Загальна характеристика роботи



Сторінка1/3
Дата конвертації13.04.2016
Розмір0.57 Mb.
  1   2   3



ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми. Волинь1, як історичний регіон, у міжвоєнний період опинилась в епіцентрі кардинальних політичних, соціально-економічних, культурних трансформацій. Як і на інших теренах Польщі, ключова роль у здійснюваних перетвореннях відводилась тут архітектурно-містобудівній діяльності. Зміна якості і структури середовища на містобудівному і об’єктному рівнях не тільки відображала архітектурно-містобудівні тенденції та соціальне замовлення свого часу, але й активно впливала на формування культурного простору, сприяла закріпленню певних суспільних ідеологем і систем цінностей.

Інтенсифікація соціально-економічного розвитку регіону у 1920-30-х рр. зумовила реалізацію нових стратегій просторово-функціонального структурування міст, спрямованих на впорядкування забудови і підвищення рівня комфорту проживання мешканців. Відбулося розширення типології об’єктів архітектурної творчості, зростання обсягів будівництва.

За кількісними та, інколи, за якісними характеристиками, збудоване на Волині суттєво відрізняється від спадщини міжвоєнного періоду в інших регіонах сучасної України. Пояснення лежить у площині тогочасних слабких “стартових” суспільно-економічних позицій краю для майбутнього розвитку, скромній ролі найбільших міст регіону (Луцька і Рівного) у народному господарстві Польської держави. З об’єктивних причин в архітектурно-містобудівній галузі регіону відчувався дефіцит фахівців, що гальмувало її розвиток, знижувало художньо-естетичні якості проектованих об’єктів. На початку періоду окреслена ситуація сприяла залученню до проектування для Волині провідних польських зодчих, а згодом – представників молодої генерації архітекторів. У такий спосіб відбувалась послідовна ретрансляція на волинські терени національних та європейських архітектурно-естетичних концепцій.

Окреслені обставини дозволяють стверджувати, що у 1920-30-х рр. на Волині архітектура і містобудування розвивались як самобутнє явище, що віддзеркалило усю складність історичного моменту і різнонаправленість творчого процесу.

Вітчизняна історіографія та архітектурознавство попередніх десятиліть розглядали архітектурно-містобудівну спадщину міжвоєнної Волині та інших областей Західної України з політично-ідеологічних позицій: переважно як несумісну за формою та змістом з соціалістичними ідеями та ідеалами, як таку, що не має культурної та архітектурної цінності. Екстраполюючи думку А.Тойнбі про історію як неперервний просторово-часовий континуум на історію архітектури Волині міжвоєнної доби, можна констатувати “випадіння” з вітчизняного архітектурознавства цієї важливої ланки. Як наслідок для архітектурної теорії і практики, має місце недостатнє розуміння логіки її розвитку в соціокультурному контексті епохи, неможливість визначити архітектурну вартість надбання.

Протягом останнього десятиліття у фахових та наукових колах України посилився інтерес до архітектурної спадщини 1920-30-х рр. На сьогоднішньому етапі подібні дослідження виконуються на тлі і під впливом широкого зацікавлення архітектурою ХХ ст. у світі. Про потребу формулювання критеріїв охорони модерністичної спадщини свідчать створення у 1988 р. міжнародної організації ДОКОМОМО (DOCOMOMO – Documentation and Conservation of Modern Movement). З 2005 р. в структурі ІКОМОСу діє науковий Комітет “Спадщини 20-го століття” (“20th Century Heritage”), а з 2012 р. – Український Комітет ДОКОМОМО.

Справедливість щодо міжвоєнної архітектури Західної України була частково відновлена лише на поч. ХХІ ст., коли вийшла друком новітня “Історія архітектури України” (2003 р.), де, зокрема, міжвоєнна архітектура Галичини потрактована як частина архітектурної спадщини України. Визнання цінності відповідного спадку на Волині означало б визначення формальних передумов і стилістичних меж, від яких в регіоні почала свій розвиток повоєнна архітектура радянського періоду.

На сьогоднішньому етапі не знижується дослідницька активність польських науковців щодо архітектурного надбання міжвоєнного двадцятиліття в загальноєвропейському і навіть світовому контекстах. Однак, у масиві публікацій архітектурно-містобудівна спадщина Волині, як і інших колишніх східних територій Другої Речі Посполитої, розглядається фрагментарно, в контексті дослідження конкретної наукової проблеми, і тому є недостатньо вивченою.

Таким чином, існує протиріччя між необхідністю розширення наукового знання про архітектуру і містобудування України міжвоєнного періоду, включення в її предметне поле спадщини міжвоєнної Волині, і відсутністю цілісного дослідження цієї спадщини та умов її формування. Протиріччя дозволяє сформулювати корінну проблему: виявлення рушійних сил, внутрішніх механізмів архітектурно-містобудівних перетворень, особливостей та закономірностей розвитку архітектури і містобудування Волині впродовж 1921-1939 рр. в умовах соціокультурних трансформацій ХХ століття.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація є підсумком багаторічних досліджень автора, які проводились у Національному університеті водного господарства та природокористування відповідно до тематики наукових досліджень по кафедрі архітектури “Дослідження актуальних питань історії, теорії та практики архітектури і містобудування” (2005-2010 рр.), “Дослідження проблем історії, теорії та практики архітектури, дизайну архітектурного середовища та містобудування” (№ 0114U001155). Тема дисертації відповідає міжнародним та національним правовим документам: Конвенції ЮНЕСКО про охорону культурної спадщини Європи (1985 р., Гренада (Іспанія)), Закону України “Про охорону культурної спадщини” (08 липня 2000 р., №1085, із змінами 2002-2012 рр.). Дисертаційна робота базується на матеріалах держбюджетної та госпдоговірних науково-дослідних робіт: “Дослідження архітектурної спадщини дерев’яного храмобудування Волині ХІХ-ХХ століть” (2010-2011 рр., № 0110U000819) та “Паспортизація пам’яток архітектури місцевого значення Рівненської області” (2006-2008 рр.), яка виконувалась в рамках Комплексної програми паспортизації об’єктів культурної спадщини на 2003-2010 рр. (Постанова Кабінету Міністрів України від 09 вересня 2002 р. № 1330). За безпосередньої участі автора було паспортизовано і виявлено понад 200 об’єктів – зразків цивільних та культових будівель, зведених на Волині у 1920-30-х рр.

Мета дисертаційної роботи – виявити особливості та закономірності розвитку архітектури Волині протягом 1921-1939 років в контексті соціокультурних трансформацій ХХ століття.

Для досягнення поставленої мети в дисертації вирішуються наступні основні завдання:



  1. З’ясувати соціально-історичні передумови розвитку архітектури Волині міжвоєнного періоду, визначити характер їх впливу на формування типології об’єктів архітектурної творчості.

  2. Розкрити специфіку проблематики, структури, змісту архітектурно-містобудівної діяльності на Волині в контексті розв’язання соціальних і творчих завдань під впливом національної та модерністичної парадигм.

  3. Виявити напрями просторово-планувального розвитку міст Волині, підходи до реструктуризації міського середовища і його елементів; здійснити аналіз композиційно-просторових засобів візуалізації соціокультурних перетворень.

  4. Проаналізувати основні тенденції, закономірності і архітектурно-стилістичні особливості формування образу цивільних будівель; встановити характер і ступінь соціальної, культурної, ідеологічної, творчої детермінації стилістично-морфологічного конструювання об’єктів різних типологічних груп.

  5. Простежити стилістичний розвилок храмів різних конфесій в контексті архітектурно-естетичних концепцій традиціоналізму та авангарду.

  6. З’ясувати мотиви, дослідити методику і проблемне коло пам’яткоохоронної діяльності на Волині у 1920-30-х рр., її роль у збереженні історико-культурної ідентичності середовища населених пунктів.

  7. Визначити місце архітектури Волині міжвоєнного періоду в європейському архітектурному процесі в умовах соціокультурних трансформацій ХХ ст.

Об’єкт дослідження – архітектура Волині 1921-1939 рр. в її сукупному баченні.

Предмет дослідження – типологічна структура архітектурно-містобудівної діяльності, просторово-планувальні, композиційні, художньо-стилістичні, морфологічні особливості об’єктів архітектури, що розглядаються в соціокультурному контексті Волині 1921-1939 рр.

Методика дослідження. Важливим методологічним принципом даного дослідження є оцінка архітектури Волині 1921-1939 рр. як органічної частини архітектури європейського модернізму з характерною для неї поліпарадигмальністю. Поставлена мета пояснює специфіку вибору підходів і методів дослідження. Для розгляду архітектури Волині як унікального явища в історії архітектури України, що характеризується складною об’єктно-типологічною структурою, використано феноменологічний, сутнісний, цивілізаційний підходи. Соціокультурний вимір розвитку архітектури зумовив використання соціологічного і культурологічного підходів, спрямованих на виявлення механізмів адаптації архітектури як підсистеми культури до суспільних умов, що змінювалися. І, навпаки, – на з’ясування ступеню впливу результатів архітектурної діяльності на характер і напрями соціокультурних перетворень. У роботі використовуються традиційні для історико-архітектурних досліджень методи: типологічний – для класифікації об’єктів архітектурної творчості; історико-генетичний – при дослідженні розвитку архітектурно-стилістичних тенденцій та їх соціокультурної обумовленості; метод моделювання при побудові базової моделі дослідження; графоаналітичний – для візуальної фіксації його результатів.

Хронологічні межі дослідження визначаються періодом перебування Волині у складі Другої Речі Посполитої. Нижня межа – 1921 р., коли після підписання Ризького мирного договору було утворене Волинське воєводство з центром у м.Луцьку. Верхня межа – вересень 1939 рр., коли Волинь увійшла до складу Української РСР. Територіальні межі в цілому співпадають з межами Волинського воєводства, які за сучасним адміністративно-територіальним поділом охоплюють Волинську, Рівненську, північну частину Тернопільської області.



Наукова новизна одержаних результатів полягає у комплексному розгляді і аналізі архітектури Волині міжвоєнного періоду як цілісного явища і багатоаспектного процесу, що розвивався в умовах соціокультурних трансформацій. Зважаючи на визначальну роль емпіричного матеріалу у виконанні даного дослідження, новим є введення в науковий обіг значного числа оригінальних першоджерел з вітчизняних та зарубіжних архівних збірок.

Крім цього, новизна дисертаційної роботи полягає у наступному:



  • розширене об’єктне і предметне поле досліджень архітектури України ХХ століття;

  • запропоновано новий методологічний підхід на основі інтеграції методів соціологічного (соціології міста і соціології архітектури) та культурологічного підходів, що дозволяє розглядати розвиток архітектури у взаємозв’язку і взаємообумовленості з соціокультурною динамікою суспільства;

  • виявлено комплекс передумов політико-ідеологічного, соціально-економічного та історико-культурного характеру, що визначили специфічний шлях розвитку архітектури Волині у 1920-30-х рр.;

  • вперше проаналізовано прийоми і засоби просторово-планувальної, композиційної та архітектурно-стилістичної модернізації архітектурного простору для візуалізації соціокультурних змін у волинських містах;

  • вперше реалізовано компаративне дослідження принципів формотворення храмів різних конфесій, укладено каталог об’єктів;

  • визначено напрямки і методологічні підходи до збереження пам’яток архітектури, методику наукового аналізу цінних архітектурних об’єктів та їх комплексів у досліджуваний період;

  • вперше визначено місце і роль архітектури Волині міжвоєнного періоду в загальноєвропейському та загальнодержавному архітектурному процесі.

Практичне значення одержаних результатів. Матеріали, положення, висновки роботи можуть бути використані:

  • у проектній діяльності як науковий базис при розробці генеральних планів, проектів детального планування, правил забудови міст Волині з урахуванням пам’яткоохоронного аспекту;

  • у галузі охорони пам’яток при реставрації цінних об’єктів, у першу чергу громадського призначення та храмобудування, слугувати підставою для внесення будівель, зведених у 1921-1939 рр., до Державного реєстру нерухомих пам’яток України;

  • у науковій діяльності для подальших досліджень архітектурно-містобудівної спадщини України. Загалом результати дослідження відкривають нові напрямки для наукового пошуку щодо груп об’єктів та явищ, розташованих в предметному полі даного дослідження (житлового будівництва, освітніх закладів, промислових підприємств і т.д.), а також міждисциплінарних студій трансформації культурного простору регіону у досліджуваний період і наступні десятиліття.

Положення дисертаційної роботи впроваджені при розробці облікової документації пам’яток архітектури місцевого значення Рівненської області (2006-2013 рр.); у лекційні курси “Історія архітектури та містобудування України”, “Регіональна архітектура” в Навчально-науковому інституті будівництва та архітектури Національного університету водного господарства та природокористування; при організації і проведенні Всеукраїнського наукового семінару (автор – координатор семінару, член Організаційного комітету), присвяченого 130-річчю з дня народження архітектора і громадсько-політичного діяча С.П.Тимошенка (Рівне, 2011 р.); при виконанні дослідницьких проектів, підтриманих Касою ім. Ю.Мяновського Фундації сприяння науки Польської Академії Наук у 2004, 2006 р. (Варшава, Польща), Американською Радою наукових товариств у 2008 р. (Нью-Йорк, США), Міжнародним Вишеградським фондом у 2010 р. (Братислава, Словаччина).

Одержані результати розкривають нові сторінки історії архітектури України та Польської Республіки, для яких архітектурно-містобудівна спадщина Волині 1921-1939 рр. є спільним надбанням. Тому введення матеріалів дисертаційної роботи у наукові, енциклопедичні та довідкові видання в обох державах значно розширить і поглибить наукове знання в галузі історії та теорії архітектури, що сприятиме популяризації спадщини в Україні та за кордоном.



Особистий внесок здобувача. Абсолютна більшість результатів за темою дисертації отримані автором особисто. У співавторстві опубліковано 5 статей. У роботах [4; 51], за списком наведеним в авторефераті, автор виконала аналітичну частину дослідження, у роботах [14; 30; 48] внесок автора полягає у постановці завдання, опрацюванні першоджерел, підготовці частини аналітичних матеріалів, формулюванні висновків.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та результати досліджень оприлюднені автором у доповідях на 31 конференціях та семінарах різного рівня (17 міжнародних, 12 всеукраїнських, 2 регіональних): в Україні (27), Польщі (3), Російській Федерації (1). У тому числі, з проблем історико-архітектурних досліджень (Бердичів, 2005; Луцьк 2007, 2009, 2010, 2011, 2012, 2013; Володимир-Волинський, 2008, 2009; Збараж, 2010; Рівне, 2011, 2013; Кременець, 2011; Харків, 2012); культурологічних аспектів розвитку архітектури (Житомир, 2003, 2004; Луцьк, 2003; Львів, 2005; Корець, 2012); загальнотеоретичних проблем архітектури (Люблін, 2006, 2008; Дубно, 2008; Гдиня, 2009; Рівне, 2009; Київ, 2010, 2011; Таганрог, 2011; Острог, 2011; Львів, 2013).

Публікації. Основний зміст на висновки роботи представлені у 53 наукових публікаціях: в одній монографії, у 24 статтях у фахових виданнях (з них – 2 у співавторстві), 5 статей у закордонних виданнях (з них – 1 у співавторстві), 15 – у збірниках наукових праць, 8 – у матеріалах конференцій (з них – 2 у співавторстві).

Структура дисертаційної роботи. Дисертація складається зі вступу, шести розділів оригінальних досліджень, висновків, списку використаних джерел та додатків. Загальний обсяг роботи 475 сторінок, із них 311 сторінок основного тексту, 35 таблиць на окремих аркушах, 86 сторінок списку використаних джерел з 1104 позицій, 4 додатків на 43 сторінках.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У ВСТУПІ обґрунтовано актуальність, мету, завдання, об’єкт та предмет дослідження, а також визначено наукову новизну і практичну цінність роботи.

У розділі 1 “Історіографія досліджень та джерельна база” проведено систематизацію та узагальнення результатів досліджень архітектури і містобудування Волині міжвоєнного періоду, що становлять історико-теоретичну основу дисертації, окреслено джерелознавчий базис роботи.

Цілісний погляд на історію архітектури ХХ ст. представлений у фундаментальних працях Р.Бенема, А.Буніна, Д.Воткіна, П.Гьосселя, В.Глазичева, О.Гутнова, Ч.Дженкса, А.Іконнікова, Ю.Йодіке, Ю.Косенкової, Т.Маклакової, Н.Певзнера, Т.Саваренської, Я.Станькової, І.Пехара, К.Фремптона та ін. У працях І.Азізян, З.Гідіона, Г.Мейлгрейва проаналізований розвиток архітектурно-естетичних ідей модернізму. З числа робіт проблемно-теоретичного змісту виділені праці Я.Ауда, Е.Говарда, В.Гропіуса, Т.ван Дусбурга, Ле Корбюзьє, Ф.Л.Райта, Х.Херінга та ін.

Розвиток радянської архітектури досліджуваного періоду вивчали російські науковці Г.Бархін, Н.Билінкін, А.Іконніков, Е.Комишева, М.Меєрович, В.Паперний, О.Рябушин, О.Селіванова, С.Хан-Магомедов, О.Швидковський та ін.

Виявлення специфіки архітектурно-містобудівних процесів на Волині у 1920-30-х рр. неможливе без ознайомлення з дослідженнями вітчизняних науковців стосовно розвитку архітектури Радянської України аналогічного періоду. Різні аспекти формування містобудівної науки в Україні розкриті у працях В.Альошина, М.Бевза, Ю.Білоконя, Л.Василенко, В.Владімірова, М.Габреля, М.Дьоміна, М.Кушніренко, А.Пучкова, Г.Петришин, Б.Посацького, П.Ричкова, В.Тімохіна, І.Фоміна та ін. Проблеми образності архітектури Української РСР міжвоєнного періоду розглянуті у роботах Ю.Асєєва, Т.Бажанової, О.Буряка, С.Кілессо, О.Лейбфрейда, Ю.Полякової, Б.Черкеса, К.Черкасової та ін. Для дослідження специфіки стилістичного розвитку архітектури Волині важливими є праці В.Тимофієнка, В.Чепелика, В.Ясієвича, російської дослідниці Є.Кириченко, які дозволяють виявити історико-генетичну основу формування архітектурного образу об’єктів різних типологічних груп.

Значний внесок у вивчення процесів у міжвоєнній архітектурі Другої Речі Посполитої, а в їх контексті – Волині, зробили польські науковці. Суттєве значення для формування методики містобудівних досліджень мають роботи Т.Толвіньського І.Дрекслера, А.Кюхнеля, А.Карчевського, Р.Феліньського; для поширення в Польщі ідей функціонального містобудування та регіонального планування – праці А.Вольмара, А.Ляутербаха, С.Малесси, А.Папроцького. В.Пражмовської, Я.Хмєлєвського, Ш.Сиркуса, Ю.Янковського та ін.

Проблема формування архітектурного образу громадських і сакральних будівель розглядається у роботах Т.Анджеячека, Б.Брукальської, Я.Войцеховського, І.Гліксмана, Л.Госчіцького, В.Екєльського, В.Жили, Я.С.Зубрицького, А.Каковського, К.Каліновського, А.Ляутербаха, С.Махнєвіча, Р.Міллера, В.Мінкевича, А.Мсцівуєвського, Л.Немоєвського, Б.Ольшевського, Г.Сєнкєвіча, Ш. і Х.Сиркусів, Л.Хвістека, Р.Феліньського, Ю.Холевіньського, С.Шиллера та ін.

Проаналізована польська фахова періодика, ювілейні, тематичні, відомчі видання міжвоєнного періоду і їх роль у розвитку архітектури Волині.

Осмислення і оцінку архітектурного процесу у міжвоєнній Польщі у розрізі типологічної, стилістичної, об’єктної проблематики у 2-й пол. ХХ – поч. ХХІ ст. здійснили польські науковці Х.Адамчевська-Вейхерт, Т.Баруцький, П.Бєганьський, Т.Бронєвський, Я.Віслоцька, П.Вонсовський, Г.Джевецький, А.Дибчинська, Г.Йонкайтис-Люба, Л.Клосєвіч, А.Ковалевський, В.Кононовіч, Д.Клосек-Козловська, В.Крассовський, Я.Левіцький, М.Лесняковська, Б.Лісовський, С.Лоза, Я.Мінорський, Я.Новіцький, К.Павловський, Е.Пшесмицька, Н.Пшесмицька, Є.Регульський, М.Розбіцька, Я.Рогуська, М.Солтисік, Р.Тшецяк, Х.Фарина-Пашкевич, А.Франта, Є.Фрич, О.Чернер та ін.

Поліпарадигмальність образно-стилістичних інспірацій в польській міжвоєнній архітектурі, в тому числі на Волині, досліджували В.Баранєвський, Р.Бриковський, Ф.Бурно, Р.Годуля, Т.Венцлавович, Ц.Вонс, В.Дальбор, Ю.Зєлінський, П.Краковський, М.Кужонтковський, М.Лесняковська, Є.Маєвський, А.Мілобендзький, З.Мождзєж, Ю.Мрозек, Г.Надрувський, А.К.Ольшевський, М.Оміляновська, Р.Пасєчний, Л.Попек, Ч.Пьотровський, Г.Рущик, К.Стефаньський, Б.Тондос, А.Хмелевська, Я.Шевчик, Т.Ярошевський та ін.

Комплексну оцінку теоретико-методологічних основ та практики пам’яткоохоронної діяльності у Другій Речі Посполитій подали М.Аршиньський, М.Бриковська, Р.Бриковський, Г.Гаварецький, П.Детлофф. Є.Живіцький, Я.Захватовіч, Л.Каліновський, Є.Ковальчик, Я.Кощиц-Віткевіч, Є.Круліковський, Р.Кункель, А.Мілобендзький, Є.Ремер, Б.Римашевський, Я.Левіцький, Я.Прушиньський, М.Тшевік, Б.Шмигін та ін.

Систематизацію і наукове осмислення проблем архітектурної діяльності в міжвоєнний період на Західній Україні і Білорусі проведено українськими (Ю.Богданова, Ж.Комар, С.Лінда, Р.Липка, Т.Липка та ін.), польськими (Р.Чєльонтковська), білоруськими дослідниками (А.Шамрук, Є.Морозов). Зацікавлення архітектурною діяльністю на Волині у 1920-30-х рр. відображене у роботах сучасних вітчизняних науковців І.Абрамюк, О.Гаврилюка, Б.Колоска, Р.Метельницького, В.Пясецького, П.Ричкова, В.Слободяна та ін.

При окресленні сутності поняття “соціокультурна трансформація” і її кореляції з поняттям “модернізація” в контексті сутності і спрямованості процесів автор спиралася на роботи соціологічного та культурологічного змісту О.Шпенглера, А.Тойнбі, П.Сорокіна, Б.Старостіна, О.Глазунова та ін.

При опрацюванні методики дослідження використані загальні праці з методології досліджень М.Зав’ялової, З.Меретуковї, Д.Новікова, О.Новікова, з методики системного аналізу – О. Кустовської, Ю.Сурміна та ін. Також були проаналізовані методичні підходи у архітектурно-містобудівних дослідженнях О.Боднара, В.Вадімова, М.Габреля, О.Гудкова, О.Морозової, М.Дьоміна, Л.Ковальського, О.Лесика, В.Ніколаєнка, В.Мироненка, В.Проскурякова, О.Слєпцова, К.Черкасової, Б.Черкеса, С.Шубович та ін.

До числа публікованих документів, важливих для даної роботи, належать законодавчі та нормативно-правові акти Другої Речі Посполитої: декрети, розпорядження про охорону пам’яток, розбудову міст, виконання планів забудови, оголошення місцевих органів державного управління про проектування, винесення на громадський розгляд генеральних планів міст, проведення конкурсів тощо.

Значний масив першоджерел за темою роботи представлений у вітчизняних та зарубіжних архівах. У фондах Державних архівів Волинської і Рівненської областей зберігаються матеріали діловодства державних установ, Волинської духовної консисторії, Банку народного господарства, громадських і наукових організацій, чия діяльність поширювалась на досліджуваний регіон. Серед них: протоколи засідань комісій відбудови Луцька і Рівного, генеральні плани міст, статистичні дані щодо обсягів будівництва, проекти житлових і громадських будівель, матеріали про будівництво храмів, звіти про роботи з благоустрою населених пунктів, особові справи архітекторів та інженерів, листування з органами державної влади на тему збереження, відбудови пам’яток тощо.

У фондах Архіву нових актів у Варшаві важливими є матеріали на тему нормативно-правових підстав ревіндикації римо-католицьких костелів, питань будівництва, ремонту храмів різних конфесій, кресленики будівель різних типологічних груп для населених пунктів Волинського воєводства. Значний масив документів відображає засади державної політики у галузі містобудування та охорони пам’яток архітектури.

Тему діяльності пам’яткоохоронних інституцій розкривають фонди Державного архіву Люблінського воєводства, Закладу польської архітектури архітектурного факультету Варшавської політехніки, Центру досліджень і документування пам’яток, Товариства охорони пам’яток минулого в Інституті мистецтв Польської академії наук (ІМ ПАН) у Варшаві та ін. Значною інформативністю вирізняються фонди Архіву механічної документації (оприлюднені в мережі Інтернет на сторінці www.nac.pl.) та ІМ ПАН у Варшаві, де зберігається документація відділів мистецтв, управлінь окружних консерваторів тощо. Окремі картографічні та іконографічні матеріали стосовно теми даної роботи виявлені у колекціях Бібліотеки Народової у Варшаві, бібліотеки архітектурного факультету Варшавської Політехніки, Католицького університету в Любліні та ін.

У розділі 2 “Архітектура Волині 1921-1939 років: обґрунтування вибору напрямку і методики дослідження” окреслено проблему дисертаційної роботи у соціокультурному контексті, викладено методологічні підходи, окреслено методи проведення дослідження.

Протягом століть історична Волинь, як і інші регіони сучасної України, була об’єктом політичних змагань держав, розташованих на південь та північ, захід та схід від її історичних рубежів. Історія Волині – як регіону, як і історія України – як держави, розглядається в аналогічному контексті, зважаючи на проходження її територією “рухливого Великого Кордону взаємодії між західною та східною цивілізаціями” (Н.Яковенко).

Аналіз зміни суспільно-історичного контексту (економічного, політично-правового, соціального, культурного) Волині впродовж міжвоєнного двадцятиліття дозволяє аргументовано підійти до з’ясування особливостей та закономірностей розвитку архітектури.

Волинь зосереджувала в собі складний комплекс проблем у соціальній, економічній, етнічній, культурній сферах, пов’язаних з необхідністю всесторонньої інтеграції регіону в суспільне життя Другої Речі Посполитої. Специфічною рисою соціальної структури населення краю була абсолютна перевага сільських мешканців, внаслідок чого Волинь залишалась аграрним регіоном, незважаючи на зростання темпів урбанізації на поч.1920-х рр. Відзначено, що соціокультурний розвиток Волині безпосередньо залежав від особливостей національної структури населення. Етнічні групи (українці, поляки, євреї, німці, чехи та ін.) ідентифікували себе за релігійною, мовною, звичаєвою ознаками, що зумовило пріоритетність культурно-духовного вектора в асиміляційній політиці польської держави.

Зміна формального лідера серед національних меншин зумовила поширення державою моделі співжиття етнічних груп, заснованої на засаді польської суспільно-культурної гегемонії. Польським аргументом стала ідея культурно-цивілізаційного месіанства стосовно східних територій в контексті обрання Польщею західноєвропейського шляху розвитку.

Актуальним завданням просторового розвитку Луцька, Рівного, Ковеля, Володимира Волинського, Кременця, Дубно стало акцентування їх “історичності”, розширення набору виконуваних функцій, номенклатури “міських” ознак, переходу від доіндустріальних до індустріальних форм міського життя.

На прикладі Луцька і Рівного розглянуті завдання перетворення міського середовища на містобудівному і об’єктному рівнях. У містах йшлося про утворення нового культурного шару, який у поєднанні з історично сформованим середовищем, дозволяв ідентифікувати простір як “польський”, відкритий – належний до західноєвропейської культури. Структурні зміни на рівні сельбищних територій та міських громадських просторів планувались у напрямі модернізації забудови і житлового фонду “імперського” періоду з урахуванням потреб внутрішньоміської і міжміської комунікації.

Передумовою виконання робіт, пов’язаних з просторово-планувальним розвитком міст Волині, було укладання регуляційних планів (планів забудови). Ці документи слугували основою для розробки стратегії міського зростання в контексті новітніх урбаністичних концепцій, вимог містобудівного законодавства. Окреслена роль Комітетів розбудови міст, державних програм будівництва житла, приватних інвестицій у розв’язанні житлової проблеми.

Нова геополітична та соціальна реальність вплинула на сферу архітектурної творчості, пов’язаної з будівництвом на Волині храмів православної, римо-католицької, євангелічно-лютеранської релігійних конфесій. Підкреслення домінантного статусу римо-католицького віросповідання на всій території Польщі, потребувало своєї візуалізації, а на Волині завдання “зрощування” регіону з питомо польськими територіями було особливо актуальним. Кількісний дисбаланс між римо-католиками та православними в регіоні стимулював державу і Костел до швидкого посилення свого впливу. Релігійна експансія мала своїм результатом зростання чисельності парафій, чим визначалась потреба будівництва нових храмів. У цьому ж контексті великого значення набувала пам’яткоохоронна діяльність.

В умовах ідеологічного тиску православна Церква обґрунтовано розраховувала на збереження своїх позицій на Волині. Підтримка населення сприяла їх зміцненню шляхом розвитку мережі парафій і зведення нових храмів – центрів національно-культурної ідентифікації. Православна Церква не могла розраховувати на підтримку держави у сфері будівництва нових сакральних будівель, сама переймалась проблемою архітектурно-художньої образності, напрацьовувала об’ємно-планувальні вирішення, критерії відбору елементів архітектурної морфології, залучаючи архітектурну громадськість і окремих фахівців.

Євангелічно-лютеранська Церква зберігала локальний вплив у населених пунктах, де компактно проживали німецькі і чеські колоністи. Храмове будівництво цих національних меншин відзначалося одиничними акціями спорудження кірх, натомість – значними масштабами зведення молитовних будинків.

У 1920-1930-х рр. на Волині склалась напружена ситуація у громадському будівництві, особливо щодо функціонування державних установ. Для швидкого “вкорінення” польської влади значні зусилля спрямовувались на зведення громадських та адміністративних будівель. Символом соціальної, економічної культурної динаміки та модернізації регіону стало будівництво залізничних вокзалів, загальноосвітніх шкіл і спеціалізованих навчальних закладів. Урбанізаційні процеси каталізували розвиток системи установ культури. Соціальна політика польської влади проявлялась у будівництві закладів охорони здоров’я та відпочинку. Зростання кількості промислових підприємств відображало динаміку цивільного будівництва в регіоні, сприяло зайнятості міського населення.

Застосування принципу історизму дозволяє визначити основні етапи, тенденції розвитку архітектури і містобудування на Волині у міжвоєнний період з метою виявлення внутрішніх та зовнішніх зв’язків цього явища як складної відкритої системи. Базисною методологічною парадигмою для даного дослідженні є системний підхід, який передбачає використання широкого арсеналу дослідницьких методів для всебічного аналізу архітектури як системи соціальної природи.

Специфіка історичного та соціокультурного контексту об’єкту дослідження зумовлює використання соціологічного та культурологічного підходів. Використання соціологічного методу спрямоване на дослідження конкретних явищ в архітектурі Волині, детермінованих соціальними впливами – особливостями структури суспільства, динаміки соціальних процесів. Соціологічний метод уможливлює виявлення соціальних функцій архітектурних об’єктів і способів трансляції ними соціально значущої інформації. Застосування культурологічного підходу обґрунтовується потребою з’ясування особливостей міжкультурного і міжетнічного діалогу, вираженого в архітектурі в контексті розгляду архітектурно-містобудівної діяльності як культурного феномену. За допомогою аксіологічного методу визначається форма, способи і прийоми візуалізації ідеалів, соціокультурних смислів в архітектурі.

Представлена робота є комплексним дослідженням, яке включає в себе емпіричний і теоретичний рівень пізнання. У роботі використовуються загальнонаукові методи емпіричного дослідження: архівний пошук першоджерел – для окреслення об’єктного ареалу дослідження; натурні обстеження – для верифікації одержаних результатів, з’ясування актуального фізичного стану архітектурно-містобудівних об’єктів; порівняння – для визначення спільного і відмінного у розвитку архітектурно-містобудівних процесів на Волині у 1920-30-х рр. і аналогічних явищ у загальноєвропейському та загальнодержавному масштабах.

Систематизація фактів дозволяє перейти на наступний методологічний рівень реалізації дослідження. За допомогою методів елементарно-теоретичного та структурно-генетичного аналізу і синтезу, узагальнення встановлюються суть процесів функціонально-просторового структурування міських територій, закономірності трансформації архітектурного образу об’єктів різних типологічних груп; відбувається виділення комплексу чинників, що стимулювали архітектурно-містобудівні перетворення на Волині у міжвоєнну добу.

Використання історико-логічного методу обґрунтовується об’єктом даної роботи. Історичний метод спирається на генетичний спосіб пояснення виникнення, розвитку явищ, процесів, що відбувалися в архітектурі впродовж досліджуваного періоду, тобто – розгорталися в часі. Важливими загальнологічними методами є діахронний та синхроністичний, які дозволяють встановити подібність і відмінність загальних процесів і локальних ознак.

У розділі 3 “Реструктуризація середовища міст Волині як просторове відображення соціокультурних процесів” проаналізовано основні принципи та напрями функціонально-просторового і композиційно-планувального розвитку міст Волині в контексті тенденцій у польській урбаністиці.

Розглянуто особливості формування національної містобудівної школи під впливом ідей західноєвропейської урбаністики межі ХІХ-ХХ ст. Показано, що теоретичним базисом для розвитку польського містобудування стали праці І.Дрекслера, Р.Феліньського, А.Кюхнеля, А.Ляутербаха, в яких перспектива розвитку міст розглядалась через призму історичності і спадкоємності культурних традицій. Підходи, що базувались на романтичному традиціоналізмі, на поч. ХХ ст. передбачали відбудову міст з наголосом на відновленні естетичних якостей їх середовища – ідентифікаторах національно-культурної самобутності. На цьому етапі залишались без відповіді питання соціального забезпечення населення, санітарно-гігієнічних умов проживання, розмежування функцій в структурі міст, формування ідеології національної урбаністики.

У 1920-х рр. польська урбаністика розвивалась на засадах синтезу елементів “культурної” моделі, що відображала прагнення до відродження духовних цінностей в суспільстві та “прогресивної” – інспірованої революційною візією суспільного і технічного поступу. Обидві тенденції були важливими для самоствердження держави у власних кордонах і на мапі Європи, а польської містобудівної школи – як осередку нового національного мислення.

На першому етапі (1921-25 рр.) відзначений вплив ідеї “міста-саду” на просторово-планувальну організацію кварталів для службовців і військових – сутнісно близької до історичної традиції польського містобудування. Наступний етап (з 1926 р.) пов’язаний з проникненням ідей західноєвропейського функціоналізму у містобудівне проектування і діяльністю творчої групи “Praesens” (Варшава). Розглянуто роль архітектурно-містобудівного законодавства у формуванні засад просторово-планувального розвитку міст Другої Речі Посполитої, піднятті містобудівної культури на теренах східних воєводств.

Зростання міст Волині протягом 1920-30-х рр. у зв’язку з набуттям статусу адміністративних центрів, розвитком системи комунікацій стало першим з чинників, що визначав необхідність фахового керівництва цими процесами. Виконання фіксаційних планів та планів забудови міст також актуалізували: потреба розширення їх територіальних меж, проектування інженерних мереж для підвищення якості проживання, ідея розвитку туристичного та історико-рекреаційного потенціалу – суспільного мотиву підкреслення культурної ідентичності. Встановлено, що у 1920-30-х рр. були виконані фіксаційні плани Луцька, Рівного, Березного, Дубровиці, Ковеля, Корця, Костополя, Любомля, Острога, Радивилова, Рожища, Рокитного, Сарн та ін., в тому числі із застосуванням методу аерофотозйомки – Дубно, Здолбунова, Кременця, Володимира-Волинського.

У роботі розглянута діяльність Волинського Бюро обмірів і планів забудови міст (утв. 1935 р.) і Комісії регіонального плану забудови (утв. 1937 р.). Відзначено їх роль у виконанні проекту регіонального розвитку північної частини Волинського воєводства – району Шацьких озер.

На прикладі Рівного і Луцька проаналізовані підходи до функціональних і композиційно-просторових трансформацій міського середовища.

Проблеми містобудівного розвитку Рівного визначались особливостями природно-ландшафтної ситуації, необхідністю просторового розвитку міського ядра, оздоровлення середовища проживання, функціональної інтеграції у міську тканину непридатних для будівництва ділянок. У проектах 1920-х рр. регулярність композиційно-планувальних схем засвідчувала близькість до англійських прототипів – “передмість-садів” поч. ХХ ст. У 1930-х рр. відзначене посилення впливів функціонального містобудування з тяжінням до запровадження лінійної системи розпланування, просторової ізоляції нових кварталів за допомогою рекреаційних зон, формування цілісної системи озеленення, внутрішніх комунікацій і зовнішнього транспорту. Особлива увага зосереджувалась на організації системи громадських просторів, територіально відокремлених від історичного центру, і наділених представницько-культурними функціями. Проаналізовано методику комплексних передпроектних досліджень і концепції архітектурно-просторового розвитку Рівного за матеріалами конкурсу 1936 р.

Проектні пропозиції щодо містобудівного розвитку Луцька, виконані на межі 1920-30-х рр., засвідчували перехідний етап від дезурбаністичного підходу до функціонального. Висувалась ідея створення нового міського ядра, просторово поєднаного з історичним, функціонального освоєння долин річок Стир, Сапалаївка та Глушець. Розглянуто концепцію розвитку Луцька як елементу регіонального планування (1933 р.). Окреслено основні ідеї проекту генерального плану 1937 р.: збереження і підкреслення ландшафтних особливостей міської території, пристосування незручних територій до потреб рекреації, планувально-композиційне поєднання цінних архітектурних пам’яток тощо.

Встановлено, що втілення у містобудівну практику Волині новітніх європейських концепцій відбувалось фрагментарно і мало локальний характер, але водночас стало взірцем трансформації просторово-планувальної структури міст. Нові підходи до організації сельбищних зон, засновані на концепції “міста-саду”, застосовувались при розплануванні колоній для державних службовців і офіцерів у містах у середині 1920-х – 1930-х рр. Ідея розглядалася як оптимальний і органічний шлях їх містобудівного розвитку, один із способів вирішення соціальних проблем. Просторово-планувальна організація вибудовувалась на засадах вільного розпланування терену з виділенням композиційного центру – громадського простору, однієї або декількох композиційних осей, мінімалізації просторів для транспортних комунікацій.

У розділі 4 “Реалізація ідеї культурно-цивілізаційного вибору в архітектурному формотворенні Волині” розглянуто особливості формування стилістичних пріоритетів в цивільній архітектурі досліджуваного регіону.

Проблема пошуку національного стилю, актуалізована в Польщі і країнах Європи після Першої світової війни, виростала з необхідності самоідентифікації титульних етносів. В умовах формування єдиної архітектурної мови авангарду, котра нівелювала примат традиційних та національних джерел формотворення, було необхідне оволодіння цією мовою для входження у єдиний європейський і світовий простір нової архітектурної естетики. Модернізм і традиціоналізм, взаємодіючи між собою, утворюючи симбіозні форми, складали парадигмальну основу архітектурного діалогу міжвоєнної доби.

Встановлено, що основним чинником трансформації середовища волинських міст була ідейно-політична мотивація, заснована на історичному мисленні: “стирання” візуальних слідів періоду російської колонізації і застосування архітектурно-стилістичних систем, які б репрезентували в Європі та на власних теренах “відроджену” державу. Важливою була орієнтація на національну архітектурну спадщину (національні версії неостилів, академічний класицизм, “садибний стиль”) як на базис і джерело форм, мотивів, композиційної структури. Переслідувалась двоєдина мета символізації внутрішньої єдності держави і сповідуваних нею цінностей, а також імплементації засад і принципів нової архітектури міжвоєнного модернізму – ознаки інтеграції Польщі до європейського культурного простору.

Показовою ілюстрацією впливу соціальних чинників було житлове будівництво. Просторова локалізація нових житлових кварталів (район проживання), архітектурний образ (тип житла) і якість забудови унаочнювали зміни у стратифікації волинського соціуму, що проявились також у відході від атавістичної традиції просторової ізоляції житлових кварталів за етнічної ознакою.

Зазначено, що зовнішньоекономічний чинник виступив у якості стимулу і передумови зміни стильового напряму в польській міжвоєнній архітектурі загалом. Однією з форм “розрахунку” за закордонні фінансові інвестиції стали проголошені владою гасла якнайшвидшого переходу на “шлях західноєвропейського життя” та їх візуалізація в формах авангардної архітектури. Внутрішні економічні чинники – наявність фінансово спроможних інвесторів в містах, ступінь їхньої зацікавленості у розвитку виробництва нових будівельних матеріалів (цементу і бетону), як і окремі положення польського архітектурно-містобудівного законодавства, – помітно впливали на динаміку поширення на Волині нових підходів до проектування.

Першорядний вплив на формування образу міського середовища мали творчі чинники. Ключову роль у екстраполяції стилістичних новацій на архітектурний процес в регіоні і їх адаптації на волинському ґрунті відігравала діяльність архітекторів С.Бабіньського, А.Барановської, Р.Гюртлера, С.Карповича, Т.Кендзєрського, Ф.Кокеша, Ч.Конопки, Т.Краффта, Ю.Новака, Г.Пресса, Я.Ричгурського-Савіча, Т.Садковського, В.Свєнтоховського, Я.Семьонтковського, С.Сидорчука, С.Словіковського, В.Стахоня, С.Тимошенка, З.Целярського, А.Юранець-Юревича та ін. Проектуванням державних установ, соціально значущих об’єктів і т.і. займались переважно варшавські архітектори Т.Бурше, Р.Гутт, Ф.Ейхорн, Ю.Лісєцький, М.Лялевич, Ф.Міхальський, З.Монченський, Я.Найман, Ю.Путерман-Садловський, К.Толлочко, С.Шиллер та ін.

Проаналізовано роль архітектурних конкурсів, як однієї з форм творчої дискусії в регіоні.

Характерною особливістю розвитку архітектури Волині протягом 1920-х рр. була стилістична “інерція”, представлена інтерпретаціями форм стилів-попередників, стійкістю раціоналістичного декоративізму, вираженого у формах “цегляного стилю”. Компіляція стильових форм неокласицизму, необароко, неоготики та модерну мала своїм результатом раціоналізований варіант провінційної еклектики, заснований на застосуванні відповідного методу стилетворення. На відміну від інших регіонів Другої Речі Посполитої, на Волині поч. 1920-х рр. будівлі, зведені у “цегляному стилі”, були показником суспільного і майнового статусу власників, проте, зберігали семантичний зв’язок з попереднім періодом історії, про який у відновленій Польщі прагнули якнайшвидше забути. Як і на поч. ХХ ст., утилітаризм раціоналістичного напряму до кінця 1920-х рр. залишався виразником характерного для часу процесу демократизації і початків суспільних трансформацій. Формування образу будівель відбувалось шляхом наслідування певних стилістичних прототипів і повторення відповідних усталених композиційних схем. Застосовувались два підходи, засновані на еклектично-компілятивному методі. Перший передбачав синтез класицистичних принципів і прийомів побудови форми (фронтальність, осьовість, ієрархічність, повторюваність елементів) з системою архітектурного декорування, характерною для раціоналізму і модерну. При цьому формування системи внутрішнього простору проходило у напрямку “ззовні-усередину”. Формальні впливи модерну, як антитеза класицистичним засадам, проявлялись у другому підході – традиційному тяжінні до розвитку структури “зсередини-назовні“, створенні візуально урівноважених композицій, доповнених використанням зредукованих елементів ордерної системи.

Семантичний зв’язок між універсальними образно-морфологічними прототипами (національна монументальна архітектурна спадщина) і архітектурою нових будівель, дозволяє говорити про явище традиціоналізму у волинській міжвоєнній архітектурі.

Реалізація головного завдання у процесі державотворення – візуалізації спадкоємності культурних традицій на Волині ускладнювалось у зв’язку з хронологічною віддаленістю попереднього періоду польської державності. Для представлення провідної ідеї в громадському будівництві було обрано форми неокласицистичної архітектури, втілені у масивності академічного класицизму і лаконічній елегантності академічного конструктивізму (напівмодернізму) 1930-х рр.

Універсальність мови неокласицизму і застосування відповідної системи виражальних засобів не маргіналізували інші неостилі польського забарвлення. Синтез елементів необароко, неоренесансу з неокласицистичними мотивами дозволяв створювати об’єкти “садибного стилю”, пронизані духом національного романтизму. Ренесанс форм “садибного стилю”, що розпочався в Польщі ще на поч. ХХ ст., досяг апогею у І-й пол. 1920-х рр. Повернення до теми традиційної шляхетської садиби було закономірним з огляду на її символічний зміст “бастіону” національної культури і трактування як джерела композиційно-формотворчих прийомів, нарівні з народною архітектурою польського села. Функціонально-планувальні схеми помешкань ілюстрували пошуки концепції “малого” (мінімального) житла і відображали процес розвитку традиційної структури розпланування. Розробка проектів житлових будинків дала початок типовому проектуванню в Другій Речі Посполитій як окремому виду архітектурної творчості.

Проаналізовано розвиток забудови історичного середмістя Кременця у 1920-30-х рр. Як приклад національно-романтичних тенденцій розглянуто архітектурний феномен “кременецького дворека”, в образну основу якого лягли ідеї романтизму (ставлення до спадщини), традиціоналізму (застосування характерних для регіону архітектурно-композиційних прийомів), історизму (звернення до стилістичних прототипів). Акцентування асоціативно-семантичного зв’язку регіонального архетипу “кременецького двореку” і “польськості” Волині у 1920-х рр. було настільки ж важливим, як і вираження в “закопанському стилі” поч. ХХ ст. квінтесенції рис національної архітектури в загальнодержавному масштабі. Тут волинський регіоналізм трактувався як один з різновидів національного стилю, який в певному сенсі також був регіоналізмом в контексті європейському.

На Волині, як і Польській державі в цілому, впродовж 1920-х рр. відзначена тенденція адаптації “садибних” форм до архітектури громадських будівель на основі прийомів архаїзації і стилізації елементів. Відзначено архетипічно-стилістичні відмінності об’єктів різних типологічних груп, призначених для будівництва у містах і сільській місцевості.

У роботі визначені особливості поширення неокласицистичної стилістики в архітектурі Волині. Неокласицизм, як один з чільних і дещо автономізованих напрямів архітектури польського національного історизму 1920-х рр., займав центральну позицію відносно крайніх елементів понятійної пари “регіоналізм-універсалізм”. Джерелами інспірації слугували “Станіславівський класицизм” 2-ї пол. ХVІІІ ст. – символ епохи “золотого віку” польської держави та італійський палладіанізм, яким захоплювалися в Росії та Західній Європі в той же період і на поч. ХХ ст. “Монументалізація” архітектурних форм використовувалась як прийом акцентування уваги на суспільно значущих об’єктах регіону, підкреслення їх репрезентативності. Схематизація образів була усвідомленим актом: “безособовість” і “космополітизм” полегшував “прочитання” змісту пересічним глядачем – мешканцем регіону. Особливий варіант вирішень – синтез класицистичних і традиційних архітектурно-формотворчих прийомів.

Встановлено, що перехід від неокласицистичної до авангардної стилістики в архітектурі Волині відбувся наприкінці 1920-х рр. При незмінності класицистичних принципів та прийомів компонування, очевидне тяжіння до геометризації об’ємів, раціоналізації форм, переосмислення формотворчої ролі ордерної системи шляхом редукції складових її композиційної структури.

Починаючи з 1930-го р., запроектовані і реалізовані на Волині об’єкти засвідчували домінування у творчому процесі ідей архітектурного авангарду. Встановлено, що імплементація новітніх творчих ідеологем на Волині відбувалась шляхом пошуку діалогу з національною архітектурною традицією або, рідше, шляхом модернізації методів формотворення. Специфіку поширення та проявів форм крайнього модернізму в регіоні зумовила комплексна дія соціальних і творчих чинників, де перші визначали пріоритет прикладного аспекту проблеми, другі – філософсько-естетичного. Запровадження нових підходів відбувалось безпосередньо через діяльність архітекторів і опосередковано – державних інституцій.

Необхідність повоєнного відновлення житлового фонду міст Волині, його кількісного і якісного зростання актуалізували і стимулювали розробку нових технологій будівництва, застосування новітніх концепцій розвитку житлової одиниці. Мотиваційний дуалізм визначив відмінні за суттю шляхи розв’язання вказаної проблеми у архітектурі 1920-30-х рр. Перший передбачав використання у будівництві типових проектів (багатоквартирне та індивідуальне житло (Володимир-Волинський, Ковель, Кременець, Луцьк, Рівне)), які представляли нові підходи до проектування “малого житла”. Другий – відображав специфіку поширення авангардної стилістики в індивідуальному проектуванні. Для багатоквартирного житла було характерне незначне використання типізаційного потенціалу, внаслідок чого більшість запроектованих і реалізованих об’єктів залишались унікальними. Функціонально-конструктивна доцільність як основний мотив будівництва, раціоналізація прийомів і засобів побудови форми – як рефлексія соціально-економічних умов дозволяли оперувати максимально лаконічною формою, зберігати симетрію або вільно компонувати об’єми і т.д. Структура внутрішнього простору багатоквартирних будинків засвідчила спадкоємність традицій у житловому будівництві: залишалось актуальним функціональне зонування будинкового простору по горизонталі. Відзначене розширення номенклатури приміщень житлової та допоміжної груп і ускладнення їх функціональних взаємозв’язків.

При будівництві індивідуального житла на Волині проблематичним було застосування одного з базисних принципів конструктивістської естетики – виявлення в образі будівлі конструктивної основи. Так як спосіб будівництва і будівельні матеріали не зазнали кардинальних змін, а значить, не були сучасними, основна увага зосереджувалась на виявленні формальних ознак стилю шляхом повної або часткової імітації нових конструкцій у традиційних матеріалах.

Прояви впливу Streamlined Style в житловій архітектурі відображали сприйняття нових тенденцій як архітектурної моди і редукційно-інтепретаційний спосіб поширення формотворчих прийомів.

У роботі розглянуті підходи до проектування окремих типів громадських будівель в контексті новітніх архітектурно-естетичних концепцій. Раціоналістична стилістика і функціональний метод проектування навчальних закладів як соціально значущих об’єктів, лягли в основу архітектурно-просторових і функціонально-планувальних вирішень. Використання типових проектів, наслідування та ситуативна інтерпретація вже апробованих/типових схем на Волині розглядались як найбільш раціональні шляхи для вирішення проектних завдань. Протягом 1930-х рр. архітектура громадських будівель в регіоні розвивалась в контексті стилістичної еволюції польської архітектури і відображала поступовий відхід від функціонально-конструктивістської стилістики до академічного конструктивізму.

У розділі 5 “Храмова архітектура Волині: специфіка прояву національних ідентичностей” досліджено особливості образно-стилістичного вирішення храмів римо-католицької, православної, євангелічно-лютеранської конфесій в контексті національного традиціоналізму та авангарду.

Візуалізація польської культурно-ідеологічної експансії на Волині реалізовувалась через будівництво римо-католицьких костелів. Проблема їх образності була важливою темою обговорення в архітектурному середовищі та серед духовенства. Відправним пунктом стали формотворчі і стилістичні концепції кінця ХІХ – поч. ХХ ст., спрямовані на кристалізацію національного стилю в храмобудуванні. Найвідповіднішими виразниками “християнського духу” вважались національні інтерпретації готики (“вісляно-балтійський”, “надвіслянський” стилі), романізм, польські версії ренесансу і бароко (“родинний стиль”). Для вираження національної ідеї широко використовувався формотворчий потенціал народного сакрального дерев’яного зодчества. Підкреслення морфологічно-змістової спорідненості форм дерев’яного зодчества і романських храмів дало початок розвитку “свойського стилю” костелів, який являв собою прояв національного романтизму в архітектурі Польщі І-ї декади ХХ ст. Дерев’яний храм мав стати одним з символів ідеологічно-культурної консолідації польського суспільства, національної єдності і територіальної цілісності держави.

Суспільні трансформації в незалежній Польщі, зміна поколінь архітекторів, що відбулась на поч. ХХ ст., зміцнення позицій ідеології модернізму в архітектурі поступово змістили акценти на пошук семантичних паралелей і компромісу між історичним традиціоналізмом та новаторським модернізмом. Перешкодою для всеохоплюючого впливу архітектури авангарду була позиція римо-католицького духовенства і обмеження канонічного права щодо зміни архітектурного образу костелів.

Однією з ознак культурно-релігійної інкорпорації Волині у суспільне буття міжвоєнної Польщі стали муровані храми у містах, які розвинулись навколо вузлових залізничних станцій, або у повітових центрах (Рожище, Ковель, Здолбунів, Ківерці та ін.). Названі костели складають групу об’єктів національно-історичного напряму. В їх архітектурному образі на засадах домінування або рівнозначності синтезовані елементи необарокової, неоренесансної, неоготичної, неороманської стилістики. На Волині відзначена стабільна динаміка будівництва таких костелів на тлі “затухання” протягом 1930-х рр. проявів історизму в храмобудуванні у загальнодержавному контексті. Стійкість тенденції пояснюється сприйняттям образу маломістечкового або сільського костелу як елементу національної культури, його асоціацією з неоісторичною стилістикою, необхідністю її подальшого “вкорінення” в регіоні. На Волині 1930-х рр. історизм проявляв себе в напрямку барокізуючої традиції, наближеної до поширених прикладів невеликих парафіяльних костелів ХVІІ-ХVІІІ ст. (Оженин, Малинськ), інтерпретації об’ємно-просторових вирішень, характерних для архітектури італійського треченто ХIV ст. (Цумань, Римачі), північноєвропейського ренесансу ХVI ст. (Маневичі). Стилістично цілісну групу, складають костели, запроектовані в дусі “чистого” конструктивізму (Рівне, Поташня, Сарни, Топча, Піддубці та ін.), які об’єднує виражена монументальність, важкість пропорцій, підкреслений аскетизм зовнішнього вистрою та опорядження.

Архітектурні вирішення дерев’яних костелів Волині втілювали ідею збереження регіональних особливостей будівництва, реанімовану теоретиками національного романтизму, вмотивовану необхідністю масштабного і швидкого створення осередків “польськості”, доступністю і дешевизною матеріалу. Протягом 1930-х рр. архітектура таких храмів символізувала спротив архітектурі авангарду, семантично і морфологічно чужій “родинному” пейзажу волинських містечок і сіл. Додатковим чинником зростання кількості костелів була протидія протестантизму, поширеному на півночі Волині і Поліссі.

Зважаючи на те, що протягом ХІХ - поч. ХХ ст. кількість новозбудованих дерев’яних костелів на Волині була мізерною, про формування місцевої традиції не йшлося. Зразки і вирішення привносились сюди ззовні. Одні, синтетичні за суттю, ілюстрували теорії сучасників, спрямовані на творення “свойських” форм на основі композиційно-конструктивних прийомів народної архітектури. Другі представляли об’ємно-планувальні схеми, характерні для храмобудування сусідніх або територіально віддалених воєводств. Треті являли собою симпліфіковані версії народної дерев’яної сакральної архітектури.

Класифікація дерев’яних римо-католицьких храмів за критерієм загальної композиції об’єму дозволила виділити наступні типи: безверхі (хатнього типу (Радів), хатнього типу з сигнатуркою над притвором або нефом (Будки Сновидовицькі, Заблоття, Шацьк та ін.); храми з підсінню (Клевань, Смига, Софіївка), хрестоподібні (Ківерці); комбіновані (Антонівка, Дерманка); базилікальні (Глибочок)); однобаштові (з баштою над притвором (Гута Степанська, Войтковичі, Колки та ін.), з баштою, частково інтегрованою в об’єм нефу (Малі Голоби, Рокитне, Стара Гута), з баштою над західною частиною нефу (Гута Степанська, Мишаківка, Перелисянка та ін.)); двобаштові (Людвипіль, Левачі).

Стилістична палітра нових дерев’яних костелів Волині була доволі широкою і спиралась на значне число прототипів, які морфологічно вписувались у теорію “родинності”: від застосування формотворчих прийомів народного (вернакулярного) будівництва до інтерпретованих у дереві елементів класичних стилів. Традиціоналізм став принципом і методом гармонізації їх образу, а національно-романтичний напрям – домінуючим в архітектурних вирішеннях.

Встановлено, що при формуванні образу застосовувались наступні архітектурно-стилістичні прийоми: перенесення в дерев’яну архітектуру об’ємно-просторової композиції, характерної для мурованих храмів ХІХ ст., редукція композиційно-планувальної структури, пряме цитування, повторення, адаптація, стилізація або компонування (компіляція) форм, елементів і деталей, притаманних регіональним школам польського народного будівництва. Прояви історизму були достатньо слабкими: відбувалось звернення до неоготичної стилістики (Левачі, Людвипіль), неокласицистичних мотивів (Радивилів, Глибочок). Відсутність впливів авангардних течій на формування архітектурного образу відображало загальнопольську тенденцію.

Встановлено, що розвиток церковного будівництва на Волині відбувався шляхом відбудови зруйнованих або ушкоджених храмів, завершення розпочатих за часів Російської імперії, будівництва нових об’єктів. Зацікавлення вищої церковної і світської влади Польщі проблемою архітектурної образності храмів вмотивовувалась необхідністю унаочнення церковної автокефалії. У роботі розглянуті вимоги до композиційно-просторової та морфологічної структури нових волинських церков, сформульовані православною Церквою. Відзначено, що нарівні зі зразками народної волинської школи церковного будівництва, як традиційні трактувались храми “синодального” стилю. При цьому відкидались проекти, які нагадували “унійні” храми або “давні церкви Галичини”.

Дискусія щодо проектування православних храмів була започаткована не у фахових, а в управлінських колах. Світська влада виступила основним ініціатором “укладання” обов’язкового стилю для церковного будівництва на Волині, в основу якого було покладено архітектурне вирішення церкви в с.Бронники. Результати конкурсу 1927 р. на проект дерев’яного і мурованого храму, організованого Синодом православної Церкви, відзначались еклектизмом і компілятивністю, а спроби модернізації традиційних архітектурних форм переважно мали наслідком порушення канонів православного храмобудування.

Архітектурно-стилістичний розвиток церковного будівництва відбувався під впливом місцевої традиції, представленої волинським типом дерев’яних храмів, і спадщини російського храмобудування 1830-1910-х рр., поданої у версіях неоросійського стилю (романтизованим “синодальним” та раціоналістичним “цегляним”), які розглядаються як прояви регіоналізму. Використання класицистичних форм в мурованих храмах розглядається як надрегіональне явище і компромісний прийом, що “примиряв” традиційну і авангардну стилістику, і, водночас, як стилістична антитеза “родинним” формам римо-католицьких храмів. Прояви історизму (українське “козацьке” бароко) і регіоналізму (традиційне будівництво центру і сходу Великої України) були пов’язані з пошуками українського національного стилю і діяльністю на Волині С.Тимошенка.

Класифікація дерев’яних церков за типом об’ємно-планувальної структури дозволяє виділити: однокамерні і дводільні (Білівські Хутори, Борохів, Грабів, Звиняче, Куликовичі, Турійськ, Угриничі та ін.); з прибудованими дзвіницями (Бучин, Устилуг); тридільні – безверхі (хатнього типу), одноверхі та триверхі (Велицьк, Двірець, Пустомити, Твердинь та ін.); з прибудованим притвором-тамбуром (Батьків, Карпилівка, Града та ін.); з трансформованим планом, хрестоподібні (Башарівка, Завидів, Мерва та ін.).

Об’єктом зацікавлення при створенні основи архітектурного образу храму була об’ємна структура як історико-архітектурна даність, що ототожнювала храм з регіоном, а також її окремі елементи – як морфологічний матеріал для проектування нових об’єктів. Виділені храми, де компроміс між новацією і традицією знаменував наступний етап розвитку волинського церковного зодчества (Гута, Клюськ, Пустомити, Карпилівка та ін.).

До поч. 1930-х рр. відзначено стійкість впливів неоросійської традиції місцевого храмобудування (тризрубні храми з прибудованою дзвіницею) в процесі реконструкції існуючих церков (Деревок, Старий Чарторийськ, Снігурівка та ін.) і новому будівництві (Біличі, Галузія, Дворовичі, Котюжини, Катеринівка та ін.).

Архітектура мурованих церков Волині 1920-30-х рр. демонструвала стилістичний та формотворчий плюралізм, застосування еклектичного методу для досягнення формального результату: повне або часткове перенесення об’ємно-просторової схеми та композиційних прийомів традиційного (заснованого на неоросійській стилістиці) дерев’яного храмобудування на муроване зодчество (Нобель, Ситне, Шкроботівка) і їх синтез з елементами морфології класичних стилів (Рожище, Сестрятин); поєднання елементів стильової системи бароко, модерну, неоросійської архітектури (Варковичі, Орищі, Тилявка); композиційних прийомів і елементів волинської та неоросійської стилістики.

На прикладі архітектурних вирішень групи церков проаналізована роль творчості С.Тимошенка у поширенні на Волині універсального образу храму-символу – втілення української національної ідеї в архітектурі.

Розбудова парафій євангелічно-лютеранської Церкви була спрямована на збереження відносної релігійної і культурної ідентичності. Просторово-планувальна і композиційна структура нових кірх і молитовних будинків демонструвала переважно традиціоналізм архітектурних вирішень, що спиралася на волинські зразки лютеранського храмобудування дореволюційного періоду, а також втілення “варіативних моделей” розпланування.

У розділі 6 “Архітектурна спадщина Волині міжвоєнного періоду як елемент і результат соціокультурних трансформацій” розглянуті основні напрями пам’яткоохоронної діяльності на Волині, окреслені особливості та закономірності розвитку архітектури в регіоні як соціокультурного феномену.

Діяльність у сфері охорони архітектурних пам’яток на Волині у 1921-1939 рр. стала одним зі стимулів соціокультурних трансформацій після більш ніж столітнього перебування Другої Речі Посполитої у складі Російської імперії, і розглянута як окрема частина надбання досліджуваного періоду. Розмах планованих інвентаризаційно-реставраційних робіт був прямо пропорційним прагненням швидкої кристалізації польської нації шляхом формування культурної спільноти, “члени якої об’єднані чи згуртовані на основі спільної історичної пам’яті, певних міфів, символів і традицій” (Б.Черкес).

Наголос на соціокультурній місії відбудови спадщини, що розглядалась як елемент системи національних цінностей, засіб національної самоідентифікації обґрунтовував пріоритетність застосування концепції відбудовчої реставрації/реновації: відроджені об’єкти представляли індивідуальні риси національної культури, були джерелом мотивів для розвитку архітектури, одним з головних засобів національного виховання. Проаналізовані підходи до відновлення і розвитку ансамблів історичних міст в контексті теорії “родинності” польської архітектури. Окреслено проблематику ХІІ-го з’їзду Ради консерваторів, присвяченого охороні архітектурно-містобудівної спадщини Волині.

Охарактеризовані завдання, методика і результати комплексних досліджень архітектурно-містобудівної спадщини, виконаних Закладом польської архітектури архітектурного факультету Варшавської політехніки. В контексті польської пам’яткоохоронної доктрини міжвоєнного періоду розглянуте соціокультурне та ідеологічне значення інвентаризації і відбудови оборонних, сакральних споруд, реконструкції історичних будівель, видозмінених у попередній період. Як показові приклади проаналізовані реставрації замків Острозьких-Любомирських у Дубно і Любарта в Луцьку.

Архітектурно-містобудівна спадщина Волині розглядається в роботі як соціокультурний феномен, виникнення і розвиток якого стало результатом кардинальних суспільних змін, що відбулися в Європі та Другій Речі Посполитій у 1920-30-х рр. І, навпаки, архітектурна діяльність спрямовувалась на створення певної просторової моделі середовища, яка б стимулювала ці соціокультурні зміни. Усі структурні елементи цієї діяльності – містобудівна, об’єктна, пам’яткоохоронна – у тому чи іншому ступені на різних етапах впродовж досліджуваного періоду відображали різні компоненти трансформації, в першу чергу, “традиційний відступ” та модернізацію.

Розвиток архітектури на Волині відбувався в умовах неорганічної культурної модернізації, що визначило відсутність конфлікту між традицією і модернізацією в національному (польському) прочитанні в архітектурному формотворенні. Можна говорити про позитивну конвергенцію (синтез на волинському ґрунті тих елементів західноєвропейських і польських архітектурних концепцій, які сприяли швидкому і ефективному розв’язанню завдань в соціальній, ідеологічній, культурній сферах), а стосовно образно-стилістичних тенденцій – про вибіркову модернізацію як про особливості розвитку архітектури. Дослідження показали диференційованість і нерівномірність глибини, змісту і зовнішніх проявів (за допомогою архітектурних засобів) модернізаційно-трансформаційних зсувів у містах і селах регіону у порівнянні з тими, що відбувались на території Великої Польщі та найбільших містах держави.

Зростання політико-ідеологічної та соціально-економічної ролі міст Волині спонукало до символізації змін в їх середовищі шляхом композиційно-просторової дивергенції існуючих та нових елементів планувального каркасу.

Дослідження показали, що загальною закономірністю розвитку архітектури Волині у 1920-30-х рр. була дуалістичність її спрямування: по-перше, на включеність у загальноєвропейський та загальнопольський художній процес, по-друге, на формування національного культурного простору. Архітектура Волині як система перебувала у досліджуваний період у біфуркаційному стані, чим визначалась можливість різних варіантів її “переходу” у нову структурну якість.

Базисною закономірністю стилістичного розвитку архітектури Волині було “стилістичне відставання”, сповільнена стилістична динаміка у порівнянні з аналогічними процесами всередині держави і за її межами. Послідовне поширення елементів архітектурного традиціоналізму і авангардної стилістики розглянуто як свідчення процесів наздоганяючої модернізації, а також незмінності ідеологічної і культурної парадигм впродовж міжвоєнного періоду.

  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка