Зміс т атаманчук Ніна, Пасічніченко Анжела



Сторінка2/19
Дата конвертації26.04.2016
Розмір3.32 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

РЕАЛІЗАЦІЯ МОДИФІКАЦІЙНОЇ СЛОВОТВІРНОЇ СЕМАНТИКИ В УКРАЇНСЬКИХ ФЕМІНАТИВАХ
У статті розглядаються особливості семантичної структури іменників на позначення осіб жіночої статі, які функціонують у складі дериваційної парадигми іменників української мови.

Ключові слова: дериват, модифікація, модифікаційне словотвірне значення, дериваційні суфікси, десубстантиви.
В українському словотворі залежно від семантико-граматичної специфіки твірних одиниць функціонує три види дериватів: транспозиційні (синтаксичні), модифікаційні та мутаційні [7, с. 112].

Модифікаційне перетворення вихідного слова у процесі деривації відбувається внаслідок додавання до нього семантичного модифікатора, найчастіше суфікса, який лише доповнює, видозмінює його значення. Афікс-модифікатор додає до його семантики інформацію, що стосується певних об’єктивних ознак предмета чи інтенсивності ознак, увиразнюючи малі або великі розміри, актуалізуючи кількісний компонент у структурі змісту, який указує на невизначену кількість, що сприймається як єдине ціле. Це може бути інформація про сприйняття людиною предмета або ситуації з позитивною чи негативною оцінкою, часто інформація про об’єктивні розміри предметів поєднується з суб’єктивною оцінкою їх [5, с. 29]. У межах нетранспозиційного словотвору високою словотвірною активністю в утворенні похідних з модифікаційним значенням відзначаються основи іменників та прикметників і незначною активністю – основи дієслів: напр.: Жіноцтво носить різні вина (Л. Костенко); І скрізь трава, травиченька, травичка! І сонце сипле квіти, як з бриля (Л. Костенко); Та коли б хоч вітрища ламали кущі чи осіння осмута висла (Л. Костенко); Таке було гарнесеньке хлоп’ятко (Л. Костенко); А хто ж тебе, самотнього, обійде? А хто ж тобі поїстоньки внесе? (Л. Костенко).

Модифікаційні функції словотворчих морфем у прикметників охоплюють випадки градації ознак щодо зменшення або збільшення їхнього вияву. Модифікація ознак прикметників поширюється також на випадки експресивно-суб’єктивної оцінки, пор.: Тартак. Гамарня. Зеленаста жабка у копанці – і та моя (Л. Костенко); Кажуть, що отим товстелезним дубам, що могутньо вп’ялися в землю і верхів’ями сягають хмар, сотні літ (М. Олійник); До кабінету бочком обережненько входить акуратненький, привітненький, середнього зросту, середньої округлості і середніх передбачень Порфирій Зимородок (М. Стельмах); Вона в нього була така ревнюща, не раз прибігала на ферму, тіпаючись від підозр (О. Гончар).

Типовим словотвірним модифікаційним значенням у групі відіменникових похідних одиниць є “особа жіночої статі щодо особи чоловічої статі, названої твірним іменником”. У складі конкретних словотвірних парадигм іменників – найменувань діяча та осіб за соціальним станом чи званням, етнічною та національною належністю послідовно функціонують модифікаційні деривати з такою семантикою, напр.: Віщунка баба все на мене глипа, щоб я у слові мислі не одбіг (Л. Костенко); Отаманка стрижіїв не сказала на це нічого, ще нижче схилилася над напівроздягнутою вівцею, що нерухомо світила на неї своїм здивованим оком, райдужним, випуклим, як самоцвіт (О. Гончар); Галичанка заспівала... Знала: доти буде жити, доки ворогів навала не зуміє пісню вбити (Д. Павличко).

Значення особи жіночої статі зумовлене власне-граматичною особливістю твірної бази – належністю мотивувального іменника до чоловічого роду. Саме родова віднесеність відкриває можливості для творення в українській мові похідних із модифікаційним значенням “особа протилежної статі” практично від кожного іменника, що називає особу, а відтак і здатність слугувати базою для творення співвідносних за значенням назв осіб жіночої статі.

О. А. Земська свого часу зазначила, що найменування жінок завжди служать корелятами до чоловічих і є похідними від них за формою. Відношення іншого типу, такі, наприклад, коли найменування особи чоловічого роду є вторинним щодо іменника жіночого роду, трапляються зрідка і справляють враження анормальності [4, с. 148]. У сучасній українській мові зафіксовано лише декілька модифікаційних дериватів, співвідносних з іменниками жіночого роду, серед яких відьмак (від відьма), удівець (від удова), дояр (від доярка).

Утворення похідних чоловічого роду від іменників жіночого роду не набуло продуктивності, лише деякі з наведених іменників закріпилися в сучасній українській літературній мові. Серед сучасних тенденцій стосовно родової категоризації іменника співвідносність назв осіб чоловічого і жіночого роду є найтиповішим і найпродуктивнішим способом творення іменників на позначення осіб.

Дослідники вказують на семантичну своєрідність модифікаційної словотвірної категорії “жіночість” порівняно з іншими модифікаційними категоріями. О. А. Земська, наприклад, переконує, що вона не модифікує значення базового слова, а лише закреслює один семантичний компонент (“чоловік”) і додає другий (“жінка”) [4, с. 149]. А. П. Загнітко вважає, що співвідносність іменників – назв осіб чоловічого і жіночого роду, полягає, з одного боку, у спільності значення, адже корелятивні іменники називають особу за тією самою дією, а з другого – у відмінності як семантики, так і формально-морфологічної структури, оскільки співвідносні іменники, які називають осіб різної статі, мають у своїй морфемній структурі різні суфікси [3, с. 157].

На вираженні модифікаційного словотвірного значення “особа жіночої статі щодо особи чоловічої статі, названої твірним іменником” у сучасній українській мові спеціалізуються різноманітні суфікси, найпродуктивнішим серед яких є позбавлений емоційно-експресивних відтінків суфікс -к-, пор.: пор.: Колись молоденькою вчителькою вона приїхала в село, що привітно мружилось у пучках сонця і нитях павутиння (М. Стельмах); Ганна... Вічна ота наймичка, злидарка, що разом з ними в Каховку продаватись ходила, разом з батрацькою голотою по степових таборах поневірялася. І оце вона тепер бандиткою стала?! (О. Гончар).

Крім регулярних похідних із формантом -к-, у групі десубстантивів, мотивованих іменниками – найменуваннями осіб за етнічною або національною належністю, виокремлюємо деривати, що є результатом нерегулярних співвідношень у назвах осіб чоловічого і жіночого родів, пор.: китаєцькитаянка, кореєцькореянка, туроктурчанка, туркеня, грекгречанка, грекиня, чукчачукчанка, французфранцуженка, баскбасконка, евенкевенкійка, негрнегритянка, персперсіянка, полякполька, німецьнімкеня, черкесчеркешенка та ін. Напр.: Я вже бачив, що це німкеня, а не англійська принцеса (П. Загребельний); Негритянко, задумлива ноче, забудьмо сьогодні про всі табу, серце моє виспівати хоче твоїм рукам золоту хвальбу (Д. Павличко); У туркені по тім боці хата на помості (Т. Шевченко); Бабуся Віра Іванівна була черкешенкою по жіночій лінії, а по чоловічій – росіянка (В. Сосюра).

А. П. Загнітко запропонував розмежовувати іменники-фемінативи, мотивовані найменуваннями особи чоловічого роду за етнічною, національною ознакою чи місцем проживання на зразок ненецьненка, ефіопецьефіопка, мінчанинмінчанка, та фемінативи, які вступають в опозицію з іменниками чоловічого роду, що називають осіб за професією, видом занять, посадою, званням: поетпоетеса, поетка, словесниксловесниця, директордиректорка, директриса, доповідачдоповідачка. Він, зокрема, установив, що іменники другої групи семантично значно складніші, ніж іменники чоловічого роду, яким властиве загальніше значення, немаркована ознака чоловічої статі: птахар – “назва особи за типом заняття”, птахарка – “назва особи за типом заняття” + “жін. стать”. “Інтегральний елемент, – стверджує А. П. Загнітко, – ускладнюючи екстенсіонал слова, маркує його. У першому типі еквіполентних відношень семантична складність корелятів однакова: москвич – “житель Москви” + “чоловік”, москвичка – “жителька Москви” + “жінка”, пор. також француз – “особа за національністю” + “чоловік”, француженка – “особа за національністю” + “жінка”. Додавання суфікса нейтралізує чоловічу стать” [3, с. 46].

Друге місце за своєю продуктивністю посідає суфікс -иц-, пор.: Без внутрішнього посміху не могли чабани дивитись, як ця льотчиця, високо підібравши спідницю, ходить тепер, мов журавлиха по колу, місить і місить після гарячих пляжних пісків холодну в замісі глину (О. Гончар).

Малопродуктивними є суфікси -их-, -ес-, -ш- та ін., напр.: Словом, війна надійшла саме тоді, коли перед кравчихою допіру потихеньку почали розгортатись добрі обрії довгожданого щасливого життя (М. Хвильовий); Веронікаїхній тендітний паросток, майбутня поетеса і перекладачка, трагічно загинула в страшні роки терору (Ю. Хорунжий).

Варто зауважити, що іменники на позначення особи жіночої статі із суфіксами -их- і -ш- у чисто модифікаційному значенні вживаються зрідка, основне їхнє значення в українській мові – “дружина особи, названої мотивувальним іменником”, напр.: Побачила мельничиха цимбализасміялася, побачила кожухарша розкладені камінцізаголосила, що для неї не знайшлося кращого подарунка (М. Стельмах); Це ширило між перекупками, колишніми купчихами й казначейшею всякі непевні чутки (Б. Антоненко-Давидовоч).

Сфера вживання дериватів з формантом -ш-, які поширилися в українській мові під впливом російської, обмежена розмовним стилем, про що свідчить фіксація цих лексем у Словнику української мови, пор.: лікарша (розм.) – “дружина лікаря”; учительша (розм.) – “те саме, що вчителька”, “дружина вчителя”. У сучасному слововживанні суфікс -ш-, пов’язаний із жіночим родом, став пасивним формантом.

Інколи деривати на -к-(-а), крім прямого модифікаційного значення “особа жіночої статі щодо особи чоловічої статі, названої твірним іменником”, виражають значення “дружина особи, названої твірним іменником”, пор.: Розмова з батьками, поїздка в монастир, нічний напад невідомих людей, млин, мельничка й мельникусе те являлося перед нею, як оповідання бабусі в зимовий довгий вечір про давні-давні часи (Б. Лепкий).

Суфікс -иц′- на власне-українському мовному грунті набув властивості утворювати десубстантиви, у яких значення “дружина особи, названої твірним іменником” слугує основним або супровідним до модифікаційного значення “особа жіночої статі”, пор.: бакалійниця – “дружина бакалійника; жінка, що торгує бакалійними товарами” [1, с. 373].

Водночас, незважаючи на високий ступінь регулярності цієї модифікаційної категорії, від деяких іменників, що є найменуваннями особи за професійною дією, постійним або тимчасовим видом заняття, не можна утворити деривати із значенням жіночої статі. До них належать передусім іменники на -ець: стрілець, ловець, борець, їздець, митець, охоронець, а також лексеми топограф, біолог, академік і под., які виявляють нульову спроможність в утворенні дериватів не лише зі значенням жіночої статі, а й з іншими модифікаційними значеннями. Характерно, що лексична семантика деяких мотивувальних іменників зі значенням особи за станом у суспільстві може не сприяти утворенню дериватів з модифікаційним значенням “особа жіночої статі щодо особи чоловічої статі, названої твірним іменником”. Так, лексичне значення іменників приймак (“чоловік, прийнятий у дім дружини”), парубок (“молодий чоловік, юнак; нежонатий чоловік”) унеможливлює утворення від них найменувань осіб жіночої статі.

Не беруть участі в утворенні модифікаційних похідних на позначення особи жіночої статі також лексеми коваль, швець, покрівельник, машиніст, гірник, бортник та ін., що спричинено соціальною диференціацією суспільства, зокрема тим, що в ковальстві, шевстві, стельмастві, бортництві були зайняті лише чоловіки. У минулому жінки не могли мати й інші професії. Соціальна нерівність чоловіків і жінок, зайнятість чоловіків на відповідних посадах, можливість працювати за певною професією законсервувала і водночас зумовила розвиток іменників чоловічого роду узагальненого значення, унаслідок чого з’явилася тенденція називати жінку завжди окремим словом, але функціонування іменників чоловічого роду з узагальненим значенням призвело до того, що з двох слів, які входять до корелятивної пари на зразок тракторист – трактористка, комбайнер – комбайнерка, ливарник – ливарниця, перше виступає немаркованим членом кореляції, друге – маркованим [3, с. 159].

А. П. Грищенко зауважує, що в деяких випадках співвідношення “назва особи чоловічої статі” – “назва особи жіночої статі” не має регулярного, обов’язкового характеру, оскільки значну частину іменників у формі чоловічого роду використовують для позначення осіб як чоловічої, так і жіночої статі, наприклад численні назви за професією, тому відповідні іменники виступають насамперед як узагальнені особові назви [2, с. 331], напр.: − І хто ж вона, з кисільного берега? Мельник за фахом? – Історик за фахом, лірик за покликанням (М. Стельмах); – А я прийшла в особистій справі, − чи й справді невимушено, чи граючи, мовила агроном, усівшись на стільці й розправивши занадто широку, занадто рясну сукню (Ю. Мушкетик); Бульдозеристи з крайнього столу делікатно звільняють місця жінкам-археологам (О. Гончар).

Перешкодою для утворення дериватів з модифікаційним значенням “особа жіночої статі щодо особи чоловічої статі” від деяких іменників – найменувань особи за професією може бути наявність у лексичній системі мови слова з іншим значенням, омонімічного тому, яке мало б утворитися. Саме з цієї причини в українській мові немає співвідносних з іменниками – назвами осіб чоловічої статі пілот, косар, жнивар, молотар, колісник і под. найменувань осіб жіночої статі із суфіксом -к-, оскільки відповідні лексеми на -к-(-а) вже функціонують у мові з неособовим значенням, пор.: пілотка – “літній формений головний убір у деяких військовослужбовців”, косарка – “сільськогосподарська машина для косіння трави, збіжжя тощо”, жниварка – “машина, яка жне хлібні рослини”, молотарка – “машина для обмолочування сільськогосподарських культур”, колісниця – “особливо обладнаний двоколісний візок; багато прикрашений колісний екіпаж для урочистих виїздів”.

Із різних причин не мають співвідносних дериватів на означення особи жіночої статі іменники кобзар та вівчар. Позамовний чинник зумовив відсутність корелята-фемінатива в першого, оскільки кобзарство споконвіку було заняттям чоловіків: ...Не як у нас – на Січ іде з малого, а вже коли осліп – у кобзарі (Л. Костенко).

На перешкоді утворенню фемінатива від іменника вівчар стала “зайнятість” суфікса -к- , який у дериваті вівчарка функціонує зі значенням “назва породи собак, яку використовують переважно для охорони отари овець, складів та ін.”, пор.: Вівчарки нюхають вітер і одним оком скоса поглядають на вівці, чи все в порядку (М. Коцюбинський).

На переконливу думку І. Г. Милославського, наявність омонімів не завжди є причиною абсолютних обмежень у сполучуваності словотворчих засобів. Крім того, указує він, найменування осіб жіночої статі, що є співвідносними з назвами осіб чоловічої статі, можуть утворюватися не лише за допомогою суфікса –к. Тому, зазначає дослідник, зовсім не зрозуміло, чому не зреалізовано ті семантично можливі (і необхідні) поєднання твірних слів із суфіксами, які не спричиняються до утворення омонімів. Чому в російській мові немає таких співвідношень, як пілот – пілотша, пілотиця, пілотеса тощо? [6, с. 176]. Відповіді на поставлені запитання знаходимо в його ж монографії. У мові, як і в житті, стверджує дослідник, діють обмеження і заборони, які неможливо пояснити, трапляються дивні переваги одних засобів словотворення над іншими, а також важкозрозумілі на такому тлі майже дублетні утворення. Цю обставину необхідно враховувати, коли йдеться про мовну систему, її правила та механізми. Мовна дійсність не вкладається в цю підпорядковану розумові систему. З огляду на це, очевидно, краще говорити не про обмеження в дослідницьких можливостях, а про принципову внутрішню властивість мови [6, с.189].

Отже, у процесі розвитку української мови сформувалася ціла підсистема іменників з модифікаційним словотвірним значенням жіночої статі, які обслуговують усі мовні стилі й жанри. Основним чинником, що зумовив її формування, посприяв розширенню іменникових особових кореляцій, була соціальна потреба в цих дериватах. Процес активного поповнення корелятивних форм на позначення жіночої статі особи є динамічним і постійно вдосконалюється.
ЛІТЕРАТУРА


  1. Білоусенко П. І. З історії словотвірної модифікації (суфікс -иця) / П.І. Білоусенко // Актуальні проблеми українського словотвору: Зб. статей / За ред. Василя Ґрещука. – Івано-Франківськ: Плай, 2002. – С. 370–387.

  2. Грищенко А. П. Іменник / А.П. Грищенко // Сучасна українська літературна мова / За ред. А.П. Грищенка. – К.: Вища школа, 1997. – С. 320–365.

  3. Загнітко А. П. Теоретична граматика української мови. Морфологія: Монографія / А. П.Загнітко. – Донецьк: ДонДУ, 1996. – 437 с.

  4. Земская Е. А. Словообразование как деятельность / Е. А.Земская. – М.: Наука, 1992. – 220 с.

  5. Клименко Н. Ф. Основи морфеміки сучасної української мови / Н. Ф. Клименко . – К.: ІЗМН, 1998. – 182 с.

  6. Милославский И. Г. Вопросы словообразовательного синтеза / И.Г. Милославский. – М.: Изд-во МГУ, 1980. – 296 с.

  7. Dokulil M. Tvoření slov v češtině. I. Teorie odvozováni slov. – Praha: Nakl. Českosl. akad. věd., 1962. – 264 s.


SUMMARY

The article deals with the problem of formation of modificatonal derivatives with the meaning of feminine nouns, which functionate in the structure of derivational paradigm of nomina agentis in the Ukrainian language.

Key words: derivative, modification, modification derivational meaning, derivational suffixes, desubstantives.
Марія Волочай,

Лілія Зімакова

(Полтава)



ФІЛОСОФСЬКО-ЕСТЕТИЧНІ ТА МОРАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ

У ТВОРАХ ЗАРУБІЖНИХ ПИСЬМЕННИКІВ

(творчість Оскара Уайльда)
У статті розглядаються естетичні та моральні проблеми у творах зарубіжних письменників, зокрема, в романі Оскара Уайльда «Портрет Доріана Грея».

Ключові слова: естетика, мораль, філософія насолоди, парадокси, інтелектуальний роман, метафора портрета, естетичний трактат.
Літературна спадщина Оскара Уайльда напрочуд різноманітна і багатогранна: першими значними творами його були “Вірші” (1881), збірки казок “Щасливий принц” та інші казки (1888) “Гранатова хатина” (1891). У 1891 році виходять оповідання “Злочин лорда Артура Севіля”, збірка літературно-критичних есе “Наміри”. Вагомим є внесок Уайльда у світову драматургічну скарбницю: “Віяло леді Уїндермір” (1892), “Жінка, не варта уваги” (1893), “Ідеальний чоловік” (1895), “Як важливо бути поважним” (1895). Найвідомішим твором письменника, який приніс йому всесвітню славу і найповніше відбив його філософські та естетичні погляди, життєве кредо і принципи художньої творчості, став роман Портрет Доріана Грея” (1891). Одна з мистецьких формул – парадоксів письменника звучить так: “Я можу повірити лише неймовірному”. Неймовірність зображеного в романі відбиває саме реалії життя; парадоксальність фабули допомагає якнайяскравіше висвітлити ті риси англійського суспільства, з якими не міг змиритися Оскар Уайльд [38, с. 5].

Єдиний роман Оскара Уайльда “Портрет Доріана Грея” – біблія естетів і денді – з’явився на світ унаслідок імпровізації: лише три тижні вистачило письменнику, щоб записати першу версію твору. Її надрукував американський часопис “Ліппінкотс Менслі Мегезін” у липневому номері у 1890 р. Наступного року він вийшов окремим виданням із суттєвими доповненнями. Цей твір – ідеальний приклад парадоксальної (перевернутої) фабули. Закоханий у свою зовнішність Доріан Грей ладен закласти душу дияволу, аби не старіти і залишатися вродливим юнаком. І відбувається незвичайне, протиприродне, фантастичне: зображений на портреті Доріан Грей фізично старіє, його намальоване обличчя вкривається зморшками, його врода гине, а сам Доріан у житті залишається молодим і гарним. Та настає час, коли Доріан готовий знищити свій портрет, який є свідком його безчестя і підступності. Він кидається на своє зображення з ножем. Відчайдушний крик пролунав у великому будинку. Слуги, вбігши до кімнати господаря, побачили на стіні прекрасний портрет молодого Доріана Грея, а на підлозі з ножем у грудях лежав мертвий старий чоловік [4, с. 33 ].

Одна з мистецьких формул – парадоксів Уайльда звучить так: “Я можу повірити лише неймовірному” [40, с. 34 ]. Неймовірність зображеного в романі відбиває саме реалії життя; парадоксальність фабули допомагає якнайяскравіше висвітлити ті риси англійського суспільства, з якими не міг змиритися Оскар Уайльд.

“Портрет Доріана Грея” можна вважати взірцем інтелектуального роману кінця XIX століття. У цьому творі втілено найдорожчі для письменника думки, що визначали спосіб і стиль його власного життя. “Розкрити себе і втаїти митця – цього прагне мистецтво”,– сказано в авторській передмові до роману. Але в ньому відчувається потужний струмінь автобіографізму, і саме суб’єктивність надає зображеному психологічної достовірності .

Відомо, як виник задум роману: одного разу в майстерні свого приятеля Уайльд познайомився з натурником, який вразив його досконалістю своєї вроди. “Який жаль,– вигукнув письменник,– що таке славне створіння мусить старіти!” На це художник, погодившись, додав: “Чудово було б, якби він залишався такий точнісінько, як зараз, а натомість щоб його портрет старів і вкривався зморшками” [54, с. 27 ].

Ця розмова торкалася проблеми, яка ніколи не переставала хвилювати письменника: взаємини життя і мистецтва. Із цією проблемою тісно пов’язана інша: мораль і мистецтво, роль етичного та естетичного у житті. Для Уайльда, як відомо, ці слова були майже антонімами. Протиставлення мистецтва і життя, мистецтва і моралі породжує ряд інших протиставлень, що ними переповнений роман. Усе яскраве, блискуче, прекрасне пов’язане з мистецтвом; усе сіре, буденне – із життям. Навіть свою наречену Доріан Грей кохає доти, поки бачить у ній літературну героїню: Джульєтту, Офелію, Розалінду, Беатріче, Корделію. Як тільки Сібіл Вейн по-справжньому закохалась і перестала жити уявним життям своїх героїнь на сцені, кохання Доріана минає. Коли трагічно пішла із життя Сібіл, Доріан не пролив жодної сльози, а своєму другові зізнався: “Якби я прочитав це у книжці, я ридав би! А от тепер, коли це сталося у житті, і сталося зі мною, воно виглядає занадто дивовижним, щоб проливати сльози”[8, с. 17 ].

Герой, як і його творець, любить прекрасні речі, захоплюється колекціонуванням коштовного каміння.

Цей потяг до коштовностей полонив Доріана на багато років, власне, вже ніколи й не облишав його. Часто, бувало, увесь день сидів він, то перебираючи, то розкладаючи на скриньках камінці – оливково-зелені хризоберили, що стають червоними при штучному освітленні; кимофари зі сріблястими волосинками; фісташкового кольору перидоти; рожевуваті й золотаві, наче вино, топази; полум’яно-червоні іскринки з мерехтливими чотирипромінними зірочками всередині; огнисто-барвні гранати; жовтогарячі та бузкові шпинелі, аметисти, що леліють то рубіном, то шафіром.

Яке розмаїття фарб, кольорів, відтінків! Письменник начебто вишиває різнобарвними нитками. Недаремно він запевняв: “Це суто декоративний роман!” [50, с. 13].

Велику увагу Уайльд приділяє також одягу своїх персонажів. Його Доріан Грей, намагаючись передати своє почуття до Сібіл друзям, детально описує не її саму, а костюм: “Якби ви її тільки бачили! Очей не можна було відвести від її стрункої постаті, коли вона вийшла на сцену, прибрана хлопчиком. На ній була зеленава оксамитова куртка із світло-коричневими рукавами, щільно по нозі брунасті штанці, вишукана зелена шапчина із соколиним пером під пряжкою і плащ із каптуром” [6, с. 123]. Тільки мимохідь Доріан зауважує, що обличчя Сібіл було мов бліда троянда.

Роман насичений детальними описами великосвітських віталень, будинку і кімнат Доріана Грея. Сам герой визнає: “Я кохався на красивих речах, до яких можна доторкнутись і взяти до рук. Старий грезет, зелена бронза, лаковані дрібнички, різьблення із слонової кості, вишукані інтер’єри, розкіш, пишнота – усе це дає чимало втіхи” [ 10 , с. 12 ].

Що ж до пейзажів у романі, то вони вражають своєю штучністю, відшліфованістю: “Небо тепер стало чисто опаловим, і на його тлі навколишні дахи виблискували, мов срібло” [22, с. 23]. Тіні сріблясті, а небо сяє, наче чудова перлина. Штучну красу Уайльд плекав, від природної відвертався. З усіх витворів природи він любив лише квіти. Особливо часто на сторінках роману з’являються орхідеї та тюльпани: “Тюльпани на клумбах по той бік алеї пломеніли тремтливими огнистими язичками. Білий порох трепетною хмаркою духовитої пудри зависав у повітрі. Мов якісь величезні метелики, пурхали й колихались барвисті парасольки квітів” [55, с. 698 ]. Квіти в нього оранжерейні, штучно викохані, начебто несправжні.

Мистецтво для Уайльда вище за життя, а отже, і за природу. Саме тому світ речей, тобто витворів рук людських, превалює в романі над світом природним.

“Портрет Доріана Грея” найповніше виражає естетизм Уайльда. Вчинки і висловлювання героїв роману підпорядковані тому, щоб якнайяскравіше висвітлити думки і погляди письменника [44, с. 15].

Чи не тому критики неодноразово наголошували: лорд Генрі Уоттон – двійник Уайльда. Справді, протягом усього роману цей герой висловлює найзаповітніші думки письменника. Перед читачем постає салонний апостол насолоди і розкоші, яким був сам автор. Образом Доріана Грея, людини з неабияким мистецьким темпераментом, Уайльд переконує у реальності закладеного в романі конфлікту – між мистецтвом і життям, мистецтвом і природою, мистецтвом і мораллю. Цей конфлікт настільки реальний, що, як ми вже знаємо, він справдився у житті Уайльда [52, с. 62 ].

Водночас головні герої роману – Доріан, лорд Генрі, художник Безіл Голуорд – не є характерами зі всією складністю і багатогранністю реакцій на дійсність, тобто не є характерами реалістичними. Пишучи роман філософсько-символічний, Уайльд начебто встановлює теоретико-естетичну схему, в рамках якої і створює образи своїх героїв. У романі багато діалогів, майже на кожній сторінці ведуться бесіди, що розкривають життєву філософію кожного з героїв, а в сукупності – самого автора. Три головні персонажі виражають різне ставлення до життя.

Лорд Генрі – втілення філософії насолоди. Це витончений естет, що кохається у красі й відмежовується від потворного, бридкого в житті. Це прагнення не помічати нічого, крім краси, робить його не просто байдужим до всього іншого, а й цинічним: “Добрий той, хто живе у злагоді з самим собою... А хто змушений жити у злагоді з іншими людьми, той у розладі з самим собою. Своє власне життя – це найважливіше. Що ж до ближніх, то якщо кому смакує філістерський чи пуританський дух, він може собі козиритися перед ними своєю моральністю, але насправді вони його не обходять” [54, с .27 ]. У лорда Генрі холодна душа людини, яка не має ідеалів. Пробуджуючи в Доріанові бажання насолоджуватися життям за будь-яку ціну, він зовсім не замислюється над можливими наслідками такої поведінки як для самого юнака, так і для інших людей.

Егоїзм лорда Генрі – це егоїзм естета, який хоч і має уявлення про реальне життя, але не зважає на нього. Навіть самогубство Сібіл лорд Генрі в першу чергу оцінює не з етичного, а з естетичного погляду: “Часто реальні життєві трагедії стаються в такій неартистичній формі, що вони ображають нас своїм грубим шаленством, абсолютною непослідовністю й безглуздям, цілковитим браком вишуканості. Вони просто викликають огиду, як і всяка вульгарність. Вони справляють враження неприхованого брутального насильства, і ми повстаємо проти нього. Однак інколи нам у житті трапляється трагедія, яка містить у собі щось від прекрасного. І от якщо ця краса щира, ми захоплені драматизмом подій. Тоді несподівано ми усвідомлюємо, що вже ми не виконавці, а глядачі вистави. Чи, вірніше, і те, й те. Ми спостерігаємо самі себе, і саме вже диво такого видовища полонить нас...” [38, с. 9]

Саме такою трагедією, що цілком вдовольнила смаки обох естетів, стала смерть юної актриси. Здібний учень лорда Генрі, Доріан тільки спочатку вражений тим, що сталося. Пройде зовсім небагато часу, і він буде відчувати те ж, що і його наставник: “А все ж те, що сталося, не вразило мене так, як би мало вразити... У ньому – вся моторошна краса грецької трагедії, трагедії, в якій я був один з головних героїв, але яка не поранила моєї душі” [52, с. 345].

Доріан Грей і лорд Генрі замінили моральні почуття милуванням красою. Обидва герої не хочуть визнати, що у реальному світі кожному вчинку обов’язково притаманне своє етичне значення. Провина за смерть Сібіл залишається провиною, вбивство художника Безіла Голуорда – вбивством. При цьому сам лорд Генрі не робить нічого аморального, його цинізм – це тільки слова, тільки поза. Але ця поза – його сутність. Бо найдужче його дратує природність. Можна сказати, що він виступає теоретиком, проповідником тієї філософії, якою керується у реальному житті Доріан Грей [48, с. 137].

Художник Безіл Голуорд – втілення ідеї служіння мистецтву. Він творить красу, і для нього немає нічого вищого за малярство. Він має гаряче, чуйне, добре серце і вкладає його у кожен свій твір. Портрет Доріана Грея став його кращим творінням. Саме тому Безіл Голуорд спочатку не хоче виставляти його, бо це означає відкрити свою душу, її глибинні порухи кожному, хто прийде подивитися нову роботу. Безіл захоплюється власним шедевром настільки, що вже не відділяє портрета від живої людини, з якої його написано.

Він обожнює Доріана, стає йому другом, відчуває, що почав набагато краще малювати з того часу, як познайомився з цим юнаком. На відміну від Генрі й Доріана, для Голуорда етичне й естетичне невіддільні, як краса та доброта. Збираючись виїхати з Лондона на тривалий час, Голуорд приходить до Грея, щоб утримати його від бажання піддаватися спокусам, застерегти від такого способу життя, який потребує насолод різного роду за будь-яку ціну. Голуорд не хоче вірити тим непевним чуткам, що ходять навколо імені Доріана, але вважає своїм обов’язком попередити друга. Звичайно ж, він не міг передбачити, як трагічно завершиться візит до того, хто надихнув його на найкраще полотно. Та кінець Безіла неминучий. Він спалює себе на вівтарі служіння мистецтву. Це людина з гранично розвиненим естетичним почуттям. І саме в цьому причина його трагедії. Художник страждає від того, що відчуває страшенний розрив між ідеальним змістом, який він вклав у своє творіння, і життям, яке розбиває його мрії, не дає йому змоги бути щасливим [24, с. 9].

Трагічна загибель Безіла, як і самогубство Сібіл, яскравіше висвітлюють трагедію самого Доріана, який, бажаючи наповнити своє існування постійним відчуттям прекрасного, домігся зовсім протилежного, зробив своє життя потворним. Здійснивши свій етичний вибір, він абсолютно відмовляється від відповідальності за реальне життя: “Вічна молодість, безмежні пристрасті, насолоди, витончені й потаємні, розгін несамовитих веселощів і ще несамовитіших гріхів – усього цього зазнає він. А портрет нестиме тягар його ганьби, і більше нічого” [27, с. 7 ].

Згодившись на жахливий за своєю суттю дослід, Доріан Грей віддається гонитві за насолодами, не керуючись моральними принципами. Не тільки власні недоліки, пороки, негарні вчинки, а й злочини спотворюють душу Доріана. Загибель Сібіл, вбивство Безіла стало ще одним кроком на шляху до того невідворотного краху, який чекає на Доріана Грея. Але ні спосіб життя, ні ті зміни, що відбуваються з ним, ніяк не позначаються на зовнішності реального Грея. Він залишається юним і вродливим, а його портрет відображає сутність його розбещеної натури, старіння не лише тіла, а й душі [ 32, с. 119 ].

Метафора портрета – центральна в романі. Шагренєва шкіра у Бальзака – найочевидніша літературна паралель Уайльдового портрета. Але метафора портрета – то оригінальне художнє відкриття Уайльда, втілення його естетичної системи [ 54, с. 67 ].

Символіка роману дуже складна. З одного боку, відтворюючи істину на портреті, а не на обличчі живої людини, письменник ілюструє свій принцип, згідно з яким мистецтво реальніше за життя, і життя наслідує мистецтво, а не навпаки. З другого боку, Уайльд показує, що жахливі зміни на портреті відбуваються тому, що герой знехтував моральними нормами. Перші зміни на портреті з’являються тоді, коли Доріан посварився із Сібіл, що призвело до її самогубства: “Інакшим став вираз, щось жорстоке з’явилося в обрисах вуст” [22, с. 23]. Подальші зміни такі значні та страшні, що Грей більше не може бачити свій портрет, який стає його суворим суддею. Доріан намагається позбавитися портрета, але знищує не своє зображення, а себе самого.

Отже, естет Оскар Уайльд, проголошуючи незалежність мистецтва від моралі, водночас стверджує своїм твором: не можна безкарно порушувати норми людського життя. Втрата моральних устоїв веде людину до загибелі. У цьому – гуманістичний смисл роману.

“Портрет Доріана Грея” можна тлумачити по-різному, але не визнавати його безумовної неординарності і художньої довершеності – неможливо. Критики, сперечаючись з окремих питань стосовно мистецьких позицій Оскара Уайльда, доходять спільного висновку про роман: це твір новий, складний і життєздатний. Свідченням цього є довголітнє життя роману, в якому кожне нове покоління читачів знаходить те, що співзвучне даному часу, що хвилює душу, збагачує розум, приносить насолоду, бо творчість великого англійського письменника Оскара Уайльда – то справжнє мистецтво.

Усі персонажі твору цікавляться прекрасним або дотичні до мистецтва, їх оточують шедеври літератури, театру, живопису, музики. Це створює сприятливу ситуацію для осмислення другої центральної теми всієї творчості Оскара Уайльда – ролі Краси в житті [24, с. 8 ].

Герої роману розмірковують над тими самими проблемами, що й автор, а деякі фабульні частини є розгорнутим розвитком і “художньою перевіркою” уайльдівських естетичних ідей. Наприклад, передмова до роману містить такий вислів: “Розкрити себе і втаїти митця – цього прагне мистецтво”. Такий важливий принцип підтверджує досвід Безіла Голуорда – єдиного в романі художника в буквальному розумінні цього слова. У першому розділі він спочатку висловлює думки, які ніби суперечать переконанням автора. А далі каже, що не хоче виставляти портрет Доріана, тому що в картині глядачі надто легко пізнають “я” митця. Проте згодом змінює точку зору і починає стверджувати те саме, що й Уайльд: витвір мистецтва є річчю абстрактною, яка не може відображати “я” його творця безпосередньо. Тому для Безіла немає ніякої небезпеки, якщо він покаже портрет широкому колу людей [28, с. 13 ].

У різних есе та діалогах Оскар Уайльд неодноразово спростовував тезу про те, що мистецтво наслідує життя, і стверджував, що, навпаки, життя наслідує мистецтво. Він доводив це посиланням на історію літератури, кажучи, що ті чи інші типи (як Гобсек, Растіньяк або Вотрен) спочатку з’являються в уяві письменника. Після цього читачі захоплюються ними і починають у звичайному житті повторювати їхні вчинки і в такий спосіб із суто літературних типів вони стають типами соціальними. Саме так, на його думку, відбулося з тургенівськими нігілістами: прочитавши про Базарова, молоді люди почали грати ролі базарових у науці, у побуті, у коханні. Це відбувається тому, що “глядача, а не життя – ось що, власне, відображає мистецтво” [56, с. 24 ]. Більше того, за Уайльдом, мистецтво – це мистецтво брехні, тобто життя і мистецтво розвиваються за законами, які не мають нічого спільного між собою.

У романі наявні епізоди, коли вчинки героїв “ілюструють” наведені естетичні ідеї Уайльда. Зокрема, їхні ролі в суспільстві розвиваються за планом, який вони “вичитують” у літературних творах. Їхнє життя прямує за мистецтвом, наслідує його. Книга, подарована Доріанові лордом Генрі Уоттоном, стає сценарієм подальшого життя юнака (розділ X). Та й сам він (принаймні внутрішньо) “народився” з парадоксів свого “друга” [40, с. 34 ].

Невміння героїв проводити межу між мистецтвом та реальністю призводить до трагедії. Це засвідчує епізод закоханості Доріана в Сібіл Вейн. Доки дівчина не знає, що таке справжнє кохання, вона спроможна чудово грати кохання на сцені, проте реальна пристрасть до Доріана стає згубною для її таланту. Юнак, у свою чергу, припускається подібної помилки. Закохавшись у Сібіл, захоплений її талантом перевтілення, а не нею самою, він так само не бачить різниці між мистецтвом і життям. Фінал цієї низки помилок – розбите серце Сібіл Вейн та її самогубство [49, с. 72 ].

І, нарешті, велику увагу Уайльд приділяє в романі такій принциповій для нього ідеї, як утвердження найвищої цінності – Краси. Вже перший афоризм передмови проголошує: “Митець – творець прекрасного” [6, с. 4 ]. Лише ті, хто цінує Красу, є “обраними”. Лорд Генрі Уоттон стверджує: “Краса є прояв Генія – ба навіть вища за Генія, і остільки, що не потребує пояснення” [ 6, с. 4 ]. Тому, з погляду будь-якого естета, найгіршим є злочин навіть не проти людини, а проти мистецтва.

Ці теоретичні положення естетичної теорії Уайльда дають змогу зрозуміти причини двох смертей у творі. Брат Сібіл Вейн Джеймс гине через те, що робить замах на Прекрасне – на життя Доріана Грея. Та й сам Доріан карається і помирає тільки тоді, коли хоче знешкодити витвір мистецтва – власний портрет [52, с. 14 ].

Отже, Уайльд насмілився зробити з роману справжній “естетичний трактат”. Безумовно, ці слова не варто тлумачити буквально. Йдеться лише про те, що Уайльд-прозаїк зумів знайти гармонію між цікавою і дотепною формою твору і складним ідейним планом, перетворивши таким чином красне письменство на засіб постановки проблем розвитку мистецтва новітнього часу.

Персонажі твору Оскара Уайльда – типові денді, представники вищого світу – живуть так, як повинні жити герої роману, написаного естетом. У їхній побут невід’ємною частиною увійшли рідкісні й коштовні речі, які створюють навколо них атмосферу надзвичайного, їх прикрашають персні, намиста, браслети, брошки, їхні помешкання переповнені колекціями старовинної зброї, розкішними меблями, різноманітними предметами, виробленими найвідомішими майстрами з найцінніших матеріалів (слонова кістка, мармур, цінні породи дерева, бронза). У деталях інтер’єрів все продумано й оздоблено з великим смаком. Маленькі чудові статуетки на робочих столах розміщено поряд із рідкісними книжковими виданнями. Погляд зупиняється на китайській порцеляні, японських ширмах. Важкі портьєри не пропускають сонячних променів і створюють м’яке затишне освітлення [5, с. 14].

Не меншу увагу приділяють герої твору квітам. Тут троянди і бузок, анемони і лілеї, десятки інших видів рослин. Різноманітною є кольорова гама речей. Автор надає перевагу насиченим і яскравим барвам. “Жовте”, “золоте”, “пурпурове”, “блакитне”, “помаранчеве” засліплює й причаровує. Мальовничі кольори непомітно перетікають у запахи рослин, коштовних парфумів, ароматизованих цигарок. Епітет “вишуканий” трапляється в тексті роману десятки разів. Ще більше – слово “краса” та похідний від нього прикметник “прекрасний”, які вжито письменником 98 разів. До цього слід додати довгий перелік синонімів “чудовий”, “мальовничий”, “захоплюючий”, “витончений” – їх налічується 258. У творі згадується 39 видів коштовного каміння, 23 назви музичних інструментів, деякі з яких рідкісні та екзотичні, що їх зібрав Доріан. У його колекції були “джурупарис” індіанців із Ріо-Негро, “дивитись на який жінкам узагалі заборонено, а юнаки побачити його можуть лише після посту і самокатування”; “глиняні глечики перуанців, що породжують нібито пронизливі пташині крики”; “флейти з людських кісток”. Купує Доріан і чудові шати, і культові вбрання, і найдобірніші тканини та вишивки. Гортаючи сторінки роману, читач ніби потрапляє до чудового музею, де зібрано все найцікавіше, найпрекрасніше, найрідкісніше [24, с. 11]. Зроблено це письменником з певною метою – таким чином він мав намір впливати на смаки сучасників і переконати їх інакше ставитися до власного життя, змінити побут, зробити його витвором мистецтва.

Мабуть, найбільшою коштовністю в романі є мова, чудова, з іі бездоганним синтаксисом та еквілібристикою слів. Автори спогадів неодноразово вказували, що Оскар Уайльд був неперевершеним майстром розмови. Слово для нього було магічним інструментом впливу на душу людини. Ось як описував своє враження від спілкування з письменником один із його сучасників: “Як його розмова скидалася на гру сонячного водограю! Він підіймався у повітря, постійно змінюючи обриси, але завжди в ньому виблискували відтінки веселки, і коли здавалось, що ви зуміли схопити обриси того або іншого струменя, він зникав, і на його місці іскрився новий, і ви насилу могли пригадати кількома миттєвостями по тому, який вигляд мав той, перший, який так вас причарував. Як і всяку розмову, її неможливо відтворити, тому що жест і тембр голосу відіграють у ній провідну роль – вони були головним засобом, за допомогою якого Уайльд виражав свій дух” [16, с. 52 ].

Легко помітити, що герої Уайльда багато чого “перейняли” від їхнього творця в мистецтві красномовства. Тут найближчою автору постаттю є лорд Генрі Уоттон. Як і Уайльд, він – майстер парадоксів. Більшість із них мають самостійну вартість і заслуговують на те, щоб їх включили до антології англійської афористики. Наприклад: “Трагедія старості не в тому, що людина стара тілом, а в тому, що вона молода душею” [6, с. 4 ]; “Я виявив, що зрештою є тільки дві категорії жінок: звичайні і підмальовані. Звичайні – дуже корисні. Якщо вам треба набути репутації, досить лише запросити таку жінку повечеряти з вами. Друга категорія жінок – дуже чарівні. Але вони припускаються однієї помилки: підмальовують себе тільки для того, щоб виглядати молодими” [17, с. 81]; “Які нісенітниці плетуть у нас про щасливі сім’ї! Чоловік може бути щасливий хоч би з якою жінкою, аби лиш він її не кохав” [6, с. 4].

Лорд Генрі бездоганно володіє усім репертуаром інтонаційного забарвлення мови, паузами, переходами тонів, і тому його слова бринять, як солодка музика, “як у віоли чи лютні”. Інтелектуального блиску і магічного звучання надають промовам лорда Генрі, інших героїв, авторським відступам несподівані й мальовничі метафори, порівняння, епітети, які поєднуються з явними або прихованими цитатами та посиланнями на персонажів літературних творів, історичних діячів, письменників, архітекторів, художників, музикантів, композиторів, скульпторів. Часто вживаються традиційні для поетичної мови імена міфологічних персонажів та назви фантастичних істот (сирени, титани, корибанти, дріади, гіпогрифи). Легко відбувається перехід з англійської на інші мови: французьку, латину, німецьку [56, с. 25 ].

У деяких епізодах, особливо в описах, Оскар Уайльд демонструє володіння всіма новітніми досягненнями у галузі поетичної мови, розробленими французьким символізмом. Переконливим свідченням цього є опис нічного Лондона, безпосередньо після вбивства Безіла Голуорда Доріаном Греєм. Міський краєвид передає ті жахливі емоції, які переповнюють героя. Доріан стоїть на балконі і бачить у небі міріади зірок, які нагадують розкритий хвіст павича. Він дивиться вниз і помічає відблиски вогнів, чує вигуки п’яної жінки, її різкий і хрипкий голос. Уся моторошна сцена подається в голубому світлі газових ліхтарів, що мерехтять на вітрі, і тільки чути, як риплять “залізні гілки дерев” [ 41, с. 5 ]. У цьому описі звуки, кольори, освітлення зливаються в єдину огидну симфонію – точний відповідник того, що відбувається в душі персонажа, який щойно скоїв жахливий злочин.

Ще одна важлива художня особливість уайльдівського твору – тісний зв’язок історії Доріана Грея з найвідомішими шедеврами світової літератури. Складається враження, що, імпровізуючи, Оскар Уайльд, свідомо чи несвідомо, посилався на них або їх згадував. Майже кожний найважливіший фабульний мотив роману має тривалий родовід. Тому “Портрет Доріана Грея” нерідко називають “літературним романом”. Скажімо, мотив таємничої залежності долі людини від її портрета чи іншої речі, яка дає їй містичну владу над світом і, в свою чергу, робить своїм рабом. Такий мотив розроблявся у “Мельмоті-мандрівнику” Ч. Р. Метьюріном, “Дивовижній історії Петера Шлеміля” А. Шаміссо, “Шагреневій шкірі” О. де Бальзаком. Досить багатий спектр асоціацій викликає і мотив подвійного існування героя, який має одне – моральне – обличчя для людей і зовсім інше – огидне – для себе. Цей мотив був одним із центральних у романтизмі (вірші А. де Мюссе і Г. Гейне, проза Е. Т. А. Гофмана, А. Шаміссо і Г. К. Андерсена), а також у таких відомих сучасників О. Уайльда, як Р. Л. Стівенсон (“Дивовижна історія доктора Джекілла і містера Хайда”), Дж. Конрад (“Таємний спільник”) і Р. Кіплінг (“Мрія Дункана Пареннесса”) [4, с. 35].

Часто історики літератури коментують походження пари “вчитель (точніше – “лжевчитель”) – учень”, яка має таке велике значення для розвитку всього ідейного плану роману. Стосунки між лордом Генрі Уоттоном і Доріаном Греєм розвиваються за схемою, відомою з часів стародавніх греків. Ще Арістофан у комедії “Хмари” відтворив подібну ситуацію: Сократ, який, на думку автора п’єси, був головою софістів, тобто представників фальшивої мудрості, навчає своїх слухачів безглуздих і неморальних принципів поведінки, за якими ті потім живуть. Аналогічну пару створив улюблений Уайльдом Бальзак: його Вотрен спокушає недосвідчених Ежена де Растіньяка і Люсьєна де Рюбампре [ 37, с. 39].

Цікаво, що навіть сама назва твору “Портрет Доріана Грея” викликає асоціацію, пов’язану з романом “Вів’єн Грей” іншого кумира Уайльда – Б. Дізраелі, чиї описи засобів просування вгору активно й успішно використовував молодий ірландець. Та й сам Доріан постає ще одним варіантом численних естетів і денді, образи яких старанно виписували письменники в різних країнах Європи (“Пелем, або Пригоди джентльмена” Е. Бульвер-Літтоіа, “Про дендизм і Джорджа Браммела” Барбе де Оревільї та, звичайно, “Навпаки” Ж. К. Гюісманса, книга, яку подарував лорд Генрі Уот-тон своєму “учневі”).

Проте безліч асоціацій із витворами словесного мистецтва в жодному разі не свідчить про неспроможність Уайльда вигадати щось власне, оригінальне і ще менше про його схильність до плагіату (в якому його постійно звинувачували вороги). Письменник рухається в напрямку створення особливого типу прози так званого “інтелектуального роману”, який протягом першої половини XX ст. набув у європейській літературі великого поширення (Т. Манн, Г. Гессе, Р. Музіль та ін.). Його ознаками є зосередженість персонажів на розв’язанні релігійних, філософських, естетичних проблем, а також так зване “цитування”, воно полягає у свідомому “запозиченні” письменниками різноманітних елементів текстів інших авторів, проте, на відміну від звичайного цитування, вони роблять у них зміни, необхідні для реалізації власного художнього завдання. Це переосмислення “чужих текстів” схоже на гру. “Інтелектуальний роман” саме на таких цитатах і будується [20, с. 6].

“Портрет Доріана Грея” краще називати романом не “літературним”, а “інтелектуальним”, бо майже весь він пройнятий складною морально-естетичною проблематикою, а також питаннями, що стосуються культури в найширшому розумінні цього слова: крім літератури, тут йдеться про музику (Шуберт, Вагнер), живопис, ювелірне мистецтво, історію костюма, садівництво. Оскар Уайльд нічого не повторює за іншими класиками світової літератури. Беручи їхній “матеріал”, він переосмислює його оригінальним чином, “примушує працювати” на виконання власного творчого задуму. В цьому плані Оскар Уайльд-романіст набагато випередив свій час, заклавши основи художньої свідомості наступного XX ст. [58, с. 14].

Ще в одному письменник був піонером: у поєднанні “інтелектуального роману” з елементами масової літератури (детективом, “сенсаційним романом”, фантастикою). Окрім ідей та суперечок (а саме ідеологічним проблемам – ролі насолоди і Краси в житті людини і присвячується твір), на сторінках роману мовиться про самогубство і вбивство, викриття таємниць і дивовижне збереження вічної молодості. Сюжет роману динамічний, стрімкий, яскравий. Чимало епізодів вражають своєю тематичною новизною і відвертістю (“пригоди” Доріана Грея в опіумних притонах, вуличне життя Лондона). До цього слід додати й такі ознаки стилю Уайльда, про які вже йшлося: описи чудових речей, екзотика коштовностей, чудова мовна гра. Твір поглинає читача феєрверком думок, красою афоризмів, різкою грою контрастів. “Портрет Доріана Грея” – роман, який захоплює миттєво і назавжди. Ідеї автора укорінюються в свідомості й існують у ній роками. Їм просто неможливо опиратися.

Отже, Уайльд насмілився зробити з роману справжній “естетичний трактат”. Безумовно, ці слова не варто тлумачити буквально. Йдеться лише про те, що Уайльд-прозаїк зумів знайти гармонію між цікавою і дотепною формою твору і складним ідейним планом, перетворивши таким чином красне письменство на засіб постановки проблем розвитку мистецтва новітнього часу.
ЛІТЕРАТУРА


  1. Андронік А.А. “ Портрет...”. Матеріали до вивчення роману// Зарубіжна література. 2002.- №7.-С.3-25

  2. Барановська М. Парадокси О.Уайльда // Зарубіжна література /1997. - №43.- С.4-6

  3. Бульваренко Л.В. Прекрасний принц з потворною душею. 10 кл.// Зарубіжна література в навчальних закладах.-2006.-№7.-С.5-17.


SUМMARY
The article examines aesthetic and moral issues in the works of foreign writers, including Oscar Wilde`s novel “The picture Dorian Gray”

Key words: aesthetics, morality, philosophy of delight, paradoxes, intellectual novel, the metaphor of portrait, aesthetic treatise

Юлія Гриб,

Лілія Зімакова

(Полтава)


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка