1. психологія як наука І навчальна дисципліна



Сторінка4/25
Дата конвертації11.04.2016
Розмір6.05 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25
Тема 3. ПСИХІЧНІ ПРОЦЕСИ І СТАНИ
3.1. Пізнавальні процеси.
Пізнавальні процеси забезпечують отримання безпосередніх вражень про зовнішні ознаки предметів та явищ дійсності та їх опосередковане відображення за допомогою набутих знань, побудови гіпотез, теорій, ідей тощо. Завдяки цим процесам відбувається чуттєве та абстрактне відображення дійсності. Чуттєве відображення уможливлює відбиття її зовнішньої сторони і реалізується за умови спрямованості свідомості людини на об’єкти в формі уваги та через відчуття, сприйняття, пам’яті, мислення, уяви. Абстрактне відображення дає змогу осягнути сутність певних аспектів дійсності.
3.1.1. Увага
Людина має здатність до одночасного усвідомлення лише декількох відображених психікою предметів чи явищ. Основною умовою для цього є зосередженість на них свідомості, тобто увага.

Фізіологічно така зосередженість зумовлена роботою тих ділянок кори головного мозку, за допомогою яких здійснюються психічні процеси, котрі потребують уваги. Згідно досить поширеної рефлекторної теорії уваги вона забезпечується за рахунок домінанти – підвищення активізації певної ділянки кори головного мозку та зниження активності інших її ділянок, внаслідок чого стає можливою зосередженість свідомості на певних предметах і явищах.

Залежно від ступеня активності людини та умов виникнення уваги розрізняють такі її види, як мимовільна, довільна, післядовільна, зосереджена.

Мимовільна увага – це зосередженість свідомості, викликана зовнішніми причинами, зокрема певними особливостями об’єктів дійсності: інтенсивністю подразнення (сильний звук, яскравий колір), динамічністю, новизною, незвичайністю, контрастністю об’єктів уваги порівняно з іншими об’єктами.

Мимовільну увагу частіше викликають значущі для людини подразники, які відповідають її потребам та інтересам. Так, актор швидше за інших помітить нову театральну афішу, знайде необхідні атрибути костюма, виявить природні або фальшиві інтонації у мовленні свого колеги на сцені.



Довільна увага – це увага, яка виникає внаслідок свідомих вольових зусиль людини, регулюється нею і визначається цілеспрямованістю, стійкістю, організованістю. В багатьох ситуаціях ми визначаємо, на що спрямовувати уваги, залишаємося уважними навіть тоді, коли стикаємося з чимось нецікавим, складним, або опиняється в несприятливих умовах (шум, відволікання на інші завдання). Вольові зусилля потрібні і для того, щоб зберегти увагу під дією інших досить привабливих стимулів – наприклад, для того, щоб відмовитися від приємного відпочинку і завершити складне завдання.

Післядовільна увага – це увага, яка стає мимовільною після застосування вольових зусиль та досягнення зосередженості на об’єкті. Наприклад, приступаючи до вивчення ролі, актор усвідомлює потребу в цій діяльності. Однак, при цьому він може стикнутися з перешкодами – немає настрою, втомився, є інші проблеми, які потребують негайного розв’язання. Для того, щоб зосередитися на виконанні завдання, він мусить мобілізувати свою волю, сконцентруватися на ролі. Згодом він захоплюється роботою і стає уважним. Перехід від довільної уваги до мимовільної значно зменшує напругу – адже йому не треба докладати стільки зусиль, як раніше. Завдяки післядовільній увазі він менше втомлюється і зберігає необхідний функціональний стан протягом тривалого часу.

Серед різновидів уваги іноді виокремлюють ще зосереджену увагу – спрямовану на один об’єкт чи вид діяльності. Зосереджена увага може бути статичною і динамічною. Статична увага характеризується збереженням високої інтенсивності протягом часу, необхідного для спостереження за об’єктом чи терміну виконання діяльності. Динамічна увага визначається зростанням інтенсивності на початку роботи і подальшим її збереженням протягом усього періоду виконання.

Увазі притаманні такі властивості, як:


  • вибірковість – виявляється в зосередженості свідомості на одних об’єктах та ігноруванні інших;

  • концентрація – полягає в зосередженості свідомості на головному та одночасному відволіканні від другорядного – того, що не має значення для людини в даний момент;

  • розподіл уваги – визначається здатністю до утримання в свідомості декількох об’єктів або до виконання декількох видів діяльності одночасно;

  • переключення уваги – полягає в довільному перенесенні спрямованості уваги з одного об’єкта на інший;

  • стійкість – характеризується здатністю затримуватися на сприйманні об’єкта протягом певного часу;

  • обсяг уваги – визначається кількістю об’єктів, які можуть бути сприйняті одночасно з достатньою чіткістю;

  • інтенсивність – характеризується відносно більшими витратами нервової енергії, використаними для виконання певного виду діяльності і супроводжується високою ефективністю перебігу психічних процесів, які беруть участь в цій діяльності: чіткістю, швидкістю, ясністю;

  • відволікання – полягає в зникненні зосередженості на об’єкті, як правило, внаслідок відсутності вольового зусилля та інтересу до нього.

Уважність, або здатність особистості зосереджуватися на об’єктах, зберігати увагу протягом необхідного часу, утримувати в колі уваги декілька об’єктів, переключатися у разі необхідності на інші об’єкти, є важливою властивістю людини. Вона позначається на всіх аспектах її розвитку та діяльності.

На початку свого життя людина починає виокремлювати об’єкти, які викликають в неї інтерес, зосереджувати на них свою мимовільну, а потім і довільну увагу. Поступово ці об’єкти пов’язуються з метою та зі змістом діяльності, починають домінувати у свідомості. Інтерес до діяльності поглиблюється, виробляється звичка займатися нею, розширюється досвід. Це спонукає до подальшого загострення уваги на певних деталях діяльності, на явищах, пов’язаних з нею. Так, учні, які цікавляться театром, спрямовують свою увагу на вивчення його історії, на ознайомлення з життєвим шляхом та творчими досягнення акторів.

Увага виконує важливу роль у виборі професії та професійному розвиткові. Більшість професій вимагають високої концентрації уваги. Від уважності залежить якість виконання професійних обов’язків. Такі вимоги мають місце і в театральній галузі. Актор повинен бути зосередженим не лише на своїй ролі, а бути уважним до усіх проявів людської поведінки. Лише тоді він зможе бути природнім на сцені, правдиво передавати характери своїх персонажів.

За ступенем уважності людей поділяють на уважних та неуважних. Розвинути увагу можна шляхом привчання до роботи в різних умовах, тренування у розподілі та переключенні зосередженості з одного об’єкта на інший. Для цього треба ставити перед собою задачі, підпорядковувати увагу цим задачам, вправлятися в утриманні уваги на об’єктах.


3.1.2. Відчуття
Базовим пізнавальним процесом, з якого починається відображення, є відчуття процес відображення у психіці людини окремих якостей і властивостей предметів і явищ дійсності, що відбувається за умови їх безпосереднього впливу на органи чуття.

Органи чуття (аналізатори) – це специфічні механізми, якими наділений організм людини і які забезпечують мозок інформацією про основні зовнішні ознаки предметів та явищ і про стан внутрішніх органів. Відчуття мають фізіологічну основу і виникають як реакція організму на певний подразник, що реалізується у формі рефлексу.

Існує декілька класифікацій відчуттів. Вони будуються з урахуванням особливостей дії подразників на певні аналізатори та орієнтуються на специфіку самих аналізаторів.

Залежно від того, які аналізатори беруть участь у відображенні подразників, відчуття поділяють на зорові, слухові, дотикові, больові, температурні, смакові, нюхові, статеві, кінестетичні, статичні, відчуття голоду і спраги.

Відповідно до розміщення органів початкового відображення подразнень (рецепторів) відчуття поділяють на три групи:

1) екстерероцептивні відчуття (зорові, смакові, слухові, нюхові, тактильні, температурні), які відображають властивості предметів та явищ зовнішнього середовища;

2) інтерорецептивні відчуття (больові, відчуття рівноваги, відчуття прискорення, відчуття голоду і спраги, відчуття втоми), що відображають стан внутрішніх органів;

3) пропріоцептивні відчуття (м’язово-рухові: кінестетичні, статичні), які забезпечують відображення рухів тіла та його положення в просторі.

За допомогою екстерорецептивних відчуттів людина отримує необхідну інформацію про зовнішнє середовище: розрізняє звуки, запахи, якісні особливості їжі, рельєфність предметів, колір, величину та форму предметів.

Важливі функції виконують інтерорецептивні відчуття. Вони не лише забезпечують інформацією про стан внутрішніх органів, а й захищають організм, сигналізуючи про подразнення чи пошкодження тих чи інших його частин, про зміну положення тіла та швидкість його переміщення у просторі. Пропріоцептивні відчуття забезпечують інформацією про положення тіла у просторі та розміщення його частин, про рух тіла і його частин, про скорочення чи розтягування м’язів тощо. Це уможливлює оптимальний рух, вибір оптимального положення.

Кожний психічний процес має фізіологічну основу. Фізіологічною основою відчуття є рефлекторний нервовий процес, який забезпечує діяльність аналізаторів. Останні складаються з рецепторів, що сприймають подразнення на периферії центральної нервової системи; нервових шляхів, які передають збудження від рецепторів до кори головного мозку та зворотну відповідь від кори головного мозку до рецептора; центральних коркових відділів аналізаторів, де відбувається обробка отриманих сигналів.

Відчуття мають такі загальні властивості, як:



  • якість – особливість конкретного відчуття, що відрізняє його від інших у межах одного виду (наприклад, слухові відчуття відрізняються за висотою, силою, темпом, тембром тощо);

  • інтенсивність – ступінь насиченості відчуття, що визначається силою подразника та станом рецептора;

  • тривалість – час дії відчуття, що складається з латентного періоду (час, необхідний для виникнення рефлексу від подразнення – декілька мілісекунд), дії (власне перебігу відчуття під впливом подразника) та післядії (інерції відчуття після припинення впливу подразника).

Перебіг відчуття відбувається закономірно. До числа основних закономірностей відчуття належать: пороги чутливості, адаптація, взаємодія, сенсибілізація, контрастність, синестезія, послідовні образи.

Пороги чутливості визначаються в межах чутливості (нижній та верхній) того чи іншого аналізатора. Нижній поріг чутливості характеризується найменшою силою подразника, який викликає відчуття. Подразники ще меншої сили (підпорогові) не викликають відчуттів, тобто сигнали від них не потрапляють до кори головного мозку (наприклад, людина не має здатності до відображення ультразвуку або інфрачервоних хвиль тощо). Верхній поріг чутливості обмежується найбільшою силою подразника, що викликає адекватне цьому подразникові відчуття. Надпорогове посилення впливу від нього викликає лише больові відчуття. Величина цих порогів залежить від характеру діяльності, віку людини, її функціонального стану, сили та тривалості подразнення тощо.

Адаптація – це явище зміни чутливості того чи іншого аналізатора під час впливу подразника. Адаптація може виявлятися як:

1) зниження чутливості аналізаторів: а) цілковите зникнення відчуття за умови тривалого впливу подразника (наприклад, через деякий час після вживання запах парфумів перестає відчуватися); б) зниження сили та інтенсивності відчуття під впливом сильного подразника (наприклад, зниження чутливості ока під час переходу з темного приміщення у яскраво освітлений простір);

2) підвищення чутливості аналізаторів під впливом дії слабкого подразника (наприклад, підвищення чутливості зорового аналізатора в темному приміщенні, коли поступово людина починає розрізняти розміщенні в ньому предмети).

Взаємодія відчуттів відбувається як зміна чутливості аналізаторів внаслідок подразнення інших органів чуття. Вона може виявлятися як зниження або підвищення чутливості. В разі підвищення чутливості в результаті взаємодії аналізаторів виникає явище, яке називають сенсибілізацією. Нерідко сенсибілізація має місце у ході сприйняття художніх творів, коли чутливість до кольору підсилюється музичним супроводом. Феномен сенсибілізації дає змогу краще відчувати синтетичні образи, створені під час театральної вистави, коли відбувається одночасний вплив на органи зору та слуху глядачів.

Взаємодія відчуттів має місце і в явищі, яке називають синестезією – виникнення під впливом одного аналізатора відчуття, характерного для іншого аналізатора: наприклад, зорових образів, смакових відчуттів, що утворюються під впливом звукових подразників (музики, слова).

Чуттєвому відображенню притаманна також контрастність – зміна інтенсивності та якості відчуттів під впливом попереднього або супутнього подразника. Наприклад, відчуття холоду підвищує чутливість до тепла, а один і той самий предмет сприймається як світліший або темніший залежно від того, на якому фоні він розміщений (темному чи, навпаки, світлому).

Послідовні образи – це продовження відчуття в той момент, коли дія подразника вже припинилася. Тобто після дії подразника збудження у рецепторі зникає не одразу і ще певний час орган чуття знаходиться в збудженому стані, продукуючи той образ, який був відображений під час безпосереднього впливу на нього. Прикладом є збереження відчуття руху після виходу з транспортного засобу.

Відчуття мають здатність розвиватися під впливом зовнішніх чинників. Підвищення чутливості аналізаторів здійснюється за умов:

1) необхідності компенсації сенсорних (чуттєвих) дефектів, передусім дефектів зору, слуху;

2) необхідності виконувати діяльність на вищому рівні.

Так, у людей, позбавлених зору, значно краще розвинені слух та дотикові відчуття. У представників мистецьких професій (музикантів, художників, хореографів, акторів) підвищеною є чутливість до розрізнення звуку, кольору, краще розвинені м’язово-рухові відчуття.

Проведені в цій галузі дослідження засвідчують, що чутливість можна розвинути шляхом неодноразових, постійних і систематичних вправ. Експериментально доведено, що відчуття можуть змінити настрій, вплинути на працездатність людини.

Особливості перебігу відчуттів важливо враховувати в професійній діяльності актора. Так, залежно від особливостей впливу на організм людини всі кольори поділяються на біологічно активні (червоний, оранжевий, жовтий), біологічно пасивні – ті, котрі пригнічують діяльність нервової системи (синій, блакитний, фіолетовий), та нейтральні (більшість відтінків зеленого кольору). Тому використовуючи в інтер’єрі приміщень світлі кольори – жовтий, зелений, блакитний, світло-сірий, можна сприяти виникненню позитивного настрою та збереженню необхідного функціонального стану людини. Для створення піднесеного настрою краще використовувати яскраві кольори: червоний, жовтий, синій. Такі кольори рекомендують для завіси, оббивки меблів. В той же час приміщення, призначені для роботи (гримерні, адміністративні приміщення тощо), повинні бути облаштовані у стриманих, спокійних тонах.

Кольори прийнято поділяти на теплі та холодні. До першої групи належать червоний, коричневий, оранжевий, жовтий та більшість відтінків зеленого кольору, а до другої – блакитний, синій, фіолетовий, чорний. Це явище можна використати під час оформлення залу чи сцени для того, щоб викликати відчуття тепла чи холоду.

У роботі актора важливим засобом впливу на людей є слово. На цьому неодноразово наголошували видатні режисери і актори, в тому числі К. Станіславський. У ході розвитку психіки слух людини сформувався передусім як мовленнєвий. Пізніше сформувався музичний слух. Мовленнєві звуки – це не тільки своєрідні комплекси тонів та шумів. Вони є смислоутворювальними одиницями. Тому для сприйняття мовлення потрібний особливий фонематичний слух, спеціально прилаштований до розпізнавання основних звуків мовлення, які надають слову значення. Щоб забезпечити таке розпізнавання, актор повинен володіти ясною й чіткою дикцією, що досягається за допомогою систематичних вправ з артикуляції.

У реальному житті в кожний конкретний його момент людина отримує множину відчуттів, викликаних подразненням різних аналізаторів. Будь-який вид діяльності людини є результатом спільної та узгодженої роботи системи аналізаторів. Особливо складні комплексні відчуття виникають під час здійснення рухів. Діяльність актора на сцені вимагає усвідомленого керування рухами, їх координації, що стає можливим тільки за умови взаємодії відчуттів. Під час виконання рухів виключно важливе значення мають кінестетичні відчуття. Забезпечуючи інформацією про силу, швидкість та траєкторію руху частин тіла, вони дають змогу координувати та контролювати ці рухи. Статичні відчуття відображають положення тіла у просторі та його рівновагу. Рецептори статичних відчуттів розміщені у вестибулярному апараті внутрішнього вуха. Під час виконання рухів збудження рецепторів вестибулярного апарату призводить до рефлекторної зміни тонусу м’язів кінцівок, тулуба, шиї, очей. Їх скорочення призводить до досягнення положення рівноваги передусім голови, а потім усього тулуба. При цьому актор повинен вловлювати словесні звернення, можливо темп і ритм музики (якщо у виставі є музичний супровід), зважати на переміщення партнерів, розміщення предметів, освітлення певних ділянок сцени тощо. Такої складної спільної діяльності аналізаторів можна досягнути за допомогою неодноразових тренувань.


3.1.3. Сприймання
Ще одним психічним процесом, який забезпечує чуттєве пізнання, є сприймання – процес, який уможливлює цілісне відображення у психіці людини предметів і явищ за умови їх безпосереднього впливу на органи чуття. Цілісний образ предмету чи явища, який формується у мозку, є результатом синтезу відчуттів та минулого досвіду, який певною мірою осмислюється та з приводу якого виникають певні емоції і почуття. Тому сприймання не можна вважати сумою відчуттів.

Залежно від форми відображення розрізняють сприймання простору, часу та руху. Залежно від мети сприймання може бути: довільним (здійснюватися відповідно до визначеної мети) та мимовільним (реалізуватися без застосування вольових зусиль з боку людини).

Відповідно до ступеня організованості сприймання поділяють на організоване (цілеспрямоване, планомірне спостереження) та неорганізоване, що відбувається як мимовільно відображення дійсності та формування випадкових її образів.

Сприймання викликане дією комплексного подразника, який водночас впливає на декілька органів чуття, що працюють узгоджено й одночасно. Спричинене цим подразником збудження передається у декілька відділів головного мозку. Між цими відділами утворюються тимчасові зв’язки, що забезпечують перебіг складного інтегративного нервового процесу – аналітико-синтетичної діяльності. Аналіз забезпечує виокремлення об’єкта сприймання, а синтез – об’єднання усіх його якостей у цілісний образ – якісно нове за характером (порівняно з відчуттям) відображення дійсності.

Сприймання визначається такими властивостями, як:


  • вибірковість – виокремлення певних предметів (явищ) з сукупності інших, що зумовлено інтересами, установками, потребами людини;

  • предметність – відображення дійсності як сукупності впливів конкретних предметів, що мають в ній місце і належать до певного класу явищ;

  • апперцепція зумовленість сприймання попереднім індивідуальним досвідом людини (наприклад, якість та спрямування сприймання одного предмета залежить від визначеної щодо нього задачі, установки, психічного стану тощо);

  • осмисленість полягає в тому, що відображені людиною предмети та явища мають для неї певний смисл – можуть бути привабливими чи неприємними, небезпечними чи корисними тощо;

  • константність – постійність сприймання предметів та явищ (незалежно від зміни умов: відстані до них, освітлення, ракурсу), яка зумовлена попередньо сформованим знанням їх якостей (величини, форми, кольору);

  • цілісність виявляється в тому, що образи відображених предметів виступають у свідомості людини в сукупності багатьох їхніх якостей та характеристик навіть тоді, коли окремі з цих якостей у даний момент не сприймаються;

  • ілюзіїце неадекватні сприймання, які зумовлюють неадекватне, викривлене відображення людиною об’єктів.

Викладене засвідчує, що кожне повноцінне сприймання потребує підготовки. Особливо це важливо для естетичного сприймання. Оптимальні умови для цього можна створити, якщо уміло співвіднести окремі елементи цілого за змістом, величиною, кольором, забезпечуючи сприймання естетичного явища як єдиного цілого.

До основних фізичних характеристик сприймання належать простір, форма, об’ємність, величина, глибина, відстань, лінійна та повітряна перспектива, рух, час.



Сприймання простору полягає у відображенні форми, величини, об’єму об’єктів, відстані між ними, їх взаємного розміщення та напряму, в якому вони знаходяться. Цей процес здійснюється за допомогою зорового, тактильного та кінестетичного аналізаторів.

Точне сприймання простору в роботі актора виявляється в правильному розміщенні мізансцен, в умінні прилаштовуватися до різноманітних за розмірами сценічних майданчиків. Майбутньому акторові важливо не тільки сприймати простір зі сторони, а й відчувати себе в ньому. Сценічний простір має здатність трансформуватися відповідно до ідеї п’єси, постановки. Сучасний театр шукає тісного контакту акторів з глядачами. Для цього режисери прагнуть подолати бар’єр між простором сцени та глядацької зали, куди переносять частину дії. При цьому може виникнути атмосфера особливої довіри глядача до актора.

Під час оформлення сцени важливо знати, що теплі кольори ніби виступають вперед, а холодні – відступають на задній план. Наприклад, чорний оксамит на задньому фоні декорацій утворює ілюзію глибини. Сцена, на якій домінують холодні кольори, здається просторішою, ніж є насправді.

Сприймання руху визначають як відображення змін, які відбуваються в розміщенні об’єктів або самого спостерігача у просторі. Спостереження передбачає сприймання характеру руху (відштовхування, протягування тощо), його форми (прямолінійний, криволінійний та ін.), напряму (направо, наліво, вверх, вниз), тривалості (короткотривалий, довготривалий), швидкості (швидкий, повільний), прискорення (рівномірний, уповільнений, прискорений, плавний тощо).

Сприймання часу забезпечує відображення тривалості, послідовності та швидкості явищ дійсності. Тривалість явищ сприймається за допомогою поділу події на певні відрізки та визначення певних показників, які характеризують ці відрізки. Наприклад, така тривала подія, як календарний рік поділяється людиною на пори року, кожна з яких має свої особливості. Поділ року на дні вимагає пошуку інших показників, до яких належить передусім почергові зміни світлої та темної частин доби. Якщо людина позбавлена з певних причин можливості спостерігати за такою зміною, вона або шукає інші показники, або втрачає можливість адекватно оцінювати тривалість часу. Відображення цих періодичних подій у психіці дає змогу для відображення послідовності часу. Цей різновид сприймання також спирається на уявлення людини про минуле, теперішнє та майбутнє, образи якого зберігаються у пам’яті, безпосередньо відображаються в психіці або створюються в уяві особистості. Сприймання швидкості пов’язане з відображенням темпу (швидкості, з якою змінюються ті чи інші події) та ритму (відображення рівномірного повторення подій у часі).

Поряд з відображенням реального перебігу подій є можливим сприймання умовного часу. Так, глядач у театрі сприймає тривалість часу між діями як місяці, навіть роки. До проблеми орієнтації людини у часі належить вчення К. Станіславського про темпоритм. «Ми думаємо, мріємо, журимося в певному темпоритмі, – пише видатний режисер, – оскільки в усі ці моменти проявляється наше життя. А там, де життя, там і дія, а там, де дія, – там і темп, а де темп, там і ритм»1.

Для того, щоб вірно відтворити на сцені події, зображені у п’єсі, втілити характери героїв у дію, необхідно сприйняти, вловити ритм подій, ритм дій героїв. Це допомагає збудити в глядачів емоційну пам’ять та відповідні почуття.

Відчуття та сприймання уможливлюють вироблення уявлень – відтворення конкретних образів об’єктів дійсності, які раніше впливали на органи чуття. В уявленні відображені не тільки певні образи предметів, а й інформація про них. Це дає людині змогу регулювати свою поведінку, орієнтуватися на певні параметри відображення світу: визначати температуру повітря, налаштовуватися на обраний рух тощо. Залежно від дій аналізаторів розрізняють зорові (образи людей, предметів, пейзажів тощо), слухові (мелодії, звуки транспорту, шум моря та ін.), нюхові (уявлення про запахи предметів), тактильні (уявлення про особливості поверхні предметів, до яких людина доторкалася раніше), рухові (уявлення про рухи тіла у тій чи іншій ситуації: підтягування, стрибок, ходьба, біг тощо) та інші уявлення.


3.1.4. Пам’ять
Формування уявлень стає можливим за умови фіксації відображених образів у психіці. Цей пізнавальний процес називається пам’яттю.

Пам’ятьпроцес закарбування, збереження та відтворення того, що людина відображала, робила чи переживала.

Феномен пам’яті викликав неабиякий інтерес з давніх часів і є предметом філософських роздумів та наукових пошуків донині. Проте і сьогодні тривають дискусії стосовно природи пам’яті, можливостей ефективного запам’ятовування. Адже відомо, що Олександр Македонський знав в обличчя всіх своїх солдат, Фемистокл пам’ятав імена всіх жителів свого міста, а Сенека був спроможний повторити 2000 почутих не пов’язаних між собою слів.

Як пише Р. Грановська, «обсяг …пам’яті практично не обмежений, як не обмежений і час збереження інформації в ній»2. Проте одні люди володіють місткою довготривалою пам'яттю, а інші дуже швидко забувають навіть найпростішу інформацію. То як же забезпечити ефективне запам’ятовування? Певні відповіді на це питання можна отримати, ознайомившись з теоретичними положеннями щодо сутності пам’яті.

Зважаючи на значущість проблеми пам’яті, її досліджують представники різних наук, передусім фізіології, біохімії, психології. Дослідження фізіологів засвідчують, що відтворення будь-якої інформації можливе завдяки збереженню в корі головного мозку слідів від нервових процесів. Будь-який нервовий процес, який має місце під час безпосереднього сприймання предметів і явищ, залишає в нервовій тканині слід у вигляді певних функціональних змін. Цей слід надалі полегшує перебіг відповідних нервових процесів за умови повторення, а також забезпечує їх повторне виникнення навіть тоді, коли подразник, що викликав їх до дії, відсутній.

Біохімічні дослідження дають змогу визначити, що в процесах пам’яті беруть участь нуклеїнові кислоти. Дія подразника призводить не тільки до збудження нейронів, а й викликає певні зміни у складі молекул РНК (рибонуклеїнової кислоти). Його повторна дія зумовлює ті ж самі зміни, що знову ж таки призводить до закарбування «слідів» за допомогою РНК. Можливість подібної фіксації є практично необмеженою, оскільки необмеженим є число змін самої молекули РНК. В свою чергу молекули ДНК (дезоксирібонуклеїнуклеїнової кислоти) забезпечують збереження генетичної пам’яті людини, є носіями кодів її генотипу.

Пам’ять – складне явище. Тому розподіл її на різновиди є досить широким. За характером психічної активності виокремлюють: рухову, емоційну, образну та словесно логічну пам’ять.



Рухова пам’ять полягає у запам’ятовуванні, збереженні та відтворенні різноманітних рухів та їх систем і є основою для формування практичних і трудових навичок, усного та письмового мовлення тощо. Ознакою хорошої рухової пам’яті є фізична спритність людини. Саме рухова пам’ять дає змогу акторові вільно рухатися по сцені, відтворюючи ті рухи, які були відпрацьовані під час вправ та на репетиціях.

Емоційна пам’ятьце пам’ять на почуття, котрі виступають в якості сигналів, що або спонукають до дій, або утримують від них. Емоційну пам’ять вважають одним із найпродуктивніших різновидів пам’яті. Відомо, що саме емоційно насичені події запам’ятовуються надовго. У зв’язку з цим розробляються спеціальні техніки запам’ятовування, пов’язані з відтворенням емоцій (наприклад, методика активізації пам’яті через відродження емоцій, запропонована С. Гарибяном1).

Образна пам’ять забезпечує фіксацію зорових, звукових, тактильних, нюхових та інших образів. Цей вид пам’яті є добре розвиненим у людей художній професій. Цікавими є прояви так званої ейдетичної пам’яті, що характеризується таким високим рівнем деталізації образу, який неможливий у звичайних випадках запам’ятовування.

Словесно-логічна пам’ять сприяє закарбуванню та відтворенню смислу викладеного, його логіки, співвідношення між елементами отриманої в словесній формі інформації. Цей вид пам’яті тісно взаємопов’язаний із мовленням та мисленням. Оскільки за її допомогою можна зберігати та відтворювати словесну інформацію, вона виконує провідну роль у навчанні. Варто наголосити на тому, що словесно-логічне запам’ятовування передбачає смислову обробку інформації, виокремлення в ній головного та його фіксацію. У протилежному випадку буквальне запам’ятовування тексту без його осмислення буде не логічним, а механічним.

За характером цілей діяльності пам’ять поділяється на мимовільну та довільну. Запам’ятовування, яке визначається відсутністю мети щось запам’ятати, називається мимовільним. Цей вид пам’яті виникає в ранньому дитинстві і посідає велике місце в засвоєнні людиною досвіду. Практично переважна його частина запам’ятовується без застосування зусиль з боку людини.

На ґрунті мимовільної пам’яті починає розвиватися довільна пам’ять, яка реалізується з певною метою та супроводжується вольовими зусиллями.

Відповідно до тривалості закріплення та збереження інформації виокремлюють миттєву, короткотривалу, оперативну та довготривалу пам’ять.

Для миттєвої пам’яті характерним є дуже короткий час (від 0,3 до 2 секунд) збереження інформації. Вона забезпечує фіксацію дійсності на рівні рецепторів. Наприклад, завдяки миттєвій пам’яті під час кліпання очима образ, який сприймається оком, здається незмінним. Таким чином миттєва пам’ять оберігає нас від розривання цілісного образу предмету (предметів).

Короткотривала пам’ять також визначається дуже короткими термінами збереження інформації, яка надходить після нетривалого її сприйняття. Час збереження інформації у коротривалій пам’яті – близько 30 секунд. Короткотривала пам’ять оперує звуками мови. В ній відбувається перекодування отриманої інформації з образної форми у мовленнєву. Тому домінуючим кодом короткотривалої пам’яті є слуховий.

Оперативна пам’ять є особливим різновидом короткотривалої пам’яті, котрий обслуговує ті актуальні дії та операції, які реалізуються людиною безпосередньо. В оперативній пам’яті поєднується і опрацьовується інформація, закарбована в короткотривалій і довготривалій пам’яті.

Так, під час вистави актор виконує свої дії по частинах. При цьому він певний час утримує у свідомості деякі проміжкові результати конкретної дії. Це відбувається до тих пір, поки вона виконується. Далі, переходячи до іншої дії, він переключається на інші завдання і може забути попередні результати. Обсяг таких частин (оперативних одиниць пам’яті) може бути варіативним. Чим він більший, тим успішніше людина виконує ту чи іншу діяльність.



Довготривала пам’ять визначається здатністю зберігати інформацію протягом усього людського життя. Її називають сховищем досвіду людини – до нього постійно надходить матеріал з короткотривалої пам’яті, в ньому він безперервно перетворюється: узагальнюється, класифікується, систематизується.

У довготривалій пам’яті зберігаються знання різної якості: про закономірності будови світу та суспільства, про взаємини людей та їхні особливості, про норми та цінності, якими керуються люди в своїй взаємодії, про людську діяльність тощо. Довготривала пам’ять охоплює широкий спектр навичок діяльності, мовлення та розуміння мови. В ній також фіксуються інформація про різні жанри мистецтва та багато іншого матеріалу, який в той чи інший час свого життя сприймала людина. Завдяки такій своїй особливості довготривала пам’ять не тільки дає людині змогу зафіксувати чимало культурних здобутків, а й створити на цій основі модель світу, виявити своє місце в ньому, будувати життєві плани і програми.

Інформація в довготривалій пам’яті закодована за допомогою різних кодів (візуального – зорових образів, акустичного – слухових образів, семантичного – значень одиниць мови). Домінуючу роль виконує семантичний код, який виконує функцію смислового упорядкування матеріалу, що запам’ятовується і дає змогу користуватися мовою.

У пам’яті беруть участь такі процеси, як запам’ятовування, відновлення, збереження, впізнавання, забування.



Запам’ятовування – це процес закарбування нової інформації, отриманої у вигляді образів сприймання, уявлень, думок, дій, переживань та зв’язків між ними, шляхом її сполучення з інформацією, здобутою раніше. Запам’ятовування може бути короткотривалим, оперативним та довготривалим, мимовільним та довільним, механічним та логічним. Процес запам’ятовування розпочинається в короткотривалій пам’яті і завершується в довготривалій. У спрощеному вигляді він виглядає таким чином. Інформація потрапляє в короткотривалу пам’ять у вигляді сенсорних образів, які зіставляються з наявними в довготривалій пам’яті еталонами та перекладаються на звукову мову. Здебільшого в такому вигляді вона осмислюється, класифікується і передається в довготривалу пам’ять для зберігання.

Важливим для засвоєння досвіду є логічне запам’ятовування. Його ефективність полегшується такими прийомами, як:



  • визначення мети запам’ятовування;

  • осмислення матеріалу, який необхідно запам’ятати;

  • поділ матеріалу на логічні взаємопов’язані між собою частини;

  • встановлення взаємозв’язків між окремими частинами матеріалу;

  • постановка запитань до окремих частин матеріалу;

  • виявлення найістотніших думок;

  • встановлення взаємозв’язків між матеріалом, що запам’ятовується, та попереднім досвідом людини;

  • класифікація та систематизація матеріалу;

  • узагальнення матеріалу;

  • повторення матеріалу.

Ефективність логічного запам’ятовування залежить ще й від таких чинників:

  • від обсягу матеріалу, який міститься у короткотривалій пам’яті: його оптимальний обсяг – 5 – 9 одиниць збереження;

  • від тривалості перебування матеріалу у короткотривалій пам’яті: чим довше він там перебуває, тим ефективнішим є запам’ятовування;

  • від наявності мотиваційних чинників: інтересу, потреби в матеріалі тощо;

  • від різноманітності форм представлення матеріалу в короткотривалій пам’яті: візуальної, акустичної, понятійної;

  • від наявності в довготривалій пам’яті знань, аналогічних за змістом матеріалові, що запам’ятовується;

  • від ступеня оволодіння стратегіями запам’ятовування.

Зберігання – процес утримання інформації в пам’яті протягом певного часу. Його успішність визначається тривалістю такого утримання та продуктивністю збереження – здатністю використовувати збережений матеріал у діяльності. Ефективність зберігання залежить від інтенсивності використання матеріалу.

Забування – процес, котрий відбувається як згасання зафіксованих у пам’яті образів і робить їх відтворення або утрудненим, або неможливим. Відомо, що забутий матеріал відновлюється значно швидше, ніж той, що запам’ятовується вперше. Нерідко забування може бути спричинено втратою актуальності певної інформації.

Існують певні форми забування, які виникають внаслідок хворобливих порушень: травм, захворювань мозку. До них належать: а) амнезія – забування людиною подій власного життя; б) гіпомнезія – послаблення пам’яті; в) парамнезія – плутанина образів пам’яті. До мнемічної патології належить також гіпермнезія – посилення пам’яті, що викликає загострення репродукції образів.



Відтворення – процес відновлення збереженої у пам’яті інформації та її використання в діяльності і спілкуванні. Відтворення реалізується в двох видах:

  • впізнавання – відтворення людиною певного об’єкта за умови його повторного сприймання;

  • згадування – відтворення людиною попереднього досвіду відповідно до змісту та завдань діяльності (згадування, яке вимагає застосування розумових зусиль, називається пригадуванням).

Пам’ять є важливим показником інтелектуального розвитку людини. До складових продуктивності пам’яті належать: обсяг, швидкість, точність, тривалість, готовність до запам’ятовування.

Індивідуальні відмінності в стані розвитку пам’яті зумовлені природними та соціальними, суб’єктивними та об’єктивними чинниками. Так, мнемічні особливості особистості залежать від особливостей вищої нервової діяльності, зокрема від швидкості і стійкості тимчасових нервових зв’язків. Водночас рівень пам’яті зростає внаслідок тренувань, оволодіння стратегіями запам’ятовування. Такі властивості пам’яті, як точність, міцність тісно пов’язані з певними рисами характеру особистості: відповідальністю, наполегливістю, надійністю.

Індивідуальні властивості пам’яті виявляються і в рівні оволодіння людиною різними видами пам’яті: словесно-логічної, образної, емоційної тощо.

Акторам важливо розвивати свою пам’ять. Виконувана ними діяльність ставить особливі вимоги до запам’ятовування великого обсягу інформації. Необхідним є її запам’ятовування як у словесній, так в образній формі – у вигляді зорових та акустичних образів. Немаловажну роль у мнемічних процесах виконує емоційна пам’ять. Адже образ того чи іншого персонажа набуває виразності лише за умови його наповнення емоціями і почуттями.

Успішність запам’ятовування великою мірою залежить від самого актора. До числа суб’єктивних чинників продуктивності пам’яті належать: обраний тип запам’ятовування; зміст попереднього індивідуального досвіду; наявність установки на запам’ятовування; інтерес до інформації, що запам’ятовується; стан організму. Відомо, що продуктивність пам’яті зростає, якщо людина має добре здоров’я, є бадьорою та працездатною.

Проте не слід забувати і про об’єктивні чинники, котрі також впливають на продуктивність пам’яті. Передусім якість запам’ятовування зумовлена характером інформації, що запам’ятовується: її зрозумілістю, зв’язністю, ритмічністю, присутністю в ній наочності. Продуктивність пам’яті залежить від кількості матеріалу, який запам’ятовується, та від обставин, в яких відбувається запам’ятовування. Відомо, що якісному запам’ятовуванню перешкоджають різкі звуки, відволікання з боку інших людей. Продуктивність пам’яті знижується у тісних, не провітрених приміщеннях. З іншого боку, наявність слабких подразників (музики, вуличного шуму) може сприяти кращому запам’ятовуванню інформації.

Розвиток пам’яті має свої особливості в кожному віці. Так, у ранньому дитинстві домінує мимовільна пам’ять. У дошкільному віці починає розвиватися довільна пам’ять. У молодших школярів розвиваються всі види пам’яті, проте довільна пам’ять сформована ще недостатньо. Через це процес запам’ятовування ними матеріалу розгорнутий в часі, нерідко спрямований на механічне заучування. У підлітків вже добре розвинена логічна пам’ять – вони досить успішно оволодівають прийомами логічної обробки матеріалу. Максимальних значень розвиток пам’яті досягає в період юності. За умови інтелектуалізації процесів пам’яті вони становлять основу для активізації мислення. Розвиткові пам’яті сприяють робота з книгами та інформацією в мережі Internet, реферування навчального матеріалу, конспектування. У зрілому віці розвиток пам’яті зумовлений професійною діяльністю і пов’язаний з набуттям та закріпленням професійних умінь і навичок, удосконаленням праці, творчою реалізацією досвіду. Пам’ять в цьому випадку стає однією з головних умов зростання майстерності професіонала.

На розвиток пам’яті можна впливати шляхом удосконалення спостережливості, уяви, виконання активних дій з інформацією, мотивування запам’ятовування та постійних тренувань.


3.1.5. Мислення
Ще одним пізнавальним процесом, який уможливлює відображення суттєвих властивостей та ознак предметів дійсності, досягнення на цій основі найвищого ступеню пізнання, є мислення.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка