1. психологія як наука І навчальна дисципліна



Сторінка14/25
Дата конвертації11.04.2016
Розмір6.05 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   25
Тема 7. СОЦІАЛЬНІ ГРУПИ
7.1. Сутність феномена «соціальна група»
Феномен соціальної групи становить суттєвий інтерес для науки. Адже всі соціально-психологічні явища, передусім спілкування та соціалізація особистості, відбуваються в групах.

Соціальна група – це певна реально існуюча або умовно виокремлена сукупність людей, об’єднаних на основі спільних для них ознак.

Реально існуюча спільність людей називається реальною соціальною групою, а умовно виокремлена – умовною групою.

Соціально-психологічні дослідження переважно спрямовані на вивчення реальних соціальних груп, утворення та існування яких зумовлене спільно виконуваною діяльністю, або спільними умовами (обставинами) життєдіяльності та певним рівнем усвідомлення членами групи своєї приналежності до неї.

Об’єднання людей в умовну групу здійснюється передусім з метою проведення досліджень (наприклад, демографічного, або статистичного аналізу). Люди, які входять до таких груп, можуть не усвідомлювати свою приналежність до них і виконувати різні види діяльності. До числа ознак, за якими визначають приналежність до умовних груп, належать рівень освіти, вік, стать, національність, вид захворювання, політичні уподобання, релігійні переконання, рівень культури, сфера діяльності, спрямованість інтересів тощо.

Реальна група є водночас об’єктом і суб’єктом суспільних відносин. Перше її значення зумовлено тим, що її виникнення зумовлене особливостями суспільного розвитку на певному його історичному етапі. Так, у сучасних умовах є потреба у діяльності професійних театральних колективів, проте відпала потреба у самодіяльних мандрівних труппах, у групах бродячих музикантів.

Водночас реальна група виступає суб’єктом певного виду діяльності і завдяки цьому є задіяною у системі суспільних відносин (теза Г. Андреєвої1). На користь цієї тези висуваються такі аргументи:



  • соціальна група є психологічною спільністю, існування якої зумовлене наявністю групових інтересів, потреб, норм, цінностей, думки, цілей;

  • соціальна група вступає у відносини з іншими соціальними групами;

  • соціальна група через свою діяльність може впливати на перебіг суспільних процесів.

Основними параметрами соціальної групи є:

  • композиція (склад) групи – визначається відповідно до чисельності членів групи та їхніх характеристик (соціальних, вікових, професійних, характерологічних, психологічних);

  • структура групи – сукупність членів групи та зв’язків між ними, які забезпечують цілісність та відносну незмінність групи (структура комунікацій, структура влади, структура виконуваних функцій, емоційна структура, структура міжособистісних відносин);

  • групові процеси – процеси, котрі забезпечують життєдіяльність групи (утворення та розвиток групи, вироблення групових норм та цінностей, групової думки, прийняття групових рішень, керівництво групою тощо).

У дослідженні соціальних груп використовують ще й параметри, за допомогою яких визначається місце в них індивідів, які є членами цих груп. До числа таких параметрів відносять позицію, статус, соціальну роль, групові очікування (експектації), установки членів групи, групові норми, цінності та санкції.

Поняття «позиція» і «статус» використовують як синоніми для позначення місця індивіда у системі життя групи. Проте статус більшою мірою характеризує досягнення члена групи з точки зору престижності та визнання його переваг з боку інших членів групи. Так, в умовах мистецького спілкування у визначенні позицій акторів беруть до уваги виконувані ними ролі, їхнє місце у структурі групових відносин та у структурі влади (лідери, зірки, пасивні члени групи), а статус визначають з огляду на те, які звання вони отримали, якого рівня професійної майстерності, визнання з боку колег та популярності серед глядачів досягли.



Соціальна роль – перелік тих виконуваних членами групи реальних функцій, які задаються цією групою залежно від їх статусу. Офіційний статус директора театру зумовлює виконання ним соціальної ролі в аспекті виконання адміністративних функцій. Статус режисера передбачає інший зміст соціальної ролі – управління виконавською діяльністю акторів. Актор реалізує творчий задум режисера в певній власній інтерпретації.

Від кожного з них група очікує виконання саме цих функцій. Залежно від результативності реалізації соціальної ролі кожний виконавець сприймається та оцінюється групою. Це явище отримало назву «групового очікування» (експектації).

Визначеності системі групових очікувань надають групові норми і санкції.

Групові норми – це сукупність правил і вимог, які регулюють поведінку членів групи, визначають характер їх взаємовідносин, взаємодії та спілкування. Групові норми виконують важливі функції:


  • оцінки дій та вчинків членів групи у контексті їхньої відповідності цим нормам;

  • накопичення, зберігання та передачі соціального досвіду у вигляді норм;

  • регуляції взаємовідносин між членами групи та між групами, які входять до тих чи інших соціальних структур;

  • стабілізації життєдіяльності соціальних груп та соціальних структур.

Основу для вироблення чи прийняття членами групи норм складають цінності – визнані групою ідеали, еталони необхідного, справедливого та належного. Цінності групи можуть бути відповідними або невідповідними загальнолюдським, суспільним чи національними цінностям. Навіть у випадку такої відповідності цінності однієї групи можуть бути відмінними від цінностей іншої групи. Так, члени художнього колективу визнають мистецтво однією з найвищих цінностей. В той же час члени баскетбольної команди можуть не звертати увагу на цю сферу суспільного життя і зосереджувати свою увагу на спортивних досягненнях.

У зв’язку з тим, що члени групи сприймають і керуються нормами групи по-різному – в континуумі від повного прийняття до цілковито заперечення (аномії), у групі існують спеціальні механізми, за допомогою яких забезпечується дотримання норм – санкції. Санкції можуть бути негативними (покарання за порушення норм) і позитивними (заохочення в разі дотримання і виконання норм).

Групові норми відображенні в традиціях, звичаях, ритуалах, атрибутах групи.

Для повнішого осягнення сутності соціальної групи треба звернутися до класифікації її різновидів. За даними Г. Андреєвої, всі групи поділяють на умовні та реальні. В свою чергу реальні групи можуть функціонувати в двох різновидах – як лабораторні та природні. У лабораторні групи учасників об’єднують з метою проведення досліджень. В реальних природних групах об’єднання людей відбувається для здійснення спільної діяльності, в тому числі спілкування.

Залежно від кількісного складу природні групи можуть бути великими та малими. За рівнем організованості великі групи є організованими (суспільство, колектив великого підприємства), або неорганізованими (етнічна група, натовп), а малі – знаходитися на стадії становлення чи функціонувати у формі колективу – високоорганізованої групи людей, які керуються в своїй діяльності та взаємовідносинах суспільно схваленими цілями.

Існує й інший підхід до класифікації груп. За кількісною ознакою їх поділяють на:



  • гіпергрупи – найбільші в існуванні земної цивілізації групи, до яких належить населення Землі, її окремих материків і континентів;

  • супергрупи – населення великих держав (Китаю, Індії, США, Росії), міжнародних організацій (Европейський Союз), блоків (НАТО);

  • декагрупи – суспільства (України, Польщі, Чехії, Франції) та спільноти, утворені в окремих державах (республіки Росії) чи штатах (Індії, США);

  • великі групи – спільноти людей, виокремлені за соціальними ознаками (нації, класи, прошарки, професійні спільноти, вікові спільноти та ін.);

  • метагрупи – порівняно великі громадські організації, територіальні спільноти (мешканці регіону, міста, села);

  • середні групи – підприємства, невеликі громадські організації, навчальні заклади, військові частини;

  • малі групи – невеликі за обсягом спільноти, члени яких об’єднані спільною метою, безпосередньо контактують між собою та утворюють певну ієрархічну структуру відносин (студентська академічна група, трудовий колектив, родина);

  • мікрогрупи – найменші за обсягом групи, які складаються з 2 – 4 осіб (невелика сім’я, група друзів, однодумців, колег)1.

Оскільки кожна людина входить до складу щонайменше декількох малих груп, задовольняє в них свої потреби і через них реалізує свої відносини з суспільством, то ці феномени потребують окремого розгляду.
7.2. Мала соціальна група
7.2.1. Сутність феномена «мала соціальна група»
Мала соціальна група – це реально існуюча в реальній системі суспільних відносин, у реальному часі та просторі відносно невелика спільність людей, які безпосередньо контактують між собою, виконують спільну діяльність відповідно до визнаних цією спільністю цілей.

Основою для віднесення такої спільності до малої групи є невеликий чисельний склад, який проте є достатнім для виконання притаманної їй діяльності.

Зважаючи на те, що ця ознака є надто широкою, можна виокремити найрізноманітніші різновиди малих соціальних груп. Згідно поширеного у соціальній психології дихотомічного принципу соціальні групи класифікують як:


  • лабораторні, що створюються у лабораторних умовах з метою їх дослідження і природні, які функціонують у реальних життєвих обставинах;

  • формальні (організовані), які виникають відповідно до суспільних потреб, вирізняються заданістю позицій, чітким розподілом ролей, визначеністю підпорядкування, наявністю норм (клас, студентська академічна група, трудовий колектив); неформальні (неорганізовані, спонтанні), що утворюються відповідно до спільних особистісних бажань, інтересів, ставлення, потреб членів групи (група друзів, приятелів);

  • референтні, що характеризуються значущістю діяльності, цінностей, традицій, норм тощо, які впливають на бажання людини узгоджувати свою діяльність і поведінку з вимогами групи, увійти до її складу; групи перебування (членства) – спільності, до складу яких людина входить в силу певних обставин і змушена співвідносити свою поведінку з їхніми вимогами, проте вони не мають для неї особливого значення;

  • постійні – групи, які функціонують протягом тривалого часу у відносно постійному складі (сім’я, трудовий колектив); тимчасові, терміни існування яких є незначними, а склад може швидко змінюватися (екскурсійна група, група попутчиків у маршрутному таксі)

  • відкриті – доступні для навколишнього соціального середовища (це практично усі малі соціальні групи, які функціонують у суспільстві); закриті – ті групи, які не мають зв’язків з соціальним середовищем.

В нинішніх умовах закритість малої соціальної групи є переважно тимчасовим явищем. Її зв’язок з суспільством може припинитися на деякий час внаслідок надзвичайних причин: природних катаклізмів, аварій тощо. Проте наприкінці ХХ століття в далекому закутку Сибіру було знайдено таку закриту групу (сім’ю), яка більше п’ятдесяти років знаходилася в ізоляції від інших людей, не підтримувала жодних стосунків з ними і не мала ніякої інформації про те, що трапилося в країні та світі протягом усього цього часу.

Виникнення малих груп зумовлено системою взаємопов’язаних об'єктивних та суб'єктивних чинників. До першої групи чинників належать запити суспільно-економічного характеру, які зумовлюють суспільну потребу в групах певної якості, а до другої – прагнення людей задовольнити свою потребу бути членом конкретної соціальної групи.

Підтвердження дієвості обох чинників знаходимо в багатьох життєвих подіях. Відомо, що така суспільно необхідна нині і в минулому група, як сім’я, утворилася під час розпаду первіснообщинного ладу відповідно до зростаючої потреби у вихованні дітей, передачі їм набутого досить складного життєвого досвіду. Водночас утворення конкретної сім’ї залежить від почуттів і намірів потенційного подружжя. Тільки у виключних випадках люди вступають у шлюб через інші обставини: політичні (наприклад, представники монарших фамілій), матеріальні, соціальні тощо.

Отже, утворення групи є двостороннім процесом, що спирається на оголошення малої групи як соціальної організації та залежить від її наповнення конкретними людьми. В реалізації цього процесу великого значення набуває співвідношення обох чинників, яке зумовлює його поетапний характер. Перший етап утворення малої групи детермінований приписами суспільної організаційної структури і не залежить від думки чи прагнень потенційних членів групи. На другому етапі відбувається наповнення групи відповідно до суспільних потреб, особистих інтересів та запитів її потенційних членів.


7.2.2. Особливості життєдіяльності малої соціальної групи
У життєдіяльності малої соціальної групи мають місце процеси утворення і розвитку, досягнення згуртованості, керівництва, лідерства, прийняття рішень, групового тиску.

Утворення і розвиток малої групи відбувається протягом декількох стадій. Закономірно, що спочатку виникають міжособистісні відносини, починає формуватися групова самосвідомість. Міжособистісні відносини виявляються в сукупності взаємозв’язків та взаємодії між членами групи і визначаються наявністю емоційно наповненого взаємного ставлення.

Згодом відносини між членами групи стають стабільнішими, з’являється узгодженість в їхніх діях, вдосконалюються групові норми і цінності, починає функціонувати загальна думка. Нарешті група консолідується, виникає ціннісно-орієнтаційна єдність, що визначається спільними цілями і інтересами, спрямованими на конкретний результат.

Проблема розвитку малої соціальної групи отримала пояснення у стратометричній концепції А. Петровського, згідно якої основним критерієм розвитку гіпотетичної малої групи визначено ступінь зумовленості міжособистісних відносин у групі змістом діяльності та її суспільної значущості1.

Початкову стадію розвитку становить так звана дифузна група – сукупність людей, які практично не виконують спільної діяльності, а відносини між ними лише починають формуватися. Прикладом дифузної групи може бути новостворена театральна студія, учасники якої зібралися на своє перше заняття. Більшість з них знайомі лише з окремими учасниками, або не знають жодного з них, мають приблизне уявлення про майбутню спільну діяльність.

Наступну стадію розвитку групи називають асоціацією. В ній спостерігається певний рівень розвитку міжособистісних відносин та діяльності, які реалізуються відповідно до визначеної мети. Проте рівень обумовленості першого явища другим є низьким.

Найвищою стадією розвитку групи в її русі в просоціальному напрямі є колектив – згуртована, соціально зріла спільність людей, яка має позитивну з точки зору суспільства мету, характеризується високими показниками в діяльності та в міжособистісних відносинах, підпорядкованих цілям діяльності.

Основними механізмами групової динаміки, або розвитку групи (за Є. Дубовською та Р. Кричевським) є механізми розв’язання групових суперечностей, ідеосинкразичного кредиту, психологічного обміну2.

Механізм розв’язання групових суперечностей сприяє переходові групи від одного рівня розвитку до іншого через загострення протиріч та їх розв’язання. Всередині групи найчастіше виникають суперечності між її потенційними можливостями та актуальними завданнями діяльності, між зростаючим прагненням членів групи до самоствердження і тенденціями щодо включення особистості до структури групових відносин. Цей механізм можна свідомо використовувати, ставлячи перед групою задачі, як потребують від неї пошуків нових можливостей для їх розв’язання через удосконалення діяльності, зміцнення стосунків, інший розподіл обов’язків тощо.

Сутність механізму ідеосинкразичного кредиту полягає в упровадженні в життя групи моменту інноваційності завдяки відходу її лідера від встановлених норм. Дозвіл на це отримується ним від групи залежно від минулого вкладу в спільну діяльність та забезпечення результативності такої діяльності. Дія цього механізму залежить: по-перше, від авторитетності лідера та його здатності впливати на групу; по-друге, від ступеня довіри лідерові та готовності групи відійти від сформованих в ній норм і традицій, прийняти запропоновані лідером інновації стосовно способів та форм виконання діяльності, шляхів взаємодії (норм спільної діяльності, розподілу функцій та обов’язків, прийняття рішень, делегування повноважень та ін.), організації міжособистісного спілкування.

Ідеосинкразичним кредитом користувалися Л. Курбас, О. Довженко, К. Станіславський, пропозиції яких були інноваційними, відмінними від існуючих на той час нормативів, але прийнятими та реалізованими акторами.

Механізм психологічного обміну полягає у взаємному задоволенні окремими членами групи певних соціальних потреб один одного шляхом надання кожним з них деяких соціальних цінностей (наприклад, сприяння підвищенню соціального статусу). Дія цього механізму зумовлена певною якістю міжособистісних стосунків між членами групи чи окремими угрупуваннями, які функціонують у структурі групи.

Так, якщо в стосунках окремих членів групи один до одного переважають симпатія, дружба, приятелювання, кохання (емоційний аспект ставлення), повага (моральний аспект ставлення), визнання особистісних переваг партнера у виконанні діяльності, усвідомлення його важливості чи користі від нього (раціональний аспект ставлення), між ними встановлюється взаємозв’язок дещо міцніший, ніж з іншими. Коли він виявляється не тільки у приватних розмовах, а й під час обговорення проблем групи, в ході прийняття рішень та виконання дій, то це може вплинути на групові процеси, викликати в них певні зміни.

Прикладом дії означеного механізму є вплив активу на життєдіяльність групи. Практика роботи з різноманітними групами свідчить про посилення такого впливу у ході зміцнення взаємозв’язків між активістами. В той же час члени активу отримують певні переваги і стають популярнішими, авторитетнішими, впливовішими в системі групових відносин.

В окресленому аспекті привертають увагу процеси формування таких зв’язків і відносин між членами групи, які дають змогу досягати найкращих результатів спільної діяльності, уникати конфліктів і конфронтації, тобто забезпечити соціально-психологічну єдність. Це явище отримало назву згуртованості малої групи, яка є для багатьох її членів привабливою цінністю, бажаним груповим станом, становить мету перебування і діяльності в ній.

Докладну характеристику соціально-психологічної єдності групи надають М. Варій та В. Ортинський. Автори вважають, що цей феномен «відображає внутрішню і зовнішню силу тяжіння її членів один до одного, до групи як до окремого «рідного» соціуму. В основі цієї сили – соціальна, духовно-перцептивна, емоційна та вольова єдність, яка, у свою чергу, залежить від рівня розвитку СС»1. (СС – смисл спільності, в якому відображено групові потреби, інтереси, норми, цінності та ціннісні орієнтації, стиль взаємодії та спілкування всередині групи).

Як бачимо, соціально-психологічна єдність групи є складним явищем. Її структуру утворює низка компонентів:


  • соціальна єдність – усвідомлення групи як єдиного цілого, ідентифікація себе з групою;

  • духовно-перцептивна єдність – ідейне ядро групи, основу якого складає спільний світогляд (відтворення світу, осягнення сенсу буття в ньому);

  • емоційна єдність – сукупність домінуючих почуттів, які спільно переживають члени групи стосовно цінних для неї явищ: один до одного, до змісту життєдіяльності групи (дій, вчинків, досягнень, труднощів, невдач);

  • вольова єдність – спільна вольова готовність членів групи активізувати або гальмувати свої зусилля заради досягнення групових цілей.

Охарактеризовані феномени є важливими чинниками регуляції діяльності та поведінки членів групи, зумовлюють характер відносин між ними. Проте регуляція набуває остаточної визначеності завдяки процесам лідерства та керівництва.

Керівництво – це процес управління групою, що здійснюється керівником як посередником між соціальною владою (державою) і її членами на основі наданих йому правових повноважень і норм. Лідерство – це процес особистісного впливу людини на групу, що виникає спонтанно, залежно від її індивідуальних особливостей, характеру взаємовідносин в кожній конкретній групі. Член групи може посідати позиції лідера відносно стабільно в кожній ситуації її життя. Такий лідер називається універсальним. Коли ж він впливає лише на деякі аспекти групової життєдіяльності в окремих ситуаціях, то він вважається ситуативним.

Офіційне керівництво групою та функції її лідера може виконувати як одна людина, так і різні люди. Це явище зумовлене тим, що між керівництвом і лідерством є схожість і відмінність.

Їх подібність полягає в тому, що як керівник, так і лідер посідають провідні місця у системі групових відносин, здійснюють реальний вплив на групу, виконують функції координаторів, організаторів її життєдіяльності.

Згідно узагальнень Л. Орбан-Лембрик, відмінності між керівництвом та лідерством виявляється в тому, що:



  • керівника призначають офіційно, а статус лідера отримується завдяки спонтанним чинникам;

  • керівник діє в межах офіційно визнаних прав та обов’язків, а лідер може їх не мати;

  • керівник оперує системою офіційно встановлених санкцій щодо впливу на підлеглих, а лідер таких санкцій не має;

  • керівник уповноважений здійснювати зовнішнє представництво групи, а лідер обмежений переважно відносинами у групі;

  • керівник несе відповідальність за діяльність групи перед законом, а лідер такої відповідальності не несе;

  • керівник є організатором офіційних відносин, а лідер – неофіційних, міжособистісних стосунків між членами групи;

  • керівництво є складовою макросередовища (зумовлене системою суспільних відносин), а лідерство виникає в умовах мікросередовища (малої соціальної групи);

  • керівництво визначається відносною стабільністю порівняно з лідерством (висунення лідера залежить від настрою групи);

  • керівник приймає складні рішення, враховуючи численні обставини, що мають як внутрішні, так і зовнішні витоки, а лідер переважно зосереджений на прийнятті рішень, які безпосередньо стосуються життєдіяльності групи1.

З явищем лідерства і керівництва тісно пов’язаний інший груповий процес – прийняття рішень, тобто пошуку виходу з ситуації, в якій опинилася група. Він реалізується в сукупності дій, що полягають в обговоренні ситуації з метою її оцінки та з’ясування позицій членів групи, в аналізуванні можливих шляхів розв’язання наявних проблем, вироблення єдиної точки зору стосовно оцінки наявних проблем та способів їх розв’язання.

Прийняття рішень відбувається у вигляді групової дискусії, в котрій, як правило, перемагає більшість. Проте у випадках, коли меншість є згуртованою, а її представники авторитетними, вона може здійснити суттєвий вплив на думку більшості, внести корективи, або й цілковито змінити запропоноване більшістю рішення.

Особливе місце у структурі життєдіяльності групі посідає феномен групового тиску – впливу, спрямованого на дотримання членами групи її норм і цінностей. Цей процес виконує функції забезпечення досягнення групових цілей, збереження групи як цілого, роз’яснення членам групи орієнтовних принципів життя і діяльності, стимулювання членів групи до певної якості ставлення до соціального оточення.

В результаті групового тиску виробляються психологічні характеристики поведінки членів групи, які сприяють прийняттю її позицій, думки, стандартів, цінностей, забезпечують підпорядкування груповим нормам. Ці прояви отримали назву феномен конформності.

Явище конформності характеризує підкорення людини груповому тискові та зміну поведінки відповідно до цього. Конформна поведінка має місце там, де у випадку розходження в поглядах між особистістю і групою, особистість підпорядковується, поступається думці групи. Явищем, протилежним конформності, є незалежність, самостійність людини, яку вона відстоює перед іншими.

Розрізняють зовнішню і внутрішню конформність. Зовнішня конформність – це демонстративне підкорення груповому тискові, що реалізується з метою отримання схвалення або уникнення осуду чи санкцій з боку інших членів груп. Внутрішня конформність – це справжнє перетворення індивідуальних установок внаслідок внутрішнього прийняття позиції інших членів групи.

Рівень конформності зумовлений:


  • особливостями члена групи, який підлягає груповому тиску (стать, вік, рівень освіти, обізнаність з проблемою, тип темпераменту, риси характеру);

  • особливостями групи (розмір, ступінь єдності більшості, значущістю групи для індивіда);

  • особливостями взаємозв’язку індивіда і групи (статус індивіда, характер відносин з іншими членами групи);

  • змістом проблеми та її важливістю для індивіда.

Особливим різновидом залежності індивіда від групи є негативізм, який виявляється у прагненні формувати свою поведінку всупереч позиції більшості, за будь-яку ціну стверджувати точку зору, протилежну думці більшості. Прояви негативізму не є результатом самостійного рішення члена групи і виникають залежно від змісту сформованої нею думки.

У разі порушення рівноваги між структурами групи чи виникнення таких ситуацій у відносинах між членами групи, які складно вирішити, виникає конфлікт.

До конфлікту можуть призвести явища, які мають місце у внутрішньогруповій системі відносин:


  • протиріччя між інтересами, цінностями, мотивами, ролями членів групи;

  • порушення норм і правил внутрішньогрупової взаємодії, ігнорування або недотримання домовленостей;

  • поява і стійке домінування негативних емоцій і почуттів у членів малої групи;

  • протиріччя між мікрогрупами, які існують всередині малої групи;

  • орієнтація високостатусних членів групи на зовнішню референтну групу, цілі та цінності якої суперечать цілям та цінностям даної групи, або її керівника;

  • протиборство між керівником та певною мікрогрупою;

  • розрив відносин усередині однієї з мікрогруп;

  • неприйняття норм групи частиною її учасників;

  • протиборство між лідерами групи;

  • протиборство між лідером і керівником групи.

Протиріччя між мікрогрупами можуть виявлятися у формах: деіндивідуалізації членів однієї мікрогрупи (невизнання їхньої особистісної цінності) з боку іншої; міжгрупового порівняння – позитивної оцінки власної групи та приниження цінності іншої; групової атрибуції – приписування неіснуючих негативних характеристик іншій спільності.

Прийнято вважати, що конфлікти дисфункціональні, тобто здійснюють руйнівний вплив на взаємодію та відносини конфліктуючих сторін. Дійсно, через зосередженість на спірному питанні учасники конфлікту (опоненти) нерідко ігнорують нагальні проблеми. Конфліктна ситуація позначається на їхньому психологічному стані – вони переживають гострі негативні емоції, нерідко не можуть зосередитися на своїй основній діяльності (навчанні, праці), роблять помилки. Відносини між учасниками конфлікту помітно погіршуються – у ставленні однієї сторони до іншої домінує негативна, нерідко несправедлива оцінка. В ході розгортання конфлікту їхня взаємна ворожість поступово зростає, з’являється прагнення за будь-яку ціну перемогти, а той «знищити» ворога.

Конфлікт між окремими людьми позначається на діяльності всієї групи, до якої (до яких) вони належать. Викликані порушення привертають їхню увагу, відволікають від справ, спонукають до обговорення причин та особливостей конфліктної ситуації, навіть призводять до участі в ній.

Проте варто звернути увагу і на позитивні наслідки конфлікту. Наявність цього явища завжди свідчить про те, що у спілкуванні людей є певні проблеми. Визнання проблематичності відносин може спонукати до аналізу стану речей, пошуку шляхів розв’язання, узгодження спірних позицій та інтересів.

В окремих ситуація, коли існуюча проблема торкається принципових питань життєдіяльності групи чи особистості, конфлікт є необхідним способом її розв'язання (за умови відсутності інших можливостей). Так, виправданим вважається конфлікт з приводу захисту честі і гідності людини.

Конструктивний характер конфлікту виявляється також в його сприянні інтеграції членів групи (в окремих обставинах) – у конфліктній ситуації відбувається своєрідне об'єднання між собою окремих членів групи, мікрогруп, малих та великих соціальних груп на основі спільних думок, оцінок, позицій. Приклад цьому – об'єднання людей заради захисту незалежності держави.

Розглянемо конфлікт між режисером театру та актором з приводу інтерпретації та виконання ролі. Безумовно, він негативно позначається на відносинах між його учасниками. Репетиція може бути зірваною, а інші актори почнуть реагувати на конфлікту ситуацію (прислухатися до слів, що лунають, захищати чи засуджувати опонентів) і навіть мимоволі можуть бути втягненими у конфлікт. З іншого боку, наявні обставини можуть сприяти розкриттю прихованих протиріч у труппі, виявленню справжніх думок і прагнень. Залежно від того, які позиції посідають опоненти (учасники конфлікту), труппа може підтримати справедливі вимоги одного з них, згуртуватися навколо нього, вказати іншому на його помилки, вимагати від нього дотримання вироблених нею нормативів.

За словами Т. Дуткевич, основними факторами загострення конфлікту є конфліктогени – слова, дії (або бездіяльність), які ображають або принижують людину чи групу людей. Конфліктогени виявляються як:



  • прагнення до зверхності: прямі вербальні вияви (наказ, зауваження, критика, сарказм, звинувачення, погроза), поблажливе ставлення, хвалькуватість, категоричність, нав’язування порад, приховування важливої інформації, кепкування, порушення етики, брехня, перенесення відповідальності на інших, нагадування про ситуації, в яких опонент виявив слабкість;

  • агресивність: вербальна, фізична (природна, ситуативна, вікова);

  • егоїзм.1

В конфліктології виокремлено декілька ефективних стратегій управління конфліктними ситуаціями, зокрема: запобігання конфліктові, придушення конфлікту, відстрочення конфлікту та його розв’язання.

Стратегія запобігання конфліктові полягає в усуненні предмету конфлікту та залученні до його оцінки авторитетних арбітрів, думка яких сприймалася б обома конфліктуючими сторонами.

Стратегія придушення конфлікту спрямована на скорочення числа його учасників, розробку регулятивів (наказів, розпоряджень), які б упорядкували взаємини між опонентами, зменшили можливість безпосереднього спілкування між конфліктуючими. До цієї стратегії вдаються у випадку деструктивного спілкування опонентів, коли протиборство між ними досягає гострого і непримиренного характеру.

Стратегія відстрочення конфлікту націлена на послаблення конфлікту і передбачає здійснення впливу на одного чи обох опонентів з метою трансформації їхніх уявлень один про одного, про конфліктну ситуацію та про значущість предмету конфлікту.

Стратегія розв’язання конфлікту охоплює спектр дій щодо з’ясування його причин, цілей опонентів, виявлення особливостей конфліктуючих, визначення можливостей для наближення або утворення спільних точок зору на окремі аспекти проблеми.

Як бачимо, утворення, функціонування та розвиток малої соціальної групи залежить не тільки від змісту суспільних запитів, а й від тих людей, які наповнюють цю групу: від їхніх індивідуальних особливостей, розвиненості комунікативних умінь, ставлення до групи, до себе та до інших членів групи, готовності взаємодіяти з ними.

1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   25


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка