1. Клод-Анрі де Рувруа Сен-Сімон Основою поглядів Сен-Сімона, у тому числі на державу і право, є його концепція історичного прогресу. Суть її полягає у тому, що людство закономірно розвивається по висхідній лінії



Сторінка4/5
Дата конвертації10.09.2017
Розмір1.12 Mb.
1   2   3   4   5

  • 56)Проблеми комуністичного тоталітаризму у політ. Думці М. Джіласа

Мілован Джилас 12 червня 1911 Політичний і державний діячЮгославії та міжнародного комуністичного руху, , ідеолог и теоретик Комуністичної партии Югославії; член ЦК і Політбюро ЦК КПЮ (з 1940). Народний герой Югославії, генерал-лейтенант.

В дослідженнях «Новий клас» (1957), «Недосконале суспільство» (1969), «Тюрми та ідеї» (1984) Джилас дав філософську та політичну характеристику суспільства збудованного в СРСР та в країнах Східної Європи.

Проаналізувавши соціальну та ідеологічну структури, домінуючі философські, економічні та политичні концепції, офиіційну теорию та практику діяльності держави, Джилас розкрив суть «нового класу» соціалізму - партійно-бюрократичного апарату.

За Джиласом - один з найбільш цікавих феноменів соціалізму є те, що формально промовляючі побудову безкласового суспільства як ціль, комуністи після захоплення політичної влади, неминуче завжди і всюди створюють власне класне суспільство з єдиним привілейованим класом - «новым классом». Не вважаючи цей термин строго науковим, Джилас часто використовува до нього синоніми: «номенклатура», «правлячий шар», «каста».

За думкою Джиласа, створене К. Марксом поняття суспільства і його історії не відповідає дійсності і являє собою «катаклізмене розуміння суспільства». Віддавая належне ролі соціальних катаклізмів в людській істории, Джилас в той же час вважав, що вони не можуть тлумачитись ні як «абсолютный закон», ні як «ціль» суспільного розвитку.

Відкидаючи як в принципі невірне ствердження К. Маркса про якусь «історичну місію робітничого класу», Джилас підкреслював, що історія ніде не підтвердила це припущення, більш того, ніхто не доказав, що робітничий клас виступає за соціалізм. Характерізуючи комуністичний рух як по суті ідологічний, а не робочий, Джилас стояв на тому, що жодний комуністичний переворот (в т.ч. і в Росії) колись був пролетарським.

«Практичний утопізм» ленінського плану скоротічної побудови безкласового суспільства, закономірно породив сталінізм.


  • 57)Проблеми міжнародного співробітництва у політ думці В. Брандта

Ві́ллі Бра́ндт 18 грудня 1913, Любек — †8 жовтня 1992, Ункель на Рейні ) — німецький та європейський політик - соціал-демократ, державний діяч, лауреат Нобелівської премії миру (1971) («На знак визнання конкретних ініціатив, що призвели ослаблення напруженості між Сходом і Заходом».).

 Його політика була спрямована на пом'якшення напруги між країнами східної і західної Європи. За внесок в поліпшення міжнародних відносин удостоєний Нобелівської премії Миру 10 грудня 1971. У 1977-1983 рр. був головою Незалежної комісії «Північ — Південь». Очолював фонд «Мир і розвиток». У 1987 році після відходу у відставку з поста голови СДПН вибраний почесним головою партії.


  • 58) Зародження доктрини анархізму в політ. Думці М. Штірнера

Макс Штірнер (1806-1856), псевдонім Каспера Шмідта, – німецький філософ-ідеаліст, засновник анархічного індивідуалізму, примикав до младогегельянців.

В 1845 видав книгу «Єдиний і його власність», в котрій розвинув систему анархізму. Єдина реальність, за Штірнером, - це «Я», его, а весь світ – його власність. Поняття моралі, права, закону, суспільства і т.д. відкидаються і оголошуються «примарами». Штірнер вважав, що цим він звільняє індивідуальне сприйняття від «соромлячого лушпиння». Кожен сам є джерелом моралі і права. Керівництвом для індивіда має бути принцип «нема нічого вищого за мене». Приватна власність, за Штірнером, має бути збережена тому, що в ній виражається самобутність «Я». Штірнер критично виступав проти комунізму і революційної боротьби пролетаріату.

«Нас вигнали із самих себе», - стверджуючи це, Штірнер докладно поз'яснив як механіка самовідчуження дублюється суспільством. По-перше за допомогою інституцій – Держава, принижуюче тебе; Сім’я, відтворююча роль держави; Приватна Власність, та що володіє тобою і використовує тебе як охоронця і посередника. По-друге через трансльовані інституціями «беззаперечні» поняття – Обов’язок, Право, Мораль, Суспільна думка і ін., призванні загіпнотизувати більшість, що піддається і мінімізувати протест одинаків, перетворивши їх у «демонів» для масової свідомості.

Штірнер помер від укусу отруйної тропічної мухи, що невідомо як опинилася у центрі Європи в 1856 р., з тих часів і дотепер подібних випадків смерті в Німеччині більше не було зареєстровано.



  • 59) Обгрунтування концепції анархізму в політичній думці П. Ж. Прудона

П'єр Жозеф Прудон (Proudhon), 1809-1865 - творець анархізму як окремого напряму політичної та правової думки XIX ст. і основоположник такого напряму в анархізмі, як індивідуалістичний анархізм, або анархоіндивідуалізм. До найголовніших його праць належать такі: "Що таке власність?" (1840), "Система економічних суперечностей, або філософія злиденності" (1846), "Про війну і мир" (1861), "Про засади федералізму" (1863).

Він обстоював такий суспільний лад, який базується на взаємній співпраці членів суспільства, з гарантованою автономією людської особистості. Прудон, як він підкреслював, визнає "третю форму суспільства", тобто синтез спільності і власності, заперечуючи, таким чином, і капіталістичне, і комуністичне суспільство.

Прудон, в цілому критично ставлячись до права приватної власності, визнає її важливою складовою індивідуальної свободи. Свобода полягає у її взаємному забезпеченні та дотриманні індивідами. Тому, за Прудоном, анархія - це не абсолютна свобода діяльності - вона означає почуття нерозривного зв'язку власної свободи зі свободою інших. Свобода є інтегральна: ніколи не можна посягати на свободу взагалі, не посягаючи на свободу окремих індивідів; і, порушуючи свободу окремих індивідів, порушується свобода взагалі. Так само свобода не може бути "одкроювана" (дарована), вона повинна розвиватися знизу самостійно. Для Прудона анархія не була якимось безвладдям, тобто ліквідація державного механізму, який стояв над суспільством, не повинна була призводити до свавілля та знищення права. Під цим оглядом важливою є висунута Прудоном ідея федерації. Федерація, на його думку, повинна складатися із сукупності самостійних територіальних одиниць, пов'язаних між собою взаємовигідними і рівноправними договірними відносинами.

Що ж до організації влади або, точніше, управління, то воно повинно базуватися на науковій основі. Зокрема, "законодавча влада належить лише розуму, який методично визнаний і доведений", оскільки "правда і законність не залежать від нашої згоди, так само як і математична істина". І для того, щоб їх пізнати і зрозуміти, потрібні розмірковування і навчання.

Головним джерелом суспільних бід і незгод Прудон вважав гроші, які, за його словами, дають змогу не працюючи мати доходи за рахунок доходів з праці.. Прудон створює концепцію "мютюелізму" (взаємності послуг). Мютюелізм - це "система рівноваги між рівними силами, де кожній силі забезпечені однакові права за умови виконання таких же обов'язків, де кожній силі дана змога обмінюватися послугами за відповідні послуги".


  • 60)Теорія радикального анархізму Бакуніна

Бакунін Михайло Олександрович (18 травня (30 травня) 1814 — 1 липня 1876) — російський політичний діяч, один з головних ідеологів і практиків анархізму.

Рушійну силу радикального анархізму він вбачав у сільській бідноті, а розбій вважав стихійною формою крайнього протесу проти держави.

Радикальний анархізм повинен отримати місцеву основу, він має вибухнути по всій країні, у ньому мають взяти участь усі – пристарілі, діти і жінки також.

Радикальний анархізм перетворюються в революцію і має початися із зруйнування усіх організацій і установ: церков, парламентів, сідів, адмін.. органів, банків. Це призведе до того, що держава не зможе оплачувати свої борги і розвалиться.

Для підготовки революції Бакунін вважав, що треба створити таємну організацію з суворою дисципліною, і авторитарним централізмом, усі члени організації-братства повинні заприсягнутись на вірність їй. Революційна диктатура мала б бути невидимою і безсособовою.



Бакунін виступив з вимогою економічного й соціального зрівняння класів та особистостей, оголосив себе колективістом. Проживаючи в Швейцірії Бакунін у творі “Кнуто-германська і соціальна революція” знову закликак до повного знищення держави, церки та приватної власності. У 1873р. Бакунін написав твір “Державність і анархія”, це були зібрані основні положення його концепції. Виключення його альянсу, поразка анархістів в Іспанії остаточно розчарувала Бакуніна.

  • 61. Концепція анархічного комунізму П. О. Кропоткіна

Ідеї анархізму отримали свій подальший розвиток у роботах П. Кропоткіна, який стверджував, що анархізм є чимось більшим, ніж простий спосіб дії або ж ідеал вільного суспільства. Анархізм, крім того, являє собою «філософію як природи, так і суспільства». Як і Бакунін, Кропоткін різко виступав проти держави і «державного соціалізму», вважав, що трудящі самі в змозі «зробити лад, заснований на їх особистої та колективної волі. Теоретик анархії вважав за можливе встановлення «Бездержавного комунізму» на основі «союзу сільськогосподарських громад, виробничих артілей і асоціацій людей за інтересами ». Цей вільний «анархічний комунізм», на відміну від державного авторитарного комунізму мислився Кропоткіним як суспільство рівних між собою людей, цілком засноване на самоврядування. Воно повинне складатися з безлічі спілок, організованих для всякого роду виробництва: землеробського, промислового, розумового, художнього і т. п. Такий соціалістичний анархізм на практиці. Йшлося про створення самоврядного федерального союзу вільних асоціацій людей, відносини між якими будувалися б на принципах солідарності, справедливості та безначальності і регулювалися б в основному моральними нормами. Проблемам морального регулювання відносин між людьми П. Кропоткин надавав великого значення. Він вважав, що моральні почуття глибоко кореняться в біологічній природі людей. У процесі суспільної життєдіяльності ці їхні почуття отримують подальший розвиток і збагачення, набувають соціальний зміст і значення. Такі споконвічні моральні почуття взаємної підтримки і солідарності, що лежать в основі моралі.

  • 62. Концепція синдикалізму у політ теорії Ж. Сореля

Французький анархіст Жорж Сорель (1847-1922), захопившись марксизмом, поступово перейшов до його критики. Сформулював політичну доктрину синдикалізму (від фр. sуndісаt — профспілка) і став визнаним лідером та ідеологом однойменного руху, співпрацюючи із Всезагальною конфедерацією праці, заснованою 1895 р. Він заперечував демократію, парламентаризм, соціалізм — усе, що мало відбиток державності, вважав, що після смерті К. Маркса і Ф. Енгельса та утвердження ліберальної демократії марксизм перебуває в кризовому стані, а наступники К. Маркса та Ф. Енгельса спотворили їхнє вчення. Головним методом революційної боротьби вважав насильство, засобом перманентної мобілізації мас — загальний страйк, чинником об´єднання їх — революційні міфи, ентузіазм, нову революційну мораль. Однак результати Жовтневої революції в Росії зробили його песимістом. А в історію Ж. Сорель увійшов як засновник доктрини анархо-синдикалізму, з якою, безперечно, треба ознайомитись, аби мати уявлення про повний спектр та еволюцію політичної думки світу. Наостанку зазначимо, що анархізм є сукупністю доволі різнобарвних політичних течій, настроїв та орієнтацій, які суттєво впливають на політичні процеси, особливо в переломні моменти історії. Анархічні течії та пов´язана з ними практика ґрунтуються на культі індивідуалістичного бунтарства. Проте анархізм загалом не здатний до масштабних політичних дій, не кажучи вже про тривале здійснення влади у суспільстві. Основними принциповими і невиліковними недоліками анархізму є такі: - розмитість уявлень майбутнього суспільства, до якого закликають анархісти; - невміння організовувати свої дії та управляти ними відповідно до умов, що динамічно змінюються; - наявність гострих суперечностей усередині анархічних течій, що знекровлює їх і робить нереальним досягнення їхніх політичних цілей. Проте соціальна й політична нерівність, бюрократизм, обмеження соціальної поведінки постійно створюють ґрунт для бажання перерозподілу майна та туги за індивідуальною свободою.

  • 64. Концепція психології народів В.М Вундта

Своє обгрунтування психології народів запропонував Вільгельм Вундт (1832-1920). Він критично підійшов до концепції Лацаруса і Штейнталя, які, на його думку, протиставляє психологію народів як надіндівідуальную духовну субстанцію індивідуальної психології. І являє собою "сукупний зміст душевних переживань" людей, що належать до того чи іншого народу і зв'язаних між собою постійною "взаємодією і взаємовідносин".

При цьому формується "загальний дух" народу є "щось незмірно більше, ніж сума індивідів", через свідомість яких він проявляется2.

До основних проблем психології народів Вундт відносить дослідження їх мови, міфів і звичаїв. і більш повно представляють "загальний дух" і психічний склад тих чи інших народів. Вундт вважав, що "мова, міфи і звичаї представляють собою не які-небудь фрагменти творчого народного духу, але самий цей дух народу" 4.

При цьому він вказував, що спільний народний дух проявляється перш за все в національному самосвідомості, бо "нація є найважливішим з тих концентричних кіл, в яких може розвиватися спільне духовне життя" 5.

В. Вундт постійно звертав увагу на взаємодію "народного духу" і свідомості окремих людей. Він всіляко підкреслював, що ті чи інші особистості, виражаючи народну, в тому числі національну самосвідомість, самі різною мірою впливають на нього, проявляючи свою творчість в різних галузях суспільного життя.

Погляди Вундта на сутність і прояви "народного духу" і його роль у житті суспільства, викладені в його численних працях, підсумком яких була його десятітомная "Психологія народів", сприяють розуміння багатьох сьогоднішніх проблем, в тому числі що стосуються суті і ролі національної самосвідомості в діяльності людей, їх поведінці і спілкуванні між собою.



Не менше значення мають сьогодні і його погляди на сутність і значення моралі в вирішенні проблем взаємовідносин особистості і суспільства та міжособистісних відносин.

  • 65. Расова теорія Губіно

Жозеф Артюр де Гобіно, (фр. Joseph Arthur comte de Gobineau; * 14 липня 1816— †13 жовтня 1882) —французький аристократ, письменник, дипломат, автор расової теорії, історичних і філологічних праць.

Расова теорія — вчення про вплив расових ознак людей (ентнічних груп або цілих народів) на їхню історію, культуру та загальний рівень розвитку. В основу расової теорії покладені природні знання про відмінність людських рас, що накопичились за весь час існування людства. Нерідко, термін «расова теорія» виступає синонімом до слова расизм, що стало наслідком діяльності Націонал-соціалістів в Європі у першій XX століття

  • 66.Расовий детермінізм і теорія натовпу Лє Бона

Ґюстав Лебон — французький психолог, соціолог, антрополог та історик, публіцист, найбільше відомий як засновник соціальної психології і автор одного з перших варіантів доктрини "масового суспільства". Гюстав Лебон відстоював ідею расового детермінізму в розвитку цивілізації. В якості фундамента соціальної еволюції він розглядав не розум, а ірраціонально-вольову, емоційну сферу психічного життя – почуття і вірування. З його точки зору, психологія – основа пізнання історії. Лебон є автором одного з перших варіантів доктрини "масового суспільства". Розглядаючи масу (натовп) як ірраціональну руйнівну силу, Лебон вважав, що цивілізація всіма своїми досягненнями завдячує діяльності еліти, і виступав проти ідей соціальної рівності і соціалізму. Згідно з його концепцією, поведінка індивіда в натовпі носить безсвідомий ірраціональний характер, йому властиві нетерпимість, догматизм, втрата почуття відповідальності, підвищена емоційність і розумовий примітивізм. В основі всіх соціальних змін лежить зміна ідей, що насаджуються масам небагатьма лідерами шляхом затвердження, повторення і зараження. Революції він вважав проявом масової істерії. Кінець XIX – початок XX століття Лебон характеризував як наступання "ери мас" и передбачав в зв'язку з цим неодмінний упадок цивілізації. Він також розгортав суперечку про природу матерії та енергії. Його книга "Еволюція матерії" була дуже популярною у Франції (існувало 12 видань). І хоча деякі з його ідей - наприклад, що вся матерія була природно нестабільною і постійно повільно перетворювалась у ефір - були використані деякими фізиками того часу, його специфічним формулюванням не надавали особливої уваги. В 1896 році Гюстав винайшов новий тип радіації, який він назвав "чорне світло", та пізніше існування "чорного світла" було спростоване. Основні праці: «Психология народов и масс» (1895)– вважається першою роботою, яка поклала початок такій науці, як соціальна психологія. "Психологія народів" присвячена питанням утворення, розвитку і згасання людських рас і ролі, яку грають в цих процесах керуючі народом ідеї і люди. У "Психології мас" автор досліджує натовп як явище, дає первинну класифікацію різних її видів, описує закономірності її властивостей і поведінки, досліджує причинно-наслідкові зв'язки, аналізує методи впливу на натовп. «Цивілізація арабів»(1899) - в цій роботі він зробив акцент на величезний вплив мусульманської цивілізації, який, на його думку, сприяв окультуренню варварських народів, що зруйнували Римську імперію і відкрив для Європи світ наукового і філософського знання, світ літератури, з якими та не була знайома. «Психологія соціалізму» (1908)– Лебон виказує своє негативне ставлення до соціалістичних ідей, вважаючи їх псевдонауковими. Передбачає неминуче встановлення соціалізму в якійсь із західноєвропейських країн, який стане колективною трагедією: породить епоху руйнувань, анархії і терору, яка згодом зміниться епохою суворого деспотизму і залізного режиму. Ця праця на диво точно відтворює справжні події, які мали місце після захоплення політичної влади більшовиками в Росії.

  • 67.Доктрина фашизму в політ думці Дж. Джентіле

Своє політичне мислення Дж. Джентіле визначав як фашизм, який вважав найпослідовнішою, історично найбільш зрілою і досконалою концепцією держави/ свободи. Державу ототожнював з нацією, тому фашизм трактував як нову політичну ідею або віру, що покликані створити нову "етнічну державу", зробити італійський народ "великою нацією". Головне завдання держави він убачав у духовному оновленні італійського суспільства, захисті його від анархії, соціалізму. Відповідно засобом реалізації цієї мети є фашизм. Держава мала бути тотальною, тобто поширювати свій вплив на все суспільство без винятку. Також держава мала бути корпоративною, а корпорація – головним/первинним інститутом фашистської держави. Корпоративна держава здатна подолати "подвійний" характер держави та синдикатів (профспілок), привнести реальне самоврядування конкретного виробника, а не "абстрактного" індивіда лібералізму. Тотальний характер держави визначався також тим, що всі сили нації мали бути сконцентровані й об'єднані в єдиній ідеї, уособленням якої є особа вождя. Дуче був найяскравішим символом цієї єдності. Згідно з Дяс. Джентіле вождь символізує дух, волю та всі чесноти народу і ототожнюється з нацією загалом. Джентіле не визнавав ідеї соціалізму і марксизму, вважав, що реалізація на практиці цих ідей неминуче призведе до авторитаризму. Противагою соціалізму був визнаний фашизм як "новий лібералізм". На відміну від класичного лібералізму, реалізованого у Великій Британії, існував лібералізм італійський і німецький. Цей лібералізм зумів подолати уявний антагонізм між державою та індивідом; у ньому свобода особи так само є метою, проте вона реалізується через державу та закони. Він зазначав, що індивід не є атомарною одиницею. В кожній людині живе/наявна політична "тварина". Індивідуальна свобода не може бути відокремлена від певного контексту, певної цілісності, у складі якої вона виявляється. Такою цілісністю є держава. Джентіле наголошував, що поза соціальним організмом із його системою взаємних прав та обов'язків індивід не може мати суттєвої свободи. Людина існує до тієї межі, до якої її підтримує та спрямовує спільнота – держава. Інтереси особи мали виходити з інтересів держави, їм підпорядковуватися. У разі потреби особа повинна бути готова до жертовності в ім'я інтересів батьківщини. Народ може стати нацією лише тоді, коли він завоює свою свободу. Це означало необхідність ведення війни заради набуття національної величі. Війна, за Джентіле, "запалює душу народу", а фашизм – це "син війни". Він трактував фашизм як активізм, здатний опиратися і на насильство. Адже будь-яка сила є моральною силою, тому насильство має бути виправданим, якщо воно вчиняється заради великої ідеї.

  • 68. Ідеологія соціал-націоналізму Гітлера

Державу А. Гітлер сприймав як біологічний організм, який підпорядковується законам природи, вкорінений у землю і охоплений певними природними кордонами. Держава має бути народною, охороняти оригінальні, найцінніші расові елементи, притаманні німецькому народу. Водночас національна держава має бути расовою, турбуватися про расову чистоту своїх громадян. Нову національну та расову державу А. Гітлер розглядав не як самодостатню мету, а як засіб дотримання расової чистоти та відновлення величі німецького народу.

Він запропонував власну конструкцію соціальної структури німецького суспільства: громадяни, піддані та іноземці. Народження в межах німецької держави було підставою лише для підданства. Право на громадянство як найвищу цінність мали лише німці, які відповідали расовим вимогам. Громадянина розглядали як "пана в німецькій державі", "цвіт нації", "чинника її величі". Він отримував право брати участь у політичному житті, обіймати державні та громадські посади. Натомість підданий був позбавлений активного та пасивного виборчого права, в його документах мало бути зазначено, до якої раси і національності він належить. Підданий лише "проживав на території держави" і заробляв собі на хліб. Іноземцями вважалися ті, котрі були підданими іншої держави.
1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка