1 бібліографія – Анатолій Івченко



Скачати 432.33 Kb.
Сторінка1/3
Дата конвертації16.04.2016
Розмір432.33 Kb.
  1   2   3





Переклади з української мови польською мовою з 1991 до 2012
дослідження фонду Next Page в рамках проекту Book Platform


підготувала Олександра Братчук1
бібліографія – Анатолій Івченко2

лютий 2013


  1. Вступ

Спільне слов’янське етнічне і мовне коріння, спільні мотиви народної творчості, елементи прикладного мистецтва, схожі вірування та звичаї, династичні зв’язки та багатовікова спільна історія створили підвалини для розвитку українсько-польських взаємин. Особливе зацікавлення дослідників викликала проблема українсько-польських зв'язків у галузі культури. Систематичну увагу науковців вона почала привертати вже на початку XIX ст., насамперед унаслідок існування „української школи” в польській романтичній літературі. Проте розуміння цих контактів можливе лише за умови розгляду усієї їхньої історії. Для систематичного представлення розвитку цих взаємин ми використовуємо опрацювану Г. Грабовичем періодизацію3, за якою історія польсько-українських літературних взаємин поділяється на чотири основні періоди або фази, що більш-менш однаково характеризують обидві літератури.

Перший період, виділений дослідником, не має чітко окресленого початку і кінця. Він охоплює останні десятиліття XVI ст. до XVIII ст., тобто пізній польський Ренесанс і більшу частину польського та українського бароко4. Г. Грабович зазначає, що цей період відзначається відносною цілісністю, а його тотожність зумовлена спільними інституціями й ідеологією (в широкому сенсі) Речі Посполитої. Другий, романтичний період, охоплює передромантичну фазу і припадає приблизно на першу половину XIX ст.. Завдяки спільній платформі, що її забезпечували поетика, літературні постулати й світопогляд романтизму, цей період можна назвати найбільш цілісним. Третій період, який автор називає постромантичним, закінчується другою світовою війною. Г. Грабович звернає увагу на те, що цей період, тривалістю майже в сто років, позірно може видатися позбавленим цілісності й тотожності, позаяк обіймає такі різні літературні фази, як реалізм, позитивізм, модернізм або символізм та різноманітні постсимволістські течії. Проте коли пригадати, що до 1939 року чимала частина України продовжувала вважатися частиною Польщі і — в політичному плані — справді була нею, то ідея виокремлення автором цього періоду „як відображення специфічної пізнавальної і емоційної тенденції, і для поляків, і для українців”5 стає зрозумілою і обґрунтованою. Основоположною структурою останнього, четвертого, періоду є нова післявоєнна політична реальність.

Трактування української тематики в польській літературі найдавнішого періоду були різні й численні. У XIV ст. після приєднання Галичини, частини Волині і Поділля до Речі Посполитої елементи української культури починають проникати до польської літературної мови. Однією з перших польських працею цього періоду на українську тему, є брошура „Baptismus Ruthenorum” (побачила світ двома виданнями 1544 року) Станіслава Ожеховського, видатного представника польського Ренесансу й автора показової та досить часто цитованої формули „gente Ruthenus natione Polonus”. У ній оскаржувалася практика католицької ієрархії вимагати від українських православних нового хрещення та доводилася законність і рівноправність східної віри. Згодом ця аргументація повторилася в його брошурі проти целібату „De lege coelibatus contra Syricium” (1547). Крім того, у 1549 році з’явився віршований діалог „Rozprawa księdza z popem”, що свого часу приписувався Миколаю Рею, але сьогодні вважається твором невідомого, хоч, безумовно, протестантського автора6. Діалог присвячено наступові на целібат і корупцію в католицькій церкві.

Контакти польської та української культур значно посилилися після підписання Люблінської Унії у 1569 році. Їхньою найяскравішою формою стала релігійна полеміка навколо Берестейської унії 1596 року, що з перервами тривала протягом XVII і XVIII ст.. Українська полемічна література виникла, головним чином, як реакція на трактат П. Скарґи про єдність церкви божої (1577), про що свідчать виступи Г. Смотрицького, І. Вишенського, С. Зизанія, З. Копистенського та І. Борецького. Варто зазначити, що деякі полемісти писали свої виступи польською мовою (П. Могила, І. Ґалятовський, Д. Ростовський, К. Сакович, М. Смотрицький).

Найбільш ранньою формою польського зацікавлення Україною були прості описи регіону. Саме такими є два твори, в яких Франко добачає перші паростки „української школи”: „Ponoszą, to jest wysławienie panów i paniąt ziem ruskich i podolskich z męstwa, z obyczajów i z innych spraw poczciwych” Бартоломея Папроцького і „Roxolania” Себастіана Кльоновича (1584, написаного латиною). Пізніше з’являється зацікавленість українським фольклором, найпомітнішими виявами якої можна назвати „Пісню про Козака і Килину” (1625) і рукописну збірку пісень значно пізнішого походження, що приписується польському поетові Домініку Рудницькому7. Український колорит вплинув також на творчість поетів східньої Малопольщі: М. Семпа Шаржинського, Ш. Шимоновича, Ш. і Б. Зиморовичів.

Одначе з-поміж усіх українських феноменів найбільшу увагу польських письменників цього періоду привертала революція Б. Хмельницького. Пов’язану з нею літературу, велику і надзвичайно різноманітну за своєю природою і за якістю, ще не досліджено і не систематизовано8. Спектр її доволі широкий: від безпосередньої реакції чи „заклику”, до треносів, від цікавого гібридного жанру панегіричного репортажу, сатир (таких помітних авторів, як Шимона Старовольського, Лукаша і Кшиштофа Опалінських), до епічних полотен, найвидатнішим серед яких була „Wojna domowa” Самуеля Твардовського, а потім — довжелезних історичних звітів (до прикладу, „Annales” Веспазяна Каховського)9. Період класицизму характеризується завмиранням українсько-польських відносин.

Перехідною фазою між першим і другим періодами, виокремленими Г. Грабовичем, є передромантизм. Автор не вважає його повноцінною фазою чи категорією цих літературних взаємин, але, на нашу думку, деякі його феномени заслуговують на увагу. Це, до прикладу, нова концепція історії у польській літературі, тобто звернення до польсько-українського минулого як до уроку історії.

За романтичного періоду (у першій половині XIX ст.) зв’язки між українською і польською літературами набувають значного резонансу, а в польському письменстві контакт двох культур стає доволі складний і багатогранний. Як з’ясовано в останніх дослідженнях10, основна увага польських письменників того часу зосереджувалася на збиранні та наслідуванні українського фольклору. Характеристику цього періоду слід почати із „української школи” та її інтерпретації. До неї входили Мальчевський (автор твору „Марія”, 1825), Ґощинський (автор „Канівського замку”, 1828). Твори цих авторів утверджували нове романтичне зацікавлення історією й були першими кроками до літературного міфу про Україну. Третім членом групи був Залеський, який першим запровадив у своїй творчості українську тему в 1822 р.. Його варто сприймати, так само, як і Міхала Чайковського й Тимка Падуру, крізь призму цікавого й дуже характерного явища — козакофільства11, тобто беззастережного прийняття козацького минулого, козаччини. Варто наголосити, що це прийняття української культури істотно відрізнялося від позиції „балагулів”12, про яких писав І. Франко13. Однак польське романтичне зацікавлення Україною не обмежувалося тільки такою точкою зору. Крім неї, існував інший напрямок, що відверто виступав проти ентузіазму козакофілів. Йдеться про консервативних письменників так званого санкт-петербурзького гуртка, найвідоміші серед них — Міхал Грабовський і Генрик Жевуський. У своїй прозі Жевуський і Грабовський зосереджувалися на гайдамаччині і зображували українську сторону анархічною і кровожерливою.

Принципово нову й глибоку концепцію українського минулого та його місця в історії Польщі запропонував Юліуш Словацький. Його зацікавлення українською тематикою розпочалося традиційно з юнацького наслідування Залеського в творі „Dumka ukraińska”. Згодом, у яскравій, але еклектичній „Змії”, у „Waclaw’і”, де переосмислюється тема „Марії” Мальчевського, бачення Словацьким українського минулого стає оригінальним й трагічним, а в останніх творах на українську тему, – „Beniowski” (особливо пізні частини) і передусім у чи не найскладнішій в польській літературі XIX ст. драмі – „Sen srebrny Salomei”, — це бачення кристалізується у міф про загибель у спільній крові різанини й репресій Коліївщини, „срібної України” з її ідеальною, а отже, примарною, шляхетсько-козацькою злагодою, а відтак, у міф про народження двох нових і все ще ледь окреслених сутностей — польської і української.

Романтичний період засвідчив також перший контакт, а потім і співробітництво груп письменників. Йдеться про польську групу „Ziewonia” (А. Бєловський, Л. Семенський, Й. Дунін-Борковський) та українську „Руську трійцю” (М. Шашкевич, Я. Головацький й І. Вагилевич). А. Бєловський був автором перекладу „Слова о полку Ігоревим”, що вийшов у 1833 р.. Того ж року вишла збірка „Pieśni polskie i ruskie ludu galicyjskiego”, які зібрав Вацлав з Олеска. Українські пісні та думи перекладали А. Бєловський, Й. Чечот, М. Грабовський, Л. Семенський та ін.. І. Вагилевич був автором польської граматики української мови, а також разом із А. Бєловським переклав „Повість минулих літ”, яка вийшла у 1864 р. Л. Совінський починає перекладати твори Т. Шевченка.

Третій, постромантичний період, є, без сумніву, найскладнішим для обговорення, оскільки він визначається плюралізмом і многогранністю. Істотна відмінність від періоду романтизму полягає в тому, що в обох літературах зв’язок, звернення до іншої сторони, навіть задля пробудження мрії про єдність і братерство, дистанціюється. За постромантичного періоду поглиблюється розуміння культурної і літературної самобутності, окремих історій і традицій та різних доль обох народів. Ситуація ускладнюється тією обставиною, що протягом всієї другої половини XIX ст., аж до першої світової війни, культурні й літературні взаємини між двома суспільствами потьмарюються напруженою, часто в’їдливою політичною та ідеологічною полемікою. Невдале повстання 1863 року14 і подальша антипольська компанія в Росії, яку підтримали деякі українські письменники, також стали важливими факторами.

Говорячи про цей період в україно-польських взаєминах, варто зазначити, що найважливішою його рисою було те, що польська сторона вперше починає систематично звертатися не лише до українських справ, історії, фольклору, але й до української літератури як такої. Зрозуміло, що в центрі уваги є творчість Т. Шевченка. У 1861 році (рік Шевченкової смерті) Леопольд Совінський опублікував дослідження про поезію Шевченка з перекладом „Гайдамаків” у додатку15. Принагідно відмітимо, що перше монографічне дослідження про Т. Шевченка також належить полякові16.

Протягом останніх років XIX і перших років XX ст. в Кракові зав’язуються контакти не тільки між окремими письменниками, але й між польськими та українськими літературними колами, а мистецька та ідеологічна спільність їхніх позицій сприяє поглибленню цих контактів. З одного боку, перекладаються Тетмаєр, Каспрович і Пшибишевський (до прикладу, В. Щурат переклав програмний „декадентський” вірш Тетмаєра „Eviva l’arte”), а з другого – настрої і постава цих письменників широко проникають до української поезії.

Найзавзятіше пропагував українську літературу у Польщі В. Оркан. Завдяки особистому знайомству з українськими письменниками (таким як: І. Франко, Ю. Стефаник, Б. Лепкий, Яцків, Твердохліб), а також зустрічам з українською молоддю, що навчалася у Кракові, разом із українськими письменниками він видав збірку оповідань „Młoda Ukraina” (1908) з власними перекладами та „Antologi’ю współczesnych poetów ukraińskich” з передмовою (1911). Також вийшли друком дослідження з історії літератури, присвячені українським письменникам і літературі в цілому (у тому числі А. Брукнера, Т. Грабовського, Й. Третяка). Польською мовою перекладено роман Нечуй-Левицького „Причепа”. У Києві у 1909 році вийшла збірка польських і українських авторів під редакцією Е. Лігоцького і Т. Міхальського, до якої ввійшли твори Б. Лесьмяна, Лесі Українки і М. Коцюбинського. Українські історики літератури К. Студинський та В. Щурат досліджували українсько-польські літературні зв’язки.

Міжвоєнні роки є фактично переходом до четвертого, й останнього, періоду, який виокремлює у своїх дослідженнях Г. Грабович. Вони позначені відчутним спадом літературних контактів, що зумовлювалося суспільно-політичними обставинами. Пригадаймо, що ані той, ані той уряд не заохочував польських літературних контактів із радянською Україною. Польсько-український літературний дискурс цього періоду представлений різноманітними формами: переклади української поезії та фрагменти прозових творів українських митців; огляди історичних етапів українського літературного процесу та провідних тенденцій і явищ; літературні портрети; рецензії на нові книжкові та періодичні видання; замітки та повідомлення про події літературного життя; некрологи, огляди репертуару української періодики та книжкових видань.

Характеристику цього періоду можна почати із переліку часописів, програмовим завданням яких було висвітлення українського літературного життя. Передусім, йдеться про „Biuletyn Polsko-Ukraiński”, який виходив у Варшаві в 1932-38 рр. за підтримки Польско-українського товариства та представників польського прометейського руху. Крім цього видання, існували часописи, що зосереджували свою увагу на літературі слов’янських народів, у тому числі й на українській, до прикладу, літературний місячник „Kamena”. Також функціонували часописи, які висвітлювали літературне й культурне життя найближчих сусідів Польщі – щоквартальник „Wschód”, місячник „Zet” та ін. У 30-ті роки український літературний дискурс на сторінках польської періодики стає набагато потужнішим. До вище названих видань приєднуються своїми принагідними публікаціями „Głos Literacki” (1928-1930), „Wigo” (1933), „Kurier Literacko-Naukowy” (1928-1939), „Аteneum” (1938-39), „Balticoslavica” (1933-38), „Marchołt” (1934-38), „Nowa Książka” (1934-39), „Bunt Młodych” (1931-37), „Epoka” (1938), „Czarno nа białem” (1938-39),  „Problemy Ewropy Wschodniej” (1939) тощо17.

Письменники (і публіцисти), що групувалися навколо видання „Biuletyń polsko-ukraiński”, бачили український матеріал не тільки крізь естетичну й автобіографічну призму, але й з певної ідеологічної та історичної перспективи. Найпомітнішим серед них був Юзеф Лободовський, який став символічною постаттю для польсько-українського діалогу у ХХ ст.. З української перекладав Є. Маланюка, Н. Лівицьку-Холодну, О. Ольжича, Ю. Клена та інших авторів. Крім Ю. Лободовського, українську поезію перекладали інші яскраві літературні постаті польського міжвоєння. Чеслав Ястшембець-Козловський – відомий польський поет і перекладач пер. пол. ХХ ст., автор рефлексійної лірики та перекладів із російської, французької, англійської, сербської та інших слов’янських літератур. Перекладав твори Т. Шевченка, Є. Маланюка, О. Ольжича, Ю. Клена та інших українських поетів. Казимєж Анжей Яворський – поет, перекладач, член літературної групи „Reflektor” і редактор місячника „Kamena”. Перекладав із французької, італійської, російської, білоруської та інших літератур. З української перекладав поезію П. Тичини, Є. Маланюка, О. Ольжича. Юзеф Чехович (псевдоніми Генрік Заславський та Юзеф Сурмач) – автор візійної лірики та виразник філософії катастрофізму, драматург і прозаїк, засновник часопису „Pióro”, перекладав П. Тичину, Є. Маланюка та інших українських поетів. Юліан Тувім – один із засновників групи „Skamander”, поет і перекладач із слов’янських літератур. Підтримував дружні взаємини із Є. Маланюком, поезію якого перекладав польською мовою. Євгеній Житомирський – поет, перекладач і публіцист. Автор численних поетичних збірок та прозових творів. З української літератури перекладав П. Тичину, М. Рильського, Є. Маланюка та ін.

У польській пресі з’являлися статті, присвячені українській літературі, особливо сучасній, а також переклади української прози та поезії, як радянської, так і тої, що виникала на території Польщі або в середовищі емігрантів. Львівський часопис „Сигнали” видав спеціальний номер, що був присвячений українській культурі (№ 4/5 1934). Перекладачами були Й. Івашкевич, К. Вежинський, Й. Лободовський, Б. Жираник, Ц. Ястшенбець-Козловський, К. А. Яворський, Т. Холендер, З. Гунчанка, Д. Бєньковська. Популяризацією української літератури займався також Український науковий інститут у Варшаві та професор української літератури Ягеллонського Університету Б. Лепкий, який переклада з української мови на польську і навпаки.

У другій половині ХХ ст. у Польші було видано вибрані листи Т. Шевчанка, І. Франка, М. Коцюбинського, окремі томи поезії сучасних українських поетів (М. Рильського, П. Тичини, М. Бажана), перекладено майже усі найвідоміші прозові твори, у тому числі П. Загребельного та О. Гончара. Великий успіх мала сучасна українська драматургія (п’єси О. Корнійчука). Українську поезію перекладали М. Яструн, А. Стерн, В. Слободнік, М. П’єхал, А. Важик, С. Поллак. А. Каменська, А. Галіс, М. Юрковський тощо. Вийшла антологія української літератури з оригінальними текстами та перекладом польською мовою з коментарями (1963), а також антологія перекладів Т. Холендра „З української поезії” (1972 р., вступ Ф. Неуважного) та Антологія української поезії (1977), яку опрацювали Ф. Неуважний та Й. Плещнярович. Крім того було видано біографічний роман „Nocy ukraińskie, albo rodowód geniusza” про Т. Шевченка, написаний Й. Єнджеєвичем. В Україні він був перекладений і оприлюднений лише за часів перестройки, у 1988-1989 рр..

Крім того, засновано науково-дослідницькі центри, що займалися українською літературою – у Варшаві (Кафедра слов’янських мов Польської Академії Наук та Варшавського Університету), Вроцлаві та Кракові (в Яґеллонському Університеті). Польські історики літератури опрацювали ґрунтовні і піонерські дослідження, присвячені польсько-українським літературним взаєминам XVII-XVIII ст. (Р. Лужний, П. Левін), українській літературі XIX ст. та її зв’язкам із польською літературою (С. Козак), прозі М. Коцюбинського (Е. Анчевська-Вишневська), українській радянській поезії (Ф. Неуважний).

Комітет Слов’янозвавства Польської Академії Наук організував спеціальні наукові сесії, присвячені творчості Г. Сковороди, І. Котляревського, Т. Шевченка, І. Франка та Лесі Українки, де виступали з рефератами польські та українські дослідники. Багато робіт польських україністів надруковано у квартальнику „Slavia Orientalis” та у видавничій серії „Studia Polono-Slavica-Orientalia. Acta Litteraria”, що виходила під редакцією Б. Бялокозовича.

ІІ. Огляд ринку книговидавництва та перекладів

Для представлення ситуації на польському книжковому ринку ми використали матеріали звітів Інституту Книги (Краків, Польща), результати досліджень видавництва «Biblioteka Analiz», Польської книжкової палати (http://www.pik.org.pl/), інформаційного порталу «Ринок Книги» (http://rynek-ksiazki.pl/) та власні дослідження.

Статус перекладача художньої літератури у видавничому світі, так само, як і видавнича політика в стосунку до перекладача, у Польщі протягом останіх двадцяти років діаметрально змінився. Це результат метаморфоз, які пережила у цей період уся польська економіка.

До 1989 року в Польщі існувало близько 100 державних видавництв, які видавали белетристику величезними для тих умов накладами, а також кілька церковних, кооперативних та інших видавництв, що видавали продукцію у невеликій кількості.

Після політично-економічних змін 90-х років книжковою промисловістю почали керувати засади вільного ринку. В результаті чого з’явилися сотні нових видавництв та величезна кількість перекладів, що найчастіше були зроблені у поспіху і непрофесійно. Саме тому збільшення кількості видавництв супроводжувалося погіршенням якості перекладу і редагування.

Через ці зміни багато видавництв, що мали добру репутацію, опинилося на межі банкрутства. Це призвело до зменшення виробництва, звільнення багатьох досвідчених редакторів та відмови від співпраці багатьох заслужених перекладачів. Через зникнення з ринку деяких видавництв багато перекладачів не отримали оплати за замовлені цими видавництвами книжки18.

Нові приватні видавництва швидко заповнили білі плями, що лишилися після державних велетнів, і почали видавати книжки, а невеликі наклади дозволили їм забезпечити рентовність.

За даними ІК, станом на 2012 рік у Польщі зареєстровано більше 31 000 видавництв, проте активно діє не більше 2000 – 2500. Як зазначають спеціалісти, концентрація на польському книжковому ринку є досить великою. Частка 300 найбільших видавництв складає 98%. Приблизно 600-700 фірм видає протягом року не більше 10 книг. У 2011 році понад 300 видавництв досягло більше 1 млн злотих річного обороту, 160 видавництв має 2 млн злотих річного обороту. Решта – зазвичай є видавцями однієї книги і не є активними учасниками ринку.

За рейтингом ІК, до десятки найбільших польських видавництв належать такі:


  1. Wydawnictwa Szkolne i Pedagogiczne www.wsip.com.pl

  2. Nowa Era www.nowaera.pl

  3. Kluwer Polska www.wolterskluwer.pl

  4. Grupa PWN www.pwn.pl

  5. Weltbild Polska weltbild.pl

  6. Grupa Edukacyjna MAC www.mac.pl

  7. Pearson Central Europ www.pearson.pl

  8. Reader’s Digest www.digest.com.pl

  9. Wiedza i Praktyka www.wip.pl

  10. Wydawnictwo Olesiejuk www.olesiejuk.pl

Повний перелік видавництв з контактними даними можна знайти на сайті Інституту Книги http://www.instytutksiazki.pl/wydawnictwa,rynek-ksiazki.html

Великих видавництв, річний дохід яких перевищує 4 млн евро, нараховується 39. Вони охоплюють 77,9% книжкового ринку Польщі. Середні видавництва з річним доходом від 200 тис. до 4 млн. евро (таких є біля 240), займають 20,1% ринку. Малих видавництв (з річним доходом, нижчим за 200 тис. евро) зареєстровано приблизно 1 500, і вони охоплюють 1,8% ринку. Решта (0,2%) – це неактивні видавництва, які видають книги не регулярно, за певної нагоди. Таких видавництв налічується близько 4 тис.

Сьогодні аналітики говорять про спад книжкового ринку у Польщі, що вписується у глобальну тенденцію зменшення зацікавлення друкованими виданнями. Іншою причиною спаду є те, що з 1 січня 2011 року в Польщі впроваджено податок ПДВ у розмірі 5%, тоді як до 2011 року книговидання оподатковувалося 0%. Це спричинило 10% зріст роздрібної ціни книги, тоді як підручники подорожчали на 15 – 20%.

Загальний наклад виданих у 2011 році книг становить 122,4 млн. екземплярів, що на 12% менше, ніж у 2010 році. Кількість одиниць, введених у продаж, зменшилася на 9% (порівняно з минулими роками – див. табл. 1). Зменшився також середній наклад (у 2011 році – 5 410 екземплярів), тобто став на 5% менше, ніж у 2010 році.

Таблиця 1.




2006

2007

2008

2009

2010

2011

Видано одиниць

19,920

21,810

21,740

22,460

24,380

22,920

Перше видання

11,990

13,260

13,280

13,310

13,430

12,180

Наклад

(у млн. екз.)



133.6

146.4

145.7

144.4

139.2

122.4

Середній наклад

(в екз.)


6,707

6,713

6,702

6,429

5,710

4,912

У 2011 році було видано 8 094 перекладних видання (усіх), з них художньої літератури для дорослих – 2 444 видання. Оригіналів видано 21 268, з яких 2 626 – це художня література для дорослих. До порівняння, у 2007 році було видано 6 697 перекладних видань, з яких 1 659 належать до художньої літератури для дорослих. У 2007 році видано 16 579 оригіналів, з яких 2 146 видань – це художня література для дорослих.

У 2011 році було продано 119,3 млн екземплярів. Це значно менше, ніж кількість екземплярів, проданих у попередні роки (у 2006 році було продано 129,9 млн екз., у 2007 – 140,4 млн екз., у 2008 – 147,1 млн екз., 2009 – 143,6 млн екз., у 2010 – 139,8 млн екз.).

2011 рік був дуже важким для видавничого сектора Польщі. Від зазнаних страт постраждали як провідні видавництва, так і малі та середні, які у попередні роки розвивалися динамічно.

Кількість працевлаштованих у видавництвах у 2011 році складала 5 960 осіб, що є на 3% менше за попередній рік.

2011 рік був також роком, коли видавництва поширили перелік електронних видань і розвинули систему їх продажу. Незважаючи на те, що дохід з продажу електронних файлів не перевищив ще 1% ринку, очевидним є, що видавці визнали такі заходи за необхідні та перспективні. Незважаючи на те, що невирішеною залишається проблема піратства в Інтернеті, у тому числі діяльність таких сервісів, як chomikuj.pl, та методів боротьби із ними.

Ціна книг за останні роки значною мірою не змінилася, незважаючи на те, що більшість польських читачів вважає, що книги коштують дорого. У 2011 році книга коштувала в середньому 8,40 евро (до порівняння: у 2010 середня ціна книги складала 8,57 евро, 2009 р. – 7,52 евро, 2008 р. – 9,11 евро, а у 2007 р. – 8.06 евро).

Польський книжковий ринок дослідники називають досить передбачуваним. До тепер він інтенсивно концентрувався на ринку підручників і професійно спрямованих видань. Через постійний брак інвестування діяльності книгарень у Польщі немає великих і сильних мережевих книгарень, окрім мережі «Empik». Більшість з них – це невеличкі, приватні, родинні фірми. На думку аналітиків, у Польщі забагато книгарень – приблизно 3 тисяч. Але останнім часов дослідники зауважили нове явище на книжковому ринку Польщі – це вхід до видавничого сектору великих дистребуторів.

Якщо говорити про дистрибуцію, то 50% ринку займає гутр. У Польщі діє чотири загальнопольські мережі продажу Azymut, FK Jacek Olesiejuk, Platon та Wikr. Загальна кількість суб’єктів гуртового продажу книг зменшується. Після низки банкрутств на польському ринку залишилося приблизно 300 фірм.

Ще одним суб’єктом діяльності на ринку книговидавництва Польщі є публічні бібліотеки, які складають мережу з 8 324 одиниць. Якщо говорити про рівень читацтва, то він визначається як стабільний і такий, що відповідає середньому рівневі у Євросоюзі. Щоправда, кількість читачів зменшилася, порівняно із початком 90-х років (на 1000 населення у 2010 році припадало 170 користувачів бібліотеки, у 2004 році їх було 197). За сприяння Міністерства Культури і Національної Спадщини Польщі та завдяки фінансовій підтримці Польсько-американського фонлу «Wolność» ведеться програма підтримки бібліотек, в рамках якої бібліотеки отримують сучасне мультимедійне і телеінформаційне обладнання, а бібліотекарі мають змогу підвищити свої професійні кваліфікації. У 2009 році почав свою роботу проект Бібліотека+, метою якого є реновація і інтернетизація бібліотек та впровадження каталогової програми МАК+. Крім того, польські ВНЗ розвивають мережі цифрових бібліотек.

  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка