1. психологія як наука І навчальна дисципліна



Сторінка11/25
Дата конвертації11.04.2016
Розмір6.05 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   25

Культура слухання – це досягнення слухача, яке характеризується бажанням почути, зрозуміти співрозмовника і уможливлює активну діяльність щодо аналізу отриманої від нього інформації. В особливостях слухання виявляються не лише когнітивні якості людини, але й рівень її моральності і культури.

До основних видів слухання належать:



  • нерефлексивне слухання – уважне сприйняття повідомлення від співрозмовника, яке визначається мінімальним мовним втручанням того, хто слухає;

  • рефлексивне слухання – сприймання повідомлення від співрозмовника, яке супроводжується використанням зовнішнього зворотного зв’язку з метою досягнення розуміння, реалізованого в таких прийомах звернення до партнера, як з’ясування, перефразування, відбиття почуттів, резюмування;

  • емпатійне слухання – особливий вид слухання, метою якого є осягнення емоційного забарвлення змісту повідомлення партнера, з’ясування значення висловленого для партнера та його почуттів з цього приводу, здійснення підтримки партнера зі спілкування.

Зворотний зв’язок може бути:

  • оціночним і застосовуватися для повідомлення про судження та ставлення до предмету розмови;

  • безоціночним, який визначається прагненням допомогти співрозмовникові сформулювати його думки, дізнатися про його почуття і в якому відсутнє ставлення до обговорюваних питань.

Ефективність слухання визначається здібністю слухача до збереження уваги, адекватного сприймання та розуміння повідомлення, отриманого від комунікатора (комунікаторів). Такого результату можна досягнути, якщо в учасників спілкування сформовані установки на слухання, вони усвідомлюють цілі слухання: наприклад, прагнуть зрозуміти, запам’ятати, оцінити, інтерпретувати, узагальнити зміст отриманої інформації, побудувати певного роду відносини з партнером (партнерами).

Культура мовлення визначається уміннями використовувати механізми мовлення, будувати висловлювання відповідно до існуючих у суспільстві морально-етичних норм і правил поведінки та мовленнєвого етикету.

Механізми мовлення базуються на використанні лексики, володінні граматикою, наявності асоціацій, продуктивності та динамічності мовлення, виявленні певного ставлення до співрозмовника.

Мовленнєве спілкування може реалізуватися у вигляді монологу та діалогу (полілогу).

Монолог визначається домінуванням у спілкуванні одного із співрозмовників, який є джерелом інформації і виконує функції організатора та регулятора спілкування. За допомогою монологу досягається лише часткове розуміння та прийняття особливостей співрозмовників.

Для діалогу є характерними особистісно рівноправні позиції співрозмовників, їх налаштованість на співпрацю. Згідно позицій сучасної психології, принцип діалогу – необхідна умова взаємодії між учасниками спілкування і має бути основним у побудові спілкування.

За словами Є. Руденського, діалог можливий між духовно багатими, соціально компетентними особистостями1.

Для реального діалогу необхідні такі умови:



  • наявність бажання та готовність партнерів виявити свою позицію стосовно актуальної проблеми;

  • готовність сприйняти та оцінити позицію партнера;

  • готовність до активної взаємодії;

  • наявність у партнерів спільної основи і певних відмінностей стосовно оцінки та розв’язання проблеми, яка обговорюється.

До числа основних модифікацій діалогу належать:

  • самокритичний діалог, що здійснюється у формі внутрішнього самоспілкування, націленого на самоаналіз та самооцінку;

  • критичний діалог, що супроводжується виробленням оцінок стосовно негативних рис іншої людини, її діяльності;

  • дискусія – обговорення партнерами спірних питань, зіставлення різних точок зору з метою пошуку істини;

  • бесіда – діалог, який супроводжується прагненням партнерів досягти спільної мети у ході обміну думками, інформацією, почуттями тощо та узгодити спільні дії;

  • прилюдне (публічне) мовлення (за умови взаємодії промовця з аудиторією).

Різновидом діалогу є полілог. В ньому беруть участь декілька співрозмовників, які спілкуються з дотриманням рівноправних позицій.

Вербальні засоби спілкування реалізуються також і в письмовій формі. В умовах ділового спілкування вони офіційно передбачені і використовуються у відповідності з правилами, яким підпорядкована певна сфера ділової діяльності.

Перевага письмових засобів спілкування виявляється у визначеності джерела інформації, можливості адекватного донесення інформації до людей.

У діловій практиці вироблено загальні вимоги до мови офіційних паперів. Вона має бути об’єктивною, логічною, послідовною, характеризуватися ясністю викладу, точністю опису, переконливістю, лаконічністю, стандартністю і нормативністю мовних засобів, відсутністю суперечностей і емоційних проявів, стриманістю, бути типовою для тієї чи іншої категорії документів.

У психологічній літературі виокремлено декілька важливих найзагальніших принципів регулювання комунікативного процесу. До них належать принцип кооперації та принцип ввічливості.

Відповідно правила мовленнєвої комунікації, зумовлені цими принципами, є такими:



  1. Вкладати у висловлювання стільки інформації, скільки необхідно для досягнення комунікативного наміру. Зайва інформація може відволікти увагу, спричинити труднощі в розумінні партнера.

  2. Говорити правду.

  3. Використовувати висловлювання, які відповідають предмету розмови.

  4. Використовувати чіткі та зрозумілі висловлювання.

  5. Спілкуватися з партнерами на засадах взаємоповаги, доброзичливості, тактовності, делікатності.

Основними засобами невербальної комунікації є: оптико-кінетична система знаків, простір і час, акустичні засоби передачі інформації.

Оптико-кінетична система знаків охоплює весь діапазон рухів, які використовують співрозмовники в ході спілкування. До неї належать міміка, жести, пози, погляди очей.

Одним із найважливіших аспектів невербальної комунікації є міміка – вираз обличчя, який сигналізує про емоційний стан співрозмовника. Протягом життя люди розвивають певні можливості щодо регулювання мімічних повідомлень. Вони роблять міміку виразнішою, коли хочуть продемонструвати співрозмовникові свої позитивні (радість, любов, інтерес) чи негативні (незадоволення, несхвалення) почуття. В тих ситуаціях, коли вияв почуттів є недоречним, співрозмовники можуть стримувати свою емоційну експресію. У разі необхідності вони приховують свої почуття і демонструють ті мімічні рухи, які не відповідають їхньому дійсному стану.

Ці дії зумовлені не тільки особливостями учасників спілкування та комунікативними ситуаціями, а й сформованими у суспільстві чи певній соціальній спільності культурними традиціями. Так, у сучасному товаристві не прийнято відкрито виявляти страх, ревнощі, розчарування.

Про щирість невербальних повідомлень можна судити, спостерігаючи, наскільки симетричними є мімічні рухи. Як правило, людині краще вдається контролювати міміку правої сторони обличчя. На лівій його стороні почуття відбиваються виразніше, чіткіше. Якщо співрозмовник є нещирим, його міміка може виявитися асиметричною.



Контакт очима (візуальний контакт) здебільшого виконує функцію регулювання розмови: погляд, спрямований на співрозмовника сигналізує про початок та завершення розмови, або завершення репліки. Водночас зміст погляду, спосіб обміну поглядами, тривалість утримання погляду одного співрозмовника на іншому може свідчити про якість емоційних відносин та ступінь їхньої інтимності чи відчуження.

Прямий погляд можна порівняти з дотиком. Він скорочує психологічну дистанцію між людьми, сприяє змінам у їхніх відносинах. Тому у спілкуванні з незнайомими людьми ми відчуваємо дискомфорт приблизно через три секунди після встановлення візуального контакту. Актори на сцені реагують на погляд глядачів по-іншому. Ховаючи під маскою ролі свою істинну сутність, вони досягають здатності не ніяковіти від численних поглядів, прагнуть утримати увагу глядацького залу якнайдовше.



Жестирухи руками чи кистями рук. Вони інформують про інтенсивність переживання людиною того чи іншого психічного стану.

Жести поділяють на такі основні групи, як:



  • зображувальні та виразні жести, які підкреслюють зміст висловленої інформації і мають значення тільки у контексті мовлення;

  • конвенційні жести, що є замінниками мови і мають власне значення у спілкуванні: жести привітання, прощання, дозволу, заборони, схвалення, образливі жести;

  • модальні жести, котрі відображають зміст оцінки учасником спілкування його предмету, себе та співрозмовника, сигналізують про зміну активності співрозмовників: жести зосередженості, роздумів, нетерплячості, пригніченості, недовіри, приязні, здивування, ворожості та багато інших;

  • ритуальні жести, що супроводжують різноманітні прийняті спільнотою ритуали: жести, використовувані представниками різних релігій, жести присяги, клятви тощо, жести, які застосовують у дипломатії тощо.

Поза – це певне положення тіла людини у просторі. Ця форма невербальної поведінки найменшою мірою піддається контролю. Спостереження за позою людини дає різносторонню інформацію про її стан (напруження, розслаблення, налаштованість на боротьбу, захист чи втечу, готовність до спілкування чи прагнення уникнути контакту), її ставлення до себе та до співрозмовника.

Так, про відкритість партнера свідчать такі елементи пози, як нахил та розворот тулуба в напрямі співрозмовника. Закритість демонструється за допомогою схрещених на грудях рук, сплетених пальців, відхилення тулуба у протилежну від співрозмовника сторону. Ознаками готовності до боротьби є нахилена вперед голова, зігнуті в ліктях та відведені в сторони руки, стиснуті кулаки. На готовність до втечі вказують відхилена назад голова, піднятий доверху ніс, напружені плечі, притиснуті до тулуба руки.

Виразними є також пози, які стосуються демонстрації домінування («нависання» над партнером, поплескування партнера по плечах) та залежності (ситуативна сутулуватість, спрямування погляду знизу до верху) .

Впевненість у собі демонструють ті учасники спілкування, які вдаються до вільних поз, займають значний простір. Ті ж з них, які прагнуть зайняти якнайменше простору, використовують закриті пози, здаються «маленькими» та незначними.

Додаткову інформацію про людину можна отримати, спостерігаючи за її ходою: ритмом, швидкістю, довжиною кроку, силою тиску ніг на поверхню тощо. Залежно від якості цих елементів ходу можна оцінювати, як впевнену, важку, обережну тощо.

Окрему групу жестів складають ті з них, які пов’язані з дотиком до партнера: рукостисканням, поцілунками, погладжуванням, обіймами. Вони утворюють такесичну систему знаків, які засвідчують емоційний стан партнерів та сигналізують про характер їхньої взаємодії. Серед них виокремлюють зумовлені етикетом ритуальні торкання (прийняті в суспільстві чи в певній групі людей форми рукостискання, поплескування тощо), професійні торкання, які використовуються в межах трудової діяльності та спорту, дружні та любовні торкання.

Оптико-кінетична система знаків є продуктом культури. Відомо, що представники різних культур використовують різні знаки, або надають одним і тим самим знакам різного значення. Так, для того, щоб виразити схвалення, американці демонструють відомий у світі знак «о’кей», тобто зображують коло за допомогою великого та вказівного пальців. У представників слов'янської культури цей зміст вкладають в інший жест – піднімають великий палець догори, а інші складають у кулак. Українці в знак погодження хитають головою зверху до низу, а болгари за допомогою цього ж знаку виражають свою незгоду.

Обізнаність з оптико-кінетичною системою знаків особливо необхідна акторові. Адже відтворені ним персонажі не можуть бути відірваними від контексту культури, до якої вони належать. Тому опановуючи той чи інший образ, необхідно оволодіти системою тих рухів, які притаманні цій культурі.

Особливою знаковою системою виступають простір і час комунікативного процесу. Додаткову інформацію про ставлення партнерів один до одного можна отримати, аналізуючи їх розміщення у просторі один щодо одного, беручи до увагу відстань, на якій вони знаходяться один відносно другого, зважаючи на ті предмети, які розміщені довкола. Так, якщо партнери розміщуються навпроти, дивляться один на одного, можна констатувати їх готовність до контакту. Коли ж один з них відвертається від іншого, це може свідчити про відсутність бажання спілкуватися.

Інформативною є відстань, на якій спілкуються партнери. Існують чотири типи дистанцій, які свідчать про близькість або дистанціонування співрозмовників:



  • інтимна відстань, яка передбачає близькість та позитивну спрямованість стосунків людей (від безпосереднього фізичного контакту до 40 – 45 см);

  • особистісна відстань, яка дає змогу виявити широкий діапазон ставлення до співрозмовника – від ввічливого дозволу знаходитися поблизу до теплого співчуття до співрозмовника, від роздратування до інтересу (від 40 – 45 до 120 см); особистісну відстань вважають оптимальною для спілкування з одним або декількома співрозмовниками;

  • соціальна відстань, яка є оптимальною для офіційного спілкування з невеликою кількістю співрозмовників (від 120 до 260 см);

  • публічна відстань, яка є зручною для спілкування з дещо більшими групами людей (глядачами, аудиторією) – від 260 см.

Чим ближчою є відстань між співрозмовниками, тим теплішими та ближчими виявляються їхні стосунки. Людина прагне зберігати дистанцію під час спілкування з чужими або несимпатичними їй людьми і скорочує відстань, спілкуючись з близькими та тими співрозмовниками, яким симпатизує.

Варто зауважити, що люди мають потребу у власній території. Навіть знаходячись у тимчасовому контакті з іншими (наприклад, у транспорті), вони прагнуть зберегти її, захистити від зазіхань з боку інших людей і переживають незадоволення у випадках порушення її меж.

Красномовним є розміщення предметів у просторі навколо співрозмовників. Вони можуть сигналізувати про зміст їхньої діяльності, статус, ступінь зайнятості, особисті якості, ставлення до партнера. Так, безладно розкидані у гримерній речі можуть свідчити про поспіх або неохайність актора, наявність на столі сценарію – про роботу на роллю, розміщені на стінах дипломи та грамоти – про ступінь професійного успіху. Безумовно, важливо подбати про оптимальне розміщення необхідних предметів у просторі сцени, яке може значно збагатити зміст спектаклю. А невдалі просторові рішення доволі негативно позначаються на сприйнятті п’єси глядачами навіть за умови досконалої акторської гри.

Значні можливості для збагачення мовлення надають акустичні засоби. Голос іноді називають «другим обличчям» людини. Залежно від якості звукового оформлення мовлення (висоти, гучності, швидкості, ритмічності, тембру, звучності, напруженості тощо) та використання певних немовленнєвих звукових сигналів (сміху, плачу, кашлю, позіхання тощо) можна отримати повідомлення про те значення, яке надає слову або висловлюванню комунікатор та про низку його характеристик (стать, вік, емоційний стан, рівень культурного розвитку).

В них також закодовано ті емоції, які переживають співрозмовники (гнів, страх, радість, інтерес), та стани, в яких вони перебувають (впевненість, тривожність, доброзичливість, упередженість, бадьорість, втома). Так, емоція гніву супроводжується зростанням сили і висоти голосу та посиленням різкості звуку. Емоція суму супроводжується повільним зростанням і спадом сили та висоти голосу, збільшенням тривалості промовляння складів та подальшим падінням сили і дзвінкості голосу. Ритмічне мовлення свідчить про бадьорий настрій, а багатство інтонацій у голосі розцінюють як свідчення цілеспрямованості, рішучості, волі.

Важливу роль у мовленні виконують паузи. Використовуючи ці засоби, можна підкреслити значущість подальшого висловлювання, навіть змінити смисл фрази на протилежний. За аналогією з відомою дитячою казкою, в якій героєві прийшлося рятувати своє життя за допомогою коми у фразі «Стратити не можна, помилувати», в усному мовленні пауза може надати висловленню того чи іншого смислу.

Варто підкреслити, що з особливостями голосу асоціюються і деякі особистісні характеристики промовця. Так, людині, яка володіє гарним голосом і досконало користується ним слухачі нерідко схильні приписувати позитивні психологічні, моральні, інтелектуальні, професійні якості: наявність здібностей, сформованість високих моральних рис, розум, професійну компетентність, надійність. Водночас трапляються випадки, коли в них з’являється антипатія до промовців, голос яких не подобається з тієї чи іншої причини. Відомо, що симпатія глядачів до актора В’ячеслава Тихонова залежала не тільки від його здібностей та зовнішніх даних, але й ґрунтувалася на позитивній оцінці його голосу. А ось голос Леоніда Брежнєва в останні роки його життя викликав упередження у багатьох слухачів.

Невербальна комунікація виконує функції:



  • доповнення – робить виразнішим вербальне повідомлення (наприклад, повідомлення про вдячність може супроводжуватися притисканням руки до серця);

  • заперечення – відображає протиріччя між вербальним та невербальним повідомленням (наприклад, вербальне повідомлення на кшталт «мені цікаво» може супроводжуватися такими невербальними запереченнями, як блукання погляду чи його спрямування до виходу або на годинник);

  • заміщення – дає змогу використати невербальне повідомлення замість вербального (наприклад, уклін актора сприймається глядачами як подяка за увагу; глядачі використовують плескання як ознаку схвалення акторської гри);

  • регулювання – уможливлює використання невербальних знаків з метою організації діяльності і поведінки людей (наприклад, рухи диригента дають змогу регулювати спільну виконавську діяльність музикантів в оркестрі).

Викладене засвідчує, що невербальна комунікація має важливе значення для спілкування: надає інформації емоційного забарвлення, допомагає партнерам зі спілкування виявити свої почуття і ставлення. У ході невербальної комунікації можна отримати важливу інформацію про комунікатора: його темперамент, емоційний стан, соціальний статус, приналежність до певної групи чи субкультури. Крім того, невербальна комунікація містить відомості про відносини учасників спілкування (зокрема про їх характер та динаміку) та про ставлення учасників до певної комунікативної ситуації (інтерес, байдужість, нетерпіння, ворожість, спокій тощо).

Комунікативна сторона спілкування реалізується за допомогою повідомлень, які виконують функцію координації дій окремої людини, або групи людей з діями інших через обмін інформацією. Формуючи повідомлення, комунікатор обирає факти, ідеї, думки для обговорення, канали комунікації, засоби і способи зв’язку.

Ефективність повідомлення залежить від:


  • доступності інформації для розуміння, змістовності інформації;

  • термінів передачі інформації;

  • доцільного використання вербальних і невербальних засобів комунікації;

  • врахування особливостей співрозмовника;

  • ставлення до співрозмовника.

Варто зауважити, що невербальні повідомлення є неоднозначними. Їм властиві:

  • контекстуальність – зміст невербального повідомлення вили кою мірою залежить від наявної комунікативної ситуації;

  • багатозначність – в одне невербальне повідомлення можна вкладати різний зміст;

  • спонтанність – невербальні повідомлення мають довільний, незапланований характер.

Порівняно стійкими та однозначними є повідомлення про основні емоції та стани людини: інтерес, радість, подив, гнів, горе, уважність та ін.

Зміст решти невербальних сигналів зумовлений низкою таких факторів, як:



  • існуючі в суспільстві культурні норми спілкування;

  • комунікативна ситуація (ситуація спілкування);

  • рівень культури спілкування його учасників;

  • індивідуальні особливості людини, зокрема ті особливості, які позначаються на її комунікативній поведінці;

  • вік учасників спілкування;

  • стать учасників спілкування;

  • приналежність учасників спілкування до певної соціальної спільноти (етнічної, професійної, релігійної тощо);

  • ступінь значущості партнерів зі спілкування один для одного.

Життєвий досвід і професійна практика свідчить про необхідність вивчення і ефективного застосування засобів комунікації в усіх ланках життєдіяльності. Результати спілкування залежать від уміння адекватно використовувати та інтерпретувати словесні повідомлення, моделювати та удосконалювати їх голосові різновиди, контролювати позитивні і негативні експресивні прояви, налагоджувати візуальний контакт, дотримуватися зручних для партнера територіальних зон, планувати оптимальний особистий простір, облаштовувати приміщення, оформлювати свою зовнішність.

У професійній діяльності актора схарактеризовані знакові системи виступають у ролі основних інструментів, за допомогою яких відображається внутрішній світ сценічних персонажів: їхні думки, прагнення, почуття, стани. Завдяки майстерному використанню мови, голосу, побудові мізансцен, оптимальним рухам та переміщенням акторів глядач отримує змогу приєднатися до світу інтимних переживань героїв, які живуть певний час на сцені. У протилежному випадку глядач бачить тільки фальшиву, бездарну гру і, не маючи можливості ототожнити актора з його героєм, зрозуміти сутність людей та подій, зображуваних на сцені, не отримує бажаного естетичного задоволення.


6.2.2. Інтерактивна сторона спілкування
Кожен з учасників спілкування є активним. За висновками М. Лісіної, така активність виявляється в характерній для комунікативної діяльності спрямованості на узгодження й об’єднання зусиль щодо налагодження відносин та досягнення спільного результату1, що є можливим завдяки взаємодії.

Взаємодія – аспект спілкування, котрий охоплює весь спектр дій, до яких вдаються учасники спілкування. В ході взаємодії відбувається координація їхніх дій та співвіднесення цілей, котрі вони переслідують, вступаючи у контакт.

Взаємодія була історично першою формою спілкування і виявлялася у вигляді:



  • інтеграції – об’єднання, узгодження дій з метою виконання спільної діяльності;

  • кооперації – спільної участі людей в одній або декількох взаємопов’язаних діях, необхідних для досягнення бажаного для всіх результату;

  • диференціації – роз’єднання, розподілу зусиль учасників спілкування.

Пізніше люди почали взаємодіяти з метою встановлення інтелектуальних та духовних контактів.

Для того, щоб взаємодія відбулася, необхідні участь партнерів зі спілкування у спільній діяльності та наявність між ними певного інформаційного зв’язку з приводу її виконання. За цих умов між її учасниками виникають взаємовідносини – вони досягають певного рівня взаєморозуміння, здійснюють взаємний контроль та вплив один на одного.

Взаємодія може забезпечити інтеграцію партнерів зі спілкування в разі досягнення згоди та спільних результатів. В протилежному випадку, коли у взаєминах має місце боротьба, суперництво, дії партнерів не узгоджують та є неефективними, взаємодія призводить до їхньої диференціації.

Структуру міжособистісної взаємодії утворюють такі компоненти, як її контексти, сценарії, механізми, простір, в якому вона відбувається2.

Для того, щоб взаємодіяти з людьми успішно, важливо враховувати її контекст, тобто сукупність умов спілкування. Це дає змогу зрозуміти сенс окремих аспектів спілкування: адекватно оцінити комунікативну ситуацію, з’ясувати причини поведінки співрозмовника (співрозмовників), визначити можливості досягнення бажаного результату.

Наведемо приклад. У коридорі інституту мистецтв біля однієї з аудиторій стоять декілька студентів. Один з них просить подати йому на харчування. Присутні радять йому, як змінити інтонацію, вираз обличчя, щоб створений цим студентом образ став ще зворушливішим. Зважаючи на контекст охарактеризованої ситуації, взаємодію між студентами можна трактувати як допомогу у підготовці до заняття. Звісно, що ті студенти й викладачі, які виявилися випадковими свідками цієї сцени, будуть оцінювати її саме з такої точки зору і не стануть виймати гроші з гаманців, щоб допомогти «жебракові».

Отже, контекст міжособистісної взаємодії визначається залежно від змісту конкретної ситуації спілкування: навчання студентів в аудиторії, відзначення урочистої події, розмова з другом чи з незнайомою людиною тощо. Кожна така ситуація оцінюється з точки зору виконуваних учасниками спілкування соціальних ролей, змісту та послідовності дій, якості регуляції – дотримання (або недотримання) тих чи інших норм, правил, приписів комунікативної поведінки.

Тому контекст міжособистісної взаємодії великою мірою зумовлений рівнем міжособистісної взаємодії. У теорії міжособистісного спілкування прийнято вирізняти її соціально-рольовий, діловий та інтимно-особистісний рівні.

У звичних ситуаціях спілкування люди вдаються до стандартних сценаріїв міжособистісної взаємодії – усталеної послідовності дій, прийнятих у певній групі чи в суспільстві в цілому. Вони дають змогу взаємодіяти майже автоматично. До таких сценаріїв ми вдаємося щодня: спілкуємося з людьми в транспорті, вітаємося та реагуємо на привітання, будуємо розмову з приятелями.

У ході здобуття та поповнення комунікативного досвіду кожна людина виробляє чималий набір типових сценаріїв, які дають їй змогу швидко зорієнтуватися в конкретній комунікативній ситуації і діяти відповідно до придатного для неї сценарію. Такі дії, як правило, є очікуваними з боку співрозмовника (співрозмовників). У відповідь вони отримують змогу використати відповідний типовий сценарій.

Наприклад, за прийнятим нині сценарієм, глядачі повинні після третього дзвінка знаходитися у театральній залі, зайняти в ній місця відповідно до вказаних у квитках номерів, дотримуватися тиші. Уявімо, що більшість з них не засвоїли цих простих сценаріїв. Починається спектакль, а глядачі вільно пересуваються по залі, займають ті місця, які їм подобаються, гучно з’ясовують претензії щодо свого розміщення та ігнорують присутність на сцені акторів. Безумовно, в такій ситуації взаємодія між окремими глядачами стає конфліктною, а актори не досягають бажаного ефекту.

Вироблення сценаріїв поведінки пов’язане із засвоєнням та використанням людьми численних ритуалів – складених протягом історичного розвитку людства (суспільства, соціальної спільноти) форм упорядкованої, передбачуваної, символічної поведінки. Прикладами прийнятих у театрі ритуалів є дзвінки перед початком спектаклю, спільний вихід акторів на сцену по завершенню спектаклю, загальний уклін. Багатством ритуалів вирізняються богослужіння, в ході яких віряни виконують усталені рухи та дії. Ритуали широко використовуються в побуті – так, у багатьох сім’ях прийнято святкувати сімейні події, вітатися чи прощатися, звертатися один до одного в певний спосіб.

Дотримання ритуалів дає змогу людині відчути свою приналежність до інших (нації, професійної чи вікової групи тощо). Ритуали забезпечують спрощення та зрозумілість соціальної поведінки, пропонують певну схему упорядкованих відносин зі світом і є ознакою стабільності («Репетиція як завжди розпочалася о 10 годині. Отже, все в порядку, нічого не змінилося») та ідентифікації людини з іншими («Мене запросили на прем’єру. Отже, про мене не забули, я свій»).

Близькими до ритуальних формами поведінки є обряд, церемонія, етикет, звичай.


1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   25


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка