Зміс т атаманчук Ніна, Пасічніченко Анжела



Сторінка8/19
Дата конвертації26.04.2016
Розмір3.32 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   19

ПРИНЦИПЫ И КРИТЕРИИ ТИПОЛОГИЧЕСКОГО ИССЛЕДОВАНИЯ МЕЖЪЯЗЫКОВОЙ ГЛАГОЛЬНОЙ ОМОНИМИИ

В РУССКОМ И УКРАИНСКОМ ЯЗЫКАХ
В статье рассматриваются контрастивные исследования в области современной лексической семантики, сориентированные на изучение межъязыковых контактов, взаимосвязей и взаимовлияния близкородственных языков: украинского и русского, что является особенно актуальным в разработке наиболее эффективной методики для определения основных единиц, принципов, критериев и параметров сопоставительной лексической семантики.

Ключевые слова: сопоставительная лексическая семантика, гомогенность и гетерогенность лексического состава языков, эксплицитная и имплицитная внутренняя форма, разномотивированные алломорфные глагольные номинативные единицы, межъязыковые лексические корреляты.
Контрастивные исследования в области современной лексической семантики сориентированы на изучение межъязыковых контактов, взаимосвязей и взаимовлияния как разных языков в общем, так и близкородственных, в частности. Особенно актуальным до сих пор остается разработка наиболее эффективной методики для определения основных единиц, принципов, критериев и параметров сопоставительной лексической семантики. Несомненно, интенсифицировать этот процесс возможно при условии использования приема сопоставления лексико-семантических систем украинского и русского языков, выявления гомогенности или гетерогенности их лексического состава, выяснения характера и типов межъязыковых лексических коррелятов, как по форме, так и содержанию. Но, к сожалению, анализ научной литературы позволяет утверждать, что в ней не представлены целенаправленные классификации тех принципов, по которым может осуществляться сопоставительное изучение лексической семантики.

Следует также заметить, что и в современной лингводидактике остается дискуссионным вопрос о сопоставлении украинского и русского языков.

О целесообразности внедрения сопоставительного приема при изучении украинского и русского языков свидетельствуют труды Л. Бублейник, Л. Булаховского, М. Кочергана, В. Манакина и др.

Одним из адекватных подходов к решению этой проблемы стало обращение к украинско-русской межъязыковой глагольной омонимии.

Традиционно межъязыковая омонимия рассматривается как в узком, так и в широком понимании. Большинство лингвистов (М.П. Кочерган, А.Е. Михневич, А.Е. Супрун, И.С. Ровдо, О.А. Шаблий) разделяют широкое понимание межъязыковой омонимии, при котором межъязыковыми омонимами считаются семантически неэквивалентные полнозначные и неполнозначные слова, имеющие в двух и более родственных или неродственных языках интерферентно подобное фонетическое и/или графическое оформление (при условии вариативности в границах аналогичных фонем и национального графического представления), или те, которые состоят из интернациональных компонентов. При этом расхождения в семантике межъязыковых омонимов могут колебаться от незначительных стилистических оттенков до существенных семантических отличий и даже антонимических значений. В украинистике сформировалась своя школа исследователей межъязыковой омонимии в родственных языках. Заслуживают внимания исследования русско-украинской (Н. В. Заславская), украинско-польской (М. А. Беднаж), украинско-русской (Л. И. Мартиросян), украинско-чешской (О. Л. Паламарчук, Л.Ю. Кицила) межъязыковой лексической омонимии разных лексико-грамматических разрядов слов с точки зрения их происхождения и функционирования.

Продолжительные поиски точных структурных расхождений, которые характеризуют отличия и соотношения омонимов в системе языка, привели к разграничению лексических, морфологических, непроизводных и производных омонимов, а также тех, что обозначают близкие или отдаленные семантические сферы. Тем не менее, общие закономерности развития омонимии как в системе одного языка, так и на межъязыковом уровне, а также критерии разграничения разных типов омонимов до настоящего времени остаются не выясненными. Это касается исследования фактов сходства и отличия отдельных фрагментов родственных языков.

Несмотря на их естественную близость, в каждом из языков происходили сложные процессы дивергенции словарного состава, а также семантического усвоения заимствованной лексики на разных хронологических срезах. Таким образом формировались лексико-семантические структуры, специфические для каждого из языков, к которым можно отнести и слова, одинаковые или близкие по звучанию, но разные по семантике, то есть межъязыковые омонимы.

Разграничение глагольных межъязыковых омонимических единиц на абсолютные и относительные, гомогенные и гетерогенные в данной статье не совпадает с соответствующим толкованием, которое вкладывается в эти понятия при изучении внутриязыковой омонимии. С этой точки зрения абсолютные глагольные омонимы квалифицируются как единицы с одним и более неидентичными значениями в сопоставляемых языках.

Последние, в свою очередь, разграничиваются на гомогенные и гетерогенные. Гомогенные – это омонимы с мотивированными семантическими структурами. Они имеют эксплицитную, прозрачную, или имплицитную, стертую, внутреннюю форму, воспроизводимую путем специальных этимологических поисков. Гетерогенными омонимами считают разномотивированные алломорфные глагольные номинативные единицы, совпадения между которыми являются случайными. Относительная межъязыковая омонимия возникает на общем семантическом фоне при разном соотношении прямого и переносных значений лексических коррелятов.

Комплексное сопоставительно-типологическое исследование межъязыковой глагольной омонимии в украинском и русском языках (с точки зрения их формы и содержания) свидетельствует, что в основу её классификации положены разные принципы и критерии: внешняя и внутренняя формы слова, формальные и акцентологические расхождения, морфемная и словообразовательная коррелятивность, качественное и количественное соотношение семантических структур глаголов, характер взаимодействия между прямым и переносным значениями, способы номинации омонимических единиц.

Сквозь призму диахронического подхода прослеживаются процессы семантического развития разных по происхождению омонимических коррелятов, как исконных праславянских, так и заимствованных, связанных с разной семантической адаптацией в сопоставляемых языках.


    Анализируя сказанное, приходим к выводу, что семантико-этимологические, или гомогенные омонимы, в отличие от гетерогенных, характеризуются наличием тесных семантических и мотивационных связей между первичным и вторичным комплексом семантических структур.

    Негомогенность разноструктурных (гетерогенных) абсолютных омонимичных единиц обусловлена или окказиональным совпадением внешне сходных наименований, между которыми нет семантической и мотивационной связи, или же семантической дивергенцией исторически общих глагольных этимонов, которые разошлись в процессе семантической трансформации. Последняя может быть установлена только путём специальных этимологических поисков.



    ЛІТЕРАТУРА

  1. Бублейник Л.В. Проблемы контрастивной лексикологии. − Луцк: Вежа, 1996.

  2. Кочерган М.П. Зіставна лексична семантика: проблеми і методи дослідження // Мовознавство. – 1996. – № 2–3. – С. 3–11.

  3. Кочерган М.П. Контрастивна семантика на порозі нового тисячоліття // Проблеми зіставної семантики. − К., 2001. − Вип. 5. − С. 3−8.

  4. Кочерган М.П. Про семантичний принцип контрактивних лінгвістичних досліджень // Проблеми зіставної семантики. − К., 2003. − Вип. 6. − С. 3−7.

  5. Манакин В.Н. Основы контрастивной лексикологии: близкородственные и родственные языки. –Кировоград: Центр. – Укр. изд-во, 1994. – 264 с.

  6. Супрун А.Е. "Каковы типы лексической омонимии в системе славянских языков (общее для всех славянских языков, индивидуальное для отдельных славянских языков)? // Сб. ответов на вопросы по языкознанию: К ІV Международному съезду славистов. – М.: Наука, 1958. – С. 33–35.

  7. Шаблій О.А. Міжмовна термінологічна омонімія як проблема прикладного мовознавства // Проблеми зіставної семантики: Зб. наук. ст. – К., 2007. – Вип 5. – С. 139–144.


SUMMARY

The comparative researches in the areas of modern lexical semantics, orientated on the study of interlingual contacts, intercommunications and influence of the closely-related languages like Ukrainian and Russian, that is especially actual in development of the most effective methods for determination of basic units, principles, criterias and parameters of comparable lexical semantics are examined in the article.

Key words: comparative lexical semantics, homohemius and geterohenius of lexical units of languages, excplicit and implicit internal form, different explained allomorphic verbal nominant units, interlingual lexical correlates.
Тетяна Ніколашина

(Полтава)



СЕМАНТИКА І СТРУКТУРА ПРІЗВИЩ ПОЛТАВЦІВ ЗА СПОРІДНЕНІСТЮ ТА СВОЯЦТВОМ
У статті проведено аналіз прізвищ лексико-семантичної групи спорідненості та свояцтва полтавців за семантичними та структурними особливостями; проаналізовано твірні основи по прямій лінії, по непрямій лінії, узагальнені назви за родинними стосунками та свояцтвом.

Ключові слова: прізвище, лексико-семантична група, спорідненість, свояцтво.
Розгалужена лексична система на позначення осіб досить широко представлена в сучасних прізвищах полтавців, серед яких помітну групу репрезентують антропоніми, які характеризують людину за її родинними стосунками. Опис таких прізвищ знаходимо у працях Ю.К. Редька, П.П. Чучки, М.Л. Худаша, І.Д. Сухомлина, Ю.М. Новикової.

Лексика на позначення родинних стосунків системно проаналізована в роботах А.А. Бурячка, О.В. Кровицької, С.В. Шеремета та інших мовознавців. Перехід таких апелятивів у власні назви відбувався по-різному: одні з них позначали особу ще в допрізвищевий період до ХVІ ст., для інших значення особи є вторинним: вони отримували його шляхом метафоризації при переході апелятивів в індивідуальні прізвиська. «Термін «прізвище» («прозвище») у пам’ятках української мови фіксується вже з 16 ст., однак зміст його в ту пору був дещо ширший, – пише П.П. Чучка, – його вживали як у значенні «прізвище», так і в значенні терміна «прізвисько»» [9, 494]. Звичайно, не всі антропоніми виникли в результаті того, що хтось із носіїв належав до певної групи спорідненості або свояцтва, іноді такі прізвища виникали з невідомих нам причин. На нащадків ця назва переходила в первісному вигляді або у зміненій формі.

Мета статті полягає в аналізі семантико-словотвірної структури сучасних прізвищ полтавців, які містять назви на позначення родинних стосунків та свояцтва.

Матеріалом статті послугувала картотека сучасних прізвищ, у твірних основах яких лексеми на позначення особи. Джерелом для дослідження послугував «Телефонний довідник абонентів квартирних телефонів м. Полтави та Полтавського району» [8].

Діапазон прізвищ, що походять від вуличних прізвиськ, є надзвичайно широким. Це підтверджує досліджуваний матеріал. Обсяг картотеки – понад 60 лексичних одиниць (близько 369 носіїв прізвищ). Ця лексична група є однією з найдавніших. Відображені в основах антропонімів лексеми з категорії особових назв (батько, мати, тато, баба, дід, брат, онук, дядько, син, родич, зять та ін.) тісно пов’язані з існуванням людей. Вони вказують на різні назви осіб за спорідненістю по прямій і непрямій лінії, назви осіб за свояцтвом та містять узагальнені найменування. Очевидно, саме цим першоносії прізвищ відрізнялися в межах свого оточення.

Назви осіб за родинними і сімейними стосунками, свояцтва, як вважає О.В. Кровицька, «фіксуються вже у писемних пам’ятках Київської Русі ХІ – ХІІІ ст. Більшість цих назв прийшла в українську мову з попереднього періоду, демонструючи таким чином мовну традицію у використанні лексичних одиниць (пор.: братанич, братеникъ, племеньникъ, синовець)»


[3, 50-51].

В українському соціумі семантика цієї лексико-семантичної групи (далі ЛСГ) є прозорою і зрозумілою, оскільки за нею закріплено виразні характеристики, які ідентифікують конкретних осіб, чітко вирізняючи їх з-поміж інших. У межах родинних стосунків українське звичаєве право розрізняє «спорідненість, що виражає взаємовідносини між особами, які за походженням зв’язані кровно, і свояцтво, або некровне споріднення, що виражає взаємовідносини між особами, які не зв’язані кровно, а перебувають у стосунках свояцтва внаслідок одруження чоловіка і жінки, які походять з різних родин» [1, 3].

ЛСГ прізвищ, що вказують на родинні стосунки – це розгалужена й різноманітна система, яка об’єднує: назви осіб за спорідненістю (назви осіб за сімейними стосунками по прямій лінії, назви осіб за сімейними стосунками по непрямій лінії, назви відносно нерідних матері, батька, сина, дочки); назви осіб за свояцтвом; узагальнені найменування осіб за родинними стосунками.

Приклади прізвищ подаємо за спадними кількісними характеристиками – від найчастотніших до менш частотних. Цифра в дужках вказує на кількість носіїв того чи того прізвища. Підгрупу цього розряду прізвищ упорядковуємо за продуктивністю.

Для вираження спорідненості функцію антропонімів виконують лексеми таких семантичних парадигм:

І. «Батя», «батько»: Батченко (1).

«Тато»: Татусь(1), Татчин (1).

«Отець»: Отечко (1), Отченко (1).

Лексичний синонім до батька – отець поширений на обмеженій території і виявляє тенденцію до зникнення. «Ця лексема у говорах української мови більш-менш суцільно охоплює територію лише Закарпатської та Львівської областей, – стверджує Ю.М. Новикова, – на території Донеччини лексема отець відображена в одному прізвищі, що свідчить про міграційні процеси населення» [6, 44].

Власні назви більшою мірою, ніж апелятиви, зберігають вплив особливостей місцевих говірок, розмовної мови, традицій називання, що склалися в певному регіоні.

«Мати»: Материнко (6), Материнська (6), Материнський (4), Маменко (4), Мамка (4).

«Син»: Синенко (9), Синовський (1).

«Дід»: Діденко (50), Дідин (5), Дідусенко (5), Дідович (2), Дідок (2), Дідусев (2), Дідусьов (2), Діда (1), Дідушенко (1).

«Баба»: Бабенко (86), Бабич (53), Бабій (8), Бабушкін (4), Бабенков (1), Бабенкова (1), Бабійчук (1), Бабін (1).

ІІ. Назви осіб за сімейними стосунками по непрямій лінії:

«Брат»: Братусь (15), Братина (8), Братчик (2), Братик (1), Братко (1).

«Внук»: Внуковський (1).

«Дядько»: Дядин (10), Дядечко (6), Дядя (4).

«Тітка»: Тітков (3).

ЛСГ прізвищ, що вказують на спорідненість і свояцтво – це розгалужена і різноманітна система. Такі прізвища мотивуються реальними назвами родичів, а тому тісно пов’язані з українськими традиціями, нормами родинного і громадського життя.

Родинні стосунки здавна священні для українців, тому шлюб завжди був не тільки актом цивільно-правового характеру, а й зумовлювався соціальними, біологічними, матеріальними та духовними аспектами. Повага українського народу до шлюбу зумовила шанобливе ставлення до всіх, хто одружувався.

ІІІ. У прізвищах полтавців зафіксовані такі лексеми за свояцтвом:

«Зять»: Зятина (1), Зятиков (1).

«Теща»: Тещін (1), Тещіна (1), Тещенко (1).

«Муж»: Мужиков (1).

«Дружина»: Дружиніна (11).

«Сват»: Сватенко (3).

Окремо слід виділити групу прізвищ, в основах яких відображено найменування характеристики осіб за спорідненістю і свояцтвом:

«Сирота»: Сирота (9), Сиротенко (9), Сиротіна (3), Сироткіна (1).

«Вдова»: Вдовенко (2), Вдовиченко (3), Вдовченко (2), Вдовіна (2), Вдовина (1), Вдовиці (1), Вдовкіна (1), Вдовичук (1), Вдовіченко (1).

«Родич»: Родик (3), Родичев (1).

Найпродуктивніші серед твірних основ прізвищ, похідних назв за родинними стосунками та свояцтвом, виділяємо такі:

1) твірні основи по прямій лінії: баба – 8 похідних прізвищ і 155 носіїв, дід – 9/70;

2) твірні основи по непрямій лінії: брат – 5/27, дядько – 3/20;

3) твірні основи за свояцтвом: теща – 3/3;

4) узагальнені назви осіб за родинними стосунками: вдова – 9/14, сирота – 4/22.

С.М. Медвідь-Пахомова пояснює появу узагальнених назв людини язичницькою забороною вимовляти ім’я особи: «Віра у магічну силу антропоніма й ототожнення імені з його носієм спричиняла онімічне табу: не можна було вимовляти ім’я людини. Тому до рідних і близьких зверталися алегорично, замінюючи імена на евфемістичні формули на зразок «син, дочка або жінка такого-то» [5, 32].

Більшість прізвищ окресленої ЛСГ має в основі апелятив дід. Лексема дід могла позначати не тільки прямого родича, але й ідентифікувати в оточенні мудру, розважливу, з великим досвідом і поважну, шановану людину. Ввічливість українців вимагає, щоб кожна молода і середніх років людина називала дідом кожну літню людину. Широке функціонування в основах сучасних прізвищ полтавців слова дід можна пояснити загальноприйнятим в українському середовищі особливо шанобливим, поважним ставленням до людей старшого віку, думка яких була дуже вагомою для односельців.

Також значною активністю характеризується апелятив баба. У «Словнику символів культури України» зазначено, що від одного прадавнього символу баба відмежовуються полярно протилежні поняття: «символ зла та смерті з одного боку (баба або дика баба) та своєрідний символ ствердження життя і благополуччя» [7, 66]. На думку І.А. Корнієнко, «якщо взяти до уваги той факт, що особу називали переважно за чоловіком, то такі назви, як Бабич, Бабій, Бабець та інші, несуть відтінок одвертої насмішки та іронії. Можливо, ними називали: а) чоловіка, яким керує жінка в сім’ї; б) людину, яку виховувала жінка без чоловіка (вдовиця); в) чоловіка, який залицявся до жінок; г) чоловіка з жіночим характером тощо» [2, 136]. Лексема баба тривалий час була базою для творення похідних антропонімних назв.

Прізвища творяться від назв осіб за допомогою спеціальних формантів, «кількість яких перевищує 30, є одвічно патронімічні (-ич, -ович, -евич, -инець), а також індивідуальної та колективної належності (-ів, -ин, -їн; -івський, -инський, -овят, -их), демінутивні (-юк, -чук, -як, -чак, -ик, -чик, -ко,-ка,-ок, -енко, -онок, -еня, -ча, -ець, -ина) та атрибутивні (-ан, -ун, -ур), які тільки з часом спеціалізувалися на вираженні патронімічності» [9, 495].

У дериваційних процесах переважають суфікси у прізвищах полтавців: -енк(о), -ок, -ич, -ник, -усь, -ин, -ін, -ов. При творенні прізвищ найчастіше відбувалися такі морфонологічні зміни: випадання голосних, чергування голосних і приголосних, накладання твірних основ звукосполученнями тощо.

Найпоширенішими є словотвірні моделі прізвищ окресленої групи з формантом -енк(о), який закономірно зустрічається у структурі антропонімів Центральної та Східної України. Як зазначає Л.Т. Масенко, «формант -енк(о) виник шляхом поєднання суфіксів -еня і -ко, а найменування з ним мали первісно демінутивне значення» [4, 21].

Отже, прізвища полтавців, які формують ЛСГ «назви осіб за родинними стосунками» і відображають багатство української мови періоду становлення спадкових власних назв людей, свідчать про те, що українська мова в період прізвищетворення мала розвинений словник на позначення спорідненості та свояцтва.
ЛІТЕРАТУРА


  1. Бурячок А.А. Назви спорідненості і свояцтва в українській мові / А.А.Бурячок. – К. : [б.в.], 1961. – 150 с.

  2. Горпинич В.О. Антропонімія Дніпровського Припоріжжя і суміжних регіонів України: [монографія] / В.О. Горпинич, І.А. Корнієнко / За ред. д. філол. н., проф. В.О. Горпинича // Ономастика і апелятиви. – Вип. 25. – Дніпропетровськ – Миколаїв, 2006.

  3. Кровицька О.В. Назви осіб в українській мовній традиції ХV – ХVІІ ст. Семантика і словотвір / О.В. Кровицька. – Львів, 2002.

  4. Масенко Л.Т. Українські імена і прізвища / Л.Т. Масенко. – К., 1990.

  5. Медвідь-Пахомова С.М. Екстралінгвальні фактори в контексті розвитку слов’янських антропосистем: навчальний посібник для спецкурсу «Історія антропосистем слов’янських мов» / С.М. Медвідь-Пахомова. – Ужгород, 2003.

  6. Новикова Ю.М. Назви осіб за родинними стосунками в основах сучасних прізвищ Центральної та Східної Донеччини / Ю.М. Новикова // Записки з ономастики : зб. наук. пр. [відп. ред. Ю.О. Карпенко]. – Одеса : [б. в.], 2008. – С. 41-52.

  7. Словник символів України [ за заг. ред. В.П. Коцури, О.І. Потапенка, М.К.Дмитренка]. – К. : Міленіум, 2002.

  8. Телефонний довідник абонентів квартирних телефонів м. Полтави та Полтавського району. – Полтава : Видавництво «Полтава», 2010. – 730 с.

  9. Чучка П.П. Прізвище / П.П. Чучка // Українська мова. Енциклопедія. Редкол.: В.М. Русанівський, О.О. Тараненко (співголови), М.П. Зяблюк та ін. – К. : «Укр. енцикл.», 2000. – С. 494 – 495.


SUMMARY

The article deals with surnames’ analysis of the lexico-semantic group of affinity and relationship. In the article surnames of the lexico-semantic group of affinity and Poltava citizens’ relationship are analyzed under the semantic and structural features; forming bases are analyzed directly, indirectly, names are generalized according to the ties of blood and relationship.

Key words: surname, lexico-semantic group, affinity, relationship.
Світлана Олійник

(Полтава)



ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ПРАВОПИСНИХ

УМІНЬ У ПЕРШОКЛАСНИКІВ
У статті розглянуто психологічні засади методики формування у першокласників навичок грамотного письма.

Ключові слова: елементарні уміння орфографічно правильно писати слова, вживати пунктуаційні знаки, теорія поетапного вироблення розумових дій.
Одним із важливих завдань початкового навчання мови є формування елементарних умінь орфографічно правильно писати слова, вживати пунктуаційні знаки. Основою орфографічної грамотності є вміння співвідносити фонетичний і графічний образи слова, позначати звуки слова відповідними буквами без їх пропусків, замін.вставлянь і переставлянь. Учні початкових класів мають оволодіти цими уміннями і безпомилково писати слова за фонетичним принципом. Крім того, вони мають засвоїти і самостійно уористуватись у процесі письма тими правилами правопису, алгоритм застосування яких є простим (1-2 кроки у міркуванні, наприклад, уживання знака м‘якшення в кінці слова, прописної літери у власних назвах; написання не з дієсловом тощо) (6, С.16).

У методиці мови відоме положення, за яким для успішної організації навчального процесу недостатньо однієї лише лінгвістичної теорії. Необхідно навчальні дії узгоджувати з психологічною теорією. Ця вимога однаковою мірою стосується і теми вибраного дослідження. У доборі прийомів, методів навчання, розробці програми необхідно врахувати психологічні чинники: по-перше, психологічні особливості писемного мовлення, по-друге, психологічні особливості формування орфографічних навичок, по-третє, вікові особливості дітей, яких доведеться навчати. З цього ми й виходили, розробляючи програму експерименту.

Відомо, що психологи відносять процес письма до найбільш свідомих видів мовленнєвої діяльності. Пояснюється це тим, що, пишучи, дитина перетворює мовно-слухові образи в графічно-зорові, завдяки чому й матеріалізується писемне мовлення. Успішне здійснення такого перекодування на основі українського мовлення можливе лише за умови, якщо вони володіють мовно-слуховими образами, відповідними нормами української літературної мови. Тому експериментальну програму було побудовано так, щоб першокласники протягом усього часу, відведеного для вивчення курсу, працювали над практичним освоєнням звукової системи української мови у взаємозв'язку з графічною, елементів орфоепії і передбачених діючою програмою орфографічних правил. Це відповідало вимозі сучасної методичної науки, згідно з якою в початкових класах пропонується “послідовне опрацювання фонетико-орфоепічного матеріалу в тісному взаємозв'язку”, що створює “важливу основу для правильного письма” і “попереджує появу не тільки правописних, а й вимовних помилок, виховує в учнів орфоепічну та орфографічну пильність, самоконтроль” (М.С. Вашуленко).

Щодо врахування психологічних особливостей процесу формування орфографічних навичок видається правомірним застосування теорії поетапного вироблення розумових дій, створеної П.Я. Гальперіним і розробленої Н.Ф. Тализіною, А.А. Запорожцем, Д.І. Айдаровою.

Відповідно до цієї теорії процес керованого засвоєння знань поділяється на дві стадії. На першій стадії відбувається поперднє усвідомлення системи орієнтирів навчального матеріалу.

На другій стадії відбувається кероване засвоєння дій і понять шляхом поетапної інтеріоризації (перетворення зовнішньої діяльності у внутрішній процес мислення).

На наступному етапі засвоєння навчальних дій школярі виконують розумові дії у зовнішній матеріалізованій формі, засвоюють склад операцій, послідовність їх виконання. На цьому етапі триває пропедевтична робота: виконуються орфоепічно-орфографічні вправи, вправи на контроль, на розвиток уваги і пам'яті.

Подальше завдання полягає в тому, щоб забезпечити поетапне формування дії в наміченому складі операцій. Необхідно знайти такі зовнішні форми виконання дії, які забезпечили б учневі можливість усвідомити зміст кожної операції. У цьому допомагають вправи: на моделювання, повне і часткове коментування, зіставлення орфоепічного та орфографічного промовляння, орфографічні диктанти, вправи на коректуру. Ці вправи супроводжують етап голосно мовленнєвої дії, в ході якого всі операції орфографічної дії здійснюються у формі зовнішнього мовлення. Діти орфографічно читають речення, знаходять орфограми. Створюючи моделі речень і складів, діти змушені проговорювати слова і речення про себе, що сприяє перенесенню зразка на мимовільну пам'ять.

Завершальне становлення дії відбувається на кінцевому – розумовому етапі, коли учні контролюють написане.

Головний методичний принцип цього навчання полягає в тому, що кожна операція вищого типу формується як особлива цілеспрямована дія, а потім включається в більш складну дію як спосіб досягнення нової мети. Важливість цієї умови на різному матеріалі показали А.М. Леонтьєв, В.В. Репкін, Г.В. Репкіна, Г.К. Середа. Виконання такого обсягу роботи можливе лише в процесі активної діяльності учнів, що в теоретичному плані опрацьовано Л.С. Виготським, П.Я. Гальперіним, О.М. Леонтьєвим, Д.Б. Ельконіним, а в навчанні орфографії – Д.М. Богоявленським, С.Ф. Жуйковим, Л.І. Айдаровою, П.С. Жедек, В.В. Репкіним. В активізації пізнавальної діяльності в формуванні орфографічної грамотності сприяє введення поняття орфограми, виконання пропедевтичних вправ ігрового і пізнавального характеру.

Як свідчать дані психологічних досліджень Я.Л. Коломинського, Е.А. Панька, М.В. Матюхіної, Т.С. Михальчик, К.Т. Патріної, Ф.І. Гоноболіна, сприймання першокласників характеризується поверховістю і недостатньою цілеспрямованістю.

Поверховість, неточність сприймається виявляється в тому, що молодші школярі, помічаючи окремі ознаки предметів, не зв'язують їх одну з одною і не бачать найсуттєвіших їх якостей. Досить часто вони змішують предмети, які схожі за тими чи іншими ознаками. Подібні предмети вони сприймають як тотожні.

Неточність і поверховість сприймання дається взнаки і в роботі над елементами письма. Тому виникла необхідність розробити систему завдань для актуалізації сприймання школярів.

Передусім урахувалась особливість молодших школярів супроводжувати своїми діями процес сприймання. Сприйняти предмет для школяря – означає щось зробити з ним, щось змінити в ньому, здійснити з ним якусь дію (1,2,3,4,5). Водночас бралося до уваги те, що сприйняття у них пов'язане з емоціями. Учні пильні до того, що збуджує у них інтерес. Усе яскраве, незвичне, рухоме привертає їх увагу. Враховування цих психологічних особливостей дітей переконує в тому, що матеріал, з яким буде здійснюватися пропедевтична й основна робота, повинен пропонуватися у цікавій, ігровій формі.

Зрозуміло, що вивчення орфоепії немислиме без застосування вправ, які впливають на удосконалення слухової уваги, зорової пам'яті і, як наслідок, уможливлюють розвиток моторної пам'яті, завдяки якій учні набувають сталих навичок грамотного письма.

Разом з цим принципового значення було надано й тому важливому в психології положенню, що пам'ять найбільше активізується тоді, коли учні починають шукати, порівнювати явища, тобто розвивають навички самостійної роботи, що сприяє кращому запам'ятовуванню.

У розробці різних прийомів навчання першокласників брались до уваги вік дітей і їхня загальна мовленнєва підготовка, здатність проводити зіставлення і робити узагальнення.

Проведений експеримент довів достовірність психологічного обгрунтування, застосованого при складанні експериментальної програми, розробці методичних шляхів її практичної реалізації.


ЛІТЕРАТУРА

  1. Божович Л.И. Общая характеристика детей младшего школьного возраста // Очерки психологии детей (младший возраст) Под ред. А.Н. Леонтьева и Л.И. Божович. – М., 1950. – С.31-42.

  2. Гільбух Ю.З. Темперамент і пізнавальні здібності школяра: Діагностика, педагогіка. – К., 1992. – 216 с.

  3. Гільбух Ю.З. Розумово обдарована дитина: Психологія, діагностика, педагогіка: Пер. з рос. – К.: Віпол, 1993. – 75 с.

  4. Гоноболин Н.Ф. Внимание и его воспитание. – М.: Педагогика, 1972. – 160с.

  5. Гоноболин Н.Ф. Психология / Под ред. Н.Ф. Добрынина. – М.: Просвещение, 1973. – 240 с.

  6. Матюхина М.В., Михальчик Т.С., Патрина К.Т. Психология младшего школьника. – М.: Просвещение, 1976. – 2-е изд., испр. и доп. – 207 с.

  7. Матюхина М.В. Возрастная и педагогическая психология. – М.: Просвещение, 1984. – 256 с.

  8. Навчальні програми для загальноосвітніх навчальних закладів із навчанням українською мовою. 1-4 класи. – К.: Видавничий дім "Освіта",2012. – С.16.


SUMMARY

The psychological basics of correct writing skills fermation of the first class pupils are revealeol in this article.

Key words: elementary skills of correct words spellind, punctuation mark usage , the tneory of mental activity graduational forminq.


Віта Павлюченко

(Полтава)


1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   19


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка