1. психологія як наука І навчальна дисципліна



Сторінка3/25
Дата конвертації11.04.2016
Розмір6.05 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25
Безумовно, представники кожного із охарактеризованих підходів здійснили свій внесок у розуміння такого складного феномена, як особистість. Не претендуючи на універсальність, кожний з них дає змогу докладніше розкрити той чи інший аспект проблеми особистості, розширити знання про можливості її розвитку та формування.

У вітчизняній науці поширеним є трактування особистості з позицій діяльнісного підходу – як системної якості, котру індивід здобуває у взаємодії із соціальним середовищем в конкретних суспільно-історичних умовах у процесі діяльності і спілкування.

Така взаємодія відбувається у трьох основних формах: 1) спілкування; 2) пізнання 3) діяльності.

В ході свого особистісного розвитку індивід поступово стає суб’єктом своєї життєдіяльності, тобто починає діяти на основі усвідомленої активності. Це дає змогу для становлення особистості як індивідуальності – оволодіння своєрідним поєднанням психологічних особливостей, в цілому притаманних людству. Така своєрідність зумовлює її відмінність від інших людей.

Ключовими ознаками особистості є:



  • активність – характеристика особистості, яка визначає інтенсивність, тривалість, частоту та різноманітність дій, що виконуються за власними спонуканням;

  • емоційність – сукупність якостей особистості, котрі визначають динаміку виникнення, перебігу та припинення емоцій; чутливість до емоційних ситуацій;

  • саморегуляція – здібність до стійкого функціонування в різноманітних умовах завдяки усвідомленому суб’єктивно бажаному регулюванню різноманітних його параметрів (поведінки, діяльності, взаємодії з навколишніми тощо);

  • спонукання – внутрішні рушійні чинники, які призводять до виявлення активності.

До основних сфер особистості належать (за М. Шевандріним):

  • потребнісно-мотиваційна сфера – включає в себе потреби (переживання нестачі у певних умовах життєдіяльності та розвитку), мотиви (пов’язані із задоволенням потреб спонукання до діяльності) та спрямованість (систему стійких мотивів, які орієнтують динаміку розвитку особистості, задають головні тенденції її поведінки);

  • емоційно-вольова сфера – включає емоційно-вольові процеси, стани і якості особистості, виявляється у вигляді суб’єктивно забарвлених реакцій: переживання життєдіяльності та усвідомлення навколишнього та внутрішнього світу, формування ставлення до нього, застосування зусиль для побудови взаємодії з ним;

  • когнітивно-пізнавальна сфера – охоплює когнітивно-пізнавальні процеси та якості особистості, котрі забезпечують отримання, збереження, впізнавання, відновлення, забування та перетворення інформації;

  • моральна сфера особистості – вміщує особистісні репрезентації регулятивних програм, закріплених у звичках, звичаях, традиціях, принципах соціального життя, які виявляються в моральних станах, діях, вчинках та якостях особистості;

  • екзистенційно-буттєва сфера – об’єднує суб’єктивні самопрезентації існування особистості, які виявляються у станах самозаглиблення, в якостях особистості, зумовлених співпричетністю особистісного буття до буття світу;

  • дієво-практична сфера – представлена здібностями, навичками, уміннями особистості, що забезпечують її виявлення як діяча, сприяють практичній реалізації у навколишньому світі, досягненню результатів у діяльності;

  • міжособистісно-соціальна сфера – функціонує як відображення спілкування особистості з соціальним оточенням, що відбувається шляхом обміну інформацією, через взаємодію та побудову відносин з людьми, з суспільством в цілому1.

Ширшим за поняття «особистість» є поняття «людина», котре трактують як сукупність усіх людських якостей, незалежно від того, чи притаманні вони конкретному індивідові, особистості. В людині поєднується біологічне і соціальне, генетично обумовлене та сформоване протягом її життя.
2.3. Психологія індивідуальних відмінностей.
Проблема індивідуальних відмінностей почала цікавити дослідників дуже давно. Перший опис індивідуальних відмінностей поведінки здійснив Теофраст у трактаті «Характери». Його роботу можна вважати прототипом ідеографічного підходу, який базується на описах своєрідності особистості, підкресленні її унікальності.

Вчення Гіпократа про темперамент дало початок іншому підходові до проблеми індивідуальних відмінностей – номотетичному, спрямованому на з’ясування їхніх причин та наслідків цього явища та виявлення закономірностей поведінки людини.

У ХХ столітті виникла диференціальна психологія – галузь психологічної науки, що має на меті дослідження проблеми індивідуальних відмінностей між людьми та групами людей. Завдяки отриманим нею даним це явище пояснюють присутністю в структурі особистості таких феноменів, як темперамент, характер, здібності та спрямованість. Вони надають своєрідності психічному відображенню, позначаються на поведінці та діяльності особистості.
2.3.1. Темперамент
Однією з головних властивостей особистості вважають її темперамент. Він отримує своє зовнішнє відображення у притаманній конкретній людині динаміці поведінки, яку можна охарактеризувати з позицій швидкості виникнення та перебігу процесів збудження та гальмування (лабільності), виявлення енергійності, ініціативи (активності) чи реагування на зовнішні та внутрішні подразники (реактивності), темпу реакцій, сили впливу, необхідної для виникнення реакції (сенситивності), здатності пристосуватися до нових умов (пластичності) або інертності, нечутливості до зміни умов життєдіяльності (ригідності), замкненості у своєму внутрішньому світові, сконцентрованість на собі (інтроверсії) чи відкритості внутрішнього світу, зорієнтованості на зовнішні зв’язки (екстраверсії).

Погляди на темперамент базуються на вченні про типологічні властивості нервової системи, розробленій І. Павловим. В основі класифікації темпераменту він вбачав такі властивості нервових процесів збудження та гальмування, як сила, врівноваженість, рухливість. Відповідно до конфігурації їхнього поєднання можливі чотири типи вищої нервової діяльності, котрі відповідають таким типам темпераменту:



  • сильний, врівноважений, рухливий тип нервової системи сангвіністичний тип темпераменту;

  • сильний, врівноважений, інертний тип нервової системи флегматичний тип темпераменту;

  • сильний, неврівноважений рухливий тип нервової системи холеричний тип темпераменту;

  • слабкий неврівноважений, малорухливий тип нервової системи меланхолічний тип темпераменту.

Сангвіністичному темпераментові притаманні висока нервова активність, енергійність, рухливість, емоційність, висока швидкість реакцій. Людина з таким типом темпераменту здатна швидко пристосуватися до нових умов, відкрита для зовнішнього світу, має здебільшого оптимістичний настрій.

Проте переживання сангвініка не є надто глибокими, а рухливість може призвести до втрати уваги, неточних та непродуктивних рухів і дій. Результативність його діяльності великою мірою залежить від зацікавленості нею. Втрата інтересу до справи нерідко призводить до припинення діяльності, переключення на іншу, цікавішу.

Сангвінік охоче контактує з людьми. Коло його спілкування, як правило, є широким. Однак, у спілкуванні він керується здебільшого інтересом до певної людини чи групи людей. У разі його зникнення він прагне припинити нецікаві стосунки, переключитися на привабливіші. Це робить сангвініка недостатньо надійним партнером у діяльності та спілкуванні. Його дії і почуття потребують стимулювання та перевірки.

Сангвінік – достатньо прагматична людина. Він сприймає реальність досить адекватно, живе в теперішньому часі, добре орієнтується в ньому. Разом з тим він позитивно ставиться до змін і швидко адаптується в нових обставинах.

Такі особливості можуть забезпечити акторові високу активність, успішність в осягненні та виконанні ролі, популярність у глядачів, позитивне ставлення з боку колег та керівництва за умови постійного контролю за виконавською дисципліною, спрямування та стимулювання до наполегливої праці, самовдосконалення.

Флегматичний темперамент визначається низьким рівнем активності, загальмованістю поведінки, глибиною та сталістю почуттів. Флегматик – спокійна, врівноважена, витривала, працьовита людина. Він має здатність адекватно реагувати на зовнішні впливи, тобто його сила реакції відповідає силі подразника. Однак, виникнення самої реакції відбувається значно повільніше, ніж у сангвініка чи холерика.

Врівноваженість та загальмованість нервових процесів забезпечує представникам цього типу темпераменту можливість контролювати свою поведінку. Тому розпорядок їх життя є усталеним, дії послідовними та зосередженими, емоції зовнішньо малопомітними, настрій і звички стабільними, міміка збідненою, мовлення повільним і невиразним.

Флегматики – найбільші консерватори. Їм важко пристосовуються до нових умов, переключитися на нові види діяльності, складно зорієнтуватися в екстремальних ситуаціях. Проте на небезпеку вони реагують досить помірковано і розважливо. Для них важливим є теперішнє, а свій досвід вони черпають у минулому.

Коло контактів флегматика досить обмежене, він не є товариською людиною. Проте у стосунках він залишається стабільним та незмінним.

За несприятливих умов у флегматиків можуть розвинутися млявість, впертість, емоційна холодність.

Представники флегматичного темпераменту можуть бути хорошими і надійними працівниками там, де трудові завдання є приблизно однаковими і постійними, не вимагають швидкого реагування, інтенсивного контактування з людьми.

Для холеричного темпераменту характерними є високий рівень активності, сильні, імпульсивні, яскраві переживання. Люди з цим типом темпераменту вирізняються високим рівнем збудливості та надмірною реактивністю. Вони нерідко пристрасно віддаються улюбленій справі, працюють з великою віддачею, долають труднощі. На перепони, опір з боку інших людей чи уповільнення дій реагують бурхливо, гостро, навіть агресивно. В тому випадку, коли справа перестає їм подобатися, можуть кинути її, незважаючи ні на що.

Холерики вирізняються нетерплячістю, прагненням нового. Для них важливим є майбутнє. Тому їх не завжди цікавить те, як вони живуть у теперішньому часі. Проте, досягнувши нового, ці люди нерідко втрачають до нього інтерес.

Представники холеричного темпераменту належать до екстравертів, прагнуть бути в центрі уваги. Можуть бути хорошими організаторами, налагоджувати емоційно насичені відносини з людьми. У них жвава міміка, виразна жестикуляція, достатньо швидкий темп мовлення. Проте холерики доволі часто стикаються з труднощами, створеними ними самими – своєю непоступливістю, різкістю, нетерплячістю. В складних життєвих ситуаціях їм досить важко контролювати свої емоції.

У професійній діяльності актора холеричний темперамент може стати основою для формування яскравої, помітної особистості, яка знаходиться у пошуках нового, оригінального. Водночас притаманні холерикам нестабільність, неадекватно висока самооцінка, надмірна збудливість, нетерплячість, демонстративність можуть стати причиною багатьох проблем, що можуть стати на заваді творчому зростанню, побудові ефективних відносин з колегами, керівниками, глядачами.



Меланхолійний темперамент характеризується низьким рівнем активності, стриманістю рухів, емоційною реактивністю, підвищеною чутливістю навіть до слабких подразників, глибиною та стійкістю почуттів.

Слабкість нервової системи є причиною низької фізичної витривалості та значно вищої порівняно з представниками інших типів темпераменту втомлюваності. Меланхолікові треба більше часу для відновлення сил. Стикаючись з труднощами він виявляє розгубленість, що може призвести до низької ефективності його діяльності, іноді до невиконання запланованих завдань. Рухи меланхоліка повільні, міміка малорухома й напружена, голос тихий, мовлення нерівномірне.

Низький рівень їхньої результативності зумовлений надмірною вразливістю. Меланхоліків вважають надчутливими людьми, які болісно реагують на негативні впливи, можуть втратити працездатність через дрібниці.

Вони належать до числа інтровертів, які закриті для інших людей, важко звикають до нових умов. У спілкуванні сором’язливі, замкнені, нерішучі, прагнуть уникати нових контактів, великих та галасливих зібрань. У ситуаціях, коли потрібно висловити свою думку, виступити перед великою аудиторією, меланхоліки переживають дискомфорт, ніяковіють.

Чомусь склалося таке враження, що володарі меланхолійного темпераменту – небажані в трудових колективах. Навпаки, саме меланхоліки є неоціненними тоді, коли необхідно проникнути у світ іншої людини, вислухати та зрозуміти її. В таких випадках їхня надчутливість стає у пригоді. Ці люди виконують функцію своєрідного «цементу», який зміцнює будь-який колектив. Крім того, вони досить успішно і наполегливо працюють в умовах стабільності, спокою, комфорту.

Варто зауважити, що хоча риси темпераменту є вродженими, вони певним чином змінюються з віком. Їх не можне позбутися повністю. Проте в ході виховання стає можливим зміцнення тих рис, які позитивно позначаються на життєдіяльності людини, та послаблення негативних.

Як правило, люди володіють рисами декількох типів темпераменту. Тому спостерігаючи за іншими людьми чи вивчаючи свої особливості, не варто на підставі декількох виявлених рис «навішувати ярлик» одного темпераменту. Внутрішній світ людини є значно складнішим, ніж ми його сприймаємо. У своєму ставленні до неї та оцінюванні її особливостей не можна бути однозначним, слід керуватися неодноразовими враженнями, пам’ятати про можливість поєднання в людині рис різних типів темпераменту.

Підсумовуючи викладене, маємо підстави вважати темперамент фізіологічно зумовленою сукупністю властивостей, що характеризують динамічні особливості психічних процесів і поведінки людини, їх силу, інтенсивність, швидкість, темп, виникнення, припинення, зміни.


2.3.2. Характер
Оскільки перетворення індивіда на особистість відбувається в суспільстві, його поведінку не можна пояснювати тільки наявністю темпераменту. Спостерігаючи за людьми, ми бачимо, що в ході засвоєння соціального досвіду в їхньому ставленні до світу, до себе, до своїх дій відбуваються зміни. Поступово людина набуває досить стійких рис, які визначають це ставлення. Такі риси у сукупності складають характер особистості.

Характер – це сукупність стійких рис особистості, що визначають її ставлення до інших, до себе, до діяльності та виявляються у типових для неї способах поведінки.

Характер є набутим утворенням. Він формується на основі темпераменту, але під впливом соціальних чинників і виявляється передусім у діяльності. Темперамент може і сприяти, і протидіяти формуванню характеру. Наприклад, сангвінікові досить легко досягти високого рівня комунікабельності і водночас складніше розвинути такі риси, як обов’язковість, відповідальність.

В основі характеру лежить ставлення особистості. У структурі її характеру є риси, котрі свідчать про те, як вона ставиться до інших людей. До них належать відкритість і замкненість, тактовність і грубість, правдивість і брехливість, співчутливість і байдужість, миролюбність і конфліктність тощо. Залежно від того, які риси в характері особистості є домінуючими, вона будує відносини з іншими людьми.

По-друге, характер виявляється у ставленні особистості до себе. Так, в одних людей виразними є такі риси, як впевненість у своїх силах, гідність, самоповага, в інших – невпевненість, самозакоханість, егоїзм.

По-третє, до складу характеру входять риси, які визначають ставлення особистості до справи. Цінними у цьому аспекті є такі риси, як відповідальність, обов’язковість, сумлінність, ініціативність, самостійність, рішучість, наполегливість, серйозність. Інші риси характеру (легковажність, формалізм, конформність) можуть завадити справі, негативно позначитися на результативності праці і життєдіяльності.

По-четверте, в характері присутні риси, які визначають ставлення до людини до речей: бережливість, економність, акуратність або недбалість, марнотратність, неохайність.

Структуру характеру утворюють дві групи компонентів:


  • позиційні компоненти, до яких належать спрямованість, переконання, емоції і почуття, воля, темперамент;

  • загальні компоненти (повнота, цілісність, визначеність, сила характеру), які інтегрують позиційні компоненти в різних співвідношеннях.

Спрямованість характеру розуміють як вибіркове оцінне ставлення особистості до дійсності. Переконання – це емоційно-інтелектуальне ставлення до дійсності як до цінності, відображене у знаннях, ідеях та поглядах особистості. Емоції і почуття є джерелом емоційного ставлення до себе та до навколишнього. Стрижнем характеру є воля. Вона виявляється в усвідомлених зусиллях, спрямованих на досягнення мети або утримання від непотрібних дій і зумовлює силу та непохитність характеру особистості.

Повнота характеру визначається ступенем розвитку його розумових, моральних, емоційних та почуттєвих компонентів. За умови досягнення повноти характеру особистість вирізняється розсудливістю, емоційною врівноваженістю, самовладанням. Цілісність характеру полягає у внутрішній єдності його рис, їх гармонійному поєднанні. Визначеність характеру виявляється в його спрямованості на чітко усвідомлювані цілі, відображені у переконаннях особистості. Сила характеру полягає у здатності особистості до рішучих та послідовних дій, подолання перешкод та досягнення поставлених цілей.

Поєднуючись, риси характеру забезпечують певну програму поведінки. В ньому є як провідні, так і другорядні риси. Оскільки таких рис налічують дуже багато – декілька тисяч, то створити класифікацію характерів практично неможливо. Однак, трапляються випадки, коли деякі риси характеру виявляються надмірно розвиненими. У цьому випадку має місце акцентуйований характер, який може стати причиною неадекватної поведінки особистості. Прикладами акцентуйованих типів характеру є:



  • некерований тип – вирізняється конфліктністю, імпульсивністю, категоричністю, неприйняттям зовнішніх впливів;

  • сенситивний тип, якому притаманні надмірна чутливість, вразливість, сором’язливість;

  • демонстративний тип, що вирізняється сконцентрованістю на собі та власних потребах, прагненням бути в центрі уваги, викликати до себе інтерес, співчуття, захоплення;

  • інтровертивний тип, якому властиві замкненість, нетовариськість, сконцентрованість на власних переживаннях;

  • екстравертивний тип, для якого характерні відкритість, прагнення спілкуватися, балакучість.

Формування характеру відбувається протягом усього життя людини. Цей процес зумовлюють такі фактори, як виховання, наслідування та самовиховання.

Виховання – соціально та педагогічно організований процес, який забезпечує вплив на особистість з боку всіх суспільних інститутів, передусім – сім’ї, освітніх закладів, мистецьких закладів. Цей процес починається з перших днів життя і забезпечує оволодіння знаннями про різноманітні явища дійсності, формуванням емоційного та інтелектуального ставлення до неї, реалізацією цього ставлення в поведінці.

За допомогою наслідування відбувається відтворення особистістю тих рис характеру, якими володіють інші люди і які вона вважає необхідними або привабливими.

Формування характеру великою мірою реалізується шляхом самовиховання – самостійної, усвідомленої діяльності особистості, спрямованої на своє самовдосконалення. У такій спосіб вона досягає виразності існуючих рис характеру та здобуття нових, позбавляється тих, які вважає негативними.

Таким чином, характер – це соціально-психологічний аспект розвитку особистості. Його не треба сприймати як стале утворення. Можна змінити навіть ті риси характеру, які укорінилися в структурі особистості.

Формування характеру – важлива проблема професійного становлення особистості. Необхідною складовою професіоналізації є вироблення ставлення до праці як до змісту свого життя, як до діяльності великої соціальної значущості, як до засобу реалізації своїх потенціалів: знань, здібностей, мрій та ідеалів. Як і кожний професіонал, актор повинен обирати свою професію за покликанням, любити її, прагнути виконувати її якнайрезультативніше, творчо. Його ставлення до глядачів та колег має бути людяним. Він несе моральну відповідальність за якість своєї діяльності та її наслідки.

Рушієм його вчинків має бути громадянський обов’язок, вимогливість до себе, гуманізм, оптимізм, принциповість, правдивість, щирість, комунікативність. Важливо досягнути сформованості таких розумових рис характеру, як розсудливість, спостережливість, поміркованість.

У ході розвитку емоційних складових характеру необхідно уникати гарячковості, брутальності, грубості, екзальтованості, вдаваної співчутливості або, навпаки, нечутливості до емоційних станів інших людей. Такій людині важко проникнути у внутрішній світ своїх героїв, бути щирою у створенні їхніх образів, побудувати гарні стосунки з навколишніми. Стрижнем емоційної сфери є емпатійність – здатність співчувати, зрозуміти найскладніші душевні переживання людей.

Як творцеві естетичної сторони дійсності, акторові має бути притаманне високе естетичне почуття прекрасного, яке дасть змогу відрізнити прекрасне від потворного, трагічне від комічного.

Силу характеру забезпечують вольові риси: самостійність, рішучість, наполегливість. Людям із слабкою волею важко досягнути успіху – вони виявляють нерішучість, страх, упертість, уникають труднощів, нездатні захищати свої погляди та позиції. Сильний, цілісний характер, що визначається повнотою та визначеністю – необхідна умова успішного розвитку особистості.
2.3.3. Здібності
Індивідуальний розвиток особистості пов’язаний також із здібностями – потенційними можливостями, що виявляються або не виявляються в діяльності і позначаються на її успішності та результативності і визначають динаміку здобуття досвіду: швидкість, глибину, легкість, тривалість.

Здібності є результатом генетичного аспекту розвитку особистості. Вони базуються на задатках – певних генетично зумовлених і природжених анатомо-фізіологічних особливостей індивіда.

До них належать функціональні особливості будови мозку, органів чуття та руху. Це досить багатозначні можливості, на основі яких можуть розвинутися різноманітні здібності. Наприклад, до числа задатків можна віднести наявність добре розвиненого голосового апарату, що забезпечує індивідові можливості для розвитку співочих здібностей, здібностей до декламації, виразного мовлення, або для оволодіння приємним голосом. Досягнення усіх або деяких з окреслених можливостей залежить від того, в якій сфері він буде діяти, на що буде звертати увагу, працюючи (або не працюючи) над своїм голосом.

Задатки створюють лише базові неоднозначні передумови для розвитку здібностей, що відбувається в процесі діяльності та спілкування, навчання і виховання, самонавчання і самовиховання, творчості і самотворення. Тому рівень розвитку здібностей залежить як від наявності природних задатків, так і від змісту досвіду людини (системи знань, умінь та навичок).

Здібності людини поділяють на види залежно від змісту і характеру діяльності, в якій вони виявляються. Передусім розрізняють:


  • загальні здібності як такі, що виявляються в усіх видах діяльності та забезпечують її продуктивність: загальні розумові здібності, навчальні здібності, здібності до праці тощо;

  • спеціальні здібностіздібності, необхідні для виконання конкретної діяльності (наприклад, успіх у професійній діяльності актора можуть забезпечити здібності до запам’ятовування, до відтворення тексту та рухів, до імпровізації, пластичні здібності тощо).

Залежно від рівня актуалізації здібностей виокремлюють:

  • потенційні здібності – це такі можливості особистості, які виявляються в ситуаціях, коли необхідно розв’язувати нові завдання; вони можуть реалізуватися або не реалізуватися нею залежно від об’єктивних умов;

  • актуальні здібності – частина потенційних здібностей, які особистість може реалізувати в наявних умовах у разі необхідності.

Зважаючи на ступінь інноваційності виконуваної діяльності здібності поділяють на:

  • репродуктивні – здібності, які уможливлюють засвоєння і відтворення знань та видів діяльності;

  • творчі – здібності, які забезпечують внесення в діяльність нового та оригінального.

Згідно концепції Дж. Гілфорда універсальною творчою здібністю є креативність. Вона має пізнавальний характер, зумовлена рівнем розвитку інтелекту особистості і залежить від рівня розвитку дивергентного мислення, орієнтованого на пошук якомога більшого числа рішень однієї задачі в одних і тих самих умовах. На відміну від охарактеризованого типу мислення ученим було виокремлено конвергентне мислення, що функціонує тоді, коли на основі множини умов треба обрати (знайти) одне рішення. Ним було виявлено шість основних параметрів креативності:

  • здатність до виявлення і постановки проблем;

  • здатність до генерування великого числа ідей;

  • гнучкість – здібність до породження різноманітних ідей;

  • оригінальність – здібність відповідати на подразники в нестандартний спосіб;

  • здатність удосконалювати об’єкт шляхом додавання до нього деталей;

  • здатність розв’язувати проблему, тобто синтезувати та аналізувати ідеї1.

Проте варто розрізняти поняття «креативність» і «творчість». Так, за висновками С. Коновець креативність вирізняється вищим рівнем сформованості таких якостей, як широта творчого мислення, мотивація щодо творчих актів, характеризується ширшим спектром різноманітних форм актуалізації творчого потенціалу особистості2.

На підставі аналізу й узагальнення думок багатьох вітчизняних та іноземних учених, дослідник виявила основні параметри, які характеризують креативну особистість, а саме:



  • продуктивність, гнучкість, оригінальність, розробленість творчого мислення, що визначається миттєвими й оригінальними міркуваннями та інтуїтивним проникненням у сутність певного феномена;

  • ґрунтовна загальна та естетична освіченість: наявність творчого потенціалу, активне сприйняття мистецтва та явищ життя;

  • достатній рівень розвиненості емоційної чутливості, потреба у творчій реалізації, усвідомлена мотивація щодо реалізації цієї потреби в усіх сферах життя3.

Однією з провідних здібностей людини вважається інтелект – здатність до раціонального пізнання світу. Наявність в неї цілісної системи пізнавальних можливостей свідчить про високорозвинений інтелект, притаманний обдарованим особистостям.

Існування в людини потенційних можливостей для розвитку видатних здібностей пов’язують з обдарованістю. Вона виявляється в сукупності внутрішніх психологічних умов діяльності в їх співвідношенні з вимогами, які висуває ця діяльність. Нерідко ознакою обдарованості є виявлення здібностей у ранньому віці.

Обдарованість може бути загальною і забезпечувати певний загальний рівень розвитку особистості, що визначається наявністю високих здібностей до розумової діяльності, яскраво виражених рис темпераменту, глибоких почуттів, оригінальних рис творчої діяльності. Під спеціальними видами обдарованості розуміють високий рівень розвитку однієї або певної групи здібностей, які забезпечують видатні успіхи в певній діяльності. Розвиток цієї здібності (групи здібностей) може бути не пов’язаним із загальним розвитком особистості. Наприклад, людина може володіти унікальними можливостями до запам’ятовування і мати інтелект, нижчий за середній рівень.

Здібності в своєму розвиткові можуть залишатися у вигляді сукупності окремих можливостей щодо реалізації діяльності. За певних умов вони можуть досягати рівнів таланту та геніальності.



Талант – високий рівень обдарованості особистості, що зумовлює високий рівень розвитку здібностей (передусім спеціальних), дає змогу виконувати діяльність успішно, досконало, оригінально та досягати результату, який має суспільне значення. Талант не можна зводити до однієї, навіть яскраво вираженої та високорозвиненої здібності. Структура таланту визначається змістом вимог до виконання певного виду діяльності (музиканта, актора, драматурга). В ній обов’язково присутні такі елементи, як готовність до напруженої праці, працелюбність, потреба працювати.

Талант – це передумова майстерності, тобто здатності виконувати певну діяльність досконало, досягати в ній високих результатів. Незважаючи на свою значущість, здобутки талановитих людей не виходять за межі того, що було досягнуто раніше людством, суспільством, або професійною групою людей.

Талант є результатом багаторічної наполегливої праці, про що свідчить життя та діяльність Марка Кропивницького, Івана Тобілевича, Броніслава Брондукова, Ади Роговцевої, Леоніда Бикова, Федіра Стригуна, Георгія Морозюка, Володимира Петріва.

Геніальність – найвищий рівень розвитку здібностей, який втілюється в творчості і має історичне значення для життя суспільства й усього людства. Генії вирізняються здібністю досягати в своїй діяльності принципово нових результатів, знаходити нові, досі невідомі способи її реалізації. Геніям притаманна незвичайність самовираження. Геніальними вважають Амврозія Бучму, Леся Курбаса, Наталію Ужвій, Івана Карпенка-Карого, Марію Заньковецьку.

Сутнісними показниками розвиненості здібностей та розгортання обдарованості можуть бути: темп, швидкість та легкість засвоєння діяльності, стабільність та постійність отримання позитивних результатів навіть у складних умовах життєдіяльності.

Формування здібностей може реалізуватися через певні форми научіння:


  • когнітивне научіння, націлене на засвоєння системи знань, необхідних для виконання діяльності, формування навичок оцінювання умов, перебігу та результатів діяльності;

  • оперантне научіння, зорієнтоване на засвоєння та удосконалення операцій і дій, необхідних для виконання діяльності.

Досягнути сформованості творчих здібностей можна через спрямування:

а) когнітивного научіння – на оцінювання ситуації діяльності з позиції минулого досвіду та прогнозування її наслідків, отже, оволодіння різноманітними способами прийняття рішень шляхом міркувань;

б) оперантного научіння – на активне експериментування з предметом та умовами діяльності шляхом спостереження, спроб та помилок, формування реакцій.

Формування творчих здібностей – процес тривалий. Він може розвиватися в напрямі від оволодіння способами репродуктивної (відтворювальної) діяльності та поступового наповнення дій новими прийомами, внесення в діяльність чогось нового, оригінального. При цьому такі інновації можуть мати різний характер і різне значення: бути відомими іншим, але невідомими самій людині, отже мати значення для неї самої; бути раніше невідомими ні іншим, ні самій людині і мати значення для певної групи людей, суспільства чи усієї людської цивілізації. Для забезпечення розвитку творчих здібностей важливо спрямувати діяльність особистості на усвідомлене, мотивоване виконання творчих дій.



Нині привертає увага екзистенціальна пояснювальна модель творчих здібностей особистості (І. Маноха). Вона базується на положенні про те, що буттю людини властивою є інтенція (спрямованість свідомості, волі, почуттів) творення, тобто кожна людина володіє певною здатністю до творчості. Обсяг творчих можливостей залежить від наявного в неї потенціалу щодо розвитку здібностей та вироблення способів їх реалізації в житті. На перших етапах онтогенезу формування творчих здібностей залежить від тих умов, в яких перебуває індивід та які створюють оточуючі його люди. Пізніше (а саме в юності) людина оволодіває здатністю активно керувати своїм життям. Розгортання її творчих здібностей відбувається як оволодіння таким здібностями, як:

  • здібності до екзистенціального розуміння власного буття, що забезпечують пізнання світу та себе у ньому;

  • здібності до екзистенціального перетворення власного життя, що в свою чергу виявляється: а) в здібності до предметного творення (внесення творчості в професійну діяльність, соціальні справи тощо); б) у здібності до екзистенційного творення (розкриття можливостей особистості до свідомої побудови свого життя як творчого процесу);

  • здібності до операціонального творення, що забезпечують виконання творчих дій та діяльності в цілому1.

Творчі здібності найактивніше розвиваються в юнацькому та в зрілому віці. Вони можуть спрямовуватися на перетворення як зовнішнього, так і внутрішнього світу (власного «Я»). Отже, в процесі особистісного зростання людина отримує можливості для розкриття змісту свого існування, оволодіння «культурно-творчою силою власного «Я»2, осягнення свого покликання, творчої реалізації культурно-історичного досвіду в житті, в професійній діяльності.
2.4. Психічний розвиток особистості.
Проблему психічного розвитку особистості вивчали відомі психологи (К. Альбуханова-Славська, Б. Ананьєв, Л. Божович, Л. Виготський, Г. Костюк, А. Петровський, С.Рубінштейн, Ж.Піаже). Отримані ними висновки спонукають до розгляду принципу розвитку особистості як центрального у розумінні її природи. Адже притаманні розвиткові кількісні та якісні зміни відбуваються протягом усіх етапів онтогенезу. Вони зумовлені як генетичними факторами (біологічною спадковістю), так і соціальними чинниками (соціальною спадковістю), котрі в єдності визначають якість становлення особистості. Біологічна спадковість зумовлена особливостями генетичного апарату людини і позначається на її розвиткові як організму. Індивід успадковує певні особливості будови кістково-м’язового апарату, мозку, нервової системи в цілому, групу крові, риси зовнішності, навіть певні хвороби (наприклад, дальтонізм, гемофілію). Соціальна спадковість забезпечується впливом з боку соціального середовища і відбувається шляхом засвоєння індивідом накопиченого людством культурно-історичного досвіду. Соціальне середовище – це створене людством предметне середовище (речі, взаємини, знаряддя праці, мовні засоби, духовні цінності, загалом культура людської цивілізації), що функціонує в природному середовищі, до якого належать об’єкти і явища природи.

Психічний розвиток особистості – це безперервний процес тісно взаємопов’язаних кількісних і якісних перетворень, які зумовлені генетичними факторами і соціальними чинниками які і протягом життя людини призводять до ускладнення всіх особистісних сфер, що реалізується як перехід від нижчих до вищих рівнів психічного життя. Тобто відбувається кількісне зростання та удосконалення її потреб, інтересів, спонукань, переживань, бажань, знань, уявлень, навичок, умінь, волі, дій, відносин. Це забезпечує становлення різноманітних психічних властивостей (розумових, емоційних, вольових, моральних, трудових, рис свідомості та самосвідомості тощо), утворення їх цілісної системи, яка називається особистістю.

Згідно з визнаною у вітчизняній науці концепцією психічного розвитку особистості Г. Костюка, це явище слід розуміти як «саморух», що вирізняється єдністю зовнішніх і внутрішніх умов. Такі умови є протилежностями, пов’язаними між собою.

Джерелом психічного розвитку особистості є наявні між зовнішнім і внутрішнім суперечності. Основна суперечність полягає і розходженні між новими потребами, інтересами, прагненнями, запитами, ідеалами особистості та реальними можливостями їх задоволення. Подолання протиріччя здійснюється через оволодіння засобами задоволення потреб (прийомами, способами, уміннями, навичками) в ході діяльності, що закономірно породжує нові потреби вищого рівня1.

До числа важливих суперечностей, які спонукають до психічного розвитку особистості належать також розходження:



  • між новими ситуаціями життєдіяльності та наявним досвідом його реалізації;

  • між новими пізнавальними цілями та наявними пізнавальними можливостями;

  • між бажаним майбутнім і наявним теперішнім (між тим, що вона прагне мати і що вона має);

  • між досягнутим рівнем розвитку та способом життя;

  • між свідомими та несвідомими тенденціями в діяльності та поведінці;

  • між прагненням до самостійності та необхідністю підпорядковувати свої дії виробленим суспільством (групою людей) нормам;

Ці суперечності набувають певного змісту на кожному етапі життя особистості. На початкових етапах її розвитку вони можуть не усвідомлюватися. З розвитком свідомості вони стають об’єктом аналізу, переживаються особистістю як невдоволення собою, спонукають до самовдосконалення.

Психічний розвиток особистості не зводиться до суми засвоєних знань, умінь і навичок. На основі засвоєного досвіду виникають і розвиваються нові якості особистості – довільна діяльність, самосвідомість, вищі почуття (моральні, естетичні, інтелектуальні, праксичні), розвиваються здібності. Цей процес базується на природних задатках індивіда, відбувається у взаємодії з довколишнім світом і має періодичний, стадіальний, фазовий характер.

Періодизації психічного розвитку особистості приділяли увагу з давніх часів. Так, відомою є давньокитайська класифікація вікових періодів життя людини, згідно якої життя людини поділяється на: 1) молодість (до 20 років); 2) шлюбний вік (до 30 років); 3) вік виконання суспільних обов’язків (до 40 років); 4) вік пізнання власних помилок; 5) останній період творчого життя; 6) бажаний вік (до 70 років); 7) старість.

У VІ столітті до н.е. Піфагор створив класифікацію, в якій виділи чотири основні періоди, які асоціював з порами року: період становлення (весна – від народження до 20 років); молода людина (літо – від 20 до 40 років); людина в розквіті сил (осінь – від 40 до 60 років); людина, яка згасає (зима – від 60 до 80 років).

В наш час досить поширеним є поділ життєвого циклу на такі життєві періоди (за Ж. Годфруа2):

1. Пренатальний період – 266 днів:



  • стадія зиготи – від моменту запліднення до 14 днів;

  • стадія ембріона, на якій відбувається анатомічна та фізіологічна диференціація органів – від 14 днів до 2 місяців;

  • стадія плоду, що визначається розвитком систем та функцій, необхідних для життя в зовнішньому середовищі – від 2 місяців до народження.

2. Дитинство – від народження до 12 років:

  • стадія першого дитинства, протягом якого відбувається розвиток функціональної незалежності та мовлення – від народження до 3 років;

  • стадія другого дитинства, для якої характерним є розвиток особистості ті когнітивних (пізнавальних) процесів – від 3 до 6 років;

  • стадія третього дитинства, що визначається здобуттям основних когнітивних та соціальних навичок – від 6 до 12 років.

3. Отроцтво – від 12 до 20 років:

  • пубертатний період, у ході якого відбувається статеве дозрівання, формування нових уявлень про себе – від 12 до 16 років;

  • ювенальний період, що характеризується пристосуванням особистості до навколишнього середовища, передусім сім’ї, школи, однолітків – від 16 до 18 років;

  • юність (перехід від отроцтва до зрілості), якій властиве почуття психологічної незалежності – від 18 до 20 років.

  1. Зрілість – від 20 років:

  • стадія ранньої зрілості, в ході якої спостерігається інтенсивне особисте життя та активна професійна діяльність – від 20 до 40 років;

  • зрілий вік – вік стабільності, продуктивності, творчості в професійному та особистому житті – від 40 до 60 років;

  • завершальний період – відхід від активного життя, що відбувається в період від 60 до 65 років;

  • перша старість, що супроводжується згортанням життєвих функцій – від 65 до 75 років;

  • похилий вік – після 75 років.

Провідною потребою людини на останньому етапі життя стає передача досвіду молодшому поколінню. Відбувається переорієнтація діяльності на самообслуговування. В цьому віці людина підводить підсумки свого життя, отримує можливість досягнути вершин мудрості – здатності «піднестися у спогляданні над плинним і вічним, над надбаннями і втратами … це спосіб існування людини на сутнісному рівні гармонії з собою, з світом»1.

Незважаючи на певні типові особливості, якими визначаються ті чи інші його періоди (стадії, фази), процес психічного розвитку особистості великою мірою зумовлений індивідуальними особливостями особистості та умовами її життя. Тому межі вікових етапів особистісного розвитку можуть бути варіативними. Кожний віковий період може розпочинатися або завершуватися дещо раніше чи пізніше від вказаного в тій чи іншій класифікації.

Крім терміну «розвиток» для позначення змін, що відбуваються з на шляху перетворення індивіда на особистість, використовують термін «формування». У психологічному сенсі ці два терміни розуміють як тотожні. В педагогічному значенні формування особистості розуміють як її цілеспрямоване виховання – процес соціалізації, в ході якого відбувається становлення морально-психологічних якостей, розвиток вищих потреб (у духовному спілкуванні з людьми, у знаннях, у творчості), розширення свідомості.

Правильне виховання сприяє всебічному особистісному розвиткові. Удосконалення його інтелектуального компоненту відбувається значеною мірою завдяки навчанню – цілеспрямованому процесові здобуття знань, умінь та навичок, що реалізується як взаємодія представників молодшого та старшого поколінь (учителів та учнів). У тому випадку, коли навчання спрямовується на осмислення знань, самостійний пошук шляхів розв’язання навчальних проблем, цей процес сприяє творчому розвиткові особистості. Такого результату можна досягнути тільки тоді, коли учень виступає як суб’єкт взаємодії з учителем, тобто він є її активним учасником, усвідомлює свої потреби, мотиви, виробляє власний погляд на явища дійсності.

Це дає змогу активізувати процес самовиховання – вищу форму розвитку, що полягає в усвідомленому цілеспрямованому самовдосконаленні особистості. Самовиховання ґрунтується на самоусвідомленні і постає як єдність самопізнання (пізнавальної діяльності), самоставлення (емоційно-оцінної діяльності), саморегуляції (регулятивної діяльності) особистості.

Отже, людина є творцем власного життя. Як його суб’єкт, вона має можливість організувати його, регулювати його хід, обирати та здійснювати обраний напрям. Реалізуючи свій унікальний життєвий шлях, вона розвивається як особистість, здійснює творчий внесок в історію суспільства.

Проблема життєвого шляху висвітлюється за допомогою понять «простір і час життя», «творчий шлях», «етапи життєвого шляху», «життєва мета», «життєва перспектива», «життєві задачі», «стиль життя», «життєвий сценарій», «життєва позиція», «стратегія життя».

Простір і час життя – сукупність просторових та часових параметрів життя, які визначають його межі від народження до смерті.

Творчий шлях особистості реалізується як процес розвитку та застосування її творчих потенціалів, забезпечують створення людиною самої себе, взаємин з іншими, речей та умов життя. Такий процес називається творчим розвитком особистості, який найчастіше здійснюється завдяки творчій діяльності. Результатом творчого розвитку може бути сформованість творчої особистості. За словами С. Коновець, «найоптимальнішою рисою творчої особистості поряд із всебічністю і гармонійністю виступає цілісність», що «базується на пізнавальній, адаптивній, комунікативній, оцінно-ціннісній та творчо-розвивальній функціях»1.

Це означає, що творча особистість – це особистість, яка володіє широким спектром знань та прагне до їхнього вдосконалення, ефективно пристосовується до навколишніх умов, успішно взаємодіє з людьми, адекватно оцінює життєві ситуації згідно сформованих людством і суспільством вищих еталонів, прагне до творчого розвитку та реалізує його у своєму житті.

За слушними висновками того ж автора, «людину, яка творить чи творчо діє, слід вважати вільною особистістю або творцем, котрий, передусім, прагне мати свободу в пошуках та визначенні засобів досягнення мети»2, бо саме за цієї умови можливо досягнути незалежності від існуючих стереотипів, застосувати свої унікальні здібності для пошуку нових ідей та рішень.

Етапи життєвого шляху пов’язані з особливостями психічної діяльності особистості та появою тих чи інших психічних новоутворень: потреб, цінностей, елементів самосвідомості, навичок діяльності та поведінки тощо.

Життєва мета – інтегроване уявлення особистості про своє призначення та про зумовлені ним передбачувані результати життєдіяльності.

Життєві задачі – виокремлені з життєвої мети часткові завдання, які конкретизуються в реальних умовах життєдіяльності. Їх виконання життєвих залежить від здатності особистості приймати життєво важливі рішення та контролювати їх виконання.

Стиль життя – характерна для окремої особистості система способів пристосування до дійсності, упорядкування свого життя, організації своєї діяльності і поведінки.

Життєвий сценарій – загальна схема життєдіяльності, яка починає формуватися в ранньому дитинстві, удосконалюється в підлітковому віці. Дорослою людиною сценарій використовується для структурування життєвого простору, організації взаємодії з середовищем, прогнозування майбутнього. До його основних складових належать: герой, з яким особистість себе асоціює; герой, риси якого поки що в особистості відсутні (саме він визначає напрям особистісного зростання); антигерой; сюжет (модель подій); інші персонажі, котрі беруть участь у життєвому процесі; сукупність моральних правил.

Життєва позиція – спосіб самовираження особистості на основі її життєвих цінностей, який відповідає її основним потребам.

Стратегія життя – це притаманний особистості спосіб організації життєвого процесу.

Викликає інтерес концепція стратегії життя, розроблена К. Альбухановою-Славською1. На її думку, стратегія життя полягає у розробці певних життєвих рішень і залежить від змісту життєвих планів – визначених особистістю цілей, способів життя, визначення його етапів; характеру розв’язання життєвих суперечностей на шляху досягнення життєвих цілей та реалізації планів; визнаних нею цінностей самого життя.

Стратегія життя ґрунтується на активності особистості, джерелом якої виступає її потреба в самовираженні, а формами вираження – ініціатива та відповідальність. Активність забезпечує координацію та організацію життєвих проявів особистості, є посередником між вимогами особистості та умовами суспільного життя, результантом життєвих планів у діях (набуває форм самореалізації), у часі (забезпечує актуалізацію дій), у цінностях (набуває форм самовираження – прояву «Я» в житті).

Залежно від ступеня активності, життєві стратегії різних людей можуть бути як активними, так і пасивними. Реалізуючи пасивні стратегії, вони пристосовуються (адаптуються) до зовнішніх умов. У разі виявлення активності людські дії набувають творчого характеру, що дає змогу не лише реагувати на зовнішні впливи, а й змінювати їх шляхом знаходження оптимальних, нерідко нестандартних способів організації діяльності.

Тому основними параметрами організації життєдіяльності людини є:


  • активність – пасивність;

  • індивідуалізованість – стандартність;

  • процес перетворення об’єктивних обставин у суб’єктивний спосіб організації діяльності.

Виявляючи активність, людина регулює свою діяльність. При цьому вона спирається не тільки на здійснену нею оцінку використаних способів самовираження, а й зважає на результати зворотного зв’язку з оточенням, отримуючи підтвердження або заперечення успішності, цінності проявів своєї життєвої активності у вигляді оцінок, очікувань, вимог та звернень з боку інших людей. Таким чином, активність надає діяльності людини особливої значущості. Вона визначається суб’єктивністю і має відносну незалежність від зовнішнього середовища.
Викладене свідчить про те, що психічний розвиток особистості – це складний безперервний процес, зумовлений як специфікою впливів з боку середовища (природного та соціального), так і активністю особистості. Особистість є водночас і об’єктом, і суб’єктом свого розвитку.
Висновки
Психіка людини э складним утворенням, яке уможливлює суб’єктивне відображення дійсності в минулому, теперішньому і майбутньому, забезпечує орієнтацію в ній та зумовлює відповідні форми поведінки. Базовою умовою виникнення, функціонування і розвитку психіки є мозок. Психічне відображення суб’єктивне – його зміст залежить від особливостей людини та її активності.

Психіка людини має здатність до відображення дійсності на найвищому рівні свідомості і самосвідомості. Свідомість дає їй змогу відобразити дійсність у формі знання, виробити ставлення до нього, визначити цілі та спланувати свою життєдіяльність. Самосвідомість забезпечує сприйняття людиною самої себе, формування уявлень про себе, а на цій основі – поняття свого «Я», осягнення своєї відмінності від інших «Я».

У структурі психіки присутні психічні процеси, операції, стани, які в конкретний момент часу відсутні в свідомості людини, не осмислюються та не контролюються нею. Вони є зашифрованими для свідомості, проте виступають в якості джерела психічної енергії і позначаються на поведінці. Ці феномени належать до несвідомого.

Психіка функціонує і на надсвідомому рівні у вигляді процесів, актів, станів, які виникають внаслідок взаємодії людини із Всесвітом.

В конкретних суспільно-історичних умовах в ході взаємодії з соціальним середовищем представник людського роду (індивід) може здобути систему вищих психічних якостей. Це уможливлює формування його особистості – соціально зумовленої системної якості, відображеній в усвідомленій активності, емоційності та здатності до саморегуляції.

В ході становлення особистості набуває виразності її індивідуальність – своєрідне поєднання психологічних особливостей особистості в цілому притаманних людству.

Індивідуальні особливості особистості виявляються в:


  • темпераменті – фізіологічно зумовленій сукупності властивостей особистості, які характеризують динамічні особливості психічних процесів і поведінки, їх силу, інтенсивність, швидкість, темп, виникнення, припинення, зміни;

  • характері – сукупності сформованих протягом життя стійких рис особистості, які визначають її ставлення до інших, до себе, до діяльності, до світу в цілому та виявляються в типових для неї способах поведінки;

  • здібностях – індивідуально-психологічних стійких властивостях особистості, які забезпечують успішність виконання діяльності.

Здобуття індивідом соціально зумовлених якостей здійснюється протягом усього життя. Цей процес називається розвитком. Він відбувається як низка тісно взаємопов’язаних кількісних і якісних перетворень, які протягом життя людини призводять до ускладнення всіх особистісних сфер.

Рушійними силами психічного розвитку особистості є суперечності, подолання яких призводить до змін в її сферах. Основною суперечністю (за Г. Костюком) є розходження між новими потребами, цілями і прагненнями особистості та реальними можливостями щодо їхнього задоволення.



Психічний розвиток особистості базується на її природних задатках, відбувається у взаємодії з навколишнім світом і має періодичний характер. В той же час людина є творцем свого життя. Вона має можливість планувати, регулювати, організовувати його в той чи інший спосіб, здійснювати внесок в розвиток суспільства.
Словник основних термінів
Активність – характеристика особистості, яка визначає інтенсивність, тривалість, частоту та різноманітність дій, що виконуються за власними спонуканнями.

Гальмування – припинення збудження кори головного мозку та блокування в ній тимчасових нервових зв’язків.

Геніальність – найвищий рівень розвитку здібностей, який втілюється в творчості і має історичне значення для життя суспільства й усього людства.

Екстравертованість – спрямованість психіки на зовнішнє психічне.

Збудження – активізація кори головного мозку, що супроводжується утворенням умовних нервових зв’язків.

Здібності – індивідуально-психологічні стійкі властивості особистості, які забезпечують успішність виконання діяльності.

Здібності актуальні – частина потенційних здібностей, які особистість може реалізувати в наявних умовах у разі необхідності.

Здібності загальні – здібності, що виявляються в усіх видах діяльності та забезпечують їх продуктивність.

Здібності потенційні – можливості особистості, які виявляються в ситуаціях, коли необхідно розв’язувати нові завдання і можуть реалізуватися або не реалізуватися нею залежно від об’єктивних умов.

Здібності репродуктивні – здібності, які уможливлюють засвоєння та відтворення знань та видів діяльності.

Здібності спеціальні – здібності, необхідні для виконання конкретної діяльності.

Здібності творчі – здібності, які забезпечують внесення в діяльність нового та оригінального.

Змінені стани свідомості – спосіб пристосування свідомості до зміни зовнішніх і внутрішніх умов, що виявляється в зниженні зосередженості уваги, втраті виразності сприйняття тощо; стани, які виникають: а) спонтанно; б) під впливом психоактивних речовин (алкоголю, наркотиків та ін.), або психоактивних процедур; в) психотехнічно зумовлені стани, які виникають під впливом релігійних обрядів, психотерапевтичних процедур, аутотренінгу тощо.

Індивід – кожна людина як окрема природна істота, одиничний представник людського роду.

Індивідуальність – своєрідне поєднання психологічних особливостей особистості, яке зумовлює її відмінність від інших людей; проте кожна з цих особливостей притаманна людству в цілому.

Індукція – явище, сутність якого полягає в тому, що нервові процеси, які мають місце в одній ділянці кори головного мозку, викликають протилежні процеси в інших її центрах.

Інтровертованість – спрямованість психіки на внутрішнє психічне.

Іррадіація – процес, який забезпечує взаємодію між збудженням та гальмуванням через поширення збудження чи гальмування від місця їх початкового виникнення на інші ділянки кори головного мозку;

Концентрація – процес, який забезпечує взаємодію між збудженням та гальмуванням через поступове зосередження нервового процесу у відносно невеликій ділянці кори головного мозку.

Людина – сукупність усіх людських якостей, незалежно від того, чи притаманні вони конкретному індивідові; в людині поєднується біологічне і соціальне, генетично обумовлене та сформоване за її життя.

Несвідоме – сукупність психічних явищ (психічних процесів, операцій, станів), які відсутні у свідомості людини, знаходяться поза сферою розуму і не піддаються контролю з боку людини в даний момент часу.

Несвідомий стан – екстремальний стан, який визначається перебігом психовегетативних реакцій та відсутністю перебігу пізнавальних і емоційних процесів.

Неспання – стан усвідомлення себе і навколишнього світу, який охоплює спектр таких психічних проявів, як сприймання, увага, пригадування, мислення, саморегуляція.

Обдарованість – потенційні можливості людини щодо розвитку видатних здібностей.

Особистість – системна якість, яку індивід здобуває у взаємодії із соціальним середовищем у конкретних суспільно-історичних умовах

Психіка (з позиції матеріалістичної концепції психіки) – якість головного мозку, котра забезпечує людині і тварині можливість відображення впливів предметів і явищ навколишнього реального світу.

Психічний розвиток особистості – безперервний процес тісно взаємопов’язаних кількісних і якісних перетворень, які протягом життя людини призводять до ускладнення всіх її особистісних сфер.

Рефлекс – дія організму у відповідь на подразнення з боку зовнішнього чи внутрішнього середовища.

Рефлексія – здатність до сприймання змін, що відбуваються у зовнішньому світі, та перенесення їх у власне психічне.

Самоконтроль – сукупність якостей, які базуються на усвідомленні особистістю самої себе та забезпечують саморегуляцію життєдіяльності особистості.

Саморегуляція – здатність людини до стійкого функціонування в різноманітних умовах завдяки усвідомленому суб’єктивно бажаному регулюванню різноманітних його параметрів: поведінки, діяльності, взаємодії з навколишніми тощо.

Самосвідомість – вищий рівень розвитку свідомості, який забезпечує сприйняття особистістю самої себе, формування уявлення про себе, а на цій основі – поняття свого «Я», осягнення своєї відмінності від інших «Я».

Свідомість – особлива форма психічної діяльності, завдяки якій формується суб’єктивна модель зовнішнього та внутрішнього світу, відбувається визначення цілей і планування життєдіяльності створення та перетворення необхідних для цього умов.

Середовище соціальне – створене людством предметне середовище (речі, взаємини, знаряддя праці, мовні засоби, духовні цінності, загалом культура людської цивілізації), що функціонує в природному середовищі.

Сон – стан, в якому людина переживає сновидіння, що уможливлює підпорогове сприйняття і часткове запам’ятовування змісту сновидінь.

Спадковість біологічна – спадковість, зумовлена особливостями генетичного апарату людини, що позначається на її розвиткові як організму.

Спадковість соціальна – спадковість, яка забезпечується впливом з боку соціального середовища і відбувається шляхом засвоєння індивідом накопиченого людством культурно-історичного досвіду.

Спонукання – внутрішні рушійні чинники, які призводять до виявлення активності.

Спрямованість – система провідних мотивів (інтересів, ідеалів, установок) особистості, що зумовлює головні тенденції її поведінки.

Суб’єкт – індивід, який діє на основі усвідомленої активності.

Талант – високий рівень обдарованості особистості, який зумовлює високий рівень розвитку здібностей (передусім спеціальних), дає змогу виконувати діяльність успішно, досконало, оригінально та досягати результату суспільного значення.

Темперамент – фізіологічно зумовлена сукупність властивостей, які характеризують динамічні особливості психічних процесів і поведінки людини, їх силу, інтенсивність, швидкість, темп, виникнення, припинення, зміни.

Характер – сукупність сформованих протягом життя стійких рис особистості, які визначають її ставлення до інших, до себе, до діяльності, до світу в цілому та виявляються в типових для неї способах поведінки.
Запитання для самоперевірки:
Що таке психіка?

Які функції виконує психіка?

Що є вищим рівнем розвитку психіки? Які особливості функціонування психіки на цьому рівні?

В чому виявляється несвідоме?

Який зв’язок існує між свідомим та несвідомим?

Що розуміють під поняттям «індивід»?

Дайте визначення феноменові особистості. Поясніть, чим відрізняється індивід від особистості.

В чому виявляється індивідуальність особистості?

За яких умов особистість стає суб’єктом?

Які є основні теоретичні підходи до розуміння феномена особистості?

Що таке темперамент?

Розкрийте сутність характеру особистості. Які є можливості для формування соціально необхідних рис характеру?

Чому здібності є необхідною передумовою успішної діяльності?

Які є рівні розвитку здібностей?

Які є можливості для розвитку творчих здібностей особистості?

Охарактеризуйте основні етапи психічного розвитку особистості.

Як Ви розумієте феномен життєвого шляху особистості?
Література:
Аверин В.А. Психология личности: Учеб. пособие / В.А. Аверин. – 2-е изд. – СПб.: Изд-во Михайлова В.А., 2001. – 191 с.

Варій М.Й. Загальна психологія: Підручник / М.Й. Варій. – 2.-е вид., перероб. і доп. – К.: Центр учбової літер., 2002. – 968 с.

Варій М.Й. Психологія особистості: Навч. посіб / М.Й. Варій. – К.: Центр учбової літер., 2008. – 597 с.

Закс Л.А. Художественное сознание / Л.А. Закс. – Свердловск: Изд-во Урал. ун-та, 1990. – 212 с.

Максименко С.Д. Загальна психологія: Навч. посіб. / С.Д. Максименко. – 3-є вид., перероб. та доп – К.: Центр учбової літератури, 2008. – 272 с.

Маралов В.Г. Психология самосознания и саморазвития / В.Г. Маралов. – М.: Академия, 2002. – 251 с.

Основи психології / За заг. ред. О.В. Киричука, В.А. Роменця. – 4-те вид., стереотип.– К.: Либідь, 1999 – 632 с.

Павелків Р.В. Загальна психологія: Підручник / Р.В. Павелків. – К.: Кондор, 2008. – 576 с.

Психологія: Підручник / За ред. Ю.Л. Трофімова. – 3-тє вид. – К.: Либідь, 2001. – 560 с.

Психология сознания / Сост, общ. ред. Л.В. Куликова. – СПб.: Питер, 2001. – 475 с.

Рыбалко Е.Ф. Возрастная и дифференциальная психология: Учеб. пособие / Е.Ф. Рыбалко. – СПб.: Питер, 2001. – 221 с.

Савчин М.В. Вікова психологія: Навч. посіб. / М.В. Савчин, Л.П. Василенко. – К.: Академія, 2006. – 359 с.

Шевандрин Н.И. Психодиагностика, психокоррекция и развитие личности / Н.И. Шевандрин. – М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 1998. – 512 с.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка