1. психологія як наука І навчальна дисципліна



Сторінка13/25
Дата конвертації11.04.2016
Розмір6.05 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   25

6.2.3. Перцептивна сторона спілкування
Важливою стороною спілкування є взаємне сприйняття партнерами один одного. Це дає їм змогу пізнати, зрозуміти та оцінити один одного. Досягнення взаєморозуміння між партнерами є внутрішньою основою і водночас метою спілкування. Явища сприймання та розуміння однією людиною іншої, що відбувається під час спілкування, називається соціальною перцепцією, або соціальним сприйманням.

Соціальна перцепція реалізується за загальними законами сприймання, в ній задіяні ті ж механізми. Однак, людина як об’єкт сприймання, становить набагато більший інтерес, ніж інші об’єкти дійсності. Тому сприймання людини людиною супроводжується значно вищою активністю, ніж сприймання інших предметів та явищ.

Означений феномен має ще й іншу особливість – сприймання людини людиною не є одностороннім. В ньому беруть участь обидві сторони, які формують образи одна одної. Це уможливлює певний рівень їхнього взаємопізнання та взаєморозуміння, вироблення ставлення, вибору стратегії та тактики спілкування, планування подальших комунікативних дій.

Головна особливість сприймання людини людиною полягає в тому, що в ході його перебігу виробляється оцінка внутрішніх якостей співрозмовників на підставі спостереження та аналізу їхніх зовнішніх проявів поведінки. На думку Ф. Девіс, таке спостереження відбувається в певній послідовності – люди виокремлюють характерні риси інших людей в такому порядку: 1) стать; 2) вік; 3) розміри; 4) вираз обличчя; 5) візуальний контакт; 6) волосся; 7) тілобудова; 8) одяг; 9) характер рухів1.

На думку інших дослідників (Н. Казаринова, В. Куніцина, В. Погольша), формування уявлення про партнера зі спілкування розпочинається з відображення та оцінки його зовнішнього вигляду, фізичного складу, манери триматися2. За умови адекватного відображення ці ознаки сприймаються в єдності і дають змогу сформувати відповідний дійсності цілісний образ співрозмовника.

Відображений образ може бути й спотвореним (не відповідати дійсності) внаслідок недостатнього досвіду в сприйманні та оцінці людей. Правдивість перцептивного відображення залежить також від характеру взаємовідносин з об’єктом сприймання, емоційного та фізичного стану співрозмовників.

Так, діти дошкільного та молодшого шкільного віку більшою мірою зважають на найзагальніші і не завжди основні ознаки людини: зріст, колір волосся, одяг. У підлітковому віці вони успішно описують фізичний склад людини: анатомічні особливості, тілобудову, риси обличчя. Дорослий значно більше уваги приділяють емоційній експресії людей (жестам, міміці) та особливостям їхнього мовлення.

Добрі стосунки зі співрозмовником зумовлюють зосередження уваги на його позитивних рисах, а негативні – виокремлення його недоліків.

Для досягнення взаєморозуміння між партнерами недостатньо лише вироблених ними адекватних взаємних оцінок – важливим є осягнення сутності сформованих між ними взаємин, змісту ставлення одного партнера до іншого.

Шлях до розуміння іншого проходить через самоусвідомлення. Усвідомлення себе через іншого, а іншого – через себе реалізується за допомогою механізмів ідентифікації і рефлексії.

Сутність ідентифікації, або ототожнення себе з іншим полягає у спробі поставити себе на місце партнера зі спілкування, уявити його почуття, думки, мрії. Цей механізм є досить складним у застосуванні, однак, необхідним в тих ситуаціях, коли потрібно сформувати максимально наближене до реальності уявлення про стан іншої людини, про мотиви її вчинків. В акторській практиці ідентифікацію використовують з метою осягнення внутрішнього світу того чи іншого персонажу.

Механізм рефлексії забезпечує усвідомлення людиною того, як її сприймає партнер зі спілкування. Результативність рефлексії залежить від рівня сформованості самосвідомості того, хто сприймає (пізнає) іншого, а також від ступеня готовності іншого розкрити свій внутрішній світ. Цей механізм забезпечує зворотний зв’язок між учасниками. Він дає можливість не тільки сприйняти певні особливості іншого, а й зрозуміти його ставлення до себе та до змісту своїх повідомлень, краще зорієнтуватися в наявній комунікативній ситуації, обрати найдоцільніший спосіб комунікативної поведінки (передачі інформації, слухання, психологічного впливу).

В комунікативній практиці доволі часто вдаються до перцептивного механізму емпатії – своєрідного емоційного відгуку на стан партнера зі спілкування. Така емоційна чутливість спонукає до співчуття, дає змогу уявити те, що переживає інший.

Розповсюдженим механізмом сприймання людини людиною є стереотипізація, що виробляється шляхом засвоєння досвіду спілкування з представниками різноманітних груп і констатації притаманних кожній з цих груп найзагальніших ознак. Так, студенти вирізняються своєю активністю, досить високим рівнем інтелектуального розвитку, насиченістю особистого життя; професіонали-митці – зосередженістю інтересів на певній сфері мистецтва, наявністю професійного досвіду, Оцінка людини, що базується на врахуванні її приналежності до групи, є узагальненою і не містить в собі аналізу індивідуальних якостей співрозмовника.

Спілкуючись з людьми, ми накопичуємо певний фонд стереотипів, який потім використовуємо для формування їхньої загальної оцінки. З цієї точки зору механізм стереотипізації виконує позитивну роль, оскільки дає можливість швидко визначити найзагальніші особливості партнера. Однак, не варто забувати про те, що людина – надзвичайно складне явище і адекватно оцінити її в межах стереотипу неможливо. В ході спілкування розкривається її індивідуальність, і риси, які пізнаються, виходять за межі жорстких стеореотипнгих рамок, не вписуються в сформований стереотип.

Отже, стереотипізацію варто використовувати як перший крок у пізнанні іншої людини, як своєрідну оцінку її можливих рис та властивостей. Людству відомі випадки, коли доведений до абсурду механізм стереотипізації призводив до вкрай негативних, жахливих наслідків. Прикладом тому є феномен шовінізму – крайня форма упередженого ставлення представників однієї соціальної групи до іншої, наслідками якого є переслідування, страждання, навіть загибель людей.

Використання цих механізмів уможливлює інтерпретацію поведінки партнерів зі спілкування – здійснення побудованих на реальних фактах адекватних пояснень поведінкових проявів та їх причин.

В реальному житті такі пояснення не завжди можливі. Причиною цього є дефіцит інформації про іншого, відсутність достатніх можливостей (знань, умінь, часу, терпіння тощо) для його оцінки. В цих випадках використовується атрибуція – приписування іншому певних неіснуючих особистісних характеристик, причин та образів поведінки.

Професійний успіх актора значною мірою залежить від того, наскільки адекватно глядачі сприймають його героя. Цьому сприяють не тільки поведінка, а й зовнішність, зокрема обраний костюм. Недаремно одяг вважається проявом особистості того, хто його одягає. Вибір людиною одягу тісно пов’язаний з її уявленням про власне «Я»: реальне та ідеальне. З іншого боку, обраний одяг також має здатність впливати на особистість користувача.

Дослідниці цієї проблеми сестри Соріни, що одяг є надзвичайно інформативним, оскільки:



  • є атрибутом іміджу і дає змогу зрозуміти національну, класову, статеву, групову приналежність людини; зробити висновки про її вік, соціальний статус, матеріальне становище, потреби, навіть проблеми; виявити особливості характеру, темпераменту, стану, настрою, ставлення власника до себе та до інших, впливає на ставлення інших людей до нього;

  • є засобом самооцінки;

  • є сигнально-знаковою системою (спортивний одяг свідчить про налаштованість власника на заняття спортом, або про наявність в нього вільного для дозвілля часу; військова форма – про вид професійної діяльності);

  • є відображенням морально-естетичних уявлень стосовно зовнішності представників певної історичної епохи;

  • має національно-культурну специфіку, зафіксовану у певних національних традиціях щодо манери одягатися;

  • є причиною емоційних переживань власника та оточуючих його людей;

  • є засобом забезпечення психофізичного комфорту1.

За допомогою костюму можна підкреслити певні риси характеру, зокрема його акцентуації. Так, як стверджують згадані автори, представникам параноїдального характеру властиві цілеспрямованість, незалежність, самостійність, діловитість, рухливість, спрямованість на подолання перешкод. Ці риси виявляються у переважно раціональному ставленні до одягу, що зумовлює доцільний вибір потрібних речей. Як правило, в їхньому гардеробі відсутні предмети розкоші.

Епілептоїдам (власникам епіліптеїдного характеру) притаманні акуратність, консервативність, надійність, виконавська дисципліна у ставленні до діяльності. Ці люди підкреслено акуратно одягнені, дотримуються класичного стилю, виробляють власну проте зорієнтовану на загальноприйняті норми манеру одягатися.

Гіпертими, які вирізняються активністю, рухливістю, позитивним настроєм, комунікативністю, сміливістю, добротою, схильністю до ризику, виробляють гармонійний і престижний стиль одягу. Одягаються з деякою недбалістю, але відповідно моді. Тяжіють до спортивного одягу, нерідко використовують червону кольорову гаму.

Люди істероїдного типу прагнуть бути в центрі уваги, вирізняються демонстративністю, винахідливістю, активністю, енергійністю в присутності інших. Вони схильні до похвальби, самореклами, мають неадекватно високу самооцінку. Це помітно відбивається на зовнішності, яка є незвичайною: одяг завжди підкреслено ексклюзивний: модний, елегантний, або надмірно яскравий (або підкреслено скромний). Обираючи фасони, вони у прагнуть підкреслити переваги своєї фігури, люблять яскраві і блискучі тканини.



Шизоїди – замкнені у своєму внутрішньому світові, схильні до самотності, емоційно холодні, байдужі, не люблять звертати на себе увагу і тяжіють до спортивного стилю та сірих тонів, недовірливо ставляться до інновацій. Вони нерідко виглядають «білими воронами» через відсутність смаку, байдужість до обставин та середовища спілкування, до власної зовнішності та до зовнішності інших людей.

Інший підхід до оформлення зовнішності у психастеноїдів – педантичних, невпевнених у собі, тривожних, замкнених, нерішучих, добросовісних, пунктуальних, раціональних, акуратних, надійних людей. Вони одягаються дбайливо, бережуть старий одяг, реставрують його в разі необхідності. Їхній одяг переважно відповідає вимогам моди, чистий, випрасуваний, акуратний.

Люди, яким притаманний сентизивний характер, є чутливими, несміливими, сором’язливими, тривожними, вразливими, визначаються розвиненим почуттям обов’язку і відповідальності. Вони нерідко мають комплекс неповноцінності, знаходять в собі уявні фізичні недоліки. Ці риси зумовлюють прагнення до комфорту, скромність, намагання уникнути яскравого, ексклюзивного, незвичного одягу.

Представники гіпотимного характеру схильні до депресивних станів, вразливі, песимістичні, мають переважно негативний настрій, вважають себе невдахами, вирізняються сформованим почуттям совісті, порядністю, критичністю. Їх одяг можна схарактеризувати як стандартний, комфортний, переважно темних кольорів і такий, що не вимагає серйозного догляду.



Конформний характер зумовлює виразну орієнтацію на норми і цінності найближчого оточення. Такі люди прагнуть одягатися «як усі», орієнтуються на те, як одягнена переважна більшість людей.

Нестійкий характер виявляється в слабкій волі, нездатності довести справу до завершення, у високій комунікабельності, боязливості, лінощах, готовності підкоритися силі. Володарі такого характеру одягаються в дорогий, престижний, переважно святковий одяг. Вони віддають перевагу яскравим виробам, використовують ексцентричні аксесуари. Проте ці речі не бережуть, неакуратні.

Астеніки визначаються втомлюваністю, тривожністю, підвищеною увагою до свого здоров’я, акуратністю, дисциплінованістю, дружелюбністю, невпевненістю в собі, негативним ставленням до своєї зовнішності. Їх одяг завжди акуратний, комфортний, вирізняється м’якістю обрисів.

Люди з лабільним характером вирізняються мінливістю настрою. Від його перепадів залежить самопочуття, працездатність, якість відносин з навколишнім,у ставленні до людей доброзичливі, щирі. Ставлення до одягу також залежить від настрою, а настрій – від одягу. Тяжіють до комфортних конструкцій, виявляють інтерес до моди. Чутливі до думки інших щодо їхньої зовнішності та одягу1.

На сцені важливо не тільки відтворити характер свого героя, але й його емоційний стан. Цьому може допомогти вдале кольорове рішення.

Наприклад, здатність сценічного героя до співпереживання, до самоаналізу, його прихильність до людей, скромність, духовність, відданість, меланхолійність можна підкреслити за допомогою синього кольору.

Якщо герой має потребу у самоутвердженні, прагне сподобатися іншим, є амбіційним, скептичним, суворим, авторитарним, наполегливим, вольовим, педантичним, в його костюми можна використати зелені відтінки. Зелений колір більше до вподоби флегматикам.

Червоний колір – символ демонстративності, сили, енергійності, пристрасті, драматизму. Він здебільшого подобається холерикам і сангвінікам.

Прагнення бути в центрі уваги притаманне й тим, хто полюбляє оранжево-жовтий колір. На відміну від попередньої категорії, ці люди є раціональними, приязними, успішними життєлюбами.

Жовтий колір символізує спокій, оптимізм. Він приваблює допитливих, творчих, дещо екзальтованих людей з розвиненою інтуїцію, орієнтованих у майбутнє. До жовтого кольору більшою мірою тяжіють холерики.

Лимонному кольору віддають перевагу допитливі, активні, заздрісні люди з добре розвиненою інтуїцією.

Перевага в одязі сірого кольору може свідчити про прагнення відмежуватися від оточення, зберегти власний спокій, приховати свої почуття. Його обирають розсудливі, обережні, недовірливі, стримані люди.

Чорний колір нерідко користується попитом у людей невпевнених, нещасних, песимістичних, схильних до самозречення. Цей колір використовують й ті особистості, які незадоволені дійсним станом речей, перебувають в конфронтації з іншими, сперечаються з ними, прагнуть протидіяти стороннім впливам. Представники обох категорій людей вирізняються суб’єктивізмом і вважають свої погляди зразковими, а ідеали – недосяжними для інших.

Щоб підкреслити гармонійність особистості героя, його вразливість та вірність, безпечність та потребу в допомозі, можна використати костюм блакитного кольору.

Зверхність, холодність, замкненість особистості стають виразнішими у костюмі кольору морської хвилі.

Ніжні, вразливі, сентиментальні, несміливі, пасивні, емоційні жінки здебільшого обирають рожевий.

Впевнені в собі та в своїх переконаннях люди, які віддають перевагу сім’ї, комфорту, традиціям, віддають перевагу коричневому кольору. Цей колір також обирають ті, хто потребує відпочинку, спокою, покращення стану здоров’я.

Як зазначають сестри Соріни, перевага коричневого, сірого та чорного символізує посилення негативного ставлення до життя1

Фіолетовий колір об’єднує в собі дві протилежності: червоний – символ життєвої сили, та чорний – відображення вірності та відданості. Тому цей колір можуть обрати як схильні до кокетування емоційно нестійкі, навіювані люди, так і делікатні, творчі, високодуховні особистості.

Обираючи колір декорацій, інтер’єру приміщення, важливо пам’ятати про те, що він може певною мірою вплинути на настрій присутніх. Так, мають здатність покращувати настрій оранжевий, жовтий, червоний, рожевий, пурпурний, золотистий кольори. Викликають сум фіолетовий, блакитний, сірий та чорний кольори. Сприяють утриманню спокійного стану зелений, оливковий, жовто-зелений, синьо-зелений, коричневий та білий кольори. Підбадьорюють жовто-зелений, лимонний, рожевий, оранжево-червоний кольори.

Таким чином, обізнаність із особливостями та закономірностями сприймання людини людиною уможливлює глибше пізнання партнерів зі спілкування, побудову успішної взаємодії з ними.
6.3. Особливості мистецького спілкування
В осмисленні сутності мистецького спілкування вагомим є внесок О. Рудницької, яка вважає його єдністю діалогічних відносин «з приводу мистецтва» та внутрішніх процесів осягнення набутих художніх вражень. Це твердження покладено в основу визначення відповідного поняття – на думку автора спілкування такої якості пов’язане з «втручанням» свідомості у спонтанний потік естетичних переживань індивіда, зі своєрідною вербалізацією чуттєвого досвіду, його упорядкуванням та вираженням у певних словах і поняттях»1.

За влучною характеристикою Л. Столовича, діяльність митців є передусім низкою послідовних актів складного діалогу (митця зі світом та із самим собою, художнього твору з тим, хто його сприймає, реципієнтів художніх творів між собою), а мистецтво – школою спілкування, засобом формування культури спілкування останнього, і потребує від особистості розвинених здатностей до спілкування2.

В осмисленні цієї проблеми вагомим є вклад Б. Паригіна, який, характеризуючи спілкування в мистецтві і через мистецтво, порівнює цей різновид комунікативної поведінки з «драмою і комедією людських відносин засобами літератури, театру, кіно», а отримані від цього результати оцінює за ознаками глибини, сили й красі людських контактів3.

Спілкування у мистецькій сфері є засобом накопичення творчого потенціалу, ствердження людської і професійної цінності митця.

За даними досліджень І. Безгіна, О. Семашка, В. Ковтуненка, актори надають першочергового значення своїм відносинам з іншими акторами. Друге за значущістю місце посідають стосунки з глядачами, а третє – з товаришами по роботі, які працюють в інших театрах. Крім того, актори реалізують творчі зв’язки з театральними критиками, журналістами, представниками інших видів мистецтва4.

Окрему сферу спілкування становить позатеатральна діяльність акторів. Вона реалізується в контактах з публікою, з учасниками самодіяльних колективів, з населенням як потенційною публікою, з друзями, товаришами, рідними.

Необхідним для актора є спілкування з мистецтвом, що виступає як засіб отримання естетичної насолоди, пізнання життя та таємниць художньої творчості, поштовх до індивідуальної творчості.

У контексті включеності театру в соціокультурний простір варто згадати про існування й таких типів відносин, як:



  • професійно-театральні відносини в самому театрі: управлінські, творчі та ін.;

  • суспільно-театральні відносини (відносини між митцями та публікою);

  • суспільно-театральні функціональні відносини (відносини між театром та критиками);

  • суспільно-ідеологічні театральні відносини (відносини між театром та владою, театром та засобами масової інформації);

  • театрально-громадські відносини (відносини між театром та громадськістю);

  • театрально-педагогічні відносини (відносини між митцями та їхніми учнями);

  • театрально-інвестиційні, розподільчі відносини (відносини між театром та інвесторами)5.

Комунікативна діяльність в мистецькій галузі вимагає спеціальних знань і умінь.

За висновками дослідників цієї проблеми (І. Єсенгалієвої, О. Рудницької, В. Семенова, С. Соломахи, Л. Столовича), до них передусім належать ті, які дають змогу митцям виявити свої почуття і настрої, оволодіти засобами спілкування певного виду мистецтва (наприклад, засобами запису рисунку танцю, нотною грамотою, «мовою диригування», пантомімікою, засобами інтонаційної виразності мовлення тощо) та засобами донесення змісту мистецьких творів до слухачів (глядачів), досягти імпровізаційного рівня художньо-виконавської та виконавсько-мовленнєвої діяльності, здійснювати керівництво художнім колективом, забезпечувати естетичне виховання дітей та молоді.

До числа комунікативних умінь, необхідних у мистецькому спілкуванні, належать:


  • загальні комунікативні уміння, які необхідні для забезпечення будь-якої комунікативної діяльності: уміння успішно передавати інформацію (лінгвістичні, риторичні, логічні, операціональні); уміння сприймати партнера (партнерів) зі спілкування та налагоджувати контакт, регулювати свій стан та стосунки з реципієнтами, здійснювати на них психологічний вплив, долати труднощі, які виникають у спілкуванні;

  • спеціальні комунікативні уміння, що забезпечують ефективність професійного спілкування у сфері мистецтва: уміння виявити думки, почуття і стани засобами мистецтва, імпровізаційні уміння.

Критеріями ефективності мистецького спілкування є:

  • досягнення взаєморозуміння з партнером (партнерами) зі спілкування;

  • забезпечення запланованого ефекту від спілкування, зокрема розуміння реципієнтом змісту і сутності художнього образу, виникнення в нього певних думок та вчинків;

  • використання адекватних засобів спілкування;

  • збереження учасниками спілкування внутрішньої автономності;

  • творчий характер спілкування.

За словами відомої дослідниці проблеми спілкування Г. Чайки, «спілкування – це творчість, яка веде до самовдосконалення, і водночас це цінність для кожної людини, для суспільства загалом».1 З цим твердженням важко не погодитися. Практика засвідчує, що досягнути необхідного ефекту можна не тільки за умови дотримання суспільно схвалених приписів та забезпечення очікувань з боку інших, але й через збереження власної індивідуальності, відмову від шаблонів, привнесення у кожний комунікативний акт свого творчого начала.

Проте не варто надмірно захоплюватися метою досягнути оригінальності. Це може наблизити спілкування до фарсу, зробити його фальшивим, гротескним. В будь-якій ситуації слід пам’ятати про цінність моральності, вихованості, що є необхідним стрижнем особистісної культури.

Важливим для учасника мистецького спілкування є збереження внутрішньої автономності. Іноді внаслідок професійної деформації митець настільки «зливається» зі створеними ним образами, що відривається від реалій життя. Внаслідок цього він стикається з суттєвими труднощами у спілкуванні з навколишніми людьми. Тому уміння поводити себе природно, ідентифікувати себе із реальним «я», що становить основу автономності, є необхідною передумовою і водночас критерієм ефективності комунікативного процесу.

Викладені вимоги узагальнені в категорії «професійно-комунікативна компетентність», котра характеризується І. Єсенгалієвою як система «знань, умінь і навичок (у тому числі мовленнєвих; професійних; загальнокультурних; знань та умінь в галузі психології, педагогіки, етики, риторики, культури мовлення та ін.), що забезпечують ефективність у професійному спілкуванні»2, і є складовою комунікативної компетентності особистості.



Комунікативна компетентність визначається здатністю митця реалізувати спілкування в будь-яких ситуаціях, що виявляється:

а) в оволодінні комунікативними уміннями і навичками,

б) в готовності до вироблення таких умінь і навичок у нових умовах спілкування;

в) в обізнаності з нормами, традиціями, звичаями, етикетом у різноманітних сферах спілкування;

д) в орієнтації у засобах спілкування, притаманних різноманітним соціальним групам та історичним епохам;

є) у засвоєнні репертуару ролей та сценаріїв поведінки, необхідних для реалізації спілкування в межах обраної професії.

Комунікативна компетентність є результатом засвоєння особистістю притаманного певному культурному середовищу комунікативного досвіду у вигляді знань про спілкування та комунікативних умінь і навичок. З іншого боку, досягнення певного рівня комунікативної компетентності відбувається в ході загального розвитку особистості – удосконалення її когнітивних, емоційних, дієво-практичної особистісних сфер, які уможливлюють оптимальну взаємодію з людьми в умовах певної професійної діяльності.

Показниками комунікативної компетентності особистості є комунікативність і комунікабельність. Обидва показники характеризують особливості перебігу комунікативних контактів, а саме:



  • комунікативність – результативність контакту, що виявляється у виразності жестів, міміки, пантоміміки, голосу, погляду, майстерності мовлення, експресивності комунікативної поведінки співрозмовників;

  • комунікабельність – ефективність соціального аспекту контакту: рівень оволодіння соціальними нормами, дотримання вироблених суспільством приписів, пристосування до умов комунікативної ситуації (або їх створення), уміння налагодити контакти з різноманітними людьми та досягнути бажаного ефекту в спілкуванні з ними.

Діяльність у сфері мистецтва в різних аспектах пов’язана зі спілкуванням в його міжособистісному, груповому та масовому різновидах на таких рівнях як: «митець-аудиторія», «митець-мистецький твір-аудиторія», «митець-митець».

Спілкування першого рівня найчастіше здійснюється представниками театрального мистецтва, музичного мистецтва, хореографії. Очевидно, що митці повинні орієнтуватись в особливостях своєї аудиторії. Йдеться не лише про задоволення її запитів, але й про уміння взаємодіяти з глядачем, налагодити з ним емоційний контакт, викликати в нього високі почуття, спонукати до роздумів і співпереживання.

Для досягнення емоційного контакту використовується специфічна мова мистецтва. На цьому рівні відбувається осягнення змісту мистецького твору, розкриття його сутності. Спілкуючись з цього приводу з реципієнтами, треба бути готовим як до розкриття концепцій та ідей окремого твору, так і до передачі наявного фонду надбань у тій чи іншій мистецькій сфері. При цьому необхідно прогнозувати й оцінювати наслідки своєї діяльності на суспільному та особистісному рівні, передбачати й аналізувати результати впливу мистецьких творів на свідомість і поведінку людей. Адже у змісті творів відображено сутність самих творців – їхні погляди, переконання, мрії, фантазії, почуття, ставлення до світу та до самих себе.

Спілкування на рівні «митець-митець» відбувається у процесі різноманітних міжособистісних контактів між митцями.

Дані біографічних досліджень засвідчують наявність певних труднощів у взаєминах митців. Вони спостерігаються в подружніх, дружніх, товариських та професійних відносинах людей мистецького фаху і нерідко виявляються у складних стосунках взаємопов’язаних симпатії та антипатії, дружби та суперництва, інтересу та конкуренції, прихильності та ворожості, прикладами яких є взаємини В. Ван-Гога та П. Гогена, Е. Хемінгуея та Ф. Фіцжеральда. Водночас історії відомі позитивні приклади міжособистісної взаємодії у сімействі І. С. Баха, І. Крамського, у дружніх стосунках братів Гонкурів, О. Горького та Ф. Шаляпіна, Г Аполлінера та П. Пікассо1.

Складність мистецького спілкування посилюється у зв’язку з тим, що його учасники стикаються з певними труднощами, спричиненими неадекватною самооцінкою, викривленою оцінкою партнерів зі спілкування та самої комунікативної ситуації, застосуванням неефективних засобів, способів, прийомів спілкування.

До числа таких труднощів можна віднести:


  • інформаційні труднощі, які виникають з причин недостатньої сформованості умінь обох або одного з партнерів зі спілкування розпочати розмову, сформулювати думку, підібрати вдалі слова та висловлювання;

  • регуляційні труднощі, зумовлені недостатньою готовністю до взаємодії та недостатньою сформованістю умінь планувати, контролювати, оцінювати і коригувати власні чи спільні з іншими дії, обирати ефективні моделі поведінки, впливати на інших;

  • афективні труднощі, котрі виявляються в недостатній готовності виявляти свої почуття та розуміти емоційний стан інших, відсутності або недостатній сформованості позитивного ставлення до інших.

Причиною труднощів можуть бути суб’єктивні та об’єктивні чинники.

До числа суб’єктивних чинників належить низка особистісних рис, властивостей і якостей: фізичних (тілобудова, стан здоров’я, вік, стать), генетично зумовлених (здібності), психофізіологічних (активність, тривожність, ригідність тощо, котрі зумовлені типом темпераменту), психічних (порушення пам’яті, мислення, мовлення, уяви, неадекватність емоційного реагування, пригнічені психічні стани), соціопсихічних (сором’язливість, відчуженість, егоїзм, нещирість, підозрілість, авторитарність, невпевненість, лінощі, невротизація та ін., що виявляються в характері), соціально-психологічних (недостатньо розвинених умінь щодо адаптації до умов спілкування, побудови ефективних взаємин та взаємодії з окремими людьми чи з групами людей).

Об’єктивними причинами труднощів спілкування є недоліки у вихованні, негативний приклад комунікативної поведінки інших людей, негативний вплив з їхнього боку, несприятливі умови життєдіяльності (зокрема професійної діяльності) і спілкування (тривала ізоляція, або надто інтенсивне спілкування).

Подолати труднощі спілкування можна шляхом самопізнання, пізнання інших людей, вироблення уважного і толерантного ставлення до інших та самоповаги, залучення до спільної діяльності, засвоєння ефективних моделей комунікативної поведінки.


Висновки
Спілкування є закономірною умовою існування людини й суспільства, необхідною умовою їхнього розвитку, основним засобом виявлення людської сутності. Від його ефективності залежить якість соціального становлення особистості та перебіг суспільних процесів.

Спілкування – це увесь спектр зв’язків і взаємодії людей, які реалізуються через безпосередні та опосередковані контакти в процесі духовного і матеріального виробництва.

Спілкування реалізується в двох сферах людських відносин: суспільній та міжособистісній. У системі суспільних відносин воно є опосередкованим і відбувається у формі взаємодії людей як виконавців соціальних ролей та відповідно до вироблених суспільством регулятивів: норм, правил, приписів. Міжособистісне спілкування здійснюється в умовах безпосереднього психологічного контакту між невеликою кількістю його учасників за допомогою мовленнєвих та немовленнєвих засобів і супроводжується емоційно наповненими відносинами між ними.

Спілкування сприяє обміну інформацією між учасниками, забезпечує певний рівень узгодження спільних дій та зумовлює взаємний вплив на психічні стани один одного.

Кожний акт спілкування відбувається як єдність трьох взаємопов’язаних компонентів: комунікативного як обміну інформацією за допомогою вербальних (словесних) і невербальних (несловесних) засобів; інтерактивного як організації спільної діяльності; перцептивного як взаємосприйняття партнерами зі спілкування один одного та їхнього взаємного пізнання.

Вербальну систему знаків називають мовою. Вона уможливлює відображення суб’єктивного світу комунікатора та його ставлення до реципієнта. Процес використання мови називається мовленням. Використання мови з метою обміну інформацією реалізується в мовленнєвій діяльності як низка послідовних актів, що розвиваються за таким порядком: адресант (комунікатор) – кодування повідомлення за допомогою знаків і символів – передача повідомлення реципієнтові – розкодування повідомлення реципієнтом. Рівень розуміння партнерами повідомлень зумовлений спільністю мови, подібністю використовуваного соціальних статусів, близькістю індивідуальних характеристик.

Ефективність обміну інформацією залежить від готовності співрозмовників почути, сприйняти та зрозуміти один одного (сформованості культури слухання) та від уміння використовувати механізми мовлення, будувати зрозумілі для партнера висловлювання (сформованості культури мовлення).

Немовленнєва комунікація здійснюється за допомогою немовленнєвих засобів: рухів, розміщення в просторі, акустичних засобів. Виконуючи допоміжну роль, вона надає інформації емоційного забарвлення, допомагає партнерам зі спілкування виявити свої почуття і ставлення. Вона містить в собі інформацію про учасників спілкування (темперамент, емоційний стан, приналежність до певної групи людей тощо) та відомості про відносини між ними. У професійній діяльності актора ці знакові системи є тими інструментами, за допомогою яких відображається внутрішній світ сценічних героїв

Взаємодія у спілкуванні охоплює весь спектр дій, до яких вдаються учасники спілкування. В ході взаємодії відбувається координація цих дій, співвіднесення цілей, котрі вони переслідують, вступаючи в контакт.

Структуру міжособистісної взаємодії утворюють контексти, сценарії, механізми, простір, в якому вона відбувається. Це дає змогу сформувати моделі комунікативної поведінки – системи комунікативних дій, які залежать від психосоціального контексту спілкування: психологічних особливостей партнерів, їхніх соціальних статусів, ставлення один до одного та до умов, в яких відбувається спілкування.

Для досягнення успіху у взаємодії партнери використовують такі способи психологічного впливу: зараження, що виявляється як передача психічного стану від однієї людини до іншої в умовах безпосереднього контакту; навіювання – односторонній, цілеспрямований, неаргументований впливу, який визначається некритичним сприйняттям інформації з боку навіюваного; наслідування, спрямоване на вибіркове відновлення індивідом, який піддається впливові, зовнішніх рис і зразків поведінки, манер, дій, вчинків інших людей; переконання як спосіб свідомого і організованого впливу на психіку переконуваного з метою створення в нього стійких поглядів, вихідних установок та принципів. Досягти ефективності психологічного впливу можна шляхом визнання унікальності співрозмовника, виявлення інтересу до нього, готовності до підтримки партнера зі спілкування та саморозкриття.

Сприймання людини людиною (соціальна перцепція) забезпечує відображення образу співрозмовника на основі спостереження та аналізу зовнішніх проявів поведінки. Основними механізмами перцепції є: ідентифікація, що полягає у спробі поставити себе на місце партнера зі спілкування; рефлексія, яка забезпечує усвідомлення людиною того, як її сприймає партнер зі спілкування; емпатія – своєрідний емоційний відгук на стан партнера; стереотипізація, котра дає змогу створити загальний образ співрозмовника на підставі віднесення його до певної категорії як представника тієї чи іншої групи. Використання цих механізмів уможливлює інтерпретацію поведінки співрозмовників – здійснення побудованих на реальних фактах пояснень поведінкових проявів та їхніх причин. Якщо такі пояснення неможливі через брак інформації чи відсутність достатніх можливостей для інтерпретації, використовують атрибуцію – приписування іншому неіснуючих особистісних характеристик, причин та образів поведінки.

Мистецьке спілкування реалізується з приводу мистецтва. У своєму зовнішньому прояві – це контакти з художніми творами, митцями та людьми, які цікавляться мистецтвом. Внутрішню його сторону забезпечують процеси отримання і осмислення набутих художніх вражень та їх вербалізації. Комунікативна діяльність в мистецькій галузі потребує професійно-комунікативної компетентності – системи знань, умінь і навичок, які забезпечують ефективність професійного спілкування.

Вдосконалити спілкування можна шляхом отримання знань про спілкування, самопізнання, пізнання інших людей, вироблення уважного і толерантного ставлення до них, засвоєння ефективних моделей комунікативної поведінки.


Словник основних термінів
Актуалізатор – людина, яка прагне самореалізації, поважаючи інтереси і прагнення інших, прислухаючись до думок інших.

Актуалізація – спосіб взаємодії, для якого характерні врахування інтересів співрозмовника та прагнення реалізувати власні потенціали в діяльності і взаємодії з іншими.

Акустичні засоби комунікації – система звукового оформлення мовлення (висоти, гучності, швидкості, ритмічності, тембру, звучності, напруженості тощо) та використання певних немовленнєвих звукових сигналів (сміху, плачу, кашлю, позіхання тощо), за допомогою яких можна отримати повідомлення про те значення, яке надає слову або висловлюванню комунікатир та про низку його характеристик (стать, вік, емоційний стан).

Атрибуція – приписування іншому певних не притаманних йому особистісних характеристик, причин та образів поведінки.

Взаємодія – аспект спілкування, котрий охоплює весь спектр дій, до яких вдаються учасники спілкування; забезпечує координацію їхніх дій та співвіднесення цілей, котрі вони переслідують, вступаючи у контакт.

Взаєморозуміння – механізм взаємодії, який базується на вивченні учасниками спілкування один одного, виконує функцію об’єднання їхніх інтересів та вироблення спільних позицій щодо розв’язання спільних завдань.

Денотація – лексичне значення слова, яке визнає більшість людей, котрі належать до певної лінгвістичної групи.

Диференціація (у спілкуванні)– роз’єднання, розподіл зусиль учасників зі спілкування.

Діалог – спосіб обміну інформацією, для якого є характерними особистісно рівноправні позиції співрозмовників, їх налаштованість на співпрацю

Емпатійне слухання – особливий вид слухання, метою якого є осягнення емоційного забарвлення змісту висловлювання партнера, з’ясування значення висловленого для партнера та його почуттів з цього приводу, здійснення підтримки партнера зі спілкування.

Емпатія – механізм сприймання людини людиною, дія якого забезпечується емоційним відгуком на стан партнера зі спілкування.

Етикет – загальноприйнятий у певній спільноті засіб ритуалізації і регламентації взаємодії на рівні морально-культурних та естетичних норм.

Жести – рухи руками чи кистями рук, які інформують про інтенсивність переживання людиною того чи іншого психічного стану.

Зараження – емоційно наповнений психологічний вплив, котрий виявляється як передача психічного стану від однієї людини до іншої в умовах безпосереднього контакту.

Звичай – прийнята з минулого без будь-яких змін форма стосунків (модель поведінки), яка має певні утилітарно-практичні риси.

Ідентифікація – механізм сприймання людини людиною, що полягає в ототожненні себе з іншим, тобто у спробі поставити себе на місце партнера зі спілкування, уявити його стан, почуття, думки, мрії.

Інтеграція (у спілкуванні) – об’єднання, узгодження дій партнерів зі спілкування з метою виконання спільної діяльності;

Інтерпретація (у спілкуванні) – адекватні пояснення поведінкових проявів поведінки партнерів зі спілкування та їх причин, побудовані на реальних фактах.

Код (у мовленнєвій комунікації) – система знаків (літературна мова, діалект, сленг), котру використовують учасники конкретного комунікативного акту.

Кодування (у мовленнєвій комунікації) – переведення повідомлення у певний набір знаків чи сигналів, що мають бути зрозумілі співрозмовникові.

Комунікабельність – характеристика людини, яка визначає соціальний аспект її комунікативних контактів: рівень оволодіння соціальними нормами, дотримання вироблених суспільством приписів, пристосування до умов комунікативної ситуації, або їх створення, уміння налагодити контакти з різноманітними людьми та досягнути бажаного ефекту у спілкуванні з ними.

Комунікатива сторона спілкування – елемент спілкування, що реалізується учасниками як процес обміну інформацією за допомогою певної системи знаків та їхньої інтерпретації.

Комунікативна компетентність – здатність людини реалізувати спілкування в будь-яких ситуаціях, що виявляється в: а) оволодінні комунікативними уміннями і навичками, б) готовності до вироблення таких умінь і навичок у нових умовах спілкування; в) обізнаності з нормами, традиціями, звичаями, етикетом у різноманітних сферах спілкування; д) орієнтації у засобах спілкування, притаманних різноманітним соціальним групам та історичним епохам; є) засвоєнні репертуару ролей та сценаріїв поведінки, необхідних для реалізації спілкування у межах обраної професії.

Комунікативність – характеристика людини, яка визначає результативність її комунікативних контактів, що виявляється у виразності жестів, міміки, пантоміміки, голосу, погляду, майстерності мовлення, експресивності комунікативної поведінки співрозмовників.

Конотація – вторинне значення слова, яке визнають окремі представники певної групи.

Контакт очима (візуальний контакт) – система сигналів, яка виконує функцію регулювання розмови, повідомлення про якість емоційних відносин між співрозмовниками, ступінь їх інтимності чи відчуження.

Контекст – сукупність умов спілкування, які надають комунікативному процесові того чи іншого значення.

Контрконтрсугестія – подолання сугестором системи психологічного захисту, що здійснюється сугерендом під час навіювання за допомогою певної сукупності заходів.

Контрсугестія – опір навіюванню, який здійснює сугеренд.

Кооперація (у спілкуванні) – спільна участь людей в одній або декількох взаємопов’язаних діях, необхідних для досягнення бажаного для всіх результату.

Координація – механізм взаємодії, що полягає в пошуку оптимальних для партнерів зі спілкування дій, за допомогою яких вони можуть досягнути спільності та узгодженості.



Культура мовлення – складова комунікативного досвіду людини, що визначається уміннями використовувати механізми мовлення, будувати висловлювання відповідно до існуючих у суспільстві граматичних і морально-етичних норм та мовленнєвого етикету.

Культура слухання – досягнення слухача, які полягають в умінні почути, зрозуміти співрозмовника і уможливлює активну діяльність щодо аналізу отриманої від нього інформації.

Маніпулювання – спосіб взаємодії, що використовують як правило з корисливою метою, спрямованою на задоволення власних потреб та досягнення власних цілей; супроводжується свідомим або несвідомим використанням хитрощів з метою встановлення контролю над ситуацією, досягнення власної мети та задоволення потреб.

Мистецьке спілкування (за О. Рудницькою)єдність діалогічних відносин з приводу мистецтва та внутрішніх процесів осмислення набутих художніх вражень, що пов’язані з «втручанням» свідомості в спонтанний потік естетичних переживань індивіда, зі своєрідною вербалізацією чуттєвого досвіду, його упорядкуванням та вираженням у певних словах і поняттях.

Міжособистісна взаємодія – взаємне виявлення активності у системі дій, що призводить до змін поведінки, діяльності, відносин, установок учасників спілкування.

Міжособистісна комунікація – використання учасниками спілкування певних способів передачі та прийняття інформації.

Міжособистісне спілкування – спілкування, яке здійснюється в умовах безпосереднього психологічного контакту між невеликою кількістю його учасників, реалізується за допомогою мовленнєвих та немовленнєвих засобів і супроводжується виникненням емоційно наповнених відносин між людьми.

Міжособистісний контакт – спрямованість учасників спілкування один на одного в умовах доступності для взаємного сприйняття, взаємодії та передачі інформації.

Міжособистісні відносини – виникнення між учасниками спілкування певної інтимної залежності та взаємної відповідальності за якість реалізованих у ході спілкування контактів у конкретний момент часу.

Міміка – вираз обличчя, який сигналізує про емоційний стан співрозмовника.

Мова (у вузькому значенні) – система словесних знаків і символів, за допомогою яких реалізується обмін інформацією.

Мова (у широкому значенні) – система будь-яких знаків і символів, за допомогою яких реалізується обмін інформацією.

Мовлення – процес використання мови з метою обміну інформацією

Модальність висловлення – форма мовного спілкування конкретної групи, в яку вкладається певний зміст (наказ, переконання, прохання, запитання, доброзичливість, щирість тощо).

Моделі комунікативної поведінки – системи комунікативних дій, які залежать від психосоціального контексту спілкування: психологічних особливостей партнерів зі спілкування, їхніх соціальних статусів, ставлення один до одного та до умов, в яких відбувається спілкування.

Монолог – спосіб обміну інформацією, який визначається домінуванням у спілкуванні одного із співрозмовників, який є джерелом інформації і виконує функції організатора та регулятора спілкування, еталона для наслідування.

Наслідування – спосіб психологічного впливу, спрямований на відновлення індивідом, який йому піддається, зовнішніх рис і зразків поведінки, манер, дій, вчинків інших людей; таке відновлення визначається певною вибірковістю, що має водночас і раціональний, і емоційний характер.

Нерефлексивне слухання – уважне слухання співрозмовника, що визначається мінімальним мовним втручанням.

Обряд – ритуальний захід, який проводиться з особливого приводу і складається з низки ритуальних дій, що супроводжують важливі моменти життя і діяльності людини.

Оптико-кінетична система знаків – діапазон рухів, які використовують співрозмовники в ході спілкування.

Переконання – 1) найбільш стійкий елемент системи уявлень і поглядів людини, котрі становлять результат, формування її індивідуально-неповторного життєвого досвіду і спонукальну основу діяльності; 2) процес освоєння дійсності; 3) спосіб свідомого і організованого впливу на психіку індивіда з метою створення стійких поглядів, вихідних установок та принципів особистості.

Поза – певне положення тіла людини, що інформує про стан людини (напруження, розслаблення, налаштованість на боротьбу, захист чи втечу, готовність до спілкування чи прагнення уникнути контакту тощо), її ставлення до себе та до співрозмовника.

Полілог – різновид діалогу, в якому беруть участь декілька співрозмовників, котрі спілкуються з дотримання рівноправних позицій.

Полісемія – наявність в одного слова двох або декількох загальноприйнятих значень.

Предметна інформація – інформація, яка охоплює відомості про предмет, цілі, задачі, умови діяльності, терміни її виконання.

Професійно-комунікативна компетентність (за І. Єсенгалієвою) – система знань, умінь і навичок (у тому числі мовленнєвих; професійних; загальнокультурних; знань та умінь у галузі психології, педагогіки, етики, риторики, культури мовлення та ін.), яка забезпечує ефективність у професійному спілкуванні.

Рефлексивне слухання – сприймання повідомлення від співрозмовника, яке супроводжується використанням зовнішнього зворотного зв’язку з метою досягнення розуміння.

Рефлексія – механізм сприймання людини людиною, що полягає в усвідомленні людиною того, як її сприймає партнер зі спілкування.

Ритуал – складена протягом історичного розвитку людства (суспільства, соціальної спільноти) форма упорядкованої, передбачуваної, символічної поведінки.

Синонімія – використання різних слів чи фраз з метою передачі однакової за змістом та смислом інформації.

Соціальна перцепція (соціальне сприйняття) – сприйняття та розуміння однією людиною іншої, що відбувається під час спілкування.

Спілкування (за Л. Орбан-Лембрик) – увесь спектр зв’язків і взаємодії людей у процесі духовного і матеріального виробництва, спосіб формування, розвитку, реалізації та регуляції соціальних відносин і психологічних особливостей окремої людини, що здійснюється через безпосередні чи опосередковані контакти, в які вступають особистості та групи.

Стереотипізація – механізм сприймання людини людиною, який базується на врахуванні притаманних конкретним людським спільнотам найзагальніших ознак і є результатом засвоєння набутого досвіду спілкування з представниками різноманітних груп.

Стиль спілкування – характерна для конкретної людини система комунікативних дій.



Стратегія спілкування – загальна схема комунікативних дій.

Сугеренд – учасник спілкування, стосовно якого здійснюється навіювання.

Сугестія (навіювання) – односторонній, цілеспрямований, неаргументований інформаційно-емоційно-вольовий вплив однієї людини на іншу людину (групу людей), який визначається некритичним сприйняттям інформації з боку останньої (останніх).

Сугестор – учасник спілкування, який здійснює навіювання на іншого.

Сценарій міжособистісної взаємодії – усталена послідовність комунікативних дій, прийнятих в певній групі чи у суспільстві в цілому.

Такесична система знаків – група жестів, пов’язаних з дотиком до партнера (рукостискання, поцілунки, обійми, прогладжування), які засвідчують емоційний стан партнерів та сигналізують про характер їхньої взаємодії.

Узгодження – механізм взаємодії, який передбачає досягнення згоди стосовно намірів та цілей взаємодії, надає їй певного смислу, мотивує партнерів на спільні дії, зумовлює певне емоційне ставлення до спільної діяльності.



Церемонія – культовий (величний) обряд, урочистий офіційний акт, проведення якого відбувається відповідно до установленого порядку.


Запитання для самоперевірки:
Дайте визначення феномену спілкування.

Які функції виконує спілкування?

Охарактеризуйте структуру спілкування.

Охарактеризуйте основні знакові системи, за допомогою яких здійснюється обмін інформацією між людьми.

Які функції виконують засоби вербальної та невербальної комунікації в спілкуванні?

Які є механізми взаємодії між людьми?

Що таке психічне зараження? Від яких факторів залежить сила психічного зараження?

Охарактеризуйте навіювання як спосіб психологічного впливу. Назвіть умови ефективності навіювання.

Охарактеризуйте роль наслідування у формуванні поведінки людини. Яке його місце у розвитку дитини і дорослої людини?

Проаналізуйте умови ефективності переконання.

Охарактеризуйте дію механізмів сприймання людини людиною.

З якими труднощами найчастіше стикаються учасники спілкування?

Охарактеризуйте специфіку мистецького спілкування?

Які перспективи щодо удосконалення акторської діяльності можуть забезпечити знання про спілкування?


Література:

Андреева Г.М. Социальная психология: Учеб. / Г.М. Андреева. – 5-е изд., испр. и доп. – М.: Аспект Пресс, 2001. – 376 с.

Бродецкий В.Я. Внеречевое общение в жизни и искусстве / В.Я. Бродецкий. – М.: Владос, 2000. – 190 с.

Виннославська О.В. Людські стосунки: Навч. посіб. / О.В. Виннославська, М.П. Малигіна; М-во науки і освіти України; Нац. ун-т «Київ. політех. ін-т». – К.: Центр навч. л-ри, 2006. – 142 с.

Куницына В.Н. Межличностное общение: Учебник для вузов / В.Н. Куницына, Н.В. Казаринова, В.М. Погольша. – СПб.: Питер, 2003. – 544 с.

Москаленко В.В. Психологія соціального впливу: Навч. посіб / В.В. Москаленко. – К.: ЦУЛ, 2007. – 447 с.

Москаленко В.В. Соціальна психологія: Підр. – 2-ге вид., випр. та доп. / В.В. Москаленко. – К.: Центр учбової літер, 2008. – 688 с.

Орбан-Лембрик Л.Е. Соціальна психологія: Посіб. / Л.О. Орбан-Лембрик. – К.: Акдемвидав, 2003. – 446 с.

Основи соціальної психології: Навч. посіб. / О.А. Донченко, В.О. Татенко та ін.; За ред.. М.М. Слюсар. – К.: Міленіум, 2008. – 496 с.

Парыгин Б.Д. Анатомия общения / Б.Д. Парыгин. – СПб.: Изд-во Михайлова В.А., 1999. – 301 с.

Рогов Е.И. Психология общения / Е.И. Рогов. – М.: ВЛАДОС, 2002. – 336 с.

Семенов В.Е. Социальная психология искусства / В.Е. Семенов. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1988. – 168 с.

Філоненко М.М. Психологія спілкування: Підр. /М.М. Філоненко. – К.: ЦУЛ, 2008. – 223 с.

Хренов Н.А. Социальная психология искусства. Теория и методология, история / Н.А. Хренов. – М.: Ин-т искусствознания, 1998. – 276 с.

Чмут Т.К. Етика ділового спілкування: Навч. посіб. / Т.К. Чмут, Г.Л. Чайка. – 3-тє вид., стер. – К.; Вікар, 2003. – 223 с.

1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   25


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка