1. психологія як наука І навчальна дисципліна



Сторінка5/25
Дата конвертації11.04.2016
Розмір6.05 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25

Мисленняце психічний пізнавальний процес опосередкованого й узагальненого відображення людиною предметів і явищ об’єктивної дійсності в їхніх істотних зв’язках та відношеннях.


Процес мислення визначається такими особливостями:

  • має опосередкований характер, оскільки базується не тільки на безпосередніх відчуттях, а й на даних минулого досвіду, які збереглися в пам’яті людини;

  • спирається на знання людини про загальні закони природи і суспільства, оскільки в ході мислення людина використовує знання тих загальних положень, в яких відображені найзагальніші зв’язки та закономірності навколишнього світу;

  • виходить з «живого споглядання», але не зводиться до нього, оскільки відображення зв’язків та відносин між явищами відбувається в узагальненому вигляді – як таких, що мають загальне значення для всіх явищ певного класу, а не тільки для одного явища, котре спостерігається;

  • забезпечує відображення зв’язків та відношень між предметами у словесній формі, завдяки чому стають можливими абстрагування та узагальнення щодо визначення сутності предметів і явищ та зв’язків між ними;

  • відбувається у взаємозв’язку з практичною діяльністю людини, тобто є таким відображенням об’єктивного світу, яке відповідає завданням, що виникають перед людиною;

Мислення відбувається завдяки мисленнєвим діям та операціям. Мисленнєві дії – це дії з об’єктами, відображеними в думці у формі образів, уявлень, понять. Виконуючи мисленнєві дії, людина не контактує безпосередньо з предметами і не змінює реально їх будову та розміщення.

Кожна мисленнєва дія включає в себе мисленнєві операції. До числа найважливіших з них належать:



  • аналіз – розчленування складного об’єкта на частини, виокремлення в них аспектів, елементів, ознак, властивостей;

  • синтез – мисленнєва операція, котра дає змогу перейти від частин до цілого, об’єднати окремі частини в якісно нове ціле;

  • порівняння – операція, що полягає у співставленні предметів і явищ, їх властивостей та відношень, виявленні спільних рис та відмінностей між ними;

  • абстрагування – операція, яка базується на відволіканні від неістотних ознак предметів і явищ та виокремленні в них основного, головного;

  • конкретизація – рух думки від загального до часткового;

  • узагальнення – об’єднання багатьох предметів і явищ за істотними ознаками, виявленими в процесі абстрагування;

  • класифікація – групування об’єктів за певними ознаками;

  • систематизація – об’єднання багатьох об’єктів на основі виокремлення гранично широких ознак; спосіб упорядкування знань.

У процесі мислення особистість отримує певні результати у таких формах, як поняття, судження, міркування, умовиводи.

Поняття – це відображення в свідомості людини загальних і суттєвих властивостей предмета або явища та зв’язків між ними. Поняття можуть бути: а) конкретними, в яких відображаються конкретні предмети, явища та зв’язки між ними (наприклад, «театр», «сцена», «актор», «п’єса»); б) абстрактними, в яких визначаються істотні ознаки та властивості відокремлено від самих об’єктів (наприклад, «трагічне», «комічне», «прекрасне», «потворне», «майстерність», «талант»).

Судження вважають основними формами мислення, в яких утверджуються та відображаються зв’язки між предметами і явищами дійсності (наприклад: «Театр володіє унікальними можливостями впливу на розвиток людини»).

Міркування будують у вигляді низки пов’язаних між собою суджень, які використовують для з’ясування істинності певної думки, тобто її доведення чи спростування.

Умовиводи – це результат виведення нового судження з одного або декількох суджень. Вони поділяються на:

  • індуктивні умовиводи – судження, що дають змогу зробити узагальнення на підставі часткового (наприклад: «Микола, Олександр, Ольга – актори; вони перед виставою хвилюються: отже, всі актори переживають хвилювання перед виставою»);

  • дедуктивні умовиводи – судження, які уможливлюють здобуття знання про часткове на підставі загальних висновків та положень (наприклад: «Всі актори використовують грим; Олександр – актор: отже, він використовує грим»);

  • умовиводи за аналогією – судження, які формуються на підставі подібності певних істотних ознак об’єктів і дають змогу визначити подібність цих об’єктів (наприклад: «Комедія – вид драми, в якій дії і характери героїв трактуються у формі комічного. «Комедія помилок» У. Шекспіра визначається комічним заплутаним сюжетом; «Тартюф» Мольєра – комічністю людської поведінки; отже, ц і дві п’єси є комедійними»).

Для того, щоб класифікувати види мислення, використовують різні ознаки. Так, за формою мислення поділяють на три види: наочно-дійове (практично-дійове), наочно-образне, абстрактно-логічне.

Наочно-дійове мислення розвивається в ході практичної діяльності. Воно супроводжується формуванням думки в процесі виконання безпосередніх дій з предметами. Такий вид мислення притаманний дитині раннього віку, яка пізнає предмети, безпосередньо маніпулюючи ними: роз’єднує, з’єднує, переміщує, співвідносить один з одним.

Цей вид мислення присутній і в мисленнєвій діяльності дорослих в тих випадках, коли вони пізнають дійсність за допомогою проб і помилок.



Наочно-образне мислення виникає дещо пізніше – у дошкільному віці, коли під час сприймання предметів дитина визначає їх певні (не завжди головні) особливості, використовує для їх заміни інші предмети, позначає їх словами. Наприклад, граючись, діти нерідко використовують замінники справжнього посуду, меблів, «печуть» пиріжки з піску тощо. Перебіг наочно-образного мислення відбувається у формі образів, які дитина сприймала у своєму житті. Наочно-образне мислення виконує важливу роль у мистецтві. Кожний вид мистецтва пропонує свої образи: театральне мистецтво – синтетичний образ, створений за допомогою руху, пластики, жестів, мови, почуття та музики. Як пише О. Заворотній, «чудесний зв’язок музики з рухом, пластична виразність, ритм як внутрішня структура образу, відкривають можливість збагачення сценічної дії, розбуджують уяву, винахідливість, безпосередність, динамічність»1

Абстрактно-логічне мислення виступає в словесній формі у вигляді абстрактних понять. Засвоєння понять розпочинається в дитячому віці і продовжується протягом життя. Людина оволодіває системами понять (наприклад, системою історичних понять), якими вона може оперувати, осмислюючи те чи інше явище. Поняття не мають безпосереднього чуттєвого підґрунтя – тобто мислення може виходити за межі чуттєвого пізнання. Водночас мислення не може повністю відірватися від відчуттів, сприймань, уявлень. Тому у ході формування понять, особливо на ранніх етапах особистісного розвитку, варто спиратися на наочно-чуттєвий досвід.

Всі ці види мислення є взаємопов’язаними між собою і функціонують під час розв’язання різноманітних завдань.

У психологічній науці сформовано й інші класифікації мислення. Так, за характером задач, що розв’язуються, виокремлюють практичне та теоретичне мислення. Перше реалізується на підставі суджень та умовиводів, які базуються на розв’язанні практичних задач та зорієнтовані на практично ефективний результат, а друге – на основі міркувань та умовиводів під час розв’язання теоретичних задач. Теоретичне мислення виступає як процес пізнання, створення законів і правил. Наприклад, теоретичне осмислення сутності акторської гри дає змогу визначити цей феномен як синтез живого слова, пластики людського тіла, жестів, міміки та візуально рухомих художніх образів. Практичне мислення уможливлює пошук та реалізацію ефективних прийомів такої гри, сприяє зростанню акторської майстерності.

За ступенем розгорнутості мислення поділяють на дискурсивне та інтуїтивне. Дискурсивне мислення опосередковане логікою міркувань. Цей вид мислення є розгорнутим у часі, реалізується на чітко виражених етапах, досить виразно представлений у свідомості. Інтуїтивне мислення реалізується на основі безпосередніх чуттєвих сприймань та безпосереднього відображення впливів явищ і предметів об’єктивного світу.

За ступенем новизни та оригінальності визначають ще два види мислення: репродуктивне (відтворювальне) та продуктивне (творче). Перебіг репродуктивного мислення визначається використанням образів та уявлень, які людина почерпнула з певних джерел. Творче мислення спрямоване на продукування нових образів, ідей, думок. За визначенням М. Шевандріна, творче мислення є процесом розв’язання складних задач та отримання нових результатів і знань, які людина не може досягнути на основі того досвіду, яким володіє2

Творче мислення є психологічною основою творчості особистості, а творчість – невід’ємний аспект мистецької діяльності. Процес творчості пов’язаний з особливостями виконання задач. Наукова творчість зорієнтована на пізнання. У мистецтві – смисл творчості полягає у створенні образів.

Як відомо, під час розв’язання будь-якої задачі у свідомості з набору схем та структур знань, що зберігаються у довготривалій пам’яті, створюється модель проблемної ситуації. Якщо задача є достатньо простою, така модель будується досить швидко і без труднощів. В разі підвищеної складності задачі та відсутності відповідних структур у пам’яті, людина вдається до пошуку, комбінує різні варіанти моделі і знаходить рішення. Таким чином, продуктивне мислення передбачає появу нового продукту: думки, знання, матеріального об’єкта, предмету мистецтва.

Розв’язання творчої задачі є поетапним процесом, протягом якого відбувається пошук нового принципу, ідеї та їх реалізація з метою отримання результату. Тому творче мислення є активною діяльністю, значною мірою зумовленою попереднім досвідом особистості.

Вищим продуктом творчості вважається думка. Її реальне буття зосереджується у мові – історично сформованому способі мислення і спілкування.

Згідно теорії Я. Пономарьова, творчий процес проходить декілька фаз. Протягом першої фази відбувається підготовка до творення – свідома робота, в ході якої людина використовує логічні, проте недостатньо результативні методи розв’язання задачі. В другій фазі здійснюється несвідома робота, що вирізняється відмовою від усвідомлених спроб розв’язання задачі і переходом на інтуїтивний рівень мислення. Ця фаза завершується емоційно забарвленим осяянням та формування задуму. Після цього має місце перехід від несвідомого до свідомого, що уможливлює проникнення інтуїтивного рішення у свідомість у вигляді гіпотези, принципу, задуму. Далі проводиться логічна робота щодо реалізації задуму: розвитку ідеї, її остаточного оформлення та перевірки1.

Іноді структуру творчого акту визначають як поетапне виникнення задуму та його здійснення (І. Маноха). Виникнення задуму – також поетапний процес, який реалізується як абстрактний задум, імпровізація та конкретний задум. В абстрактному задумі втілюється найзагальніше уявлення про образ, який формується. Творчі спроби його конкретизації мають вигляд імпровізації – поліаспектних пошуків елементів образу і зв’язків між ними, в яких об’єднується чуттєвий та раціональний компоненти. Цей процес є стрибкоподібним: робота над окремими фрагментами образу здійснюється не послідовно, а залежно від спрямування фантазій суб’єкта творчості. Результатом імпровізації є добір необхідних рис образу, що має декілька варіантів. Перший варіант – самий приблизний схематичний. Далі образ уточнюється, стає яскравішим. Останній варіант – це творчий синтез усіх попередніх образів, що забезпечує побудову творчого образу, який втілюється у творі2.

Основоположним механізмом творчості є спрощення задачі, що передбачає застосування алгоритму розв’язання простих задач під час розв’язання їх складних різновидів. Такий підхід дає змогу позбавитися від зайвих деталей, які обтяжують творчий акт, і встановити зв’язок між основними пунктами евристичних роздумів.

«Думка стає відкриттям лише тоді, коли вона набуває широкого і навіть всезагального значення…, – за зазначає з цього приводу В. Роменець, – Розрізнена до цього часу система людського досвіду кардинально змінюється, зокрема у плані спрощення…Багато рубрик досвіду зводяться в одну. Окремі острівці знань перетворюються на великий цілісний материк»3

Таким чином, творче мислення є активною діяльністю людини, в якій вона використовуючи попередній досвід, отримує результати, котрі не можна вивести тільки з попередніх знань.

Той чи інший вид мислення може переважати залежно від особливостей життєдіяльності людини, змісту виконуваних нею завдань. Перебіг мислення людини великою мірою залежить від того, яку професійну діяльність вона виконує. У зв’язку з інтелектуалізацією праці у другій половині ХХ ст. було введено термін «професійне мислення».

Професійне мислення – це різновид мислення, який актуалізується з метою розв’язання професійних задач. Високий професіоналізм зумовлений теоретичним, творчим, часто інтуїтивним мисленням і розвиненим практичним інтелектом. Специфіка професійного мислення залежить від характеру професійної діяльності. Так, професіоналам у мистецькій сфері притаманне художнє мислення: сценічне, композиційне, поетичне, музичне тощо, яке реалізується у продукуванні сценічних образів, у керуванні композиціями, поетизації подій людського життя.

Усі наведені види мислення співіснують в інтелекті людини – здатності до мислення у контексті розв’язання завдань і проблем різної складності, яка базується на взаємодії пізнавальних процесів.

Інтелектові властивий певний рівень організації – упорядкованості процесу розв’язання завдань як відносно цілого та певних його елементів. Важливою властивістю інтелекту є його адаптивність до умов пізнання. В ході адаптації відбувається пристосування суб’єкта, який пізнає, до вимог, котрі висуваються об’єктивним світом (акомодація), та відтворення суб’єктом пізнання характеристик об’єкта, що пізнається (асиміляція).

Кожна людина вирізняється індивідуальними інтелектуальними властивостями, які визначаються такими характеристиками, як:



  • швидкість мисленнєвих процесівздатність оперативно визначати особливості завдання та знаходити шляхи його розв’язання;

  • глибина мислення – властивість щодо аналізу, порівняння, знаходження суттєвих зв’язків, тобто здатність до урахування всіх відомих даних, необхідних для розв’язання завдання;

  • широта мислення – властивість залучати до розв’язання ситуації усі засоби: як задані в умовах завдання, так і ті, що належать до інших сфер знання;

  • гнучкість мислення – здатність швидко переключатися з одного способу розв’язання завдання на інший, знаходити нестандартні шляхи розв’язання;

  • самостійність (дивергентність, нешаблонність) мислення – здатність самостійно, без сторонньої допомоги визначати нові завдання, знаходити шляхи їх розв’язання;

  • критичність мислення – здатність адекватно оцінювати предмети та явища, не підпадаючи під вплив чужої думки;

  • послідовність мислення – здатність упорядкувати способи та варіанти розв’язання завдання, здійснювати цей процес поетапно, не відволікаючись на другорядні питання.

Інтелект розвивається протягом життя людини. Він досягає максимальних значень у доволі молодому віці. Проте успіх в інтелектуальній професійній діяльності приходить, як правило, значно пізніше, приблизно після 35 років. Для цього потрібні не лише знання, а й певні уміння (наприклад, уміння самостійно виокремлювати та розв’язувати завдання).

Цікаві дані було отримано з приводу впливу на інтелектуальний розвиток соціального оточення, зокрема сім’ї, яка є складною структурою, що має різноманітні, у тому числі емоційно-інтелектуальні залежності. Тому інтелектуальний розвиток дитини значною мірою залежить від інтелекту матері, яка є емоційно ближчою до дитини. Це явище отримало назву «материнського ефекту» 1. Разом з тим інтелект є генетично детермінованим і зумовленим генетичними факторами.

На інтелектуальному розвиткові досить виразно позначають гендерні відмінності, що існують між чоловіками та жінками. Більшість дослідників вважають, що в цілому такий розвиток є однаковим для всіх. В той же час серед чоловіків частіше зустрічаються як дуже розумні, так і дуже нерозумні. Чоловіки дещо переважають жінок у розвиткові просторового мислення, математичного мислення та маніпулювання, а жінки чоловіків – у сфері розвитку вербальних здібностей та інтуїтивного мислення.

Необхідною умовою для перебігу мислення є оволодіння людиною мовою та мовленням.



Мова – це засіб спілкування людей один з одним за допомогою слова, що використовується:

1) для обміну думками;

2) для налагодження взаємодії;

3) для виявлення почуттів, намірів та ставлення до людей, явищ дійсності та подій;

4) для здійснення впливу на інших людей та спонукання їх до тих чи інших учинків.

Процес практичного застосування людиною мови з метою спілкування з іншими людьми називається мовленням, якому властиві змістовність, зрозумілість, виразність, впливовість.



Змістовність мовлення виявляється в його можливостях до розкриття сутності повідомлення, адресованого іншим, або до уточнення сутності власної думки. За допомогою мовлення спродуковані мисленням думки наповнюються конкретним змістом.

За ступенем змістовності мовлення може бути змістовним (утілювати глибокі думки і почуття), малозмістовним (виявляти обмежені, поверхневі думки і почуття). Змістовність мовлення великою мірою залежить від запасу слів та їх підбору, уміння використовувати необхідні терміни, а також від ступеня оволодіння предметом обговорення.



Зрозумілість мовлення визначається обізнаністю з предметом обговорення, правильністю та доцільністю вживання і промовляння слів, залежить від способу побудови речень, використання інтонацій.

Виразність мовлення забезпечується: фонетичними засобами (чіткістю вимови, інтонацією та ін.); граматичними засобами (використанням займенників «ти», «ви», «ми», «вони»; застосування пестливих слів та виразів, метафор, епітетів, слів, які мають образне значення та ін.).

Впливовість мовлення характеризується його здатністю викликати чи змінювати думки, почуття, волю, поведінку інших людей.

За даними П. Рудика, мовленнєвий вплив може відбутися у формі:



  • настанови і повчання, які мають характер пояснення, розкриття позитивних і негативних сторін учинків та їх наслідків і спрямовані на досягнення розуміння та вироблення певної якості ставлення до предмету обговорення;

  • поради, яка містить у собі способи розв’язання проблем і надається в тих випадках, коли співрозмовник виявляє нерішучість, не знає як діяти в певних ситуаціях;

  • інструкції, котра формулюється в коротких чітких положеннях щодо виконання дій чи побудови поведінки, не допускає різнобічних трактувань і не викликають сумнівів у доцільності виконання;

  • прохання, що призначене для задоволення співрозмовником інтересів прохача і вміщує опис сутності прохання та бажання, щоб співрозмовник виконав це прохання;

  • наказу, що має на меті безпосередній вплив на волю людини і висловлюється як вимога виконати певну дію;

  • командиблизької до наказу мовленнєвої форми, яка відрізняється від нього лаконічністю та зосередженістю на найнеобхідніших діях (наприклад «Струнко», «Розійтись», «Марш» та ін.)1.

Мовлення виконує важливі функції:

  • позначення – називання словами предметів і явищ дійсності;

  • визначення сенсу цих предметів і явищ;

  • повідомлення обміну думками за допомогою слів і фраз;

  • вираження – передачі почуттів, переживань, ставлення;

  • впливу – спонукання до дії засобами мовлення.

Мовлення може реалізуватися в декількох різновидах: усному, письмовому, внутрішньому.

Усне мовлення забезпечує спілкування між людьми через промовляння слів вголос та їх сприйняття співрозмовниками. Усне мовлення функціонує у формах:

  • монологічного мовлення, що визначається односторонньою мовленнєвою активністю одного зі співрозмовників;

  • діалогічного мовлення, для якого характерна рівнозначна участь обох сторін спілкування;

  • полілогічного мовлення, в якому беруть рівноправну участь декілька співрозмовників.

Письмове мовлення – це мовлення, яке здійснюється за допомогою письмових знаків. Воно спрямоване не на співрозмовника, а на читача і стає зрозумілим за умови дотримання граматичних, синтаксичних, стилістичних, лексичних та інших правил. Тому ця форма мовлення є більшою мірою розгорнутою та нормативною.

Внутрішнє мовлення – це вид мовлення, який обслуговує пізнавальні процеси (передусім процес мислення) і не виконує функції спілкування з іншими людьми.

Порівняно із зовнішнім мовленням внутрішнє мовлення вирізняється відсутністю звукового оформлення та згорнутістю: в ньому немає вираженого синтаксичного розчленування речень, складні речення замінюються окремими словами. Це стає можливим тільки завдяки оволодінню зовнішнім мовленням та його подальшим перетворенням у внутрішнє. Іноді внутрішнє мовлення супроводжується певними початковими звуковими діями, промовлянням окремих слів чи фраз у ході мислительного процесу.

Розвиток мовлення відбувається у декількох напрямах: 1) оволодіння лексичним ресурсом (запасом слів) та його постійного збагачення; 2) оволодіння нормами мовлення; 3) оволодіння засобами емоційної виразності мовлення; 4) оволодіння необхідними прийомами використання різноманітних форм мовлення.
3.1.6. Уява
Людина має можливість не тільки пізнавати дійсність, виявляти суттєві ознаки та властивості її об’єктів, а й створювати нові образи предметів, ситуацій, обставин. Психічний пізнавальний процес створення нових уявлень на основі отриманого людиною досвіду отримав назву уяви.

Уява забезпечує зміну і перетворення уявлень на основі:



  • виокремлення з цілісного образу предмета певного його елемента або якості (жива голова з казки А.С. Пушкіна «Руслан і Людмила»);

  • зміни величини, розміру об’єктів чи їх елементів в бік їх надмірного збільшення або зменшення (Казкові велетні, Хлопчик-мизинчик);

  • поєднання елементів, виокремлених з різних об’єктів (людина-робот, сфінкс);

  • конструювання предмета у зв’язку з його призначенням (знаряддя праці, сценічні декорації);

  • посилення будь-якої якості чи властивості та надання їм особливого значення у характеристиці об’єкта (лінивий ведмідь, мудра змія);

  • перенесення цієї якості на інші об’єкти (хитрий як лисиця; сміливий як лев);

  • створення об’єктів за аналогією (літак, локатор, які створені на основі вивчення поведінки тварин);

  • створення нового образа на основі узагальнення рис, які спостерігаються в декількох подібних об’єктах (Тарас Бульба, Плюшкін).

Уява виконує дуже важливі функції, що полягають у:

  • створенні образів об’єктів, які до того не існували в реальності;

  • моделюванні шляхів та результатів діяльності;

  • зміні самої реальності.

Уяву людини характеризують за різними ознаками. За характером створених нею образів виокремлюють: конкретну уяву, яка продукує образи конкретних предметів, та абстрактну уяву, що оперує символічними чи схематичними узагальненими образами.

За мірою довільності уява може бути пасивною та активною. Пасивна уява визначається відсутністю мети. Вона забезпечує заміну реальності шляхом створення образів і програм, які або не здійснюються, або є нездійсненими. Тобто в пасивній уяві виникають і комбінуються уявлення без певних намірів з боку людини, в моменти послаблення нею контролю за перебігом цих уявлень. Так, пасивна уява має місце у напівсонних станах та сновидіннях, коли уявлення виникають самовільно, змінюються, поєднуються і набувають досить фантастичних форм. Створення нових образів за допомогою активної уяви супроводжується вольовими зусиллями. Це процес довільної побудови образів і зв’язків, що реалізується на основі свідомо визначеного завдання в тому чи іншому виді діяльності.

Є два види активної уяви: відтворювальна (репродуктивна) і творча. Відтворювальна уява має місце в тих випадках, коли людина створює певні образи на основі їхнього опису. При цьому використовуються різноманітні знакові системи: словесні, графічні, нотні, система формул тощо. У ході формування образу відбувається перекодування однієї знакової системи в іншу. Наприклад, людина може створити зоровий образ предмету чи явища згідно його опису за допомогою слів, або уявити свої рухи та переміщення на сцені, керуючись їх схематичним зображенням. Відтворювальна уява є важливою під час сприймання художніх творів. Їх розуміння супроводжується не тільки роботою мислення, а вимагає створення певних образів на основі висловлювань героїв п’єси, їхніх дій, сприйняття музики тощо. Сформованість цього виду уяви має неабияке значення у навчанні. Так, підготовка актора безпосередньо пов’язана із виконанням завдань щодо маніпулювання уявними образами, моделювання різноманітних ситуацій, комбінування тексту, звуку, декорацій.

Мистецьке відтворення світу має свою специфіку. Як стверджує І. Маноха: «Мистецтво відтворює світ в образах узагальнених, абстрагованих, чи, навпаки, реальних, природних образах, проте завжди – в індивідуально привласнених та індивідуально відображених у кольорі, звуці, пластиці тощо… мова йде про художній образ – самостійну індивідуалізовану реальність, що породжується рукою та уявою конкретної людини»1.

Художній образ – це витвір людського духу, вияв індивідуального «Я». Творення художнього образу завжди відповідає внутрішній сутності митця, його баченню світу. З іншого боку художній образ існує як об’єктивна реальність і є відносно незалежним від його творця. В ньому поєднуються природне і матеріальне, духовно-смислове та індивідуально-психологічне, культурно-історичне й індивідуально-практичне. Особливо відчутним є таке поєднання в синтезованих образах мистецького бачення, створених засобами театрального мистецтва.

Тому мистецьке відтворення світу розуміють і як спосіб його пізнання та перетворення, і як спосіб самовияву митця.

Предметом пізнання у мистецтві виступає будь-яке явище, що сприймається та переживається митцем і відображується ним крізь призму суб’єктивного бачення в його творчих діях. Перетворення світу засобами мистецтва відбувається в ідеальній формі. Але через свій зміст та емоційну насиченість художні образи мають здатність спонукати до зміни самих різноманітних явищ, як матеріальних, так і нематеріальних: свідомості, поведінки, побуту тощо. В художньому образі митець виявляє свої думки, погляди, почуття. В поєднанні з дійсністю вони створюють своєрідну «віртуальну реальність». Спонукальним чинником до цього виступає ідеал митця, який спрямовує його до певних образотворчих дій, до створення естетико-морального змісту життя, естетизації культурно-історичного досвіду.

Для цього потрібна не тільки відтворювальна, а й творча уява, за допомогою якої виникають нові, оригінальні образи та ідеї. У поєднанні з творчим мисленням вона становить основу творчості.

Особливим видом уяви є мрія – образ бажаного майбутнього, якого ще поки що немає і може не бути саме у відповідному уявленню вигляді. У мрії об’єднуються прагнення, потреби і почуття людини. Тому вона є вагомим чинником творчої діяльності особистості.

Замість терміну «уява» іноді використовують термін «фантазія». Як правило, ці терміни вважають синонімами (В. Роменець). Однак, існує думка, що поняття фантазії є дещо вужчим за поняття уяви, оскільки фантазія виконує передусім функцію комбінування, своєрідної «гри» з уявними образами і може навіть заважати перебігові творчо-пізнавального процесу. Фантазія створює те, чого не може бути: казки, міфи. Ці продукти фантазії важливі в тому аспекті, що вони розкривають приховані сторони дійсності і стимулюють уяву1. Так, наприклад, у казці про Снігову королеву оспівується відданість та героїзм маленької дівчинки Герди, її здатність подолати перешкоди та підступність, відігріти застиглу душу свого друга Кая силою своїх почуттів.

Розвиток фантазії та уяви можна схарактеризувати як шлях від простого до складного – від мимовільної уяви до довільної, від пасивної уяви – до активної, від конкретної уяви – до абстрактної, від відтворювальної уяви – до творчої.

Цей процес можна стимулювати через використання таких прийомів, як читання казок, фантастичних творів, спілкування з мистецтвом, виконання вправ (наприклад, вправи з уявними предметами). Його можна й уповільнити через стандартизацію навчання, діяльності, поведінки.

Перебіг уяви та фантазії і перебіг інших психічних процесів є взаємозумовленими. Так, сприймання давніми греками морської стихії асоціювалося з образом бога Посейдона, а творче натхнення і до цього часу нерідко пояснюють присутністю Музи. Трапляються випадки, коли під час сприймання подій, що мають місце у спектаклі, відбувається своєрідне переміщення глядачів в уявну реальність, в якій вони починають співпереживати ці події разом із сценічними персонажами.

Створення людиною уявних образів залежить від змісту та обсягу пам’яті. За словами В. Роменця, пам’ять забезпечує уяву необхідним матеріалом, який використовується для поєднання в уявному образі фрагментів закарбованих минулих вражень2.

Безперечним є взаємозв’зок уяви та мислення. Процеси продукування уявних образів визначаються певним рівнем осмислення: емпіричного чи теоретичного. В уявному образі поєднуються чуттєве і раціональне. Проте якщо джерелом уяви є передусім чуттєвий рівень відображення, то мислення в першу базується на його абстрактному рівні.

Характер уявних образів також залежить від змісту переживань, зумовлених психічним станом людини. Наприклад, в моменти переживання радості вона ніби накладає «рожеві окуляри» і починає оцінювати наявну ситуацію та присутніх в ній людей більшою мірою позитивно, ніж у звичайному стані. Гніваючись на іншого, вона, як правило, концентрується на його негативних властивостях і не бере до уваги позитивні. Сформований таким чином уявний образ відрізняється від реального. Найпоширенішими продуктами емоційної сфери є уявні образи, які виникають в моменти переживання страху – так, предмети в темній кімнаті отримують обрисів жахливих тварин, а звичайні звуки слугують підтвердженням їхнього існування.

Означене явище має велике значення для театральної практики. Адже через співпереживання актора з його героєм виникає можливість відволікання від реальних умов, що мають місце в глядацькій залі, перенесення в уявний світ п’єси. Водночас важливо, щоб під час своєї гри актор використовував власний життєвий досвід і міг перенести його, зображуючи подібні до ігрових реальні дії та вчинки.

Специфіка цих обставин зумовлює виникнення особливого феномена, який називають художньою уявою. Продуктом художньої уяви є конкретне чуттєво-образне індивідуалізоване відображення дійсності.

За висновками В. Роменця, художня уява забезпечує природне, естетично наповнене розкриття подій і створює ефект присутності, або перенесення людини, яка сприймає твір, у зображуваний митцем світ1.

Засобом такого перенесення у сфері театрального мистецтва є художня уява актора, яка допомагає йому досягти максимального ефекту природності. На цьому положенні наполягає зокрема К. Станіславський. У своїй праці «Робота актора над собою в творчому процесі переживання» він стверджує, що лише той актор який володіє художньою уявою, здатний позбавитися штучності, умовності і розпочати жити на сцені реальним життям2.

Створені ним художні передумови для сприйняття образу дають змогу глядачеві повірити в його справжність, дати йому осмислену інтерпретацію, доповнити те, що залишилося невисловленим.

Водночас варто вказати на природний взаємозв’язок уяви з іншими психічними процесами та діяльністю актора. В іншій своїй роботі «Моє життя в мистецтві» відомий актор і режисер зазначає: «…всі артисти без виключення сприймають духовну їжу за встановленими природою законами, зберігають сприйняте в інтелектуальній, афективній або м’язовій пам’яті, переробляють матеріал в своїй артистичній уяві, породжують художній образ з усім його внутрішнім життям і втілюють його відповідно до відомих для всіх обов’язкових природних законів»3.

Особливо помітною є роль уяви і фантазії в дитячому та підлітковому віці. Граючись, дитина перетворює в уяви одні предмети на інші, здійснює уявні маніпуляції. Уява підлітка спрямована на конструювання, створення чи відтворення чогось незвичайного, піднесеного, ідеального, що нерідко має фантастичний характер.

Уява юнаків викликана потребою в нових життєвих враженнях. Створені ними уявні образи вирізняються максималізмом, який виявляється зокрема в переоцінці чи запереченні власних можливостей. Досить поширеною ілюзією юнаків є те, що його уявлення (а тому і вони самі) є унікальними та винятковими. Водночас уява в цьому віці набуває деяких реалістичних рис, що спрямовує юнаків на поглиблене вивчення обраної галузі знань. Характерною для юнацтва є емпатійна уява, яка дає змогу відтворити внутрішній світ іншої людини, оцінити та спрогнозувати свої взаємини з нею.

В період молодості відбувається якісна зміна уявних образів. Їх виникнення більшою мірою пов’язане з професійним самовизначенням, життєвим покликанням, потребою в науковій творчості. Молода людина намагається створити картину світу, інтерпретувати присутні в ній явища, виявити закономірності їх функціонування. Ці творчі спроби сприяють становленню творчої індивідуальності, розквіт якої починається в зрілому віці.

Серед різних форм уяви особливе місце посідає емпатія – здатність уявити те, що інша людина переживає. Це своєрідний емоційний резонанс, співзвучність душ, співпереживання через співчуття. Глибшому розумінню цього феномена сприятиме ознайомлення з емоційною (афективною) сферою особистості.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка