1. психологія як наука І навчальна дисципліна



Сторінка18/25
Дата конвертації11.04.2016
Розмір6.05 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   25
Тема 10. ПЕДАГОГІЧНІ ОСНОВИ ВИХОВАННЯ, САМОВИХОВАННЯ І ПЕРЕВИХОВАННЯ ОСОБИСТОСТІ
10.1. Сутність процесу виховання
Майбутнє української нації значною мірою залежить від розв’язання проблем виховання молодого покоління. Нині важливо, щоб виховання молоді було спрямовано на засвоєння системи суспільних цінностей, норм, правил, на становлення духовно збагаченої, творчої особистості, громадянина, здатного відстоювати інтереси своєї держави.

Процес виховання на сучасному етапі визначається такими особливостями, як:



  • посилення ролі національного компоненту в змісті виховної роботи усіх освітніх закладів, що полягає в актуалізації народознавчих знань, оптимізації народних педагогічних засобів, методів та форм підготовки молодого покоління до життя;

  • демократизація та гармонізація відносин в системі “педагог – вихованець”;

  • орієнтація на особистість вихованця, врахування його вікових та індивідуальних особливостей, можливостей та інтересів;

  • спрямованість на творення повноцінної, творчої, гармонійно розвиненої особистості, здатної розкрити та реалізувати свій потенціал в усіх сферах життя суспільства.

Сутність виховного процесу тлумачиться неоднозначно. Так, М. Фіцула визначає його як “систему виховних заходів, спрямованих на формування всебічно і гармонійно розвиненої особистості” 1. На думку Н. Мойсеюк процес виховання треба розуміти як “цілеспрямовану динамічну взаємодію (співробітництво, партнерство) вихователя і вихованця, у ході якої в різноманітних видах діяльності здійснюється самореалізація, самоствердження вихованця, формується його особистість” 2. Н. Волкова, наголошуючи на соціальній значущості феномена, характеризує його як “соціально і педагогічно організований процес формування людини як особистості” 3. Узагальнюючи означені підходи пропонуємо таке визначення: виховання – цілеспрямований соціально значущий процес сприяння гармонійному розвиткові особистості, що реалізується у ході взаємодії вихователя і вихованця. Результатом такої взаємодії має бути сформованість у вихованця системи якостей, наукового світогляду, громадянської позиції, а також культури та готовності до особистісної творчої самореалізації.

Структурними компонентами процесу виховання є мета, завдання, закономірності, принципи, зміст, методи, прийоми, форми, засоби, результати виховання.

Проблема визначення мети виховання має давню історію. Так, на думку Демокріта, вона має бути спрямована на підготовку молоді до реального життя, до досягнення добродійності, основою якої є здатність соромитись. Щастя, за Демокрітом, не в багатстві, а у правдивості, правді. Він вважав, що зробити людину щасливою можуть не тілесні гроші, а лише правдивість і багатостороння мудрість.

Мета виховання у сучасній інтерпретації полягає у створенні оптимальних умов для гармонійного розвитку особистості вихованця, розкритті його творчого потенціалу.

Мета виховання є емерджентною (системною) і залежить від прогнозованого кінцевого результату взаємодії педагога і вихованця (вихованців). Згідно висновків Л. Волкова мета виховання в театральній школі конкретизується в таких завданнях, як:



  1. Виховання моральної чистоти, стійкості власних суджень і переконань, вироблення активної життєвої позиції, а також нівелювання професійно небажаних якостей. Для актора є важливим виховання таких якостей як:

    • спостережливості, що має бути спрямована не лише до зовнішніх проявів, а й до мотивів діяльності об’єкта спостереження;

    • відповідального ставлення до роботи, без якого неможливо створити художній образ, осягнути внутрішній світ персонажу;

    • наївності, яка допомагає актору розвивати почуття правди і віри, співпереживати і розуміти оточуючих;

    • здатності до отримання задоволення від будь-якої ролі, навіть якщо це маленький епізод.

  2. Формування в актора уміння керувати своїм тілом, рухами, турбуватися про щоденну нейтральність тіла (вилучення зайвих жестів, міміки), берегти енергію, раціонально її використовувати.

  3. Виховання “наївної віри” у придуманий самим виконавцем образ, обставини, події, що дозволяє актору глибоко повірити в свій задум і жити в ньому, слідуючи логіці і послідовності дій задля реалізації задуманого.

  4. Становлення “громадської грамотності” – важливого елемента професійного виховання майбутнього актора, який передбачає нівелювання впливу аудиторії на виконавця, переключення уваги з глядачів на виконання ролі.

  5. Виховання сценічної наївності, як одного з головних шляхів до розкриття образу і оволодіння ним у процесі перевтілення.

  6. Формування усвідомленого позитивного ставлення до партнерів на сцені, що дає змогу будувати адекватні взаємини з ними у процесі втілення задуманого образу 1.

Реалізація виховних завдань стає можливою за умови поетапної організації процесу виховання. До його основних етапів належать:

  1. Діагностико-прогностичний етап, протягом якого відбувається вивчення особистості вихованця, виокремлення притаманних йому позитивних і негативних якостей та рис, визначення рівня вихованості. Важливим на цьому етапі є проектування подальшого розвитку і формування особистості, формулювання мети і конкретних завдань виховання.

  2. Організаційно-операційний етап, що передбачає підбір методів, форм, засобів впливу на вихованця з метою виховання адекватних якостей і регулювання міжособистісної взаємодії у всіх сферах його життєдіяльності.

  3. Реалізаційно-дієвий етап. На цьому етапі впроваджується розроблений план і програма виховної роботи, зміст якої підпорядковується визначеній меті і завданням виховного процесу.

  4. Контрольно-результативний етап, котрий спрямований на аналіз одержаних результатів і підведення підсумків виховної роботи, встановлення співвідношення між отриманими і запланованими результатами, визначення позитивних і негативних досягнень.

За стилем відносин між вихователем і вихованцями виокремлюють авторитарне, демократичне, ліберальне і потуральне виховання.

Авторитарне виховання здійснюється на основі певної ідеології, котра виступає домінантою у взаєминах між людьми. Такому вихованню властивий примус з боку вихователя. При цьому використовуються такі виховні методи, як вимога (висування конкретної норми поведінки до вихованців у відповідній ситуації), примус, наказ.

Для демократичного стилю виховання характерний розподіл повноважень між педагогом і вихованцем щодо навчання, праці, дозвілля. Педагог у стосунках з вихованцем вимогливий, справедливий, доброзичливий. Він приймає рішення, радячись з вихованцем, дає можливість йому висловитись, враховує його інтереси та потреби.



Ліберальний стиль (невтручання) виховання характеризується пасивністю педагога щодо керівництва процесом виховання і прийняття важливих рішень. Здебільшого він використовує умовляння, щоб вихованці виконали яку-небудь роботу чи доручення. Педагогу з ліберальним стилем притаманна низька вимогливість і слабка відповідальність за результати педагогічної діяльності.

Потуральному стилю виховання властива байдужість з боку педагога щодо розвитку вихованців та формування їхньої вихованості. Це спостерігається або через надмірну любов до дітей, або через переконаність у необхідності надання їм повної свободи у діях, або через байдужість до долі вихованців. При цьому педагог, як правило, орієнтується на задоволення будь-яких інтересів дітей, не враховуючи можливих наслідків їхніх вчинків та потреб особистісного розвитку.

На практиці охарактеризовані стилі не можуть виявлятися у чистому вигляді. Саме тому застосовуються змішані стилі: ліберально-демократичний, потурально-ліберальний, авторитарно-демократичний та ін.

Особливість процесу виховання полягає в його довготривалості, неоднозначності, неперервності впливу системи факторів, відносній керованості, поступовому виявленні результатів виховного впливу.

Серед факторів, які здійснюють прямий і опосередкований вплив на особистість виділяють дві групи: об’єктивні і суб’єктивні. Об’єктивні фактори охоплюють рівень і стан політичного, соціально-економічного розвитку, культурні надбання нації, соціально-педагогічна діяльність сім’ї, закладів освіти, громадських організацій, засобів масової інформації, закладів культури і мистецтва. Суб’єктивні фактори визначаються активністю особистості, її якостями, характером, темпераментом, ставленням до самої себе, навколишнього середовища, праці тощо.

Головними рушійними силами процесу виховання особистості є суперечності, що виникають між наявним рівнем вихованості і необхідним досвідом поведінки в суспільстві.

У процесі виховання майбутніх митців, в тому числі акторів, слід враховувати суперечності, які пов’язані з особливостями впливу мистецтва на формування особистості. За своєю природою суперечності можуть бути внутрішніми і зовнішніми. До внутрішніх суперечностей належать:



  • суперечність між зростаючими вимогами до особистості, що відповідає потребам нашого часу і наявними в неї можливостями;

  • суперечність між зовнішніми вимогами (наприклад, увійти в образ, грати будь-яку запропоновану роль) і власним бажаннями та прагненнями особистості;

Серед зовнішніх суперечностей варто виділити такі, як:

  • неадекватність вимог, що висуваються з боку усіх учасників виховного процесу (передусім батьками, педагогами);

  • зіткнення організованої педагогічної діяльності зі стихійним впливом зовнішнього середовища (засобів масової інформації, вулиці, неформальних об’єднань і організацій).

Означені впливи можуть спровокувати формування також таких професійно небажаних для актора рис, як роздратованість, непостійність, образливість, недоброзичливість тощо.

У вихованні особистості важливо враховувати закономірності.



Закономірності виховання – це відносно стійкі, повторювальні об’єктивні зв’язки, які наявні у педагогічному процесі і визначають його ефективність.

До загальних закономірностей належать такі, як:



  1. Зв’язок виховання із суспільними потребами та умовами виховання. Так, потреба в естетизації життя зумовлює необхідність у розвитку естетичної культури особистості, естетичних почуттів, смаків, запитів.

  2. Зв’язок виховання з навчанням. Навчання дає вихованцеві змогу отримати знання про предмети та явища дійсності, а виховання – сформувати ставлення до нього.

  3. Вплив на результати виховання всієї сукупності чинників, що взаємодіють між собою (керованих, напівкерованих, некерованих).

  4. Результат виховання залежить від якості виховного впливу на внутрішній світ людини. Це вимагає вивчення особливостей трансформації зовнішніх впливів у внутрішні, наповнені духовним змістом процеси особистості (вироблення мотивів, ціннісних орієнтацій, переконань, бажань, вольових установок тощо).

  5. Визначальним у вихованні є діяльність і спілкування, які забезпечують засвоєння вихованцями досвіду у вигляді знань, умінь, навичок ставлення до дійсності.

  6. Хід та результати виховання залежать від індивідуальних особливостей вихованця: темпераменту, характеру, здібностей, які позначаються на якості засвоєння та реалізації досвіду попередніх поколінь, вироблення особистісних якостей.

  7. Результативності виховання можна досягнути за умови опори на позитивне в його особистості, стимулювання до активності, творчості, саморозвитку.

Виховання засобами мистецької педагогіки визначається ще й такими закономірностями:

  1. Результати виховання залежать від спрямованості діяльності митця, його прагнення підвищити рівень своєї професійної майстерності.

  2. Зміст та результати виховання митця залежать від рівня розвитку мистецької сфери в цілому та конкретної мистецької галузі зокрема. На основі цих культурних здобутків формується його світоглядна позиція, переконання, які надалі відтворюються в діяльності.

  3. Ефективність виховання майбутнього митця визначається взаємодією професійно організованого навчально-виховного процесу і комплексу індивідуально типологічних характеристик вихованця (в тому числі наявних здібностей, таланту, професійно необхідних якостей).

  4. Результативність виховання митця зумовлена єдністю його поглядів і переконань щодо мистецтва, що проявляються в діях і спрямованості поведінки, адже для актора важливим є вміння бачення мистецтва в собі, а не себе в мистецтві.

Ефективність виховної роботи залежить від урахування системи принципів, яких повинні дотримуватися всі учасники виховного процесу, а особливо педагоги і батьки.

Принципи виховання – вихідні керівні положення, які визначають загальні закономірності і особливості виховного процесу та висувають загальні необхідні вимоги до змісту, методів, форм і засобів організації виховної роботи.

Основні принципи театральної педагогіки вироблені з урахуванням загальних тенденцій педагогічної практики та специфіки її конкретної (в цьому випадку театральної) галузі. До них належать:



  1. Систематичність, послідовність і неперервність виховної роботи дає змогу сформувати в майбутнього актора професійні уміння, позитивні якості, необхідність постійно працювати над собою, над своїм тілом і душею.

  2. Цілеспрямованість виховання забезпечує реалізацію спрогнозованої мети: формування творчої гармонійно розвиненої особистості, яка здатна не лише до діяльності в усіх сферах життя суспільства, а до активного перетворення навколишнього світу через втілення задуманих образів і сюжетів.

  3. Комплексний підхід до виховання ґрунтується на врахуванні виховних впливів всіх факторів, а також єдності всіх завдань процесу виховання, підпорядкованих його меті.

  4. Гуманізація є одним із важливих принципів для виховання майбутніх акторів, оскільки передбачає визнання неповторності кожної особистості, уважне ставлення до неї. Водночас цей принцип висуває ряд вимог до вихованця, зокрема, позитивного ставлення до своїх професійних обов’язків, колег, глядачів.

  5. Врахування вікових та індивідуальних особливостей уможливлює розкриття потенціалу кожної особистості, створивши необхідні умови для повноцінного формування.

  6. Поєднання педагогічного керівництва з ініціативою та самодіяльністю вихованця. Цей принцип покладено в основу виховання “сценічної наївності” як невід’ємного елемента акторської майстерності.

  7. Врахування принципу єдності свідомості та поведінки має на меті виховати в майбутніх акторів почуття “віри і правди в собі” задля ефектного правдивого відтворення сценічного образу.

  8. Зв’язок виховання з життям. Цей принцип має подвійне значення: по-перше, передбачає виховання в актора справжнього інтересу та спостережливості до навколишнього світу, по-друге, вживаючись в образ, актор робить його невід’ємною складовою свого життя.


10.2. Особистість як предмет виховання
Основним призначенням виховання є забезпечення всебічного розвитку особистості. Розуміння цього феномена в педагогіці спирається на визнанні його соціальної сутності, пов’язаної із засвоєнням суспільного досвіду. Відповідно особистість трактують як систему соціально зумовлених якостей, набутих індивідом у конкретних суспільних, історичних, культурних відносинах.

Формування такої системи стає можливим завдяки таким характеристикам індивіда, як:



  • активність – здатність використовувати свій енергетичний ресурс для реалізації поведінки;

  • динамічність – здатність до набуття нових якостей, властивостей, рис;

  • керованість – здатність підпорядковуватися впливам з боку зовнішнього середовища.

У ході виховання ним здобувається якісно нова здатність до самоуправління (самокерування), тобто до усвідомленого планування, самоконтролю і самокорекції своїх дій та поведінки. Саме вона стає визначальною у перетворенні індивіда на особистість. Самокерована особистість отримує можливість змінюватися з власної ініціативи. Вона самостійно встановлює зв’язки з навколишнім світом і може не тільки сприймати та реагувати на його впливи, а й сама змінювати його відповідно до своїх інтересів, прагнень, поглядів, переконань.

Суспільний зміст цього процесу залежить від світогляду – системи узагальнених поглядів особистості, відображених у тлумаченні нею сутності об’єктивного світу і місця людини в ньому, у ставленні до навколишньої дійсності та самої себе, а також зумовлених цими поглядами переконаннях, ідеалах, принципах пізнання і діяльності. У системі світогляду прийнято виділяти:



  • світовідчуття, що забезпечує сенсорний рівень відображення дійсності;

  • світосприйняття, яке зумовлює певну налаштованість людини щодо відображення тих чи інших аспектів дійсності;

  • світорозуміння що містить в собі систему знань та виробленого на цій основі ставлення до світу.

Відповідно до характеру розуміння сутності тих чи інших явищ виокремлюють різноманітні форми світогляду: міфологічний, релігійний філософський, науковий, художній, тощо.

Міфологічна форма світогляду, яка була історично першою в історії людства, вирізняється антропоморфністю – ототожненням природних та людських сил, одухотворенням природи. Втіленням міфологічного світогляду є міфи наших предків.

Цю форму світогляду ще називають міфопоетичною і вважають колискою творчості, зокрема художньої. За словами дослідників, “людство... сприймає міфопоетичний світогляд як неповторне чудо, що породило духовні цінності недосяжного зразка” 1. Спроби сучасників відродити міфологічний світогляд призводять до появи чудових художніх творів. В гіршому своєму прояві він стає джерелом ідеологічних міфів (наприклад, міфи фашизму, комунізму), які є причиною багатьох сумних історичних подій.

На відміну від міфологічної форми в релігійному світогляді світ поділяється на духовний і тілесний, природний і надприродний. Останній є світом ідеальних сутностей, які недоступні сприйманню земної людини, але які впливають на її життя. Релігійний світогляд заснований на вірі людини у надприродні сили та на духовному осмисленні світу. Віра породжує в неї особливу життєву енергію, яка спрямовує дії на досягнення єдності з Богом як втіленням святості.

Основою філософського світогляду є філософські категорії, які утворюють цілісну картину світу, визначають істинність її тлумачення та смисл буття.



Науковий світогляд закарбовується у системі достовірних, логічно доведених та експериментально перевірених ідей і теорій, котрі дають змогу адекватно відобразити сутність предметів і явищ дійсності, взаємозв’язки між ними.

Художній світогляд спирається на специфічне мистецьке бачення світу, що дає змогу відобразити його сутнісні параметри в мистецьких образах, втілити особистісні та суспільні цінності у мистецьких творах.

Як бачимо, світогляд – це не просто узагальнення про світ. Через прийняття тих чи інших поглядів особистість сприймає та оцінює дійсність, усвідомлює своє призначення, виробляє життєву позицію. Таким чином світогляд дає змогу визначити смислові аспекти життя, орієнтує на певні шляхи розв’язання життєвих проблем, впливає на життєві прагнення, позначається на поведінці, праці та побуті.

Правильна організація виховання сприяє виробленню позитивних з точки зору суспільства поглядів, рис і якостей особистості, що супроводжується становленням її індивідуальності – сукупності зовнішніх і внутрішніх ознак і якостей людини, які відрізняють її від інших і визначають її самобутність, оригінальність, неповторність.

У ході виховання мають місце процеси розвитку і формування особистості.



Розвиток особистості визначається прогресивними якісними змінами психічної діяльності, набуттям системи знань, умінь і навичок з різних галузей наук.

Формування особистості – це процес становлення людини як соціальної істоти, що відбувається внаслідок впливу об’єктивних факторів на внутрішні (суб’єктивні) сили розвитку.

Розвиток і формування особистості відбувається під впливом природних і соціальних, суб’єктивних і об’єктивних факторів. До числа природних факторів належать зумовлені спадковістю природні можливості людини та впливи природного середовища. Соціальні фактори продукуються різноманітними формами соціального середовища (метасередовищем, мегасередовищем, макросередовищем. мікросередовищем). Об’єктивні фактори існують в об’єктивній реальності, яка об’єднує ту частину природних і соціальних факторів, що не залежать від людини та її свідомості. Суб’єктивні фактори зумовлені особливостями та активністю самої людини, яка має здатність реагувати на об’єктивні впливи та певним чином змінювати їх.

Визначальним фактором формування особистості є виховання, яке дає змогу доцільно відібрати та упорядкувати суспільно необхідні впливи та сприяти формуванню індивідуальних рис і якостей особистості, враховуючи наявні в неї природні задатки.

Реалізуючи виховання важливо пам’ятати, що “це явище... включає в себе надбання багатьох поколінь і багатьох народів. Це не усталений набір методів і форм, шляхів і засобів впливу на особистість, групу чи колектив, не завершальний ансамбль знань, цінностей, правил поведінки, етнічних чи релігійних засад; виховання – це спілкування, засобом якого є культурна адаптація” 1.

Тому формування особистості у будь-яку історичну добу здійснюється відповідно до виробленого представниками цієї доби виховного ідеалу – системи уявлень про те, якою має бути досконала людина, до якої мети треба прагнути вихователям. Залежно від обраного ідеалу висуваються завдання щодо формування у вихованців тих чи інших потреб, інтересів, здібностей, поглядів, почуттів, рис характеру.

Проблема виховного ідеалу є недостатньо розробленою в науці. В своїй роботі “Виховний ідеал” видатний український педагог Г. Ващенко здійснив описову характеристику декількох інтерпретацій нього феномена: ідеологічних, які базуються на певних ідеях (комунізму, націонал-соціалізму, християнства); теоретичної, заснованої на традиціях західноєвропейської теорії.

Так, комуністичному (“большевицькому” – термін автора) ідеалу притаманна спрямованість на виховання людини-“гвинтика”, яка є вірною комуністичним ідеям, партії та її вождям, готовою відмовитися від особистісних прагнень та виконувати їхні накази, захищати інтереси класу робітників і селян та беззастережно боротися проти всіх інших ворожих ідеологій.

Дещо подібним до попереднього є націонал-соціалістичний (фашистський) ідеал – ідеал “надлюдини”. Він обумовлює необхідність міцної волі, дисциплінованості, здоров’я, знань, необхідних для захисту націонал-соціалістичних ідей. Ці ідеї вирізнялися вже не класовим, а національним егоїзмом (презирливим ставленням до інших народів), і вимагали бути відданим інтересам своєї нації та готуватися до війни з іншими – до їх знищення чи використання як рабів.

На противагу цим образам автор обґрунтовує привабливість християнського виховного ідеалу – людини, яка вірить у Творця, слідує заповідям Божим, отже з любов’ю ставитися до інших людей, прагне позбавитися ідолопоклонства у будь-якому уособленні (партії, класу, нації, вождя) та протистояти злу.

Західноєвропейські традиції черпають ідеї у виробленні виховного ідеалу з двох основоположних для Європи джерел: греко-римської філософії та філософії християнства. У поєднанні вони спонукають до визнання необхідності виховання гармонійної особистості шляхом приєднання до загальнокультурного розвитку, виховання християнської моралі (Я. Коменський, І. Песталоцці). В умовах ігнорування релігії вони породили практичної тип людини, яка прагне до земних благ, влади, життєвого успіху (Дж. Дьюї, Е. Клаперед, Дж. Локк, Г. Кершенштейнер).

Український виховний ідеал має давню історію. Він вироблявся з прадавніх часів і виявлявся передусім в аристократизмі духу, працьовитості, хоробрості, вірності родині, а з IX століття – в світогляді християнина. Згідно поглядів Г, Ващенка, сутність українського виховного ідеалу полягає передусім у служінні Богові і Батьківщині 1.

Дещо конкретніше підійшов до визначення ідеальної особистості В. Кан-Калик. З його точки зору, така особистість усвідомлює зміст і значення моральних вимог суспільства, осягнула значення відповідальності, совісті, гідності, має тверді переконання, здатна самостійно оцінювати власні вчинки і дії навколишніх та є спрямованою на самовдосконалення.

Як бачимо, формування ідеальної особистості базується передусім на моральних засадах, тобто повинно супроводжуватися засвоєнням моральних норм та перетворенням їх на регулятори поведінки. При цьому результативність виховання визначається не так обізнаністю з моральними регулятивними, як їх прийняттям особистістю, отже, сформованістю в неї моральної свідомості і самосвідомості.

Системоутворювальними компонентами моральної свідомості є моральні переконання – стійкі погляди щодо доброго і злого у житті людини, суспільства, людства.

Становлення моральної свідомості відбувається на декількох рівнях: доморальному, конвенційному та автономному (постконвенційному).

Для доморального рівня свідомості, притаманного здебільшого дітям раннього та дошкільного віку, характерним є поєднання певних норм і правил, про які вони дізналася, з прагненнями задовольнити власні фізичні та гедоністичні потреби. При цьому засвоєння моральних норм та їх реалізація в поведінці великою мірою залежить від авторитету та влади тих, хто повідомив чи встановив означені регулятиви. До моральної поведінки спонукають страх покарання, готовність до підпорядкування, або можливість поєднання моральної вимоги з власними потребами.



Конвенційний рівень моральної свідомості визначається підпорядкуванням поведінки прийнятим моральним вимогам і прагненням бути відповідним моральним очікуванням групи, що супроводжується орієнтацією на прийнятий в певній групі еталонний зразок або на формальне сприйняття моральних вимог (дотримання порядку задля самого порядку).

Автономний (постконвенційний) рівень свідомості зумовлює прагнення особистості виявити і встановити універсальні моральні цінності, які стають значущими для неї незалежно від думки групи, до якої вона належить. Система її моральних принципів в цілому є зорієнтованою на прийняту в суспільстві мораль, а на найвищому рівні розвитку – на її основоположні принципи добра, справедливості, істини, віри, краси 1.

В сучасних умовах уявлення про виховний ідеал все більша концентруються навколо феномена духовності, стрижнем якої є мораль.

Духовність особистості здебільшого визначається залежно від наявності відповідних моральним ідеалам певних якостей особистості (інтелектуальних, моральних, чуттєво-емоційних), а саме:


  • спрямованості інтересів та нахилів людини до пізнання, засвоєння та створення духовних цінностей 2;

  • здатності особистості до самореалізації й самовдосконалення, зумовленої “такими особливостями когнітивно-інтелектуальної, чуттєво-емоційної та вольової царин, які сприяють успішному формуванню та реалізації потреби в цілеспрямованому пізнанні та ствердженні ... істини, загальнолюдських та естетичних цінностей”, усвідомлення єдності себе і Всесвіту 3;

  • проникливим розумом, гармонійними почуттями і твердою волею 4;

  • спрямованістю на пошук істини, переживання краси та слідування добру 5 ;

  • моральних установок, громадянськості, компетентності (професійності), віри у світлі ідеали та почуття відповідальності 6.

Треба звернути увагу на те, що нині виховний ідеал потребує наповнення новими орієнтирами, породженими ринковим суспільством. Вони узагальнюються в такій характеристиці особистості, як конкурентоспроможність. Конкурентоспроможною вважають особистість, яка здатна швидко адаптуватися до мінливих умов життєдіяльності, реалізувати в них наявні в неї можливості (або виробити нові), необхідні для ефективної діяльності та спілкування.

Базовими характеристиками конкурентоспроможної особистості є компетентність, креативність, воля, гнучкість. Становлення компетентності особистості має відбуватися у тісному взаємозв’язку з формуванням її моральності і професіоналізму. За словами М. Піщуліна, “не забезпечена професіоналізмом моральність, тим більше аморальний професіоналізм гіпертрофують крайнощі добре безсилля і злу силу, підміняють за правом сили перше другим”, тому “компетентна ... освіта виконує надзавдання сприяє формуванню душі і тіла людини відповідно до її родової сутності: людини-творця, здатного підходити до кожної... задачі цілісно, з високих професійно-спеціалізованих та морально-бездоганних позицій” 1.

Креативність передбачає наявність в особистості інтелектуальної активності, творчої ініціативи, чутливості до нового, здатності виокремлювати проблеми. Креативність є детермінантою творчості і уможливлює творчу діяльність, пов’язану з виробленням нових ідей та шляхів їхньої реалізації у всіх сферах життєдіяльності.

Воля є інструментом спонукання та виконання задуманого. Вона зумовлює силу та непохитність особистості у досягненні визначених нею цілей, робить її стійкою, сильною, витривалою і мужньою.

Гнучкість визначається здатністю особистості будувати свою діяльність і поведінку відповідно до наявних обставин та адаптуватися до змін.

Як стверджують М. Варій та В. Ортинський, гнучкість – складна характеристика особистості, що виявляється у взаємозв’язку таких особистісних якостей, як:



  • емоційна гнучкість – оптимальне поєднання емоційної експресивності та емоційної стійкості;

  • поведінкова гнучкість – здатність відмовлятися від неефективної в певній ситуації поведінки та знаходити нові оптимальні підходи та способи розв’язання проблем за умови дотримання моральних норм і принципів;

  • інтелектуальна гнучкість – здатність до перебудови розумових операцій;

  • гнучкість мислення – здатність до доцільного варіювання способів дій, легкість перебудови наявних знань та вибору оптимальної стратегії розв'язання завдань, зумовлених ситуаціями життя та діяльності 2.

В єдності ці риси дають змогу адекватно оцінити кожну життєву ситуацію, знайти оптимальні, нерідко нові підходи щодо її вирішення, свідомо регулювати свої дії

Інтегральною характеристикою конкурентоспроможності є високий рівень особистісної культури – сукупності “тілесно-душевно-духовних сил, схильностей і здібностей людини” 3, що відображені в її досвіді у вигляді знань, принципів, умінь і навичок колективного співжиття, технологій соціальної взаємодії, критеріїв самовизначення тощо. Відповідно культуру спілкування особистості визначають залежно від якісного рівня особистісних досягнень і вважати узагальненою ознакою змістовного наповнення життєдіяльності, стилю й способу життя 4.



Такі досягнення можуть мати як суспільно значущий, так і антисуспільний характер. Наявність в особистості системи суспільно значущих якостей означає досягнення нею певного рівня вихованості, яка визначається за такими критеріями:

  • обізнаність з суспільними регулятивами (нормами, правилами, приписами, законами, законами, які функціонують у суспільстві);

  • переконаність у необхідності суспільних регулятивів;

  • зорієнтованість на дотримання суспільних регулятивів;

  • готовність до реалізації відповідної суспільним регулятивам поведінки;

  • відповідна суспільним регулятивам компетентна, моральна та естетична поведінка.

В свою чергу критеріями сформованості культури поведінки особистості є:

  • ввічливість – шанобливість, привітність, доброзичливість, прагнення не завдавати неприємностей іншим, готовність прийти на допомогу;

  • уважність – чуйність до оточуючих, турботливість, готовність допомогти;

  • пунктуальність і відповідальність – своєчасне й точне виконання своїх обов’язків, доручень, точність у справах, бережливе ставлення до часу інших людей, сумлінність, спрямованість на доведення кожної справи до завершення;

  • скромність – відсутність надмірно вираженого прагнення виділитись серед оточуючих своєю зовнішністю і поведінкою, продемонструвати свої переваги й досягнення, стриманість, простота, уміння об’єктивно оцінити свій внесок у спільну справу;

  • тактовність – розуміння стану іншої людини, її переживань і прагнень, почуття міри у взаєминах з людьми, здатність не нав’язувати свою думку, знайти потрібний тон у спілкуванні, необразливу форму спілкування і допомоги;

  • делікатність – особлива м’якість у спілкуванні, уміння не підкреслювати помилки й недоліки оточуючих та допомагати їм виходити зі скрутного становища, не наголошуючи на своїх перевагах та не демонструючи зверхності;

  • чуйність – співчутливе й щире ставлення до людей, допомога з власної ініціативи, розуміння стану й настрою іншої людини;

  • дисциплінованість і організованість – дотримання правил поведінки у вищому навчальному закладі, швидке й точне виконання вимог, розпоряджень та доручень, виправлення недоліків, узгодження своїх дій з вимогами оточення та діями інших людей;

  • культура мовлення: ясність, лаконічність, виразність, грамотність, діалогічність мовлення, спокійні інтонації, уміння слухати співрозмовника, багатство словникового запасу;

  • культура зовнішнього вигляду – охайність, акуратність одягу, зачіски, тіла, зібраність і підтягнутість, естетичність жестів, поз, ходи й постави, відповідність зовнішнього вигляду обставинам, наявність хорошого смаку 1.

Виховання особистості не можна спрямовувати на одну з її сторін, рис, якостей. Суспільно значущого результату можна досягнути за умови розумного поєднання виховних завдань щодо сприяння духовно наповненому всебічному особистісному розвиткові, який відбувається відповідно до культурних здобутків суспільства та відповідає вимогам часу.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   25


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка