1. психологія як наука І навчальна дисципліна



Сторінка2/25
Дата конвертації11.04.2016
Розмір6.05 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25

Тема 2. ОСОБИСТІСТЬ ТА ЇЇ ПСИХІКА



2.1. Сутність психіки людини
Осягнення сутності людини та її розвитку великою мірою залежить від того, як ми розуміємо сутність її психіки. Передусім зазначимо, що погляди багатьох вчених сходяться на тому, що психіка – це певна якість живого організму, котра забезпечує можливість для відображення навколишнього та внутрішнього світу.

Людина, як і кожна жива істота, володіє особливою формою відображення – подразливістю, завдяки якому отримує сигнали від зовнішнього середовища та свого організму, орієнтується в ньому, виробляє пристосувальні програми. Водночас осмислюючи життєві події, вона здобуває здатність чинити свідомо, впливати на середовище, в якому живе, створювати нові предмети та умови не лише для забезпечення свого життя, а й для задоволення своїх духовних потреб.

Накопичені емпіричні факти свідчать, що відображення людини має низку особливостей, які зумовлені її біологічною і соціальною природою. Так, будучи живим організмом, людина є сприятливою до зовнішніх подразників, має здатність реагувати на біологічно значущі зовнішні впливи. Їй притаманні різноманітні форми відображення подразнень – від подразливості до відчуття, сприймання, пам’яті.

Соціальна природа людини зумовила її здатність до значно складніших форм відображення, які реалізуються за допомогою абстрактного мислення, мови, почуттів.

Це дає змогу виокремити суттєві особливості життєдіяльності, відволіктися від конкретних обставин, здійснити аналіз їхніх причин та наслідків, отже, встановити логічні взаємозв’язки між теперішнім, минулим та майбутнім. Осмислюючи ситуацію, людина отримує можливість вийти за її межі, передбачити шлях її подальшого розвитку та наслідки цього розвитку для себе та навколишнього середовища.

Для подачі сигналів з приводу відображення безпосередньої ситуації життя, минулих або майбутніх подій, вона використовує спеціальну сигнальну систему – мову. За допомогою словесних сигналів не тільки позначаються предмети та явища, а й визначається їх смисл.

Пов’язані з життєдіяльністю переживання наповнені значущим і в той же час специфічним змістом. Як біологічна істота, людина може переживати радість, гнів, страх, що з’являються в ході задоволення природних потреб. Як соціальна істота, вона здатна до глибоких почуттів, котрі трансформуються в ставлення до інших людей, до своєї країни, до природи, до мистецтва тощо. Це почуття любові, патріотизму, захоплення, сумніву, насолоди та багато інших.

У вітчизняній науці все викладене отримало обґрунтування в матеріалістичній концепції психіки, згідно якої вона (психіка) розуміється як якість головного мозку, котра забезпечує людині і тварині можливість відображення впливів предметів і явищ дійсності.

Відповідно до цієї концепції основним носієм психіки вважається мозок, а забезпечена ним вища нервова діяльність – фізіологічною основою діяльності психічної. Нервова система утворена центральною частиною (головний та спинний мозок) та периферійною частиною (спинномозкові та черепно-мозкові нерви).

Нервові процеси мають рефлекторну основу. Рефлексом називають дію організму, яка відбувається у відповідь на подразнення з боку зовнішнього чи внутрішнього середовища.

Спинний мозок забезпечує головним чином прості природні (безумовні) рефлекси, які мають вроджений постійний характер і не залежать від набутого досвіду. Головний мозок складається з великих півкуль – це орган для вироблення умовних рефлексів, які виникають і закріплюються упродовж життя і забезпечують певні форми поведінки.

Структура умовного рефлексу має чотири частини:

1) збудження від подразнення, що передається за допомогою нервових шляхів від робочого органу, який прийняв початковий сигнал, до мозку;

2) обробка сигналу в корі головного мозку;

3) передача відповіді від мозку до робочого органу;

4) зворотний зв’язок, що забезпечує контроль та коригування перебігу останньої частини рефлексу.

Завдяки функціонуванню правої і лівої півкуль головного мозку відбувається сприйняття та переробка інформації, забезпечується орієнтація організму в середовищі, прийняття рішень, реалізація активної поведінки. Півкулі головного мозку утворені певними ділянками його кори – групами нервових клітин, що відрізняються одна від одної своєю формою, величиною і будовою. Вони функціонують порівняно ізольовано одна від одно і виконують різні функції. Водночас кожна з півкуль також виконує різні функції: ліва півкуля оперує логічною інформацією і забезпечує її осмислення за допомогою аналітичної переробки та мови; у правій півкулі відбувається переробка цілісних образів та їх емоційне сприйняття, вона забезпечує орієнтацію у просторі.

Кора головного мозку об’єднує ці ділянки в єдине ціле, що уможливлює виконання нею складної аналітико-синтетичної діяльності: аналіз картини світу (сприйняття сигналів від нього, виокремлення різноманітних подразників), синтез результатів аналізу шляхом утворення тимчасових нервових зв’язків між ділянками кори..

Координація функцій кори головного мозку здійснюється завдяки взаємодії нервових процесів збудження (активізації кори, що супроводжується утворенням нових умовних нервових зв’язків) та гальмування (припинення збудження та блокування тимчасових нервових зв’язків). Взаємодія між ними відбувається завдяки процесам: іррадіації – поширення збудження чи гальмування від місця їх початкового виникнення на інші ділянки кори головного мозку; концентрації – поступовому зосередженні нервового процесу в відносно невеликій ділянці кори (будь-яке збудження спочатку іррадіює, а потім концентрується в певних нервових центрах, які необхідні для обробки сигналу); взаємної індукції – нервових процесів, що мають місце в одній ділянці кори і викликають протилежні процеси в інших її центрах.

Цілісна реакція організму на подразники та його пристосування до них забезпечується системою складних умовних нервових зв’язків, що утворюється на основі стійкого розподілу вогнищ збудження і гальмування – динамічними стереотипами. Утворення динамічних стереотипів у корі головного мозку є основою для звичних дій, звичного образу мислення, почуттів, станів.

В межах схарактеризованої концепції вважається, що основні функції психіки полягають у:



  • відображенні впливів дійсності;

  • регуляції поведінки і діяльності людини;

  • усвідомленні людиною свого місця в світі.

Вищою формою психіки є свідомість – особлива форма психічної діяльності, завдяки якій формується суб’єктивна (тобто вироблена людиною як носієм предметно-практичної діяльності і пізнання) модель зовнішнього та внутрішнього світу.

Свідомість зорієнтована не тільки на відображення, а й на перетворення дійсності. Завдяки свідомості у психіці людини можуть бути відображені реальні образи дійсності, в тому числі її самої та її діяльності. Свідомість формується протягом життя, в умовах суспільства. Це продукт суспільно-історичного розвитку людини, основу якого становить її включення в діяльність.

До структурних компонентів свідомості належать:


  • знання про навколишню дійсність, природу, суспільство;

  • відділення людини від навколишнього світу, розділення «Я» і «не Я»;

  • цілеспрямованість, планування власної діяльності і поведінки, передбачення її результатів;

  • ставлення до об’єктивної дійсності, людей, самої себе.

Свідомості властиві:

  • атрибути: знання, переживання, ставлення до того, що людина пізнає та переживає;

  • рівні ясності: ясна свідомість, неусвідомлення, патологічні порушення, втрата свідомості, інсайт, натхнення;

  • динаміка – здатність до розвитку та переключення на різні стани свідомості;

  • функції.

Свідомість виконує такі основні функції:

  • забезпечує пізнання світу та синтезує динамічну модель дійсності, яка є основою для орієнтації в ній та вироблення ставлення до неї;

  • забезпечує попередню, мисленнєву побудову дій, передбачає їх наслідки, регулює і контролює поведінку людини;

  • формує внутрішній план діяльності та її програму.

Таким чином, свідомість уможливлює планування діяльності і поведінки та їх послідовну реалізацію, передбачення бажаних результатів та небажаних наслідків, реалізацію контролю за діяльністю та поведінкою, побудову взаємин з іншими людьми та навколишнім світом. Вона є вищою формою психічної активності людини як соціальної істоти.

Обов’язковою умовою формування і прояву свідомості є мова – специфічно людська знакова система, яка слугує для позначення (звук) та визначення (осмислений зміст звучання) предметів і явищ навколишнього світу.

В результаті усвідомлення людиною самої себе, свого ставлення до природи та інших людей, своїх дій і вчинків, думок, переживань та різних психічних якостей формується її самосвідомість вищий рівень розвитку свідомості, який забезпечує сприйняття особистістю самої себе, формування уявлення про себе, а на цій основі – поняття свого «Я», осягнення своєї відмінності від інших «Я».

Самосвідомість виявляється у самоспостереженні, у критичному ставленні до себе, в оцінці своїх позитивних і негативних якостей, у самостриманні та відповідальності за свої вчинки.

Вагомим результатом функціонування самосвідомості є створений особистістю образ власного Я. Згідно теорії чеських учених К. Благи та М. Шебека, образ Я об’єднує у собі декілька елементів:


  • Я-процесуальне – систему суджень, які формуються на основі сприйняття, мислення, фантазування, прийняття, оцінки людиною самої себе);

  • Я-структурне – конкретний зміст власного Я, відображений у складному поєднанні аспектів саморозуміння: самовідчуття – «Я є», сукупності уявлень про себе та осягнення своєї сутності, що виникає як сукупність думок, переживань, почуттів;

  • картину світу – поєднання власних оцінок світу та оцінок інших людей, співвіднесення власних та групових суджень про світ, переживання розуміння світу та уявлень про те, що можна змінити у світі1.

Образ Я формується шляхом сприйняття оцінок з боку інших людей, порівняння себе з іншими, самоспостереження (інтроспекції), оцінки своєї соціальної ролі і позиції.

Свідоме становить лише невелику частину психічного і виявляється лише в тих життєвих ситуаціях, коли людина довільно керує своєю поведінкою.

Водночас у структурі психіки мають місце психічні явища, стани і дії, які в конкретний момент часу відсутні в свідомості людини, знаходяться поза сферою її розуму, непідзвітні їй і принаймні в цей момент не піддаються контролю. Ці феномени належать до несвідомого і виявляються в автоматизації дій, в імпульсивних діях, у психологічній установці тощо. Вони є зашифрованими для свідомості, проте виступають в якості джерела психічної енергії і позначаються на поведінці людини.

Співвідношення свідомого і несвідомого було вперше проаналізовано та охарактеризовано З. Фрейдом, який вважав, що структуру психіки утворюють:



  • несвідоме (енергетичне ядро особистості) – зміст психічного, яке не осягається свідомістю (психологічні установки, імпульсивні дії);

  • підсвідоме – емоційно наповнені спогади (бажання, потяги, почуття, стани), які у певний момент життя «вийшли» зі свідомості, однак, виявляються у певних життєвих ситуаціях без втручання свідомості і потенційно можуть бути усвідомлені за допомогою спеціальних технік;

  • передсвідоме – зміст психічного, який може стати усвідомленим за необхідності: план автоматизації дій, підпорогове сприймання тощо;

  • свідоме – рефлексивний зміст свідомості, який підпорядковується довільній регуляції2.

На думку З. Фрейда, несвідоме виявляється на глибокому рівні функціонування психіки і продукує регулюючий вплив на поведінку людини. Так, психологічна установка зумовлює її спрямованість на активність в цілому, стійку орієнтацію на певні дії та об’єкти. Імпульсивні дії реалізуються спонтанно. При цьому людина не усвідомлює ні причини, ні наслідку таких дій. Несвідомі компоненти присутні у таких явищах, як інтуїція та творчість. Адже практично неможливо пояснити шлях людини до інсайту – того своєрідного «творчого осяяння», яке призводить до виникнення нового рішення чи ідеї.

У підсвідомості і передсвідомості (різновидах несвідомого) акумулюється набутий людиною досвід – збережена у пам’яті інформація, яка в той чи інший момент життя виконує регулятивну функцію без втручання свідомості. Це позбавляє психіку від зайвого напруження і дає можливість будувати свою поведінку на рівні автоматизму. Так, окремі думки приходять до людини ніби «самі по собі». Виконуючи певні дії (наприклад, під час ходіння, плавання, здійснення навчальних чи трудових операцій), вона може діяти не замислюючись, майже автоматично.

Людина зазвичай не замислюється й над тим, яким чином отримує свої враження про навколишній світ. Проте завдяки збереженому у підсвідомості досвідові, вона має можливість реагувати на ці враження усталено, чітко, тобто автоматично. Таким чином, підсвідомість виконує важливу функцію регулювання її відносин з тією частиною дійсності, що перебуває за порогом свідомості.

Присутність у психіці несвідомого може мати для людини як позитивне, так і негативне значення. З одного боку, ці компоненти позбавляють її від багатьох зайвих зусиль та дій, а з іншого – можуть стати на заваді перебігові необхідних процесів, знизити їхню результативність. Відомо, що не завжди піддається контролю спрямованість сприймання, запам’ятовування, уваги, уяви та інших процесів. Людині приходиться застосовувати додаткові зусилля, щоб зосередитися на контрольованих свідомістю пізнавальних операціях – наприклад, на вивченні необхідної інформації, запам’ятовуванні тих чи інших її фрагментів. Цей процес нерідко супроводжується отриманням інших, не передбачених попереднім планом результатів (закарбованих у пам’яті думок чи уявних образів, емоцій, почуттів), які також позначаються на поведінці.

З. Фрейд вказував на присутність у психіці свідомих компонентів, які уможливлюють довільну регуляцію поведінки. Така регуляція набуває морального змісту завдяки функціонуванню свідомості на найвищому рівні надсвідомості – змісті психічного, що є носієм совісті особистості1

У сучасній психологічній науці визнаним є й такий підхід, відповідно якого стани свідомості диференціюються як:



  • несвідомий стан – екстремальний стан, який визначається перебігом лише психовегетативних реакцій та відсутністю перебігу пізнавальних і емоційних процесів;

  • сон – стан, в якому людина переживає сновидіння, що уможливлює підпорогове сприйняття і часткове запам’ятовування змісту сновидінь;

  • неспання – стан усвідомлення себе і навколишнього світу, що охоплює спектр таких психічних проявів, як сприймання, увага, пригадування, мислення, саморегуляція;

  • змінені стани свідомості – спосіб пристосування свідомості до зміни зовнішніх і внутрішніх умов, що виявляється у зниженні зосередженості уваги, втраті виразності сприйняття тощо2.

Змінені стани свідомості виникають: а) спонтанно; б) під впливом психоактивних речовин (алкоголю, наркотиків та ін.) або психоактивних процедур (сенсорної ізоляції чи сенсорного перенавантаження); в) в результаті застосування певних психотехнік: релігійних обрядів, психотерапевтичних процедур, аутотренінгу тощо.

Дані щодо вивчення станів зміненої свідомості засвідчують, що в пам’яті людини зберігається інформація, яка стосується далекого минулого не тільки самої людини, але й тієї спільності, до якої вона належить. Це дає можливість стверджувати, що між індивідуальною психікою та соціальною психікою спільності, відображеної в її характері, почуттях, волі, свідомості, совісті, існує тісних зв’язок. Він забезпечує включення людини у світові процеси, усвідомлення себе часткою Всесвіту.

Тому є підстави вважати, що психіка має здатність розвиватися на особливому рівні, який отримав назву над свідомого. Проте на відміну від згаданого вище тлумачення цього явища З. Фрейдом, надсвідоме в цьому контексті розуміють як сукупність психічних процесів, актів і станів, які виникли внаслідок взаємодії людини із Всесвітом. Так, наприклад, доведено, що на поведінку людей впливають такі явища, як зміна клімату, погоди, пори року, геомагнітного стану, сонячні збурення тощо.

Узагальнюючи викладене, маємо підстави стверджувати, що психіка є функцією мозку, забезпечує відображення об’єктивної реальності, визначається самодетермінацією і водночас суспільною зумовленістю.

Разом з тим у працях вчених (К. Альбуханова-Славська, Г. Костюк, С. Рубінштейн, В. Татенко) обґрунтовується точка зору, яка значно розширює наше розуміння психіки та психічного. Відповідно до неї мозок розглядається як фізіологічний орган психічного, як матеріальна основа для виникнення і функціонування психіки, а джерелом психічного виступає навколишній світ (С. Рубінштейн). Залежно від співвідношення людини зі світом виникають її думки, почуття, виробляються навички, формуються здібності та характер.

Тому психічна діяльність (за В. Татенко) не може визначитися тільки як діяльність мозку. Мозок є лише умовою виникнення, функціонування, розвитку психіки, а «причини психічного і його суб’єкт містяться в ньому самому»1.

У зв’язку з цим М. Варій та В. Ортинський пропонують ширше визначення психіки і трактують цей феномен як «багаторівневе і багатосистемне, але цілісне й самостійне суще утворення, яке одночасно існує в індивіді і поза ним, поєднує різне психічне минулого, теперішнього і майбутнього та відображає зовнішній світ, минулий розвиток людства, етносу, нації; утримує й відтворює внутрішній світ суб’єкта психіки; гармонізує й упорядковує смисли його життєдіяльності; розоб’єктивовує внутрішнє психічне й об’єктивує зовнішнє психічне у внутрішнє»2.

Відповідно автори розуміють психічне як таке, що містить психоенергію будь-якої полярності. В ньому закодовано думки, ідеї, почуття, стани, установки тощо, які різняться за величиною енергетичного потенціалу і можуть бути усвідомленими, неусвідомленими, а також функціонувати на рівні підсвідомості та надсвідомості.

Згідно запропонованої концепції, психіка і психічне взаємодіють завдяки обміну і взаємовпливу психоенергії, яка існує в різних видах і формах, акумулює в собі змістово-інформаційний та енергетичний потенціал, може передаватися ті сприйматися у часі і просторі за допомогою певного відповідного тій чи іншій формі (видові) психічного коду. До складу психічного входять:

а) внутрішнє психічне – всі психічні явища, які вміщує психіка окремої людини, тобто той психоенергетичний потенціал, що належить до внутрішнього світу (емоції, почуття, стани, думки, погляди, установки, мотиви, ціннісні орієнтації, стереотипи тощо) та психоенергетичний потенціал, що передається від етносу й нації (ментально-психічне) і може бути або активним, тобто безпосередньо задіяним у життєдіяльності людини, чи пасивним – існуючим, але не використовуваним в даним момент життєдіяльності потенціалом;

б) зовнішнє психічне – різні субстанції психічного, які існують у вигляді специфічної психоенергії (соціальні психіки первинних малих груп, великих груп, націй (власної та інших), народів (свого та інших); планетарна психіка, космос, психічні явища, які існують в цих системах.

Внутрішнє психічне може перейти у зовнішнє і навпаки, зовнішнє психічне має здатність переходити у внутрішнє (втілитися у норми, принципи, звички, емоції, почуття, діяльність, творчість та ін.). Будь-яке проникнення одного психічного в інше психічне (що є можливим через дію психоенергії) призводить до зміни їхнього психоенергетичного потенціалу1.

Таким чином, феномен психіки людини можна розуміти як складне утворення, що уможливлює суб’єктивне відображення дійсності у минулому, теперішньому та майбутньому, забезпечує орієнтацію в ній та вироблення відповідних форм поведінки.
2.2. Сутність феномена «особистість»
Протягом життя людська істота набуває певних специфічних ознак, які дають їй можливість пристосуватися до співжиття із собі подібними, впливати на навколишній світ, змінювати його відповідно до своїх потреб. Ці можливості зумовлені становленням людини як особистості. В ході такого становлення вона оволодіває системою соціальних якостей, котрих не мала в момент народження.

Приналежність до роду людини є лише передумовою для формування особистості. Його одиничний представник є індивідом, тобто має притаманні цьому роду генетично зумовлені анатомічні та фізіологічні властивості, які позначаються на особливостях будови тіла, мозку та в цілому нервової системи. Означені властивості складають біологічну основу для подальшого притаманного тільки людині розвитку: оволодіння прямоходінням, мовою, складною перетворювальною, зокрема інтелектуальною діяльністю, становлення свідомості та самосвідомості тощо.

Такий розвиток відбувається в суспільстві і залежить від утворених ним соціальних та культурно-історичних умов. В цих умовах біологічний початок індивіда наповнюється соціальним змістом, розвивається як психіка особистості.

Залежно від того, які передумови (природні чи соціальні) перетворення індивіда на особистість вважають основоположними, які процеси (усвідомлені чи неусвідомлені) – домінуючими, який вік – визначальним, у психології сформувалися різні підходи до розуміння цього феномена. Нині виокремлюють декілька основних підходів, кожний з яких презентує свою структурну модель особистості, своє розуміння її сутності.

Так, в межах писходинамічного підходу (З. Фрейд) головним джерелом розвитку особистості визначають вроджені біологічні чинники – інстинкти. У вченні З. Фрейда вони отримали назву лібідо і трактуються як притаманна індивідові загальна біологічна енергія, спрямована на продовження роду, або руйнування.

З позицій означеного підходу людина вважається природною істотою, якою керують потяги та специфічні психосексуальні переживання. Ці феномени через прагнення до втіхи та уникнення болю зумовлюють її розвиток і творчість. На поведінку людини суттєво впливає й інстинкт смерті, який може виявлятися у вигляді агресивного потягу.

Згідно поглядів З. Фрейда, особистість є складним феноменом, структуру якого утворюють такі три інстанції, як: а) Воно як біологічна інстанція – початкове джерело активності, вмістилище інстинктів, кероване інстинктом задоволення, що є неусвідомленим і зберігається незмінним протягом життя; б) Я – центральна інстанція саморегуляції особистості, що базується на усвідомленні людиною реальності і дає змогу врівноважувати природно зумовлені імпульси з вимогами соціального оточення, здійснювати раціональний аналіз життєвих ситуацій та виробляти соціально орієнтовані поведінкові програми; в) Над-Я – моральна інстанція особистісного “Я”, яка оцінює дії або наміри з погляду суспільних норм, правил, цінностей та ідеалів і становить систему особистісних цінностей, сформовану у процесі засвоєння суспільного досвіду2.

Оскільки вимоги Над-Я та Воно несумісні, Я виконує функцію їх примирення і постійно звертається до механізмів психозахисту, роль яких виконують сублімація, витіснення, проекція, раціоналізація, фантазування та інші



Сублімація – самий відомий механізм психологічного захисту, який виявляється в переведенні енергії інстинктивного, сексуального чи агресивного імпульсу в соціально спрямоване русло. Іноді сублімація розглядається як десексуалізація статевого потягу.

Переведення агресивних імпульсів у соціально прийнятні дії носить назву заміщення.

Під витісненням (придушенням, репресією) розуміють процес вилучення із свідомості тих імпульсів, ідей, інстинктивних проявів, афектів, які є несумісними з установками особистості. Це той різновид захисту, за допомогою якого людина не помічає неприємних для неї фактів і явищ. Якщо відбувається витіснення ідеї, то відповідний їй афект «переноситься» на іншу, ту, яка присутня у свідомості. Коли витісненню підлягає афект, ідея зберігає своє місце у свідомості і пов’язується з іншим, іноді протилежним за знаком афектом.

Сутність механізму проекції полягає у приписуванні іншим власних намірів, імпульсів, ідей, афектів.

Механізм раціоналізації використовується з метою раціонального пояснення власних ірраціональних і несвідомих дій. При цьому такі пояснення є досить поверховими і невірними. Вони немовби прикривають справжні глибинні, витіснені думки та тенденції і блокують емоціогенність викликаної ними конфліктної ситуації.

За допомогою фантазування відбувається задоволення тих бажань особистості, яких вона не може реалізувати у реальному житті, її Я ототожнюється з Над-Я. У патологічному прояві цей механізм може спричинити втечу у світ фантазій або публічне фантазування, коли зміст фантазії в присутності інших видається за реальну подію1.

На думку прихильників цього напряму, особистість формується протягом перших шести років. Її поведінка зумовлена сексуальними та агресивними мотивами (Воно). Ці мотиви можуть бути помітними або прихованими за поведінкою, яка контролюється сформованими протягом життя людини соціально зумовленими складовими особистості (Я, Над-Я)2.

Аналітичний підхід. Цей підхід близький до попередньо схарактеризованого. Найяскравішим його представником є К. Юнг3. За його переконаннями, психіка людини має три рівні: свідомість, особисте несвідоме, колективне несвідоме. Останнє відіграє у структурі особистості визначальну роль. На думку К. Юнга, колективне несвідоме утворюється з різних рівнів, які визначаються загальнолюдською, національною та расовою спадщиною і виявляється у вигляді архетипів – домінант, первородних образів, що втілюються в продуктах творчості, сновидіннях. Особистісне несвідоме складається із забутих або витіснених із свідомості переживань.

Ці природні психологічні фактори є головним джерелом розвитку особистості, який відбувається протягом усього життя. Тобто людина успадковує від своїх батьків певні початкові ідеї – архетипи (наприклад, ідеї Бога, добра), які за життя наповнює конкретним змістом.

Внутрішній світ особистості повністю суб’єктивний. Його розкриття стає можливим завдяки аналізу сновидінь, вивченню символіки мистецтва, культури в цілому.

Біхевіористичний (поведінковий) підхід бере початок у працях Дж. Вольне, А. Лазаруса, У. Белла, І. Сеченова, І. Павлова. Уявлення про особистість у межах цього напряму формується на основі положення про те, що вона є продуктом середовища та діячем. Її діяльність опосередкована ментальністю й відповідальністю і може сприяти певним змінам у зовнішньому середовищі.

Представники цього напряму (А. Бандура, Дж. Роттер, Б. Скіннер, Дж. Уотсон) вважають головним предметом вивчення діяльність людини, а феномен особистості переважно залишають поза увагою. Згідно їхніх поглядів будь-який тип особистості (наприклад, працівника, митця) можна сформувати через застосування певних зовнішніх впливів.

Біхевіористи вважають, що розвиток особистості відбувається протягом її життя. Однак, найважливішим для нього є раннє дитинство. Саме тоді закладаються основи знань, умінь, здібностей, у тому числі творчих. Головною метою розвитку є забезпечення нових умов для навчання і на цій основі здійснення допомоги щодо оволодіння новою, ефективнішою поведінкою. Означена мета передбачає формування певних нових соціальних умінь, оволодіння регулятивними програмами, подолання шкідливих звичок.

Згідно біхевіористичної теорії людина практично позбавлена волі. Її поведінка детермінована зовнішніми обставинами, реалізується відповідно вироблених соціальних навичок та рефлексів, які є структурними елементами особистості, і піддається змінам. Зважаючи на це, внутрішній світ людини є об’єктивним. В ньому відображено навколишнє середовище. Тому під час формування особистості важливо сприяти виробленню і посиленню специфічних зв’язків між зовнішніми стимулами та внутрішніми реакціями індивіда. Особистісний розвиток – це ланцюг безперервних змін, що забезпечуються поступовим нагромадженням цих зв’язків.

Проте, на думку окремих представників цього підходу (наприклад, А. Бандури1), поведінка людини є детермінованою не тільки зовнішніми, а й внутрішніми факторами (метою, значущістю, очікуваннями), які виникають у ході научіння і складають систему саморегуляції. Тобто поведінка людини певною мірою залежить від неї самої.

Гуманістичний підхід виник як альтернатива аналітичній та біхевіоральній парадигмам. Будучи втіленням нового бачення особистості, що в найвиразнішій формі виявилося в екзистенціалізмі, гуманістична парадигма суттєво позначилася на розумінні самої людини, її внутрішнього світу, можливостей особистісного розвитку.

Ключові позиції екзистенціалізму були сформульовані С. К’єркегором, М. Гайдеггером, а пізніше представниками суб’єктивної антропології К. Ясперсом, Г. Марселем, Ж.-П. Сартром, А. Камю. У психологічній теорії ці погляди були узагальнені К. Роджерсом (засновником гуманістичної клінічної психології) та А. Маслоу (основоположником мотиваційного напряму гуманістичної психології).

Уявлення про людину в межах цього підходу сконцентровані навколо положення про те, що людина є вільною від будь-яких зовнішніх обмежень і здатна детермінувати себе сама, отже є відповідальною. Людина живе в теперішньому часі, черпає досвід у минулому і спрямована в майбутнє. Визначальним чинником людського буття є його смисл. Ця категорія є заданою не в площині досягнення, а в контексті повноти й глибини ставлення до життя як до цінності. Відповідно важливими стають такі виміри буття особистості, як свобода і відповідальність, пошук смислу, повнота буття (самореалізація) й усвідомлення небуття, усвідомлення самотності й переживання спілкування та персонального “Я” як цінності.

Представники гуманістичного підходу вважають головним джерелом розвитку особистості її вроджені тенденції до самоактуалізації, тобто реалізації у своєму житті вродженого потенціалу.

На думку гуманістів, розвиток особистості відбувається протягом усього її життя, проте важливим є період дитинства та юності. Розвиваючись, людина поступово усвідомлює саму себе, шукає сенс свого буття, аналізує минуле, планує майбутню діяльність, тобто свідомо, довільно творить саму себе. Її внутрішній світ не є безпосереднім відображенням дійсності. Кожна людина сприймає світ суб’єктивно, залежно від засвоєного нею досвіду. Водночас вона піддається зовнішнім впливам, що мають місце у процесі виховання. Смисл виховання особистості полягає у розвитку її цілісності, тобто допомозі стати цілковито діючою особистістю, зокрема оволодіти гармонійним спілкуванням з людьми; усвідомити те, ким вона є і ким хотіла б бути; забезпечити максимальну відкритість її суб’єктивного світу.

Це стає можливим за умови зосередження уваги не так на самій людині – її треба приймати її такою, якою вона є, поважати, розуміти, створити сприятливий психологічний клімат, в якому вона може бути самою собою. Таке ставлення сприяє зростанню самостійної, самодостатньої особистості, котра сама розв’язує свої проблеми.



Когнітивний підхід до розуміння феномена особистості (А. Бек, У. Глоссер, А. Елліс, Дж. Келлі) визначається зосередженістю на її когнітивних структурах, зокрема на логічних здібностях.

На думку його прихильників найважливішим у житті людини є прагнення дізнатися про те, що з нею відбувається тепер і що відбудеться у майбутньому. Для цього вона вивчає себе і світ, робить гіпотези щодо сутності речей, прогнозує майбутнє. Ці процеси стають можливими завдяки впливові зовнішнього середовища і побудові внаслідок цього впливу специфічної структури особистості, яка складається з певного числа конструктів – своєрідних класифікаторів, які використовуються під час сприймання людиною інших людей, предметів, явищ, самої себе. Вони включають в себе усі можливі пізнавальні процеси (сприймання, пам’ять, мислення, мовлення) і дають змогу інтерпретувати явища і події зовнішнього та внутрішнього світів у певному двополюсному (дихотомічному) вимірі на кшталт «добрий-злий», «швидкий-повільний», «м’який-твердий» тощо.

Оскільки конструктна система зазнає постійних змін у ході здобуття людиною досвіду, особистісний розвиток відбувається протягом усього життя. Забезпечуючи інтерпретацію світу, ця система допомагає сконструювати його в індивідуальній свідомості в якості своєрідного суб’єктивного образу. Суб’єктивним є і внутрішній світ особистості. Сприяти його вдосконаленню можна шляхом пояснення, переконування, вказування на неточності, спростовування помилок, апелювання до науки та до здатності мислити.

Діяльнісний підхід до розуміння особистості (К. Альбуханова-Славська, О. Леонтьєв, С. Рубінштейн) отримав найширше визнання у вітчизняній психології ХХ століття. Він має спільні риси з поведінковою, гуманістичною та когнітивною теоріями.

У межах цього підходу головним джерелом особистісного розвитку вважається діяльність – складна динамічна система активної взаємодії людини зі світом. Її особистісні якості формуються в ході засвоєння діяльності (научіння). Головним механізмом засвоєння виступає не рефлекс, а інтеріоризація – формування внутрішнього плану свідомості через засвоєння індивідом зовнішніх дій з предметами та соціальних форм спілкування.

Діяльності властиві: а) предметність, що виявляється у поняттях мови, соціальних ролях, цінностях і уможливлює перетворення дійсності та опосередкований вплив на особистість як на суб’єкта діяльності; б) суб’єктність, що відображена у намірах, потребах, мотивах, установках, цілях, ставленні, які визначають спрямованість та вибірковість діяльності, її значення (смисл) для самої людини.

Провідне місце у структурі особистості належить свідомості, яка починає формуватися в ранньому дитинстві під впливом діяльності та спілкування. Зміст свідомості залежить від тих умов, в яких він формується. При цьому особистість виступає як активний учасник суспільних перетворень, суб’єкт свого розвитку, що розпочинається у дитинстві, вдосконалюється в юності та продовжується протягом подальшого життя.

Відповідно до рівня включення особистості в конкретну діяльність, її світ може бути водночас суб'єктивним і об'єктивним.

Системоутворювальну роль у структурі особистості виконують ті якості, котрі пов’язані з її уявленнями про своє «Я», про сенс свого буття, своє призначення (екзистенціонально-буттєві якості). Вони роблять її розумною, духовно багатою, цілісною.

Розвиток особистості відбувається шляхом задоволення потреб, пошуків нових способів діяльності, створення нових предметів та умов життя, шляхом самотворення.

Таким чином, особистість з позицій діяльнісного підходу є свідомим суб’єктом діяльності, який посідає певне становище у суспільстві та виконує суспільно значущі функції (ролі), засвоєні як індивідуальний досвід. Формування особистості відбувається в суспільстві, під впливом усіх суспільних сил: сім’ї, школи, друзів, засобів масової інформації тощо. Активність особистості зумовлює вибіркове сприйняття цих впливів, їх усвідомлення та здатність до саморегуляції. Сприяти розвиткові особистості можна через забезпечення необхідних для цього умов, взаємодіючи з нею, спонукаючи до позитивних змін.



Диспозиціональний підхід (Г. Айзенк, Е. Кречмер, Г. Олпорт, Б. Тєплов) базується на теорії, яка передбачає, що люди володіють певними стійкими внутрішніми якостями (темпераментом, рисами), сформованими протягом усього життя. Проте найважливішим віком для їхнього започаткування вважається ранній життєвий період.

Внутрішній світ особистості є переважно об’єктивним. Його можна дослідити за допомогою фізіологічних проявів (наприклад, електромагнітних хвиль). В особистості присутнє раціональне та ірраціональне.

Відносна постійність особистісних рис зумовлена певним набором психофізіологічних характеристик окремої людини і передбачає схильність до певної поведінки, яка є приблизно однаковою в різний час та в різних обставинах.

В межах диспозиціонального підходу цілісність поведінки особистості визначається через сформованість так званого пропріуму – сукупності вищих цілей, смислів, моральних установок особистості, а сама особистість розуміється як складна система формально-динамічних якостей (темпераменту) та соціально зумовлених рис пропріуму. Відтак, зріла особистість здатна до самопізнання і розширення меж свого «Я», має позитивне уявлення про себе та про інших людей, може бути толерантною до інших, адекватно сприймає дійсність, має визначені цілі. Сформувати таку особистість можна шляхом розвитку тих якостей, що складають пропріум.



Порівняльна характеристика поглядів щодо розуміння особистості

з позицій існуючих теоретичних підходів

Таблиця 2.1



Назва підходу

Головне джерело розвитку особистості

Домінуючі процеси у структурі особистості

Найважливіший віковий період для формування особистості

Характер внутрішнього світу особистості

Психодинамічний

Біологічна енергія (лібідо)

Неусвідомлені

Від народження до 6 років

Суб’єктивний

Аналітичний

Архетипи

Неусвідомлені

Весь період життя

Суб’єктивний

Гуманістичний

Тенденції до самоактуалізації

Усвідомлені

Весь період життя

Суб’єктивний

Когнітивний

Середовище

Усвідомлені

Весь період життя

Суб’єктивний

Поведінковий, або біхевіористичний

Середовище

Усвідомлені

Раннє дитинство. Розвиток особистості відбувається протягом життя

Об’єктивний

Діяльнісний

Діяльність

Усвідомлені

Дитинство, юність. Розвиток особистості відбувається протягом життя

Суб’єктивний і водночас об’єктивний

Диспозиціональний

Фактори генно-середовищної взаємодії

Усвідомлені й неусвідомлені

Раннє дитинство. Розвиток особистості відбувається протягом життя

Переважно об’єктивний
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка