1. психологія як наука І навчальна дисципліна



Сторінка19/25
Дата конвертації11.04.2016
Розмір6.05 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   25

10.3. Зміст виховання: народнопедагогічний та науковий аспекти
Розглядаючи виховання як невід’ємну умову становлення гармонійної особистості слід мати на увазі, що його зміст визначається системою чинників, до яких належать:

  • культурно-історичні (культурні та інші надбання відповідної епохи чи історичного періоду, які виступають водночас показником освіченості людства);

  • етнічні та національні (звичаї, традиції, обряди представників певної етнічної групи чи нації);

  • суспільні (рівень і напрям розвитку, характер соціальних груп, потреби та можливості суспільства);

  • субкультурні (культурні традиції представників різних соціальних груп: студентства, інтелігенції, робітників, пенсіонерів);

  • сімейні (цінності, традиції кожної сім’ї);

  • індивідуальні (рівень розвитку особистості, потреби, інтереси, можливості).

Зміст виховання – соціальний досвід людства, акумульований у надбаннях світової і національної культур, представлений системою знань, відповідних категорій, правил, норм, ціннісних орієнтацій, які необхідно засвоїти з метою забезпечення високого рівня вихованості особистості.

Досягненню такого результату сприяє організована виховна діяльність, що передусім здійснюється учителями, вихователями, батьками. Важлива роль у вихованні дитини належить сім’ї, родині. Досвід родинного виховання акумулюється в системі емпіричних знань і практики народу щодо підготовки молоді до життя, до створення сім’ї і виховання дітей, залучення до засвоєння матеріальних і духовних цінностей, формування особистості, яка була б наділена високими моральними, фізичними і розумовими якостями, мала б бажання та уміння працювати, була б спрямована на удосконалення.

Головними завданнями родинного виховання є:


  1. Забезпечення натуралізму – виховання і розвиток дитини за допомогою природних засобів, у відповідності до її вікових та індивідуальних особливостей і можливостей.

  2. Раціональне і повне використання всіх доступних засобів і методів для формування особистості дитини.

  3. Плекання дитини в любові, привчання до гуманності.

  4. Підготовка дитини до щастя (реалізація евдемонізму; евдемоніс – щастя).

  5. Сприяння успішній соціалізації дитини, тобто її перетворення з біологічної на соціальну істоту, включення її у громадське життя.

  6. Створення умов для ефективної етнізації особистості (соціалізації на основі культури, традицій народу).

  7. Формування духовності (світоглядно-морального та етичного внутрішнього світу дитини).

В скарбниці педагогічної мудрості українського народу зберігається цінний досвід морально-етичного, розумового, трудового, фізичного і художньо-естетичного виховання особистості.

Морально-етичне виховання, згідно народнопедагогічного аспекту, спрямоване на формування в дітей моральних якостей: людської гідності, честі (“Батьком-матір’ю не хвались, а хвались честю”, “Чесному всюди честь, хоч і під лавою”, “Честь честі шлях прокладає”), людяності, колективізму, доброти, щирості, прагнення до справедливості й рівності, готовності прийти на допомогу в біді, поваги до старших, ввічливості, миролюбності, гостинності, товариської солідарності і вірності щирому другові (“Яку дружбу заведеш, таке й життя поведеш”, “З добрими людьми завжди згоди можна дійти”, “Вірний приятель – то найбільший скарб”, “Друга шукай, а найдеш – тримай”), оптимізму, уміння піклуватися про слабких і безпомічних, дисциплінованості (“Сім’я без дисципліни як млин без води”, “Порядок дому – лад усьому”).

Перші знання про моральні норми та правила діти отримують від батьків, старших братів та сестер через казки, оповідання, загадки, бесіди, спостереження за їхньою поведінкою.

Водночас українська народна педагогіка застерігає від таких моральних пороків і вад, як підступність, нещирість і хитрість (“Лихий чоловік – як хвороба: усе запакостить”, “Не копай другому яму, бо сам упадеш”, “Хитрощами довго не проживеш”), крутійства і шахрайства, скупості і зажерливості (“Тонув – сокиру обіцяв, а витягли – топорища шкода”, “Скупому душа дешевша гроша”, “Лінивий двічі ходить, скупий двічі платить”), нечесності “Поганому виду нема стиду”, “Що собі не мило – то й людям не зич”, “Краще не обіцяти, як слова не здержати”), лінивства (“Ледаще на віник та на смітник годяще”).

Людей, які добре знають моральні норми, правила, однак не поспішають їх виконувати, в народі називають “моральними каліками”, “базіками”, засуджуючи при цьому повторення моральних істин без потреби (“Не так він добре діє, як говорить”).

Важливими завданнями морального виховання є виховання в дітей позитивного ставлення до Батьківщини (“Нема в світі, як своя країна”, “Кожному мила своя сторона”, “За рідний край – хоч помирай”); любові до матері, сім’ї і домівки (“Як матір покинеш, той сам загинеш”, “Негідником той називається, хто рідної домівки цурається”); поваги до чесних людей та друзів (“Хто принижує чужу честь, той і свою топче”, “Для приятеля нового не пускайся старого”, “З добрим дружись, а лихих стережись”); виховання адекватного ставлення до речей, іграшок, рослин і тварин; формування вимогливості до себе (“Не лінися рано вставати та змолоду більше знати”).

Народна педагогіка закликає виховувати в дітей моральну поведінку, культуру моральної дії. Адже морально вихованою є та людина, яка чинить за велінням совісті, для якої притаманні добрі вчинки.

Моральне виховання особистості розпочинається із раннього віку. Народнопедагогічний досвід свідчить, що від цього залежить майбутнє дитини і всієї родини. Так, дитину п’ятирічного віку привчають бути ввічливою і чемною. Якщо вона забуває привітатися, то їй про це нагадують, демонструють приклад позитивної поведінки. Дітей спонукають надавати допомогу меншим братикам і сестричкам, поступатися дорогою і місцем старшим і молодшим за себе.

Народна педагогіка негативно ставиться до моралізувань, а натомість пропонує застосовувати такі методи, як натяк, приклад, заохочення, бесіда тощо. Ефективними засобами морально-етичного виховання виступає слово вихователя, гра, твори дитячого фольклору (оповідання, казки, билини, прислів’я, приказки, загадки).

Зміст морально-етичного виховання в театральній педагогіці розкривається через формування почуття любові і поваги до батьків, рідної землі, виховання доброзичливості, милосердя, працьовитості, дисциплінованості тощо. Одним із важливих його завдань (за Л. Волковим є виховання громадянськості, людської гідності, вироблення активної життєвої позиції. Разом з тим, виховання майбутніх акторів і режисерів має бути спрямоване на позбавлення від моральних недоліків: зазнайства, себелюбства, егоїзму, нещирості тощо.

Важливим напрямом виховної роботи є розумове виховання, яке передбачає цілеспрямований педагогічний вплив на розвиток активної розумової діяльності особистості.

Змістом розумового виховання є надання знань про навколишній світ, формування пізнавальних інтересів, інтелектуальних навичок і вмінь, розвиток пізнавальних здібностей.

Українська народна педагогіка високо цінує розумовий розвиток та його роль і значення в житті людини (“Знання та розум – скарб людини”). Народна мудрість доводить, що розум – одна з найкращих людських якостей (“Не краса красить, а розум”, “Щастя без розуму – торбина дирява”).

Процес розумового формування потребує кропіткої роботи, що зафіксовано в багатьох народних висловах: “навчатися розуму” (наставляти на добрий розум), “до розуму приймати” (уважно слухати), “на розум навести” (порадити, роз’яснити), “брати на розум” (брати до уваги), “тримати розум в голові” (бути розсудливим), “розумом не збагнути” (не зрозуміти), “розуму не забракне” (вистачить здорового ґлузду) та інші.

Важливим завданням розумового виховання є формування в людини таких позитивних рис, як статечність, стриманість, серйозність, спостережливість, кмітливість, передбачливість, обачність, розсудливість, скромність.

Розумове становлення дитини розпочинається задовго до її народження, коли матір співає пісні своїй ще ненародженій дитині. До трьох років батькі всіляко піклуються про нормальний розвиток відчуттів і сприймання дитини – зору, слуху, смаку, нюху і дотику. Ефективними методами розумового виховання виступають: спілкування (“З розумним поговори, то й розуму наберешся”), бесіда, розповідь, пояснення, напучування, переконання та інші. Важливим шляхом формування розуму дитини є розвиток мовлення (“Який розум, така й балачка”), задоволення та підтримка природної допитливості дитини, стимулювання уваги, накопичення знань про навколишній світ.

Активний етап розумового виховання розпочинається після трьох років, коли дитина починає усвідомлювати сутність речей, зміст своєї поведінки та вчинків оточуючих людей. Коли дитині виповнюється шість-сім років, її віддають до школи, щоб “розуму научати”.

Ефективними засобами розумового формування є твори дитячого фольклору:



  • колискові пісні сприяють виробленню мовного слуху дитини, формують кругозір, передають інформацію про навколишній світ;

  • казки вчать логічно викладати думки (“Гарна пісня ладом, а казка складом”, “Казка від початку читається, в середині не перебивається”);

  • прислів’я, приказки, загадки розвивають кмітливість, відточують розум дитини;

  • легенди, перекази, билини розкривають зміст історичних подій, збагачують знання дітей.

Розумове виховання – це тривалий і складний процес. Розум формується не так просто (“Мудрою людину треба виховати”, “Не бажай синові багатства, а бажай розуму”, “Дурному свого розуму не вставиш”, “Хто розуму не має тому коваль не викує”). Процес розумового становлення відображає сукупність кількісних і якісних змін, які відбуваються в розумовій діяльності людини в зв’язку з віком (“Які літа – такий розум”, “Усякому на старість розуму прибавиться”).

Нестачу розуму нічим не надолужиш: ні вродою (“Шкода краси, де розуму нема”), ні статурою (“Високий – як дуб, а дурний – як пень”), ні показною солідністю і блиском (“Живіт товстий, та лоб пустий”, “Голова велика, та дуже дика”, “Зверху блистить, а в голові свистить”, “Шовкова борідка, та розуму рідко”), ні грішми (“Не купити ума, як нема”), ні багатством (“Дурному синові й батьківське багатство не в поміч”).

Народна педагогіка застерігає від можливих недоліків у виховному процесі, протиставляючи розум глупоті (“Краще один мудрий, ніж десять дурних”, “З розумним розуму наберешся, а з дурнем і останній загубиш”, “Більше в розумного розуму в п’яті, ніж у дурня в голові”).

Трудове виховання спрямоване на підготовку дітей та молоді до трудової діяльності, формування та вдосконалення трудових вмінь та навичок, виховання дисциплінованості, відповідальності, працелюбності, поваги до людей праці.

Праця в українській народній педагогіці є головною метою виховання. Адже справжній господар – це, передусім, трудівник, який вміє і любить працювати, здатний забезпечити свою сім’ю всім необхідним (“Без труда нема добра”, “Будеш трудитися – будеш кормитися”, “Праця людину годує, а лінь – марнує”).

Українська народна педагогіка висуває певні вимоги до організації трудової діяльності. Працювати слід енергійно (“Робить, як мокре горить”), уважно, не водволікаючись від головного (“Хто спішить, той людей смішить”, “Коли почав орати, то у сопілку не грати”). Під час роботи треба бути витриманим, наполегливим й організованим, не боятися труднощів (“Поки не упріти, доти не вміти”, “Вовків боятися – в ліс не ходить”), доводити розпочату справу до кінця (“Кінець – справі вінець”).

Як свідчить історичний досвід, трудове виховання в українській родині умовно поділялося на три етапи: вступний, або ігровий (від двох до шести-семи років), помічний, або визначальний (від семи до п’ятнадцяти років), основний, або завершальний (від п’ятнадцяти до двадцяти років).

На першому етапі дитина протягом другого і третього років (за умов правильного виховання) набувала деякої самостійності, засвоювала правила користування предметами та елементарні норми поведінки, а також готувалася до активної трудової діяльності психологічно, засвоюючи основні поняття: “праця”, “працювати”, “працьовитий”, “дисциплінований”, “працелюб”.

Провідними методами трудового виховання на цьому етапі були показ, спостереження, роз’яснення, які давали перші уявлення про різні види праці та ремесла, розширюючи тим самим кругозір дитини.

Головними засобами трудової підготовки виступали колискові пісні, утішки, пестушки, заклички, в яких прославляється праця (“Ой, люлі-люлі, бай”, “Сорока-ворона”, “Кую-кую чобіток”, “Ладки-ладусі”), народні казки (“Дідова дочка і бабина дочка”), загадки (“Ходить пані по майдані, куди гляне – трава в’яне”, “Літом служить, а зимою зуби сушить”, “Загадаю загадку, закину на грядку, нехай моя загадка до літа лежить”), а також рольові та сюжетні ігри, в яких діти відтворювали працю дорослих.

Привчати до праці розпочинали з трьох років. Так, після обряду “На свій хліб” дитина діставала не лише права, а й обов’язки. Коли дитині виповнювалося сім років, у селі на хлопчика одягали штани, і він ставав погоничем – поганяв воли під час оранки, пас телят, овець, свиней і допомагав по господарству. Дівчині ж пов’язували поверх сорочки запаску і називали її прялею. Вона розпочинала вчитися прясти, допомагала матері в хатній роботі, доглядали менших братиків сестричок, пасла гусей, овець, телят.

На другому етапі діти ставали активними помічниками батьків. Підготовка дітей до трудової діяльності будувалася на прямій передачі досвіду трудової діяльності від батьків до дітей. Праця дітей ставала дедалі більш диференційованою: дівчатка засвоювали трудові навички і уміння матері, а хлопчики – батька. В цьому віці важливою була профорієнтаційна робота. Хоча, як правило, ремесло передавалося від покоління до покоління, однак, досвідчені майстри нерідко відбирали обдарованих учнів і навчали їх своєму ремеслу (столярству, ковальству, кравецтву, малярству, бондарству, гончарству тощо).

Ефективними методами трудового виховання ставали бесіда, вправляння, практична робота, порада та приклад дорослого. Серед засобів слід виокремити обрядові дійства, які супроводжували громадські і родинні свята і своїм змістом вихваляли і возвеличували працю; жниварські та інші пісні; перекази, легенди, билини.

Завершальне формування трудових навичок та вмінь припадало на третій етап трудового формування, коли юнаки і юнки починали брали активну участь у всіх видах трудової діяльності і працювали самостійно. Окреслення цього етапу було зумовлено особливостями громадського устрою. Зокрема з 14 – 15 років дитину можна було віддавати в найми, а з 15 років дівчата діставали право на одруження.

Український народ застерігає: якщо хочеш мати в сім’ї виродка, дай синові чи дочці все, що вони хочуть, і позбав їх можливості працювати. Неробство нічого доброго не принесе (“Від неробства до злочину – один крок”).

Варто погодитися з виробленим народом переконанням, що правильно організоване трудове виховання сприяє гармонійному формуванню особистості дитини, забезпечуючи її нормальний фізичний, розумовий і моральний розвиток (“Щоб людиною стати, треба працювати”, “Хто багато робив, той багато знає”, “У праці – краса людини”, “Без діла – слабіє сила”, “Землю прикрашає сонце, а людину - праця”).

Українська народна педагогіка на одне з перших місць ставить піклування про здоров’я та фізичний розвиток дітей (“Здоровому все здорово”, “Нема щастя без здоров’я”, “Найбільше багатство – здоров’я”).

Завданнями фізичного виховання є зміцнення здоров’я підростаючого покоління, створення умов для правильного фізичного розвитку дітей, збільшення тривалості життя, формування в молоді найважливіших фізичних якостей, прищеплення відповідних санітарно-гігієнічних навичок, здійснення підготовки до участі в продуктивній праці і до захисту рідної землі.

Народна педагогіка пропонує застосовувати систему засобів фізичного виховання, які умовно можна поділити на дві групи: природні та штучні.

До першої групи належать оздоровчі сили природи – сонячні промені, свіже повітря і вода. Українці всіляко заохочували перебування дітей на свіжому повітрі, сонці. В сім’ї дорослі прищеплювали дітям елементарні гігієнічні навички, вимагаючи, щоб вони щодня вмивалися, тримали в чистоті тіло, одяг, взуття, постіль та житло. Купати дитину починали вже на другий-третій день після народження.

Друга група виховних засобів – це фізичні вправи, ігри, лазня, парильня, відповідний одяг, режим праці, харчування, які використовують для зміцнення здоров’я, розвитку фізичних здібностей. Так, до фізичний вправ дітей привчали з раннього віку, стимулюючи забавлянками, потішками та іграшками. Одяг українці носили просторий, виготовлений із натуральних тканин (льону, бавовни, коноплі). В теплу пору роки дітей привчали ходити босоніж. Фізичному загартуванню сприяли рухливі ігри, змагання, до яких залучалися діти, молодь та дорослі.

Фізична підготовка дитини виступає одним із аспектів її гармонійного і всебічного розвитку і тісно пов’язана із іншими напрямами виховання. Так, фізична і розумова діяльність завжди перебувають у тісному зв’язку (“Сила без голови шаліє, а розум без сили міліє”), репрезентують позитивні ознаки особистості (“Сила та розум – краса людини”). В народі вважають, що хороший фізичний розвиток покращує розумову діяльність людини (“В здоровому тілі – здоровий дух”), а також її працездатність (“Щоб працювати, треба силу мати”).

Чітко простежується зв’язок фізичного виховання із трудовою підготовкою молоді. Лише фізично здорові і загартовані люди можуть працювати і забезпечувати життєдіяльність сім’ї, народжувати фізично здорових дітей. Так, у виборі подружньої пари батьки цікавилися не лише майном та статками наречених, а й станом їх здоров’я.

Накопичений народом досвід дає змогу стверджувати, що ефективність фізичного розвитку визначалася сформованістю таких рис, як наполегливість, відвага, рішучість, чесність, дисциплінованість, потяг до праці, впевненість у своїх можливостях, оптимізм, колективізм, сила, витривалість, стійкість і спритність.

Народна педагогіка вимагає формування в дітей почуття краси, розширення їхнього естетичного світогляду і досвіду з метою вироблення смаку, потягу до прекрасного й негативного ставлення до всього негативного, огидного, пробудження в молоді власних творчих естетичних здібностей в різних видах діяльності, що є завданнями ще одного напряму виховання – художньо-естетичного.

Український народ прагнув навчити дитину відчувати і розуміти красу, де б вона не виявлялася, забезпечити єдність між естетичним розвитком дитини, її моральним, фізичним вихованням і трудовою підготовкою, збудити бажання вносити красу в навколишнє життя, поведінку. З цією метою дитину з дня народження оточували гарні речі: вишиванки, різьблені вироби, іграшки, оздоблений одяг та взуття, чепурне оздоблене житло, вона чула і вчилася відтворювати чудові пісні, вірші тощо.

Важливим орієнтиром естетичного формування особистості дитини був мовленнєвий етикет – неписані норми поведінки, правила ввічливості мовного спілкування, вироблені в живій мовній практиці народу (“Що маєш казати, то наперед обміркуй”, “Дав слово – виконай його”, “Слухай тисячу разів, а говори один раз”, “Говори мало, слухай багато, а думай ще більше”). Випробуваними засобами прилучення дітей до прекрасного є також природа, праця, твори мистецтва, родинні свята і обряди, ремесла (килимарство, ткацтво, кераміка, настінний розпис, художня обробка деревини, скла і металу тощо).

Народнопедагогічний досвід виховання отримав обґрунтування в педагогічній науці і практиці освітніх закладів. Так, зміст виховання на сучасному етапі реалізується за такими напрямами: громадянське, морально-етичне, розумове, художньо-естетичне, трудове, фізичне, правове, екологічне, економічне, гендерне (статеве). Завдання та шляхи реалізації напрямів виховання, які визначені педагогічною наукою, представлені в таблиці 3.1.

Таблиця 3.1.



Характеристика основних напрямів виховання


Завдання

Шляхи, форми реалізації


Громадянське виховання

Формування свідомого громадянина, професіонала, який вирізняється відданістю державі, готовністю діяти заради її благополуччя та процвітання.


1. Виховання національної свідомості, любові до рідної землі.

2. Формування культури міжетнічних відносин.

3. Усвідомлення прав, свобод, громадянських, у тому числі професійних, обов’язків.

4. Виховання духовної культури особистості.



Морально-етичне виховання

Цілеспрямована діяльність суспільних інститутів (сім’ї, закладів освіти), спрямована на формування морально-етичних знань, якостей (гуманізму, честі доброзичливості, працьовитості, відповідальності, скромності, дисциплінованості), моральних поглядів, переконань, моральних почуттів, свідомого ставлення до самого себе, інших людей, природи, праці, моральної поведінки.

1. Формування моральних поглядів, переконань, світогляду.

2. Виховання моральних звичок поведінки через щоденне вправляння і самоконтроль.

3. Формування досвіду взаємодії з людьми та спілкування.

4. Моральна і психологічна підготовка до сімейного життя.



Розумове виховання

Створення умов для засвоєння особистістю основ наук, розвитку її пізнавальних здібностей, мислення, оволодіння основними розумовими операціями (аналізом, синтезом, порівнянням, систематизацією), формування культури розумової праці (вміння раціонально використовувати режим розумової роботи, точно виконувати всі розумові дії), сприяння накопиченню певного фонду знань.

1. Систематичне, організоване навчання.

2. Робота з різними типами завдань:



  • продуктивними, які сприяють формуванню вмінь застосовувати здобуті знання на практиці;

  • дослідницькими (спостереження, екскурсії);

  • порівняльними (з’ясування подібностей або відмінностей понять), які спрямовані на впорядкуваня мислительних дій;

  • творчими.

3. Залучення до видів діяльності, які сприяють поєднанню свідомості та почуттів особистості з поведінкою.

Трудове виховання

Забезпечення психологічної готовності особистості до праці (бажання працювати, усвідомлення соціальної значущості праці як обов’язку і потреби, працьовитість, бережливість, творче ставлення до результатів праці і до представників різних професій). Формування умінь і навичок, необхідних для трудової діяльності, підготовка до свідомого вибору професії.

1. Прищеплення любові до праці в процесі систематичного навчання, трудової діяльності.

2. Забезпечення трудового виховання в сім’ї, у шкільних майстернях, таборах праці та відпочинку.

3. Формування любові до праці у процесі ознайомлення із народними промислами, ремеслами та ужитковим мистецтвом.

4. Організація і здійснення профорієнтаційної роботи в закладах освіти.

5. Формування умінь і навичок в процесі позашкільної освіти і виховання.


Фізичне виховання

Створення умов для оволодіння системою знань про фізіологічні особливості організму людини, формування санітарно-гігієнічних умінь і навичок догляду за власним тілом, забезпечення повноцінного фізичного розвитку особистості (основних видів рухових дій), збереження її здоров’я, виховання стійкого інтересу в систематичних заняттях фізичною культурою.

1. Здійснення всеобучу з питань здорового способу життя.

2. Залучення особистості до систематичних занять фізичними вправами засобами гімнастики, ігор, туризму, спорту.

3. Використання природних чинників (сонце, повітря, вода) та гігієнічних чинників (раціональний режим навчальної праці, відпочинку, харчування, сну) для загартування і розвитку організму.


Правове виховання

Формування у вихованців правової культури громадянина України, що складається зі свідомого ставлення до своїх обов’язків перед суспільством і державою, закріплених у Конституції України, поваги до законів і правил співжиття, готовність відстоювати інтереси народу, брати активну участь в управлінні державними справами, боротися з правопорушниками.

1. Озброєння вихованців правовими знаннями (державного права, цивільного права, адміністративного права, трудового права, кримінального права).

2. Створення позитивного правово-психологічного клімату в сім’ї та в освітніх закладах.

3. Залучення учнів до діяльності, яка потребує наявності правових знань, умінь та навичок (участь у роботі комісії з дисципліни і порядку, в загонах юних інспекторів дорожнього руху тощо).


Екологічне виховання

Формування у вихованців системи екологічних знань (про сутність природи, особливості екологічних явищ), виховання любові і поваги до природи, прагнення оберігати і примножувати природні багатства, формування умінь і навичок діяльності в природі.

1. Створення умов для здобуття вихованцями неперервної екологічної освіти.

2. Формування екологічної культури в ході вивчення окремих дисциплін.

3. Створення в закладах освіти належної навчально-матеріальної бази (куточків охорони природи).

4. Залучення учнів до активної природоохоронної діяльності.



Економічне виховання

Створення умов для формування у вихованців економічної свідомості (знання основних законів ринкової економіки, змісту виробничих відносин, системи управління і методів господарювання) та економічного мислення (здатності до аналізу економічних явищ з урахуванням новітніх досягнень науки і техніки).

1. Надання вихованцям знань з основ економіки та економічних відносин.

2. Формування в учнів системи моральних і ділових якостей (підприємливості, ініціативності, відповідальності, працелюбності).

3. Залучення вихованців до самообслуговування, планування і організації своєї праці, розподілу сімейного і шкільного бюджетів.

4. Організація виробничих екскурсій і зустрічей із працівниками різних підприємств.



Гендерне виховання

Формування у вихованців духовності, моральних почуттів (сорому, совісті, скромності), моральності, правильного розуміння дорослості, відповідальності за свої вчинки, культури, інтимних почуттів, здатності приймати життєво важливі рішення, виховання поваги і бажання створити міцну сім’ю, усвідомлення важливості виховання дітей в сім’ї.

1. Надання вихованцям знань про біологічні та соціальні проблеми розвитку хлопчиків і дівчаток.

2. Вивчення учнями етики і психології сімейного життя.

3. Проведення виховних заходів з метою ознайомлення із шлюбно-сімейними відносинами, формування правильної поведінки в міжстатевому спілкуванні.

4. Організація туристичних походів, свят, спільного дозвілля.



Художньо-естетичне виховання

Формування системи естетичних знань, смаків, ідеалів, здібності до естетичного сприймання явищ навколишньої дійсності, природи, суспільного життя, праці, творів мистецтва, потреби творити і зберігати прекрасне; виховання високого рівня естетичної культури (сформованості естетичних знань, смаків, ідеалів, здатності особистості до естетичного сприйняття навколишнього світу, потреби творити прекрасне); естетики поведінки (акуратність в одязі, красивої постави і манер).

1. Активне використання засобів мистецтва.

2. Створення в сім’ї та освітніх закладах естетично привабливої обстановки.

3. Формування естетичної культури у процесі вивчення основ наук, під час спеціально організованого виховного процесу.

4. Становлення естетичної свідомості (форми суспільної свідомості, яка є художньо-емоційним освоєнням дійсності) через естетичне сприйняття творів мистецтва.

5.. Розвиток художніх здібностей особистості в процесі позакласної і позашкільної роботи через залучення її до гуртків художньої самодіяльності, участі у конкурсах і олімпіадах естетичного спрямування.

Реалізація змісту виховання у практику здійснюється у певних формах та за допомогою методів виховання.

1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   25


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка