Зміст вступ поняття соціального захисту Державна політика в сфері соціального захисту Шляхи підвищення ефективності державної політики в сфері соціального захисту висновки перелік виеористаної літератури вступ



Скачати 221.25 Kb.
Дата конвертації14.04.2016
Розмір221.25 Kb.
Особливості державної політики в сфері соціального захисту

ЗМІСТ
ВСТУП……………………………………………………………………………..3

  1. Поняття соціального захисту…………………………………………...…4

  2. Державна політика в сфері соціального захисту…………………………8

  3. Шляхи підвищення ефективності державної політики в сфері соціального захисту……………………………………………………………...15

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………...20

ПЕРЕЛІК ВИЕОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………………………...21



ВСТУП
Динамічні перетворення, що відбуваються в Україні протягом останніх двох десятиліть, настільки глибокі та масштабні, що при всій їх непослідовності, суперечливості нескладно зробити висновок про докорінне оновлення української державності. В нашої країні сформована система органів державного управління соціальним захистом, яка направлена на розвиток демократичної, соціальної та правової держави. Її подальше вдосконалення вимагаї вивчення особливостей державної політики в сфері соціального захисту.

Метою даної роботи є визначення особливості державної політики в сфері соціального захисту.

Виходячи з мети роботи сформульовано і вирішено такі її основні завдання:


  • Визначено поняття соціального захисту;

  • Досліджено державну політику в сфері соціального захисту;

  • Визначено напрямки підвищення ефективності державної політики в сфері соціального захисту.

Об’єкт дослідження – соціальний захист.

Предмет дослідження – державна політика в сфері соціального захисту.

Завдання цієї роботи були виконані шляхом вивчення наукових праць, присвячених питанню державної політики в сфері соціального захисту.

Інформативну базу дослідження складають наукові праці українських авторів, в яких досліджена дана проблема.

Серед науковців, праці яких було використано, доцільно виділити наступних: Болотіна Н.Б., Варфоломеєва Т.В., Дерега В.В., Коломоєць Т.О., Прилипко С.М., Чепінога В.Г. та інші.


  1. Поняття соціального захисту


Ринкова економіка сама по собі не може забезпечити справедливий розподіл доходів. Вона приводить до їх диференціації, в результаті чого частина населення опиняється за межею бідності. Цим породжується потреба у соціальному захисті. Соціальний захист населення є комплексом економічних, соціальних та правових заходів і сукупністю інститутів, що забезпечують усім громадянам країні рівні можливості для підтримання певного рівня життя, а також підтримку окремих соціальних груп населення. Це комплекс законодавчо закріплених гарантій, що протидіють дестабілізуючим факторам[1, c. 241].

Згідно законодавству, соціальний захист — це система державних гарантій для реалізації прав громадян на працю і допомогу на час безробіття; на підтримання життєвого рівня через перегляд мінімальних розмірів основних соціальних гарантій за умов зростання цін на споживчі товари і послуги; на надання державної допомоги, пільг та інших видів соціальної під­тримки малозабезпеченим громадянам і сім'ям, які вихо­вують дітей; на матеріальне забезпечення при досягненні пенсійного віку, при тимчасовій або постійній втраті пра­цездатності, втраті годувальника тощо. Певні особливості має соціальний захист окремих категорій громадян: війсь­ковослужбовців, інвалідів, держазних службовців, ветера­нів війни і праці, потерпілих від катастрофи на Чорно­бильській АЕС тощо.

Загальна декларація прав людини (ст. 25) проголошує: кожна людина має право на такий життєвий рівень, вклю­чаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та необхідне соціальне обслуговування, який є необхідним для під­тримання здоров'я і добробуту її самої та членів її сім'ї. Виходячи з цього положення, ст. 48 Конституції України вперше закріплює: кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє хар­чування, одяг, житло. Конституція це положення вста­новлює, але держава в особі законодавчої і виконавчої влади, у тому числі й Президент України як гарант Конституції, до цього часу не визначили, яким має бути «достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї», що вважати «достатнім життєвим рівнем», як його забезпе­чити за умов сьогодення. Реалізувати це положення тепер важко, але необхідно, бо цього вимагає Основний Закон держави [2, c. 108].



Соціальна захищеність включає систему заходів, що захищають будь-якого громадянина країни від економічної та соціальної деградації в результаті безробіття, хвороби, виробничої травми, народження дитини, інвалідності, старості тощо, а також надання медичних послуг та допомог сім'ям з дітьми.

Цілий комплекс факторів зумовлює суттєві відмінності у рівні доходів, стані здоров'я, обсягу задоволення потреб. Зменшити негативний вплив таких факторів на рівень життя певних прошарків населення і покликаний соціальний захист. Це призначення виконується через дві його функції - лікувальну і запобіжну. Лікувальна функція пов'язана із запровадженням механізмів боротьби з бідністю, що передбачають адресну допомогу малозабезпеченим верствам населення, надання житлових субсидій, допомоги сім'ям з дітьми тощо. Ці заходи, по суті, лікують певні групи людей, становище яких можна охарактеризувати як хворобу бідності. Запобіжна функція соціального захисту є превентивною, тобто пов'язана з попередженням бідності шляхом надання індивідам можливості під час свого періоду активної економічної діяльності здобути право на забезпечення собі нормального рівня життя у разі втрати роботи та працездатності, хвороби, нещасного випадку [1, c. 243].

Система соціального захисту включає три суб'єкти: державу, юридичні особи і громадян. Частина її заходів стосується усіх членів суспільства, а решта адресована окремим соціальним групам. Перша група заходів стосується забезпечення можливості для кожної особи застосування своїх здібностей і отримання доходу, визначення офіційного прожиткового мінімуму, захисту інтересів споживачів, індексації доходів. Друга група заходів соціального захисту стосується окремих груп населення, зокрема безробітних, пенсіонерів, інвалідів, ветеранів праці та військової служби, сімей з дітьми, дітей-сиріт, вимушених переселенців та біженців, що зазнали впливу катастроф (повінь, землетрус, засуха тощо). Система соціального захисту грунтується на таких принципах, як всезагальність, доступність, різноманітність видів забезпечення, адекватність рівню розвитку економіки країни [1, c. 244].

У повному своєму прояві соціальний захист повинен охоплювати наступні напрямки:



  • забезпечення членам суспільства прожиткового мінімуму і надання матеріальної допомоги тим, кому в силу об'єктивних причин вона необхідна, захист від чинників, що знижують життєвий рівень;

  • створення умов, що дозволяють громадянам безперешкодно заробляти собі на життя будь-якими, що не суперечать закону способами;

  • створення умов, що забезпечують задоволення визначеного  мінімуму (в об'ємі суспільних можливостей із урахуванням національно-історичної специфіки) потреб громадян в освіті, медичній допомозі і т.п.;

  • забезпечення сприятливих умов праці для найманих робітників, захист їх від негативних впливів індустріального виробництва;

  • забезпечення екологічної безпеки членів суспільства;

  • захист громадян від злочинних зазіхань;

  • захист цивільних і політичних прав і свобод, що відповідають принципам правової; демократичної держави;

  • створення умов, що виключають збройні соціальні і міжнаціональні конфлікти;

  • захист від політичного переслідування й адміністративного свавілля;

  • забезпечення вільного духовного життя, захист від ідеологічного тиску;

  • створення сприятливого психологічного клімату в суспільстві в цілому, в окремих осередках і структурних утвореннях, захист від психологічного пресингу;

  • забезпечення максимально можливої стабільності громадського життя [3, c. 43].

Залежно від призначення заходів формується і структура системи соціального захисту. У загальному виді структурно соціальний захист в Україні складається з таких частин.

А. Державний соціальний захист.

I. Загальна система соціального захисту:

1) загальнообов’язкове державне соціальне страхування;

2) державна соціальна допомога.

II. Спеціальний соціальний захист.

III. Додатковий соціальний захист.

Б. Недержавне соціальне забезпечення:

1) недержавне пенсійне забезпечення.

2) недержавні соціальні послуги [4, c. 16].




  1. Державна політика в сфері соціального захисту

Суть публічного адміністрування сфери соціального захисту полягає в тому, що держава: дбає про соціальний захист своїх громадян; забороняє використання примусової праці; створює робочі місця; забезпечує підготовку кадрів; забезпечує нормальні умови праці, вільний вибір місця роботи, професії; матеріально підтримує своїх громадян; гарантує захист від незаконного звільнення; забезпечує право на своєчасне одержання винагороди.

Одним із важливих напрямів державної політики у сфері соціального захисту населення є затвердження державних стандартів і державних соціальних гарантій, які встановлюються законами та іншими нормативно-правовими актами. До них належать встановлення: мінімальних розмірів оплати праці; доходів громадян; пенсійного забезпечення; визначення видів і розміру соціальних допомог; визначення розмірів соціальних виплат, що забезпечують рівень життя, не нижчий за прожитковий мінімум.

Правовою основою публічного адміністрування в зазначеній сфері є закони України «Про пенсійне забезпечення», «Про зайнятість населення», «Про охорону праці», «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії», «Про реабілітацію інвалідів в Україні», «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування», «Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування».

Державне управління у сфері соціального захисту населення здійснюють Кабінет Міністрів України, місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування та їх виконавчі й розпорядчі органи, а також спеціально уповноважені на те державні органи, які забезпечують проведення в життя державної політики у сфері надання соціальної допомоги населенню та інші державні органи відповідно до законодавства України.

На Кабінет Міністрів України покладається обов’язок забезпечення проведення політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту населення (п. З ст. 116 Конституції України) [5, c. 63].

Спеціальним органом, який уповноважений від імені держави впроваджувати в життя соціальну політику, є Міністерство соціальної політики України.



Мінсоцполітики України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з формування та забезпечення реалізації державної політики у сферах зайнятості населення та трудової міграції, трудових відносин, соціального захисту населення, з питань сім'ї та дітей, а також захисту прав депортованих за національною ознакою осіб, які повернулися в Україну. Окрім того, Мінсоцполітики України є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків та спеціально уповноваженим органом виконавчої влади з питань запобігання насильству в сім'ї.

Основними завданнями Мінсоцполітики України є:

  • формування державної політики щодо забезпечення державних соціальних стандартів та державних соціальних гарантій для населення, координація розроблення проектів прогнозів і державних програм з питань соціальної та демографічної політики;

  • формування і реалізація державної політики щодо регулювання ринку праці, процесів трудової міграції, визначення правових, економічних та організаційних засад зайнятості населення і його захисту від безробіття;

  • формування і реалізація державної політики стосовно визначення державних соціальних гарантій щодо прав громадян на працю, оплату праці, а також щодо нормування та стимулювання праці, професійної кваліфікації робіт і професій, умов праці;

  • формування та реалізація державної політики у сфері пенсійного забезпечення громадян;

  • формування основних напрямів державної політики та здійснення відповідно до закону державного нагляду у сфері загальнообов'язкового державного соціального страхування, проведення соціального діалогу з питань формування та реалізації державної соціальної політики, регулювання соціально-трудових відносин;

  • формування та реалізація державної політики щодо надання адресної соціальної допомоги вразливим верствам населення, тому числі малозабезпеченим та багатодітним сім'ям;

  • формування державної політики у сфері надання соціальних послуг людям похилого віку, інвалідам, бездомним громадянам, іншим соціально вразливим верствам населення;

  • формування та реалізація державної політики у сфері соціального захисту ветеранів, інвалідів, людей похилого віку, громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, жертв нацистських переслідувань, жертв політичних репресій, захисту прав депортованих за національною ознакою осіб, які повернулися в Україну;

  • формування і реалізація державної політики щодо соціальної та професійної адаптації військовослужбовців, звільнених у запас або відставку, та тих, які підлягають звільненню у зв'язку з реформуванням Збройних Сил України та інших військових формувань;

  • формування і реалізація державної політики з питань сім'ї та дітей;

  • формування і реалізація державної політики щодо забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків;

  • участь у розробленні та реалізація державної політики щодо запобігання насильству в сім'ї.

Пенсійний фонд України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Віце-прем'єр-міністра України - Міністра соціальної політики України. Пенсійний фонд України діє на підставі Положення, затвердженого Указом Президента України від 6 квітня 2011 р. № 384/2011.

Керівництво діяльністю Фонду здійснюється правлінням, чисельність і персональний склад якого затверджується Кабінетом Міністрів України. Голова правління Пенсійного фонду України та його заступники призначаються на посади за поданням Прем'єр-міністра України, внесеним на підставі пропозицій Міністра, і звільняються з посад Президентом України. Засідання правління Фонду скликаються в міру потреби, але не рідше ніж один раз на квартал. Правління є правомочним приймати рішення за наявності на засіданні не менше ніж 2/3 його членів. Рішення приймаються більшістю голосів присутніх на засіданні членів правління.



Основними завданнями Фонду є:

  • реалізація державної політики з питань пенсійного забезпечення та збирання, ведення обліку надходжень від сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування;

  • внесення пропозицій Міністру щодо формування державної політики з питань пенсійного забезпечення та збирання, ведення обліку надходжень від сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування;

  • керівництво та управління солідарною системою загальнообов'язкового державного пенсійного страхування;

  • призначення (перерахунок) пенсій, щомісячного довічного грошового утримання суддям у відставці та підготовка документів для їх виплати;

  • забезпечення своєчасного і в повному обсязі фінансування та виплати пенсій, допомоги на поховання, інших виплат, які згідно із законодавством здійснюються за рахунок коштів Пенсійного фонду України та інших джерел, визначених законодавством;

  • ефективне та цільове використання коштів, удосконалення методів фінансового планування, звітності та системи контролю за витрачанням коштів;

  • забезпечення збору, ведення обліку надходжень від сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, інших коштів відповідно до законодавства та здійснення контролю за їх сплатою;

  • виконання інших завдань, визначених законами України та покладених на Пенсійний фонд України Президентом України.

Повноваженнями публічного адміністрування у сфері соціального захисту населення також наділені:

1) Державна служба України з питань інвалідів та ветеранів України, яка діє на підставі Положення, затвердженого Указом Президента України від 6 квітня 2011 р. № 397/2011. Державна служба з питань інвалідів та ветеранів України є центральним органом виконавчої влади України, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Віце-прем'єр-міністра України - Міністра соціальної політики України. Служба забезпечує реалізацію державної політики у сфері соціального захисту інвалідів, ветеранів війни, інших осіб, на яких поширюється дія Закону «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», ветеранів праці, ветеранів військової служби, військовослужбовців, звільнених у запас або відставку, жертв нацистських переслідувань.



Основними завданнями Служби є:

  • реалізація державної політики у сфері соціального захисту інвалідів та ветеранів, військовослужбовців, звільнених у запас або відставку, жертв нацистських переслідувань;

  • внесення пропозицій Міністру соціальної політики України щодо формування державної політики у сфері соціального захисту інвалідів, ветеранів, військовослужбовців, звільнених у запас або відставку, жертв нацистських переслідувань;

  • здійснення заходів щодо увічнення пам'яті захисників Вітчизни та жертв воєн та участь у патріотичному вихованні громадян;

2) Державна інспекція України з питань праці, правовий статус якої визначено Положенням, затвердженим Указом Президента України від 6 квітня 2011 р. № 386/2011. Держпраці України входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, зайнятість населення, законодавства про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням, на випадок безробіття в частині призначення, нарахування та виплати допомоги, компенсацій, надання соціальних послуг та інших видів матеріального забезпечення з метою дотримання прав і гарантій застрахованих осіб. Діяльність Держпраці України спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Віце-прем'єр-міністра України - Міністра соціальної політики України.

Основними завданнями Держпраці України є:

  • реалізація державної політики з питань державного нагляду та контролю за дотриманням законодавства про працю;

  • реалізація державної політики з питань державного нагляду та контролю за дотриманням законодавства про зайнятість населення;

  • реалізація державної політики з питань контролю за додержанням законодавства про загальнообов'язкове державне соціальне страхування в частині призначення, нарахування та виплати допомоги, компенсацій, надання соціальних послуг та інших видів матеріального забезпечення з метою дотримання прав і гарантій застрахованих осіб;

  • розроблення та внесення пропозицій щодо формування державної політики з питань державного нагляду та контролю за дотриманням законодавства про працю, зайнятість населення, а також законодавства про загальнообов'язкове державне соціальне страхування в частині призначення, нарахування та виплати допомоги, компенсацій, надання соціальних послуг та інших видів матеріального забезпечення з метою дотримання прав і гарантій застрахованих осіб.

Особливостями публічного адміністрування соціального захисту населення є такі:

1) воно здійснюється щодо організаційно непідлеглих об'єктів управління і не стосується їх самостійності;

2) надвідомча координація в зазначеній сфері має не загальний характер, а обмежена конкретними функціями, пов'язаними з питаннями соціального захисту;

3) основними завданнями адміністрування в зазначеній сфері є підвищення матеріального добробуту та рівня життя людей, забезпечення зайнятості населення, гарантування права на працю та соціальний захист [6, c. 104].




  1. Шляхи підвищення ефективності державної політики в сфері соціального захисту

На сьогодні наявні певні здобутки у сфері соціальної політики, але проголошені в законодавчих актах орієнтири потребують серйозної роботи для їх реалізації. Існують серйозні невирішені проблеми у соціальній сфері, такі як низький рівень зайнятості і масовий характер безробіття; бідність; незадовільний рівень пенсій, посилення диференціації суспільства тощо.

Найгострішою є проблема подолання бідності. Сьогодні подолання бідності - це той момент, який розглядається світовим співтовариством як ключовий у політиці будь-якої держави. Україна ж належить до країн з високим рівнем бідності, особливістю якої є значне скорочення доходу більшості населення, яке при цьому працює і зберігає відносно високий соціальний статус. На відміну від країн Західної Європи, наявність роботи в Україні ще не є гарантією мінімального достатку.

Для розв’язання проблеми бідності необхідна цілеспрямована політика, що ґрунтується на економічних та фінансових можливостях держави та максимальній ефективності їх використання.

У зв’язку з цим вкрай важливими є реалізація наступних завдань:


  • запровадження нових механізмів відновлення виробництва, стимулювання економічного зростання та соціального прогресу, зокрема, забезпечення ефективної зайнятості населення шляхом створення життєспроможних підприємств;

  • створення умов для гідної праці, в тому числі забезпечення поваги та дотримання прав людини у сфері праці, продуктивної, вільно обраної зайнятості та соціального захисту, а також розвитку та активізації соціального діалогу на всіх рівнях;

  • реалізація в кризових умовах короткострокових заходів з надання невідкладної допомоги найбільш уразливим верствам населення, подолання хронічної бідності, бідності серед працюючих;

  • забезпечення реформування систем оплати праці, соціального захисту, пенсійного страхування, надання медичної допомоги, медичного обслуговування;

  • запровадження дієвого механізму надання молоді, насамперед випускникам вищих навчальних закладів, першого робочого місця;

  • розширення можливостей для працевлаштування людей з особливими потребами, зайнятості людей похилого віку;

  • упровадження системи надання дієвої адресної соціальної допомоги.

На шляху вирішення проблем у сфері соціальної політики дуже важливим є збільшити значення місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у розв’язанні проблем соціальної політики. Це зумовлено тим, що надання соціальних послуг має здійснюватися на максимально наближеному до населення територіаль­ному рівні, на якому повинні бути належні організаційні, матеріальні та фінансові засоби, що забезпечують їх обсяг і якість відповідно до загальнодержавних стандартів. Саме на регіональному та місцевому рівнях повинна вирішуватись більшість соціальних проблем.

Надання соціальних послуг населенню на регіональному рівні повинно бути максимально децентралізоване. Централізований підхід до визначення потреби в соціальних послугах і формування мережі соціальних служб, закладів та установ зумовлює орієнтацію якості та обсягу таких послуг переважно на фінансові можливості бюджету, а не на потреби населення і не передбачає залучення отримувачів послуг та їх представників до планування і контролю за якістю наданих послуг.

Це веде до високої вартості утримання в стаціонарних закладах для інвалідів, людей похилого віку, що пояснюється значними витратами на забезпечення матеріально-технічної бази та численного медичного адміністративно-господарського штату. Отже, для держави значно дешевше налагодити систему домашнього обслуговування за допомогою кваліфікованих соціальних, медичних працівників та функціонування мережі відповідних служб - відділень соціальної допомоги або територіальних центрів.

У зв’язку з цим треба інтенсивно розвивати мережу служб, таких як, територіальні центри, з організації соціально-побутового обслу­говування інвалідів та одиноких непрацездатних громадян похилого віку вдома. Необхідно також розширювати мережу центрів і відділень соціально-побутової та медико-соціальної реабілітації. Це один із важливих шляхів здійснення завдань інтеграції інвалідів, ветеранів війни та праці у суспільство, підтримання їхньої соціальної активності та життєдіяльності.

Важливим для покращення соціальної політики є підвищення ролі недержавних громадських організацій. Недержавні організації здатні зробити вагомий внесок у розвиток системи соціального захисту. Саме НДО розробляють і апробують новаторські моделі та схеми роботи з клієнтами, до того ж вони здатні отримувати допомогу з боку міжнародних організацій. Для покращання партнерських відносин між органами влади та громадськими організаціями необхідно здійснювати спільне планування і координацію дій.

Наступним аспектом вдосконалення соціальної політики є посилення адресного характеру соціального захисту незахищених верств населення. Поглибленню адресності повинно сприяти вдосконалення методо­логічних підходів до визначення показників бідності, встановлення єдиних критеріїв оцінок майнового стану сім’ї для визначення права на призначення певного виду соціальної допомоги, спрощення процедур надання соціальної допомоги, регулювання надання соціальних послуг через видачу ліцензій, впровадження стандартів якості та контролю за їх дотриманням. У сфері надання соціальних послуг адресність передбачає диференціацію надання соціальних послуг з урахуванням умов життя їх отримувача, адресне фінансування з місцевих бюджетів, закупівлю послуг або цільову соціальну допомогу отримувачу для оплати послуг обраного ним надавача послуг.

Також потребує вдосконалення нормативно-правова база соціальної політики в таких аспектах, як запровадження єдиного соціального внеску з метою уніфікації страхових внесків на загальнообов’язкове державне соціальне страхування; розроблення юридичних, нормативно- правових основ благодійності задля її стимулювання; передбачення певних податкових пільг при запровадженні у життя соціальних проектів та програм, здійснення яких сьогодні не забезпечено або недостатньо забезпечено державою; укладення договорів з іншими країнами щодо соціального захисту громадян України, які працюють за її межами. У сфері соціальних послуг забезпечення рівної конкурентоспроможності кожного з надавачів потребує вдосконалення нормативно-правової бази щодо можливості укладати контракти на надання соціальних послуг, стимулювання та регулювання діяльності комерційних організацій з надання соціальних послуг, а також удосконалення послуг та інфраструктури у державних закладах

З метою підвищення ефективності соціальної політики доцільно посилити її активну складову шляхом продуктивної, спрямованої політики зайнятості. Саме у такий спосіб можливо здійснити закріплений у багатьох державних документах орієнтир на «активність» соціальної політики. Особливе значення мають такі аспекти політики зайнятості, як сприяння зайнятості громадян, які потребують соціального захисту і не спроможні конкурувати на ринку праці, посилення мотивації до легальної зайнятості, сприяння зайнятості населення шляхом збереження існуючих та створення нових робочих місць на підприємствах, в установах та організаціях усіх форм власності, впровадження заходів щодо детінізації відносин у сфері зайнятості населення.

Реформування сфери соціальних послуг має бути спрямоване на підвищення ефективності управління бюджетними коштами. Соціальні послуги мають спрямовуватися на надання допомоги у розв’язанні проблем і відповідати індивідуальним потребам людей, які опинилися у складних життєвих обставинах. Важливе значення мають такі вихідні принципи, як добровільність отримання соціальних послуг, можливість вибору закладу; подолання споживацького підходу до отримання соціальних послуг; розвиток самостійності і активності отримувача послуг, його власних можливостей у розв’язанні проблем, що виникають; вивчення і поширення найкращого вітчизняного та міжнародного досвіду застосування методик надання соціальних послуг.

Система забезпечення якості соціальних послуг передбачає введення мінімальних державних стандартів якості та здійснення постійного контролю за їх дотриманням, регулювання діяльності з надання соціальних послуг шляхом ліцензування та реєстрації суб’єктів, що надають соціальні послуги. Зміст та організація соціальних послуг має забезпечувати найповніше задоволення індивідуальних потреб отримувачів послуг та спрямовуватися на досягнення позитивних змін в їх житті, сприяння інтеграції в суспільство.

Положення законодавства у сфері соціальної політики спрямовані на захист конституційних прав людини і громадянина. Шляхи покра­щення соціальної політики пов’язуються з забезпеченням подальшого поетапного наближення мінімальних соціальних державних гарантій до прожиткового мінімуму, із загальним підвищенням рівня життя населення, мінімального розміру заробітної плати і пенсії, соціальних виплат. У той же час наявні серйозні невирішені проблеми, такі як бідність, депопуляція населення, низький рівень життя в цілому та ін., від вирішення яких залежить майбутнє соціальної державності в Україні [7, c. 36].

ВИСНОВКИ

Соціальний захист — це система державних гарантій для реалізації прав громадян на працю і допомогу на час безробіття; на підтримання життєвого рівня через перегляд мінімальних розмірів основних соціальних гарантій за умов зростання цін на споживчі товари і послуги; на надання державної допомоги, пільг та інших видів соціальної під­тримки малозабезпеченим громадянам і сім'ям, які вихо­вують дітей; на матеріальне забезпечення при досягненні пенсійного віку, при тимчасовій або постійній втраті пра­цездатності, втраті годувальника тощо.

Система соціального захисту включає три суб'єкти: державу, юридичні особи і громадян.

В сфери соціального держава: дбає про соціальний захист своїх громадян; забороняє використання примусової праці; створює робочі місця; забезпечує підготовку кадрів; забезпечує нормальні умови праці, вільний вибір місця роботи, професії; матеріально підтримує своїх громадян; гарантує захист від незаконного звільнення; забезпечує право на своєчасне одержання винагороди.

Державне управління у сфері соціального захисту населення здійснюють Кабінет Міністрів України, місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування та їх виконавчі й розпорядчі органи, а також спеціально уповноважені на те державні органи.

Шляхи покра­щення соціальної політики пов’язуються з забезпеченням подальшого поетапного наближення мінімальних соціальних державних гарантій до прожиткового мінімуму, із загальним підвищенням рівня життя населення, мінімального розміру заробітної плати і пенсії, соціальних виплат. У той же час наявні серйозні невирішені проблеми, такі як бідність, депопуляція населення, низький рівень життя в цілому та ін., від вирішення яких залежить майбутнє соціальної державності в Україні.



СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ


  1. Чепінога В.Г. Економічна теорія: підручник / В. Г. Чепінога. – К.: Юрінком Iнтер, 2011. – 656 с.

  2. Варфоломеєва Т.В.  Правознавство: навч. посіб. / Т.В. Варфоломеєва. - К. : Знання-Прес, 2005. - 328 с.

  3. Прилипко С.М. Право соціального забезпечення: навч. посіб. / С.М. Прилипко, Г. С. Гончарова, В. В. Юровська, О. О. Конопельцева. – Х.: Нац. ун-т «Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого», 2013. – 126 с.

  4. Бурак В. Право соціального забезпечення України / В. Бурак, С. Синчук. – К., 2008. – 346 с.

  5. Болотіна Н.Б. Право соціального захисту України: навч. посіб. / Н.Б. Болотіна. – К.: Знання, 2005. – 615 с.

  6. Коломоєць, Т.О. Адміністративне право України: підручник / Т.О. Коломоєць, П.С. Лютіков, О.Ю. Меліхова. – К.: Істина, 2012. – 528 с.

  7. Дерега В.В. Соціальна і гуманітарна політика: навч. посіб. / В.В. Дерега. - Миколаїв, 2012. - 152 с.



База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка