1. Поняття і предмет договору купівлі-продажу



Сторінка1/3
Дата конвертації18.04.2016
Розмір430 Kb.
  1   2   3


ЗМІСТ




стор.


ВСТУП ………………………………………………………………….......

3

1. Поняття і предмет договору купівлі-продажу ………………………..

5

1.1. Поняття договору купівлі-продажу ………………………………….

6

1.2. Предмет договору купівлі-продажу …………………………………

11

1.3.Сторони договору ……………………………………………………..

13

2. Елементи договору ……………………………………………………..

16

2.1. Ціна як основна умова договору купівлі-продажу ………………….

16

2.2. Форма договору купівлі-продажу ……………………………………

17

2.3. Строки в договорі купівлі-продажу ………………………………….

18

2.4. Права та обов’язки сторін …………………………………………….

18

3. Види договорів купівлі-продажу ………………………………………

24

4. Порядок укладання договору купівлі-продажу ……………………….

28

Висновки …………………………………………………………………..

29

Додаток

31

Література ………………………………………………………………….

33



Мета курсової роботи – охарактеризувати правову природу договору купівлі – продажу та визначити його значення в цивільному обороті.
Актуальність теми полягає в тому, що в умовах ринкової економіки договір купівлі-продажу є основним регулятором взаємовідносин між виробниками (фірмами-продавцями) і споживачами, правових відносин у сфері розподілу та перерозподілу матеріальних благ, забезпечуючи вільний і оптимальний розвиток усіх форм власності, підприємництва і торгівлі.

Завдання роботи: на підставі нормативно-правових актів проаналізувати механізм правового регулювання економічних відносин за договором купівлі-продажу, який є одним з найефективнішим засобом взаємозв’язку виробництва (продажу) і споживання, регулятором функціонування на відповідному рівні господарського комплексу країни.

Методи дослідження:  Написання курсової було здійснено за допомогою системного аналізу. Застосування порівняльно-правового та логіко-правового методів дозволило визначити доцільність застосування в господарській діяльності договорів купівлі-продажу.
Зроблені висновки базуються на положеннях ЦК України, Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-ХІІ "Про захист прав споживачів", нормативними актами різної юридичної сили залежно від особливостей предмета договору, а саме, Законами України: від 23 лютого 2006 року № 3480-IV «Про цінні папери та фондовий ринок»; від 4 березня 1992 року №2163-ХІІ "Про приватизацію державного майна", від 6 березня 1992 р. № 2171-ХІІ «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» тощо. Відносини, що виникають при закупівлі продукції за державні кошти, додатково регулюються спеціальним нормативним актом - Законом України від 01 червня 2010 року №2289-IV «Про здійснення державних закупівель».

Курсова містить 4 розділи, де розкриті поняття і предмет договору купівлі-продажу, елементи договору, види договорів купівлі-продажу та порядок їх укладання.



ВСТУП

Договір купівлі-продажу — цивільно-правовий договір, за яким одна сторона (продавець) зобов'язується передати річ (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець зобов'язується прийняти цей товар і сплатити за нього певну грошову суму (ціну). До окремих видів договорів купівлі-продажу відносяться: договори купівлі-продажу, договір поставки товарів, договір поставки товарів для державних потреб, договір контрактації сільськогосподарської продукції, договір енергопостачання, договір продажу нерухомості, договір продажу підприємства. До них застосовуються загальні положення про договір купівлі-продажу, якщо інше не передбачене в самому законодавстві. До купівлі-продажу цінних паперів і валютних цінностей положеннями, передбаченими ЦК, застосовуються, якщо окремим законом не встановлено спеціальні правила їх купівлі-продажу. Таке ж правило поширюється на особливості купівлі та продажу товарів окремих видів, визначених чинним законодавством. Продаж майнових прав охоплюється положеннями, передбаченими ЦК, якщо інше не випливає із змісту або характеру цих прав. У міжнародному торговельному обороті договір купівлі-продажу регулюються найчастіше Віденською конвенцією про міжнародні договори купівлі-продажу товарів 1980 року.

Згідно зі статтею 1 Конвенції її положення застосовуються до договорів купівлі-продажу між сторонами, підприємства яких знаходяться в різних державах:

коли договір укладається між контрагентами, що знаходяться в державах — учасницях Конвенції;

коли до відносин сторін договору застосовне, згідно з нормами міжнародного приватного права, право держави — учасника Конвенції.

У відношенні договорів міжнародної купівлі-продажу товарів норми ЦК діють у випадку, якщо сторони повністю або частково виключили застосування Конвенції або коли конкретне питання в Конвенції прямо не вирішується і не може бути врегульоване відповідно до її загальних принципів, а колізійне право відсилає до цивільного права України. У зарубіжних країнах регулювання договору купівлі-продажу товарів здійснюється різними джерелами. Так, для ряду країн континентальної правової системи характерна наявність норм про договір купівлі-продажу одночасно в цивільних і торгових кодексах. У деяких країнах видані спеціальні акти про договір купівлі-продажу, зокрема в Англії — Закон про продаж товарів 1979 року. По праву всіх країн договір купівлі-продажу розглядається як двосторонній, відплатний, консенсуальний. Предмет договору купівлі-продажу будь-якого виду — товар [8].

Правове регулювання відносин купівлі-продажу безпосередньо здійснюється §§ 1-2 глави 54 «Купівля – продаж» ЦК України, Законом України від 12 травня 1991 року № 1023-ХІІ "Про захист прав споживачів" (в редакції Закону від 02.12.2012), нормативними актами різної юридичної сили залежно від особливостей предмета договору (наприклад, угоди із земельними ділянками - Земельним кодексом України; угоди з цінними паперами - Законом України від 23 лютого 2006 року № 3480-IV «Про цінні папери і фондовий ринок»; угоди з державним майном - об'єктами приватизації – законами України від 4 березня 1992 року №2163-ХІІ "Про приватизацію державного майна" (в редакції Закону від 01.01.2013), від 6 березня 1992 року № 2171-ХІІ «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» (в редакції Закону від 01.01.2013.) тощо. Відносини, що виникають при закупівлі продукції за державні кошти, додатково регулюються спеціальним нормативним актом - Законом України від 01 червня 2010 року №2289-IV «Про здійснення державних закупівель».

Договір купівлі-продажу, безумовно, є одним з найефективніших засобів взаємозв’язку виробництва і споживання, регулятором нормального функціонування господарського комплексу країни. Він може укладатися між громадянами, між організаціями (підприємствами, установами), а також між організаціями і громадянами, що свідчить про його універсальність [11].


1. Поняття і предмет договору купівлі-продажу

Згідно зі ст. 655 Цивільного кодексу України (далі – ЦКУ), за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність іншій стороні (покупцю), а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Істотними умовами даного договору є:

1. предмет договору: умова про предмет договору є істотною для всіх без винятків видів договорів, що прямо передбачено в ч. 1 ст. 638 ЦКУ;

2. ціна договору: умова про ціну договору є істотною умовою договору купівлі-продажу, оскільки цей договір є відшкодувальним договором. Згідно зі ст. 691 ЦКУ, умова про ціну договору може бути виражена такими способами:

а) ціна може бути встановлена прямо в договорі купівлі продажу, наприклад, у договорі може бути вказано: “Ціна товару за даним Договором складає 100 грн”

b) ціна договору може визначатися, виходячи з умов договору, тобто в договорі вказується ціна у вигляді певного алгоритму, що дозволяє “вийти” на цифру, виражену в грошових одиницях. Наприклад: “Сторони дійшли згоди про те, що ціна товару визначається на дату передачі товару, виходячи з офіційно затверджених Продавцем цін, що вказуються в його Каталозі товарів. Підтвердженням офіційного затвердження ціни є Каталог товарів Продавця з підписом уповноваженої особи і печаткою, який додається до накладної на передачу товару”;

с) як ціна товару, так і порядок її визначення можуть взагалі не вказуватись у договорі купівлі-продажу. Згідно зі ст. 691 ЦКУ, за відсутності в договорі купівлі-продажу ціни товару або порядку її визначення ціна визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари на момент укладення договору;

3. термін виконання зобов’язань за договором: відповідно до ст. 663 ЦКУ, продавець зобов’язаний передати товар покупцю в строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає можливості визначити цей термін, – відповідно до положень ст. 530 ЦКУ. Згідно зі ст. 530 ЦКУ, якщо в зобов’язанні встановлений термін (момент) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей термін (момент). Якщо термін (момент) виконання боржником зобов’язання не встановлений або визначений моментом пред’явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання в будь-який час. Боржник має виконати таке зобов’язання в семиденний термін з дня пред’явлення вимоги, якщо обов’язок негайного виконання не випливає з договору або актів цивільного законодавства [11].

Як було вказано вище, зобов’язанням продавця за договором купівлі-продажу є передача товару. Відповідно до ст. 664 ЦКУ, вказаний обов’язок продавця вважається виконаним:

а) якщо продавець має доставити товар покупцю: в момент вручення товару покупцю;

б) якщо продавець має передати товар покупцю за місцезнаходженням товару: в момент надання товару в розпорядження покупця;

в) якщо в договорі не вказано жодного із згаданих вище двох випадків: у момент здачі товару перевізнику або організації зв’язку для доставки покупцю.
1.1. Поняття договору купівлі-продажу

Договір купівлі-продажу - це угода, за якою продавець (одна сторона) зобов'язується передати майно у власність покупцеві (друга сторона), а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.

За договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати покупцеві майно у власність або повне господарське відання чи оперативне управління, а останній зобов'язується прийняти це майно і сплатити за нього обумовлену угодою грошову суму.

Це оплатний, двосторонній і консесуальний договір. Він спрямований на безповоротне відчуження продавцем майна і перехід його у власність (повне господарське відання чи оперативне управління) покупця, і, отже, є юридичною підставою виникнення такого зобов'язального правовідношення, яке обумовлює появу у покупця абсолютного речового права.

Договір купівлі-продажу, як правило, має одноразовий характер і укладається переважно на те майно, яке є в наявності і підготовлене для відчуження. При цьому продавцеві сплачується вартість відчужуваного майна лише у грошовому вираженні. В окремих випадках для покупця становить інтерес не саме придбане майно (як матеріальний об'єкт), а зафіксоване в ньому те чи інше право вимоги, наприклад, у разі купівлі цінних паперів. Оплата придбаного майна повинна здійснюватися у національній валюті України, за винятком випадків, передбачених законом [10].

Двосторонній характер купівлі-продажу обумовлює взаємне виникнення у кожної із сторін прав і обов'язків. Так, з укладенням такого договору продавець приймає на себе обов'язок передати покупцеві певну річ і водночас набуває права вимагати її оплати, а покупець, у свою чергу, зобов'язаний здійснити оплату придбаної речі і водночас набуває права вимагати від покупця її передачі. Іншими словами, в договорі купівлі-продажу відповідним правам і обов'язкам продавця кореспондуються відповідні права І обов'язки покупця і навпаки.

Договір купівлі-продажу є консесуальним, оскільки права і обов'язки сторін виникають у момент досягнення ними згоди щодо усіх істотних умов. Настання цього моменту може мати ряд особливостей, зумовлених тим, що для окремих видів договорів купівлі-продажу законодавець передбачає спеціальні вимоги до їх оформлення, без додержання яких укладена угода не може вважатися дійсною.

З урахуванням особливостей організаційно-правових форм торгівлі, що використовуються на території перебування сторін договору купівлі-продажу, особливостей відчужуваних об'єктів, особливостей способу укладення та виконання договору існує кілька різновидів договору купівлі-продажу, зокрема:

- договори купівлі-продажу в оптовій і роздрібній торгівлі;

- договори, які укладаються на біржах і аукціонах;

- договори купівлі-продажу, які укладаються у внутрішньому і в зовнішньоекономічному обігу;

- договори купівлі-продажу земельних ділянок, валютних цінностей, жилих будинків, квартир, автомашин;

- договори купівлі-продажу на умовах комісії, консигнації та поставки;

- договори купівлі-продажу об'єктів приватизації;

- форвардні і ф'ючерсні угоди купівлі-продажу.

Кожен з них має певні особливості щодо умов укладення та виконання, визначення прав і обов'язків сторін та правових наслідків невиконання (неналежного виконання) договору [10].

Відповідно до цивільного законодавства сторонами в договорі купівлі-продажу виступають продавець і покупець. Ними можуть бути будь-які суб'єкти цивільних правовідносин: громадяни, юридичні особи, держава. Однак умови участі кожного з цих суб'єктів у договорі купівлі-продажу не завжди однакові, що залежить від обсягу правоздатності і дієздатності конкретного суб'єкта цивільних правовідносин, форми власності відчужуваного майка, його правового режиму та інших обставин.

Законом можуть визначатися певні спеціальні умови щодо участі відповідних юридичних осіб у товарообігу з урахуванням статутних цілей їхньої діяльності (наприклад, щодо комерційної діяльності політичних партій, громадських, релігійних об'єднань). В умовах переходу до ринкових реформ держава відмовилася від монополії на зовнішньоекономічну діяльність. Відтепер суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності (у тому числі торговельної) можуть бути як фізичні, так і юридичні особи на засадах, визначених спеціальним законодавством, зокрема Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність».

За статтею 225 ЦК України право продажу майна, крім випадків примусового продажу, належить власникові. Іншими словами, це положення закону означає, що приймати рішення про відчуження майна (визначати його правову долю) має право лише його власник, оскільки за договором купівлі-продажу продавець зобов'язаний передати покупцеві не лише саме майно, а й право власності на нього (право повного господарського відання чи оперативного управління). Тільки за такої умови у покупця може виникнути відповідне право. Продавець не може передати покупцеві те, на що він сам не має права.

У законодавстві не розкривається зміст поняття «примусовий продаж», визначаються лише підстави для здійснення примусового продажу майна. До таких підстав належать продаж описаного у боржника майна з метою задоволення вимог кредиторів (ст.388 Цивільного процесуального кодексу України), продаж заставленого майна в порядку, встановленому Законом України «Про заставу», продаж майна відповідно до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», реалізація конфіскованих предметів, які стали знаряддям або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення (ст-315 Кодексу України про адміністративні правопорушення) тощо [11].

Від примусового продажу майна необхідно відмежовувати інші можливі випадки відчуження майна за відсутності на це волі власника. Так, Цивільним кодексом України, окремими законодавчими актами встановлюється особливий порядок реалізації невитребуваних за договором побутового замовлення виготовлених підрядчиком речей, невитребуваних на транспорті вантажів і багажу, майна, відправленого через органи зв'язку. У наведених випадках продаж зазначеного майна не є примусовим, а лише здійснюється без згоди власника, оскільки такий невідомий або не виявляє інтересу до належного йому майна, що може завдати охоронцю майнової шкоди, Звідси можна зробити висновок, що коло підстав для продажу майна невласником значно ширше, ніж це передбачено статтею 225 ЦК України.

Власникові не обов'язково особисто брати участь в укладенні договору купівлі-продажу. Він може здійснити ці повноваження через свого представника або комісіонера, В такому випадку покупець досягає тієї самої мети, що і при купівлі майна безпосередньо у власника, хоча й з певними особливостями. Так, при продажу майна, зданого на комісію, продавцем виступає комісіонер, а не власник такого майна. Тому у разі виявлення відхилень від умов договору купівлі-продажу покупець звертається з претензіями до комісіонера (продавця), а не до комітента (власника). При укладенні договору купівлі-продажу продавцем через свого повіреного (на підставі договору доручення) стороною в ньому є власник, а не повірений.

У статті 225 ЦК України визначено також наслідки продажу майна невласником за відсутності в останнього належних повноважень на здійснення дій по відчуженню майна. Якщо продавець, зазначено в цій статті, не є його власником, покупець набуває права власності лише у тих випадках, коли відповідно до закону власник не вправі витребувати від нього майно (ст.145 ЦК України).

Якщо продавцем майна може бути лише певна особа, тобто, як правило, власник, то покупцем може бути будь-яка особа. Обов'язковою умовою участі громадян стороною в договорі купівлі-продажу є наявність у них достатньої дієздатності (ст.11—16 ЦК України). Підприємства (організації, установи) повинні мати статус юридичної особи, а угоди, що ними укладаються, не повинні суперечити цілям їхньої діяльності, передбаченим в установчих документах,

Чинним законодавством в окремих випадках може встановлюватися особливий правовий статус продавців і покупців. Наприклад, відповідно до Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» продавцями об'єктів малої приватизації, що перебувають у загальнодержавній та комунальній власності, є відповідно Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва, органи приватизації, створені місцевими Радами народних депутатів. Покупцями об'єктів малої приватизації можуть бути фізичні та юридичні особи, які визнаються покупцями відповідно до Закону України «Про приватизацію державного майна» (стаття 8). Разом з тим, не можуть бути покупцями: юридичні особи, серед засновників та учасників яких є органи державної влади та управління; працівники органів приватизації та особи, яким заборонено займатися підприємницькою діяльністю (крім випадків використання ними приватизаційних паперів).

Істотними умовами договору купівлі-продажу є умови про предмет і ціну. Доки сторони не дійдуть згоди щодо цих двох умов, договір не може вважатися укладеним, незважаючи на погодження всіх можливих інших умов (про строк, місце, спосіб виконання тощо). Інші умови також можуть набути значення істотних, якщо щодо них за заявою однієї із сторін повинно бути досягнуто згоди (ст.153 ЦК України). Наприклад, у разі продажу товарів у кредит з наступним погашенням платежів встановлення в договорі строку повернення кредиту набуває значення істотної умови [8].


1.2. Предмет договору купівлі-продажу

У чинному законодавстві немає переліку того майна, що може становити предмет договору купівлі-продажу. У статті 224 ЦК України лише зазначено, що за цим договором передається майно.

Предметом договору купівлі-продажу можуть бути окремі речі або їх сукупність (об'єкти природи або створені людиною матеріальні блага), а також певні зобов'язальні права, які пов'язані з можливістю реалізації зафіксованих у них повноважень на можливе отримання майнових вигод (зафіксованих, наприклад, у цінних паперах). У сучасних умовах значного поширення набув обіг цінних паперів, значення яких за соціалістичної економіки було мінімальним. Відповідно до Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» Цінні папери - документи встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчують грошові або інші майнові права, визначають взаємовідносини особи, яка їх розмістила (видала), і власника, та передбачають виконання зобов'язань згідно з проспектом їх емісії (за емісійними цінними паперами), а також можливість передачі прав, що випливають із цих документів, іншим особам. За цим Законом До емісійних цінних паперів належать: акції, облігації підприємств, облігації місцевих позик,

державні облігації України, іпотечні сертифікати, іпотечні облігації, сертифікати фондів операцій з нерухомістю інвестиційні сертифікати, казначейські зобов'язання України. В юридичній літературі називаються й інші документи, що мають ознаки цінних паперів, а саме: чеки, акредитиви, ощадні книжки, лотерейні білети, страхові поліси, накладні, варанти, коносаменти. Своєрідними цінними паперами є приватизаційні документи (майнові сертифікати, житлові чеки, земельні бони). Цінні папери можуть бути іменними або на пред'явника. Якщо цінні папери на пред'явника обертаються вільно, то іменні цінні папери, якщо інше не передбачено зазначеним Законом або в них самих спеціально не передбачена заборона обігу, передаються із спеціальним передавальним записом, що засвідчує перехід прав за цінним папером до іншої особи.

За чинним законодавством предметом договору купівлі-продажу не можуть бути боргові зобов'язання, авторські права. Відносини переуступки чи переходу Їх до інших осіб регулюються нормами інших правових інститутів.

Предметом договору купівлі-продажу може бути будь-яке майно, визнане законом об'єктом права власності і не вилучене з товарообігу. Відповідно до Земельного Кодексу України впроваджено поряд з державною колективну і приватну форми власності на землю. У цьому нормативному документі прямо передбачена можливість виникнення у громадян права власності за договорами купівлі-продажу, дарування та обміну (ст.6).

Кожна держава вправі визначати об'єкти, які з міркувань державної безпеки або з інших підстав не повинні бути у власності тих чи інших суб'єктів правовідносин або мають набуватися з дотриманням спеціальних правил. Тому постановою Верховної Ради України від 17 червня 1991 року «Про право власності на окремі види майна» було затверджено «Перелік видів манна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України» та «спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна», викладений відповідно в додатках №1 і №2. до переліку входять:

зброя, боєприпаси (крім мисливської і пневматичної зброї, зазначеної в додатку №2, і боєприпасів до неї, а також спортивної зброї і боєприпасів до неї, які набуваються громадськими об'єднаннями з дозволу органів внутрішніх справ), бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси; вибухові речовини і засоби вибуху. всі види ракетного палива, а також спеціальні матеріали і обладнання для його виробництва;бойові отруйні речовини; наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікарські засоби (за винятком отримуваних громадянами за призначенням лікаря); протиградові установки;державні еталони одиниць фізичних величин; спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації (зазначені засоби не можуть також перебувати у власності юридичних осіб недержавних форм власності); електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що застосовуються правоохоронними органами, крім газових пістолетів і револьверів та патронів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії [7].

Що ж до видів майна, для яких встановлюється спеціальний порядок набуття права власності громадянами, то в Додатку №2, зокрема, зазначаються: вогнепальна мисливська зброя, газові пістолети і револьвери та деякі види пневматичної зброї; об'єкти, що перебувають на державному обліку як пам'ятки історії і культури; радіоактивні речовини. Такі види майна можуть бути придбані лише за наявності відповідного дозволу (органів внутрішніх справ, Міністерства культури, державних органів з ядерної та радіаційної безпеки тощо).

У законодавстві визначаються певні вимоги, яким має відповідати предмет договору купівлі-продажу. Так, якість проданої речі повинна відповідати умовам договору, а за відсутності вказівок у договорі - вимогам, що звичайно ставляться. Під вимогами, які звичайно ставляться, потрібно розуміти такі, за дотримання яких придбана річ повинна виконувати своє функціональне призначення (друкарська машина - друкувати, телевізор - давати зображення Із звуковим супроводом тощо). Річ, яку продає торговельна організація, повинна відповідати стандарту, технічним умовам або зразкам, встановленим для речей цього роду, якщо інше не випливає з характеру даного виду купівлі-продажу (ст.233 ЦК України).


1.3.Сторони договору

Відповідно до цивільного законодавства сторонами в договорі купівлі-продажу виступають продавець і покупець. Ними можуть бути будь-які суб'єкти цивільних правовідносин: громадяни, юридичні особи, держава. Однак умови участі кожного з цих суб'єктів у договорі купівлі-продажу не завжди однакові, що залежить від обсягу правоздатності і дієздатності конкретного суб'єкта цивільних правовідносин, форми власності відчужуваного майна, його правового режиму та інших обставин.

Законом можуть визначатися певні спеціальні умови щодо участі відповідних юридичних осіб у товарообігу з урахуванням статутних цілей їхньої діяльності (наприклад, щодо комерційної діяльності політичних партій, громадських, релігійних об'єднань). В умовах переходу до ринкових реформ держава відмовилася від монополії на зовнішньоекономічну діяльність. Відтепер суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності (в тому числі торговельної) можуть бути як фізичні, так і юридичні особи на засадах, визначених спеціальним законодавством, зокрема Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність».

За статтею 225 ЦК України право продажу майна, крім випадків примусового продажу, належить власникові. Іншими словами, це положення закону означає, що приймати рішення про відчуження майна (визначати його правову долю) має право лише його власник, оскільки за договором купівлі-продажу продавець зобов'язаний передати покупцеві не лише саме майно, а й право власності на нього (право повного господарського відання чи оперативного управління). Тільки за такої умови у покупця може виникнути відповідне право. Продавець не може передати покупцеві те, на що він сам не має права. Раніше чинним законодавством встановлювався ряд обмежень щодо права суб 'єктів цивільних правовідносин укладати певні договори купівлі-продажу. Наприклад, громадяни не могли набувати у власність засоби виробництва (за незначними винятками), юридичні особи мали право набувати майно лише з урахуванням своєї статутної діяльності, а також позбавлялися можливості безпосередньо брати участь у зовнішній торгівлі.

Власникові не обов'язково особисто брати участь в укладенні договору купівлі-продажу. Він може здійснити ці повноваження через свого представника або комісіонера. В такому випадку покупець досягає тієї самої мети, що і при купівлі майна безпосередньо у власника, хоча й з певними особливостями. Так, при продажу майна, зданого на комісію, продавцем виступає комісіонер, а не власник такого майна.

Тому у разі виявлення відхилень від умов договору купівлі-продажу покупець звертається з претензіями до комісіонера (продавця), а не до комітента (власника). При укладенні договору купівлі-продажу продавцем через свого повіреного (на підставі договору доручення) стороною в ньому є власник, а не повірений [7].

У статті 225 ЦК України визначено також наслідки продажу майна невласником за відсутності в останнього належних повноважень на здійснення дій по відчуженню майна. Якщо продавець, зазначено в цій статті, не є його власником, покупець набуває права власності лише у тих випадках, коли відповідно до закону власник не вправі витребувати від нього майно (ст.145 ЦК України).

Якщо продавцем майна може бути лише певна особа, тобто, як правило, власник, то покупцем може бути будь-яка особа. Обов'язковою умовою участі громадян стороною в договорі купівлі-продажу є наявність у них достатньої дієздатності (ст.ст.11—16 ЦК України). Підприємства (організації, установи) повинні мати статус юридичної особи, а угоди, що ними укладаються, не повинні суперечити цілям їхньої діяльності, передбаченим в установчих документах.

Чинним законодавством в окремих випадках може встановлюватися особливий правовий статус продавців і покупців. Наприклад, відповідно до Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» продавцями об'єктів малої приватизації, що перебувають у державній та комунальній власності, є відповідно Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва, органи приватизації, створені місцевими Радами. Покупцями об'єктів малої приватизації можуть бути фізичні та юридичні особи. Разом з тим, не можуть бути покупцями: юридичні особи, серед засновників та учасників яких є органи державної влади та управління; працівники органів приватизації та особи, яким заборонено займатися підприємницькою діяльністю (крім випадків використання ними приватизаційних паперів) [8].

  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка