Загальний огляд системи



Сторінка1/7
Дата конвертації15.09.2017
Розмір0.82 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7
ЗАГАЛЬНИЙ ОГЛЯД СИСТЕМИ

ВИЩОЇ ОСВІТИ УКРАЇНИ

Керівник дослідження – Тарас Фінніков

Вступ


У спадщину від СРСР незалежній Україні дісталася достатньо розвинена і розгалужена система вищих освітніх закладів з кваліфікованим персоналом, певною матеріально–технічною базою та орієнтацію на обслуговування централізованої планової економіки.

Вона представляла з себе середню за якістю систему суто державної вищої освіти у складі 12 університетів (з них два аграрних), трьох академій, трьох консерваторій і аж 138 спеціалізованих інститутів. Серед них існувало кілька навчальних закладів, які формально належали кооперативним та громадським організаціям (Укоопспілка, профспілки, Комуністична партія та її молодіжна організація), які фактично були повністю одержавлені.

Мало не 2/3 випускників цієї системи отримували дипломи з інженерно–технічних чи технологічних спеціальностей, а кількість економістів, менеджерів та юристів була багаторазово меншою, ніж у демократичних країнах з аналогічними показниками розвитку господарства.
1. Система вищої освіти

1.1. Становлення сучасної системи вищої освіти


Несприятливі історичні умови (відсутність власної централізованої держави, належність окремих українських земель до різних державних утворень) були причиною того, що вища освіта в Україні виникла пізніше, ніж у Західній чи Центральній Європі. Першою університетського рівня в Україні досягла Києво-Могилянська Академія на початку ХVII ст. У тому ж сторіччі з’явився й Львівський університет. Нові університети були створені вже в XIX столітті в східній та західній частинах України, які входили на той час до складу Російської та Австро–Угорської імперій.

У СРСР (за зразком Російської імперії) віддавали перевагу класичній німецькій (гумбольдтівській) моделі університету, найкраще пристосованій до підготовки державних службовців та інженерів–дослідників, виплекали акцентовану на викладанні природничо–математичних дисциплін середню загальноосвітню школу і відносно просту систему вищої освіти з п’ятирічною тривалістю навчання та єдиним видом диплома загальносоюзного зразка. Жорстке та дріб’язкове централізоване планування обумовило надмірне подрібнення предметних областей і створення чисельних вузьких спеціальностей.

У радянські часи вища освіта в Україні швидко розвивалася до початку 1970-х років. У десятки разів збільшилась кількість вищих навчальних закладів, у сотні разів зросла чисельність студентства та викладацького складу. Пріоритетний розвиток забезпечувався технічним, технологічним, медичним, педагогічним та військовим вищим навчальним закладам. Широкий розмах отримали вечірні та заочні форми навчання, які часом набували характеру поєднання навчальних закладів з промисловими та сільськогосподарськими підприємствами.

В останні радянські десятиліття наголос робився на покращення якісних показників, розвиток матеріально–технічної бази та соціальної сфери вищої освіти при практично стабільному контингенті студентства. Водночас, спостерігалися тенденції до надмірної уніфікації змісту освіти в різних навчальних закладах, підсилювалась ідеологізація навчально–виховного процесу, зростали формальні вимоги до кваліфікації професорсько–викладацького складу, бурхливо зростав обсяг науково–дослідних робіт та чисельність науково–допоміжного персоналу.



1.2. Спроби трансформації протягом 90-х років
Законодавчою базою трансформації освіти після проголошення незалежності в Україні став демократичний Закон про освіту (червень 1991 р.). Він задекларував гуманізацію і демократизацію вищої школи, уможливив появу нових навчальних закладів різного типу і форм власності, перехід державних вузів на частково платну систему навчання, запровадив систему освітніх та освітньо–кваліфікаційних рівнів вищої освіти.

Утворене указом Президента у грудні 1991 р. об’єднане Міністерство освіти (замість Міністерств народної освіти, вищої і середньої спеціальної освіти та Державного комітету з професійної освіти) чимало зробило для ліквідації державної монополії на надання освітніх послуг та розвитку автономії освітніх закладів. Саме тоді почали масово виникати недержавні вищі навчальні заклади. Істотний негативний вплив на діяльність і розвиток вищої освіти справляла перманентна економічна криза, наслідком якої стало постійне зниження обсягів централізованого фінансування вищої школи та фактичне припинення її фінансування з боку державних підприємств і установ, руйнування сектору науково–дослідних робіт.

Наступним кроком стали розробка та ухвалення Державної національної програми “Освіта. Україна ХХІ століття” (1993 рік), яка наголосила на необхідності виходу освіти України на рівень розвинутих країн світу шляхом докорінного реформування її концептуальних, структурних, організаційних засад, а також через подолання монопольного становища держави в освітній сфері.

Вона поставила завдання децентралізації та регіоналізації управління системою освіти, посилення впливу громадськості на прийняття рішень у сфері освітньої політики з поступовим формуванням державно–громадської системи управління освітою, інтеграції у світові освітні структури, забезпечення варіантності освіти тощо. Нажаль, Державна національна програма “Освіта. Україна ХХІ століття” задекларувавши широкі і привабливі наміри трансформації галузі залишилась значною мірою на папері. Внаслідок відсутності організаційно–економічного механізму її реалізації, політичної волі керівництва та недосконалого менеджменту в галузі, надто повільних і непослідовних дій законодавців, постійного скорочення державного фінансування, а також досвіду реалізації масштабних трансформаційних проектів кращі задумки програми досі лишаються нереалізованими.



Основними результатами трансформації освітньої системи протягом 90-х років стали:

  1. Запровадження ступеневої системи вищої освіти, а також чотирьох рівнів акредитації вищих навчальних закладів та дипломів їх випускників:

  • рівень І —технікуми, а також подібні до них училища й школи, що готують молодших спеціалістів;

  • рівень II — коледжі, які готують бакалаврів за чотирьохрічною програмою на базі повної загальної середньої освіти;

  • рівні III і IV — університети, академії, інститути, які готують бакалаврів і спеціалістів (заклади рівня III), а також магістрів (заклади рівня IV);

  1. Назріла деідеологізація вищої освіти набула характеру формального вилучення комуністичної ідеології з навчальних закладів, але залишила ряд складних і досі нерозв’язаних проблем:

  • не вдалося сформувати нової методології викладання дисциплін соціально–гуманітарного циклу;

  • значна частина викладачів дисциплін соціально–гуманітарного циклу залишились у полоні марксистських схем і уявлень суспільного розвитку;

  • зосередження практично необмеженої влади в руках університетського менеджменту без розвинених демократичних традицій громадського контролю призвело до посилення бюрократизованості та корумпованості у вищих навчальних закладах;

  1. Вироблення нового погляду на гуманізацію та гуманітаризацію вищої школи знайшло відображення в наступних рішеннях:

  • Відчутно збільшено та уніфіковано обов’язковий цикл дисциплін гуманітарного спрямування, який збагатився рядом актуальних навчальних курсів і сучасних світоглядних концепцій;

  • Урізноманітнилась методика вивчення соціально–гуманітарних дисциплін за рахунок відмови від вузького кола усталених догматичних прийомів (наприклад, обов’язкове і велике за обсягом конспектування першоджерел), натомість, укорінився полегшений белетристичний стиль викладання більшості цих дисциплін;

  • Вищі навчальні заклади отримали більше свободи у визначенні програм соціально–гуманітарних дисциплін, стали заохочуватись авторські методики їх викладання, з’явився достатній вибір альтернативних підручників з цих дисциплін;

  • Було фактично демілітарізовано навчальний процес у цивільних вищих навчальних закладах (ліквідовано більшість військових кафедр, військова підготовка перестала бути обов’язковою, скасовано обов’язкове вивчення цивільної оборони);

  • Істотно зменшено підготовку фахівців у військових вищих навчальних закладах, скорочено їх мережу, розвинена практика підготовки військових фахівців у цивільних навчальних закладах;

  1. Зміна структури підготовки фахівців різних напрямів у бік помітного збільшення випуску економістів, юристів, менеджерів, соціологів, психологів, філологів та перекладачів за рахунок приватних інвестицій при збереженні бюджетної підтримки традиційних спеціальностей;

  2. Створено широку мережу вищих навчальних закладів різних рівнів акредитації, заснованих на недержавній формі власності, а також самофінансованих державних вищих навчальних закладів, які не отримують державної фінансової підтримки;

  3. Зроблені кроки до дерусифікації системи вищої освіти в Україні:

  • Навчальний процес і діловодство в більшості вищих навчальних закладів переведено на українську мову;

  • Ведеться розробка української термінології в більшості галузей наук, випущені чисельні монографії, підручники, навчальні та методичні посібники українською мовою (хоча весь спектр дисциплін досі не охоплено);

  • До навчальних планів вищих навчальних закладів гуманітарного спрямування введено чималі обсяги вивчення українознавчих дисциплін;

  • У деяких вищих навчальних закладах суттєво поліпшено вивчення іноземних мов, в основному, англійської мови;

  1. Відбулася реальна диверсифікація джерел фінансування вищої освіти. Останні роки більшість студентів отримує освіту за рахунок коштів юридичних та фізичних осіб.



1.3. Правові засади вищої освіти України

Завданням законодавства України про освіту визначено врегулювання суспільних відносин у галузі навчання, виховання, професійної, наукової, загальнокультурної підготовки громадян.

Ядром законодавчої бази вищої освіти в Україні є Конституція України (1996 р.). Закон України “Про освіту” (1996 р.) та інші закони регулюють окремі питання функціонування вищої освіти (фінансові, майнові тощо).

Згідно з Конституцією України (ст. 53) кожен громадянин має право на освіту. Для громадян України держава декларує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам.

Конституція України закріплює право громадян на безоплатне здобуття вищої освіти в державних і комунальних вищих навчальних закладах на конкурсній основі.

Безпосереднє законодавче регулювання у сфері освіти, у т. ч. й вищої, здійснюється Законом України “Про освіту”. За цим законом освіта розглядається як основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави, вона є пріоритетною сферою соціально-економічного, духовного і культурного розвитку суспільства.

Метою освіти визначено всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її таланту, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, підвищення освітнього рівня народу, забезпечення народного господарства кваліфікованими фахівцями.

Громадяни України мають право на освіту за рахунок коштів державного бюджету в державних вищих навчальних закладах незалежно від статі, раси, національності, соціального і майнового стану, роду та характеру занять, світоглядних переконань, належності до партій, ставлення до релігії, віросповідання та місця проживання. Це право забезпечується розгалуженою мережею закладів освіти, їх відкритим характером та різними формами навчання (денною, вечірньою, заочною (дистанційною), екстернатом) тощо. Держава згідно чинного законодавства здійснює певний соціальний захист учасників навчально–виховного процесу (вихованців, учнів, студентів, курсантів, слухачів, стажистів, клінічних ординаторів, аспірантів, докторантів та інших осіб).

Протягом 1993–2000 р. фактично створено нову нормативну базу вищої освіти. Крім названого вище Закону України “Про освіту”, Указами Президента України було ухвалено “Основні напрями реформування вищої освіти” та “Про заходи реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів освіти”. Зазначений комплекс нормативно–правових документів у цілому окреслив ідеологію трансформації всієї освітньої галузі. Низка нормативних актів Кабінету Міністрів України та Міністерства освіти і науки України сприяли створенню механізмів реалізації зазначених документів, гуманізації та демократизації вищої освіти, формуванню нового змісту вищої освіти, підвищення якості освітніх послуг.

Необхідно відзначити досить високу якість підготовки нормативних актів апаратом Міністерства освіти і науки України, їх зваженість, збалансованість, відносну стабільність, делегування ряду повноважень та можливостей вищим навчальним закладам.

На офіційному сайті Міністерства освіти і науки України в мережі ІНТЕРНЕТ (http://www.education.gov.ua) зібрано інформацію про закони, підзаконні акти та інші нормативні документи, що регулюють освіту в Україні (http://www.education.gov.ua:8800/edu/educ.docs.ukr), а також інформацію про проекти документів з освітньої політики, які перебувають у стадії обговорення, підписання чи затвердження (http://www.education.gov.ua:8800/edu/educ.projects.ukr).

Протягом останніх трьох років відбуваються спроби розробити остаточний варіант Закону України “Про вищу освіту”, проект якого було ухвалено в першому читанні Верховною Радою України восени 1999 року. За цей час було створено було створено три базових варіанти проекту та його численні модифікації.

Слід зазначити, що важливі для освітньої сфери проекти законодавчих і нормативних документів майже ніколи не отримують пріоритетного статусу, внаслідок чого тривалий час розглядаються та опрацьовуються до затвердження у Верховній Раді та Кабінеті Міністрів України.

Останньою за часом спробою системного осмислення ролі вищої освіти в майбутньому українського суспільства є підготовка проекту Національної доктрини розвитку освіти України у XXI столітті, остаточне обговорення і прийняття якої планується провести на з’їзді працівників освітньої галузі восени 2001 року.

Щоправда, незважаючи на декларування прихильності до цінностей відкритого суспільства новітнє освітнє законодавство та особливо підзаконні нормативні акти часто репродукують осучаснений варіант централізації і державного монополізму в системі управління освітою, надмірну жорсткість конструкцій і критеріїв, підкреслення самобутності та особливостей освітньої сфери України. Підтвердженням цього є прийнятий Закон України “Про середню освіту”, а також цілий ряд пригод навколо проекту Закону України “Про вищу освіту” під час його проходження у Верховній Раді України.

У ході обговорення та доопрацювання проекту Закону “Про вищу освіту” зусиллями демократично налаштованих законодавців та освітянської громадськості вдалось суттєво змінити і зробити більш логічною структуру закону, значно зменшити кількість декларативних положень, зафіксувати ряд важливих стандартних процедур (ліцензування, акредитація, вибори в навчальному закладі, реорганізації закладів), визнати хоча б обмежену автономію навчальних закладів, обмежити терміни перебування на керівних посадах.

Характерною рисою освітнього законодавства України і особливістю практики його реалізації є фактична необов’язковість для конкретних виконавців, можливість безкарно нехтувати його найбільш важливі і незручні норми.
1.4. Інфраструктура підтримки функціонування вищої освіти

Ефективна діяльність системи вищої освіти в сучасному світі неможлива без широкої інфраструктури науково–дослідних і методичних установ, організацій контролю та оцінки діяльності вищих навчальних закладів, громадських та професійних об’єднань, міжнародних та донорських організацій, видавництв, засобів масової інформації, благодійних фондів, бібліотек та інших джерел інформаційних ресурсів.


Науково–дослідні і методичні установи

У 1992 році в Україні створена державна наукова організація з проблем освіти, педагогіки та психології – Академія педагогічних наук України. Основним завданням утвореної в 1992 році Академії є методологічне, теоретичне і методичне забезпечення розвитку національної системи освіти, зокрема, вищої освіти в Україні. До складу Академії входять дійсні члени, члени–кореспонденти, почесні та іноземні члени, а також наукові співробітники, які працюють в її наукових установах. Академія має п’ять відділень, у тому числі відділення педагогіки та психології вищої школи в складі 11 академіків та 19 членів–кореспондентів. У функціональному управлінні Академії перебувають 9 науково–дослідних інститутів, 2 інститути післядипломної освіти, 6 центрів та Педагогічний музей. Президент Академії Кремень В.Г. призначений на посаду Міністра освіти і науки України з грудня 1999 року.

Інститут вищої освіти Академії педагогічних наук України покликаний бути провідною державною науково–дослідною установою в галузі методики та методології вищої освіти. В Інституті функціонує 7 відділів (теорії і методології природничої та інженерної освіти; теорії і методології гуманітарної освіти; соціальних проблем вищої освіти і виховання студентської молоді; педагогіки і психології вищої освіти; інноваційної освіти; змісту, філософії і прогнозування вищої освіти; економіки і управління вищою освітою) та аспірантура, працює 65 наукових співробітників, з них 20 докторів і 27 кандидатів наук.

Незважаючи на значну активізацію діяльності установ Академії в останні роки, їх вплив на практичну діяльність вищих навчальних закладів лишається незначним.

Ряд дослідних та методичних установ безпосередньо підпорядковані Міністерству. Зокрема, Науково–методичний центр вищої освіти виконує вагомі обсяги експертних робіт, координує підготовку проектів Державних стандартів вищої освіти тощо.
Організації контролю та оцінки діяльності вищих навчальних закладів

На відміну від багатьох демократичних розвинених країн світу, де оцінка діяльності вищих навчальних закладів перебуває в компетенції громадських та професійних організацій, в Україні діє державна система ліцензування та акредитації освітньої діяльності. Центральне місце в цій системі посідає Державна акредитаційна комісія України, яка є постійно діючим органом, що забезпечує виконання державних вимог до ліцензування, атестації та акредитації вищих і професійно–технічних навчальних закладів за напрямами (спеціальностями) підготовки та перепідготовки фахівців, надання та зміни статусів цих закладів. Більш докладно про її діяльність буде вестись мова в розділі, присвяченому системі контролю якості вищої освіти.

У липні 2001 року Кабінет Міністрів України підвищив статус Державної інспекції навчальних закладів до рівня урядового органу державного управління. Зараз опрацьовується проект положення про Державну інспекцію навчальних закладів, проводиться її реорганізація та перегляд функцій.
Громадські та професійні об’єднання

Громадські та професійні об’єднання в системі вищої освіти України можна розділити на державно–громадські і громадські організації, а також професійні спілки.

До перших можна віднести асоціації та ради ректорів (директорів) вищих навчальних закладів, які виконують функцію дорадчих органів при органах державної виконавчої влади відповідного рівня. Це досить впливові організації, які здатні в багатьох регіонах координувати важливі питання спільної діяльності вищих навчальних закладів та організовувати співпрацю з місцевою владою. Водночас, у створенні таких організацій з числа підзвітних Міністерству ректорів можна вбачати запобіжний засіб проти неформальних об’єднань вищих навчальних закладів.

Найбільш відомі громадські організації об’єднують недержавні навчальні заклади: Асоціація навчальних закладів України недержавної форми власності та Конфедерація недержавних вищих навчальних закладів. На жаль, жодна з них не зуміла стати справжнім центром консолідації недержавного сектору вищої освіти, а левова частка їх зусиль витрачається на підготовку рішень державних органів на користь навчальних закладів, які очолюють керівники цих організацій.

Професійна спілка працівників освіти і науки об’єднує практично всіх працівників державних вищих навчальних закладів (від ректорів до прибиральниць), науково–дослідних установ тощо. До цієї профспілки також частково входять працівники недержавних закладів освіти.

Керівництво професійної спілки сповідує принцип співпраці з Міністерством і намагається уникати трудових спорів. Яскравим показником дієздатності професійної спілки є заморожування заробітних плат у державних вищих навчальних закладах з серпня 1996 до березня 2001 року, яке призвело до радикального знецінення викладацької праці.

Інші професійні спілки, громадські організації та благодійні фонди вирішують локальні задачі у масштабі одного або кількох вищих навчальних закладах, що не справляє помітного впливу на діяльність системи вищої освіти України в цілому.
Міжнародні та донорські організації

В останні роки стало неможливо уявити собі інфраструктуру вищої освіти України без присутності та підтримки міжнародних та донорських організацій.

Американська інформаційна агенція (USIS) керує програмами професійного та академічного обміну фахівцями та надає загальну інформацію про Сполучені Штати.

Американська рада по співробітництву в галузі освіти та вивченню мов (ACCELS) тісно співпрацює з USIS, яке здійснює основну фінансову підтримку освітніх програм для громадян країн колишнього СРСР, що проводяться спільно з американськими університетами та коледжами, а також з іншими некомерційними організаціями.

Британська Рада має відкритий для широкого загалу Британський інформаційний центр з інформацією про всі аспекти системи освіти у Сполученому Королівстві. Центр надає загальну інформацію про британські стипендії для навчання, семінари та конференції, що проводяться у Британії, а також про британське суспільство і культуру.

Об’єднання німецьких закладів вищої освіти (DAAD) сприяє зв’язкам між німецькими та українськими вищими навчальними закладами через обмін студентами та викладачами.

Німецький культурний центр Гете-Інститут пропонує мовні курси для початківців та для тих, хто вдосконалює свої знання з німецької мови на базовому, середньому та вищому рівнях.

Французький культурний центр в Україні проводить численні культурні заходи: кінофестивалі, драматичні та балетні вистави, концерти класичної музики, художні виставки, курси французької мови.

Програма підтримки вищої освіти в Україні та міжнародної освіти Міжнародного фонду “Відродження” основні зусилля спрямовує на підтримку якісних перетворень в освіті та максимального наближення соціально-гуманітарної освіти до кращих міжнародних зразків.

Основна мета освітніх проектів Міжнародного Центру перспективних досліджень полягає у залученні громадськості і незалежних експертів до розробки концепції і програм реформування освіти з використанням західного досвіду.

Центр інновацій та розвитку (IDC) вирішує завдання поширення ситуаційної методики викладання у вищих навчальних закладах України.

Консорціум із вдосконалення бізнес–освіти в Україні (CEUME) відіграє помітну роль в оволодінні українськими викладачами сучасних західних методик викладання бізнес–дисциплін.

Об’єднання випускників зарубіжних університетів
сприяє демократичним процесам, економічним реформам і розбудові громадянського суспільства в Україні, використовуючи знання та професійну підготовку своїх членів.

Міжнародна освітня та ресурсна мережа (I*EARN) сприяє створенню спільних міжнародних та національних телекомунікаційних проектів за підтримки Міжнародного Фонду “Відродження”.

Рада міжнародних Наукових досліджень та обмінів (IREX) розробляє та втілює тренувальні та навчальні програми з метою надання допомоги науковцям з колишнього Радянського Союзу.

Представництво Європейської Комісії в Києві бере активну участь у керівництві та втіленні програми Європейського Союзу - Тасіс. Найважливіша програма у сфері освіти - Темпус - трансєвропейська ініціатива у галузі вищої освіти.

Фонд Євразія на кошти Агентства Міжнародного розвитку США підтримує широке коло програм, спрямованих на розвиток економічних та демократичних реформ в Нових Незалежних Державах.

Українсько-американський доброчинний Фонд “Сейбр-Світло” займається постачанням із США і розповсюдженням в Україні сучасної наукової та освітньої англомовної літератури з багатьох галузей знань.

Міжнародний освітній фонд ім. Ярослава Мудрого
займається залученням благодійних коштів на підтримку та розвиток українського шкільництва, допомогу сиротам та малозабезпеченим у здобутті вищої освіти.

В Україні також працюють інші міжнародні та донорські організації, що позитивно відзначається на трансформаційних процесах у сфері вищої освіти. Водночас, періодично лунають застереження щодо сприяння цих організацій від’їзду за кордон найбільш кваліфікованої частини викладацьких кадрів з окремих напрямів і дисциплін, що неоднозначно сприймається в суспільстві.


Бібліотеки

Неможливо уявити систему вищої освіти без широкої мережі навчальних і наукових бібліотек.

Навчальні і початкові наукові потреби студентів і викладачів покликані забезпечувати бібліотеки вищих навчальних закладів, які впродовж десятиліть формували часто багатомільйонні фонди різноманітних видань. Більш глибокі наукові потреби задовольняє територіальна система обласних наукових бібліотек на чолі з Національною бібліотекою України імені В.І.Вернадського у Києві з обсягом фондів понад 13,5 млн. одиниць зберігання.

У СРСР існувала струнка і надійна система розповсюдження книг та періодичних видань. Її руйнація та брак коштів відчутно погіршили в останні роки можливості бібліотек, особливо в частині закордонних журналів та сучасної літератури з технічних наук.


Професійні видавництва, газети та журнали

В Україні існує мережа універсальних та спеціалізованих видавництв, які активно працюють у галузі видання навчальної, наукової та періодичної освітянської літератури. Ці видавництва можна розділити на три групи: спеціалізовані державні видавництва, видавництва вищих навчальних закладів і приватні видавництва.

Лідерами першої групи є видавництво “Педагогічна преса” і
Державне спеціалізоване видавництво “Освіта”. Видавництво “Педагогічна преса” видає “Інформаційний збірник Міністерства освіти і науки України”, офіційну газету Міністерства освіти і науки України “Освіта України”, журнали “Вища освіта України”, “Гуманітарні науки” та ще кільканадцять газет для вчителів середніх шкіл. Видавництво “Освіта” видає, переважно, навчальну та методичну літературу за державним замовленням.

Практично кожний вищий навчальний заклад утримує власне видавництво відповідних масштабів, яке дозволяє оперативно видавати невеликими накладами навчальну, наукову і методичну літературу своїх авторів.

Найбільш привабливі в комерційному відношенні навчальні і наукові видання друкуються приватними видавництвами, які забезпечують необхідні наклади і якість видань, а також достойні гонорари їх авторам.
Електронні інформаційні ресурси

Мережа електронних інформаційних ресурсів в Україні знаходиться на стадії становлення. Загалом, український Інтернет–контент ще досить бідний на корисну інформацію.

Не всі вищі навчальні заклади мають власні сайти. Багато з них несуть лише рекламну інформацію. Випадки розміщення навчально–методичних матеріалів у глобальній мережі лишаються поодинокими. Мало бажаючих також розміщувати електронні версії монографій, підручників і посібників на сайті Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського. Водночас, цей сектор інфраструктури системи вищої освіти дуже швидко зростає, а вільний доступ до глобальної мережі стає стандартною практикою багатьох вищих навчальних закладів.
2. Структура вищої освіти

  1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка