Законом України «Про Конституційний Суд України»




Скачати 179.46 Kb.
Дата конвертації25.04.2016
Розмір179.46 Kb.

Н. Тарасенко, молодший науковий співробітник СІАЗ НБУВ

Конституційний Суд України: реформувати не можна ліквідувати

Згідно з Конституцією України та Законом України «Про Конституційний Суд України», Конституційний Суд – єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні, завданням якого є гарантування верховенства Конституції України як Основного закону держави на всій території України. Конституційний Суд України вирішує питання щодо відповідності законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України й законів України.

До повноважень Конституційного Суду України (КСУ) належить вирішення питань щодо відповідності Конституції України (конституційність) законів й інших правових актів Верховної Ради України; актів Президента України; актів Кабінету Міністрів України; правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, а також чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість.

З названих питань Конституційний Суд України ухвалює рішення, які є обов’язковими до виконання на території України, остаточними й не можуть бути оскаржені.

Слід зауважити, що останнім часом ряд рішень, що виносилися Конституційним Судом, було розкритиковано як оглядачами, так й експертами, які на сьогодні виділяють такі проблемні питання діяльності КСУ:

1. Переважна більшість конституційних звернень не потрапляють до розгляду КСУ, бо повертаються Секретаріатом КСУ, хоча службовці цієї структури й не мають прав на здійснення правосуддя.

2. Наявність перешкод для подачі конституційного звернення:

а) необхідність доведення наявності неоднозначного застосування положень Конституції України або законів України судами України, іншими органами державної влади, якщо суб’єкт права на конституційне звернення вважає, що це може призвести або призвело до порушення його конституційних прав і свобод. При цьому суб’єкти владних повноважень – суб’єкти права на конституційне подання перебувають у більш вигідному становищі, тому що для них підставою є лише практична необхідність у з’ясуванні або роз’ясненні, офіційній інтерпретації положень Конституції України й законів України;

б) різний підхід КСУ щодо визначення «неоднозначного застосування положень Конституції України або законів України судами України, іншими органами державної влади, якщо суб’єкт права на конституційне звернення вважає, що це може призвести або призвело до порушення його конституційних прав і свобод», і відповідні відмови у зв’язку з цим у розгляді конституційних звернень.

3. Взаємна суперечливість деяких рішень КСУ, зокрема в справах щодо соціальних прав, змін до законів про Державний бюджет. При цьому з формальної точки зору може бути дотримано вимог законів, однак зі змістовної точки зору духу закону, принципів права – ні.

4. Проблема неналежного виконання деяких рішень КСУ.

5. Відсутність чіткої процедури виконання таких рішень і моніторингу, контролю за їх виконанням.

6. Нефункціонування інституту юридичної відповідальності за невиконання рішень КСУ.

7. Загроза втрати репутації КСУ як незалежного органу.

8. Необхідність зміни правосвідомості як суддів КСУ, так й інших членів суспільства в частині усвідомлення ролі й призначення КСУ.

9. Неможливість розгляду конституційних звернень, які стосуються актів, що втратили чинність, хоча у таких випадках ідеться про порушені й не відновлені права суб’єкта звернення.

Особливо різкою є критика діяльності Конституційного Суду з боку опозиції. Один з її лідерів А. Яценюк, наприклад, заявив, що після своєї перемоги на виборах об’єднана опозиція планує ліквідувати Конституційний Суд. На його думку, цей орган втратив довіру населення через те, що ухвалив ряд неоднозначних рішень.

Конституційний Суд України є підконтрольним владі, зокрема Президенту, а тому ухвалює рішення за вказівкою з моменту свого створення у 1996 р., заявив А. Яценюк. Цей орган визнав конституційним можливе скасування недоторканності депутатів парламенту й неконституційним – скасування недоторканності Президента й суддів, також він рекордно швидко виніс рішення щодо обрання Голови Верховної Ради, нагадав А. Яценюк. Відтак Конституційний Суд втратив довіру більшості населення країн, наголосив він. «Конституційний Суд України повинен бути ліквідований. Цей орган дискредитував себе, починаючи з винесення рішення про те, що два терміни Л. Кучми – це лише один термін. Протягом останніх двох років цей орган не може називатися судом, а ці люди не мають права носити мантії і виступати від імені України. Тому ліквідація Конституційного Суду і передача компетенції органу конституційної юрисдикції до Верховного Суду України шляхом створення окремої палати», – заявив А. Яценюк.

За його словами, об’єднана опозиція виступає за створення «незалежного механізму фінансування судової системи», а також за посилення відповідальності суддів за порушення присяги й ухвалення неправосудних рішень.

Примітно, що серйозна критика на адресу Конституційного Суду лунає також з боку експертів-конституціоналістів. Наразі КСУ не може забезпечити верховенства Конституції в країні, вважає голова правління Центру політико-правових реформ, член Конституційної Асамблеї І. Коліушко. «Орган, що видає на догоду політичній владі потрібні рішення (усупереч своїм попереднім правовим позиціям, не обґрунтовуючи й не пояснюючи належним чином їх зміни), жодним чином не може забезпечити конституційної справедливості в державі», – зазначив він.

За його словами, квінтесенцією новітньої практики Конституційного Суду стало рішення № 15-рп від 11 липня 2012 р. у справі про обрання Голови Верховної Ради. «Рішення винесли за два дні від моменту внесення відповідного подання, що апріорі унеможливлює належне вивчення справи, дотримання всіх процедур її розгляду й прийняття фахового рішення. Політична вмотивованість такої поспішності, як і самого рішення, була очевидною», – підкреслив експерт.

Він нагадав, що представники парламентської більшості звернулися до Конституційного Суду з поданням про конституційність процедури обрання спікера, коли невирішеним залишалося питання про відставку В. Литвина згідно з його заявою у зв’язку з прийняттям із численними порушеннями процедури Закону України «Про основи державної мовної політики». КСУ визнав неконституційними положення Регламенту щодо обрання Голови ВР таємним голосуванням шляхом подачі бюлетенів. «Така процедура є чи не єдиним способом провести реальне, а не фіктивне голосування в парламенті, адже, як мінімум, потрібна присутність депутатів. Слід зазначити, що за такою процедурою обирають самих суддів Конституційного Суду у Верховній Раді, однак щодо спікера вона виявилася неконституційною», – зазначає член Конституційної Асамблеї.

Вважаючи, що конституційне правосуддя в Україні потребує реформування, І. Коліушко разом з тим не є прибічником радикальних дій, які передбачають ліквідацію Конституційного Суду. За його словами, існування такого органу цілком відповідає європейській практиці. Водночас експерт зауважив, що з процесу формування Конституційного Суду має бути виключено політичну складову. «Я не розумію, що зміниться, якщо ми просто, замість цього Конституційного Суду, перекладемо повноваження на палату у Верховному Суді, яка так само призначається політичними органами. Я би виступав не за ліквідацію Конституційного Суду України, а за зміну порядку формування Конституційного Суду. Проблема полягає в тому, що Конституція взагалі не дала відповіді на запитання, з кого призначаються судді Конституційного Суду», – зазначив І. Коліушко.

У цьому ж руслі висловлюється колишній Голова Верховного Суду України В. Бойко. Він вважає, що ліквідація КСУ нині не на часі. Більш актуальним є підвищення кваліфікаційних вимог до суддів, зазначив він. «Така ідея була ще в 1995 р., щоб покласти повноваження щодо конституційних питань на Верховний Суд України. Не погодилися, створили Конституційний Суд. Гадаю, що повертатися до цього питання не треба. Усе ж минув час. Єдине, що, з моєї точки зору, було би доцільним – змінити порядок формування Конституційного Суду і створити певні перепони з точки зору з’ясування кваліфікації», – наголосив В. Бойко.

На думку експертів, удосконалення правил обрання суддів до КС можна досягти, зокрема, закріпленням на законодавчому рівні критеріїв добору до єдиного органу конституційної юрисдикції. Так, керівник проектів з питань конституційного права Центру політико-правових реформ Ю. Кириченко звернула увагу на той факт, що Основний закон не містить навіть будь-яких оціночних категорій стосовно кандидатів на посади суддів КС, наприклад норми, що потрібно «призначати найбільш авторитетних і кваліфікованих». «Конституції різних європейських країн містять такі положення. І така норма в нашій Конституції була б певним запобіжним чинником проти призначення суддів лише з політичних мотивів», – переконана Ю. Кириченко. Разом з тим очевидно, що подібні положення не зможуть кардинально змінити ситуації, адже авторитети в кожного можуть бути свої і кваліфікацію людини з одного погляду визначити неможливо.

Розуміє недосконалість такої ініціативи й суддя КС у відставці М. Козюбра: «У Європі вимагають, щоб судді КС були знаними фахівцями в галузі публічного права. Однак якщо це положення закріпити в нас, то знаними можуть виявитися народні депутати. Тому я не впевнений, що в нас ця формула спрацює».

Аби обирати справді достойних, Ю. Кириченко пропонує створити щось на зразок кваліфікаційної комісії для суддів КС, яка формувала б список можливих претендентів, а Президент і парламент потім призначали б з цього переліку. Працювати ж у новій кваліфкомісії, на думку експерта, могли б судді КС у відставці.

За словами М. Козюбри, проблеми з наповненням КС кваліфікованими кадрами в Українській державі виникають через нерозуміння самого принципу роботи органу конституційної юрисдикції. Суддя у відставці нагадав позицію австрійського теоретика Г. Кельзена, який вказував, що судді загальної юрисдикції в континентальній Європі не підготовлені до роботи в КС, на відміну від англійських й американських. «Останні в силу причетності до правотворення й прецедентного права є творцями. На континенті ж судді більше звикли до букви закону й дедуктивного, а не індуктивного мислення», – наполягав австрійський правник.

У Європі склалася традиція, коли переважна більшість суддів КС є професорами університетів. Працюють за цим принципом і в Росії, де голови органу конституційної юрисдикції завжди були відомими вченими, а більшість становили саме науковці. Однак у нашій державі західні стандарти не прижилися, хоча така можливість і була. «У першому складі КС ми наближалися до цієї традиції. Співвідношення між суддями із судів загальної юрисдикції й науковцями було хоч і не оптимальним, але все ж давало змогу поєднувати практичний досвід суддів і більш широкий досвід професорів», – згадав М. Козюбра час, коли сам входив до складу КС. За його словами, тодішня практика себе цілком виправдала. Наприклад, науковці досить скептично ставляться до процедури, тому судді можуть проконтролювати, щоб про неї не забули. Разом з тим, згадує М. Козюбра, делегати загальних судів активно долучилися до розробки рішень КС через півтора року роботи, а спершу КС «тягли» саме науковці. «Поєднання практиків і теоретиків дає змогу робити рішення КС більш переконливими», – наголошує М. Козюбра, за словами якого, акти, прийняті останнім часом суддями КСУ, не вирізняються якісною аргументованістю.

На думку постійного представника парламенту в КС А. Селіванова, поліпшити ситуацію вдасться, якщо свою квоту в КС отримають учені. При цьому А. Селіванов зазначає, що представники юридичних ВНЗ і наукових установ можуть делегувати своїх представників до Вищої ради юстиції, де в присутності науковців особливої потреби немає. Натомість професори могли б істотно посилити КС. Однак для того щоб реалізувати ці ініціативи, необхідно, щоб органи влади забажали посилення контролю за законами, чого останнім часом не спостерігається.

Варто зазначити, що питанню вдосконалення діяльності КСУ постійну увагу приділяє Конституційна Асамблея. Зокрема, 18 жовтня відбулося засідання Комісії Конституційної Асамблеї з питань правосуддя, члени якої обговорили ряд проблемних питань організації судової влади України, серед яких, зокрема, проблеми визначення місця й ролі Конституційного Суду України в системі судоустрою. До дискусії долучились усі члени комісії, які висловили власне бачення перспектив судово-правової реформи.

У цьому контексті заслуговує на увагу точка зору члена Конституційної Асамблеї, наукового експерта Центру ім. Разумкова М. Мельника, який на підставі аналізу практики застосування положень Конституції та законів України, які регламентують судоустрій, судочинство й статус суддів, вніс пропозиції до проекту Концепції внесення змін до Конституції України щодо організації та функціонування судової влади в Україні. Нагадаємо, що нині, будучи складовою частиною судової системи України, Конституційний Суд усе-таки є автономним. Конституція України закріплює правовий статус і повноваження КСУ в спеціальному розділі ХІІ «Конституційний Суд України», окремо від розділу VІІІ «Правосуддя». Крім того, різним є поточне законодавство, що регулює діяльність органу конституційної юстиції та судів загальної юрисдикції. М. Мельник вважає за необхідне об’єднати розділ VIII «Правосуддя» й розділ XII «Конституційний Суд України» Конституції України в один, який назвати «Судова влада».

Свою пропозицію експерт обґрунтовує тим, що по-перше, чинна назва розділу VIII не є вдалою, оскільки:

а) не узгоджується з назвами інших розділів, присвячених іншим гілкам влади;

б) термін «правосуддя» характеризує змістовну форму функціонування судової влади, а відтак не потребує закріплення на вищому нормативному рівні – конституційному;

в) розділ містить багато положень, які безпосередньо стосуються не стільки здійснення правосуддя, скільки організації судової влади.

Отже, враховуючи наведене, розділ повинен називатися «Судова влада» і містити найбільш загальні положення, що стосуються організації цієї гілки державної влади. Назва «Судова влада» дає змогу викласти в розділі норми, що стосуються інших органів, які хоча й не здійснюють правосуддя, але причетні до організації її функціонування (Вища рада юстиції, органи суддівського самоврядування тощо).

По-друге, існування окремого розділу XII, присвяченого одному із судів єдиної судової системи та єдиної судової влади країни не є обґрунтованим. КСУ, разом із загальними судами, належить до судової влади. Він розглядає і вирішує юридичні конфлікти в конституційно-правовій сфері, хоча й робить це у своєрідних процесуальних формах. Тому існуюче на сьогодні в Конституції відмежування Конституційного Суду України є не логічним і суперечить принципам єдності судової влади, судової системи й статусу суддів.

Як показує світова практика, конституції деяких зарубіжних країн відносять конституційний контроль до судової влади незалежно від того, здійснюють його загальні суди чи спеціальні органи конституційного контролю. Так, Конституція Російської Федерації закріплює основи правового статусу Конституційного Суду у гл. 7 «Судова влада», а у п. 2 ст. 118 прямо зазначено, що «судова влада здійснюється через конституційне, цивільне, адміністративне й кримінальне судочинство». Аналогічним є становище федерального Конституційного суду в Німеччині.

У Грузії також КС текстуально інтегрований у Конституції із загальними судами. Проте у конституціях багатьох інших зарубіжних держав конституційний контроль текстуально виділяється в самостійний інститут, який не належить до судової влади (Республіка Білорусь, Республіка Болгарія, Франція, Іспанія та ін.). Це зумовлено тим, що функції органів конституційного контролю мають певну специфіку. Згадані органи не можна вважати просто органами правосуддя. Це підтверджується, зокрема, тим, що органи конституційної юстиції мають повноваження розглядати так звані юрисдикційні справи, наприклад, у спорах про компетенції між вищими органами держави. Такі спори часто набувають політичного характеру.

Як варіант реформування конституційного судочинства М. Мельник також пропонує ліквідувати КСУ й закріпити конституційну юрисдикцію за Верховним Судом України. Якщо цю пропозицію не буде підтримано, експерт вважає за доцільне змінити порядок формування Конституційного Суду України, мінімізувавши «політичне забарвлення» його суддів. «У будь-якому разі існує нагальна необхідність зміни нинішнього складу КСУ, який, завдяки широковідомим своїм рішенням, втратив суспільну легітимність і не сприймається як незалежний орган конституційної юрисдикції, здатний неупереджено й об’єктивно здійснювати передбачені Конституцією функції», – резюмує експерт.

Вибудовуючи оптимальну систему конституційного контролю в Україні, експерти також радять звертатися до світового досвіду, який показує, що в особливому ставленні до КС Українська держава не оригінальна. У більшості країн цей орган, а в деяких з них цю функцію виконує Верховний суд, перебуває в статусі «священної корови», яка є уособленням вищої справедливості й правової чистоти.

Загальновизнаним у всіх країнах є те, що Конституція має вищу юридичну силу щодо інших джерел права. З цього випливає принцип конституційної законності, з огляду на який нормо-установча діяльність має здійснюватися згідно з Конституцією та при неухильному її дотриманні. Кожна правова норма, видана будь-яким державним органом, набирає юридичної сили тільки тоді, коли правила поведінки, що містяться в ній, не суперечать приписам Конституції.

Ідея конституційного контролю вперше зародилася на початку XVII ст. у Великобританії та була реалізована в діяльності Таємної ради, яка визнавала закони легіслатур (законодавчих зборів) колоній недійсними, якщо вони суперечили законам англійського парламенту й загальному праву.

Проте в сучасному вигляді доктрину конституційного контролю вперше було сформульовано й застосовано Верховним судом США. Хоча Конституція США не наділила Верховний суд правом встановлення відповідності законів Конгресу Конституції, Верховний суд ще в 1803 р. оголосив, що федеральна Конституція – вищий закон країни й будь-який закон Конгресу, який суперечить Конституції, може бути визнано судом як неконституційний.

З того часу Верховний суд США за свою понад 200-річну історію здобув практично беззаперечну репутацію суверенного національного арбітра і, власне, являє собою «четверту владу в державі».

Згодом цей приклад наслідували й інші держави: 1848 р. конституційний контроль був частково введений у Швейцарії, 1853 р. – в Аргентині, 1891 р. – у Бразилії, 1917 р. – в Уругваї.

До Першої світової війни конституційний контроль з’явився в Норвегії, Греції, а після її закінчення набув поширення в інших європейських державах.

Слід зазначити, що соціалістична державно-правова наука й практика в основному негативно ставилися до інституту конституційного контролю. Це пов’язувалося насамперед з політико-ідеологічними причинами, формальним декларуванням повновладдя верховних представницьких установ, єдності державної влади, запереченням парламентаризму, принципу поділу влади тощо. Насправді це було зумовлено тим, що реальна влада належала партійно-державному апарату, і для цієї влади інститут конституційного контролю був стороннім.

Застосування інституту конституційного контролю має свої особливості в ряді держав. Так, це очевидно в деяких мусульманських країнах (наприклад, в Ірані), у яких, власне, Основний закон повинен ґрунтуватися на Корані, тобто закони мають відповідати не тільки Конституції, а й Корану.

У зарубіжних країнах розрізняють два різновиди судового конституційного контролю, які умовно називаються американським і європейським. За американською системою, поширеною в основному в країнах англосаксонського права, конституційність законів та інших актів перевіряють суди загальної юрисдикції. Особливістю цього конституційного контролю є те, що під час розгляду судом справи будь-яка зі сторін може заявити про неконституційність застосовуваного закону. У цьому разі справа направляється до Верховного суду, рішення якого стає обов’язковим для всіх судів. Закон, визнаний Верховним судом як неконституційний, формально продовжує діяти, але не застосовується судами, тобто втрачає судовий захист і, власне, юридичну силу. У такому разі будь-який адміністративний орган формально зберігає право на застосування цього закону, але не робить цього, тому що його рішення може бути оскаржено в суді й скасовано, бо для суду зазначений закон немовби вже не існує. Тоді, як правило, парламент скасовує цей закон.

У деяких зарубіжних країнах (США, Аргентина, Японія, Норвегія) конституційність законів має право перевіряти будь-який суд, а в інших це може здійснювати тільки Верховний суд після розгляду конкретної справи нижчими судами (наприклад, в Австралії, Індії, на Мальті).

Американська система конституційного контролю зумовлена особливостями існування в США й інших країнах так званого загального, прецедентного права, коли рішення судів є джерелом права.

Для абсолютної більшості європейських країн властива система континентального, писаного права, де джерелом права є закони й підзаконні нормативні акти, а судова практика має підпорядкований характер. Тому система загальних судів, які підлягають праву, не може здійснювати конституційний контроль.

У зв’язку з цим європейська система конституційного контролю передбачає заснування спеціальних судових або квазісудових органів конституційного контролю. Такими органами є конституційні суди Російської Федерації, Республіки Білорусь, Болгарії, Угорщини, Словаччини, Чехії, Румунії, Німеччини, Італії, Іспанії, Єгипту та ін., Конституційний трибунал Польщі, Конституційна рада Франції. Конституційний контроль за управлінськими рішеннями у Франції здійснює Державна рада, що очолює систему адміністративної юстиції.

Останнім часом деякі латиноамериканські держави пішли шляхом континентальної Європи і створили для здійснення конституційного контролю конституційні суди або конституційні ради (Бразилія, Колумбія, Коста-Рика).

У деяких країнах при здійсненні конституційного контролю нарівні зі спеціальними органами використовуються також окремі елементи системи загальних судів. Так, в Італії, поряд з Конституційним судом, зберігається можливість здійснення конституційного контролю загальними судами. Сторона в судовому процесі або суддя, дійшовши висновку про неконституційність закону, що підлягає застосуванню, можуть це питання передати на розгляд Конституційного суду.

У федеративних державах поряд з федеральними органами конституційного контролю аналогічні органи створюються й суб’єктами федерації (Німеччина, РФ).

Способи формування органів конституційного контролю різні, але в основному розрізняють три їх види: парламентський, позапарламентський і змішаний.

Парламентський спосіб застосовується в порівняно невеликій кількості зарубіжних країн. Так, у Німеччині члени федерального КС обираються в рівній кількості (по вісім) бундестагом і бундесратом (ч. І ст. 94 Основного закону), а члени конституційних судів земель – ландтагами. В Угорщині члени КС обираються Державними зборами (п. «л» ч. 3 § 19 Конституції), а у Хорватії (ч. І ст. 122 Конституції) – нижньою палатою парламенту (палатою представників) за поданням верхньої палати (палати жупанів).

Прикладом позапарламентського формування органу конституційного контролю є Японія, де 15 членів Верховного суду призначає Кабінет міністрів, а головного суддю – імператор за поданням Кабінету міністрів. Члени федерального Конституційного суду Австрії призначаються за поданням Національної ради і Федеральної ради.

У більшості зарубіжних країн застосовується змішаний спосіб, за якого у формуванні органів конституційного контролю беруть участь представники різних гілок влади або самостійно, або разом. Наприклад, в Італії до складу Конституційного суду входять 15 суддів, що призначаються по одній третині президентом, парламентом на сумісному засіданні палат і вищими судовими інстанціями (касаційний суд обирає трьох суддів, Державна рада й Рахункова палата – по одному). Аналогічний порядок існує в Болгарії, де Конституційний суд складається з 12 суддів, одна третина яких призначається президентом, одна третина обирається народними зборами, ще одна третина – загальними зборами суддів Верховного касаційного суду і Верховного адміністративного суду.

У Франції трьох членів Конституційної ради призначає президент, трьох – голова Національних зборів і ще трьох – голова сенату. Крім того, до складу Конституційної ради за правом входять колишні президенти республіки.

Конституційний суд РФ складається з 19 суддів, призначених Радою Федерації за поданням президента РФ, а, наприклад, у Чеській Республіці суддів Конституційного суду, навпаки, призначає президент Республіки за згодою сенату.

Уявляється, що змішаний спосіб формування органів конституційного контролю є найбільш оптимальним і демократичним, оскільки він найповніше забезпечує реалізацію принципу поділу влади й баланс усіх гілок влади.

Як правило, для суддів конституційних судів, на відміну від судів загальної юрисдикції, установлюються тривалі терміни повноважень при забороні повторного обрання суддів. Так, у Німеччині термін повноважень – 12 років, у Франції, Болгарії, Угорщині, Іспанії, Італії, Югославії, Словенії, Македонії – дев’ять, у Колумбії, Польщі, Хорватії – вісім, у Словаччині – сім, у Монголії, Португалії – шість років.

У ряді країн для забезпечення спадкоємності й стабільності застосовується часткове поновлення складу Конституційного суду. Так, у Польщі й Колумбії кожні чотири роки оновлюється половина членів конституційних судів, у Франції, Болгарії, Румунії, Іспанії кожні три роки – третина складу органів конституційного контролю.

У деяких країнах повноваження органів конституційного контролю не обмежуються певним терміном. Так, згідно зі ст. 4 закону РФ про КС «повноваження Конституційного суду Російської Федерації не обмежені терміном». Законодавством РФ не передбачається розпуску Конституційного суду або припинення його діяльності. Припиняються тільки повноваження суддів КС виключно через підстави, передбачені законом.

Кількісний склад органів конституційного контролю зарубіжних країн, як правило, невеликий і не залежить від кількості населення або площі території країни. Загалом у світі кількість суддів Конституційного суду коливається від чотирьох (Андорра) до 19 (Російська Федерація). Що ж до інших країн, то, скажімо, в Естонії їх п’ять, Молдові – шість, Азербайджані, Вірменії, Грузії, Румунії – дев’ять, у Білорусі, Болгарії, Іспанії – 12, в Угорщині, Італії, Польщі, Чехії – 15, ФРН – 16.

Поряд з основним складом у деяких країнах передбачено інститут так званих неординарних суддів (для вирішення окремих категорій справ), а також запасних суддів, заступників судді. Наприклад, в Австрії Конституційний суд складається з голови, заступника голови, 12 суддів і шість запасних членів суду. КС Італії включає 15 ординарних суддів і 16 неординарних членів суду, які обираються парламентом у тому ж порядку, що й судді Конституційного суду. Поряд з основними суддями останні беруть участь у розгляді справ про обвинувачення президента республіки в державній зраді або порушенні Конституції. На практиці ж Конституційному суду не доводилося розглядати таких справ.

У Франції, згідно з Конституцією 1958 р., до Конституційної ради пожиттєво входять за правом (ex officio) колишні президенти республіки. В Республіці Узбекистан президент, який вийшов у відставку після закінчення терміну своїх повноважень, займає посаду члена КС пожиттєво.

Відповідно до ст. 148 Конституції України, а також ст. 5 Закону України «Про Конституційний Суд України», останній складається з 18 суддів КС України. Президент України, Верховна Рада України та з’їзд суддів України призначають по шість суддів Конституційного Суду України. Суддею КСУ може бути громадянин України, який на день призначення досяг 40 років, має вищу юридичну освіту й стаж роботи за фахом не менше 10 років, проживає в Україні протягом останніх 20 років і володіє державною мовою. Суддя КСУ призначається строком на дев’ять років без права бути призначеним повторно.



Отже, усвідомлюючи важливу роль і призначення Конституційного Суду в українському суспільстві як єдиного органу конституційної юрисдикції, вищого органу конституційного судочинства, держава сьогодні повинна знайти такі механізми його реформування, які б забезпечили відновлення довіри до інституту конституційної юстиції, яка має слугувати гарантом стабільності Конституції. Спираючись на рекомендації експертів, світовий досвід і найкращі традиції вітчизняного правосуддя, діяльність КСУ має сприяти утвердженню й забезпеченню прав і свобод людини, вирішенню політичних проблем у суспільному житті країни.


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка