1. психологія як наука І навчальна дисципліна



Сторінка10/25
Дата конвертації11.04.2016
Розмір6.05 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   25
Тема 6. СПІЛКУВАННЯ
6.1. Поняття спілкування
Значення спілкування в житті людини і суспільства важко переоцінити. Потреба у спілкуванні є однією з найважливіших людських потреб. Вона притаманна кожній людини і розвивається з віком. Так, новонароджена дитина потребує контакту з матір’ю. Дитина середнього шкільного віку не мислить своє життя без спілкування з однолітками. Молоді люди прагнуть розширити коло своїх контактів, вдосконалити взаємодію з іншими, глибше пізнати світ людей та своїх близьких. Представники похилого віку досягають досить високого рівня спілкування з навколишніми та нерідко використовують свої уміння для передачі досвіду молодшому поколінню.

Експериментально доведено, що не тільки окрема людина, але й групи людей важко переживають свою ізоляцію від зовнішнього світу. Такі ситуації викликають в них, як правило, пригнічений стан, нерідко призводять до втрати відчуття часу.

Задоволення потреби у спілкуванні є необхідною умовою становлення індивіда як особистості. За допомогою спілкування він оволодіває мовою, здобуває знання, засвоює різноманітні види діяльності, розвиває свою свідомість.

За допомогою спілкування може здійснюватися спільна діяльність, налагоджуватися взаємозв’язки між окремими людьми, малими та великими групами людей (націями, державами). Це надає спілкуванню значення фактору становлення та існування спільності.

Знаходячись у групі, людина діє та поводиться по-іншому, ніж наодинці. В оточенні людей змінюються її почуття та стани. Вона відчуває тонізуючий вплив з боку інших: активніше виявляє свої здібності, інтелектуальні, вольові якості та інші властивості, працює продуктивніше. Водночас, у присутності оточуючих може спостерігатися й інше явище – гальмування певних дій чи поведінкових проявів. Це зокрема спостерігається в театрі, коли перебуваючи в емоційному контакті під час вистави, глядачі досягають досить високого рівня спільності у переживанні естетичних, моральних, інтелектуальних почуттів. Разом з тим, вони намагаються утриматися від недоречних у такому товаристві дій: не говорити, не заважати іншим тощо.

В нинішніх умовах, коли число інформаційних зв’язків у світі постійно збільшується, спілкування набуває ще більшої значущості. Адже завдяки спілкуванню (безпосередньому, опосередкованому, усному, письмовому тощо) відбувається передача та отримання інформації окремими людьми, та їхніми групами. Саме спілкування є тим невичерпним джерелом інформації, завдяки якому ми дізнаємося про події у світі, здобутки в усіх сферах життя: політичного, економічного, духовного тощо.

Отримання людиною інформації дає змогу збагатити свої знання, удосконалити діяльність, відрегулювати поведінку, внести необхідні зміни до структури своїх вчинків.

Зростання значущості спілкування, що спостерігається протягом ХХ – початку ХХІ ст. спричинило посилення уваги до нього з боку учених. Пов’язані з цим феноменом проблеми висвітлено у працях Б. Ананьєва, Г. Андреєвої, М. Кагана, Н. Казаринової, В. Куніциної, О. Леонтьєва, М. Лісіної, Б. Ломова, В. Мясищева, М. Обозова, Л. Орбан-Лембрик, С. Рубінштейна, Б. Паригіна, В. Погольші, В. Семиченко.

Спільним у цих дослідженнях є визнання спілкування закономірною формою існування людини й суспільства, необхідною умовою їхнього розвитку, основним засобом виявлення людської сутності. Це надає явищу спілкування особливої значимості – від його ефективності залежить не лише якість соціального становлення особистості, а й особливості перебігу суспільних процесів.

Широку інтерпретацію спілкування пропонує Л. Орбан-Лембрик. На думку дослідниці, спілкування – це увесь спектр зв’язків і взаємодії людей у процесі духовного і матеріального виробництва, спосіб формування, розвитку, реалізації та регуляції соціальних відносин і психологічних особливостей окремої людини, що здійснюється через безпосередні чи опосередковані контакти, в які вступають особистості та групи1.

Термін «спілкування» в науковій літературі нерідко ототожнюють з терміном «комунікація» (із лат. “сommunico” – спілкуюся з кимсь). Потрібно уточнити, що значення останнього терміну є варіативним – ним позначаються як процеси обміну інформацією, так і процеси спілкування загалом. Це дає змогу називати всі ситуації спілкування та події, котрі в них розвиваються, комунікативними.

Виходячи з визначення спілкування, треба розглядати цей феномен принаймні у двох сферах людських відносин: суспільній та міжособистісній.

Сучасна вітчизняна наука розглядає суспільні відносини як взаємодію не конкретних людей, а соціальних ролей, тому визначає їх безособовий характер, об’єктивність, обумовленість соціальними факторами.

Спілкування в системі суспільних відносин є опосередкованим, навіть анонімними. Такі відносини будується на основі певного становища індивіда чи соціальної групи в суспільстві, зумовлені суспільними регулятивами (нормами, правилами, приписами тощо) і не залежать від симпатії чи антипатії однієї конкретної людини стосовно іншої.

Дійсною реальністю суспільних відносин виступають міжособистісні відносини. В них бере участь порівняно невелика кількість людей, які безпосередньо контактують один з одним, виявляють свої емоції і почуття.

Міжособистісне спілкуванняце спілкування, яке здійснюється в умовах безпосереднього психологічного контакту між невеликою кількістю його учасників, реалізується за допомогою мовленнєвих та немовленнєвих засобів і супроводжується виникненням емоційно наповнених відносин між людьми.

У ході таких контактів між учасниками спілкування спостерігається особливий емоційно наповнений взаємозв’язок, який суттєвим чином впливає на їх поведінку, думки, вчинки.

Явище міжособистісного спілкування характеризують за допомогою таких основних термінів, як:


  • міжособистісний контакт – спрямованість учасників спілкування один на одного в умовах доступності для взаємного сприйняття, взаємодії та передачі інформації;

  • міжособистісна комунікація – використання учасниками спілкування певних способів передачі та прийняття інформації;

  • міжособистісна взаємодія – взаємне виявлення активності у системі дій, що призводить до змін у поведінці, діяльності, відносинах, установках учасників спілкування;

  • міжособистісні відносини – виникнення між учасниками спілкування певної інтимної залежності та взаємної відповідальності за якість реалізованих у ході спілкування контактів у конкретний момент часу.

Залежно від величини утвореної між партнерами зі спілкування дистанції можна виокремити такі рівні міжособистісного спілкування, як ритуальний (соціально-рольовий), діловий та інтимно-особистісний.

Ритуальний, або соціально-рольовий рівень міжособистісного спілкування визначається анонімністю учасників спілкування, спрямованістю на виконання очікуваної від людини (як члена суспільства, групи) соціальної ролі, дотримання існуючих у суспільстві (групі) норм та ритуалів, реалізацію очікуваних суспільно схвалених комунікативних дій.

Діловий рівень міжособистісного спілкування характеризується певною відстороненістю учасників спілкування один від одного. Він націлений на виконання спільної діяльності, досягнення спільних результатів, актуалізацію тих функціональних якостей партнерів, які забезпечують високий ефект взаємодії.

Інтимно-особистісний рівень міжособистісного спілкування вирізняється домінуванням емоційного ставлення партнерів зі спілкування один до одного і націлений на задоволення їхніх потреб у спілкуванні, співчутті, співпереживанні, розумінні.

Таким чином, кожний учасник суспільних відносин має дві протилежні якості: він є водночас і анонімним виконавцем соціальної ролі, і неповторною особистістю, котра виконує таку роль.

Отже, спостерігається взаємозв’язок і взаємообумовленість суспільних і міжособистісних відносин. На якості останніх відбивається характер перших, і, в свою чергу, суспільні відносини отримують часткове емоційне забарвлення внаслідок індивідуальної інтерпретації соціальної ролі. Суспільні та міжособистісні відносини виступають як загальне і одиничне, соціальне та індивідуальне.

Важливо звернути увагу на те, що спілкування завжди має конкретно-історичний характер і реалізується відповідно до ступеня суспільного розвитку. Представники кожного покоління вступають у відносини один з одним, успадковують накопичений попередніми поколіннями досвід, удосконалюють його у спілкуванні. В ході цього процесу відбувається перехід об’єктивного у суб’єктивне, соціального в індивідуальне.

Так, на думку Б. Ананьєва, спілкування зумовлене системою взаємопов’язаних зовнішніх умов, в яких воно відбувається, та внутрішніх чинників: інтелектуальних можливостей, мотивів, почуттів і волі особистості, котрі забезпечують дію пізнавальних і регулятивних механізмів у ході його реалізації1.

При цьому кожний з учасників спілкування є активним, тобто має власне ставлення до спілкування і потенційну можливість для відповіді. Існуючі у спілкуванні людей відмінності можна пояснити наявністю внутрішньої, суб’єктивної його основи, що виявляється у ставленні учасників спілкування один щодо одного.

На думку В. Мясищева, ставлення особистості до себе і до інших позначається на характері спілкування – зміцнює, руйнує або реорганізує відносини2. Водночас ставлення є засобом відображення особистості того, хто спілкується, отже, належить до вагомих показників особистісного розвитку загалом та особистісної культури зокрема.

Розвиток особистості у спілкуванні відбувається як процес внутрішніх змін, що пов’язані передусім із його наповненням нормативно-ціннісним змістом. «Світ відносин, - як зазначає Т. Іванова, – це безперервний процес взаємостосунків між людьми, який зумовлює характер, спрямованість, особливості цих стосунків. Наявні в суспільстві цінності, умовності, тенденції фіксуються, закріплюються у свідомості людей і слугують керівництвом для дії. Норми спілкування людина постійно «проектує» на своє ставлення, свою поведінку оцінює з позиції цих норм (їх прийняття або неприйняття)»1.

Це стає можливим завдяки активізації таких особистісних пізнавальних та регулятивних механізмів, як:


  • взаєморозуміння партнерів зі спілкування, що забезпечують сприйняття інформації й тих, хто її передає та отримує;

  • самопізнання, осягнення власного Я, власних запитів і потреб;

  • регуляції стосунків з людьми, пов’язана з усвідомленням себе та своїх партнерів, моральних основ взаємодії з ними.

Означені механізми дають змогу пізнати себе й інших, реагувати на дії партнерів, регулювати власну поведінку та оцінювати результати спілкування.

Слід підкреслити, що продуктивність спілкування залежить не тільки від того, наскільки зрозумілою для особистості є реальна комунікативна ситуація, але й від її здатності досягти взаєморозуміння та узгодженості з іншими в оцінках цієї ситуації, прийняти правила комунікативної поведінки, обрати найефективніші способи, засоби й форми її організації.

Як бачимо, у міжособистісному спілкуванні відбувається розкриття суб’єктивних світів тих, хто спілкується, здійснюється обмін думками, враженнями, мріями, почуттями тощо. В таких контактах розкривається все розмаїття якостей, рис і сторін особистості, підтверджується її соціальна значимість, виявляються симпатії й антипатії, сумісність або несумісність із співрозмовником. Спілкування є тим продуктивнішим, чим краще його учасники розуміють себе й один одного, уміють «читати» партнера, осягати його сутність, ураховувати його й свої особливості та будувати на цій основі взаємодію. Водночас спілкування людей відбувається в конкретному соціокультурному середовищі, що накладає відбиток на їх внутрішній світ, призводить до певних особистісних змін та позначається на якості комунікативного процесу.

Викладене засвідчує, що продуктивність спілкування великою залежить від сформованості чинників міжсуб’єктної взаємодії її учасників. Очевидно, ними можуть бути особистісні когнітивні, афективні й поведінкові механізми, які забезпечують певні способи спільного опрацювання й оцінки інформації та відповідно врегульовані і реалізовані дії. Тоді досвід спілкування особистості доцільно розуміти як складну й динамічну систему набутих знань, умінь, способів, засобів і форм організації комунікативної поведінки, ставлення до комунікативних подій, котрі розвиваються й змінюються у відповідності до динамічних процесів (просоціальних й асоціальних), що відбуваються в суспільстві.


6.2. Структура спілкування
Складні і багатогранні процеси, що мають місце у спілкуванні людей, розглядаються дослідниками здебільшого з точки зору взаємного виявлення психічного стану, обміну інформацією та реалізації у поведінці. Так, згідно з твердженням Б. Паригіна, спілкування «може виступати водночас і як процес взаємодії індивідів, і як інформаційний процес, і як ставлення людей один до одного, і як процес взаємовпливу один на одного, і як процес їхнього співпереживання та взаєморозуміння один одного»2.

Викладене відображено в аналітичній моделі спілкування, яка дає змогу репрезентувати кожний його акт у вигляді трьох взаємопов’язаних між собою елементів (сторін):

1) комунікативного – обміну інформацією за допомогою вербальних (словесних) і невербальних (несловесних) засобів;

2) інтерактивного – організації спільної діяльності;

3) перцептивного – взаємосприйняття партнерами зі спілкування один одного та їхнього взаємного пізнання.

Запропонована модель спілкування уможливлює його розгляд з погляду різноманітності взаємозв’язків людей, зокрема форм, способів і засобів взаємодії між ними. При цьому властива людині суб’єктність зумовлює вибірковість їхнього застосування (або перетворення), що робить будь-який комунікативний акт та його учасників унікальними і не подібними до інших.

Зупинимося докладніше на характеристиці наявних у моделі сторін спілкування.
6.2.1. Комунікативна сторона спілкування.
Цей елемент спілкування має знаковий характер і реалізується:

1) як процес обміну інформацією за допомогою певної системи знаків;

2) як процес інтерпретації (розуміння на основі тлумачення, пояснення) інформації, яка передається та сприймається учасниками спілкування.

Для обміну інформацією (реалізації комунікативного процесу) у спілкуванні використовуються дві системи комунікативних засобів: вербальну і невербальну.

До вербальної системи належить система знаків і символів, яку називаються мовою. Вона виконує провідну роль у спілкуванні і є суто людським засобом комунікації.

Мова у міжособистісному спілкуванні виконує емотивну та конативну функції. Емотивна функція мови полягає у відображенні суб’єктивного світу комунікатора: його переживань, прагнень, ставлення до предмету розмови та до себе. Завдяки конативній функції стає можливим відображення засобами мови ставлення комунікатора до реципієнта, його прагнення впливати на нього та досягнути певного рівня стосунків з ним.

Процес використання цих знаків називається мовленням. Використання мови з метою обміну інформацією реалізується у мовленнєвій діяльності як низка комунікативних актів. Кожний з них розвивається за таким порядком: адресант (комунікатор) – кодування (шифрування) повідомлення за допомогою системи знаків і символів – передача повідомлення іншому адресантові (реципієнтові) – розкодування (розшифрування) інформації реципієнтом.

Код у мовленнєвій комунікації – це та система знаків (літературна мова, діалект, сленг), котру використовують учасники конкретного комунікативного акту. Кодування повідомлення відбувається як його переведення у певний набір знаків чи сигналів, що мають бути зрозумілі співрозмовникові.

Реципієнт може зрозуміти повідомлення, якщо володіє тим кодом, до якого звернувся комунікатор. Разом з тим доступність повідомлення залежить й від того контексту (ситуації, обставин), в якому відбувається спілкування. Так, повідомлення про дружні наміри у звичайних обставинах є підтвердженням позитивного ставлення однієї людини до іншої. Те ж саме повідомлення в ситуації конфлікту може свідчити про прагнення припинити ворожнечу, змінити якість відносин між партнерами зі спілкування на краще.

Комунікативний акт реалізується залежно від комунікативних намірів співрозмовників – наявності в них бажання спілкуватися в той чи інший спосіб та комунікативних задумів – вироблених попередньо проектів повідомлень, які вони мають намір передати.

Рівень розуміння партнерами повідомлень залежить від того, наскільки подібними є картини світу співрозмовників, наскільки розкодована реципієнтом інформація є близькою за смислом до тієї, котру закодував комунікатор. Це може бути зумовленим спільністю мови партнерів зі спілкування, подібністю використовуваного ними сленгу чи професійної мови, спільністю соціальних статусів (професії, соціального становища, сімейного стану тощо), однаковістю віку, статі. Швидше досягають розуміння ті співрозмовники, які мають достатній досвід спілкування, досвід спільної діяльності та соціальних зв’язків.

Взаєморозуміння у вербальному спілкуванні можна досягнути, знаючи такі характеристики мовленнєвого висловлювання, як денотація, конотація, полісемія, синонімія.

Денотація – це те лексичне значення слова, яке визнає більшість людей, котрі належать до певної лінгвістичної групи. Конотацією називається вторинне значення слова, яке визнають окремі представники цієї групи. Так, слово «театр» для більшості людей означає місце, де можна отримати естетичне задоволення засобами театрального мистецтва. Для акторів – це місце їхньої професійної діяльності. Деякі наші співвітчизники позначають словом «театр» ситуації, в яких їх учасники є нещирими, неприродними, демонстративними.

Експериментально доведено, що люди неоднаково реагують на різні слова. Найсильніші позитивні емоції викликають ті слова, якими позначають найближчі для них явища: власні імена та прізвища, імена та прізвища близьких людей, улюблені види діяльності тощо. Реакції на так звані «приємні» та «неприємні» слова також різняться між собою. Як правило, викликають позитивні реакції слова любов, кохання, дружба, відданість, дитина, квітка та ін. Протилежну реакцію зумовлюють слова ворог, ненависть, знищення, зрада, підступність.

У разі наявності в одного слова двох або декількох загальноприйнятих значень має місце явище полісемії. Наприклад, декілька значень мають слова «костюм» (різновид одягу, засіб презентації сценічних персонажів), «герой» (людина, які здійснює героїчний вчинок; персонаж п’єси), «слава» (широка популярність, схвалення, плітки, чутки). Значення таких слів розуміється завдяки контексту, в який вони включені.

Синонімія пов’язана з використання різних слів чи фраз з метою передачі однакової за змістом та смислом інформації. Наприклад, коли йдеться про високий рівень досягнень працівника у професійній діяльності, використовують словосполучення: високий професіоналізм, професійна майстерність. Зміст слова «обдарований» можна передати за допомогою слова «здібний».

Люди використовують різні слова та фрази, будують їх по-різному залежно від того, де і з ким вони спілкуються. Так, актори реалізують комунікативні контакти з колегами по роботі, з глядачами зі сцени, з дітьми вдома і т.д. За кожною сферою спілкування закріплена певна функціональна підсистема мови, яка називається стилем. Стиль в такому контексті – це спосіб зображення дійсності засобами мови, який визначається певними конструктивними особливостями, притаманними комунікаторові.

Стилетворчими елементами мовлення є:


  • морфеми – значеннєві складники слова: корені, префікси, суфікси, закінчення;

  • лексеми – слова;

  • фраземи – сталі, неподільні словосполучення;

  • синтаксеми – схеми словосполучень і моделі речень;

  • наголоси;

  • інтонації;

  • способи організації тексту.

Вибір стилетворчих елементів зумовлений змістом, метою і характером мовлення. В сучасній практиці найчастіше використовують такі стилі:

  • нейтральний (загальновживаний) стиль, який використовується у спілкуванні з усіма категоріями мовців і в будь-якій ситуації;

  • розмовно-побутовий стиль, який є нижчим за нейтральний і використовується мовцями в побуті;

  • книжний стиль (публіцистичний, виробничо-технічний, науковий, офіційно-діловий, художній), який є вищими за нейтральний і застосовуються з метою забезпечення належного рівня усного чи письмового спілкування, відповідного літературним нормам.

Діалектне, просторічне, зокрема суржикове, сленгове та лайливе мовлення вважається нелітературним.

Залежно від того, в яких умовах здійснюється спілкування, виокремлюють три різновиди способів вербального зв’язку: офіційні, неофіційні та рольові.



Офіційні способи вербального зв’язку створюються офіційною структурою і відбуваються в умовах ділового спілкування. Вони вміщують інформацію про нову задачу (вихідну, координуючу, спрямовуючу, контролюючу, оціночну), хід або результат її розв’язання. За іншою класифікацією офіційна інформація поділяється на: ознайомлювальну, що отримується і передається вищим керівникам; скеровуючу, яка передається від вищих керівників до виконавців; координуючу – нею здійснюють обмін люди, котрі не знаходяться у відносинах підпорядкованості один щодо одного. За допомогою офіційних способів спілкування передається узагальнена або конкретна інформація.

Неофіційні способи вербального зв’язку це ті, які встановлюються шляхом міжособистісного спілкування і особистісних контактів поза офіційними відносинами або замість них. Роль неофіційних контактів має важливе значення. За їх допомогою люди краще пізнають один одного, розв’язують як особистісні, так і ділові проблеми. Офіційна структура спілкування нежиттєздатна без неофіційної. З іншого боку, в умовах недостатньо чіткої офіційної системи спілкування рівень ефективності діяльності будь-якої організації знижується.

Рольові способи вербального зв’язку реалізуються через виконання партнерами зі спілкування їхніх соціальних ролей.

В умовах внутрішньогрупового спілкування вербальні інформаційні зв’язки розрізняють як централізовані та нецентралізовані. Перші з них – це такі інформаційні зв’язки всередині групи, в яких присутня центральна позиція одного чи декількох членів групи. Вони виконують інтегруючу або передаточну функції. Нецентралізовані інформаційні зв’язки характеризуються відсутністю центральної позиції – всі члени групи мають однакову кількість комунікацій.

У словесному висловлюванні необхідно розрізняти предметну інформацію і інформацію, яка несе модальність висловлювання.

Предметна інформація охоплює відомості про предмет, цілі, задачі, умови діяльності, терміни її виконання тощо і може бути виробничою, побутовою, науковою, культурною, політичною та ін. Вона включає в себе раціональні (про предмет діяльності) і емоційні (повідомлення про настрої, творчу енергію учасників спілкування) висловлювання. Тобто висловлювання також можуть містити інформацію про факти дійсності, особливості і стани комунікатора, його інтерес або відсутність такого до діяльності чи до співрозмовника та ін.

Модальність висловлення – це форма мовного спілкування конкретної групи, в яку вкладається певний зміст (наказ, переконання, прохання, запитання, доброзичливість, щирість тощо). Модальність висловлення несе інформацію про того, хто говорить.

За допомогою вербальних засобів реалізується як усне, так і письмове спілкування.

Залежно від числа учасників усне спілкування може бути:


  • публічним, в якому бере участь від декількох до великої кількості учасників;

  • приватним, в якому беруть участь два, або декілька учасники.

Залежно від конкретних ситуацій усне мовлення реалізується в численних формах: бесідах, дискусіях, телефонних розмовах, обговоренні питань на засіданнях (нарадах, зборах), доповідях, лекціях.

Перевага усних засобів спілкування полягає в їх безпосередності і, отже, у можливості постійного коригування думки на основі використання зворотного зв’язку.

В усному спілкуванні важливо розвивати культуру слухання і культуру мовлення.

1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   25


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка