автомобілів, літаків та інших предметів).

Усі ці ігри мають, як правило, індивідуальний характер. Епізодичну участь в них іноді беруть близькі: батьки, брати чи сестри. З досягненням старшого дошкільного віку дитина починає брати участь у колективних будівельних іграх, в яких головним стає не сам процес будівництва, а його результат.

Приблизно з трьохрічного віку в ігровій діяльності дітей з’являються сюжетні або рольові ігри. В них відбувається своєрідне відображення найрізноманітніших життєвих вражень: сімейних відносин (наприклад, гра в «дочки-матері»), подій у дитячому садку (гра в дитячий садочок), захоплення від дитячої вистави в театрі (гра в театр) тощо. Тематика цих ігор є досить різноманітною і відповідає різноманітності навколишнього життя. В сюжетних іграх діти не просто копіюють дії дорослих – вони виявляють творчість, розкривають своє розуміння подій, виявляють свій характер, задовольняють свої інтереси. Важливе місце серед цих ігор належить грі-драматизації, в якій відтворюються сюжети літературних творів.

Дитинство – пора рухливих ігор. Вони з’являються на ранніх його етапах і ускладнюються та змінюються з віком. Рухливі ігри наповнені рухом, вирізняються багатством емоцій та інтелектуального змісту і вимагають від дитини уваги, кмітливості, зосередженості, рухливості, вольових зусиль. Різновидом рухливих ігор є спортивні ігри (футбол, волейбол, баскетбол та ін.). Для них характерні певні правила, які обмежують дії, надають їм чіткості, вимагають спортивної майстерності. Всі дії гравців спрямовані на досягнення перемоги у взаємодії з іншими членами команди.

Особливе місце в системі дитячих ігор належить дидактичним іграм (мозаїці, розрізним картинкам, парним картинкам та іншим). Вони мають освітній характер, виконуються за чіткими правилами і використовуються з навчальною метою: для перевірки і закріплення знань, вправляння в рахунку, найменуванні предметів, з метою збагачення лексичного ресурсу. Дидактичні ігри досить прості у виконанні. Водночас в них є завдання певного ступеня складності, подолання якої сприяє отриманню задоволення. До числа дидактичних ігор належать інтелектуальні ігри. На відміну від перших, вони вимагають від дітей творчості та ініціативи. Їх зміст становить змагання в інтелектуальній діяльності – запам’ятовуванні, кмітливості, фантазуванні, винахідливості, виявленні уваги, застосуванні знань. До числа інтелектуальних ігор належать вікторини, брейн-ринги, драматизації на певну тему.

Таким чином, гра – це засіб всебічного розвитку дитини, оскільки:



  • зміст гри визначається реаліями життя – діти відображають у грі те, що бачать в житті, повторюють ті дії, відтворюють ті стосунки, які спостерігають навколо себе;

  • гра спонукає до спостережень за життям людей та до оцінки їхніх дій, що позитивно позначаються на розумовому розвиткові дітей;

  • гра сприяє засвоєнню норм і правил людського співжиття, що зумовлює моральний розвиток дітей;

  • отриманий у грі досвід допомагає дітям виробити певні форми поведінки.

У грі діти відображають дійсність, виявляють своє ставлення до неї. Ігри вирізняються своєю емоційною насиченістю. В ній дитина виявляє свої емоції і почуття з приводу захоплення чи невдоволення грою, партнерами чи результатами діяльності. Тому гра є способом розширення і вдосконалення емоційної сфери особистості. Необхідність дотримання правил, потреба виявити ініціативу та самостійність – підстава для розвитку вольової сфери дитини. Переважна більшість ігор вимагаю виконання дитиною чималої кількості рухів, що сприяє її фізичному розвиткові.

Засвоєння накопиченого людьми досвіду здійснюється за допомогою ще одного виду діяльності – навчання.



Навчання – це вид діяльності, спрямований на сприйняття і засвоєння системи знань, формування умінь і навичок діяльності, накопичених людством на певному історичному етапі його розвитку.

Якщо в грі формуються дитячі уявлення про дійсність, то в процесі навчання з’являється можливість пізнати сутність складних її явищ, сформувати знання про них, опанувати певні уміння та навички, необхідні для застосування знань.



Знанняце перевірений практикою результат пізнання, відображення сутнісних ознак предметів і явищ у свідомості людини.

Основними структурними елементами знань є уявлення і поняття.



Уявлення – відображення в свідомості предметів і явищ у живій образній формі, які дають змогу віддзеркалити зовнішні особливості предмета, що вивчається: форму, величину, колір, рух, звук та ін. Формування уявлень пов’язано з наочними методами навчання: демонстрацією, ілюстрацією, спостереженням. У словесному вираженні уявлення виступає в формі опису предметів і явищ.

Поняття є відображенням сутності явищ, що вивчаються, та тих об’єктивних законів, яким вони підпорядковуються. Поняття формулюють у вигляді визначення, в якому вказуються суттєві для явища ознаки, зв’язки та відношення.

Засвоєння знань відбувається за умови успішного сприйняття інформації про предмети та явища, які вивчаються, її розуміння та запам’ятовування.

У процесі навчання відбувається формування системи умінь і навичок:

а) учіння – застосування сукупності прийомів пошуку інформації, її розуміння, запам’ятовування;

б) використання знання на практиці.

Уміння та навички можна сформувати шляхом цілеспрямованих вправ – неодноразового виконання певної діяльності з метою її вдосконалення.

До структури навчальної діяльності належать такі основні групи дій:


  • сенсорно-перецептивні дії, які забезпечують чуттєве сприймання навчальної інформації: слухання, зорове спостереження, тактильне сприймання та ін.;

  • розумові дії, котрі спрямовані на розумове опрацювання навчальної інформації, виконання навчальних завдань: аналіз, синтез, класифікація, систематизація та ін.;

  • мнемонічні дії, що реалізуються в єдності з іншими видами діями і уможливлюють закріплення та збереження в пам’яті навчальної інформації;

  • практичні дії, які, на відміну від попередньо схарактеризованих, виявляються у зовнішній активності суб’єкта навчання, сприяють реалізації його внутрішньої активності: дії з предметами, вправи, призначені для вдосконалення пластики, фізичної витривалості тощо.

В ході навчання відбувається розвиток особистості: якісно змінюються процеси сприймання, уваги, пам’яті, мислення, розширюється кругозір, збагачується сфера переживань, зміцнюється воля. В свою чергу, саме навчання стає дедалі досконалішим завдяки підвищенню рівня розумового, емоційного, вольового розвитку особистості.

Спонукальною силою навчання виступають мотиви:



  • безпосередні, пов’язані з особливостями самої діяльності і емоційно привабливі для учня: інтерес до предмету вивчення та до розумової діяльності;

  • опосередковані, пов’язані не так з діяльністю, як з певними життєвими цілями та установками особистості: отримати освіту, виконати обов’язок перед родиною і суспільством, отримати схвалення за результати навчання, уникнути неприємностей та ін.

Навчання – основний вид діяльності дітей шкільного віку, спрямований на підготовку до майбутньої праці. Проте навчання після здобуття загальної середньої освіти не припиняється. В сучасних умовах прискореного розвитку науки і техніки, появи нових технології праці навчання є постійною потребою людини, яку можна задовольнити через отримання професійної підготовки в професійно-технічних та вищих закладах та шляхом самоосвіти – самостійного здобуття і удосконалення знань, умінь та навичок. Навчання притаманне і дітям дошкільного віку. Вони засвоюють певний обсяг досвіду в іграх, за допомогою життєвих спостережень, на заняттях у дитячих виховних закладах.

У дорослому віці основним видом діяльності стає працясвідома доцільна діяльність людини, спрямована на освоєння і перетворення природних та соціальних явищ, у результаті якої створюються матеріальні й духовні цінності, формується особистість.

Праця є тим основним і неодмінним засобом життя людини, який дає змогу задовольнити життєві потреби через створення необхідних предметів життєдіяльності, перетворення навколишнього природного і соціального середовища.

Праця має усвідомлений характер. Їй передують уявлення про те, який саме продукт має бути отриманий в результаті виконаних дій.

Процес діяльності супроводжується інтенсивною інтелектуальною роботою, виразними переживаннями емоцій і почуттів. Він вимагає значних вольових зусиль. Тому працю можна вважати вирішальною умовою формування особистості, її здібностей, розумових і моральних якостей, фізичної сили, витривалості тощо.

До основних функцій праці належать:



  • перетворювальна, спрямована на перетворення навколишнього світу;

  • пізнавальна, що полягає в отриманні знань про предмети, засоби, способи трудової діяльності, про можливості взаємодії з іншими людьми тощо;

  • ціннісно-орієнтаційна, яка сприяє виробленню цінностей та ціннісних орієнтацій, оцінці дійсності з позиції добра і зла;

  • комунікативна, що забезпечує обмін та обробку інформації з приводу трудової діяльності;

  • функція створення і споживання художніх цінностей.

Структуру праці утворюють такі компоненти, як:

  • суб’єкт праці – її носій та ініціатор;

  • зміст праці – процеси і способи виконання трудових задач;

  • засоби праці: матеріальні (інструменти, костюми, декорації), функціональні (поведінка, мова, жести та ін.);

  • умови праці – середовище, в якому здійснюється праця;

  • організація праці – порядок, тривалість та обсяг виконуваних трудових завдань.

Психологічний зміст праці зумовлений психологічною системою діяльності, яка включає в себе: мотиви діяльності, цілі діяльності, програми діяльності, інформаційну основу діяльності, процеси прийняття рішень, психомоторні процеси, професійно важливі якості суб’єкта праці (психологічні особливості суб’єкта праці, необхідні для її успішного виконання).

Праця реалізується у великій кількості форм діяльності. Сукупність цих форм, об’єднаних спорідненими особливостями, називається професією. В свою чергу кожна професія поділяється на спеціальності – конкретні форми діяльності, що реалізуються в межах певної професії.

Формування особистості професіонала (спеціаліста в певній галузі трудової діяльності) відбувається в процесі його професіоналізації. Це складний процес, у ході якого відбувається засвоєння досвіду діяльності в певній професійній сфері. Він супроводжується цілісними і закономірними змінами кількісних та якісних характеристик особистості як суб’єкта праці – формуванням професійних знань, умінь, навичок, здібностей, мотивів. Професіоналізація забезпечує професійну самореалізацію особистості, що виявляється в досягненні нею необхідного рівня досвіду професійної діяльності, усвідомлення її сенсу, вироблення системи саморегуляції та самоконтролю, формування самооцінки, утвердження стилю такої діяльності.

Водночас професіоналізація особистості – це форма її активності, чинниками якої є її мотиви, цілі, уявлення про можливості особистісного розвитку, які може забезпечити діяльність в межах обраної професії.

У ході освоєння професійної діяльності відбувається адаптація до умов її виконання, ідентифікація особистості з професією. Іноді цей процес може спричинити негативні наслідки у вигляді гіпертрофованого розвитку професійних особливостей особистості (наприклад, ототожнення окремих акторів з їхніми героями в повсякденному житті, авторитарність окремих учителів, низький рівень співчутливості в окремих лікарів тощо, перенесення елементів професійної діяльності у повсякденне життя). Такі прояви професіоналізації особистості отримали назву професійної деформації.

Ефективність праці великою мірою залежить від функціональної надійності суб’єкта праці – якості функціональних систем людини забезпечувати її стійкість та результативне виконання професійних задач протягом певного часу. Вони виявляються в функціональному стані людиниінтегральному динамічному комплексі наявних в певний момент часу характеристик її фізіологічних, психологічних, поведінкових функцій і якостей, які зумовлюють виконання діяльності. Функціональний стан формується і змінюється залежно від особливостей суб’єкта праці (ступеня професійної придатності, рівня підготовленості до виконання професійних задач, рівня сформованості здібностей, стану здоров’я, ставлення до праці), змісту та інтенсивності діяльності, умов діяльності, якості відносин з іншими суб’єктами діяльності.

До структури функціонального стану суб’єкта праці входять такі компоненти:


  • енергетичний – фізіологічні реакції, що забезпечують необхідний рівень енерговитрат: кровообіг, дихання і т.д.;

  • сенсорний – можливості щодо прийому та первинної обробки отриманої інформації: пороги відчуття, адаптація до сигналів і т.д.);

  • інформаційний – обсяг наявної інформації та можливості щодо її збагачення, обробки, прийняття рішень: сприймання, пам’ять, мислення, уява;

  • ефекторний, який відповідає за реалізацію прийнятих рішень в поведінкових актах: швидкість, темп, точність реакцій, координація рухів і т.д.;

  • активаційний, котрий визначає спрямованість і ступінь напруження діяльності, характеризує актуальну здатність людини до реалізації наявних якостей: особливості гормональної активності і нервової регуляції, рівень уваги, мотивації, емоційно-вольового напруження1.

Тимчасове порушення психічних і фізіологічних функцій в результаті робочого навантаження називається втомою. Вона може бути компенсованою, гострою, хронічною, та виявлятися як перевтома.

Компенсована втома є короткотривалою, малопомітною. Вона з’являється наприкінці робочого дня і не позначається на результатах діяльності. Гостра втома також є короткотривалою і супроводжується незначними порушеннями діяльності, які зумовлені порушеннями функцій аналізаторів та вегетативних систем організму після кожного навантаження протягом дня. Ці два види втоми можна подолати за допомогою нетривалого відпочинку. Хронічна втома виникає під дією інтенсивного тривалого навантаження, виявляється в загальній слабкості, порушенні сну, зниженні інтересу до роботи, викликає суттєві порушення діяльності. Для її подолання необхідний тривалий відпочинок. Причинами перевтоми є тривале надмірне навантаження. До її провів належать постійна втомлюваність, апатія, слабкість, безсоння, втрата інтересу до роботи, зниження уваги, що призводить до суттєвих порушень та помилок у діяльності. Перевтому можна подолати шляхом лікування та реабілітації.

Втома позначається не тільки на результативності діяльності. Вона призводить до погіршення здоров’я, тобто призводить до фізичного чи психічного неблагополуччя.

Функціональні стани піддаються регуляції. Для цього застосовують певні форми впливу:



  • організаційні, що передбачають регулювання навантаження, організацію зручного місця роботи, планування оптимального режиму роботи, відпочинку, харчування;

  • психологічні: аутотренінг, функціональна музика, гіпноз, рефлексологічні впливи на біологічно активні точки організму;

  • фізіолого-гігієнічні та електрофізіологічні: організація оптимального середовища (забезпечення необхідного температурного та світлового режимів, оберігання від шуму), дихання киснем, електропроцедури;

  • фізичні: фізична зарядка, активний відпочинок, масаж, водні процедури, заняття спортом;

  • фармакологічні: застосування фармакологічних препаратів з метою відновлення функціонального стану1.

Характерною особливістю діяльності в галузі мистецтва є її творчий характер. Праця митця спрямована на відтворення дійсності в художній образах, притаманних певному мистецтву.

На думку П. Рудика, істинні мистецькі твори вирізняються певними характерними особливостями.

По-перше, вони не є копіями тих чи інших явищ дійсності, а створюються в процесі творчої уяви і відображають найсуттєвіші сторони цих явищ.

По-друге, вони відтворюють дійсність в узагальненому вигляді, підкреслюють типові риси явищ, відображених засобами мистецтва.

По-третє, незважаючи на узагальнений характер, вони не є схемами – це живі життєві образи, створені митцем. Тому відображення явищ дійсності в мистецтві є індивідуалізованим і залежить від світобачення митця. Так, не дивлячись на те, що персонажі п’єси створені уявою драматурга, складається враження, що вони живі. Ще більшою мірою ці герої оживають на сцені, в акторській грі. Творчий задум митця – не його забаганка він підпорядковується тим об’єктивним законам, яким підпорядковані зображені явища2.

Для того, щоб досягнути такого результату, мистецька діяльність має базуватися на загостреній спостережливості щодо природи і життя, виокремлення в них таких особливостей, які зазвичай не помічаються пересічною людиною. Справжній митець повинен вивчати життя, накопичувати життєвий досвід, осягати сутність багатьох речей. За словами О. Заворотнього, актор повинен «входити в життя свого персонажу зі своїми почуттями, спостереженнями, досвідом, вигадками, дотепністю, рухом думки, схвильованістю…»3.

Митець сприймає життя емоційно. Йому необхідне сприйняття, насичене почуттями, яке надалі реалізується на сцені. Як справедливо вважає К. Станіславський, справжній художник сцени (так він називає актора – майстра) повинен володіти натхненням і вміти викликати його викликати його в разі потреби. Саме в такому стані він отримує можливість для відповідного співпереживання з боку глядачів 4.

Діяльність у галузі мистецтва потребує спеціальних навичок, вироблених у процесі тривалого навчання, великої і наполегливої праці. Мистецька творчість вимагає неймовірного напруження та цілковитої зосередженості усіх фізичних та духовних сил людини. Тому актор не може покладатися тільки на свої здібності. Вони – лише передумова успіху, який стає можливим завдяки тривалій кропіткій праці.

Реалізація будь-якого виду діяльності неможлива без спілкування, що полягає в обміні інформацією, діями, сприйманні людини людиною. Спілкування є водночас видом діяльності і засобом реалізації інших видів діяльності.

Залежно від обраного предмету виокремлюють такі основні типи діяльності, як:



  • предметна, спрямована на вироблення матеріальних цінностей у системі людина – природа, людина – матеріальні предмети;

  • соціальна, змістом якої є взаємодія в системі людина-людина: наприклад, діяльність у сфері управління, освіти, лікування;

  • духовно-пізнавальна, що має на меті пізнання дійсності та вироблення духовних цінностей: наприклад, навчання, дослідження (теоретичні, прикладні, практичні);

  • ціннісно-орієнтаційна або духовно-оцінна, націлена на пізнання світу з позицій добра і зла, формування моралі, ідеології;

  • художньо-творча, що полягає у пізнанні світу в художніх образа – передусім це діяльність у мистецькій галузі: у сфері театрального мистецтва, хореографії, образотворчого мистецтва, музичного мистецтва та ін.;

  • споживча (матеріальна, духовна), що визначається споживанням матеріальних та духовних продуктів: предметів, необхідних для забезпечення життєдіяльності організму (їжі, одягу, ліків) та становлення особистості (знань, предметів мистецтва);

  • комунікативна, предметом якої є спілкування з людьми.

Таким чином, діяльність – це процес, в якому реалізується активне ставлення людини до дійсності, відбувається засвоєння нею суспільного досвіду. Залучення людини до діяльності уможливлює розвиток її психіки, в цілому сприяє її особистісному становленню.
Висновки
Діяльність притаманна лише людині. Це специфічна форма усвідомленого активного ставлення людини до навколишнього світу, змістом якого є його доцільна зміна і перетворення. Специфіка діяльності полягає в її цілеспрямованості, плановості, усвідомленості, систематичності та суспільному характері.

Діяльність є складною системою, до структури якої входять:



  • потребнісно-мотиваційна підсистема, котра охоплює сукупність чинників, що спонукають людину до діяльності: потреби, мотиви, інтереси, цілі, установки;

  • операціональна підсистема, до складу якої входять засоби виконання діяльності: знання, навички, уміння;

  • інформаційна підсистема діяльності – сукупність інформації, яка характеризує умови (об’єктивні чи суб’єктивні) реалізації дій;

  • регуляторна підсистема діяльності, яка дає змогу виробляти програми майбутніх дій, змінювати їх та реальні дії відповідно до реальних умов діяльності та отриманих результатів.

Джерелом діяльності є потреби – динамічно-активні стани особистості, які виражають її залежність від конкретних умов існування і виявляються як стан нестачі в чомусь. Потреби породжують діяльність, спрямовану на зняття цієї залежності.

Потреби переживають як бажання, потяг, або прагнення. Ці переживання реалізуються в мотиві – внутрішній силі, яка спонукає людину до активності, спрямованої на задоволення потреб. Мотиви реалізуються у формі інтересу, прагнення, переконання, установки. Процес створення мотиву називається мотивацією.

Система домінуючих мотивів утворює спрямованість особистості. Залежно від змісту мотивів спрямованість може бути орієнтованою на взаємодію, на завдання чи на себе і суттєво позначатися на якості організаційно-психологічної структури виконуваної особистістю діяльності. До цієї структури входять дві взаємопов’язані групи елементів: 1) організаційна, елементи якої (суб’єкт, процес, предмет, умови, продукт діяльності) визначають параметри діяльності; 2) соціально-психологічна, елементи якої (цілі, мотиви, способи діяльності, результати діяльності) зумовлюють індивідуальну та соціальну значущість діяльності.

Результати індивідуальної діяльності має двокомпонентну структуру, яку утворюють продукт (те, що отримано після реалізації дій над предметом) та психічний результат - новоутворення в структурі психічних властивостей особистості, в її досвіді. Це засвідчує, що діяльність є необхідною умовою розвитку особистості.

Протягом життя провідну роль в особистісному розвиткові виконують різні види діяльності. На ранніх етапах дитинства єдиним можливим видом діяльності є гра – діяльність, що здійснюється в умовних ситуаціях і спрямовується на відтворення та засвоєння суспільного досвіду, зафіксованого в засобах і способах предметних дій.

Пізніше засвоєння накопиченого досвіду відбувається за допомогою навчання, яке уможливлює сприйняття і засвоєння системи знань, формування умінь і навичок діяльності, накопичених людством на певному етапі історичного розвитку. Навчання – основний вид діяльності дітей шкільного віку, спрямований на підготовку до майбутньої праці. Проте елементи навчання, які реалізуються за допомогою життєвих спостережень, мають місце і в ігровій діяльності. В сучасних умовах навчання є постійною потребою людини, яку можна задовольнити шляхом отримання професійної підготовки та через самоосвіту.

Основним видом діяльності дорослої людини є праця – свідома доцільна активність, спрямована на освоєння і перетворення природних сил та соціальних явищ, в результаті якої створюються матеріальні й духовні цінності, формується особистість.

Праця реалізується у великій кількості форм. Певна їх сукупність, об’єднана спорідненими особливостями, називається професією. В ході засвоєння професії формується особистість професіонала, відбувається професіоналізація особистості, що супроводжується цілісними і закономірними змінами її кількісних і якісних характеристик особистості як суб’єкта праці: формуванням професійних знань, умінь і навичок, здібностей, мотивів.

Праця митця має творчий характер і передбачає відтворення дійсності в художніх образах, притаманних певному мистецтву.

Необхідним видом діяльності, який водночас виступає засобом виконання інших її різновидів, є спілкування, що полягає в обміні інформацією та діями, в сприйманні та пізнанні людини людиною.



Таким чином, діяльність є водночас потребою особистості і неодмінною умовою її розвитку.
Словник основних термінів
Активність – загальна характеристика живих істот, що полягає в динамічності їхньої життєдіяльності і є джерелом підтримки життєво значущих зв’язків з навколишнім середовищем.

Активність особистості – активність, яка детермінована вимогами організму та суспільства, виявляється в суб’єктивному реагуванні на впливи біосоціального оточення і полягає в здатності особистості виконувати суспільно значущі дії.

Гра – діяльність, яка реалізується в умовних ситуаціях і спрямовується на відтворення та засвоєння суспільного досвіду, зафіксованого в засобах і способах здійснення предметних дій.

Дія – відносно завершений елемент діяльності, який дає змогу виконати одне просте завдання.

Діяльність – специфічна форма усвідомленого активного ставлення людини до навколишнього світу, змістом якого є його доцільна зміна і перетворення.

Екстеріоризація – процес перетворення внутрішньої (психічної) діяльності у зовнішню (фізичну), перенесення мисленнєвих дій назовні.

Засоби суб’єкта діяльності – його підготовленість до діяльності, що визначається особистим досвідом: уміннями, навичками, знаннями, звичками.

Знак – умовний замінник об’єкта, носій інформації.

Знання – сукупність засвоєних людиною відомостей, понять і уявлень про дійсність, які дають змогу визначити цілі діяльності, спланувати діяльність та досягти результату; перевірений практикою результат пізнання, відображення сутнісних ознак предметів і явищ у свідомості людини.

Інтереси – мотиви особистості, які відображають її специфічну спрямованість на пізнання певних явищ дійсності та її відносно постійну схильність до певних видів діяльності.

Інтеріоризація – процес мисленнєвого оперування образами предметів, що уможливлює перехід від зовнішньої сторони діяльності (фізичної) до внутрішньої – ідеальної (психічної).

Інформаційна основа діяльності (ІОД) – сукупність інформації, яка характеризує умови реалізації діяльності.

Код – сукупність знаків та система правил, за допомогою яких інформація може бути представлена (закодована) у вигляді набору символів, придатних для передачі, обробки та збереження (запам’ятовування).

Мова – система словесних знаків, за допомогою яких здійснюється згортання, збереження та відтворення інформації.

Модель – система знаків, за допомогою яких відтворюються найзагальніші та найсуттєвіші ознаки об’єкта-оригінала; інформаційні моделі є основою для обробки інформації та прийняття рішення щодо діяльності.

Мотив – внутрішня спонукальна причина дій і вчинків людини, шлях вибору варіантів для досягнення мети.

Мотивація – процес створення спонукання до діяльності і спілкування для задоволення потреби і досягнення особистої чи групової мети.

Навички – засвоєні та частково автоматизовані моторні, сенсорні та розумові дії, які виконуються швидко і з легкістю, не потребують напруження свідомості, забезпечують ефективність діяльності.

Навчання – вид діяльності, спрямований на сприйняття і засвоєння системи знань, формування умінь і навичок діяльності, накопиченої людством на певному історичному етапі його розвитку.

Образ – ідеальна форма відображення предметів і явищ матеріального світу в свідомості людини; копія певного об’єкта, створена суб’єктом у результаті його пізнання: чуттєвого – у вигляді відчуттів, сприймань, уявлень; мисленнєваго – у вигляді понять, суджень, умовиводів.

Переконання – усвідомлені мотиви особистості, які складаються з системи її поглядів і спонукають до дії відповідно до визнаних нею цінностей (еталонів належного, справедливого та необхідного).

Поняття – відображення у словесній формі сутності явищ, що вивчаються, та тих об’єктивних законів, яким вони підпорядковуються; функціонують у вигляді визначення, в якому вказуються суттєві для явища ознаки, зв’язки та відношення.

Потреби – динамічно-активні стани особистості, що виражають її залежність від конкретних умов існування і породжують діяльність, спрямовану на зняття цієї залежності.

Потяг – неясний емоційний порив, який немає чітко вираженої спрямованості і виявляється у невдоволенні існуючим станом речей.

Прагнення – мотиви, які виявляються у вигляді усвідомлених поривів задовольнити потребу за допомогою організованої діяльності, визначаються високим рівнем усвідомлення потреби та цілей діяльності.

Праця – свідома доцільна діяльність людини, спрямована на освоєння і перетворення природних та соціальних явищ, у результаті якої створюються матеріальні й духовні цінності, формується особистість.

Предмет діяльності – все те, на що спрямовуються дії (складові процесу діяльності), що перетворюється в процесі діяльності.

Прийомиспособи виконання, контролю та регулювання дій.

Продукт діяльності – те, що отримано після реалізації дій над предметом відповідно до цілі.

Професія – сукупність форм праці, об’єднаних спорідненими особливостями.

Професійна деформація – негативний прояв професіоналізації у вигляді гіпертрофованого розвитку професійних якостей особистості.

Професійна ідентифікація – адаптація особистості до умов конкретної діяльності.

Професіонал – спеціаліст у певній галузі трудової діяльності.

Професіоналізація особистості – становлення особистості як професіонала у ході засвоєння певних видів трудової активності, що супроводжується цілісними і закономірними змінами кількісних і якісних характеристик особистості як суб’єкта праці: формуванням професійних знань, умінь, навичок, здібностей, мотивів.

Процес діяльності – сукупність дій суб’єкта, спрямованих на досягнення цілі.

Психічний результат діяльності – новоутворення в структурі психічних властивостей особистості, в її досвіді; отримання психічного результату означає оволодіння новими, або удосконалення попередньо набутих знань, умінь, навичок, звичок, прийомів діяльності.

Символ – різновид знаку, якому властиві багатозначність та змістовність (герб, емблема).

Спеціальність – конкретні форми діяльності, які реалізуються в межах певної професії.

Способи діяльності – сукупність прийомів виконання певного виду діяльності.

Спрямованість – система домінуючих мотивів особистості.

Стимул – зовнішня спонукальна причина дії (наказ, прохання, розпорядження, нагорода).

Суб’єкт діяльності – індивід, який цілеспрямовано діє з метою задоволення своїх потреб, виявляє активний інтерес до предмету діяльності, вирізняється соціально зумовленим ставленням до дійсності.

Уміння – сформовані в ході засвоєння досвіду можливості творчо застосовувати знання та навички і досягати бажаного результату в будь-яких (навіть незвичних, нових) ситуаціях діяльності.

Умови діяльності: зовнішні – характеристики середовища, в якому відбувається діяльність; внутрішні – можливості суб’єкта діяльності виконувати ті чи інші дії.

Установка – мотив, який забезпечує наближену до автоматизму визначеність поведінки в різноманітних ситуаціях життя.

Учіння – сукупність прийомів пошуку інформації, її розуміння, запам’ятовування та використання на практиці.

Уявлення – відображення в свідомості людини предметів і явищ у живій образній формі, які дають змогу відтворити зовнішні особливості предмета (форму, величину, колір, рух, звук та ін.), що вивчається; у словесному вираженні уявлення виступає у формі опису предметів і явищ.

Ціль – системоутворювальний елемент у структурі діяльності, уявний образ майбутнього результату діяльності, за допомогою якого суб’єкт сподівається задовольнити свою потребу.
Запитання для самоперевірки:
Дайте визначення діяльності. Що є джерелом діяльності?

Охарактеризуйте потреби та їх різновиди.

Яку роль у діяльності виконують процеси інтеріоризації та екстеріоризації?

Охарактеризуйте діяльність як систему.

Що таке мотив і мотивація? Які є форми прояву мотиву?

Що є спільного і відмінного у мотиву та цілі діяльності?

Що є операціональною основою діяльності?

Охарактеризуйте основні етапи формування навички?

Чому в складних ситуаціях виконання діяльності недостатньо тільки навичок? Що потрібно для її реалізації в цьому випадку?

Яке значення для реалізації діяльності має її інформаційна основа (ІОД)? Які є форми ІОД?

Як відбувається саморегуляція діяльності? Які є функціональні компоненти саморегуляції діяльності?

Охарактеризуйте організаційно-психологічну структуру індивідуальної діяльності.

Які є види діяльності?

Доведіть, що гра, навчання, праця, спілкування виконують провідну роль на певних етапах розвитку особистості.

Охарактеризуйте взаємозв’язок гри, навчання, праці і спілкування.

Якими особливостями вирізняється професійна діяльність?

Як Ви розумієте явище професіоналізації особистості?

Назвіть основні особливості діяльності у мистецькій галузі.


Література:
Варій М.Й. Основи психології і педагогіки: Навч. посіб. / М.Й. Варій, В.Л. Ортинський. – К.: Центр учбової літератури, 2007. – 376 с.

Клепіков О.І. Основи творчості особистості: Навч. посіб. / О.І. Клепіков, І.Т. Кучерявий. – К.: Вища шк., 1996. – 295 с.

Козаков В.Л. Психологія діяльності та навчальний менеджмент: Підручник. У 2-х ч. Ч.1.Психологія суб’єкта діяльності / В.Л. Козаков. – К.: КНЕУ, 2000. – 243 с.

Основи психології / За заг. ред. О.В. Киричука, В.А. Роменця. – 4-те вид., стереотип. – К.: Либідь, 1999. – 632 с.

Варій М.Й. Загальна психологія: Підручник / М.Й. Варій. – К.: Центр учбової літер., 2007. – 968 с.

Психологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. Ю.Л. Трофімова. – 3-є вид., стереотип. – К.: Либідь, 2001. – 558 с.

Психология: Учебник для студентов экономических вузов / Под ред. В.Н. Дружинина. – СПб.: Питер. – 672 с.

Роменець В.А. Психологія творчості: Навч. посіб. / В.А. Роменець. – 3-тє вид.– К.: Либідь, 2004. – 288 с.

Самоукина Н.В. Психология и педагогика профессиональной деятельности: Учеб. / Н.В. Самоукина. – М.: ЭКМОС, 1999. – 351 с.

Цигульська Т.Ф. Загальна та прикладна психологія: Курс лекцій / Т.Ф. Цигульська. – К.: Наук. думка, 2000. – 190 с.

Шадриков В.Д. Психология деятельности и способностей человека: Учеб. пособие. – 2-е изд., перераб. и доп. / В.Д. Шадриков. – М.: Логос, 1996. – 320.

ЧАСТИНА 2. ОСНОВИ СОЦІАЛЬНОЇ ПСИХОЛОГІЇ

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   25


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка